Сергій КОМАРНИЦЬКИЙ
ГЕРОЙ КАФИ, МОСКВИ І ХОТИНА
/ До 390-річчя Хотинської війни 1621 року/
 
Чернівці 2011
ББК 63.3(4Укр-4Чен) К 63
К 63                  Комарницький С. І. Герой Кафи, Москви і Хотина.
(До 390-річчя Хотинської війни 1621 року). – Чернівці, Золоті литаври, 2011. – 144 с.
Найвидатнішим козацьким ватажком до Богдана Хмель-ницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів був Петро Конашевич-Сагайдачний. Але тільки на сучасному етапі розвитку нашої держави ми маємо можливість відкрито, всебічно досліджувати важливі аспекти життя й діяльності такої непересічної історичної постаті, як Сагайдачний.
У пропонованій книзі висвітлюється боротьба українського народу проти турецько- татарської агресії в кінці XVI - на по-чатку XVII ст.
Визвольну боротьбу проти ворога очолив славний син українського народу, мужній полководець і талановитий дипло-мат Петро Конашевич-Сагайдачний.
Основна увага приділяється морським походам П. Са-гайдачного, його дипломатичним стосункам з польським королем,похід на Москву, спільній боротьбі запорізького ко-зацтва з польським військом під час Хотинської війни 1621 р. проти Османської Туреччини, чим врятували не тільки польсь-кий та український народи, а й країни Західної Європи від ту-рецько- татарського поневолення.
Книга адресована викладачам, учителям, учням, сту-дентам, історикам, усім, хто цікавиться героїчним минулим українського народу.
ББК 63.3(4Укр-4Чен)
© Сергій Комарницький. 2011 р. © Золоті литаври. 2011 р.
Переднє слово
Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, -це одна з тих світлих постатей, на якій відпочиває погляд історика і образ якої назавжди залишиться в народній пам’яті.
Д. І. Яворницький
Зі сторінок книги перед нами постає світлий образ видатного політичного діяча початку XVIІ століття, уславленого полководця і гетьмана Запорозького козацтва Петра Конашевича Сагайдачного.
У сучасних умовах, коли відбувається злам стереотипів ста-рого мислення та спростовуються численні ідеологічні догми, на-бирає дедалі більшого розмаху національне відродження, зростає громадський інтерес до історії свого народу Особливого значен-ня набуває вивчення про-блем, пов'язаних з геро-їчною боротьбою наших предків за незалежність, за створення власної державності. Адже, вра-ховуючи цінний досвід минулого, ми маємо мож-ливість не допустити про-рахунків у своїй практич-ній діяльності як сьогодні, так і в майбутньому
Гетьман України Петро Кона-шевич Сагайдачний (XVII ст.)
3
Пропонована читачеві книга має на меті дати уявлення про ге-роїчну боротьбу українських козацьких полків на чолі з талановитим полководцем Петром Конашевичем Сагайдачним і польських військ проти турецько-татарської агресії в XVI – на початку XVII ст.
У науково-популярній книзі відображається ранній період Петра Сагайдачного, навчання в Острозькій академії, а згодом морські по-ходи проти Османської імперії, героїчний вчинок – звільнення тисяч бранців при штурмі міста Кафи (тепер Феодосія) – центра невільни-чого ринка, похід козацьких військ під проводом Сагайдачного на Москву. Апогеєм цієї боротьби була відома в історії Хотинська війна 1621 року, яка відіграла важливу роль в історичній долі багатьох наро-дів, оскільки Турецька імперія прагнула загарбати не лише українські і польські землі, а й готувалася до загарбання країн Західної Європи.
На долю українських козаків і польських військ випало почесне завдання – зупинити і розгромити зухвалого ворога, зламати його за-гарбницькі плани. З цим складним завданням українські козаки і вій-сько Речі Посполитої блискуче впоралися. Вони примусили турецького султана Османа ІІ та його васалів – кримського хана Джанібек-Гірея та мурзу ногайської орди Кантеміра припинити бій і просити миру.
Боротьба українського козацтва проти турецько-татарських за-гарбників, у тому числі й в Хотинській війні, якій минає 390 років, привертала увагу істориків як у дореволюційний період, так і в роки радянської влади. (Див. у кінці книги використану літературу, дже-рела, періодичну пресу). Але цей інтерес особливо зріс за роки не-залежної України, про що свідчать міжнародні наукові конференції, які відбуваються майже щорічно, починаючи з 1991 року. Відкри-лися широкі можливості для справжнього наукового дослідження тогочасного козацтва і його боротьби проти чужоземного нашестя.
Цікаві відомості про Хотинську війну дають спогади її учасни-ків, які робили записи в щоденниках, писали мемуари, хроніки… Не забули нащадки подвигу козацького війська під Хотином. А в незалежній вільній Україні, кажучи словами Тараса Шевченка, «Тії слави козацької Повік не забудем!».
Світлана Комарницьк а
4
Турецько-татарські погроми в Україні (кінця XVI - початку XVII ст.)
На стрімкому правому березі Дністра велично височить німий свідок ратних подвигів поколінь - славнозвісна Хотинська форте-ця. Її історія - це частина історії нашого краю. Колись біля цих ма-сивних, мовчазно-похмурих стін зі скрежетом та дзвоном схрещу-вались шаблі, ламалися списи. Оскаженілі коні носилися, гублячи на полі битви вершників.
Початок XVII століття. Народні маси України стогнали під тяжким ярмом чужоземних загарбників і своїх феодалів.
Річ Посполита вела загарбницькі війни проти сусідніх держав -Молдови, Московії, та оборонні - проти султанської Туреччини і Кримського ханства. Ці війни і зв'язані з ними тяжкі побори та грабування населення остаточно підірвали господарство України, створили нестерпне становище для українського люду До того ж народні маси терпіли від частих нападів турецько-татарських орд.
Після встановлення турецького панування над Кримом, а це сталося у 1475 р., політична рівновага в Східній Європі поруши-лась. Над її країнами нависла загроза турецького нашестя. Пере-творений у військовий табір, Крим мав велику кількість фортець. Оттоманська Порта запанувала на Чорному морі та Балканах. Го-ловна увага спрямовувалась на зведення фортець у гирлі Дністра, Дунаю, Дніпра, прагнучи використати їх як опорну базу для насту-пу проти України, Речі Посполитої, Московії, Литви.
Турецька імперія була найбільшою державою в ті часи. До неї входили завойовані країни Європи, Азії, Африки з населен-ням 60 млн. чол. На кінець XVI ст. до складу Османської імперії
5
входили Греція, Болгарія, Сербія, Угорщина, Албанія, Македо-нія, Фракія, Молдова, Волощина, Південна Грузія, Мала Азія, Лівія, Сирія, Палестина, Алжир, Туніс і Єгипет. З підкорених народів турки збирали данину. Збройні сили Туреччини нале-жали до числа найсильніших тоді армій світу, мали репутацію «непереможних».
Україну східні народи розглядали як постійне джерело сво-го збагачення. Упродовж ХVІ-ХVІІ ст. вони систематично гра-бували її.
Турки й татари насильно захоплювали мирних жителів в «ясир». Писемні джерела свідчать про нечуване винищення українського народу. Так, ще в 1516 р. татари напали на Україну й забрали звідтіля до 5 тис. чоловік, а в 1537 р. – 15 тис. мешканців Волині. Полонили дітей та жінок, людей молодих та похилого віку, одним словом – усіх незалежно від віку й статі. Людей убивали та в неволю забирали, добро грабували, худобу займали і до себе гнали, а села палили. Ві-домо, наприклад, що 1575 року татари погнали до себе більш як 55 тисяч людей, 40 тис. коней, 500 тис. волів та корів і без ліку овець.
Сумними піснями виспівувала Україна своє горе, і деякі з тих пісень дожили й до наших часів:
Зажурилась Україна, що ніде прожити: Гей, витоптала Орда кіньми маленькії діти. Гей, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала.
Блез де Віженер, якому доручили скласти «Опис польського королівства та порубіжних з ним держав», повідомляє, що татари величезними групами проникли на територію України й «… всти-гли пограбувати край на просторах понад 100 миль довжиною та 30 миль шириною до міст: Кам' янця, Галича, Дунаївців та ще далі, захопивши понад 40 тис. полонених…».
У першій чверті XVII ст. набіги орд татарських феодалів но-сять систематичний характер.
6
У роки турецько-угорської війни (1593-1606) татарські орди неодноразово проходили українськими землями. Особливо спус-тошливі напади відбулися в 1603-1606 рр. Навіть після встанов-лення мирних відносин між Кримським ханством та Річчю Поспо-литою в 1607 р. вторгнення не припиняються. Чергове загострення польсько-турецьких стосунків після 1612 р. привело до зростання нападів, а відповідно до зростання масштабів руйнувань та демо-графічних втрат.
Напередодні Хотинської війни кількість нападів досягла апо-гею. Найбільших втрат зазнали Брацлавське, Подільське, Київське, Руське та Волинське воєводства. Так, лише під час одного з набігів у 1617 р. на Волині знищено 2 містечка та 36 сіл, де захоплено в по-лон 4388 осіб, у іншому випадку сплюндровано 68 сіл князя Януса Острозького. У 1618 р. у Руському воєводстві ординцями спалено близько 100 населених пунктів.
В окремих випадках татари зазнавали поразки від козаць-ких військ та шляхетського ополчення. Це пояснюється поси-ленням охорони кордонів у першій половині XVII ст. за-порозькими козаками. Але одночасно удосконалюєть-ся грабіжницька тактика дій татарських орд, численність яких становила здебільшого 10-15 тис. вершників. Біль-шість набігів здійснювалась Волоським та Кучманським татарськими шляхами.
З розглянутих джерел ви-явлено повідомлення про 32 набіги протягом 17 років (1603-1621). За цей період демогра-фічні втрати України станови-
Козацька сторожа
7
Напад турків. З гравюри XVII ст.
ли близько 120 тис. осіб. Картини страшних бідувань, викликаних цими нападами, український народ відобразив у своїх піснях та думах. В одній з них говориться:
За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили, І багатство розграбили. Стару неньку зарубали, А миленьку у полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть. Коло шиї аркан в'ється, А по ногах ланцюг б'ється…
Залишаючи на своєму шляху згарища та трупи, загарбники, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих здорових людей, цвіт українського народу Хлопчиків, які потра-пляли в полон, здавали до султанського війська. Це, по суті, була
8
Татари женуть у полон. З гравюри XV ст.
окрема каста воїнів, з яких виховували фанатичних захисників султана, їх звали яничарами1. Військо яничарів поповнювалося хлопчиками із слов'янських країн.
Після кожного походу на слов'янські землі султан зобов'язував кримських ханів віддавати йому у вигляді обов'язкової данини близько 20 відсотків невільників, з числа яких відбиралися в «да-рунки» візирам, хану, гізларам й деяким іншим придворним. Ре-шту продавали в рабство. Головними торговельними містами по
1. Яничáри (тур. yeniçeri - дослівно нове військо) - регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у 14 - 19 століттях, створена султаном Мурадом І. Яни-чари спершу набиралися з полонених, потім поповнювалася примусовим на-бором дітей християн підданих (сербів, болгар та інших). Після переходу на іслам яничари виховувалися в дусі релігійного фанатизму й сліпого послуху; творили дисциплінований корпус, іноді численністю до 40 тисяч, з агою на чолі; Яничарам було заборонено одружуватися (до 1566 року) та займатися господарством, вони стали підпорою влади турецьких султанів, знаряддям турецького абсолютизму. З 17 століття почався розклад яничар, вони втру-чалися в державні справи, робили державні перевороти. Військо яничар було ліквідоване 1826 року наказом султана Махмуда II.
9
продажу невільників були Кафа та Константинополь. Як зазначає відомий російський історик С. Соловйов, до цих міст причалюва-ли «…по 3-4 кораблі щоденно», наповнені руськими невільниками; на торгових майданах міста стояли священики й монахи, юнаки й дівчата, яких гуртом відвозили до Єгипту на продаж. Як висловлю-вався тодішній сучасник, татари залили кров'ю Поділля, вогнем і мечем знищували все на своєму шляху.
Внаслідок об'єднання турецьких та татарських сил, Крим перетворився в невільничий ринок, що забезпечував рабами країни Сходу. Війни для турків стали джерелом збагачення, а військова справа – священною. Хто хоче бути «знатним» та «ба-гатим», той «повинен бути військовим» – так виховували турки своїх дітей упродовж віків. Тож, пограбування та нечуване звір-ство по відношенню до мирного населення підкорених країн не були витівкою окремих осіб чи військових частин, а становили особливий режим, заздалегідь передбачуваний й заохочуваний турецьким урядом.
До того ж, в основі реакційної ідеології турків і татарів лежав Коран (Аль-Коран) – священна книга ісламу, який відзначався крайньою жорстокістю й використовувався арабськими властя-ми в загарбницьких війнах, які велися під знаменом «Джихаду»
Запорозький степ. Худ. Сєрєбряков А. В.
10
(Джихад – старанність на шляху Аллаха. Одне із значень священна війна за торжество ісламу) та торжество віри проти невірних.
Турецький дослідник, освічена людина свого часу Кятіб Челе-бі, характеризуючи одну з добре підготованих атак турків проти запорозьких полків та польського війська, називає її «наступом військ ісламу на табір противників».
11
Морські походи Запорозьких козаків. Петро Сагайдачний. Кафа.
Народні маси вели вперту боротьбу проти поневолювачів. В ході цієї боротьби виникла на Україні могутня військова сила – козацтво, центром якого стала Запорозька Січ. Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 року, куди перейшов із тюркських мов у значенні «схильний до завою-вання». У XIV ст. фігурує у словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303 р.) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли пів-денноукраїнські степи.
Проблема козацтва – одна із центральних в історії України доби феодалізму. Детально, по-новому підійшов до оцінки коза-
 
цтва М. С. Грушевський. «Коза-цтво на Україні, – наголошував він, набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у пев-ний суспільний клас, в осо-бливий інститут, з побутового явища, по суті руйнівного, на-віть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе державне будівництво України…»
Піші козаки
12
Ми маємо вбачати у фено-мені козацтва не лише продукт соціальних процесів в Україні, а й втілення в ньому кращих на-ціональних рис нашого народу, розглядати його суспільну силу, що стала творцем нової форми державності в Україні, виступала оборонцем українського народу від зовнішніх ворогів.
Основна причина утворен-ня козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях в
ХV-ХVІ ст. Польща і Литва дедалі                 Кінний козак
обмежували самоврядування цих
земель аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилюва-лася експансія католицизму. На думку Д. І. Яворницького, авто-ра «Історії запорізьких козаків», першопричиною утворення ко-зацтва були «уходництво (промисли), добичництво, втечі різних людей, невдоволених існуючим у польсько-литовській державі ла-дом, які шукали виходу зі свого тяжкого становища».
Про те, якими ремеслами займались козаки, детально можна ознайомитись в «Описі України» французького інженера Боплана, котрий тривалий час проживав серед козаків. «Серед козаків є зна-вці усіх ремесел, – описує Боплан, – необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці… Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед». Козаки також займалися мислив-ством, рибальством, бджільництвом. Озброєні козаки добре обо-ронялися від набігів татар, та й самі нападали на татарські улуси.
Перші українські козаки з'явилися наприкінці 80-х років XV ст. З поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність
13
значно зросла. Осередком козаччини стало Запорожжя. У нижній течії Дніпра, за порогами, на острові Мала Хортиця козацький отаман Дмитро Вишневецький у 1552-1554 рр. створив військове формування – Запорозьку Січ, що стала для українського народу могутньою опорою в боротьбі проти феодально-кріпацького й на-ціонального гноблення та турецько-татарської агресії. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва.
Військово-політичне утворення в Середньому Подніпров'ї із оригінальним адміністративно-територіальним устроєм швидко досягло вершини свого розвитку. Запоріжжя стало зародком но-вої української (козацької) державності. На Січі був як військовий, так і територіальний поділ. У військовому відношенні Січ і її вій-сько поділялося на 38 куренів, а територіально на 5-8 паланок.
Своєрідно склалася система органів управління в Запорозькій Січі. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися в чітковизначений час, зокрема 1-го січ-ня та 1-го жовтня. Але на вимогу і за рішенням козацтва допуска-лося скликання рад і в інший час. До компетенції ради відносилися питання війни і миру, військових походів, покарання злочинців, вибори всіх службових осіб Січі і т. д. Ради скликалися також в ку-ренях і паланках. В Запорозькій Січі склалася оригінальна сис-тема органів управління із трьох ступенів: 1) військові начальники – ко-шовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман;
Князь Дмитро Вишневецький (козак Байда). 1563 р.
14
2)  військові чиновники – булавни-чий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канце-ляристи;
3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.
Вся військова старшина обиралася військовою радою на один рік 1-го січня. Розподіл обов'язків між старшиною був чітко регламентований. Так, кошовий отаман був наділений вищою і військо-вою, і судовою і духовною владою. Він наділявся надзвичайними повноважен-нями під час воєнних дій, але в той же час ніколи не був необмеженим диктатором. Отаман керувався у своїх діях козацьки-
ми звичаями і традиціями. Другою після
Реєстровий козак
отамана особою на Запорожжі був війсь-вовий суддя. Крім виконання своїх основних функцій він інколи заступав кошового отамана як «наказний отаман», був за скарб-
ника і начальника артилерії. Великі обов'язки покладалися на військового писаря. Він надсилав розпорядження та накази на місця, вів рахунки, при-ймав листи, що надходили на ім'я коша.
Військовий осавул стежив за до-держанням козаками порядку на всій території, слідкував за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання по вчинених злочинах і заготовляв про-довольство для війська, приймав і роз-поділяв хлібну і грошову платню між
Запорожець. З рисунка І. Рєпіна
15
козаками займався охороною проїздних шляхів у запорозьких степах та ін. Ниж-чий після військової старшини ступінь займали курінні отамани, їх посада теж була виборною. Курінний отаман вико-нував роль інтенданта, забезпечував свій курінь всім необхідним – продоволь-ством, паливом, слідкував за збережен-ням казни та майна козаків.
Допоміжні функції виконували вій-ськові чиновники.
Видатний український історик Дмитро Дорошенко зазначає, що козач-чина, – не тільки найблискучіше, най-ефективніше явище української історії, вона становить ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, суспільної та культурної творчості. В козаччині, український на-род виділив з-поміж себе «найкращий, найбільш активний елемент, утворив
Козацький полковник
своєрідну аристократію, коли приймемо,
що грецьке слово «арістос значить най-кращий», італійський письменник Гамберін в 1584 р. подає такі ві-домості про козаків: «з козаків можна зібрати 14-15 тис. добірного, добре озброєного війська, яке жадає більше слави, ніж наживи, го-тового на всяку небезпеку, їхня зброя – шаблі й рушниці, що з них вони ніколи не хиблять. Добрі вони до війни пішої і кінної, а звуть себе козаками, бо вони легкі, мов кози і живляться чим-небудь, а мешкають у хворостяних куренях, критих очеретом. Живуть з рибальства, ловецтва й татарської здобичі. Хліба не їдять ніколи, а п'ють тільки воду. Живуть на островах. Коли їх мало, то на од-нім, малім, коли їх намножиться, переходять на більший. Дерев там багато й вони уміють оборонити себе засіками, що й зимою, як
16
Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога. Для більшої певності, вирубують довкола острова лід і будують з нього вали. А літом не можна ріки перейти, бо з обох боків тягнуться милями болота так, що тих островів не можна не те що здолати, але й найти тому, хто не знає дороги. Козаки дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі».
Польський історик XVII ст. Симон Старовольський, характе-ризуючи козаків як вправних воїнів, писав, що вони «мають у сво-їх таборах дисципліну стародавніх римлян, а воєнною мужністю і досвідом не поступляться жодній нації у світі». Подібне стверджу-вав історик XVI ст. Рейнольд Гейденштейн. Видатний румунський вчений Богдан П. Хашдеу цінував козацьке військо за відсутність у ньому «вузької спеціальності». Залежно від обставин, писав він, козаки були «кіннотниками в степу, стрільцями у горах, моряка-ми на воді й однаковою мірою володіли луком, шаблею, списом, а особливо рушницею, з якої не робили промахів». До такого ви-сновку прийшов автор, вивчаючи документальний матеріал для своєї блискучої монографії «Іоан-воде Лютий» (1865), де централь-не місце посідають бої літа 1575 року з турками, єдиним вірним спільником молдаван, в яких були українські козаки.
У цей період козацьке військо не тільки боролося проти поль-ських поневолювачів, відбивало напади турків і татар, а й здійсню-вало переможні сухопутні й морські походи на татарські й турець-кі володіння. Ці походи підірвали військовий престиж Туреччини, розвіяли міф про її непереможність.
Французький інженер Гійом Левассер де Боплан у своєму тво-рі «Опис України» зазначає: «Козаки добре загартовані, легко пере-носять спеку й холод, спрагу й голод, власним життям не дорожать. Найбільш уміло й майстерно вони б’ються в таборі, під захистом во-зів (козаки дуже вправно стріляють з рушниць, своєї головної зброї), захищаючи кожен клаптик землі; вміють також воювати на морі…»
Закономірно, що саме в цей час активізується запорозьке та донське козацтво, які здійснюють походи на кримські та турецькі володіння.
17
Шляхетська Польща, зайнята воєнними діями проти Моско-вії, майже не звертала уваги на варварські напади кримських татар і турків. Військові залоги на Україні, знесилені частим посиланням військ у район воєнних дій, сиділи в укріплених фортецях і не чи-нили серйозного опору татарам. Тому основний тягар боротьби проти турецько-татарської агресії лягав на місцеве населення і за-порозьке козацтво. Розуміючи велику роль козаків у боротьбі про-ти турецько-атарських нападів, польський шляхтич Б. Папроць-кий писав, що козаки не мають ні від кого допомоги, самі ведуть самовіддану боротьбу проти турків і татар, відстоюють Україну від агресорів.
Захищаючи Україну від турецько-татарських загарбників, за-порозькі козаки не обмежувались пасивною обороною рідної зем-лі. Вони також влаштовували походи проти турків і татар. Під час цих походів козаки руйнували укріплення турків, визволяли не-вільників з турецької неволі.
Козацькі чайки в бою
18
Один з прапорів козацьких мор-ських походів
З надзвичайною мужніс-тю перепливали вони Чорне і Азовське моря, несподіва-но з'являлися коло берегів Туреччини або Криму. Про ці героїчні морські походи запорозьких козаків проти турків і татар і їх героїчну бо-ротьбу залишилося в народі
глибоке враження, яке дійшло до нас у народних думах і піснях. В одній з таких народних дум розповідається про небезпеки, на які наражалися козаки у морських походах:
На Чорному морі, на білому камені Ясний сокіл жалібно квилить-проквиляє, Смутно себе має, на Чорне море пильно поглядає, Що на Чорному морі недобре ся починає: Що на небі усі звізди потьмарило, Половину місяця в хмару вступило, А із низу буйний вітер повіває, А по Чорному морю супротивна хвиля встає, Судна козацькі на три часті розбиває-Одну часть взяло – в землю Агарську занесло, Другу часть гирло дунайське пожерло, А треті де ся має – в Чорному морі потопає.
«Це люди (козаки) – зазначає Г. де Боплан, які часто, майже щороку, здійснюють наскоки на Евксінський Понт (давньогрецька назва Чорного моря, дослівно «Гостинне море»), завдаючи великої шкоди туркам. Не раз вони спустошували Крим, який належить татарам, руйнували Анатолію, здобували Трапезунд і навіть дохо-дили до гирла Чорного моря, за три милі від Константинополя, де
19
винищували все вогнем і мечем; а потім верталися з багатою здо-биччю і полоненими, переважно дітьми… У такі походи збиралися не більше 5 – 10 тисяч козаків; вони на диво щасливо переплива-ють море у свої невеликих власноручно змайстрованих човнах».
Особливо важливим для козаків було прорватися гирлом Дні-пра в Чорне море. У гирлі постійно стояла турецько-татарська сторожа, яка перетинала їм шлях. Проте козаки, використовуючи темні ночі і негожу, непомітно для ворога проривалися Дніпром до моря. На своїх чайках вони при будь-якій погоді перепливали в різних напрямках Чорне море, досягали південних берегів Криму, Туреччини, Болгарії, заходили в Азовське море, Босфор, Дунай. Найвідважніші з моряків захоплювалися вмінням козаків водити свої чайки морем.
Козаки на чайках рухались морем значно швидше, ніж турки на галерах. Чайки на один-півтора метра виділялися над поверх-нею води, а тому козаки завжди своєчасно виявляли турецькі гале-ри і віддалялися від них у море, не випускаючи з поля зору ворога. Вночі козаки непомітно наближалися до ворожих галер, несподі-вано захоплювали їх, звільняли полонених гребців, нищили ко-Запорожська байдак-галера              манду, забирали зброю,
бойові припаси, а кораблі топили.
Запорозькі козаки на морі діяли вміло, проду-мано і рішуче. Турки й та-тари боялись зустрічатися з козаками на морі. Поява козацького флоту на Чор-ному морі примушувала турецькі і татарські га-лери поспішати до своїх берегів. Козацький флот завдав немало відчутних ударів могутній турець-
20
кій флотилії. Морські походи козаки влаштовували ще в
XVI ст. Але тоді вони не були такими частими і грізними. У
XVII  ст. козацькі морські по-ходи почастішали.
Так, у 1602 р. козаки зруй-нували Констанцу та турецькі фортеці в Бессарабії. У 1603 р. зафіксовано походи козаків на Крим та деякі турецькі укріплення. Вони дійшли до
Герб гетьмана України Петра Конашевича Сагайдачного
Дунаю, спалили Ізмаїл. З кож-
ним роком походи козаків все частішали, а їх удари ставали все ефективнішими.
Роль козацтва у суспільному житті України, та й самої Речі По-сполитої небувало зросла. Особливо коли на чолі Запорозької Січі стає відомий український політичний діяч, геніальний козацький флотоводець Петро Конашевич-Сагайдачний.
У цей час з середовища українського козацтва вийшли ряд талановитих полководців, які відіграли велику роль у боротьбі проти турецько-татарського іга. Серед них особливо виділяється гетьман Петро Сагайдачний. Саме в часи розквіту воєнної слави козацтва розгорнулася діяльність видатного полководця і полі-тичного діяча, який мав – шляхетське походження2.
Це підтверджується і в панегіричному віршованому творі Касіяна Саковича, де знаходимо вказівку на «шляхетську кров» героя. Це ж підтверджує і зображення його родового герба у ви-2. Наприкінці XVIст. в Україні залишилося вже мало неспольщеної української шляхти. Як зазначала Н. Полянська – Василенко, «найбільш було шляхти в Галичині, але це була лише дрібна шляхта, бо більш-менш заможна була спольщена. Шлюби з поляками, з католиками викликали переходи на като-лицтво… Ця дрібна шляхта видала з – поміж себе багато визначених діячів: Сагайдачного, Плетенецького, Балабана, Копистянських, Ка льнофойських, Ві-нницьких. З цієї шляхти ведуть свій початок багато династій українських духовних діячів».
21
гляді перевернутої підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці цей герб класифікується як «Побог»). Складова частка «Конашевич», ймовірно, походить від дрібного шляхетського роду Конашевичів-Попелів. Шляхтичі Попелі мали кілька гербів, насамперед «Сас» та «Сулима». Що стосується герба «Побог», вміщеного у книзі К. Са-ковича, то він, вірогідно, перейшов до представників роду Кона-шевичів – Попелів від магнатського роду Конєцпольських. Остан-ній не тільки мав герб «Побог», а й тримав у своїх руках Дрогобич і дев’ять довколишніх сіл, з якими межували маєтки Попелів.
Відносно другої половини прізвища – Сагайдачний – то воно було дане йому козаками як вправному лучнику. Сагайдак – кол-чан для стріл. За хвилину вправний лучник випускав від 8 до 12 стріл, які летіли іноді за 500 кроків.
Народився П. Сагайдачний (рік народження, можливо, 1565) в с. Кульчиці у Галичині (нині – Самбірського р-ну Львівської обл.). Після здобуття початкової освіти в Кульчинцях і Самборі П. Сагай-дачний у 80-х роках XVI ст. стає учнем першої у східнослов'янському світі слов'яно-греко-латинської академії в м. Острозі. В ній ви-кладалися предмети – граматика, риторика, діалектика, а також вивчались грецька, латинська і старослов'янська мови. Там при-щеплювалося розуміння значущості духовних цінностей україн-ського народу, формувалася його національна самосвідомість і
гідність. Та атмосфера, яка оточувала П. Конашевича в острозький період, впли-нула на формування його особистості. У 90-х роках юнак завершує навчання в академії і влаштовується на службу до київського судді Яна Аксака домашнім вчи-телем. У цей час П. Сагай-
с. Кульчиці Самбірського ра-ну,
Львівської обл.
Пам’ятник П. Сагайдачному
22
Маєток київського судді Яна Аксака у якого Петро Сагайдачний служив домашнім учителем
дачний пише твір «Пояснення про унію», де виступав на захист православної церкви, що зазнавала утисків внаслідок Брестської унії (1596 р.), духовної культури українського народу, його право на свою державність та незалежність. Так визначилися суспільно – політичні погляди П. Сагайдачного.
Вважається, що поява на Запоріжжі П. Сагайдачного відно-ситься до 1610 р. (припускаємо, що це могла бути і друга полови-на 90-х років XVI ст. – 1597-99). Але що саме стало безпосереднім поштовхом до такого рішення молодого Сагайдачного, дослідники відомостей не подають.
Значний внесок в описання життєдіяльності гетьмана П. Са-гайдачного зробив відомий український історик М. Грушевський. У «Віршах», на які він посилається, П. Сагайдачного називають учасником молдавської та лівонської війн (1600-1601 рр.), так що, вірогідно, уже в 1590-х роках він був у козацьких лавах.
Надалі, аж до останніх років житття (1616-1622 рр.), коли П. Сагайдачний завдяки своїй діяльності вийшов на перший план сучасного українського життя, М. Грушевський більшою мірою характеризував військово-політичну діяльність Сагайдачного, ви-користовуючи свідчення його сучасників. Зокрема, він приводить відгук поляка Яна Собеського, який не раз бував із Сагайдачним
23
Бахчисарай. Резиденція кримського хана
у походах. Ян розповів: за період, протягом якого він очолював військо Запороз-ьке, Сагайдачний уславив себе подвигами на суші й на морі і мав незмінний успіх. Кілька разів розгромив він татар у перекопських степах та нагнав страху на Крим. Не менш прославився він і сво-їми морськими походами – удача завжди супроводжу-вала його, він знищив кілька великих турецьких міст в Європі та Азії, спалив околиці Константинополя. Взагалі це була людина сильного духу, яка не уникала небезпек, не боялась ризи-кувати життям, була першою у битві, останньою у відступі; він був енергійним, діяльний, у таборі пильний – мало спав і не пиячив, як це траплялося у козаків; у порадах відзначався обережністю, на нарадах – небагатослівністю; був суворий до козацького свавілля, карав на смерть за негідні вчинки.
Слава грізного і безстрашного козацького ватажка прийшла до П. Сагайдачного після участі у знаменитих морських походах коза-ків на володіння султанської Туреччини та Кримського ханства.
Розумний, освічений, надзвичайно        хоробрий,
енергійний, із залізною во-лею, він користувався ве-ликою популярністю серед козаків і неодноразово оби-рався гетьманом Запороз-
Бахчисарай. Сучасний вигляд ханського палацу
24
ької Січі. Представник правлячих кіл Я. Собєський характеризував П. Сагайдачного як людину «рідкісної мудрості і зрілого судження в ділах», «дотепну в словах і вчинках», «просту способом життя і звичками», дуже сміливу і мужню, яка«шукала небезпек, зневажа-ла життя» і була «першою в нападі, а у відступі останньою».
Відомий український історик В. Антонович у праці «Про ко-зацькі часи на Україні»3 зазначав: «Своїм політичним тактом Са-гайдачний був чоловіком видатним для свого часу та вельми ко-рисним для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад в церковному та світському житті, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав на-родові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу».
Походи козаків перестають бути оборонними, вони тепер насту-пальні. Козаки розгорнули справжню національно- визвольну війну.
В «Історії українського війська» зазначається, що Сагайдач-ний добре розумів, що війна може бути успішною тільки тоді, коли її вести доцільно, з доброю організацією. Він спрямував козацькі сили до енергійної боротьби з татарами і турками. Для нього по-трібно було мати флот і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок аж до 300. (Див. «Історія українського війська». Випуск 4. Видання 1. Львів. 1936 р. -С. 185).
Під керівництвом П. Сагайдачного козаки здійснили ряд успішних походів проти султанської Туреччини і Кримського хан-ства, на міста Малої Азії, околиці Константинополя. Так, у 1606 р. козаки піддали штурму – Білгород, Кілію і Варну, восени 1608 – укріплений Перекоп, а в 1609 р. здійснили нові рейди на турецькі володіння.
3. Ця книга – захоплююча, яскрава розповідь про славетну історію Запорозької Січі – від витоків і злочинного зруйнування її російським царатом. Незвичайна історія створення книги. Професор Київського університету В. Б. Антонович (1834 – 1908) потай від властей викладав студентам протягом 1895 – 1896 навчального року історію козаччини. Зачаровані слухачі детально законспек-товували блискучі лекція історика, і згодом рукопис відредагований О. Конись-ким, вийшов друком подалі від злого ока російської цензури – у Чернівцях (1897) та Коломиї (1912).
25
Так, ще у 1604 р. запорозькі козаки вчинили похід на багатьох чайках на західне узбережжя Чорного моря до неприступної в ті часи турецької фортеці Варна. Захопивши фортецю і розгромив-ши турецьку залогу, козаки визволили багато полонених і успішно повернулись назад. Захоплення козаками Варни справило сильне враження на сучасників, оскільки її вважали неприступною.
Про цю видатну історичну подію в одній з українських народ-них дум говориться:
А в неділю пораненьку Зібралис я громадоньки До козацької порадоньки. Стали раду радувати, Відкіль Варни діставати: Ой чи з поля, ой, чи з моря, А чи з річки невелички? Біжать, плинуть човенцями Поблискують весельцями, Ударили з самопалів, З семип'ядених запалів, Півсоткою із гармати. Стали її добувати, Стали турки нарікати. Стали Варну діставати, Стали турки утікати, Тую річку проклинати: «Бодай річка висихала, Що нас, турків, в себе взяла»
За цей похід турецький султан вимагав від польського короля покарати козаків. Але польські дипломати відповіли султанові, що запорожці не зважають на польського короля і діють самостійно. Польські урядовці самі просили султана вжити відповідних захо-дів, щоб знищити козаків.
26
Щоб не пропустити козаків у Чорне море, турки і татари в гирлі Дніпра і в районі Тавань перетинали ріку ланцюгами, яких не можна було обминути. Посередині Дніпра залишались ворота, з фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена були наведені гармати. Але козаки легко справлялися з цією перешкодою. Вони вночі на-ближалися до цієї місцевості, пускали за водою великі колоди, які зачіпалися за ланцюги. Цим у таборі ворога здіймався великий сполох. Ворог відкривав гарматний вогонь по Дніпру і продовжу-вав його кілька годин. Коли все стихало і ланцюги, які тримались на поверхні води за допомогою порожніх бочок або поплавків, від ядер опускалися на дно, козаки непомітно спускалися вниз Дні-пром і виходили у відкрите море.
У 1605 р. запорожці розбили татар на Дніпрі.
У січні 1606 р. ногайська орда підійшла до Корсуня. Польща звернулась до козаків за допомогою й ті відігнали ординців. На-ступного року козаки самі організували похід на Крим. Вони ді-знались, що в Криму концентруються війська для вторгнення на Україну. Щоб запобігти цьому, козаки на чолі з Петром Сагайдач-
Місця козацьких походів на Чорному морі
27
ним вийшли в море, розбили татар під Очаковом. Заляканий хан тікає в Туреччину і повертається в Крим під охороною. У 1608 р. козаками було здобуто та спалено укріплення Перекоп, яке пере-пиняло дорогу в Крим.
У цей час Петро Сагайдачний розробляє та удосконалює ко-зацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розви-ток українського військового мистецтва.
У 1612 р. козаки на чолі з Петром Сагайдачним організували кілька морських походів. В одному з них козаки дійшли до Євпато-рії і завдали відчутних втрат туркам та татарам у живій силі, звіль-нили багато полонених. 1613 року Сагайдачний двічі виходив з козаками на Чорне море «завдав багато шкоди татарам, спустошив кілька міст у Херсонесі Таврійському». Тоді супроти нього і коза-ків турецький султан Ахмет І вислав водою чималу армаду з галер та чайок до Очаківського порту, поблизу якого козаки за звичаєм поверталися назад на Запоріжжя. Зав'язався бій, в якому загинуло
Очаків
багато козаків, але основна частина їх повернулася на Січ, причо-му захопила чимало турецьких чайок і шість великих галер.
Того ж 1613 року Сагайдачний напав на татар, які під час його відсутності вторгалися в запорозькі землі, і здобув над ними блис-кучу перемогу на березі лівої притоки Дніпра – Самари.
Уряд турецького султана звернувся за відшкодуванням за ко-зацькі походи до польського посла Андрія Горського, котрий на той час перебував у Константинополі, але Горський на цей запит відповів, що козаки – це розбишацьке і різноплемінне збіговисько русинів, московитів, волохів і поляків, що звикли при нагоді тво-рити безчинства й не коритися ні королю, ні сеймові Речі Посто-литої. Така відповідь була зрозумілою, тому що Польща на той час потребувала козаків і на всі дії їхні в Криму й Туреччині дивилися крізь пальці.
Напровесні 1614 р. Сагайдачний з козаками знову виплив у Чорне море. Але на цей раз «низовим лицарям» не пощастило: зді-йнялася жорстока буря і розметала їхня чайки у різні боки, при-чому частину козаків поглинули хвилі, інших викинуло на берег, де їх виловили турки й перебили.
Та ця невдача аніскільки не налякала ні козаків, ні їхнього проводиря. Невдовзі запорожці знову з'явилися перед Трапезун-дом, куди, як говорили сучасники, не заходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азією. Того ж року 2 тис. козаків на
своїх знаменитих чайках
Підготовка козаків до морського походу
перетинають Чорне море
і з'являються на проти-лежному південному по-бережжі моря біля велико-го міста Синоп. Тут також знищують весь флот і ви-зволяють з неволі десятки тисяч бранців з України, які були продані ординця-ми в рабство. Про здобуття
29
запорожцями Синопа розповдає турок-очевидець, який зазначає, що однієї темної ночі «козаки напали на твердиню Синоп, на бе-резі Анатолії (в Малій Азії), що через його гарні околиці прозвано містом коханців. Здобувши місцевий старовинний замок, козаки вигубили всю його залогу, пограбували й опустошили мусуль-манські будинки. Так спалили й знищили місто, що ця прегарна й чарівна закутина перемінилася в сумну пустиню. При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили галери й човни, а шкоди наробили на 40 мільйонів золотих. Та поки турки веліли зібрати проти козаків озброєних людей з околиці, вони забрали здобич на чайки й поплили назад.
Султан, почувши таку новину, впав у страшну лють і жаль, він велів повісити великого візира Насух-башу.
1615 р. козаки на чолі з Сагайдачним з'являються біля столиці Турецької імперії – Стамбул (колишній Констянтинополь), без-шумно пробиваються на човнах через сторожові пости в протоках і близько підходять до султанського сералю. Кажуть, що вони тоді
Стамбул (колишній Констянтинополь) 1638 р.
30
зухвало посвітили своїми таємничими ліхтарями (до речі, й дони-ні невідома їх конструкція) у вікна султанського гарему. Султан з переляку втік зі своєї столиці.
Іншим разом козаки підпалили портові споруди Мізивну й Архіоки. Султан саме полював неподалік і побачив дим двох по-жеж. Облишивши свою розвагу, падишах гнівно кинувся до Цар-города й наказав послати проти козаків армату.
Про підготовку козаків до морського походу французький інже-нер Г. Боплан писав: «Коли козаки мають намір спорядити морський похід, то беруть на це дозвіл не у короля, а у гетьмана. Далі вони скли-кають військову раду і обирають отамана, що має стати на чолі екс-педиції, додержуючись тих же церемоній, як і під час обирання геть-мана, але обирають його тільки на певний час. Потім вони йдуть до військової скарбниці, яка є місцем збору, і починають будувати човни завдовжки 60 футів, завширшки 10 або 12 футів і завглибшки 12 фу-тів. З усім спорядженням козаки спускаються вниз до Дніпра. Ота-ман має свою відзнаку на щоглі і пливе звичайно на деякій відстані попереду всього флоту: всі ж судна пливуть так близько одне від одного, що майже стикають-ся веслами… Під час цих по-ходів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман од-разу ж наказує викинути його в море. Їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотриму-ються цього дуже строго».
Про героїчні походи ко-заків проти турків і татар було відомо далеко за межами України.
Козаки на морі
31
Бакалавр філософії Йоган-Йоахім Мюллер (XVII ст.) із Зам-мерфельда у Сілезії у своїй праці «Історична дисертація про коза-ків» так описує цей період: «У 1615 р. вони (козаки, - Авт.) спалили 24 турецькі триреми, спустошили Фракію, Віфінію й Пафлагонію та знищили Трапезунд з портом, арсеналом та триремами». Далі Мюллер продовжує: «Султан Мурад звичайно казав, що він з свої-ми військами відчуває себе єдиним повелителем [землі] і лише ко-заки заважають йому спати спокійно».
У 1616 році козаки під проводом Петра Сагайдачного напали з моря на головний невільницький ринок – м. Кафу (тепер Фео-досія). У цій добре укріплений фортеці перебував турецький бе-глярбей з великим гарнізоном. На великому невільницькому рин-ку Кафи татари продавали полонених українців, росіян, поляків. Козацьке військо, спустившись на чайках по Дніпру в Чорне море, обігнуло Кримське узбережжя і, знищивши 14-тисячний турець-кий гарнізон, визволили з неволі більше 30 тисяч полонених хрис-тиян. За словами ректора Київської братської школи Касіяна Са-ковича, «сам цісар турецький», довідавшись про напад козаків на
Середньовічна Кафа
32
Кафу, «був у великому страху». Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи. За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й самій турець-кій столиці козаки викликали та-кий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укрі-плення на берегах Босфору».
Що собою уявляти тоді місто Кафа? Ось як образно і колорит-         Сагайдачний добуває Кафу.
но описує про це вчителька за               Малюнок 1622 р.
освітою, письменниця і перекладач Марія Загірня (1863 – 1928) у книзі «Гетьман Петро Сагайдачний»: «Великою міською брамою безперестану йшли люди – ті в Кафу, ті з Кафи. Татари, турки, ві-рмени, греки, ораби – всі здебільшого в дуже кольористому вбран-ні йшли брамою. Разом з іншими людьми і наші козаки вступили в пишний і в той же час смердючий город. Який же там був страшен-ний галас, лемент, стукотнява, грюкотнява! На вузьких вулицях та на широких майданах повно було людей, коней, ослів. Бряжчала зброя та всякі металеві окраси, поначіплювані на людях; гарби скрипіли, аж душу вимотували; іржали коні, ревли осли, кричали погоничі, водоноси, перепродувачі; ляскали пуги; дикими голо-
Укріплення Феодосії (Кафи)
33
сами вигукували щось дервіші, біля яких купчилися мусульмани, щоб подивитися на їх; а серед усього того лементу відразу, мов но-жем по серцю, різнув наших козаків сумний, сумний спів – невіль-ницький плач.
Дивні речі бачили козаки в Кафі: чудові генуезькі будівлі, по-псовані турецькими окрасами; велика пишнота і тут же огидна брудота; палаци і купи сміття перед ними; шовкові, злотом гапто-вані вбрання на одних і брудне рам'я на других; нахабні задоволені обличчя башів та яничарів і пригноблені сумні обличчя злидарів та невільників; позолочувані сап'янці в багачів і виплетені з осоки постоли в невільників-москалів; зброя в башів на золотих ланцю-гах і залізні ланцюги на руках, на ногах, а то й на шиї в бідних не-вільників; коні в шовках та в златоглавах і людські спини, нічим не прикриті, опріче шрамів та синяків. Всюди роскоші, багатство безмежне і тут же страшенне убозство, безмежне горе…»
Сагайдачний здобув собі широку славу та величезну популяр-ність на Україні.
Володимир Антонович підкреслює, що «значення цього факту для того часу легко зрозуміти, коли згадаємо що в Кафі був най-більший торг невільників на всю Тереччину.
Повертаючись із кожного набігу з України, татари в Переко-пі ділили ясир. Кожен татарин держав якийсь час невільників при собі, сподіваючись на викуп. Нарешті всіх бранців, не викуплених
Відбиття ясиру. Худ. Й. Брандт
34
та не потрібних для власного вжитку, татари звозили до Кафи. Сюди приїздили та скуповували їх купці зі всіх країн, де панувало невіль-ництво. Тому в уяві українського народу Кафа була гірше смерті, і попасти на Кафський ринок, значило на віки розлучитися зі своїм родом, втратити надію побачити рідний край. З Кафи купці перево-зили бранців до Царгорода і знов перепродували. Хто був молодий та дужчий йшли на галери, а жінок, дітей розпродували. Сліди на-ших невільників ми зустрічаємо в Александрії Єгипетській, в Італії, на островах Середземного моря в Сардінії, Корсіці і т. ін. В останні часи із архівів Західної Європи, підкреслює В. Антонович, оголоше-но велику силу документів – листів, торговельних умов, розписок, процесів і т. ін., з яких знати, що українських бранців, а найпаче бра-нок розвезено з Кафського торгу по всьому побережжю Середзем-ного моря і далі, як найдорожчих та найліпших невільників.
Підпливши до Кафи на чайках П. Сагайдачний взяв її при-ступом, спалив, зруйнував до решти і випустив на волю силу не-вільників, які ще більш розносили його славу по всій Україні і за її межами. Деякі дослідники стверджують, що сам Сагайдачний пе-ред штурмом міста під виглядом купця, ходив у розвідку, вивіду-ючи його укріплення.
Ось як характеризує Кафу французький інженер Гійом де Бо-план: «Кафа – головне місто Криму. Править ним турок, наставле-ний великим візиром. Татар живе тут мало, більшість мешканців християни, які послуговують тут рабами. Купують їх у татар, які приганяють цих невільників з Польщі та Московії. Є у цьому місті 12 грецьких церков, 32 вірменські і католицький храм Святого Пе-тра. Місто може мати 5 чи 6 тисяч дворів, а невільників є понад 30 тисяч, бо в цьому краї мають лише невільних слуг. Кафа є великим ринковим містом, торгує як з Константинополем, Трапезундом, Синопом, так і з іншими містами Чорноморя, усього архіпелагу, з країнами Леванту, по всьму Чорному морі».
Восени того ж року козаки перепливають Чорне море, здо-бувають Трапезунд. На них ударила турецька ескадра під прово-дом адмірала Цікалі-паши, але козаки розбили її й потопили три
35
галери. Потім вдарили на са-мий Босфор, пограбували по-бережжя й поплили назад. За повідомленням Дмитра Доро-шенка, козаків «стерегла друга турецька ескадра під проводом Ібрагіма-паши біля Очакова. Але Сагайдачний довідався про це заздалегідь і, замість вирушити Дніпром, поплив у Турецька галера                 Азовське море і звідти малими річками, а то й суходолом волочачи човни, вибрались у Дніпро.
Оволодівши на той час неприступною фортецею Кафа, Петро Сагайдачний, тільки цим увійшов в історію як досвідчений фло-товодець. Взяття Кафи – це яскравий приклад його військового таланту.
Поділяємо думку історика Дмитра Ліщука, який у своїй пра-ці (див. Джерела та література) зазначає, що Сагайдачний «цінний тим, що виразно показує, як ретельно козаки Війська Запорож-ського ставились до морських походів, а саме: вибір конкретно-
Морський бій козаків з турками
36
го об’єкта і часу; напрям удару; рішучість і активність дій; рапто-вість, висока маневреність та мобільність; завдати першого удару і перехоплення ініціативи. Все це тягне за собою широкий спектр підготовки, в тому числі аналіз отриманих розвідувальних даних, дотримання суворої дисципліни під час походу, тобто всіх заходів, без яких перемога у бою і війні неможлива».
Гучно та бучно в'їздив гетьман Сагайдачний зі своїм військом у Київ після цього морського походу.
«Мабуть, чи не ввесь Київ вийшов до Дніпра, туди, де пристало до берега козацьке військо. І берег, і гора над берегом, і всі вулиці по-близу, і навіть дахи на будинках – усе захрясло людьми. Од усякого кольору вбраннів червоніло, жовтіло, голубіло, зеленіло, мов на луці весняного часу. Назустріч славному лицарству вийшли з монасти-рів ченці та попівство з усіх церков з хрестами, з іконами та з ко-рогвами, братчики з братства спудеї (школярі) з братської школи, та цехи з своїми корогвами. По всіх церквах дзвонено в дзвони. Загули гармати, загомоніли мушкети – то Сагайдачний із військовою стар-шиною вийшли на берег. Тут уже стояв чудовий білий арабський кінь у дорогому, злотом та шовком гаптованому уборі. Сагайдачний ледве торкнувся червоним сап'янцем до позолочуваного стремена і в одну мить уже сидів на коні, мов приріс до його.
Велично їхав Сагайдачний з гетьманською булавою в руці. За ним ішли хорунжі з військовими корогвами та з турецькими й татарськими бунчуками, здобутими під час походу. За ними ішли козаки курінями. Поперед кожного куріня ішов курінний отаман і несено курінну корогву. Дивна це була картина! Вона вражала на-віть тих, хто багато вже дива бачив на своєму віку. Пишне турець-ке вбрання на козаках, здобуте під час останнього походу: козацькі та польські кунтуші з вильотами, попідшиваними всякого коліру дорогими тканинами: алтембасами, златоглавами, саєтами, ада-машками; чорні, сиві та білі смушеві шапки з червоними верхами; широкі штани всякого коліру; зелені, жовті, червоні чоботи – так і вбирали в себе очі; усяка зброя на козаках – мушкети, кинджали, ятагани, шаблі, – все так і горіло на сонці, аж сліпило очі.
37
Гордо виступало козацьке військо, знати було, що люди почу-вають себе ні від кого на світі не залежними і вільними робити що схочуть і як схочуть».
Звістка про зруйнування Кафи, Синопа, Трапезунда козаками проникла далеко за межі Туреччини і про це стало відомо італій-ському священику Отавіо Сапіенція, письменнику першої полови-ни XVII ст. За його свідченнями, козаків на Запоріжжі було на той час від 30 до 40 тис. Вони виставляли від 200 до 300 чайок, сміливо ходили по Чорному морю.
Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідо-мляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодно-го місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докла-дуть більше енергії, будуть цілком його контролювати». Недарем-но султан скликає спеціальну нараду, на якій обговорювались за-ходи оборони. На неї запрошено було послів Венеції, Нідерландів, Франції та інших країн.
Гетьмана Петра Сагайдачного глибоко хвилювала доля Украї-ни, поневоленої шляхетською Річчю Посполитою. І він веде козаків у визвольний похід, який відкрив нову сторінку в діяльності геть-мана в боротьбі за незалежну Україну, предковічну православну віру, українську народність і національну культуру. Нелегко було досягти успіхів у цьому змаганні, якщо врахувати, що Польща на той час була могутньою державою Європи. Проте козацьке військо сміливо вступило в двобій за волю України.
Турецький султан надсилає грізні ноти польському урядо-ві й козакам. Польсько-литовський уряд змушений був скликати комісію і розробити заходи щодо приборкання козацьких набігів на турецько-татарські володіння. Та поки зібралася ця комісія, як повідомляє Д. І. Яворницький, козаки знову вирушили в похід на Чорне море. Поляки за мирним договором під Яругою 17 вересня 1617 р. з турками зобов'язують приборкати козаків у їх набігах на Крим та Туреччину й заборонити їм виходити в Чорне море, а в противному разі погрожували всіх їх винищити. Але винищити
38
козаків полякам не вдалося. Невдовзі козаки знадобилися поль-ському королевичу Владиславові, який пішов добувати собі мос-ковського престолу й застряг під Москвою, і королевич відкрито звернувся з проханням про допомогу до талановитого та енергій-ного козацького вождя Петра Сагайдачного.
39
Герой Московського походу. Відновлення морських походів.
Участь українських козаків у поході на Москву пояснювалась ворожим ставленням частини українського козацтва до уряду Ми-хайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували від-носини з Туреччиною, Кримом, спонукаючи їх орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям.
На думку М. Грушевського, П. Сагайдачний вперше найбільш вагомо як військово-політичний діяч заявив про себе під час війни Речі Посполитої з Московією, а саме в 1617-1618 роках. Щоб здобу-ти російську корону, запро-поновану йому під час смути московськими боярами, ко-ролевич Владислав пішов у московські землі з надто ма-лими силами, і це обумовило його неминучу поразку. Польський уряд звер-нувся по допомогу до Запо-розького козацтва і, зокрема до П. Сагайдачного.Відомий дослідник, ен-циклопедист         козаччини Дмитро Яворницький за-значає, що Сагайдачний, ви-слухавши поляків, не одразу погодився. Він висунув такі
40
вимоги: 1) розширення козацької те-риторії; 2) свобода на Україні право-славної віри; 3) збільшення чисель-ності козацького війська;
4) визнання з боку Польщі судової та адміністративної автономії України.
 

 

 

 

                                             Сигізмунд ІІІ

Потрапивши в критичне ста-новище, польський король і сенат зголосилися на усі ці вимоги Сагай-дачного і прислали для його війська так звані військові клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку, знамено. Потрібна була для скріплення обі-цянки короля й сенату ще й згода                                               

загальнодержавного сейму, але угоду
уклали нашвидку, з огляду термінової справи, і тоді Сагайдачний, зібравши 20000 козацького війська, на початку серпня 1618 року рушив з ним у межі Московського царства.
На своєму шляху гетьман спершу захопив міста Путивль та Лівни, полонивши в останньому місцевого воєводу, князя Микиту Черкаського. Потім «хитромудрим способом»
Владислав IV
оволодів містом Єльцем, причому в
битві загинув тамтешній воєвода Ан-дрій Полєв, котрому «сидіння в облозі було незвичне», а дружину його взято в полон. Тут же здобиччю Сагайдач-ного стало і московське посольство, яке їхало у Крим під орудою Стефана Хрущова та Семена Бредихіна.
Через Рязанщину під орудою М. Дорошенка козаки оволоділи Ле-бедином, Данковом, Скопином.
Проти Сагайдачного уже давно була вислана царем російська рать із
41
Польський сейм за часів короля Сигізмунда Августа. Дереворит XVI ст.
Пафнутієвого монастиря до міста Серпухова під орудою славноз-вісного Д. М. Пожарського.
Проте великоросійські козаки, які перебували під началом князя-воєводи, при зустрічі із Сагайдачним розбіглися. Сам воє-вода князь Пожарський занедужав і повернувся до Москви, а за-мість нього було призначено іншого воєводу, князя Григорія Вол-конського, якому цар наказав стати в місті Коломні і не допустити Сагайдачного на переправу через річку Оку.
Але князь Волконський не упорався з дорученням, і Сагайдач-ний легко розігнав московську рать.
Переправившись через Оку, він рушив Каширською дорогою і 17 вересня був уже в Бронницях. Відтак передові загони Сагай-дачного з'явилися біля Донського монастиря, під самою Москвою. Дуже запеклі бої йшли біля міста Михайлова. Військо Сагайдач-
42
Польські війська в Тушино
ного почало тут облогу як слід. Козацьке військо розташувалось у сусідніх слободах із трьох боків штурмували укріплення. Місцями доходило до запеклої рукопашної боротьби – кололи одні одних списами, різались ножами. Тут козаків полягло до тисячі. Не вдав-ся похід і на Зарайськ. Зате, як свідчать документи «козацькі ватаги проникали на всі сторони і знищили цілу околицю ріки Оки. Під Коломною козацьке військо здійснило переправу через Оку…».
20 вересня 1618 року гетьман Сагайдачний прибув до решток польського війська і безперешкодно з'єднався з королевичем Вла-диславом, який розташувався в 7 верстах од Москви.
З великою радістю королевич Владислав зустрів гетьмана Сагай-дачного і, об'єднавшись з ним, одразу відправив невелику частину свого війська з полковником Чаплинським до Переяслава Залєського.
Але Чаплинський дорогою обложив Троїцько-Сергіївський мо-настир і там був убитий монастирськими служками із стіни обителі.
43
Самому Сагайдачному була дору-чена облога Москви, а приступ призна-чено на 1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці. Сагай-дачний підійшов до самої Москви і зу-пинився біля Арбатських воріт.«Під самою Москвою… у бій ходив і сам Сагайдачний. У боротьбі московському воєводі Бутурлинові видер із рук копя, ударив його була-вою і звалив із коня.» (див. «Історія Українського Війська» – С. 187).
Уже було віддано наказ про об-логу, уже були виламані петардою
Російський цар Михайло Романов
Карта Московського царства
44
Острожні ворота і козаки розпочали облогу. Але Сагайдачний раптом звелів припинити її і відступити.
Гетьман, як свідчать усі факти його діяльності, був далекогляд-ним політиком, ясно розумів завдання, що випало йому як охо-ронцеві Малої Росії та Запорожжя. Він бачив, що доля України й Січі залежить, з одного боку, від Польщі, з іншого – від Росії і що справжнім володарем подій буде той, хто зуміє стати між цими державами і видобути користь з тієї й іншої сторони.
Як підданий польсько-литовського королівства, він виконав усе, що вимагали від нього: прибув у саме серце Росії, порятував честь і свободу свого королевича і тому вважав свою роль закін-ченою. Він не бажав повного приниження Москви, аби завдяки цьому не вивищувалася остаточно Польща, від якої чекати жодних благ для України не доводилось.
«Оберігаючи Москву, – твердить біограф гетьмана І. М. Кама-нін, – Сагайдачний вбачав у ній природну й надійну союзницю ма-
Петро Сагайдачний під Москвою
45
лоросійського народу в боротьбі з полонізацією й окатоличенням і, в гетьманській турботі про те, щоб малороси не обляшилися і не стали уніатами, поводився дуже обережно».
Відступивши од Москви, гетьман Сагайдачний рушив до Ка-луги. Дорогою він захопив фортецю у м. Серпухові, а потім оволо-дів укріпленням і в самій Калузі.
Сам королевич також відступив од Москви і отаборився на річці Пресні, звідки почав переговори з царем про мир. Коли ж переговори про мир попервах перервалися, королевич відійшов далі, до Троїцько-Сергіївської лаври і звідти знову відновив їх. Окрім різноманітних пунктів, на яких не сходилися обидві сторо-ни, найбільше ускладнювали справу запорожці: поляки не могли поручитися, що ті, після оголошення мирного договору, захочуть залишити московську землю.
Тим часом Сагайдачний, дізнавшись про початок мирних пе-реговорів між росіянами й поляками, послав до Владислава сво-го козака Путивльця і через нього радив королевичу не покидати меж московських земель до повного укладення миру. На той час скрізь на Русі почалися великі морози; крім того, військові Владис-лава дуже бракувало продовольства, а тому переговори про мир відновилися.
Перемир'я укладено в селі Деулині, на 14 років і 6 місяців, на умо-вах, за якими Росія уступила Польщі Смоленськ, Чернігів та сіверські міста, а саме Новгород-Сіверський, Трубачевськ, Путивль та ін.
Після цього Сагайдачний вийшов з Калуги за межі Росії, а із його війська триста козаків повернулися до Москви «на государе-во поле», тобто загін став на царську службу.
Повернувшись з московського походу на Україну, козаки від-верто зажадали від польського уряду винагороди за свої труди і наполегливо домагалися цього. Полякам така вимога дуже не спо-добалась й обурила, про що свідчить один з листів гетьмана Ста-ніслава Жолкевського.
«Козакам, – пише Жолкевський, – обіцяно було жалування 40000 злотих. Скільки зусиль треба було докласти, щоб заспокоїти
46
козаків, - настільки вони усвідомлювали свою силу! Було чимало торгу й балачок; вони домагалися то одного, то іншого. Дали їм 20000 в нагороду за московську службу і 700 сувоїв сукна на 10000 в рахунок обіцяної плати.»
Були і більш дрібні уступки з боку короля. Так, відомий іс-торик і археолог Д. Бантиш-Каменський у своїй «Історії Малої Росії» зазначає, що Сигізмунд III на прохання Сагайдачного да-рував 18 лютого 1619 р. наступний привілей київським міщанам: «Чтобы жиды вь Кіевѣ торговь своихь не имѣли и не жили и ни у кого мѣста или двора покупать не смѣли; приехавь на ярмарку, не останавливались у жителей, но на гостиномь дворѣ; покупа-ли товары у однихь кіевлянь и имь однимь продавали свои; на ярмарки оставались не болѣе одной недѣли. Чтоби воєвода кіев-скій, или намѣстникь его, забираль у жидовь, поступающихь вь противность сего повелѣніе, все ихь имѣніе, удерживая себѣ по-ловину онаго, а другую половину отдѣляль мѣщанамь кіевскимь на ратушу».
Сплативши козакам грошима за їхній похід на Москву, поль-ський уряд, проте, ухилився від виконання тих умов, на яких Сагайдачний лише й погодився іти під Москву для врятування Владислава. Це був звичайний виверт з боку польського уряду сто-совно козаків: поки вони були потрібні, їх кликали й визнавали; коли ж потреба минула, від них відмовилися, їх не визнавали і не виконували даних їм обіця-нок.
Подібне бувало до Сагай-дачного, так вчинили і з Сагай-дачним.
Але не таким був гетьман, щоб подарувати це полякам. Уже перед московським по-ходом кілька разів збиралися
Козацька зброя XVII ст.
47
депутати польські і козацькі для обговорення угод про взаємо-відносини між польським урядом та малоросійським козацтвом. Але завжди ці договори виявлялися «однобічними, з визначенням лише того, що повинні робити і кому підкорятися козаки».
Так було і 1619 року, коли польські комісари прибули до Києва і знову розпочали свої безплідні переговори. З огляду на це Сагай-дачний зібрав військо під Білою Церквою і налагодився із зброєю в руках захищати права козацького стану. У відповідь на це також виступило польське військо і стало супроти козацького за 30 вер-стов нижче Паволочі, на річці Роставиці.
Проте до відкритого зіткнення справа не дійшла, і врешті-решт угоду між поляками й козаками було укладено, хоч вона, за слушним зауваженням І. М. Каманіна, вочевидь диктувалася од-нією стороною. Тому козацтво було незадоволене і не бажало до-тримуватися такої угоди. Так, козаки втрачали право на морські походи до Туреччини; чисельність їхнього війська обмежувалася, автономія, судова й адміністративна, скасовувалася.
Як же вийшов з цього становища Сагайдачний?
Татарський похід. Й. Брандт
48
Приймаючи на папері такі умови, гетьман зовсім не думав виконува-ти їх і готувався до вирішального зі-ткнення з поляками. Це видно з того, що він одразу розіслав у міста й міс-течка реєстри постачання козацького війська, а також почав скликати «на собор до Києва усе православне духо-венство для обговорення релігійних і політичних питань, а населення – на чорну раду в Сухій Діброві».
Після московського походу ко-заки знову звернули свою увагу на                 Тип козака низ Дніпра та здійснили ряд походів
на татарсько-турецькі володіння. Перш за все козаки спустошили європейське узбережжя Туреччини на Чорному морі й захопили турецьке місто Варну, про яку згодом склали пісню: «Була Варна здавна славна, славніш Варни козаки», далі суходолом ударили під Перекоп і побили там безліч татар.
Ці перемоги принесли козацтву України велику славу. До польського уряду звертаються правителі торгових італійських республік та інших держав, що зазнають тиску з боку Турецької імперії, просячи козацької допомоги. Отже, козаки починають ві-дігрівати помітну роль у міжнародних відносинах, особливо в сто-сунках з балканськими країнами, Туреччиною, Кримом та Річчю Посполитою. Європейські імператори шукали з козаками військо-вого союзу проти турків. Ще у 1593 р. з ними зустрічається папа Климентій VIII, який мріяв про створення ліги проти турків. Під час війни між Туреччиною та Австрією в пошуках союзників звер-тався австрійський імператор Рудольф II. З цією метою в 1594 р. до Запоріжжя була спеціально споряджена дипломатична місія на чолі з Еріхом Лясотою, який дуже високо відгукнувся про запо-розьких козаків. Організованість, дисципліна, суворі порядки на Січі здивували його. Усвідомлюючи зрослу силу Запорозької Січі,
49
Е. Лясота вважав за необхідне для Австрії «…заручитися дружбою цієї громади, яка не тільки користувалася величезним авторите-том на Україні… але на яку задивляється й уся Польща». В одній з козацьких пісень зазначається:
Ой, коню, мій коню, Де ж ті літа, де ж той час, Як ми слави добували, І як всюди знали нас?
Добою героїчних походів назвали історики морські козаць-кі експедиції, що набули загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу, найнебезпечнішу військову та зовнішньополітич-ну проблему. Найбільша держава тогочасного світу Оттоманська Порта мобілізувала майже всі свої збройні сили проти україн-ських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, та все ж добивалися перемоги.
Італієць д'Асколі, який довгий час жив у Криму, про походи козаків писав, що вони такі відважні, що не тільки при однакових силах, але й 20 чайок не бояться 30 галер падишаха, як це щороку можна було спостерігати.
Навіть польські історики змушені були високо оцінити ге-роїзм і відвагу запорозьких козаків у боротьбі проти турків і та-тар. Вони підкреслюють, що козаки в битві мають перевагу над першим-ліпшим європейським військом. При однакових силах у боротьбі з польсько-шляхетським військом козаки завжди здобу-вали перемогу. Тому польські військові керівники, щоб зберегти свої сили під час військових дій, враховували відвагу козаків і час-то капітулювали перед ними.
Турки, як вони самі говорили про це, нікого так не боялися, як козаків. Тільки-но козацькі загони з'являлися на низу Дніпра біля турецько-татарських укріплених міст або козацькі чайки набли-жалися до Кази-Кермена, кримський хан негайно направляв гінців
50
у Козлов, Очаків, Хаджібей, Кафу, Ізмаїл, Білгород, Константино-поль та інші турецько-татарські міста з попередженням про ко-зацьку небезпеку. Турки й татари в усіх своїх причорноморських містах збільшували військові залоги, озброювали місцеве населен-ня і чекали грізного нападу. На час такої тривоги навіть затриму-валась відправка галер з товарами з одного міста до іншого. Така тривога в Криму змушувала татар відкладати напади на Україну до зими, коли козацькі походи на море і Крим майже припинялися.
Походи запорозьких козаків послаблювали військові сили турків і татар. Вони примушували турецьких султанів і кримських ханів тримати в причорноморських містах великі військові залоги, що дуже обмежували їх агресивні прагнення.
Про морські походи запорозьких козаків дуже образно розпові-дає турецький хроніст Наїмі. «Можна з цілковитою певністю сказа-ти, що не знайти в усьому світі людей більш відважних, які б менше думали про життя і менше боялися смерті. Як розповідають люди, які знають військову справу, голодранці своїм умінням і хоробрістю в морських битвах мають перевагу над усіма іншими народами».
У кримському степу
51
Напади запорозьких козаків на турецькі і татарські міста ви-водили з рівноваги турецький уряд і самого султана. Султан вва-жав себе керівником найсильнішої держави світу, перед якою схи-ляли свої голови володарі Близького Сходу і тремтіли правителі західноєвропейських країн. Усі країни Західної Європи намагалися підтримувати з Туреччиною мирні відносини. Про це султан Му-рад III зухвало заявляв польським посланцям у Константинополі: «Хто і коли міг мені чинити опір? Боїться мене Персія, тремтять венеціанці, просять помилування іспанці, німці мусять давати те, що я накажу. Увесь світ тремтить передо мною». Але про запороз-ьких козаків турецький султан цього сказати не міг.
У мирних договорах між Туреччиною і Польщею завжди ви-ділялися окремі статті, в яких говорилось про спільність дій обох держав, спрямованих проти запорозьких козаків. Королівський і султанський уряди зобов'язувались вжити всіх заходів, щоб вико-рінити запорозьке козацтво і назавжди припинити їх морські та сухопутні походи.
Проте ці рішення Туреччини і Польщі залишились на папері. Польща, ворогуючи з Туреччиною, іноді сама була зацікавлена в тому, щоб козаки провадили активну боротьбу проти турків і та-тар, а в особливо складних умовах королівський уряд звертався по допомогу до запорожців і закликав їх до походу проти агресивної султанської Туреччини.
Крім цього, Польща неспроможна була ліквідувати запорозь-ке козацтво, яке діяло незалежно від польського уряду і не ви-знавало над собою влади польського короля. Султанська Туреч-чина і Кримське ханство кілька разів організовували походи на Запорозь ку Січ, щоб знищити її.
Проте ці походи закінчувались безрезультатно. Після кожного ворожого нападу кількість козаків на Запоріжжі ще збільшувалась, а їх напади на турецькі і татарські укріплені міста посилювались.
Енциклопедист українського козацтва Д. І. Яворницький за-значив, що дивна сміливість, швидкість та руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим та Туреччину перевершують будь-які
52
описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич-Сагайдачний.
Польський мемуарист Яків Собеський, автор «Історії Хотин-ського походу 1621 р.», безпосередній учасник тих подій, пише: «Скільки очолював Сагайдачний запорозьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі і мав незмінне щас-тя. Багато разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим.
Не менше прославили його морські походи – і тут завжди мав він щастя: зруйнував кілька великих міст турецьких у Європі і Азії, попалив околиці Константинополя… Взагалі був це чоло-вік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, а коли доводилося відступати – останній; рука його ніколи не давала промаху, був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий».
53
Найбільше козацька слава зростає в самій Україні. Україн-ський народ розгинає спину, розправляє плечі і починає усвідом-лювати свою могуть та силу, здатну подолати і зовнішніх, і вну-трішніх ворогів.
Але як далекоглядний політик Петро Сагайдачний налагоджує зносини з Москвою. Так, у березні 1620 року до Москви прибув по-сланець від гетьмана, отаман низових козаків Петро Одинець із товаришами й розповів про всі подвиги козаків як на морі, так і на суші. У листі до царя Михайла Федоровича «от гетьмана Петра Сагайдачного и от всего Войска Запорожского» висловлювалась готовність «служити против всяких его царського величества не-приятелей». Від імені царя посланцям було сказано, що цар геть-мана і все Запорозьке військо за це «похваляет». Не бажаючи пору-шувати перемир’я й загострювати відносини з Річчю Посполитою та Кримом, цар не прийняв пропозицію, проте його відповідь не виключала дальших зносин козацтва з Росією. Відпускаючи Петра Одинця з Москви, цар послав Сагайдачному 300 карбованців «лег-кого жалування» надіслав йому грамоту.
Отже, протягом перших двох десятиліть XVII ст. запорозькі козаки завдали відчутних ударів по турецько-татарській укріпле-ній лінії. Одночасно міцніло козацьке військо, збагатився його до-свід ведення боїв з переважаючими силами противника. Цей до-свід знайде яскравий прояв у знаменитій Хотинській битві 1621 р.
Польський уряд, вбачаючи в запорозькому козацтві ворожу для себе силу, прагнув скоротити його кількість, підкорити дер-жавній владі і навіть зовсім його ліквідувати. Але війна з Туреччи-ною, яка почалася в 1620 р., змінила ситуацію.
54
Герой Хотина
1. Приготування Туреччини та Польщі до війни
На початку XVII ст. Туреччина розпочала війну проти Польщі. Причинами цієї війни стали походи козаків на Чорне море, а та-кож втручання Речі Посполитої у молдово-волоські справи.
Турецько-татарські війська, які налічували близько 80 ти-сяч чоловік, на чолі з Іскандер-пашею в союзі з кримським ханом Джанібек-Гіреєм, вторглися в землі Валахії та Молдови. Що ж до польської армії, яку очолив коронний гетьман Станіслав Жолкев-ський, то вона мала всього 10 тис. чол. З цим нечисленним вій-ськом С. Жолкевський у перших числах вересня 1620 р. перейшов Дністер і рушив у глиб Молдови, під Ясси, щоб з'єднатися з вій-ськом молдовського господаря Граціані. Він зупинився табором під Яссами, на цецорських полях (с. Цецора над р. Прут), і став чекати на турків.
Цецорська битва тривала 17 днів. Основні сили С. Жолкев-ського були розбиті вщент. Граціані утік з поля бою, але його впій-мали і вбили. Гетьману Жолкевському Кантемір-мурза відрубав голову, її доставили султану Осману II. Турецький історик Ахмед Расим у своїй праці «Османська історія в малюнках та мапах» роз-повідає, що за головою Жолкевського…«прибула його дружина і просила Османа II ту голову їй віддати».
Польський гетьман Станіслав Конецпольський, князь Корець-кий, інші воєначальники потрапили в полон. Там же загинув бать-ко Хмельницького – Зіновій, молодий Богдан Хмельницький по-трапив в полон.
55
Турки й татари захопили багато зброї, у тому числі 120 гармат, тисячі возів з майном.
Втрати турків теж були значними. За свідченням Мацея Тит-левського – близько 30 тис. чол. Під Цецорою загинув цвіт поль-ської аристократії.
Помилкою С. Жолкевського було те, що він покладався на молдовського господаря Граціані, а не на козаків. С. Жолкевський називаючи козаків розбійниками (Lotrоstwol – улюблений його ви-раз про козаків) вважав, що єдине розв'язання козацької справи, це «нищити їх, рубати, топити в потоках крові». Так писав С. Жол-кевський воєводі Граціані. Безперечно, – як зазначає М. Грушев-ський, «Сагайдачний не стільки значив на Україні, що міг з свого боку дати дуже поважні контингенти на турецьку війну». Але С. Жолкевський «не робив ніяких серйозних старань, щоб притягну-ти козаччину до себе». За це й поплатився у Цецорській битві.
Сагайдачний не ворохнув мізинцем, щоб допомогти полякам, і його відсутність обернулася для них трагедією. Гетьман покви-тався з поляками за їхні невиконані обіцянки перед походом на Москву 1618 року.
Що й казати, від цього акції Сагайдачного піднялися ще вище, а козацтво набуло ще більшої сили.
Цецорська битва, по суті, була початковим етапом Хотинської ві-йни. Розгром війська Жолкевського переконав султана Османа у без-
Битва під Цецорою. 1620 р.
56
силлі Польщі, і в наступний рік було вирішено її завоювати. В Стам-булі розраховували на повну ізоляцію Польщі: шведський король наступав у Лівонії; Габсбурги, зайняті боротьбою проти повсталих чехів, заборонили навіть вербувати найманців на їх території.
Турецькі розрахунки на перемогу виходили з непідготовле-ності Польщі до війни та її зовнішньо-економічної ізоляції. Сейм, який було скликано після загибелі С. Жолкевського, ухвалив зби-рати гроші для 60-тисячного війська - зібрали ж лише на 36 тис. чол. Не було арсеналу: з цілої Речі Посполитої не могли набрати 30 гармат, їх позичили в козаків. Увага уряду Польщі була спрямова-на на даремні спроби одержати допомогу з-за кордону
Папа в листі до короля обмежувався співчуттям, категорич-но відмовляючись допомагати. Нічого не дали спроби одержати допомогу і від інших держав. За таких умов уряд Речі Посполитої змушений був визнати, що до боротьби проти турецької небезпе-ки необхідно залучити козаків, тобто зробити те, від чого в свій час категорично відмовився Станіслав Жолкевський.
Осман II, окрилений легкими перемогами під Цецорою, при-скорював підготовку до нової війни з Польщею. Султан хотів не тільки розгромити, але й поглину-ти цю країну Володіючи величезною тери-торією, Осман II вів агресивну по-літику, намагаючись поневолити інші народи світу Ретельно готуючись до війни, молодий, розбещений, гордови-тий Осман ІІ надсилав листи Си-нізмунду ІІІ, в яких, як повідомляє Іоаннес Каменецький у своїй пра-ці «История Хотинской войны», з «язичеською злістю, всупереч міжнародним законам», погрожу-
Папа Григорій ХV
57
вав польському королю таким чином: «Милостью єдиного бога и помощью пророка моего Осман ІІ, император всех турок, царь над царями и князь над князьями, могучий н высокий происхожде-нием и родом, отпрыск корня первого Османа, повелитель и гос-подин всех народов - евреев, арабов, зфиопов, македонян, армян Междуречья, киликийцев, хананеев, амореев, палестинян, халдеев и многих других. Да будет незыблемой и твердой вера мусульман-ская, которая явилась бессмертным стражем могилы Магомета, рассеяла и совратила христиан, сокрушила и уничтожила целые племена врагов - могучие и ужасные!
Ныне говорю я тебе, Зикмунду, королю илахов, и всем, кто под тобой, что мы узнали о вашей вражде и бесчеловечности, (направленных) против нас, и весьма разгневались. Будьте готовы, ибо я пойду на вас, и страну, в которой вы проживаете, предам огню. Я разрушу ваши церкви, разобью пресловутый деревянный крест, на шею вашим священникам надену ярмо, сделаю их плен-никами моего народа, так, как это удавалось моим предкам по отношению к остальным христианам. И тогда посмотрю - как вам удастся вырваться из моих рук, если вы мне не покоритесь!»
Дізнавшись про це, Сигіз-мунд III відповів: «О Осман, самодержавный и могущественный султан! Недостойно великих и великодушных людей писать друг другу отвратные слова. Как с высоты своего положения ты ре-шился написать столь непотреб-ное и наглое и тебя не достойное? Знай же - с тебя достаточно и тех многих народов, которых ты име-ешь под своей властью. Остерегай-ся открыто выражать своё недо-вольство и знай, что мы не боимся
Осман ІІ
58
твоих пустых угроз и лишь не делаем ради преходящего нарушить завещанные нам клятвы отцов наших, держим их непреклонно и поныне. Таким же образом и ты выбери достойное тебя. Если же не согласен, можешь не медлить с задуманым. Но то, что найдеш у нас, восприми без печали. Мы же более не повинны в нарушении вашого покоя. Пусть за вашу кровь отвечает ваша же голова!»
Після одержання цього листа Осман II ще більше розгнівався.
Перед султанським палацом було піднято державний прапор Туреччини та бунчук з кінської гриви. Це означало, що на північ поведе війська молодий падишах. Султан наказав оголосити по всій імперії про війну з Польщею. Всі чоловіки мусили брати в ній участь.
У Туреччині робилися великі витрати на воєнні приготуван-ня та збільшення армії. У питанні про війну з Польщею не було єдності в Дивані (Раді) Османа ІІ, де він мав сильну опозицію, а хто й відверто висловлював невдоволеність намаганнями султана розв’язати війну. Досвідчені й впливові діячі країни намагалися відмовити султана від походу проти Польщі. Та марно астрономи та ворожбити в мечеті Селімів (ме-четь збудована в ХVІ ст. за султана Селіма І) та з обсерваторії Саад-ед-Діна радили падишахові зали-шитися в Стамбулі. Осман уперто стояв на своєму. Тоді зібралися ві-зири з усіма іншими вельможними Стамбула від дефтердата (міністр фінансів) та нішанджі (охоронець державної печатки) до кадіаскера (військовий суддя) та реїс-ефенді (завідувач окремими галузями державного апарату, що згодом перетворилися на міністрів) разом з шейх-ульісламом та муяті. Всі
Турецький воїн. Худ. Сєрєбряков А. В.
59
як один говорили, що похід в далекий та холодний Ляхистан не-безпечний та небажаний тому, що коротке літо в Ляхистані і три чверті року триває там пекучий холод, згубний для війська з пів-денних країв. А до того ж не годиться падишахові, улесливо мо-вили радники, вирушати з Стамбула та лишати країну без свого мудрого всевидючого ока, бо серце світу мусить стояти як сонце, посеред небесної бані і на всі боки вилучати проміння своє. При-чини відради були, звичайно, в іншому. Несприятливі умови війни характеризувалися внутрішнім та зовнішнім становищем Туреч-чини. Хитким було її становище в окупованих європейських кра-їнах. Мир з Персією був не стійким. Візири побоювалися, що спо-чатку війни перси порушать мир, а козаки посилять свої морські походи. Перси, доводили вони, вже тривожать кордони Туреччини і можуть розпочати нову війну, коли держава беззахисна. На це султан відповів, що він «не змінить своє рішення на-віть у тому випадку, коли б персидський шах був за десять днів шляху від Константино-поля. Султану висловили таке побоювання, що українські козаки можуть домовитися з християнськими жителями країни і нападуть на столицю імперії. На це султан відповів: «… треба перед походом з Константинополя вирізати всіх християн в столиці». У цей час Константинополь був великим та багатолюд-ним містом. Він нараховув близько 100 тис. жителів. Тоді радники звернули увагу султана на те, що подібні дії втягнули б Туреччину у війну з багатьма державами Європи, Осман ІІ змовчав, але вийшов сердитим з Дивану.
Один лише великий візир Алі-паша, так званий Гюзельдже, тобто красень, підтриму-вав войовничий дух падишаха, підбурював
Яничар
60
султана до війни з Польщею, наголошуючи, що Річ Постолита ухи-ляється від сплати данини-харчу на користь кримського хана і не приборкує козаків, що час шукати слави Тимура та Чінгіз-хана і покарати Польщу за зраду.
Султан зміщує багатьох візирів, нова розстановка сил у країні, численні та суворі накази. Раптово, за невідомих причин помирає Алі-паша; замість нього великим візиром був призначений Гусейн-паша. Нарешті, Осман ІІ наказує вбити свого брата Шахзаду Му-хаммеда, який перед смертю побажав султану такого ж кінця.
Я. Собеський у своїй праці зазначає, що Осман II розгнівано кидався на всіх, наче розлючений тигр. Візир Мустафа, який ка-тегорично висловився про неможливість перемоги, отримав рану від руки самого Османа II.
Оттоманська Порта поступово перетворювалася на могутній воєнний табір. У різні кінці імперії розсилалися довірені особи султана для мобілізації людей, реквізиції продуктів, транспорту, коней, мулів, верблюдів. Тисячі дервішів ходили містами та селами імперії, агітуючи населення на війну проти Польщі. Осман стягу-вав військо з усіх кінців своєї держави.
Населення Туреччини було зобов'язане всіляко допомагати місцевій владі у виконанні на-казів султана. Фактично осно-вний тягар всієї підготовки до війни лежав на плечах трудово-го народу Туреччини і підкоре-них нею провінцій, в яких на-сильно забирали все потрібне для армії. Спеціальним нака-зом султан зобов'язав молдав-ського господаря і болгарсько-го намісника побудувати міст через Дунай.
Яничари
61
22 квітня 1621 р. султан наказав нап'ясти свій намет на майда-ні Дуд-баши за муром Стамбула. Сюди ж прибуло придворне вій-сько – яничари, сипахи та 6 тис. верблюдів, які привезли гроші та провіант. Через кілька днів Осман II вирушив з усім військом до Адріонополя. Тут він зробив огляд. У його присутності проводи-лася вибіркова стрільба із різноманітної зброї. Найкращі стрільці особисто від султана одержували подарунки. Старих і слабих во-їнів було переведено з бойових частин в обоз. Для прориву обо-рони були сформовані спеціальні полки з молодих яничар, на які султан покладав великі надії. В кінці травня до Адріонополя прибули з великим обозом продовольства і військових припасів резервні частини з Сирії, Палестини, Іраку, Єгипту та інших про-вінцій. Потім усі полки пройшли перед Османом II. Він обіцяв їм «перемогу і здобич». Шейх-уль-іслам та сорок два муфті у виря-джальній молитві благами всемогутнього аллаха дарували пере-могу та славу Османові та всім його воїнам, бо газават, священна боротьба з гяурами, ширить мечем віру та закон Мухамедів. Потім лунко та пронизливо засурмили сурми, і першими рушили янича-ри трьох вогнищ, що постійно стоять у Стамбулі з розвіяними у повітрі султанськими бунчуками та зеленим прапором Мухамме-да. За яничарами йшов загін малоазійської кінноти на розкішних конях, потім араби та бедуїни в білих бурнусах і таких же чалмах, спаги, булюки і велетні – солахи, зібрані з усіх кутків Османської Порти. За ними рушив у похід сам Осман у білому оксамитовому каптані та сніжно-білій чалмі, перехоплений двома егретами білої чаплі, які мали право носити тільки султани та хани османської крові. Падишах носив золотий панцир султана Сулеймана та нама-гався у всьому йому наслідувати. Жорстокістю він не поступався своєму предкові, уявляв себе володарем усього світу й гадав, що його могутність безмежна. За падишахом, стримуючи баских бі-лих коней, мчали баші та аги, візири та інші вельможі, командувачі туманів (туман – десять тисяч воїнів) та тисяч або цілих племен – від спокійних єгиптян до чорно-коричневих нубійців та арабів, від сирійців та албанців, болгарських гайдуків та греків до струнких
62
чорногорців, черкесів, босняків. Гущавина списів та бунчуків, пра-порів та корогв зибучим гаєм линула на північ, як вулканічна лава.
На початку червня турецька армія через Балкани вирушила до Дунаю. Місцевість була дуже пересічена малими річками і тому армія просувалася повільно, подовгу затримуючись на перепра-вах. Тільки в середині червня султанська армія прибула до Дунаю. Тут вона знову мусила затриматися на багато днів, бо через Ду-най ще не було побудовано моста. Тому частина війська була за-йнята на спорудженні переправи. А решта полків провадила вій-ськові заняття. Одночасно султан віддав наказ посилити охорону Чорноморського узбережжя. Було вирішено відправити на Чорне море 40 галер під командуванням Копудана-паші, якому покла-далось завдання – стежити за появою козацьких чайок та стругів. Алі-паша та Халіль-паша теж отримали наказ охороняти турецькі морські каравани, що перевозили Чорним морем військо, артиле-рію, боєприпаси.
Однак ніякі османські сили не могли зупинити справедли-
Кзацька лава. Худ. Сєрєбряков А. В.
вої боротьби запорозьких та донських козаків. У травні – червні 1621 р. у гирлах рік Дніпра, Дністра, Пруту знову з'явилися козаки.
На Дунаї турки зустрілися з козацьким загоном, який нама-гався перешкодити армії Османа II споруджувати переправу. По-сланий проти козаків загін хотів зав'язати бій, але козаки ухили-лися від нього. Згодом вони на 16 чайках з'явилися в Босфорській протоці. Поява запорозьких козаків біля Константинополя викли-кала в турецькій столиці великий переполох.
Заступник великого візира Кайманак-паша і начальник охо-рони султанського двору Бостанчі-паша оголосили місто на воєн-ному стані і спішно збирали сили для захисту столиці від нападу козаків. Вони вирядили до султана спеціальних гінців і просили військової допомоги. В цей час у Константинополі було тільки 3 га-лери та близько 40 інших кораблів і турки не наважились виходити на них у море проти козаків. На захист столиці Осман II послав морські і сухопутні сили, які незабаром туди прибули.
Козацькі чайки появлялися також біля Очакова, Аккермана, Кафи, Козлова та інших міст Криму. Відбулося кілька морських
Погоня. Худ. Сєрєбряков А. В.
64
сутичок, з яких переможцями вийшли козаки. В той час, коли турецька армія просувалася до Хотина і вже переправлялася че-рез Дунай, один із запорозьких загонів здійснив похід на Трапе-зунд. А другий на Буджацьку орду. Інший козацький загін рап-тово з'явився в гирлі р. Прут і завдав дошкульного удару війську Кантеміра-мурзи. Проти козацької флотилії із Кілії виступила ту-рецька ескадра на чолі з адміралом Халіль-пашею. Однак козаки затопили 20 турецьких кораблів, а решта втекли до Стамбула. Такі походи не завжди завершувалися вдало. Бували випадки, коли в нерівних битвах козаки гинули або потрапляли в полон. Турецькі воєначальники знущалися над ними, придумували жахливі кари. Зокрема, у 1621 р. турецькі флотоводці на Чорному морі полонили значну кількість українських козаків – 18 чайок біля Очакова по-топлено, близько 500 козаків потрапили в полон.
У цей час турецький султан Осман II стояв біля Ісакчі на Ду-наї. Він наказав віддати 200 спійманих козаків солдатам на смерть, і «нещасних люто стратили: одних розчавили ногами слони, інших повісили на гаки, ще інших посадили на палю. Сам султан спосте-рігав за цими стратами і навіть брав у них часом участь; їздячи верхи серед катованих козаків, він стріляв у них з лука, майже не роблячи промахів, оскільки був умілим лучником свого часу; го-лови вбитих козаків він наказав солити й відсилати в Константи-нополь».
Проте подібні невдачі не лише не утримували козаків від мор-ських походів, а й активізували їх дії. Поява козацьких чайок на Чорному морі перешкодила туркам і татарам розпочати агресив-ний напад на Україну. Турецька армія змушена була на довгий час затриматись біля Дунаю. Про кількість козацьких сил на морі сул-тан не знав. Він боявся їх вторгнення у Константинополь, а тому відправив значні військові сили на захист столиці. Ще більше боя-лися козаків кримські татари, які не хотіли залишити Крим і мали намір захищати його. Тільки грізний наказ Османа II змусив крим-ського хана Джанібек-Гірея розпочати збір своїх військ для походу на Україну.
65
Кримські татари
Тисячі посланців султана розбрелися по містах і аулах Туреччи-ни, агітуючи населення за війну проти Польщі, ще у травні султан послав у Молдову і на Україну під керівництвом Абдул-Керім-бея багато розвідників. Також як розвідників султан використовував купців, монахів, що під виглядом богомольців і мандрівників йшли в Польщу і на Україну, розвідуючи місце перебування основних військових сил Польщі і Запорозької Січі, кількість воїнів, гармат, напрям руху армій, імена військових керівників, їх плани і т. д. такі ж завдання мали султанські ставленики Молдови і Волощини. Зі-брані відомості передавались в ставку турецького командування.
Тим часом біля Дунаю зростала турецька армія. Туди прибули війська з усіх підкорених Туреччиною земель. За свідченням уті-кача з полону Юрія Вороцького, в середині липня турецька армія мала в своєму складі 75 тис. турків, 30 тис. арабів, 47 тис. греків та інших воїнів з територій, захоплених турками на Балканах і на Близькому Сході. В цій армії було понад 10 тис. яничар. Турецька армія мала 260 гармат і велику кількість різного військового спо-рядження.
66
Українські козаки разом з гетьманом України Петром Конашевичем-Сагайдачним розуміли, яку мету переслідують турки у війні, тому готувалися до Хотинської війни більш організовано, ніж коли-небудь, незалежно від того, чи будуть вони воювати з во-рогом самостійно, чи разом з поляками. Величезні приготування до війни Османа II штовхали Польщу на те, щоб заручитися згодою за-порозьких козаків брати участь у наступній війні з ворогом.
67
2. Козацька рада
Опинившись у важкому становищі, польський уряд звернувся до козаків із закликом взяти участь у війні з турками, пообіцяв-ши, що на черговому сеймі будуть розглянуті питання про розши-рення їх прав і привілеїв. Шляхта вдавалась до підкупу козацької старшини. Український народ усвідомлював загрозу, що створила-ся для України в зв'язку з вторгненням турецьких полчищ. Ворожі війська несли поневолення, фізичне знищення населення, руйну-вання економіки, затримували політичний та культурний розви-ток народів.
Необхідність залучення козаків, без яких неможливо було спо-діватися на розгром турецької навали, примусила Сигізмунда ІІІ звернутися до Ієрусалимського патріарха Феофана, що повертав-ся з Москви в Палестину, з проханням закликати запорожців до боротьби проти спільного ворога. Цей заклик знайшов не тільки відгук у серцях запорожців, але й підтримку широких мас україн-ського народу. Коли запорожці, запрошені королівським послан-цем Обалковським, з'явилися на раді, яка відбулась 15-17 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва (Черняхова Діброва, була місцем
багатьох козацьких рад, в тому числі і в період великої визвольної війни 1648- 1657 рр.) між Ржищевим та Білою Церквою, що на Київщині, до них приєдналися десятки ти-сяч людей, що розуміли, яка небезпека загрожує батьків-щині. На раду зібралося май-же 50 тис. реєстрового і нере-єстрового козацтва.
Сюди прибули гетьман Яцько Бородавка (Неродич), полковник Петро Сагайдач-
Іов Борецький
68
ний та інша старшина. Сагайдачний на той час гетьманом не був. Невдоволені його обережною політикою, зокрема під час Роста-вицької угоди, виписники, тобто козаки, викреслені з реєстру, зібравшись на Запоріжжі в жовтні 1619 р. позбавили його геть-манства. Відбиваючи інтереси верхівки козацтва і старшини, про-тягом тривалого часу Сагайдачний проводив компромісну, уго-довську політику щодо шляхетської Польщі і разом з магнатами та шляхтою намагався обмежити козацький реєстр, включаючи до нього лише заможних козаків. Це викликало незадоволення низів, внаслідок чого його неодноразово скидали з гетьманства.
Численними на раді були представники від духовенства, яке в той час відігравало значну роль у суспільному, культурному, іде-ологічному житті народу. Взагалі на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. в житті українською народу створюється ситуація, де «головою» грома-дянства стає духовенство, його «рукою» дрібна шляхта й міщан-ство, а «щитом» – козаччина. Об'єднання цих сил єдиною думкою й вірою в остаточну перемогу доводить до світлого відродження України в добу Хмельниччини.
П. Сагайдачний прагнув зміцнити становище українського козацтва, розширити його привілеї, розвинути культуру України, а головне – утвердити її територіально як державу. Людина висо-кої культури, він став справжнім захисником української культу-ри і православ'я від польсько-католицької експансії, перетворив Запорозьке військо на реальну силу, яка тільки й змогла захисти-ти православ'я і культуру від утисків з боку Польщі. За активної участі П. Сагайдачного, який з усім козацьким військом вступив у Київське братство, взявши його таким чином під свою опіку, в Україні у 1620 р. відновлено православну ієрархію, ліквідовану піс-ля Брестської унії 1596 р.
Крім козаків, у раді брали участь Київський митрополит Іов Борецький, оточений трьома сотнями попів та 50 монахів, просив козаків допомогти Польщі у війні з «бусурманами». Київський ми-трополит Іов Борецький був великим прихильником козацтва. Ще 28 квітня 1621 р. він видав «Маніфестацію», де називав козацтво
69
продовжувачем військової слави Київської Русі, вважав, що воно розвинуло її кращі традиції у військовому мистецтві.
На раді козаків гетьман Бородавка (1619-1621) заявив: «Пе-ред військом запорозьким тремтять землі польські, турецькі і весь світ». Тут же було прочитано лист патріарха. Рада мала прийняти рішення, яке могло визначити подальшу долю всього українського народу
Ця перша рада, на якій зібралася така велика кількість озбро-єних козаків, вражаюче подіяла на королівського посла ксьондза Бартоломія Обалківського, який зазначав: «Належить побоювати-ся, аби справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Над-то вони розлютувалися тут, побачивши себе в такому зібранні та силі. Борони, Боже, тутешніх католиків, їм нікуди втікати буде. Ус е живе подалося до козаків».
Петро Сагайдачний, виступаючи на козацькій раді, підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти турків та переконував, що за розгромом польських військ та підкоренням Польщі прийде черга загарбанню України.
Козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському
Прощання. Худ. Й. Брандт
70
війську, обумовлюючи свою згоду на участь у війні виконанням певних вимог: визнання прав козацтва, розширення реєстру, ска-сування певних королівських універсалів, визнання вищої право-славної ієрархії з її митрополитом Іовом Борецьким. Рада обрала посольство до Варшави.
Рада вирішила також запросити й бойових побратимів – дон-ських козаків.
Командувати козацьким військом чисельністю в 41520 чоло-вік рада доручила гетьману Яцькові Бородавці, який користувався популярністю на Україні завдяки тому, що визнавав козацькі пра-ва за всім покозаченим населенням.
Королівська влада Польщі вбачала в особі Я. Бородавки вож-дя козацьких низів, які в будь-який час можуть повернути зброю проти шляхти. Тому наприкінці липня 1621 р. польський король Сигізмунд ІІІ дає чітку вказівку коронному гетьману К. Ходкеви-чу: «Добре, якби вдалося поміняти старшого. Застосуй для цього придатні і дійові засоби. Доки Бородавка буде в них за старшого, жодних послуг не отримає від них Річ Посполита. В разі зміни, особливо якби Сагайдачного або кого-небудь іншого справного взяли, можна було б щось від них отримати».
На польський сейм було відряджено козацьке посольство на чолі з Петром Сагайдачним для переговорів щодо участі у війні та визнання нової православної ієрархії на Україні. Сагайдачний спо-чатку не згоджувався на переговори, але патріарх Феофан умовив його і все козацтво надати допомогу Речі Посполитій і не допусти-ти торжества Туреччини в Європі.
П. Сагайдачний був особисто знайомий з королем і користувався в нього великою повагою. До складу делегацій входив володимирський єпископ Курцевич і два представники від козаків. У кінці червня 1621 р. козацькі посланці вирушили до Варшави, щоб потрапити на черговий сейм, який мав розглянути питання про підготовку Польщі до війни протитурецької агресії і участь в ній українських козаків.
У другій половині липня король прийняв козацьку делегацію і радився з нею з різних питаннь. Прямих документів про зміст роз-
71
мови короля з козацькими посланцями не збереглося. З побічних документів відомо, що головну роль у цих переговорах відігравав П. Сагайдачний. Гадають, найважливішими питаннями в розмо-вах між королем і П. Сагайдачним були питання про підготовку всіх військових сил Польщі і козаків до війни проти Туреччини, про усунення Я. Бородавки з посади козацького гетьмана.
На сеймі у Варшаві П. Сагайдачний виявив неабияку держав-ну мудрість, в т. ч. талант дипломата. Він домігся того, що уряд Польщі дав згоду задовольнити вимоги козаків, а саме: скасовува-лась посада старшого над козаками польського уряду, визнавалась влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною, скасовувалися постанови сейму щодо козацтва – обмеження його вольностей і прав, населення України діставало свободу віроспо-відання. Православна ієрархія /митрополит, єпископ/, висвячена
На січ
72
патріархом, також мала бути визнана урядом та не повинна під-даватися гонінню властей Речі Посполитої. Це був значний успіх: фактично визнавалась на Україні автономна козацька республіка на чолі з обраним гетьманом. Через це українські козаки взяли участь у Хотинській війні й надали допомогу Польщі.
Польський хроніст Йоахим Єрлич у своїй хроніці «Літопис, або Хроніка різних справ і подій» під 1620 роком, говорячи про сейм, що відбувся у Варшаві з приводу Хотинської війни, пише, що над запорозькими військами, які мали воювати на боці Польщі «проти турків, була поставлена гетьманом «людина у військовій справі досвідчена, знавець великий і добрий, Петро Конашевич-Сагайдачний, на якого багато покладалося у раді, який був не про-стого роду, але шляхтич з Самбора, який всі ті воєнні тяготи ніс на собі, а також і у всьому давав поради, і як він радив, на те по-годжувались їх милість пани гетьмани і королевич його милість».
Повідомлення про рішення запорозького козацтва брати участь у війні проти Туреччини розбило всі розрахунки Османа II. Турки намагалися перешкодити цьому договору, вбити клин між козаками та Польщею, концентрували всі сили на Дністрі, щоб виграти час. Крім того, знаючи про давню ворожнечу між Поль-щею і запорозькими козаками, Осман II сподівався, що козаки
Козацький дозор. Худ. Й. Брандт
не виступлять на боці польської армії, а обмежаться тільки мор-ськими нападами на транспорт тощо. За таких обставин турецьке командування розраховувало знищити польську армію, захопити Галичину, Поділля і Польщу, а після цього кинути свої сили на за-порозьких козаків, знищити Запорозьку Січ і встановити своє па-нування над українським народом.
Є відомості, які свідчать про те, що раніше, ніж козаки з'єднались з поляками при Хотині, від султана вони одержали про-позицію з'єднатися з турками. Козакам обіцяно було, на випадок завоювання польської держави, дати всілякі пільги й надати їм як столицю козацтва або Київ, або Кам'янець-Подільський. Пропо-зиція ця не була Сагайдачним прийнята.
Сагайдачний добре розумів, чого домагається турецький сул-тан: бити своїх супротивників поодинці.
У Польщі за рішенням сейму, що відбувся 3 листопада 1620 р., збирали податі для набору війська: укріплювали Львів, Краків, Кам'янець та інші фортеці на шляху очікуваного турецького на-шестя, відливали гармати, ядра, готували запаси пороху. На чолі війська був поставлений великий гетьман литовський Карл Ходке-вич, уславлений переможець шведів біля Кірхгольма (Саласпілс) у 1605 р. Проте військо збиралось повільно, чисельність його вияви-лась меншою від запланованої сеймом, до Хотина прийшло тільки 33 тис. чоловік, з ними лише 28 гармат та мало пороху.
До того ж, відповідно до традиції, в польському війську пере-важала кіннота, тоді як в умовах, де проходила Хотинська кампа-нія, небхідною була піхота.
В останніх числах травня польське військо на чолі з Любо-мирським прибуло в Скалу і розташувалося табором на березі р. Збруч. Необхідно було всім військам перейти за Дністер. Але при-бувши на берег Дністра під Хотином, польські війська не змогли переправитися через відсутність моста.
Побудувати міст через Дністер було важкою справою. Це за-вдання вирішив один «русин» (читай: українець) і скоро міст був готовий. Невдовзі представник від Речі Посполитої Обалковський
74
одержав з Варшави інструкції, за якими дозволялося козакам від імені короля одержувати в королівських та шляхетських маєтках та містечках порох, олово, коней для гармат. Відповідно до цього гетьман Бородавка надіслав у всі маєтки наказ забезпечити всім цим війська, які після ради, в кількості 40 тис. направились до Дні-стра. Згадуючи про це, польський історик А. Біловський писав: «Шляхта дивилась на всі ці приготування з великим неспокоєм. Здавалося, вона більше боялася цих поборів, ніж турків». Якщо шляхта ремствувала, то Єжи Збаразький, один з перших магна-тів Польщі, вимагав від короля притягнення до відповідальності Обалковського за те, що той запросив запорожців, і наполягав на їх поверненні назад до Дніпра.
У Варшаві плани відносно запорожців були не такі, як у Зба-разького. На козаків дивилися, як на необхідне та досить дешеве поповнення війська. Обалковський роздав лише 20 тис. золотих на 40 тис. чоловік, яких Бородавка повів у похід після ради. Служба ж польських воїнів оплачувалась значно дорожче.
Бій. Худ. Й. Брандт
75
У липні козацькі полки були готові до походу. Всі полки були поділені на сотні і курені. На чолі кожного загону стояли відпо-відні керівники. Всього козацького війська, яке брало участь у Хо-тинській війні, налічувалось 41520 чоловік (в тому числі три полки кінноти – 6920 чол.). З них під командуванням Сагайдачного – 3 тис. чол., Івана Зискаря – 2320, Богдана Куроша – 1600. Піші вій-ська поділялися на 10 полків: під командою Тимоша Федоровича було 4 тис. чол., Мусія Писарки – 2500 тис. чол., Федора Білобо-родька – 3200 чол., Данила Дорокола – 3 тис. чол., Адама Підгор-ського – 3700 чол., Сидора Семаковича- 3500 чол., Василя Луцкеви-ча-4100 чол., Яцька Гордієнка – 2700 чол., Цецюри Севрюка – 3200 чол., Івана Гордія – 2 тис. чол. Всього піших було 31900 чол. 2700 козаків не були зараховані до полків і, очевидно, обслуговували підводи, займалися спорудженням мостів, копанням колодязів та іншими господарськими справами. Козацьке військо мало 20 мід-
Запорожські розвідники
76
них і залізних гармат, великий обоз з поро-хом, свинцем, кулями тощо.
Серед українського війська було 200, а за іншими даними 700 донських козаків, які взяли участь у поході.
В той час, як польські загони повільно підходили до Дністра з півночі та 16 серпня почали переправлятися до Хотина, запо-рожці вже на початку місяця були за Дні-стром у Молдавії. Це не були самовільні дії Бородавки, в чому його звинувачували й су-часники, й історики наших днів, стверджу-ючи, що цим він ледве не загубив військо, Ян Кароль Ходкевич за що і був згодом засуджений і страчений.
Ще 7 березня Бородавка писав королю, що восени 1620 р. січовики були готові йти в Молдову на допомогу польському війську, але Жолкевський запізнився з закликом до них. Король поспішив виправити його помилку та вимагав, щоб запорож-ці йшли в Молдавію. Він писав гетьману Ходкевичу 30 червня: «Якщо після другого нашого листа, суворо написаного, не підуть в Молдавію, навряд чи зроблять будь-що, якщо пішлем післан-ця до них… Якщо пошлете до них кого- Станіслав Любомирський небудь, хто користується у них довір'ям, напишіть суворо, щоб зразу пішли туди, куди їх направляєте».
Сигізмунд III сподівався, що козаки в Молдові хай навіть ціною своєї загибелі затримають наступ турецько-татарської сили та виграють час необхідний для збору біля Хотина польського війська. Особливо затримались загони, що вів королевич Владислав, який з'явився в Хотині лише 1 вересня, в той час як його військо переправилось раніше.
77
Бородавка зміг здійснити плани короля: зберігши більшу частину сво-їх сил, зосередивши їх біля Дністра в районі Могильова, він розіслав «коза-чі загони, що розташувалися в радіусі 150 км, спустошивши Оргеєвський та Сорокський повіти, дійшли навіть до Ясс та Сучави. В Молдавії виникла паніка». В активних діях брало участь не більше 5 тис. козаків, але, як роз-повідає турецький хроніст Наімі, за-вдали багато клопоту ворогу.
Владислав Ваза
На шляху до Хотина султан 15
серпня знаходився у таборі під Кон-чанами, коли хан запросив допомоги. Осман надіслав хану загони декількох пашів з 25 гарматами. Але козаки відійшли до головного табору, який турки не зважувались атакувати.
В героїчний літопис подвигів українського народу ввійшли дії другого загону, що повертався до Могильова з рейду під Сучавою. На прохання молдавського господаря проти козаків виступив Черкес-Хусейн-паша з беями декількох санджаків. Переслідувачі нагнали загін
над Прутом. У нерівному бою загинуло багато воїнів: 200 козаків заховалася на протилежному боці Прута в лісах. Біля сотні засіло в скелястій печері на лівому березі біля дороги, по якій мало пройти військо султана, що рухалося на Хотин. 18 серпня на дорозі з'явилася голо-ва турецької колони. Козаки зустріли її сильним вогнем. Турки зупинилися. Запоріжці завзято билися, воїни сул-тана вирішили викурити їх з печери вогнем. Тих, що вибігали зі сховища, напівсліпих від диму, розстрілювали з
Петро Сагайдачний
78
Гетьман Петро Сагайдачний під Хотином. Худ. Бойцун С.
луків, вони вмирали під ударами ятаганів. Бій закінчився тільки тоді, коли всі загинули. Проти двох сотень козаків, які засіли на протилеж-ному березі Прута, султан відправив Хаджек-пашу з яничарами та гарматами. Але запоріжці відбивали усі атаки. Вночі вони залишили укріплення, щоб урятуватися в лісах Прикарпаття. В полон потрапи-ло не більше 30 з них. Хроністи XVII ст. порівнювали подвиг козаків з героїзмом захисників Фермопіл, що вони перевищили славу спартан-ців. Козаки завдали великих втрат турецькому війську, а головне, на добу загримали їх рух на Хотин, що дало можливість головним силам козаків випередити ворога і з'єднатися з польським військом 1 верес-ня, якраз за день до приходу турків до Хотина.
Хоч ворог уже наближався до кордонів Речі Посполитої, поль-ське військо збиралося дуже повільно.
Польський уряд звертався по допомогу до Рима і Відня. Але папа обмежився співчуттям «благочестивій ревності Сигізмунда III в справі захисту християнства», не давши жодного гроша.
79
Польське військо на марші
Австрійський цісар, на якого польський уряд, як писав біскуп П. Пясецький, покладав найбільші надії, не дозволив навіть вербувати в своїй країні жовнірів для польського війська. Не кращі були спра-ви і в самій Польщі. Шляхта всіляко ухилялася від служби, а магнати раптово «похворіли і не виконували наказів короля про прискорення збору війська до походу». Начальники скаржилися: якщо одних не тільки королівським універсалом, а й києм не виженеш, інші розбі-гаються з-під корогв. Зрештою, військо таки зібрали, яке невдовзі з помічником головнокомандуючого Станіславом Любомирським пе-ребазувалося з-під Львова в Скалу і стало, як уже зазначалося, табо-ром на березі р. Збруч. Звідси С. Любомирський організував розвідку сил і намірів армії Османа II. Сюди в Скалу, в табір Любомирського, прибув і головнокомандуючий польським військом гетьман К. Ходке-вич з литовським військом. На початок серпня Польща зібрала всього 40-тисячну армію, в якій було тільки 28 гармат. В армії не вистачало пороху і свинцю. Не було належного порядку.
80
У серпні польська армія на чолі з Ходкевичем вирушила в район майбутніх воєнних дій і зупинилась на лівому березі Дністра в селі Брага4, напроти Хотинської фортеці. Незабаром в табір К. Ходкеви-ча прибув магнат Д . Заславський із загоном з 600 чоловік жовнірів та бельський воєвода р. Ліщинський з сотнею жовнірів особистої охорони. Коронний гетьман зволікав з переправою на правий бе-рег Дністра, щоб не опинитися сам на сам з турецьким військом, і чекав Бородавку з козаками. Але гетьман Бородавка, зі свого боку, не хотів приєднатися до коронного війська доти, доки воно не пере-йде на правий берег. Зрештою, польське військо близько 16 серпня перейшли по мосту на правий берег ріки і зайняло позиції перед Хотином, що охоронявся невеликою польською залогою.
Ходкевич, стурбований відсутністю козаків, послав назустріч ротмістра Богушевича, якому вдалося зустрітися з козаками і одержати запевнення Бородавки, що скоро вони прийдуть до Хо-тина. 24 серпня туди пробився трьохтисячний загін козаків на чолі з Дорошенком. Останні, готуючи прорив до Хотина, продовжува-ли битися з татарами, які 26 серпня прорвалися в середину табо-ру, але були відігнані до Пруту в жорстокому бою, під час якого козаки втратили майже 800 чоловік. Після цього вони вирушили на прорив до Хотина, подолавши у тяжких боях за 5 днів 100 км. 21 серпня в польський табір прибув Петро Сагайдачний. Він був зустрінутий польським командуванням урочисто, з подарунками. Після наради П. Сагайдачний по шляху до козаків, які розташу-вались в районі Могилів-Подільська, на Дністрі, наткнувся на ту-рецький табір, ледве уникнувши смерті.
Перед козаками на раді Сагайдачний виступив із звітом про результати переговорів з польським гетьманом в Хотинському та-борі. З важкими боями він почав пробиватися на з'єднання з Ход-кевичем через опір татарських орд.
Героїчно борючись, несучи важкі втрати, запорожці затри-мали рух полчищ, відвернули розгром поляків, з’єднались з ними буквально під носом Османа.
4. На цьому місці збереглося й донині старе польське кладовище.
81
В літературі немає єдиної лумки про причини заміни гетьма-на Бородавки Сагайдачним, яка відбулася під Хотином. Були для цього причини різні. Але що стосується воєнного таланту, то коза-цтво в цьому відношенні не втратило, а навпаки – знайшло в особі П. Сагайдачного більш досвідченого полководця.
Так, реєстр козацького війська під Хотином налічував 41520 чол.
Аксент5, вказуючи, що до Хотина прийшло 45 тис. козаків, піс-ля укладення перемир’я нараховував лише 30 тис.
Коли запорозькі козаки підійшли до польського табору, тру-бач подав сигнал і керівники почали шикувати війська в бойові порядки для їх зустрічі.
За рішенням польського уряду, козаки повинні були забезпе-чити себе всім озброєнням, кіньми, харчуванням, фуражем. Тож по дорозі в табір їм доводилося займатися збором провіанту. Укра-їнське населення виснажене польськими та українськими панами, ділилося із запорожцями, чим могло…
5. Аксент і Агоп –Вірменські аристократи, які проживали на той час у Кам’янець – Подільському. Ними написана «Кам’янецька хроніка», яка розповідає про Хотинську війну 1621 року.
82
3. Хотинська війна.
Вересень-жовтень 1621 р. П. Сагайдачний
Дума про Сагайдачного
Над Дністром понад рікою Чорна хмара стала, То нависла над Хотином Турецька навала.
ПРИСПІВ. Турки нападали, Народ грабували, Людей катували, В кайдани кували, В полон забирали
Ой, гетьмане Сагайдачний, Мудрий наш гетьмане! Хто ж край буде рятувати, На ворога стане!? Веди своє військо, Військо запорозьке На турків проклятих, Ворогів затятих, Край обороняти. Зібрав гетьман запорожців, Став думу гадати, Як ворогів з України, Геть повиганяти!
ПРИСПІВ: Славні козаченьки Кониками грали,
83
Хотин
Турків-яничарів Шаблями рубали І перемагали.
Славний наш гетьмане
Козацького роду,
Здобував ти волю
Для свого народу.
Хай же твоя слава
По світу лунає,
Людську пам'ять воскрешає!
Хай козацька слава На весь світ лунає, Україну воскрешає!!!
84
Від стін Хотинської фортеці польські війська розташувалися на площі майже 8 кв. км, просунувшись до скелястих бере-гів Дністра на сході, крутих обривів – на півночі, глибокого яру – на півдні. Лише з заходу був легкий доступ до табору, звід-ки й можна було чекати ворожих атак. Че-рез це на загрозливій ділянці побудува-ли подвійні високі вали. Правим крилом польського табору командував С. Любо-мирський, а лівим – К. Ходкевич, попере-ду, в найбільш небезпечному місці, були
розташовані козацькі полки, які 1 вересня наблизились до поль-ського табору, але з польським військом не злилися, а спорудили свій табір окремо, обнісши його глибокими ровами і високими валами. Таким чином, козацький табір мав власні оборонні укрі-плення і діяв незалежно від польського командування. Стик між
Турецький табір
85
Гусарський полк на марші
польським табором й запорожцями захищали лісовчики6 – поль-ські козаки, відомі своїми походами на захід, де вони брали участь у війнах Габсбургів проти їх непокірних підданих. Центр польської оборони заповнювався німецькими найманцями, загонами литов-ців і білорусів.
Для укриття від ворожих ядер вирили окопи. Всі ці укріплен-ня були захищені артилерією (28 гармат польських, 23 козацьких). Польсько-козацький табір мав перевагу в ручній вогнепальній зброї, а також в піхоті, якої в турків не вистачало. Гармати розста-вили на валах з інтервалом
150-180 м. Захисних укріплень було 3-4 на метр, існував також резерв.
2 вересня до Хотина підійшла величезна турецька армія і ста-ла табором на відстані 7 кілометрів від міста. В таборі були постав-лені розкішні намети, які сяяли на сонці своїм багатством. На роз-кішно споряджених конях гарцювала турецька кіннота. В центрі
6. Лісовчики – легка польська нерегулярна кіннота, яка прославилась відчайдуш-ною хоробрістю і розбоєм. Одержала свою назву від імені першого свого вождя Лісо-вського. У Хотинській війні загін лісовиків очолив шляхтич Русиновський.
86
табору було зосереджено добірне військо яничар, особиста гвардія султана і сипахи, загартовані в далеких бойових походах.
На високому горбі розташувалася ставка Османа. Своїм роз-міром і пишністю вона нагадувала палаци великих монархів. У по-коях стіни були оздоблені золотою парчею і коштовними прикра-сами. Ставка охоронялася численною вартою з яничар і сипахів.
50-тисячне військо кримського хана Джанібек-Гірея розмісти-лося поруч з турецьким, розставивши свої намети серед лісу і боліт. Великі гармати, здатні розбити найтовстіші мури, кільцем оточува-ли їх військо. Величезна кількість озброєння, боєприпасів, табуни коней, верблюдів – усе це викликало страх серед воїнів Ходкевича.
Виснажена у попередніх війнах Польща не могла розраховувати на перемогу своїми силами і тому вона робила ставку на допомо-гу козаків. Ходкевич розраховував за спиною запорозьких козаків «тримати в оборонному становищі і обережно вичікувати військо-вого щастя», як писав польський воєвода Я. Собеський. Польське командування до самого кінця війни дотримувалося цієї тактики.
Лісовчики. Худ. Й. Брандт
87
Петро Сагайдачний і всі козацькі полковники займали іншу позицію: активна оборона, в поєднанні з рішучим наступом, з урахуванням вибору часу та місця, нищівна атака вдень та вночі. Все це давало можливість ослабити, а потім і розгромити супро-тивника. Та ряд цінних починань Петра Сагайдачного незмінно зустрічали протидії польського командування, вірніше, гордови-того Ходкевича. Тому П. Сагайдачному з самого початку війни доводилося проводити свої військові операції майже самостійно, силами козаків.
Кількість козаків у Хотинській кампанії перевищувала число польських та інших воїнів, що знаходились під командуванням Ходкевича.
Значення запорожців у битвах зумовлювалось не тільки чи-сельною перевагою і не тільки тим, що в них було багато піхоти. Справа була в тому, що більшість вже воювала з турками й тата-рами, добре знала повадки ворога. Козаки захищали свою землю, в той час як поляки вважали, що турки до їх країни не підуть. Ак-сент, що знаходився у таборі, так писав про козаків: «Якби не коза-
Біля броду. Худ. Й. Брандт
88
Бій
ки, польське військо було б розбите за три-чотири дні. Турки зна-ли, що козаки сильні, і всю міць направляли проти них. Казали, що коли переможемо козаків, легко розправимось з поляками».
Звертаючи увагу на турецько-татарські сили, німецькі джерела зазначають, що «свій табір султан розбив на високому березі Дні-стра. Неможливо було охопити поглядом всі (турецькі) намети».
Проти поляків і козаків під Хотином стояла понад 250-тисяч-на армія Османа II. Вона була добре озброєна і споряджена. Біль-шість воїнів султана і ханської орди мала значний воєнний досвід. Крім того, турецька армія була озброєна 250 гарматами велико-го й середнього калібру, вона мала величезну кількість верблюдів, мулів, коней. Щоб настрахати невірних, Осман II привів із собою невідомих у цих місцях тварин – 4 бойові слони.
Султанські війська були розподілені на три групи: праву, ліву і центральну. Справа біля річки розташувалися бейлербеї Анатолії, Діярбакира7, Сіваша зі своїми військами у центрі розташувалися яничари, сипахи, зліва – орда кримських татар і решта полків.
7. Пізніше виникли села – Анадоли, Дарабани.
89
План Хотинської битви 1621 року
90
91
Поява 250-тисячної турецько-татарської армії біля Дністра була величезним лихом для Молдавії, України і Польщі. Зупи-нившись табором, турецькі і татарські орди кинулися в усі боки для грабежів місцевого населення. Вони нападали на молдавські і українські села, захоплювали худобу, одяг, хліб, вбивали дітей, а дорослих брали в полон і гнали в турецький табір. На десятки кі-лометрів навколо турецького табору за кілька днів було все спус-тошено і перетворено в руїни. Населення захопленої ворогом те-риторії залишало свої оселі, рятуючи життя. Ці втікачі ширили на Україні і в Польщі тривожні чутки про грізну силу ворога.
Один із учасників Хотинської війни Яків Собеський так розповідав про появу турецького війська на Дністрі: «…настав день, який запам'ятався полякам на вічні часи, коли з'явилися незліченні полчища султана Османа II і хана Джанібек-Гірея, зібраних із численних областей і народів. З волі могутнього во-лодаря прийшли на Дністер неждані гості від берегів Євфрату, Нілу й сусіднього Дунаю: Азія та Африка, наче зрушені в своїх основах готувалися кинутися на Поділля. Незліченні й різно-племінні війська йшли до сарматських кордонів, де інше небо,
Бій за турецький прапор
92
інший клімат, інший характер природи, де все, одним словом, вражало погляди пришельців».
Осман II пророкував своїм військам перемогу та повне зни-щення ворожого війська. Він виношував плани блискавичної ві-йни. Вірний собі, він поклявся «нічого не їсти, доки не відправить в пекло до вечері всіх поляків до останнього…» В іншому разі султан нахвалявся у війську запорозькому снідати, а в польському обозі обідати.
Що готувала реальна дійсність султану і його військам, було для нього таємницею. Настав день Хотинської епопеї. Це було 2 вересня 1621 р. під сивими стінами Хотинської фортеці, яка своєю величністю, своєю красою надихала воїнів козацько-польського табору на ратні подвиги, на славу
З першого ж дня султан спрямував основну ударну силу ту-рецьких військ проти козацьких полків. І це не випадково. Адже він вважав, що покінчивши з козаками, можна буде швидко закін-чити війну Проте вже перші бої показали, що вирішальною силою в даній війні є козацькі полки, які мужньо зустріли переважаючі полчища ворога. Незабаром бій набрав запеклого характеру Засів-ши в окопах, козаки влучним вогнем частували яничар, що атаку-Битва під Хотином. Худ. Й. Брандт
93
до цих пір зовуть Гала) в напрямку Каланчі до старого цегельно-го заводу. Були викопані глибочезні рови- шанці, по насипано-му земляному валу були розставлені вози запорозьких козаків, обоз. Між нижньою частиною возів та бруствером була маленька щілинка, через яку в бік наступаючих турецьких яничарів були спрямовані тисячі самопалів, рушниць. Горіли вогнища, Петро Сагайдачний об'їжджав лінію оборони та вміло керував боєм. Він вимагав, щоб не поспішали стріляти, підпускали яничарів на 3-4 кроки, цілилися добре і стріляли по очах турків, а коли турки тікали, то стріляли по ногах…
Тисячі турків з вигуками «галла-галла-галла» неодноразово кидалися в атаку на запорозьких козаків, вважаючи їх основною силою в цій битві, і щоразу відважні та хоробрі, сміливі та муж-ні, керовані та підбадьорені безстрашним Петром Конашевичем-Сагайдачним, запорозькі козаки відбивали одну за одною навальні атаки. П. Сагайдачний, поранений отруєною турецькою стрілою, їздив вздовж лінії оборонних валів та продовжував керувати боєм.
У Хотинській битві козаки були добре озброєні. В той час вони вже самі виливали гармати, ядра, виробляли порох. Вони мали кріси (рушниці, в яких порох запалювався від кресала), пістолети, самопали, шаблі, піки, використовували також луки, кинджали, ножі. Була під стінами Хотинської фортеці і артилерія – легка, рух-лива, оперативна в бою.
Весь день з самого ранку до вечора йшли жорстокі бої. Битва прийняла такий озлоблений, лютий характер, що лише ніч могла зупинити її. Турецька артилерія безперервно обстрілювала запо-розькі окопи. Татари розлючено атакували передові загони коза-ків, намагаючись відрізати їх від решти війська.
Часом битва набувала загрозливих для передових козацьких загонів поворотів. Довго спостерігали в той день полководці поль-ської армії за ходом бойових дій. Вже в кінці дня, коли козаки по-чали наступати на ворога, коли вони глибоко вклинилися в ряди ворожих військ і могли опинитися в котлі, в оточенні, врятували становище надіслані Ходкевичем на допомогу частини, які неспо-
94
діваним ударом встигли підтримати виснажених запорожців. І тільки темна вереснева ніч обірвала люту січу.
Атаки турецького авангарду проти козаків 2 вересня були відбиті завдяки надісланим Ходкевичем німецьким рейтарам та лісовчикам. Увечері він надіслав людей допомогти козакам краще окопатися.
У цьому взаємозв'язку була запорука перемоги. Того дня ворог втратив понад тисячу чоловік вбитими і ще більше пораненими.
І так щоденно запорозькі козаки хоробро та сміливо відбива-ли атаку за атакою. Та й самі по 2-3 рази кидалися в бій на турецькі полчища. А коли турки втікали, вони перестрибували через вози і стрімко, швидко, безстрашно наздоганяли турецьких яничарів і сікли їх шаблями, кололи списами, піками.
Козаки здобули цінні трофеї: багато коней, збруї, одягу, зброї і боєприпасів. Навіть обозна прислуга, пише очевидець, поверта-лась у табір з «грошима, золотом і коштовним посудом». В цьому бою загинув Хусейн-паша, правитель Сілістрії, досвідчений пол-Битва під Хотином 1621 р. Худ. Ю. Коссак
     
9 5
напрям наступу турків. Зробивши всі приготування, Ходкевич на-казав розкласти перед обозом велике вогнище.
Коли ворог побачив високе полум'я вогню, думаючи, що це горять польські обози та польський табір, він кинувся в атаку. Польське командування, підпустивши турків близько до обозів, наказало оточити їх та знищити. Обмануті турки кинулись назад, але були зустрінуті дружним вогнем козаків, які всю ніч громили ворогів. 3 вересня в польському таборі кипіла робота по зміцнен-ню оборони. Турки теж посилено готувалися до нової атаки.
Ошуканий султан мріяв про помсту, придумуючи всілякі ва-ріанти бою. Нарешті вирішив атакувати козаків з трьох боків – з фронту та флангів, та домогтися вирішального успіху. Турки вран-ці почали артпідготовку, але успіху не мали, більшість ядер падали далеко за лінію укріплення.
Цілий день йшов жорстокий бій. Тільки наближення темноти послабило їх натиск. Ходкевич, який з неослабною увагою спосте-рігав за ходом бою, не наважувався підняти останні полки на під-тримку козаків, боячись нової авантюри турків. Сенатори, котрі знаходились у таборі, пам'ятаючи цецорську трагедію, добилися на військовій раді прийняти рішення додержуватися оборони. Запо-рожці, керовані талановитим полководцем П. Сагайдачним, були сконцентровані на флангах. Близько підпустивши ворога, козаки успішно почали знищувати його рушничним та артилерійським вог-нем. 3 вересня турки зазнали великих втрат у живій силі та озброєн-ні. Козакам же дісталися великі трофеї, в тому числі гармати.
Ворог втратив віру у можливість відновити втрачений пре-стиж і відступив під натиском козаків. Наступного дня знову роз-почався жорстокий бій. Турки, залишаючи без уваги польський табір, всіма силами кинулися на запорожців. Вони протягом де-кількох годин безупинно штурмували козацькі окопи, обстрілюю-чи їх з крупнокаліберних гармат. Повітря було переповнене димом, темно було в очах, не було чим дихати, а К. Ходкевич, досвідчений в боях, признався, що «протягом всього життя не чув подібного грому гармат».
96
Козаки з своїх окопів спочатку гарматним та вогнем з руш-ниць завдали ворогові великої шкоди, потім перейшли в рішучий наступ. У цьому бою польський загін під командуванням Руси-новського надав велику підтримку козакам, відвертаючи частково ворожі сили на себе. Переслідуючи відступаючого ворога, козаки сильно відірвались від свого табору. Сонце вже було на заході. Ко-заки вирішили перегрупувати сили, просити підкріплення в Ход-кевича та знову атакувати деморалізованого ворога.
Нерозгадавши задуму козаків, турки подумали, що через на-ступ темноти вони припинили бій, і неорганізовано повернулися в свій табір. А П. Сагайдачний, перебудувавши ряди, підняв козаків на штурм султанського табору, їх поява була повною несподіван-кою для султана. Паніка охопила османське військо. Сагайдачний послав гінця до Ходкевича з повідомленням, що козаки з декіль-кома польськими загонами захопили вже табір Османа і, що для повної перемоги не вистачає тільки підкріплення. Але Ходкевич відмовив Сагайдачному в допомозі: це було непростимою помил-кою польського командування.
Сутичка з татарами. Худ. Й. Брандт
Незважаючи на паніку, яка охопила турецький табір, султан мав великий резерв, величезне озброєння, велику кількість досвід-чених воєначальників. Тож П. Сагайдачний вирішив відступити: бракувало боєприпасів, козаки були дуже втомлені. З боями і ве-ликими трофеями козаки організовано стали відходити у свій та-бір. У цих боях Сагайдачний втратив немало козаків.
Становище в таборі султана було важке. Віра в перемогу при-гасла. З'явилось багато дезертирів. Серед турків поширилися чут-ки про появу козацького флоту під стінами Константинополя та про паніку в столиці. Султан зайнявся зміщенням воєначальників. Були виділені каральні загони для винищення дезертирів.
4 вересня з'явилися головні турецькі сили, здавлюючи польсько-козацький табір. У вранішній імлі по-чався обстріл позицій козаків. За дві години було випущено до тисячі ядер, але і на цей раз без значного ефекту. Атаки яничар відбивалися рушничним вогнем, козаки йшли в контратаки і за 6 годин відбили 3 штурми при підтримці ли-товської кінноти, котра атакувала ворога флан-говими ударами.
Ввечері, відбиваючи четвертий штурм, коза-ки вдерлися у ворожий табір. Сагайдачний про-сив допомоги, маючи намір повністю розгроми-ти турецьке укріплення, але Ходкевич відмовив, посилаючись на пізній час. Козаки відступили, везучи з собою декілька гармат.
Три дні невдач примусили турецьке коман-дування відмовитися від штурмів і приступити до систематичної облоги, при цьому періодично атакувати, щоб турбувати противника і прощу-пувати його боєздатність.
Татари Кантеміра перейшли Дністер, щоб порушити зв'язок Хотина з Кам'янцем, котрий
Турецький яничар
98
служив базою постачання. Вони захопили 100 возів з продоволь-ством та порохом. Татарські загони підходили до Львова та Замос-тя, спустошуючи все навкруги.
Але не скрізь успіх супроводжував їх. З Кам'янця зробили ви-лазку селяни та міські жителі і за допомогою гарнізону з 400 ні-мецьких найманців відібрали у татар здобич та полонених, завдав-ши при цьому великих втрат ворогові.
«На третю ніч, – як свідчать німецькі джерела, запорожці або козаки, число яких не перевищувало 500 чоловік, у глибокій тиші видряпалися на скелі і ударили по турецькій стороні. Потім вони потайки вривалися в турецькі палатки, гострими кинджалами пе-рерізали горло ворогам, рубали турків.»
5-6 вересня турки не наступали, поляки й козаки укріплювали позиції. Було досягнуто обопільної взаємної угоди підібрати вби-тих та захоронити їх.
Нарешті переправились через Дністер необстріляні воїни королевича Владислава, яких нараховувалось 12000. На них і об-рушився раптовий напад яничар. Перебивши значну частину пі-
Атака гусарів. Худ. Качор-Батовський
99
хотних рот, що знаходились перед валом, турки намагались про-рватись у середину табору. Резерв Ходкевича – гусари витіснили їх за вал, а перед вечором відбили нову атаку спагіїв. Ходкевич очолив переслідування: ворог втратив понад 1500 чол., а серед них Мустафу і пашу Багдада.
На лівому фланзі в цей день козаки, витримавши міцний ар-тилерійський обстріл, протягом 5 год. відбивали атаки спагіїв, а ввечері допомогли своїм литовським сусідам. Поляки та козаки втратили в цей день майже 400 чоловік.
Великі втрати у турецькій армії примусили султана направити 4 тис. яничар особистої гвардії в діючу армію для атак проти коза-ків, але і вони закінчувались невдачами. Козаки, героїчно відбива-ючи турецькі атаки, прагнули до активних дій.
Після ретельної підготовки, змінивши свою тактику, 7 верес-ня турки почали новий сильний наступ. Султан вирішив вдари-ти з різних боків, спочатку на один фланг, а потім на другий та на центр. Цього дня на світанку турки з раніше підготовленого рубе-жу, який знаходився проти козацького табору, відкрили по коза-ках ураганний вогонь із 150 гармат.
Годинами летіли над козацькими окопами вогненні ядра, слі-дом за цим турецька кіннота з вигуками кинулась на козацькі обо-зи. Запорожці, мужньо витримуючи сильний вогонь турецької ар-тилерії, успішно відбивали атаки ворога.
Неодноразові намагання турецького війська увірватися в ко-зацький табір закінчувалися безуспішно: опівдні турецьке військо під натиском запорозьких полків під керівництвом Петра Сагай-дачного почали відступати. Того ж дня султан направив свої сві-жі сили проти польського табору. Розгорівся жорстокий бій. Досі польські гусари не були введені в бій. Вони стояли в резерві, однак до вечора їх разом з усім військом направили проти ворога. Сам К. Ходкевич з своїм загоном охоронців в 200 шабель взяв активну участь у битві, несучи попереду своє дороге гербове знамено.
Як зазначає літописець Самійло Величко (1670 – 1728 рр.), «турки з великим криком і плачем всю ніч збирали вбитих і ски-
100
дали в глибокий рів». Того ж дня гетьману запорозькому Бородав-ці, – продовжує літописець, – «голову оттято в обозі польском, за вину его прежде…»
8 вересня, ледь заполонів день, турецьке військо з яничарами з криком лавиною навалилось на козацькі обози. Бій тривав 4 годи-ни. У критичний момент козакам прийшли на допомогу прусські вояки під керівництвом воєводи Кулменського. У цьому бою за-гинуло 3 тисячі яничарів, 300 спагіїв.
Наступного дня Осман II сам очолив військо. Цілий день три-вала битва. Під вечір яничари посилено штурмують козацькі укрі-плення, але козаки відігнали ворога від своїх обозів. Загинуло 2 тис. яничарів, 200 спагіїв.
Славні перемоги, отримані в перший період війни над турець-кими ордами, обійшлися дорогою ціною, було багато жертв і з козацько-польської сторони. Нараховувалось немало поранених та важко хворих. Йшли дощі, було бездоріжжя. Не вистачало бо-єприпасів та харчування для війська та фуражу дня коней. За сло-вами учасників війни, лютували якісь дивні хвороби, які забирали багато життів «від значних шляхтичів і до простих солдат».
10 вересня відбулися події, які поставили польські війська в критичне становище. Цього дня орда Кантеміра-Мурзи перепра-
Такими монетами розплачувалась Польща з козаками за участь у Хотин-ській війні 1621 р. Монета з колекції автора.
101
вилась через Дністер по мосту, який був побудований польськими військами. Розташувавшись табором, вона розірвала сполучення польського табору з Кам'янцем. Становище польського війська, разом з ним і козаків, стало важким. Зв'язок з Польщею був пе-рерваний. Ворог почав спустошувати Поділля. Це ставило під за-грозу перш за все польські війська. Тепер турки думали кинути на суперника всю свою силу.
11 вересня турки знову відкрили по козацькому укріпленню артилерійський вогонь, який тривав протягом декількох годин. Потім кинулись в бій яничари, пішли орди татар та останні вій-ська Османа. Не дивлячись на все, запорожці сміливо відбивали атаки ворога.
12 вересня козаки і польські воїни, координуючи свої дії, ви-йшли з укріплень. Турки, заманюючи, відступили в ліс. Але, як за-значає літописець, пішов великий дощ і польсько-козацьке військо повернули у свій стан.
За угодою обох сторін, день 13 вересня був відведений для по-гребіння убитих.
П. Сагайдачний особливо важливого значення надавав тактиці
нічного бою. За його вимогою, питання про нічну атаку ворога обговорювалося польським сей-мом і було санкціоновано.
Але К. Ходкевич залишився вірним вичікувальній тактиці. Незважаючи на те, що сеймом був призначений навіть строк нічної атаки (12 вересня), Ход-кевич все ж старався відтягнути її. Він чинив всілякі перешкоди Сагайдачному у здійсненні його плану нічної атаки великими силами. Тож Сагайдачний вирі-
Сіпахи
102
шив скористатися постановою сейму, розпочав самостійно готу-ватися до атаки табору султана.
У запорожців добре працювала розвідка. Султанський табір не був укріплений ні валом, ні ровом. Війська Османа II були роз-квартировані в білих палатах, над якими всю ніч горіли ліхтарики. До цього ще додавалися особливості поведінки турків у вечірній час. Після вечірньої молитви, добре поївши, вони лягали спати, як у звичайний час. У Туреччині, Персії та інших країнах Ближнього та Середнього Сходу здавна прийнято вдень задовольнятися лег-кою їжею, а ввечері їсти важкі страви. Тож після вечері мусульма-ни поринали в міцний сон, і козаки взяли до уваги цю обставину. Коли турки та татари поринули в сон, Сагайдачний повів козаків без шуму і, знявши всіх караульних, увійшов до ворожого табору.
Тривога охопила весь табір султана. Важко було зрозуміти що відбувається навколо. Тільки на близькій відстані можна було ба-чити яничар, які тікати в одній натільній білизні. «Козаки, коза-ки!» – кричали одні. «Кафер» – верещали інші. Отямившись, турки й татари відкрили хаотичну стрілянину. Все змішалося. Забравши велику кількість боєприпасів, продуктів, Сагайдачний почав орга-нізовано відходити у свій табір, залишивши заслон.
Коли війська великого візира Хусейна-паші виступили з та-бору й почали атакувати козаків, залишений Сагайдачним загін з гарматами відкрив ураганний вогонь по ворогові. Розгорівся жор-стокий бій. Обидві сторони зазнали втрат. Та це не змінило стано-вище. Операція, прекрасно організована П. Сагайдачним, остаточ-но зруйнувала, по суті, звела нанівець всі плани Османа II. За одну ніч турки втратили 40 тис. воїнів.
Літописець Г. І. Граб'янка (р. н. невідомий – прибл. 1738) про цю нічну вилазку козаків так сповіщає: «Богу защищающу от поган христіяни, нашедщей же наши турком спящим, козаки впадома в обози их, и всю нощ убиваху турком по наметах; и егде бысть утро, узрівше турки безчисленних своих побитих, возвістиша царю сво-єму, ужасеся серце его, и начат просити мира у Владислава короле-вича, и сотворился мир вічній. За что Сагайдачній у короля й у Річі
103
Посполитой заеднал милость великую й свободу великую народу малоросійському…»
Нічні вилазки в турецький табір систематично повторюва-лись і, як правило, закінчувались успішно.
Султан, маневруючи, намагався добитися вигідного, «почес-ного миру» з Польщею. Про це стало відомо запорожцям. Козаки, бачачи, що польське командування намагається укласти за їх спи-ною перемир'я з Османом, почали виявляти своє незадоволення. Заворушення охопило всю козацьку масу. Щоб заспокоїти запо-рожців, до них було послано посольство на чолі з Петром Ополин-ським та Я. Собеським. На великій козацькій раді слухали послів. Я. Собеський на раді мусив був визнати заслуги козаків у захисті Речі Посполитої від агресії турків та татар, але козаки хотіли до-відатись перш за все про умови миру, запропонованого Ходкеви-чем султану. Виконати це посольство не могло. Справа доходила до сутички. Окремі групи козаків, як запевняють сучасники, на-віть збиралися йти з табору та повернутися на Запоріжжя. Та П. Сагайдачний не хотів допустити, щоб успіхи, досягнуті козаками під Хотином, були зведені нанівець. Він переконав козаків в необ-хідності продовжувати війну до повного розгрому ворога.
Осман шаленів, наказав стратити одного пашу, звільнив іншо-го. Лише прибуття Каракаша, паші Буди, вселило в нього надію на поліпшення справ. До його невеликого загону були додані великі сили, він зібрав 5 тис. яничар, 21 тис. спагіїв. 15 вересня, як тільки зійшло сонце, турки і татари з ґвалтом почали штурмувати польські та козацькі обози. Палили з усіх гармат і мушкетів, аж земля тряс-лася. Сам султан спостерігав цю сцену. Турки, подолавши вал, рину-лись в середину табору, і Ходкевич організував контратаку. Козаки вдарили з тилу. Чотирьохтисячний загін німецької піхоти завершив розгром ворога. За свідченням літописця, турки втратили 30 тис. спагіїв і 3 тис. яничар. Ворог засурмив відступ. У цьому бою влуч-ним пострілом був убитий Каракаш-паша, «кулею в чоло простріле-ний улюбленець імператора, губернатор міста Буди, що в Панонії – Баша. Загинув і Насаф Баша, «муж чудової міцності та відваги».
104
Осман звинуватив у невдачі великого візира Хусейн-пашу і за-мінив його Ділавер-пашою. Серед воїнів зростало невдоволення: було важко нагодувати велике військо. Ціна хліба зросла у 60 разів, не було фуражу, дохли коні. До того ж до турецького табору дійшли вісті, що козаки в морі Євксінському потопили чимало кораблів. Блокада давалася в знаки і у польському таборі: хліб подорожчав у 40 разів, здохла більша частина коней і їх різали для їжі, чим підтри-мували сили захисників, що слабшали. Хворіли та вмирали німецькі та угорські найманці. Німецькі джерела засвідчують про важкі ви-пробування, які випали на долю солдатів і командирів у Хотинській битві: «По вісім-десять, по дванадцять, по чотирнадцять днів не було ні хліба, ні пива. Дійшло до того, що в табір не могли доставити хліба протягом 4-х тижнів і ще декількох днів. Рідко в яких війнах доводилось переносити такі тяготи, які були у Валахії…».
Особливо важким було становище козаків, оскільки вони прийшли з Молдови, де брали участь у кровопролитних боях. Польське командування поділилося з ними продовольством, дало 50 тис. злотих, на які можна було купити тільки по дві буханки хліба на бійця. І все ж дезертирів серед козаків не було, в той час як шляхтичі тікали часто, хоч більшість з них потрапляли до рук татар. Танули сили польсько-козацького війська.
У польському таборі 16 вересня відбувалася військова рада. На ній були присутні гетьман П. Сагайдачний, полковники, сотники.
Обговорювалось одне питання – нестача провіанту. Вирішили налагодити більш інтенсивний зв'язок з Кам'янцем.
В ту ж ніч П. Сагайдачний організував великий напад на табір Хусейна-паші за Дністром. Турки зазнали значних втрат.
18 вересня запорожці повторили нічну атаку, за зразком по-передньої. Багато ворогів було знищено та поранено. Козаки взяли багаті трофеї: коней, волів, верблюдів, багато дорогоцінного одягу, срібла, золота. Серед трофеїв, захоплених козаками, були 2 яни-чарські знамена.
Блискавична швидкість дій козаків та величезні втрати тур-ків у живій силі різко погіршили становище ворога. Моральний
105
дух османського війська був підірваний. Безпорядки у ворожому таборі росли з кожним днем. Дезертирство стало масовим яви-щем. Султан був у відчаї. Погіршення становища у таборі султана Османа II позначилось на взаємовідносинах між кримським ханом Джанібек-Гіреєм та Кантеміром-Мурзою.
Втім, не кращим було становище і в козацько-польському та-борі. Старий та виснажений в походах Ян Кароль Ходкевич був прикутий до ліжка. Після довгочасних страждань він помер від епілепсії 24 вересня у Хотинському замку. В особі Ходкевича поль-ське командування втратило талановитого полководця, який за-ймав значне місце серед військових керівників Речі Посполитої.
Постійно переконуючись у неможливості подолання боєздат-ності козацького війська, султан випробував різні заходи. Відомо, наприклад, що він обіцяв винагороду в 50 золотих за кожну ко-зацьку голову. Проте ця його затія закінчилась тим, як пише мол-давський літописець Мирон Костін, що «перед наметом лежали гори селянських голів, названі козацькими». Були намагання під-
Смерть Яна Кароля Ходкевича
106
купу козаків. «Татари давали кожному козакові- перекиньчикові по 50 золотих», але вони, «хоч і голодували цілими днями», не під-давалися спокусі.
Стійкість і витримка, відвага і винахідливість, вірність обов'язкові і набута впродовж десятиріч в боях з турками козаць-кого війська та його командуючого П. Сагайдачного, котрий по смерті Яна Кароля Ходкевича фактично керував усіма військовими діями, визначили кінцевий результат Хотинської війни 1621 року. Це змушений був визнати і сам польський король. Безпосередній учасник війни Я. Собеський, який вів щоденник бойових опера-цій, однозначно визнав, що «справжнім переможцем під Хотином і рятівником Польщі були козаки».
У турецькому таборі сподівались, що ворог, ослаблений труд-нощами, а також смертю гетьмана Ходкевича, 25 вересня почали обстріл польсько-козацького табору з півдненного-заходу із-за Дністра з гармат настільки великих, що їх перевозили 14 парами волів. Для атак султан передав ще 14 тисяч яничар своєї гвардії. Тільки о четвертій годині дня, коли грунт висох після ранкового
Хотинс ька фортеця. Поштівка поч. ХХ ст.
107
дощу, ці свіжі сили нанесли удар у стик між козацьким лівим флан-гом та литовцями, де знаходились лісовчики. Яничари прорвались до валу, але біля воріт литовських загонів попали під вогонь за-маскованого блокгауза, звідки стріляли дві гармати та сотня піхо-тинців. Станіслав Любомирський, який після Ходкевича очолив польське військо, надіслав підкріплення. З другого боку вдарили козаки. Яничари тікали, зазнавши великих втрат.
Знаючи про тяжкий стан осаджених, султан намагався ще тіс-ніше зімкнути кільце блокади. З декількома тисячами бійців він перейшов Дністер і почав обстріл Кам'янця. Переконавшись у не-приступності фортеці, турки відступили.
Султан вирішив зробити ще один, останній штурм, зосере-дивши для нього всі сили. У таборі залишилось лише 10 тисяч особистої варти. Через річку по укріпленню било 40 гармат, ядра летіли ще з трьох боків. Спагії та татари через Дністер відвертали увагу обложених, загрожуючи переправою, в той час, як на пра-вий фланг ринули головні сили, що підганялися сотниками. Після дев'ятої атаки турки увірвалися на вали польського укріплення, але Бій з турками. Й. Брандт
108
були зустрінуті вогнем з гармат, що заряджалися шматками заліза і скла. Ті, що уціліли, втікали під натиском угорських, польських, українських воїнів. Козаки, відбивши 11 атак спагіїв на свої по-зиції, кинулись на допомогу сусідам, довершуючи розгром ворога.
25 вересня двотисячний козацький загін спільно з угорською піхотою вчинив сміливий нічний напад на турецький табір на лі-вому березі Дністра. «Переправившись через Дністер, вони звич-ним маневром, – пише Собеський, – ударили по ворожих наме-тах, багатьох турків захопили в полон, а ті, що тікали, потонули в річці». Захопивши великі трофеї, козаки по збудованому турками мосту відійшли до свого табору.
Того ж дня турецькі частини після інтенсивного артилерій-ського обстрілу почали наступ на передні ряди польського табору. Любомирський, бачачи скрутне становище, послав на цю ділянку великий загін піхоти, яка вдалим маневром відбила наступ ворога. В цьому бою турки втратили понад 5000 чоловік вбитими і пора-неними.
26 вересня турки знову почали обстріл розташування запо-розьких козаків та польських частин, якими командував Русинов-ський. Перейшовши в наступ, ворог марно намагався домогтися успіху. Направлені проти козаків турецькі частини були зустрінуті дружним вогнем, і, залишивши на полі бою багато трупів, змушені були відступити.
27 вересня в султанському таборі йшла напружена підготовка до штурму війська противника. Всі, хто міг носити зброю, були по-ставлені в стрій.
Наступного дня Осман II направив своє багаточисельне військо в бій. Зранку і до пізньої ночі тривала вперта та жорстока битва.
Ось як описує цей день очевидець і учасник битви Я. Собесь-кий: «Більше 60 гармат гриміли безперервно, небо палало, а по-вітря затьмарювалось димом, земля тремтіла, стогнали ліси, скелі розпадались на куски. Що бачило око протягом дня, того не описа-ти… Не можна висловити точно, з яким завзяттям і мужністю, або скоріше відчаєм билися обидві сторони».
109
Талановитому полководцеві Любомирському довелося ви-тримати важкий іспит, продемонструвати своє вміння, виграти величезну битву в Хотинській війні при наявності малої кількості боєприпасів, великою кількістю хворих та напівголодних солдатів.
За своїми масштабами, за кількістю військ «це була величезна битва», – пише Кятіб Челебі (турецький знавець історії, геогра-фії, бібліографії). Вона привела у рух всі війська воюючих сторін. З раннього ранку вся сила артилерійськоговогню ворога була на-правлена на запорозькі окопи. Яничари, озброєні щитами, без-перервно атакували козаків з фронту, татарські орди намагалися оточити козаків з флангів. Запорожці у своїх окопах мужньо від-бивали шалені атаки ворога. В цьому бою, як ніколи, узгоджено діяли всі війська польсько-козацької сторони. Вимагалося вели-чезне напруження всіх сил. Ворожі частини не раз вклинювалися в розташування польських полків та в район козацьких окопів. На окремих ділянках козаки вели рукопашні бої. Спішена турецька
Медична допомога на бойових позиціях
110
кіннота, з'єднавшись з піхотою, зім'яла перші ряди польської обо-рони і почала штурмувати окопи загону Русиновського. Настав важкий момент. Та раптом з окопів вилетіли козаки. Зав'язався за-пеклий рукопашний бій. Козаки билися, як леви. Брязкіт списів і шабель, бойові кличі і зойки людей – усе це змішалося і оглушли-вим ревом потрясало ворожі стани. В гуркоті битви турки поміти-ли, шо козача сотня, вишикувавшись трикутником, мов гострий спис, почала розтинати лави яничар і просуватися все далі й далі. Ось уже й намет султана. Ще трохи зусилля… Відчуваючи страш-ну небезпеку, турки відчайдушно кинулись до намету. За словами очевидця, тут зчинилась така січа, якій важко йняти віри: величез-ний клубок супротивників, схожий на серце богатиря, що билося в агонії, важко дихав, здавалося, не повітрям – вогнем, і на очах танув, стікаючи кров'ю. Турки не витримали, прикривши султа-на, вони поспішно відступили до своїх окопів, залишивши на полі бою гори трупів. Таким чином, козаки здобули ще одну перемогу.
Отримавши в цій битві блискучу перемогу над військами Османської імперії, польське командування почало поговорювати про почесний для Польщі мир. На нараді, де були присутні, крім королевича Владислава, П. Сагайдачного, С. Любомирського, ко-місари з гетьманами, сенатори, вирішено було відправити послів до султана Османа II для переговорів про мир.
Воєнні дії під час переговорів не припинялись. 30 вересня польські посли відвідали Радула, вручили йому листа від гетьма-на просити миру. 1 жовтня посли відправились до великого візира Ділавера-паші, якому вручили листи гетьмана. 2 жовтня почали-ся переговори. У цей час турки посилили свої атаки на козацько-польські окопи. При цьому вони розраховували, що поляки, в надії на укладення вигідного миру, не будуть так пильно охороняти свої позиції, як то було раніше. Насправді далекоглядні полководці – П. Сагайдачний та С. Любомирський докладали всіх зусиль для зміц-нення табору та забезпечення війська необхідним озброєнням та боєприпасами.
Згадуваний уже учасник та літописець Хотинської війни Я. Со-
111
беський стверджує: «Після несподіваного вторгнення запорожців у табір султана, турків охопила паніка: людей всіх вірувань і станів полонила нечувана тривога; сам Осман, який так ще недавно гадав, що немає в світі нікого могутнішого за нього, тепер на власні очі по-бачив всю хиткість свого становища, і попередня його бундючність змінилася на жіночі скарги, коли він переконався у безпідставності своїх надій. Розвіялось його лицарство, за допомогою якого він роз-раховував перемогти не лише польське військо, а й всю земну кулю завоювати: тепер залишилася надія лише на ганебний мир».
Невдалий штурм примусив султана подумати про перемир'я. Контакти встановлювались ще до появи турків біля Хотина, але лише поразки змусили Османа і великого візира Ділавер-пашу при-йняти 29 вересня посольство на чолі з Яном Собеським, який ви-соко оцінив роль козацтва в Хотинській війні, підкреслюючи, що слава про них «поширилась далеко серед різних народів». До речі, в Хотинській битві брав участь як офіцер польського війська 25-річ-ний Петро Могила – майбутній митрополит київський і галицький. Переговори почалися лише 2 жовтня. Ділавер-паша вимагав, щоб Польща визнала свою залежність від Османської імперії: «Якщо не будете щорічно платити данину, не покараєте козаків –
не буде миру». Вимоги знищен-ня козацтва були звичними під час польсько-турецьких пере-говорів, але відповідь на цей раз була іншою. Поляки заявили, що численність козаків зросла через спустошення України татарами. Потрібно відшкодувати завдані ними збитки, а потім вимагати компенсації за козацькі похо-ди. Треба втихомирити татар, а що стосується козаків, польські представники не забули згадати
Петро Могила. Худ. Я. Свірчевський
112
ім'я Бородавки: «Той, хто був причиною козацького свавілля – Бородавка, заплатив за нього своїм життям, козаки самі відру-бали йому голову». «Не можемо допустити нічого подібного до залежності чи данини», – заявили посли у відповідь на другу ви-могу і зібрались від'їжджати. Собеський пише, що після цих слів, «візир, побачивши, що ми не дали водити себе за ніс, перейшов від погроз до лагідних слів». Про незалежність Польщі чи данину не було вже мови, візир погодився на подарунок для султана.
Зміст мирного договору був такий. Як майбутній посланник Польщі, Станіслав Сулішевський супроводитиме султана Османа в Константинополь, а польського короля, який перебував у Львові, супроводитиме до Варшави турецький посланник.
За умовами договору, поляки повинні заборонити «запорозь-ким козакам судноплавство по Дніпру; за кожну кривду, заподі-яну турецьким підданим, козаки мають бути суворо покарані.
113
Татари білгородські, тягинські, кілійські, добруджські і кримські повинні цілком утримуватись від нападів на Польщу, а щоб по-ставити для них перешкоду, Осман озброїть Очаківську фортецю. На випадок кривди, заподіяної жителям польської держави тата-рами, останні зобов'язані платити за неї, а хан татарський зазнає суворого покарання від султана, як свого володаря». Ця заборона не поширювалась на тих, які віддаляються в пустелі на полювання або в море – на рибну ловлю. Для усунення суперечок про кордо-ни сторони погодились утворити спеціальну комісію з урядових представників. Господарями Волощини віднині мали призначати-ся люди християнської віри, а не мусульмани.
Хотинська фортеця передавалася у володіння молдавського господаря. Оголошувалась вільна торгівля і вільний проїзд грома-дян Польщі і Туреччини. Що ж привело до такої зміни? Безумов-но, відмовитись від вимоги данини було вирішено в той час, коли посли почали прощатися. Турки не могли здогадатися, що продо-вольство й боєприпаси у таборі ворога вже закінчуються (після штурму 28 вересня залишилась одна бочка пороху). Те, що 1 жов-тня з Кам'янця прорвався обоз з продовольством, не могло суттєво змінити ста-новище. Деякі дослідники вважають, що на позицію турків вплинуло звістка про наближення поповнення на чолі з королем. Проте збір його до Львова був призна-чений лише на 4 жовтня. Єдине, що могло відчутно вплинуло на переговори, – це поява донських козаків. Бородавка запросив їх зразу ж після ради у Сухій Діброві,
Бойовий слон. Худ. А. Холоменюк
114
коли було вирішено йти на з'єднання з польським військом. Цар-ський агент Опухтін, який привозив донським козакам платню, повідомив, що вони погодились йти на Хотин лише після повер-нення тих, хто знаходився в морі, а невеликий авангард вирушив негайно й нараховував від 200 до 700 чоловік: вони брали участь у боях, 7 вересня допомогли відбити атаку татар.
Ознайомивши польське командування з результатами пере-говорів, посли відправились до козаків, щоб повідомити їм про умови миру, про повернення війська додому. Козаки в присутності П. Сагайдачного уважно вислухали умови миру, короткі промови послів, присвячені подіям, які зв'язані з їх перебуванням у турець-кому таборі.
У статтях договору заборонялося козакам нападати на береги Туреччини, на Крим, тримати Запорозькій Січі флот на Дніпрі.
Такі умови миру не задовольняли козаків, бо кримські, білго-родські, тягинські, кілійські, добруджські татари щороку нападали на Україну, спустошували її землі, забирали в полон десятки тисяч українців…
Хотинська війна тривала п'ять тижнів і закінчилася тим, що грізний Осман, незважаючи на багаточисельність свого війська, попросив миру, котрий і був укладений 8 жовтня на умовах, ви-гідних для Польщі.
Згодом поляки пишалися в Європі Хотинською перемогою. Навіть римський папа наказав святкувати її річницю. Але перемо-гу було здобуто саме завдяки козакам та їхньому ватажкові – геть-манові Петру Сагайдачному.
Літописець зазначає, що на радощах турки цілий день з гармат палили, те ж було і в польському таборі. А 9, 10, 11 жовтня між турецькими та польськими військами відбулася торгівля. За «малу ціну» у турків було закуплено тисячі дорогоцінних коней.
12 жовтня 1621 року опівдні відбулась прощальна церемонія. Польське військо вишикувалось на полі битви на подобу орла з розпростертими крилами. І на чолі його став королевич Владис-лав. Оповитий у порфіру поверх блискучого озброєння, турець-
115
кий султан Осман II вивів своє військо і, вишикувавши його у ви-гляді півмісяця, став на чолі.
В такому строю обидва війська простояли нерухомо близько години одне проти одного. А тим часом султан дарує королевичу дивної краси і величі слона і відбірного коня, а Владислав послав йому в подарунок також розкішно вбраного коня і дві відмінно ви-готовлені та художньо оформлені гармати. Врешті, турки низьким поклоном, приспустивши знамена, попрощались із польським вій-ськом, а поляки відкланялися турецькому війську хитанням своїх голів. Так закінчилась Хотинська війна 1621 р.
За своїми масштабами, кількість збройних сил, що брали в ній участь, і за наслідками Хотинська війна була однією з найбільших воєн в Європі. В ній брало участь з обох сторін близько 300 тис. чо-ловік, не рахуючи численної прислуги. За орієнтовними підрахун-ками в боях загинуло близько 100 тис. чоловік. Лише Туреччина втратила вбитими близько 80 тис. чоловік.
І коли турки відійшли від Хотина, Владислав відправив зі сво-го головного обозу поранених і хворих, виступив із старих окопів на нове місце «взявся тріумфувати свою перемогу». Як відзначає М. Максимович, «слов'яноруська народна поезія здавна показу-вала битву весільною учтою». У поляків це відбулося, як у театрі. Вони виїзджали на війну, як на весільне свято, в пишності і розко-ші, і любили воювати з усією прохолодою наїдків і напоїв. Не так, як у козаків, яке любило сувору простоту життя і довго дотриму-валось свого старого звичаю: не пити зовсім вина під час війни.
Бенкетуючи весело свою перемогу, Владислав послав у козаць-кий обоз, який стояв на вистріл із лука від обозу польського, ве-лику кількість харчів, навезених із довколишніх міст і сіл. Окрім того, він прислав козакам 25 великих бутлів волоського вина, 48 бочок меду, знайденого в Кам'янці, і 24 великі куфи горілки. Осо-бливо для гетьмана були надіслані, крім різних харчів і солодощів, 7 анталів кращого угорського вина, бочка рейнського, невелика бута контарського, а ще й погрібець із дюжиною срібних пляшок, наповнених різними лікарськими горілками.
116
Але Сагайдачному тоді було не до напоїв і солодощів, він ле-жав хворий, важко поранений. Співчуваючи, Владислав надіслав йому свій кармазиновий намет, підшитий зеленою венедською адамашкою.
По закінченні восьмиденного бенкету, – як зазначає М. Мак-симович, – на світанку 21 жовтня вдарили в бубни до походу. «Владислав, який полюбив козаків, а вони полюбили його», при-був з півторастами вершниками в козацький обоз попрощатися з гетьманом, а також з Запорозьким військом. Висловивши свою вдячність за їх щиру і вірну службу, він підійшов до Сагайдачного, «піднятого з ліжка і поставленого на ноги, і поклав на нього до-рогоцінний щирозолотий канак на фіолетовій стрічці, прикраше-ний з одного боку королівським портретом і рубінами, а з друго-го – гербовим одноголовим орлом і сапфірами». Потім, побачивши парокінну просту халабуду, вимощену сіном та подушками і при-криту килимами, він здогадався, кому вона належить. І, пожар-тувавши над нею, звелів чим скоріше привести свою «лехтичку з балдахіном із зеленого, з золотими барвами табіну, парою легких коней у позолочених шорах і подарував їх хворому гетьманові на дорогу. А на прощання призначив йому свого придворного лікаря-француза».
У той же день П. Сагайдачний дав команду переправитись на лівий берег Дністра. За проханням королевича Владислава, Сагай-дачний залишає в Хотині на три тижні п'ять тисяч відбірного ко-зацького війська для сторожі.
Сам же П. Сагайдачний прибув до Києва без тріумфів і пара-дів. Його, напівмертвого, зустріла і прийняла в своєму домі тільки «ридаюча дружина його Анастасія, уродженка Повченська».
Король Польщі Сигізмунд III, визнаючи всю заслугу козацько-го війська, прислав йому в Київ зі своїм придворним підскарбієм гроші в нагороду і королівську хорогву, булаву за три тисячі таля-рів і золотий ланцюг за п'ятсот талярів з похвальною королівською грамотою, виданою в Кракові 12 січня 1622 року. В тій грамоті, між іншим, сказано: «Ми задоволені вашою відданістю і старанністю
117
до нас і до всієї Корони польської, які ви показали воєнними по-двигами вашими під Хотином, висловлює вам і всьому війську на-шому запорозькому милість нашу і вдячність, яку у всіх потребах війська охоче обіцяємо виявляти. І скільки виявив вам свого часу милості і прихильності славний попередник наш наясніший Сте-фан Баторій, король польський, примноженням прав і вольностей ваших. Ми не відречемось дарувати вам удесятеро більше, чого побажаєте від нашої милості. Тепер же, нагороджуючи малим по-дарунком згадану мужністю вашу і зусилля під Хотином, надсила-ємо із нашої королівської казни через придворного підскарбія 400 тисяч битих талярів, які повинні бути розділені 50-ти тисячному війську і роздані тим, хто був під Хотином, і тим, хто перебував на військовому промислі з Хмельницьким на Понті Евксинському, не минаючи родичів і вдів товариства козацького, хто поклав свої рицарські голови у воєнних діях цього року. При цьому ж посилаю вашій гетьманській милості зі всією старшиною 4 тисячі червін-ців, які розділите між собою по справедливості і на ваш розсуд».
Висловлюючи свою вдячність королеві у листі від 15 лютого, гетьман Сагайдачний висловив тугу своєї душі, яка долучалась до його мук тілесних.
«А любо, – писав він, – з боку високодумних і вельможних їх-ніх милостей панів коронних Вишневецьких, Конецьпольських, Потоцьких, Калиновських та інших на Україні вільній предвічній вітчизні нашій, владу свою самочинно поширюють…, хочуть нашу славу до мізинця звести, і нас, братію свою, вірних Вашої найясні-шої величності слуг усієї корони польської, в підданство і рабське ярмо безмежно запрягати… І не так нам образливо на панів вище-названих, як на їх старост, нецнотливих синів і п'яниць, котрі Бога не бояться, ні Вашої найяснішої величності премогутніх монар-ших мандатів не поважають. Як тільки я, гетьман, за указом Вашої величності на Хотинську воєнну службу з козаками з України вий-шов, тоді вони, старости, тут же козачок бідних почали на різні ро-ботизни без жодного милосердя часто виганяти, бити, неслухня-них батогами мордувати. Тяжко і гірко козакам, які повернулися зі
118
служби Вашої монаршої військової з ранами не загоєними, червів повними, було від дружин і матері своїх чути і сльози в очах їхніх бачити… Ваша найясніша королівська величність… може свавіль-них старост… присмирити і вгамувати. А козаків бідних від без-божних насильств над ними, глуму і тягаря захистити і звільнити. Інакше, якщо вони, козаки не одержать у тому Вашої королівської найяснішої величності прихильності, то щоб щось нове від них (як уже подейкують) не уродилось і гнівного вогню (чого не дай Боже) не запалило, бо тоді вже не козаків, а самі на себе і на своїх п'яниць-старост вельможні їх милості панове польські нарікати і жалкувати би мусили».
Відчуваючи наближення своєї кончини, Сагайдачний в остан-ніх числах березня відпустив від себе королівського придворного лікаря із таким прощальним листом до короля:
«Найясніший королю Польський і найласкавіший мій пане!
Повертаючись із Хотина додому, принц Владислав, наймилі-ший Вашої королівської величності син, а мій найласкавіший до-бродій, для вилікування смертельних ран і хвороб моїх доручив мені лікаря свого, однак знесилюються там усі того лікаря лікар-ські медикаменти, – ядовиті стріли бусурманські, в тіло моє по-трапивши, всі ліки випередили. А смертоносна отрута своїми внутрішніми діями у всі суглоби і жили мої розлилася, і вже не до життя, а до домовини влаштовують мені дорогу, і чим далі, тим дужче знемагаю і до кончини наближаюся. Задля цього, не смію-чи більше і доктора Вашої найяснішої королівської величності при собі утримувати, з великою вдячністю його до двору Вашої най-яснішої королівської величності.
Наближаючись до дверей домовини, віддаю під ноги Вашої найяснішої королівської величності найнижчий свій останній уклін, і вже не сподіваючись більше бачити в цьому житті найяс-нішого обличчя і ласкавих до себе очей Вашої королівської велич-ності, останнім листовним посиланням звертаюся до Вашої най-яснішої королівської величності наймилішого сина Вашого, мого ж директора і найласкавішого добродія світлішого принца Владис-
119
лава. Заздалегідь зичу, аби Господь Бог всемогутньою силою зберіг Вашої найяснішої королівської величності і наймилішого сина Ва-шого принца Владислава здоров'я; а ще прошу у Вашої найяснішої королівської величності прощення за все, чим я погрішив проти Вашої величності.
Пан доктор Вашої найяснішої королівської величності, будучи при мені в Києві чимало часу, добре придивився до життя багатьох козаків, зневажених і скривджених панами польськими та їх старо-стами у різний спосіб. Про все те він може ретельно словесно доне-сти Вашій величності, якщо Ваша найясніша величність забажає його про те запитати і милостиво послухати. А я, монарші Вашої королів-ської величності ноги смиренно обнявши, покірно і слізно прошу, щоб та наруга, яка чиниться над козаками, найвищим і грізним Вашої найяснішої величності мандатом була заборонена. Особливо унія, з дозволу Вашої найяснішої королівської величності тепер з Русі через святішого Феофана, патріарха Єрусалимського, знесена, аби надалі в тій же Русі ніколи не поновлювалася і свої роги не піднімала. Хочуть батьки єзуїти і все духовенство костьолу римського (і то без нас, пра-вославних) до унії своєї привернути ті народи, які взагалі не відають і не вірять Господові Христові, який плоттю у світ прийшов. А ми, пра-вославні, які притримуються древніх святих апостольських і батьків-ських переказів і догматів без жодної унії і схизми, не відрікаємося нашого спасіння і блаженного життя нашого.
Сі два мої, вірного Вашої королівської величності слуги бажання, якщо забажаєш і наймилішим дітям своїм накажеш учинити і нео-дмінно завжди виконувати, то і панування їх і цілої Корони в тиші і спокої завжди буде і пребуде; чого я і повторно усім серцем бажаю.
З Києва, останні числа березня, року 1622.
Вашої найяснішої королівської величності вірний і найниж-чий слуга»
Хотинським походом гетьман Сагайдачний завершив своє військове поле діяльності.
Останні п'ять місяців життя він присвятив переважно турбо-там і печалям про внутрішнє благо України. Після Хотинської ві-
120
йни виникло питання, що робити з великою масою людей, які бра-ли участь у Хотинському поході. Сагайдачий піклується цим і дає пропозиції польській владі, щоб уряд визначив військову постійну плату у сто тисяч злотих щорічно. З цієї суми можна було утримати понад 20 тис. козаків, тобто половину учасників Хотинського по-ходу. Далі гетьман піклується, щоб влада визначила місце для від-починку козацьких полків, поліпшити козацький шпиталь у Тре-рехтемирові. Домагався дозволу, щоб козаки могли найматися на службу іноземних держав. Нарешті, Сагайдачний жадав, щоб Річ Постополита налагодила українські релігійно-національні справи. Але, польський уряд відкинув майже всі пропозиції Сагайдачного. Запорозьке військо мало бути зменшено до 2- 3 тис. і знаходитися тільки на Запорозькій Січі. Заборонили козакам знаходитися по містах. Король не погодився, щоб козаки йшли за кордон. Це мало дуже згубні наслідки. Мир з турками й татарами ніхто не старався утримати. «Знаємо, що король уклав угоду з турецьким султаном, але не ми», – таку різку відмову отримав від запорожців королів-ський посол. Походи на татар і турків, полем і морем йшли з ще більшим завзяттям, ніж раніше. Це призвело знову до гострого на-пруження між Туреччиною і Польщею.
Перед смертю Сагайдачний написав заповіт.
Особливу опіку він звернув на Богоявленське Київське брат-ство, в яке записався він з усім Військом Запорозьким. І пожерт-вував кілька тисяч на поновлення Богоявленського монастиря і на утримання братської школи, через що і називається ктитором братського монастиря. Не забув Сагайдачний і про свою задні-стровську батьківщину і переказав півтори тисячі золотих чер-вінців на школу братства Львівського. Визначивши вклади ще й іншим монастирям, церквам і школам, і призначивши опікунами дружині і дітям своїм митрополитам Іона і майбутнього свого на-ступника в гетьманстві Оліфера Голуба.
У провідну неділю 10 квітня 1622 року Петро Сагайдачний помер.
Як зазначає Микола Аркас, «Сагайдачний був чоловік значний і дуже корисний для народного діла. Він вернув Україні споконвіч-
121
ний громадський виборний устрій в житті світському та церков-ному і тим додав українському народові сили на дальшу боротьбу».
Поховано Сагайдачного з великими почестями у церкві Бого-явленського Київського братства.
До наших днів дійшов срібний хрест, інкрустований дев'ятьма каменями, що знаходиться в історичному музеї у Києві. На ньому є напис: «Року 1622 дадь сей кресть рабь Божий Петр Конашевич-Сагайдачний Гетьман Войска Его К. М. Запорозького, до церкви святого Богоявления Господня в дом Братский, на отпущение гре-хов своих…»
Автор «Історії Русів» назвав П. Сагайдачного виборним укра-їнським князем або гетьманом на всю Малоросію, О. Єфименко ба-чила в ньому «доброго знавця військового мистецтва й розумного дипломата, але перш за все завжди – людину, що глибоко й цілком була перейнята любов'ю до рідного краю». М. Грушевський бачив у ньому видатного політика, що свідомо йшов до своєї мети – за-певнення своєму народові відповідного місця в польській держа-ві, що відновленням поваги й скріпленням організації української церкви вкрив себе безсмертною славою в очах українського гро-мадянства.
Над його тілом при похованні двадцять студентів Київського братства виголосили вірші, створені тодішнім ректором Касіяном Саковичем на шану покійному гетьману:
Несмертельної слави достойний гетьмане! Твоя слава в молчанню нігди не зостане, Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути Будут – поти ділности теж твої слинути…
На надгробному камені Сагайдачного було також викарбувано:
«Тут зложив запорозький гетьман свої кості,
Петро Конашевич, поранений задля вольності
Вітчизни, коли турки сильно нападали
І пострілів смертельних кілька йому завдали.
122
А, зранений ними, віку свого вкоротив,
Вірності Богові, королеві і війську не поплямив.
І вмер, захищаючи батьківський край.
О Творче, блакить йому неба подай.
Яко ревнителю віри справдешньої,
В котрій з дитинства ще він похрещений.
Року тисяча шістсот двадцять другого
Похований в монастирі братства Київського,
На котрий кілька тисяч офірував,
Щоб там розвивалися науки, жадав».
Над могилою гриміли козацькі гармати й лунали похвальні оди «на жалісний погреб» героя з-під Кафи, Москви й Хотина.
Що ж до самої могили гетьмана Сагайдачного, то, як зазна-чають історики М. Максимович, В. Антонович, Д. Яворницький та інші, шукати її було б марно: при перебудові Богоявленської церк-ви Київського братства у XVIII ст. вона потрапила під стіну храму і назавжди щезла з очей нащадків.
Петро Сагайдачний мав неабиякий талант поета та компо-зитора. Пісні, створені легендарним гетьманом, співав народ і по його смерті.
Донедавна не було прямих даних про поетичну творчість Са-гайдачного. Але ось відомий історик Юрій Мисик розшукав у бі-бліотеці Польської Академії наук у Кракові манускрипт, писаний польською мовою. Там є чимало цікавих подробиць про особу Са-гайдачного. З'ясовується, він був і поетом. «…співалися не думи про Сагайдачного, – а думи, створені самим Сагайдачним! До того ж, судячи з контексту, тут малися на увазі не традиційні думи, а бойові пісні-марші. Оскільки ці думи співалися козаками й через 30 років по смерті їхнього вождя, то це красномовно свідчить не тільки про авторитет Сагайдачного і славну пам'ять про нього козаків, але й про неабиякий талант гетьмана як поета і композитора!»
Від часів Сагайдачного дійшла до нас відома українська народ-на пісня «Ой, на горі да женці жнуть»:
123
Ой, на горі да женці жнуть,
А попід грою,
Попід зеленою
Козаки йдуть.
А попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Військо запорозьке
Хорошенько!
Посередині пан хорунжий.
Під ним кониченько,
Під ним вороненький
Сильно-дужий!
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!
«Гей, вернися, Сагайдачний,
Візьми свою жінку,
Оддай мою люльку,
Необачний!»
«Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люльку
Козаку в дорозі
Знадобиться!
Гей, хто в лісі, озовися!
Да викрешем огню,
Да потянем люльки,
Не журися!»
Сагайдачний, людина широкого розуму, добре розумів голо-вні проблеми політичного, економічного, релігійного, освітян-ського та станового життя своєї епохи і не лише у себе дома, на Україні, а й суміжним їй державах.
124
Крім того, йому був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки якому, не оголюючи свого меча, він зумів домог-тися у поляків таких результатів для блага свого народу, про які жоден південноруський гетьман ні до нього, ні після нього не смів і мріяти.
Чудово володіючи шаблею і пером, Сагайдачний на обидва боки боровся з ворогами своєї вітчизни, він розширив козацьку територію і збільшив чисельність козацького війська, перетворив козацьку справу із станової в загальнонародну. З огляду на це геть-ман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного.
Хотинська війна була важливою ланкою в ланцюгу визволь-ної боротьби українського народу проти султанської Туреччини та Кримського ханства. Важливе значення мало також посилення народно-визвольного руху проти султанської влади в окупованих Туреччиною країнах.
Запорозьке козацтво було явищем новим за своїм особливим становищем, яке воно займало в Україні, що втратила свою неза-лежність як особлива республіка – козацька республіка.
У той час, коли Туреччина та її васали – татари деградували, морально розкладалися, оголюючи свою гнилість та відсталість, запорозькі козаки як нове соціальне явище, зростали та міцніли. Своєю участю у війні вони вирішили її кінець. Запорозькі козаки на чолі з П. Сагайдачним, видатним українським полководцем того часу, змусили турків визнати себе переможеними у такій грандіоз-ній для того часу сухопутній війні, якою була Хотинська.
За своїми масштабами, за кількістю військ та результатами Хотинська війна була небаченою в історії Османської імперії.
Основними і головними причинами поразки турецько-татарських військ у цій війні були: занепад військової могутності Туреччини, що зумовлювалось глибоким розкладом соціально-економічної системи Османської імперії, постійні тривалі агресив-ні війни, які виснажували економіку країни, посилення визвольної боротьби проти турецьких гнобителів серед поневолених народів Балкан і Сходу.
125
Поразка, якої зазнали турки, розхитали імперію до основи. Ця поразка Туреччини під Хотином в 1621 році мала велике значен-ня. Вона показала пригнобленим народам можливість розгроми-ти Османську імперію, яка колись була грозою для Європи, Азії та Африки. Тож українські козаки своєю участю у цій війні зробили великий внесок у загальноєвропейську справу.
Крім того, запорозькі козаки, на чолі з П. Сагайдачним, ряту-вали польську армію від неминучого розгрому, а польську держа-ву – від важкого і ганебного миру.
Міцний зв'язок козаків з народом був невичерпним джере-лом перемоги над ворогом. Населення Поділля, Брацлавщини, ризикуючи життям, доставляло козацькому війську під Хотин продовольство, зброю, порох і надавало допомогу пораненим. Хотинська війна довела блискучі зразки взаємодії на полі бою різ-ноплемінного, різномовного війська, охопленого однією думкою: врятувати Вітчизну. В той час, коли шляхтичі ухилялися від явки в ополчення, часто тікали з табору, через що майже 2 тисячі з них по-пали у полон до татар, їх слуги, обозні, польська військова челядь билися пліч-о-пліч із запорожцями, угорськими та німецькими найманцями. І. Франко відзначав: «Почуття народної самосвідо-мості сильно пробуджувалось у широких народних мас, головним чином, під впливом частих героїчних козацьких походів у Крим, Малу Азію, Варну, Стамбул з метою боротьби з турками і татарами і звільнення християнських полонених під впливом таких героїч-них справ, як Хотинська війна 1621 року».
Таким чином, у ході боїв, що відбулися під Хотином 2 верес-ня – 8 жовтня 1621 року, війська Речі Посполитої, які складалися з поляків, українців, білорусів, литовців, німців, угорців, молдо-ванів, зуміли отримати перемогу над турецько-татарськими заво-йовниками. У цій війні головну роль відіграли українські козаки.
Високу оцінку українському козацтву, полководській май-стерності П. Сагайдачного подає бакалавр філософії Йоган Йоахім Мюллер із Зоммерфельда у Сілезії у своїй праці «Історична дисер-тація про козаків…»
126
Автор Хотинську війну відносить до найважливіших подій, що передували перемозі під Віднем у 1684 році.8
Хотинська війна, за оцінкою середньовічного вченого, була визначальною ланкою у розвитку загальноєвропейського історич-ного процесу, а не локальним явищем.
І сьогодні ми захоплюємося героїзмом запорозьких козаків в нерівній боротьбі з турецькими агресорами під час Хотинської ві-йни 1621 року, їх хоробрістю, мужністю, безстрашним полковод-цем, вірним сином українського народу – Петром Конашевичем Сагайдачним.
Для нього Хотин був останьою з перемог. Петро Сагайдачний воістину став героєм Кафи, Москви і Хотина.
Тому й у зверненні першого антифашистського мітингу пред-ставників українського народу, який відбувся 26 листопада 1941 року, Петра Конашевича Сагайдачного згадували як одного з ви-датних історичних діячів України.
8. Й. Мюллер у праці «Історична дисертація про козаків…» про перемову під Від-нем у 1684 році, в якій брали участь козаки, зазначає: «і якщо б я хотів повніше описати цю велику перемогу, мав би, здається, писати другу «Іліаду» після Го-мера, але окреме свідчення про неї тепер надруковане й невдовзі буде випущене в світ. Слід молитися Богу, щоб допомогав славним зусиллям козаків, подару-вав їм довголіття й з кожнем днем зміцнював зв’язки укладеного союзу…»
127
Міжнародне значення перемоги козаків під проводом Петра Сагайдачного.
Славна перемога під древніми стінами фортеці над Дністром була не несподіваним громом серед ясного небозводу європей-ської минувшини, а історичною закономірністю і важливою поді-єю у контексті тривалої антитурецької боротьби держав і народів Європи. Тому її значення, як зазначає літературознавець О. Рома-нець, не слід вкладати в куцу локально-провінційну мірку. Пораз-ка турецького війська під Хотином – це знаменна подія на бага-товіковому відтинку європейської історії, на якому відповідно до характеру подій чітко визначається ряд якісно відмінних періодів: перший – незупинний завойовницький наступ, тріумфальний по-хід, можна сказати, у здійсненні задуму підкорення світу Турець-кою імперією; другий – зусилля країн народів Європи зупинити поширення експансії; третій – вигнання завойовників із загарба-них територій. Початок цього відтинку історії сягає середини XVI століття, коли Туреччина захоплювала все нові й нові землі Азії, північної Африки, північно-західного Середземномор'я, Балкан. А завершальним моментом цього періоду стала аж Російсько-турецька війна 1877-1878 років.
Хотинська перемога 1621 року, якою завершилися події україно-польської війни 1620-1621 років мала й велике міжнародне значення. Аналізуючи першоджерела та праці відомих українських, російських, німецьких, французьких істориків – М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип'якевича, В. Ламанського, Г. А. де Боплана, Ш. Л. Лезюра та інших, можна зробити деякі констатації:
Перше – Хотинська війна 1621 р. стала закономірною розв'язкою вузла міжнародних суперечностей. Вона, на думку ба-гатьох зарубіжних та вітчизняних істориків, врятувала Західну Європу, в тому числі Польщу, від вторгнення яничар та вселила віру всім пригнобленим народам на звільнення від страшного ту-рецького ярма. Хоч Хотин не поклав край територіальної експансії Туреччини, але виявився дуже важливим її руйнівним фактором, знаменуючи собою, по суті справи, початок кінця військової слави
128
та могутності Османської імперії. Втрати турків при Хотині пере-вершували втрати Наполеона при Бородинській битві;
Друге – Хотинська поразка армій султана мала досить істотні наслідки і для внутрішньо-політичного становища в самій Туреч-чині (Османа II яничари лінчували у Стамбулі9), підйом визволь-ного руху на Балканах, певні ознаки україно-кримського антиту-рецького союзу (Карай Тепенська угода 1624 року), контакти за-порожців з антитурецькими політичними силами на Сході та За-ході – все це дуже послабило позиції Порти в її боротьбі проти козацтва в першій половині XVII століття;
І третє – українське козацтво врятувало при Хотині від націо-нальної катастрофи не тільки народ України, але й польський на-род. Хотинська війна послабила позиції і уряду Речі Посполитої в його конфронтації з українським козацтвом, викликавши серйоз-ну кризу недовір'я до політики короля та магнатів навіть у серед-овищі польського панівного класу. Водночас Хотинська перемога змінила політичні позиції українського козацтва Запорозької Січі як центру його політичної державності в боротьбі українського народу за волю. І, зрештою, зріс авторитет Петра Сагайдачного як полководця. Його приймають в антитурецькій лізі в Європі. Планувалося, що він очолить всеєвропейську армію для боротьби проти турків. Але П. Сагайдачний помер 10 квітня 1622 року від рани, нанесеної отруєною стрілою в Хотинській битві. Великий іс-торик Д. Дорошенко вбачає в особі Сагайдачного головного спаси-теля цілої польської держави.
Битва під Хотином відображена в численних творах худож-ньої літератури…
І. Франко про значення Хотинської перемоги писав, що Ту-реччина, потерпівши поразку під Хотином у 1621 році, почала хи-литися з зеніту своєї величі і сили. Висновок, зроблений великим українським поетом і вченим, усвідомили вже сучасники. Звістка
9. Колишньому грізному султану Осману ІІ по поверненні до Стамбулу яничари наділи на шию товсту мотузку і в такому вигляді вивели на показ народу. По дорозі Осман ІІ був страшенно побитий, а потім задушений. Так ганебно скін-чив своє життя Осман ІІ, який мріяв стати володарем всього світу.
129
про перемогу швидко рознеслась по Європі. Пісні про героїв спі-вав український народ, польські поети складали поеми, навіть на далеких берегах Адріатики про подвиг українських і польських воїнів писав хорватський поет Гундулич у поемі «Осман». Скрізь переписувались щоденники учасників війни. Польський поет Вацлав Потоцький написав поему про Хотинську війну, а прозаїк Осип Маковей – повість «Ярошенко». Про ці події згадує Зінаїда Тулуб у своєму романі «Людолови». У літописі Самійла Величка Хотинській війні приділяється чимало уваги.
Отже, могутня турецька армія зазнала нищівної поразки, османський уряд – краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі і України. Спроба Туреччини поставити на коліна Польщу, лікві-дувати козацтво і завоювати Україну провалилася.
І в наш час, коли ми будуємо незалежну Україну, не згасає ін-терес до пам'ятної події. Про це свідчать міжнародні наукові кон-ференції «Про Хотинську війну», встановлення пам'ятника П. Сагайдачному в Хотині, а також відкриття музею в його рідних Кульчицях. У Чернівцях одна із старовинних вулиць носить ім'я славного гетьмана. Збулася мрія відомого українського історика Д. Яворницького, який писав, що «…особа Сагайдачного незвичай-на, видатна, велика особа в південно руській історії. Цей гігант з усіх гетьманів найбільш гідний славного народного монумента».
Після закінчення Хотинської війни більшість її учасників-українців повернулася на Україну (Київщину). Розташувавшись у шляхетських маєтках, вони відмовились виконувати феодальні повинності. Місцеві жителі також оголошували себе козаками і не визнавали місцеву адміністрацію.
У Хотинській війні українське козацтво своєю мужністю і військовою майстерністю вписало нову славну сторінку в історію спільної боротьби свободолюбивих слов'янських та інших народів проти турецької і татарської агресії.
130
ПІСНЯ ПРО ХОТИН У ВОЛОХАХ
Ой Хотине, граде давній, На всі землі вельми славний, Скажи мені, давній граде, Кожен долю твою знайде? Кого паном зараз маєш, А царем кого вважаєш? І ляхи в нас панували, Зараз турки нас забрали Мої гори та долини, І вертепи, і яскині Усі кров'ю покропились, Головами густо вкрились. Де колосся шумувало, Там біліти кістя стало З мужів славних, стародавніх І з янчарїв непоправних. Розкажи-но, Скіндер-баше, Хто воює військо ваше? Вони, лицарі-ляхове, Йде про їхню славу мова, Не улещень уживають, Поле бою не кидають. Кріпость їм ні в що велика, Мужність їх не знала ліка. Сімсот тисяч турків було, У чоло ляхам двигнуло, Та не всіх земля держала, – Їх багато поховала. Зажурився цар, стріляє, З пушки щастя здобуває, По сто куль разом метає, На нещастя нарікає.
131
Хотів Богу спротивлять, Хотів громом воювати, Зусібіч ішов приступом, Їх лягло немало трупом. Ляхи ся за руки взяли Та із валу поскакали. Браття, слава кому мила, Не лякайсь, хоч їхня сила! Криком, шаблею, стрільбами Їх відбили, Бог є з нами. В той час, ляше, міцну руку Знаєш ти козацьку другу.
Стережися, Скіндер-баша, Тебе вразить куля наша. Уже Сульмана убила, Молодців упала сила, Сагайдачний там гетьманив, З ним шмат війська був вибраний. Коло сім неділь для слави Йшли вони на бій кривавий; Сила їм обом збуває, Кров'ю вся земля спливає. Баші к царю прибігають, На примир'я намовляють. Молодий царю Османе, На старі глянь, отамане,
Світу шмат великий маєм, Мир із ляхом потримаєм,
Годі з ними воювати, Ліпше мир почнемо брати, Стало будемо тримати І на славу заробляти. Владиславе-короленко,
Бачить Бог тебе любенько
132
Молодого в давній славі Бойові твої забави. Хай же довговічний будеш, Спокій лях тоді здобуде. Я – Хотин, мене лишили, Буду славити щосили: Хоч служить Осману буду, Але й ляха не забуду.
Пісня про Хотин у Волохах складена свіжими слідами Хотин-ської війни, очевидно, ще 1621 або 1622 року і збережена у руко-писному співаннику початку XVII ст. Подається у сучасній модер-нізації Валерія Шевчука.
Уже в традицію ввійшло відзначати в Хотині ті чи інші свя-та, історичні події біля пам'ятника Петру Сагайдачному. Голо-вним осередком усіх тутеншніх подій стає Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», яка стала сьомим чудом України.
У 2011 році у м. Хотині відбулася Міжнародна наукова конфе-ренція провідних науковців Буковини, Румунії, Туреччини, Мол-дови, Росії. У ній брав участь і автор цієї книги.
У рамках заходу відбулося покладання квітів до пам'ятника П. К. Сагайдачному, огляд Хотинської фортеці та експозиції вистав-кових залів.
Напередодні 13-ої річниці незалежності України у Хотині відбув-ся перший обласний фестиваль «Козацька слава не вмре, не загине», на якому буковинці вшанували мужність та героїзм козаків, вкотре схилили чоло перед їхньою волею та звитягою, а ще взяли участь у спортивних іграх та справжніх козацьких забавах, аби утвердити своє почесне козацьке коріння, це своєрідна данина минулому.
На початку травня 2011 року відбувся Хотинський фестиваль «Битва націй», який продемонстрував середньовічні бої. У Хо-тинській фортеці рицарі України, Росії, Білорусії, Польщі, Італії, Франції, Канади демонтрували свою майстерність. Ці бої нагаду-
133
вали про історичні події, які неодноразово відбувалися на Хотин-щині протягом багатьох століть.
Героїчні вчинки козацтва спонукали також створенню Між-народної громадської організації «Козацтво Запорозьке». Очолює її Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман Козацтва Запо-розького, маршал козацтва Дмитро Сагайдак.
19 травня 2003 року Міністерство юстиції України заре-єструвало Статут МГО «Козацтво Запорозьке» свідоцтво № 1916, яким визначена основна мета діяльності організації: «… об'єднання для відродження й розвитку справи на звичаєвих, традиційних засадах «Війська Запорозького», канонічної пра-вославної церкви, доброї волі, рівноправності, самоврядуван-ня, законності та гласності…»
Організація «Козацтво Запорозьке» виховує підростаюче по-коління в дусі козацького лицарства, відданості своїй Батьківщи-
Флагман українського флоту фрегат “Гетьман Сагайдачний”
134
ні; відроджує і розвиває здобутки народу України, історичні, куль-турні та економічні традиції.
Діяльність МГО «Козацтво Запорозьке»поширюється на тери-торію України, Росії, Болгарії, США, інших держав.
Для відзначення заслуг козаків, громадян України, громадян інших держав запроваджені нагороди МГО «Козацтво Запороз-ьке: ордени «Козацька Слава» І, II, III ступенів; «Гетьман Байда Ви-шневецький» І, ІІ, ІІІ ступенів, медалі «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний», «Козацька Слава», «За відродження козацтва», «За благодійність».
Уславлений флотоводець увічнений Збройними силами Украї-ни. Його іменем названо флагман українського флоту.
Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, як стверджував Д. І. Яворницький, – це одна з тих світлих постатей, на якій відпочиває погляд історика і образ якої назавжди залишається в народній пам'яті.
135
Полководец Петр Сагайдачный
Резюме
Родился примерно в 1565 году в селе Кульчицах около Самбора в Галиции, в семье мелкого украинского шляхтича. Отца гетмана звали Конан, или Конаш, отсюда и вторая фамилия - Конашевич. Обучался Сагайдачный в Острожской школе, первое украинское учебное заведение, основанное князем Константином-Василием Острожским. Ректором школы в то время был писатель Герасим Смотрицкий. Учителями - известные писатели Иов Княгицкий, Клирик Острожский, Василий Суражский, иеромонах Киприян, Демьян Наливайко (брат Северина Наливайка).
Вместе с Сагайдачным обучался Мелетий Смотрицкий, автор «Грамматики словенския…», за которой обучались несколько поколе-ний украинцев, белорусов, русских. М. Ломоносов называл ее «вратами своей учености». В Острожской школе, которую уже тогда называли академией, ученики изучали семь вольных наук: грамматику, рито-рику, диалектику, арифметику, геометрию, музику, астрономию. По-сле Острожской школы Сагайдачный обучался в школе Львовского братства, где сближается с Иовом Борецким (позже ректор Львовской братской школы и первый ректор Киевской братской школы, а с 1620 года - киевский православный митрополит). После приезда в г. Киев, Сагайдачный был домашним учителем у киевского судьи Аксака. 1596 года после Брестской унии, Сагайдачный был среди тех православных, которне выступали протав решений унии. Он написал полемическое сочинение «Пояснение унии», где высказывался протав окатоличива-ния и полонизации украинского православия.
В ответ на Брестскую унию в Украине началось активное ока-зачивание населення, бегство крестьян и мещан на Запорожскую Сечь от преследования поляков. В конце XVI - начале XVII столе-тия Сагайдачный попадает на Сечь, где вскоре становится заметной личностью среди старшин и казацгва. Сначала был обозным, заве-довал артиллерией Сечи, потом его избирают кошевым атаманом. Он становится участником и организатором многих успешных по-
136
 
ходов козацкого войска. В начале XVII столетия принимает участие в походах на Молдавию и Ливонию. Под руководством Сагайдачно-го казаки совершили успешные похода против султанской Турции и Крымского ханства. В 1605 году они штурмом овладели Варной, 1608 года сожгли Перекопскую крепость. Осенью 1609 года на 16 чайках вошли в устье Дуная и атаковали турецкие города Измаил, Килию, Белгород. В 1611 году 2000 казаков на 40 чайках переплыли Черное море и напали на Синоп, захватали крепость, уничтожили турецкий гарнизон и зскадру В 1615 году 80 казачьих чаек подошли к Констан-тинополю, и на глазах турецкого султана сожгли Гавани Мизевни и Архиоки. Турецкий флот догнал казацкую флотилию, но казаки вступили в бой и нанесли поражение туркам, захватав в плен турец-кого адмирала. В1616 году под непосредственным руководством Са-гайдачного запорожцы захватали крупнейший невольничий рынок в Крыму - Кафу (ныне Феодосия) и освободили тысячи пленны. В 1618 году Сагайдачный в составе польского войска королевича Вла-дислава, который претендовал на царский престол, принял участие в походе на Москву В 1619 году он с войсками присоединяется к антитурецкой лиге европейских государств. 40-тысячное казацкое войско под руководством Сагайдачного сыграло решаюшую роль в разгроме турецкой армии 1621 года под Хотином. Во время Хо-тинской войны Сагайдачный был ранен отравленной стрелой. При актавном участии Сагайдачного, который в 1620 году вместе со всем Войском Запорожским вступил в Киевское братство, была восста-новлена упраздненная после Брестской унии Киевская митрополия. В 1622 году Сагайдачный умер. Похоронен в Богоявленской церкви киевского Братского монастыря. В завещании все своє имущество посвятил на просветательские и религиозные нужды. Петр Сагай-дачньїй сформировался как полководец конца XVI начала XVII века, когда началось интенсивное развитие и укрепление запорож-ского казачества, вызванные польско-католической экспансией и турецко-татарской агрессией.
Благодаря деятельноста П. Сагайдачного казацкое войско пре-вратилось в регулярное военное формирование.
137
 
Джерела та література
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
Апанович О. М. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Чернівці, 1991.
Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій Королів-ства Польського, що тягнеться від кордонів Московії до границь Тран-сільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – Львів: Каменяр, 1990.
Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – К. : Час, 1993.
Велика Історія України від найдавніших часів до 1923 року. Зладив Микола Голубець. Видав Іван Тиктор. – Львів, 1935.
Грушевський М. Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи до року 1625. – К. : Наукова думка, 1995.
Загірня М. М. Гетьман Петро Сагайдачний. – К., 1991.
Комарницький С. І. Хотинська епопея. З історії Хотинської війни 1621 року. – Чернівці: Золоті литаври, 2000.
Комарницький С. І. Історичний портрет гетьмана Петра ' Конашевича-Сагайдачного. (До 380-річчя від дня смерті) // Питання історії України: Збірник наукових статей. Том 5. – Чернівці: Золоті литаври, 2002.
Комарницький С. І. Поклик землі рідної. (До 1000-річчя м. Хоти-на). – Чернівці: Золоті литаври, 2002.
Комарницький С. І. Цитадель на Дністрі. (З історії Хотина та Хотин-ської фортеці). – Чернівці: Золоті литаври, 2000.
Ліщук Дмитро. Гетьман Петро Сагайдачний. Воїн. Полководець. По-літичний діяч. Чернівці: «Технодрук», – 2007.
Ліщук Дмитро. Нариси з історії розвідки і контррозвідки Війська За-порозького (кінець XVI- перша чверть XVII ст.). – Чернівці: “Прут”. – 2011.
Мордовець Данило. Сагайдачний. Роман. К. : «Дніпро», – 1987.
Федорук А. Хотинська битва 1621 року. – Чернівці: “Золоті литаври”. – 2010.
142
Зміст
Переднє слово ........................................................................................................ 3
Турецько – татарські погроми
на Україні (кінця XVІ – початкуXVІІ ст.) ........................................................ 5
Морські походи Запорозьких козаків. Петро Сагайдачний. Кафа ......... 12
Герой Московського походу. Відновлення морських походів .................. 40
Герой Хотина ............................................................................................................
1. Приготування Туреччини та Польщі до війни ........................... 55
2. Козацька рада ...................................................................................... 68
3. Хотинська війна. Вересень – жовтень 1621р. . ............................. 83
Міжнародне значення перемоги козаків
під проводом П. Сагайдачного .................................................... 128
Резюме російською, англійською, польською мовами ............................ 136
Джерела та література ..................................................................................... 142
143
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
Сергій Комарницький
ГЕРОЙ КАФИ, МОСКВИ І ХОТИНА
/До 390-річчя Хотинської війни 1621 року/
Технічна редакція Дмитра Танащика
У книзі використано картини тарисунки
С. Васильківського, Й. Брандта, Кочар-Батовського,
Ю. Коссака, А. Сєрєбрякова
та відомого буковинського митця А. Холоменюка
Формат 64х80/16. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 9,0. Облік.-вид. арк. 7,34 Видавництво «Золоті литаври», м. Чернівці, вул. Заводська, 26/а.
Друк – з«Видавничий дім «РОДОВІД», м. Чернівці, вул. Заводська, 26/а. тел/факс. 0372-558548
144