Іван Бурмей
ЯЦЬКО БОРОДАВКА
Історична героїчна драма у трьох діях і семи картинах
Чернівці
«Місто»
2011
ББК 84(4УКР)6 Б 91
Історична героїчна драма Івана Бурмея висвітлює маловідомі героїчні сторінки Хотинської війни 1621 року – перехід 40-тисячного козацького війська з-під Білої Церкви до Хотина для з’єднання з польською армією, очолюваною великим литовським гетьманом Каролем Ходкевичем для спільного виступу проти величезної турецької армії Османа ІІ, а також проливає світло на багатовікову таємницю смерті наказного гетьмана українського козацтва Якова Нероди-Бородавки.
«ХОТИНЩИНА. СТОРІНКИ ІСТОРІЇ. ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ.»
Проект центральної бібліотеки Хотинської районної централізованої бібліотечної системи
ISBN 978-617-652-004-7                                                       © І. Б. Бурмей, 2011
© ВІЦ «Місто», 2011
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Яків Бородавка ( Неродич ) – наказний гетьман українського козацтва 1619 – 1621рр.
Петро Конашевич Сагайдачний – гетьман українського козацтва, один з героїв Хотинської війни 1621 року.
Ян Кароль Ходкевич – великий гетьман Литовський, головнокомандуючий польською армією під Хотином.
Станіслав Любомирський – коронний ремігантар (фактично польний гетьман війська Речі Посполитої).
Якуб Собеський – член військової ради, воєвода люблінський.
Марк Стадницький – член Військової ради, краківський підчаший.
Збігнек Богушевич – ротмістр польських уланів.
Полковники війська запорозького:
Адам Підгурський
Данило Дерекало
Яцько Гордієнко
Федір Білобородько
Цецюра Севрюк
Богдан Куроші
Тиміш Федорович
Іван Зискар
Сотники війська запарозького:
Яким Підопригора
Іван Середюк
Отець Онуфрій – священик війська запорозького.
Мойсей Войтенко – козацький осавул.
Чауші-посли Османа ІІ
3
ДІЯ ПЕРША
Картина перша
Серпень 1621 року... Під мелодію пісні «Засвистали козаченьки»
запарозьке військо, очолюване гетьманом Яковом Бородавкою,
здіймаючи до неба стовпи пилюги, рухається подільськими
степовими дорогами, наближаючись до Могилева. Чути людський
гамір, скрип коліс, форкання коней. Втомлений далекою дорогою
гетьман, схиливши голову, дрімав чи, може, заглибився в свої
потаємні думи. Трохи позаду – полковник Адам Підгурський, за ним
– сотники,осавули, десятники, козаки. Їдуть мовчки. Отямившись
од власної задуми, побачивши неподалік Підгурського, Бородавка,
кивнувши головою, запросив його під’їхати ближче. Коли кінь
Підгурського порівнявся з його конем, стомлено запитав:
Б О РО Д А В К А. Що там, позаду? Все гаразд? Дозорні роз’їзди не поверталися?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Ще не повернулися. А так усе га-разд.
Б О РО Д А В К А. Ну, добре. Приїдуть – будуть новини. А тепер, Адаме, мені дуже хочеться поговорити з тобою по-товариськи про те, що я думаю, про що розмірковую, що менe болить...
П І Д Г У Р С Ь К И Й. То ж і говори. Часу у нас ой, як ба-гато!
Б О РО Д А В К А. Ти знаєш, перебуваючи цілими днями в сідлі, я часто ловлю себе на думці: чого ми без ляхів обходились і обходимось завжди, а вони – без нас, холопів – ні?.. Чому, як тільки біда, небезпека нависають над їх пихатими пиками, враз до холопів – допоможіть! Чому не біжать до своїх розумних ксьондзів, до свого римського покровителя, га? Не знаєш?
4
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Ну, як тобі сказати...
Б О РО Д А В К А. Не знаєш... А я знаю! За дурників нас мають – ось! Не посварились би з султаном, то й продовжували би нищити нас під корінь, гвалтувати жінок наших, убивати дітей, старих!.. У такому разі чим вони кращі від дикунів-татар? Чим? Нічим!
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Твоя правда – нічим.
Б О РО Д А В К А. Добре, що хоч у цьому ти на моєму боці. І сліпий може побачити, в якому становищі земля, народ наш. Нищать, душать його Острозькі, Концепольські, Потоцькі!.. З півдня – татари і турки, із заходу – ляхи, з півночі – Московія... І кожному чогось од нас треба, кожен хоче нам на шию сісти, спить і бачить нас своїми слугами-рабами! Ненавиджу!..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. А ти думаєш, я в них закоханий? Дідька лисого!
Б О РО Д А В К А. Ось лиш поміркуй. Веду я під Хотин сорок тисяч відважних друзів-товаришів, кращих з кращих синів нашого краю, веду до пекла. Я з ними пройшов тисячі верст і в кожному впевнений, як у собі! За що вони мають класти на турецьку плаху свої голови? За лядську Корону? За короля-ката Зігмунда? Та хай би він був здох ще в утробі своєї матері! А разом з ним і цей, як там його, шмаркатий талісман, чи як...
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Осман, гетьмане, Осман.
Б О РО Д А В К А. Та біс би його вхопив, цього виродка! Як на мене – я їм обидвом повідтинав би голови і, може, зупинив це безумство. Воістину: королі чубляться, на козаках шкіра тріщить! Ех, Адаме, ти не уявляєш, що ось тут, у душі моїй, діється! Не знаєш!..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. А ти, Яцьку, не так уже й давай волю почуттям – так душу спопелити можна! Занадто
5
гарячий ти, гетьмане, занадто! А гарячкуватістю інколи і добрій справі зашкодити можна.
Б О РО Д А В К А. Нічого вдіяти з собою не можу! Отакий я зроду Нероди! Селянин. До того ж, не дуже освічений. Я це відчуваю. Складно сказати щось, як Сагайдачний, не вмію. А от думати – думаю правильно. А як правильно думаю – правильно і дію! Турецький султан – виродок. Зігмунт – покровитель пихатих ляхів. Правильно? Правильно! До того ще й кровопивця. Чому? А тому, що він і його попередники, вмиваючись нашою козацькою кров’ю, ще ніколи не виконали жодної своєї обіцянки. А як тільки з нашою допомогою досягне своєї мети, так і втрачає пам’ять. І знову ми – бидло, ще гірше, ніж було до цього. Бог у нас і в ляхів один, питаю тебе?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Ну, звісно ж один.
Б О РО Д А В К А. Один-однісінький. І я так думаю, і всі так думають. То чому ж він не втовкмачив у курячі мізки ляхів, що протистояти погрозам іновірців треба тільки спільно. Так? Так! А як чинять вони? Себе і свою шкуру бережуть, а нас наперед себе у вогонь пхають, потираючи від задоволення руки, коли сморід від паленої козацької шкіри вітер розвіває по всій Європі... Згадаєш мене і те, що я тобі тільки-но сказав під Хотином, якщо мені судилося там заплющити очі. Залишусь живим – пригадаю сам...
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Якове, ми з тобою знаємось давно. Ні я в твоїй, ні ти в моїй щирості сумнівів не маємо. Позаду наших коней – верст і верст, позаду козацьких чайок – миль і миль! Бували разом в огні, бували у воді, бачили ріки крові.
Б О РО Д А В К А. (Зітхаючи) Що так, то так, побрати-ме!..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Те, що болить тебе, не менше болить і мене. У нас обох і козаків, що ідуть за нами, окрім
6
прудких коней, гострих шабель та ще гострішого почуття справедливості – нічого немає. І я так думаю: на плечах наших до самого скону та й опісля нього нащадкам нашим залишаться не трони, не булави золочені, а слава звитяжна, оспівана в піснях і легендах, яка степовими вітрами, зеленим шумом буйних трав віками дзвенітиме не тільки над Україною, а й світом усім... З усього видно, що в цьому і наше з тобою і всіх сорока тисяч, що за нашою спиною, призначення. І якщо воно тільки в цьому – я, конаючи в голодному степу, чи на палі, загостреній супостатом, не жалітиму за цим!..
Б О РО Д А В К А. Так воно то так, Адаме. Але ж чого я, козак, вільний, як вітер, маю бити поклони супостату, котрий гвалтує мою дружину, не боїться Бога й не соромиться, бо має мене за бидло. Це що, теж від Бога? Не од нього, ні! Це – від ксьондза сігізмудового, який бачачи це, голову відвертає, удаючи, що нічого особливого не сталось тільки через те, що він цього ніби не бачив, не чув і не знає! Це від самого короля, його вірнопідданих собак! А тому йому і їм всім я готовий, як собака скажений, горлянки гризти, а не стікаючи кров’ю там, під Хотином, власним життям захищати лядську шкуру від дірок османських куль, яничарських ятаганів, захищати тих, кого я ненавидів, люто ненавиджу і ненавидітиму навіть під землею!..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Де ж таке може бути од Бога? Це від сатани, Якове!..
Б О РО Д А В К А. Віриш,Адаме, недобре якесь відчуття переслідує мене. Боюсь, щоб під час цього походу дурниць не вчинв. Моя рішучість і злоба інколи нестримні і неперед-бачувані. Я це знаю. Намагаюсь пригашувати їх, та не завжди це вдається... Остерігай, стримуй мене від цього, коли поруч будеш. Зізнаюсь тобі, як братові рідному: нена-виджу і татарів і турків, але ляхів – найбільше! Вони во роги
7
мої найлютіші! Хоч крапельку образить мене чи козака ще раз хтось з ясновельможних – привселюдно кишки випущу! Я їм усе тоді пригадаю! А пригадати є що, є!..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Гетьмане! Кривда, завдана тобі королівськими магнатами, не може бути прощена нікому з них! Це правда. Але правда і те, що скривджений не ти один. Скривджені тут усі. Озирнися назад, поглянь, скільки скривджених! Скривджена вся Україна – від Сяну до Дону, від Києва до Криму! Вона довірилася тобі, гетьмане! І мудрість полководця не в тому, щоб зводити власні рахунки, а вчинити так, щоб розрахунок цей був спільний, всенародний!
Б О РО Д В К А. А я що, проти народу? Я і є він – народ – принижений і скривджений! Я не Сагайдачний, котрий час від часу лигається з ненависною моєму народові шляхтою! Ти знайди хоч одного серед нас, хто б тішився рішеннями Вільшанської і Роставицької комісій, репресіями проти православної церкви. Не знайдеш! А Петро там був і не відстояв, не захистив народ від посягань папських холуїв.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Ти, Якове, облиш у всьому звинувачувати Сагайдачного! Не такий він уже простий, як дехто думає. Небагато на нашій землі знайдеш таких, як він, мужів – мудрих, прозірливих, передбачливих. Мені здається, він дивиться і бачить набагато далі, ніж ми собі уявляємо. Нам з тобою здається, що він задля власної вигоди задкує перед шляхтою, догоджає їй всіляко...
Б О РО Д А В К А. А то ніби й не так!
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Отож бо воно і є, що не так. Чиїми, по-твоєму, многотрудними зусиллями відроджена Православна Церква на Україні? Тут нічого не заперечиш – Петровими! Хто долучив нас з тобою, усе військо запорозьке до Богоявленського братства? Знову ж Петро! А це немало. Ми тепер народ, вважай – держава
8
християнська! Такі лицарі, як Петро, гетьмане, не здатні зрадити справі всього свого життя. Сміливий, рішучий, хоробрий, він заставив поважати себе навіть лютих ворогів. А це значить – і нас з тобою, весь нарід наш. Що б ми там не говорили, Сагайдачний, маневруючи між двома вогнями, таки щось має на меті... А от що, час покаже.
Б О РО Д А В К А. А що, я його мало знаю? Все, що ти сказав про нього – суща правда. Я його бачив у багатьох морських і сухопутних походах. Щось є в ньому таємничо – міcтичне, незбагненне. Скрізь і в усьому він перший! Йому вірять, за ним ідуть стрімголов, не роздумуючи, навіть тоді, коли сумніваються в його намірах і кінцевих результатах задуманого. Військове щастя й удача – завжди з ним поруч! А як він говорить! Як по писаному! Здається, в голові його готова написана книга, яку він потаємно відкриває саме тоді, саме там, де цього треба! Голова!..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Дар Божий, гетьмане, дар Божий!
Б О РО Д А В К А. Так, звісно. Не кожному дано...
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Та й ти, Якове, у цьому задніх не пасеш! Чув я тебе не один раз. Особливо переконливо ти говорив на козацькій раді восени минулого року на Січі, та й на нещодавній у Сухій Діброві.
Б О РО Д А В К А. Ти чи не повірив тоді на Січі, як Конашевич, що я за гетьманською булавою гнався? Дідька лисого! Не булави і гетьманського гонору мені потрібно, а справедливості! Чому у Варшаві король, і магнати мають вирішувати, кому бути козаком, а кому кріпаком, кому бути українцем, а кому – ні? Ми на своїй землі і вирішувати долю маємо самі! Поділяти нас на реєстрових і виписних – це вбивати між братами клин підозри і недовіри, чинити нерівність! А тому я вважав і вважаю тепер, що кожен із нас вільний обирати в житті свою дорогу, а вона одна-єдина – мати свою державу, жити своїм розумом, гнати з України
9
папських учителів і королівських магнатів, а не загравати з ними. Ось саме за це з тих пір Конашевич вочевидь недолюблює мене. Хіба я перед ним у чомусь винен, що він злобує на мене?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Е, ні, не злобує. Якби злобував, то хіба би уклав угоду про спільний виступ об’єднаних полків проти турків і татар? Не перебільшуй. У нього, як сам знаєш, зараз не менш важливе завдання: скористатися нагодою і заставити Зігмунда задовольнити козацькі вимоги – визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування несправедливих королівських універсалів, визнання вищої православної ієрархіїї на чолі з митрополитом Іовом Борецьким...
Б О РО Д А В К А. І ти думаєш, король погодиться?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. А куди ж він без нас проти голо-мозих? Після Цецори він і з дідьком товаришуватиме, лиш би врятувати свій гонор і власну шкуру. Не пізніше, як у вересні, Осман розважатиметься уже у Варшаві...
Б О РО Д А В К А. Не вірю я королю!. Жодному ляшому слову не вірю. Уже вкотре, а обмане Конашевича, навкруг пальця обведе! Запам’ятай, що я сказав, добре запам’ятай!
Чути людські голоси, тупіт копит, іржання коней.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Дозорні роз’їзди, гетьмане! Сот-ник Підопригора із своїми мчить щодуху прямо до нас.
П І Д О П Р И Г О Р А. Шлях до Могилева, гетьмане, роз ві-дано. До самого Дністра – ні турків, ні татарів не виявлено! Хіба що ось цих двох впіймали. Вочевидь – турки-шпигуни. Кажуть, розмовляти будуть тільки з самим урус– пашею.
Б О РО Д А В К А. А інші роз’їзди?
П І Д О П Р И Г О Р А. Незабаром будуть тут.
10
Б О РО Д А В К А. Так, кажеш, їм потрібен сам урус-па-ша?
П І Д О П Р И Г О Р А. Так сказали, гетьмане.
Б О РО Д А В К А. Ви хто такі?
П Е Р Ш И Й Т У РО К. Посли його величності імперато-ра Османа другого!
Б О РО Д А В К А. Ого, які важні птиці! Від самого імператора Османа, кажете?
ПЕРШИЙ ТУРОК. Од його величності!
Б О РО Д А В К А. А де ж той ваш сучий син – імпера-тор?
П Е Р Ш И Й Т У РО К. У Валахії. Прямує під Хотин.
Б О РО Д А В К А. Не хворий часом? На голову чи що?...
П Е Р Ш И Й Т У РО К. Аллах милує – здоровий.
Б О РО Д А В К А. То що ж йому од мене треба?
П Е Р Ш И Й Т У РО К. Наказано передати вам особисто
в руки султанський фірман. Ось він. Прочитайте і дайте
відповідь! Наказано з відповіддю не затримуватись!
Б О РО Д А В К А. Тьху ти, бісова душа! Вона, гляди, ще мені й наказує! Давай сюди листа, голомозий!
Бородавка розгортає султанського фірмана, мовчки читає. Обличчя
гетьмана поступово хмурнішає. Обидва турки, спостерігаючи
за Бородавкою, розгублено зиркають то на гетьмана, то на
полковників, що його оточили. Прочитавши фірмана і важко
зітхнувши, Бородавка до Підопригори..:
Б О РО Д А В К А. Сотнику, відведи їх трохи подалі – нам з старшиною поговорити треба.
П І Д О П Р И Г О Р А. Гаразд. Ну, завойовники, пішли вперед!
11
Б О РО Д А В К А. Панове-товариші, мої бойові побра-тими! Уважаючи нас за дурників, турецький султан ось цим фірманом, доставленим мені чаушами, пропонує усім вам приєднатися до його війська і спільно розгромити поляків.
Вигуки: «Та як він сміє? Ми слова честі дали! Геть Османа! Ми не запроданці!..»
Б О РО Д А В К А. Тихше, тихше, товариші! За цю підлу послугу султан обіцяє гори золота, золототканні жупани і якусь там турецьку свободу.
Вигуки: «Геть! Сволота! Хай напхає того золота своїм рабиням
і наложницям в дупу!
Ха-ха-ха!.. Геть бусурманина!..»
Б О РО Д А В К А. Тихше! Тихше! Це ще не все. Цей шмаркатий виродок гарантує нам визнання Української держави, не залежної від Речі Посполитої! Дає нам право вибору її столиці, пропонуючи Київ або Кам’янець!.. Скажу вам, братове, пропозиція навіть дуже принадлива! А ви як думаєте? Продамо, як Іуда Христа, віру православну бусурманину за тридцять срібняків?
Вигуки: «Боїться, клятий – дурників шукає! Геть Османа! Ми не зрадники! Ми – козаки – люди честі!..»
Б О РО Д А В К А. І я так думаю! Від ляхів нам не солодко, а від бусурманів – і поготів! Ми з вами у своїх справах якось розберемось і без Османа! Ось там, бачите, посли Османові чекають відповіді. Писати грамоти бусурманину в мене, як і у вас, часу нема. Якщо громада мені дозволить, я через послів передам Османові, що ще трохи подумаю, а готову відповідь, як належить, ми всім військом дамо під Хотином. Ніхто не заперечує?
12
Вигуки:«Ні! Ні! Під Хотином вголос прочитаємо! Тільки ж хай Осман вуха добряче омиє! Ха-ха-ха!..»
Б О РО Д А В К А. Сотнику! Давай веди послів до мене! (До чаушів) Передайте своєму султанові мою щиру подяку за привабливу пропозицію. Писати грамоту мені ніколи, бо маю приготуватися до зустрічі з вашим імператором. На словах передайте йому, що гетьман Бородавка дуже зацікавлений змістом його фірмана і остаточну відповідь дасть під час особистої зустрічі під Хотином! Я не бусурманин, а тому відпускаю вас живими до свого царя. В дорозі будьте обережними, щоб бува десь не спіткнулись і не забули зміст моєї йому відповіді. Геть з очей!
Перелякані чауші, не оглядаючись, у супроводі козацького свисту
і пугукання, швидко зникли за горизонтом. Козацькі полки після
короткої зупинки рушають далі. Бородавка, посміхаючись,
добродушно глянув в обличчя Підгурського.
Б О РО Д А В К А. Ну, що скажеш, полковнику? Довпо-доби тобі бусурманське залицяння?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Нічого сказати. Хитрує Осман, хитрує!
Б О РО Д А В К А. Не стільки хитрує, як боїться нас! Дались же ми султанам взнаки останнім часом, ой дались, особливо на морі! І це ще не кінець. Він подарує нам державність! Діждешся ласки від супостата! Йди, дурнику, воюй за пророка Мухамеда! Чому, скажи, Осман має обіцяти дарувати мені те, що мені і без нього належить – свободу, землю мою, віру мою?!. А чого йому шукати тут на землях православних?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Тут, гетьмане, розрахунок простий: поодинці розправитись спочатку з поляками, а потім уже і з нами. Він добре розуміє, що разом йому нас
13
не здолати. Ось і задумав викопати для нас вовчу яму. Не прислуговувати комусь йдемо ми під Хотин, а боронити святе – рідну землю та віру Христову.
Б О РО Д А В К А. Віру Христову – так! Магнатів пихатих, гнобителів народу нашого – ні! Я, котрий усе життя боровся проти своїх кривдників, сьогодні маю бути їх союзником?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. А що ж тут вдієш? З цим треба змиритися, гетьмане. Маємо з честю виконати доручення високої громади. Розумію добре я тебе. Але й ти зрозумій святість справи, за яку чимало з нас невдовзі заплатять життям своїм. Про це пам’ятати треба повсякчас.
Б О РО Д А В К А. І це я , полковнику, розумію. Але у походах і боях не лише звитяга і мужність потрібні. Мене, як і тебе, повинно турбувати і те, чим ми годуватимемо козаків та коней, якщо війна затягнеться. Харчів – мало, сіна – ще менше. Що нам ставати грабіжниками? Голодний козак – не воїн, голодний кінь – не скакун! Сподіватись на поляків? Аякже! Дочекаєшся! Вони самі жебраки. Вони підуть грабувати – їм не звикати! А нам як? Мовчиш!
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Твоя правда, гетьмане. А може, все якось обійдеться – не в пустелі ж ми зрештою... Та й король обіцяв...
Б О РО Д А В К А. Король... А чим, по-твоєму, Зігмунд кращий від своїх попередників? Нічим! Він, може, би і хотів нам у чомусь поступитись, бо ж не сліпий, бачить, що ми не натовп там якийсь, а сила організована, грізна, та магнати й шляхта йому не дозволить.
ПІДГУРСЬКИЙ. А, може, цього разу...
Б О РО Д А В К А. І цього разу також – ні! Забоялись вони нас, забоялись! Бачив би ти очі Зігмундового посла ксьондза Облаковського на раді в Сухій Діброві! Бачив би ти з яким острахом і ненавистю дивився він на забитий ущерть
14
козацькою голотою майдан! А прийшов же допомоги благати! Мені в ту мить так хотілось вихопити булаву і зі всієї сили гепнути по його горшку, щоб одні черепки розлетілися по всьому майдану! Сагайдачний завадив: очей не спускав з моєї руки – здогадався сивоголовий чортяка!
П І Д Г У Р С Ь К И Й. І добре зробив! Не те місце і не той час вибрав ти для зведення рахунків і з шляхтичем...
Б О РО Д А В К А. Може... Проте дуже шкодую, що не зробив цього, Адаме...
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Глянь-но, Якове, другий роз’їзд мчить щодуху. Мені здається, Середюкова сотня.
С О Т Н И К С Е Р Е Д Ю К. Здорові були, гетьмане і старшини! Завдання виконали! Дійшли до самого Дністра. Турків не зустріли. Одне що, наткнулись на оцих ось – йолопів – турки, чи татари – Бог їх зна. Кажуть, священики. А які – розбирайтесь самі. Часу у нас не було, щоб ще із попами вовтузитись...
Б О РО Д А В К А. Дякую, сотнику! Прилаштовуй сотню до полку. А з попами ми самі якось розберемось...
Бородавка, пильно розглядаючи обличчя підозрюваних, похитуючи головою, голосно покликав до себе священника отця Онуфрія.
Б О РО Д А В К А. Отче! Зробіть війську запорізькому і на цей раз необхідну послугу: поговоріть з цими чорнорясими! Щось підозріло вони схожі на турецьких мул, батюшко. А чи не османські це шпигуни часом...
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й. (До незнайомців) Хто такі? Звідки?
П Е Р Ш И Й Н Е З Н А Й О М Е Ц Ь . Священики, слуги Бога нашого, хто ж іще?
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й. « Отченаш»... знаєш? Молися!
15
П Е Р Ш И Й Н Е З Н А Й О М Е Ц Ь. Отче, не глуміться над рівним собі!..
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й. Ти почекай ще рівнятися!.. Молись, кажу, тільки голосно, як у храмі!..
Підозрюваний голосно каже « Отченаш...» Онуфрій уважно слухає.
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й (До іншого попа) Ану, теперки ти скажи!
Другий підозрюваний каже «Отченаш»...
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й. Стій. Досить! Досить! (Заду-мано розгладжуючи бороду) Щось тут, колеги, не так. Чи я вже глухуватим став, чи ви – дуже хитрими!
Станьте обидва ось тут, біля мене. Стали. А тепер потихеньку знімайте штани!..
Та сміливіше-бо! Це ж вам не в султанському гаремі... Підніми сорочку вище, ще трохи вище!.. Угу, зрозуміло... Ану, ви, батюшка! Не тремтіть лишень! Так, усе зрозуміло... Б О РО Д А В К А. Ну, що, отче? Скоро ви там?
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й. Оба з обрізами, гетьмане!.. Не православні це люди, а шпигуни від голомозих, так мені здається...
Б О РО Д А В К А. Ану, отче, підведи їх ближче, я побачити хочу! (Суворо) До мене обличчям! Спустіть штани та підніміть вище сорочки! (Розглядаючи) А й справді, з обрізами! Ха-ха-ха!.. Сотника Середюка до мене! (До сотника) Де ж ти впіймав цих обрізаних? Га?
С О Т Н И К С Е Р Е Д Ю К. В Мурованих Курилівцях, гетьмане. Селяни і місцевий священик самі привели їх до нас зв’язаними. Казали, смуту серед парафіян сіяли, підбурюючи православних проти католиків.
16
Б О РО Д А В К А. Он як! (До шпигунів) Хто вас післав сюди? Тільки без брехень. Спробуєте – язики відрубаємо! (До отця Онуфрія) Обшукайте, отче, їх добре, у них неодмінно має бути якийсь пергамент.
О Т Е Ц Ь О Н У Ф Р І Й. Я миттю, отамане! (Обшукує, знаходить в одежі скручений пергамент) Ось він! (Подає Бородавці) Тут ще й по-нашому написано! Нате!
Б О РО Д А В К А (Розгорнувши пергамент, мовчки читає, обличчя його стає дедалі похмурішим). Яка ж сволота ваш Осман! Ви чуєте? (Голосно до козаків) Ви чуєте, панове-товариші! Ці бритоголові – османові шпигуни! Ось у них вилучено підроблений лист нашого православного пат-ріарха Феофана, в якому він нібито намовляє нас проти Польщі і проти католиків узагалі! Ви чули звернення митрополита Феофана на Раді в Сухій Діброві? (Вигуки: «Чули!») Чи був у тому зверненні заклик митрополита ворогувати з католиками? (Вигуки: «Не було! Геть Османа! Провокатори! Смерть баламутам!) Не бути цьому! Ми – проти Польщі-душительки нашої, а не проти віри християнської. Закінчимо війну – тоді й самі розберемось, що і до чого. Наші вороги не поляки, наші вороги – польські магнати-поневолювачі! Я слушно кажу? (Вигуки: «Слушно, гетьмане! Смерть османським під’юджувачам!») (До Середюка) Стратити обох негайно!
Козацькі полки рушають в напрямку Могилева, до Дністра, за
плесом якого на них чекають нові військові пригоди, кровопролитні
бої в ім’я майбутньої козацької держави, в ім’я віри Христової...
Картина друга
Козацький табір під Могилевом. Після тривалого переходу від берегів Дніпра військо приводить усе в бойовий порядок.
17
Довкола – гамірно . Чути вигуки, дзвін, наковалень, іржання коней.
Намет гетьмана Якова Бородавки. Посередині наспіх збитий
великий дерев’яний стіл, ослони. В глибині намету метушаться
джури, розкладаючи майно, одежу, ладнають ліжко для гетьмана,
готують їжу. Яків Бородавка сидить край столу, про щось
розмірковуючи. Входять полковники Данило Дерекало, Адам
Підгурський, Яцько Гордієнко, Федір Білобородько, Цецюра Севрюк,
Богдан Куроші, Іван Зискар, Тиміш Федорович.
Б О РО Д А В К А (Помітивши їх) Заходьте, пани пол-ковники, прошу до столу! ( До джур) Вийдіть на часинку! (До полковників) Ну, що там у ваших полках діється? Який настрій у козаків?
П О Л К О В Н И К Д Е Р Е К А Л О. Лаштуємо табір. Вислали розвідку. Виставили охорону. Козаки вкрай стомлені. Дамо їм добу на відпочинок, приведення в порядок одягу, взуття, на підготовку до походу під Хотин.
Б О РО Д А В К А. Добре. Про людей дбайте, як про дітей рідних! Хто зна, що нас чекає завтра? Ніхто. Може, маєте якісь відомості про Молдавію? Цікаво, що там зараз діється?
Ф Е Д І Р Б І Л О Б О РО Д Ь К О. А що там особливого може діятись? Не інакше, як татарва безкарно розгулює, вбиває, грабує, неволить. Осман не такий дурень, щоб першим сунути свою голову на дровітню...
Д Е Р Е К А Л О. Мої хлопці в Могилеві вранці зустріли перевізника діда Микиту. Йому щодня доводиться по кілька разів бувати на молдавському березі. Він такого чогось особливого про те, що діється в Молдавії не знає, але дещо розповів. До речі, отих двох шпигунів, котрих сотник Середюк привів до нас, саме дід і перевозив до Могилева. Інші два втікачі– невільники розповідали, що в Сороках повно ординців Кантеміра. Лютують – жах! Грабують усе,
18
що на очі потрапляє, полонили багато людей, утримуючи їх у фортеці. Церкву, розповідали, кримці запалили саме під час богослужіння. Здійнялась паніка. Люди кинулись до виходу і їх усіх виловили, немов сліпих котят...
Б О РО Д А В К А. Ну, які то священики, нам уже відомо. А от інше – на правду схоже.
Д Е Р Е К А Л О. Інший незнайомець розповідав дідові, що військо Османа зупинилось під Яссами. Далі не рухається, бо йдуть перемовини з послами Польщі про перемир’я. А як домовляться, то війська повернуться у свої країни і війни не буде.
Б О РО Д А В К А. Це все цікаво, але ж, пани полковники, чутки – справа ненадійна! Ми не можемо довіряти пліткам, а тільки нашій розвідці. Йти під Хотин зараз ризиковано.
Я не зрушу з місця до того часу, поки не знатиму, що діється довкола. Почекаємо кілька днів і все будемо знати достеменно. Дідів слухати треба, але не у справах військових.
Б І Л О Б О Р О Д Ь К О. А все-таки, гетьмане, маєш на оці Микитове застереження! Маєш! Ха-ха-ха!
Б О РО Д А В К А (Стримуючи власний сміх). А що ж? Маю, Федоре, маю! І кожен з вас має! І в полові зернятка трапляються! А якщо серйозно, то все можливо. Османці нас бояться? Звісно ж бояться! І поляки – не менше! А звідси й виходить, що змова між ними така вірогідна, цілком вірогідна! Про це, братове, не забуваймо ніколи! Я ось що думаю: те, що діється в молдавських Сороках дуже схоже на правду. Орди Кантеміра в молдавських степах з’явилися невипадково. Вони – османська розвідка боєм. Чи не на нас часом чатує ординець? Їй– Богу на нас! А якщо так, то він має завдання завадити нам вільно з’єднатися з поляками під Хотином. Таке можливе?
19
Д Е Р Е К А Л О. Ще і як можливе!
Б О РО Д А В К А. А можливе й інше: між панами, тата-рами і турками вже існує змова супроти нас. Тоді завдання Кантеміра полягає в тому, щоб заманити нас в Молдавію і там спробувати спільно винищити до кореня! А це, скажіть мені, можливо? Можливо! Ми не дурніші від татарів, а тому маємо розвідати, що діється за Дністром. Так от, я приймаю рішення: після короткого відпочинку готувати військо до сутичок з ворогом. До цього, після необхідної підготовки, полк Івана Зискаря, переправившись через Дністер, пересіче молдавські степи аж до Сучави, розвідуючи розташування, силу татарських орд і турецьких військ. Три сотні Тимоша Федоровича у Молдавії спробують поповнити запаси харчів і фуражу для коней. Шість сотень з полку Богдана Куроші прямують у напрямку фортеці Сороки. Татарів винищити, бранців звільнити, фортецю зруйнувати. Дві сотні з полку Цецюри Севрюка лівим берегом Дністра доскачуть до польських військ під Хотином, розвідають обстановку і наміри польського командування. Прошу всіх отаманів по змозі уникати прямого зіткнення з ворогами, а коли й доведеться вже схрестити шаблі та списи, бути гідними нашого бойового товариства! Хай вас береже Бог! Йдіть у свої полки, виконуйте завдання, постійно про все повідомляйте мені! До справи!
Полковники, вдягнувши шапки, вийшли з намету. Входить осавул Войтенко.
В О Й Т Е Н К О. Гетьмане! Прибув загін польських жовнірів на чолі з ротмістром Богушевичем. Просить прийняти його негайно.
Б О РО Д А В К А. Ну, що ж, поспішає, тоді запрошуй. Осавул виходить з намету. За мить з’вляється Богушевич.
20
Б О Г У Ш Е В И Ч. Ротмістр його Величності війська королівського Богушевич! Прибув з-під Хотина з дорученням великого гетьмана Яна Ходкевича!
Б О РО Д А В К А. Радий вітати у вашій особі великого гетьмана Литовського! Що ж доручив він вам, ротмістре, мені передати? Маєте грамоту, давайте!
Б О Г У Ш Е В И Ч. (Іронічно і зверхньо) Прошу пана, великий гетьман вважає, що як холоп, ви неграмотні, а тому на словах велів вам негайно йти під Хотин!
Б О РО Д А В К А. (сердито б’є кулаком об стіл) Що-о-о? Холоп, каже? Неграмотний... Холоп від берегів Дніпра привів сорокатисячне військо, щоб великий гетьман ним дупу витирав... А якби я і був неграмотним, то в мене на те писар є! Писар! Чи, може, великий гетьман вважає сорокатисячне добре навчене козацьке військо мужицьким натовпом? Та ваш гетьман повинен би знати, що серед наших холопів більше грамотних, ніж у вашій Литві і Польщі разом! (стрепенувшись) Та що це я тобі розказую? Ти теж холоп, тільки з Ходкевичів...
Б О Г У Ш Е В И Ч. Я не холоп, прошу пана! Я – шляхтич! Я, прошу пана...
Б О РО Д А В К А. А я, прошу пана ротмістра, навчитися, як коли, і з ким потрібно розмовляти! Я вам не польський жовнір, якому ви безкарно можете і пику набити! Я гетьман українського війська, обраний ним же! Ви і великий гетьман Ходкевич про це не забувайте! Не так ви нам потрібні, як ми вам? Чи не так?
Б О Г У Ш Е В И Ч. Я прошу пана гетьмана...
Б О РО Д А В К А. Не треба, не треба, ротмістре! Не гніви того, кого мало знаєш! Слухай мене уважно і запам’ятовуй, що кажу. Король Зігмунт через свого представника ксьондза Облаковського дозволив нам від
21
його імені одержувати в королівських та шляхетських маєтках і містечках порох, олово, коней для гармат. Так ось: ніхто нічого і досі не дав. Як це розуміти? Не знаєте? (Роздратовано) А я – знаю! Шляхті наплювати на нас! Вона більше боїться цих поборів, ніж турків! Річ Посполита має знати, що у війська козацького обмаль харчів, фуражу. То нам що, тепер грабувати свій народ? Ось які ви союзники, дідько би вас усіх побрав! (Пауза) До речі, де розташоване зараз ваше військо?
Б О Г У Ш Е В И Ч. Під Хотином, прошу пана.
Б О РО Д А В К А. Хотин – на правому березі Дністра. А військо?
Б О Г У Ш Е В И Ч. На лівому, проше пана. У Бразі.
Б О РО Д А В К А. То чого ж воно там, коли має бути на
правому березі?
Б О Г У Ш Е В И Ч. Нема переправи, прошу пана.
Б О РО Д А В К А.Чекаєте, що ми вам збудуємо? (Іронічно) А ви вбрід перейдіть! Заодно і викупаєтесь добряче – спека ж яка!
Б О Г У Ш Е В И Ч. Пан жартує?
Б О РО Д А В К А. Та які там жарти! Це ви з нами зле жартуєте. Що ще маєш передати, кажи!
Б О Г У Ш Е В И Ч. Великий гетьман, прошу пана, велів передати вам, що король Зігмунт вашими діями дуже незадоволений!
Б О РО Д А В К А. Ти ба! Ніби я ним – задоволений!
Б О Г У Ш Е В И Ч. Я прошу пана поважливо ставитись до мого короля! Ви повинні мати за честь бути у цій війні на боці його величності! Це гонорово, це – почесно!
Б О РО Д А В К А. Честі, як псячої шерсті, ротмістре! Корона дивиться на нас, як на дешеве поповнення свого
22
війська. Облаковський, приміром, на сорок тисяч нашого війська видав лише двадцять тисяч злотих! А своїм воякам заплатив набагато більше! Це – по честі?
Б О Г У Ш Е В И Ч. Це не наша з вами справа. Його величність і великий гетьман наказують вам не укладати будь-яких угод, спрямованих проти Речі Посполитої з султаном Османом. До них дійшли чутки, що ви ведете таємні переговори з турками. Чи це не так?
Б О РО Д А В К А. От що, ротмістре: мені можуть наказувати тут ті, хто мене на Великому Крузі вибрав гетьманом. Твій король – не Бог. А якщо Бог, то хай накаже Османові повернути оглоблі назад, у бік Стамбула. Отоді я повірю у його всемогутність. До того ж вам, полякам, зараз личить не наказувати, а прохати нас..
Б О Г У Ш Е В И Ч. А все-таки, прошу пана, яка ваша відповідь на питання?
Б О РО Д А В К А. А у нас ходять чутки, що ваш Зігмунт якшається з бритоголовими супроти нас. Так йому і скажи! (Після паузи) От що, ротмістре, забазікались ми з тобою. Скачи під Хотин і передай великому гетьману, що довірене мені козацьке військо перейде Дністер і вирушить на з’єднання для спільних дій проти ворога лише після того, як польські війська будуть на молдавській землі! Низько кланяюсь великому гетьману Литовському !
Б О Г У Ш Е В И Ч. Як? Ви, бидляки, смієте нехтувати королівськими наказами?!.
Б О Г У Ш Е В И Ч. Сміємо! Та ще як сміємо! Отак усе і передай! А до всього, що ти тут чув, скажи йому, що ми не турки й не татари. Ми дотримуємось домовленостей завжди, хоч ми, як ви там нас величаєте, бидло і холопи! Я все сказав! Ви, ротмістре, (Показує рукою на вихід з намету) вільні! Я не смію більше вас затримувати – дорога до Хотина не близька і не така уже й безпечна!
23
Б О Г У Ш Е В И Ч (Люто, крізь зуби) Бидло!.. Я з тобою в Хотині... (Прожогом вибігає з намету).
Картина третя
Минув тиждень. Той самий намет гетьмана Бородавки під
Могилевом. Гетьман сидить край столу. В глибині намету джури,
охоронці. Бородавка слухає донесення полковника Цецюри Севрюка,
сотні якого щойно повернулися з-під Хотина.
Б О РО Д А В К А. (до Севрюка) Ну, що втішного повідомиш, полковнику? Що там під Хотином насправді діється?
С Е В Р Ю К. Розвідка, гетьмане, розповідає невтішні речі. Польське військо отаборилося біля села Брага, що навпроти фортеці. Спроби поляків своїми власними силами побудувати міст через Дністер закінчилися невдало. Швидка течія річки зруйнувала і знесла кілька уже майже готових мостів. Поляки нервують, а може, і не дуже квапляться, побоюючись зіткнення з турками...
Б О РО Д А В К А. Очікують, що ми першими перейдемо на молдавський берег.
С Е В Р Ю К. Може воно й так. Та у них з’явилася й інша проблема – дизертирство через затримання платні польським воякам і найманцям. По дорозі до Хотина ми зустрічали кілька великих груп втікачів. Голодні, як собаки, вони нападають на селянські господарства, грабують, гвалтують. Через це люди покидають оселі, рятуються хто де може: у вибалках, лісах... Жванець, Ходорівці, довколишні села – розграбовані дощенту.
Б О РО Д А В К А. А що ж Ходкевич?
С Е В Р Ю К. Ходкевич? У нього теж клопотів немало.
24
На місце призначення всі війська ще не зібрались Намагаючись послабити небезпеку, що нависла, виступив перед невдоволеним військом і доручив люблінському воєводі, комісару Якубу Собєському і кам’янецькому старості Стефану Потоцькому разом з військовим писарем переписати всі військові хоругви і встановити черговість виплати їм грошей...
Б О РО Д А В К А. А ти думаєш, у них є гроші? Були б гроші – було б військо, а не натовп! Так. Справи, у панів невтішні, зате гонору – хоч відбавляй! Самі ще не зібрались, а нас підганяють.
С Е В Р Ю К. Я з тобою згоден, гетьмане. Тим більше, що один польський вояк-утікач розповів нашим розвідникам, що в таборі Ходкевича панує розпач і відчай, голови у багатьох похилилися, чулися нарікання, коли печальна новина передавалася між наметами. Він повідомив, що у польському війську ширилась чутка, що запорожці зовсім не прийдуть, що татари відрізали шлях козакам... Б О РО Д А В К А. Турецької розвідки справа, це безсумнівно! Дарма тішить себе Осман надією на нашу непорядність. До Хотина ми вирушимо неодмінно, тільки трохи згодом. Я ж пообіцяв Осману зустрітися з ним під Хотином. А як сказав – треба дотримати слова – на те я і козак! Ну, що ж, брате, дякую тобі і твоїм козакам за вірну службу!
До намету входить стомлений, з перев’язаною головою, закіптюжений степовою пилюкою полковник Богдан Куроші.
К У РО Ш І. Здорові були, шановне товариство! Не чекали? Прошу вибачити, довелось затриматись трохи у кума Кантеміра! Такий уже гостинний – ніяк не хотів відпустити додому!..
25
Втішний сміх. Вітання старшини з щасливим поверненням.
Бородавка, вставши з-за столу і розпростерши широко руки,
підходить до Курош ,трич міцно цілує його…
Б О РО Д А В К А. Здоровий був, дорогий мій пане-товаришу! З щасливим поверненням! Радий, дуже радий бачити тебе живим і здоровим! Не можна нам, козакам, вином-горілкою захоплюватись! Проте, як виняток, сьогодні дозволяю по кварті приголубити! Джури! Де ви там? По одній кварті хоробрій старшині! Зі щасливим поверненням!
Джури підносять кварти.
Куроші, тримаючи в руках кварту, підняв угору руку.
Вигуки: «Тихо, панство, полковник буде говорити!» Всі замовкли.
К У Р О Ш І. Товариші, побратими мої! Я схвильований цією теплою зустріччю з вами! Бачить і чує Бог: інколи не вірилось, що ще коли-небудь побачу вас, мої рідні! Як не побачать вас уже ніколи кілька сотень козаків і старшин, які поклали свої буйні голови в придністровських степах, порослих бур’янами і чортополохом! Тому, як бачите, не радісну, а сумну звістку привезли ми на стомлених конях з Молдавії... А по цьому, прошу вас, дорогі мої, вшанувати полеглих у кровопролитних боях хвилиною урочистої тиші! (Хвилина тиші. Куроші, здригаючись усім тілом, плаче. Тонесенькою цівочкою проливається на землю із нахиленої кварти червоне вино... З’являється отець Онуфрій. Розпочинає панихиду за невинно убієнними... Всі моляться.) Дякую, отче, дякую, друзі!.. Коли ми дотримувались хвилини тиші, я відчув угорі над нами ледь чутний гомін душ полеглих. Вони тут, вони над нами, братове, вони з нами... Амінь ! А що ж з келихами? Випиймо ж їх за упокій душ лицарських! Хай чужа, далека молдавська земля буде їм пухом, хай
26
пам’ять про них навік збережеться в наших серцях, у серцях бизьких і дальніх нащадків землі рідної! (Всі, окрім Куроші виходять з намету).
Б О РО Д А В К А. Співчуваю, Богдане, щиро тобі співчуваю. Ну, що ж тут поробиш? На війні – не без убитих – каже мудрість народна.
К У РО Ш І. Воно так, гетьмане, та як поглянути з іншого боку – і не так.
Б О РО Д А В К А. Не темни, полковнику. Може, я тебе чимось скривдив? Ти говори!
К У РО Ш І. Не тепер, іншим разом про це поговоримо. А хіба гетьмана не цікавлять наслідки походу на Сороки?
Б О РО Д А В К А. Чому ж ні? Саме про це я і хотів дізнатись.
К У РО Ш І. Так-от: фортеці Сороки більше не існує. Штурм її коштує мені двадцяти козаків. Татарву сікли до знемоги, в полон узяли лише одного язика – перкалаба. У фортеці виявили кількасот невільників. Покозачили тридцять молодих здорових хлопців-подолян. Жінок і дітей відпустили додому. Майно, худобу, награбовані голомозими, частково роздали людям, частково забрали на потреби війська.
Б О РО Д А В К А. Ну, от і добре. А далі що?
К У РО Ш І. Повертаючись із Сороків, ми вночі натрапили на сильну засідку Кантеміра-мурзи. Непомітно обійшовши татарів, несподівано атакували орду з тилу. Отямившись, татари спробували було вчинити шалений опір, але не витримали натиску і почали панічно втікати в напрямку Оргеєва. Та від нашого брата-козака врятуватися втечею не так легко. На шляху до Оргеєва татарів було знищено. У містечку татарів не було. Вони, як виявилось, його вже давно пограбували, а місцеві мешканці цілими родинами
27
переховувалися од людоловів у довколишніх лісах. Я вирішив було прямувати у напрямку Ясс.
Б О РО Д А В К А. І не пішов?
К У Р О Ш І. Спіймані козаками язики розповіли, що під Яссами стоїть із військом султан, очікуючи поповнення військ і пибуття обозів, які безнадійно відстали. Враховуючи це, я повернув полк у напрямку Могилева. Дорога виявилась пекельною. Час від часу натрапляючи на татарські засідки, вели кровопролитні бої, втрачали козаків...
Б О РО Д А В К А. Шкода, дуже шкода... На те вона і війна, Богдане..
К У Р О Ш І. Та яка ж це війна? Це – непотрібні втрати кращих лицарів ще до початку самої війни. На біса нам ця Молдавія здалася? Замість того, щоб готуватись до справжніх баталій, ми, гетьмане, блукаємо придністровськими степами у пошуках пригод, пригод на свою голову! Ми, якщо по правді сказати, добровільно охороняємо від татарів маєтки молдавських бояр – от на кого ми перетворились... І хтось за це має брати провину?
Б О РО Д А В К А. Наказний я, і я за всі нещастя відповім, будь певен, отамане!
К У Р О Ш І. Відповіси... Відповіси, а людей не воскресиш... Я кажу не тільки про своїх людей. Ну ось ще один приклад. Із трьох сотень Тимоша Федоровича до табору повернулось ледве десяток козаків, які мали зібрати в Молдавії фураж і їжу для війська. Не слід було їх посилати туди. Ще до нас цей край обдерли, як липку, татари. Не край – пустка! От і повернулися ні з чим... Ще невідома нам з тобою, гетьмане, і доля козаків, відправлених тобою у розвідку під Сучаву...
Б О РО Д А В К А. І за це тільки я відповідатиму. Вам збоку легко судити. Це кожен може. А як би ти вчинив, якби був на моєму місці?
28
К У РО Ш І. Не гаючи часу, поспішав би під Хотин. Ти ж не можеш не розуміти, що через кілька днів татари і турки зроблять усе, щоб наше військо не з’єдналося з військом Ходкевича. А тоді, вважай, – катастрофа!
Б О РО Д А В К А. Я не менше тебе цього не хочу! Але я не хочу пошитись у дурні! А як змова, що тоді? Га? Я вирішив і не відступлюсь! Поки Ходкевич не перейде на молдавський берег, я з цього місця не зрушу! Не перейде – я поверну військо на Січ! Ось моє останнє слово!
К У РО Ш І. Як знаєш, гетьмане, як знаєш... Я лиш сказав тобі все, що я думаю про це. І май на увазі, не тільки я один. (Встає) Я можу йти до полку?
БОРОДАВКА. Можеш, можеш... Мені треба побути наодинці з самим собою, ще раз подумати, все зважити.
Богдан Куроші виходить з намету. Бородавка тяжко зітхає, згодом глибоко замислюється.
Б О РО Д А В К А. Отакі-то справи, Якове... Невтішні. Ще війна ніби й не почалася, а люди вже гинуть. Щось треба робити... А що? Як? Козацька старшина твоєю нерішучістю невдоволена... А це кепсько, дуже кепсько... Поляки хитрують... Хоч би Сагайдачний уже повернувся з Варшави та розказав козакам, що й до чого, а то у мене, як у того бранця, руки аж за спиною зв’язані... Зрушиш з місця – може статися лихо, стоятимеш довго – також... Але щось же треба робити, дідько його побери! Треба!..
29
ДІЯ ДРУГА
Картина перша
Табір польського війська під Хотином. Намет головнокомандуючого війсками Речі Посполитої Яна Кароля Ходкевича. Йде засідання
Військової Ради.
Х О Д К Е В И Ч. Шановне панство! Дякую всім членам Військової Ради за організацію успішної переправи через Дністер і прошу з цього моменту пам’ятати, що військо на ворожій території! Татари і турки, дізнавшись про це, спробують вчиняти напади на наші позиції. Ворогам відомо, що військо його величності зібралось ще не в повному складі. Мене, головнокомандуючого, дуже серйозно турбує спізнення на місце збору козацького війська. Ротмістр Богушевич, який щойно прибув з-під Могилева, доповів, що наказний гетьман козацької голоти Яків Бородавка, на королівську і мою вимоги негайно прибути під Хотин відповів непристойною грубістю і заявив, що перейде з військом через річку тільки після нас...
Я К У Б С О Б Е С Ь К И Й. Прошу високе зібрання мати на увазі, що злочинні дії Бородавки згубно впливають на бойовий дух війська, його впевненість у собі, здатність перемогти ворога. Вороги Корони поширюють чутки, що Бородавка веде таємні переговори з Османом про спільний виступ проти нас!.. Це є причиною масового дизертирства, непокори вояків...
Х О Д К Е В И Ч. Я знаю про це, воєводо. Це наша ганьба! А тому наказую смертю карати дезертирів і тих, хто поширює такі настрої! М А Р К С Т А Д Н И Ц Ь К И Й. Високе панство!
30
У цій ситуації нам треба звернутися за допомогою до Сагайдачного. Як не як – він серед козаків людина авторитетна, до того ж – шляхетного походження.
Х О Д К Е В И Ч. Правду каже краківський підчаший. Одна надія на нього. Тільки він може вплинути на козаків і привернути їх на наш бік! Тільки він! Бородавку треба негайно позбавити гетьманства. Ще перед походом війська під Хотин король, розмірковуючи про участь у цій війні козаків, дав мені чітку вказівку: «Добре, якби вдалося поміняти старшого. Застосуй для цього придатні та дійові засоби. Доки Бородавка буде в них за старшого, жодних послуг не отримає од них Річ Посполита. В разі зміни, особливо якби Сагайдачного, або кого-небудь іншого справного взяли, можна було б щось від них отримати». Маю донесення з Варшави що, король вже прохав про це Сагайдачного під час особистої зустрічі із ним. Почекаємо на його повернення, тим більш, що він у супроводі охорони уже десь недалеко.
Я К У Б С О Б Е С Ь К И Й. Скоріше би вже повер-тався!..
Х О Д К Е В И Ч. (Хворобливо) А зараз прошу панство розійтися у військові підрозділи і особисто контролювати розгортання військ за встановаленим планом та будівництвом укріплень на позиціях! Перед заходом сонця особисто перевірю хід робіт! Бажаю удачі!
Усі виходять. Ходкевич встає за столу, робить кілька невпевнених
кроків у напрямку ліжка і в нападі епілепсії безсило падає на нього,
встигаючи крикунути: «Адам-е-е! «Вбігає джура. Розгублено
оббігає навколо ліжка і біжить до виходу, вигукуючи: «Пане лікарю!
Пане лікарю!» До ліжка прибігає лікар,шукає пульс, витирає
спітніле обличчя гетьмана, промовляючи: «Усе буде добре! Усе буде
добре!.. Ось нате, випийте! Випийте ! Ось так.
31
(Накриває ковдрою) Полежіть і все пройде! А я ось тут поруч посиджу.» Входить джура.
Д Ж У Р А. (Пошепки) Ну, що там?
Л І К А Р. Черговий напад. Зараз усе пройде! Зараз!
За наметом чути гамір. Радісні вигуки: «Зі щасливим поверненням, полковнику! Раді вас вітати! Ой зачекалися ж ми на вас! Треба почекати. У великого гетьмана лікар. Зачекайте, він радий вам буде!» Джура вибігає з намету.
Х О Д К Е В И Ч. (Отямившись) Чую – гамірно. Що там? Може, Сагай дачний? Клич його!..
Л І К А Р. Не знаю. Може. Адам вийшов з намету. Зараз дізнаєтесь. А поки полежіть, ваша величносте! Вам ще не можна вставати... Полежіть...
Входить джура. Лікар, приклавши вказівний палець до губ, показує,
щоб той мовчав.
Х О Д К Е В И Ч. (Повернувшись обличчям до входу в намет, і побачив Адама) Адаме, що там? Тільки не думай брехати – скараю! Сагайдачний?
Д Ж У Р А. Тільки що прибув. Умивається з дороги. Змучений і голодний.
Х О Д К Е В И Ч. Передай мій наказ: полковника нагоду-вати як слід і до мене!
Д Ж У Р А. Спішу, ваша величносте! (Виходить).
Входить Станіслав Любомирський
Л Ю Б О М И Р С Ь К И Й (До лікаря). Пану великому гетьману краще?
Л І К А Р. Трохи краще. Та це ненадовго – не бережуть вони себе!
32
Х О Д К Е В И Ч. (Розплющивши очі) А, це ви, гетьмане? Мені уже набагато краще. (До лікаря) Я сюди воювати прибув, а не відлежуватись! Іди вже! (Лікар виходить).
Л Ю Б О М И Р С Ь К И Й. З Варшави прибув Сагайдач-ний.
Х О Д К Е В И Ч. Слава Богу, нарешті! А настрій у нього який? Добрий?
Л Ю Б О М И Р С Ь К И Й. Добрий, звісно, добрий! Поїздкою, каже, задоволений!
Х О Д К Е В И Ч. Пане Станіславе, будьте такі ласкаві, допоможіть мені дійти до столу!
Л Ю Б О М И Р С Ь К И Й. Прошу, прошу, ходімо! (Підводить Ходкевича, притримуючи за руку).
Х О Д К Е В И Ч. (Сідає у крісло) Дякую, дякую, гетьмане! А тепер поговоримо з полковником. Будьте ласкаві, запросіть його сюди!
Любомирський прямує до входу. На порозі з’являється Сагайдачний.
Л Ю Б О М И Р С Ь К И Й. Великий гетьман запрошує вас!
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. (Низько вклонившись) Ваша величносте! Маю честь вітати хороброго гетьмана від його королівської величності Зігмунда ІІІ і від себе особисто!
Х О Д К Е В И Ч. Радий вас бачити, не менш хоробрий полковнику! Проходьте, сідайте напроти мене. Зачекалися ми вас, ой зачекались! А тепер, прошу, проінформуйте мене про результати вашої важливої поїздки до Варшави.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Ваша величність знає, що на засі-данні сейму розглядались вимоги українського козацтва, схвалені на Великій Раді в Сухій Діброві. З немалим для
33
мене задоволенням повідомляю, що члени сейму на цей раз до наших вимог поставились дуже прихильно.
Х О Д К Е В И Ч. З якими ж усе-таки вимогами погодився сейм?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Найперше – скасовано посаду старшого над козаками польського уряду. Ми також домоглися від великого сейму визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною!
Х О Д К Е В И Ч. Дивно, дивно. Виходить – сейм визнав холопську державу чи не так, пане Любомирський?
Л Ю Б О М И Р С Ь К И Й. (Ззнизуючи плечима) Мабуть, великий гетьмане. Сейму видніше, як чинити.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Я з цього приводу маю свою думку, яку я висловив на засіданні сейму: це – визнання козацької голоти людьми! Права бути на своїй землі не бидлом, а господарями!
Х О Д К Е В И Ч. Ну, не запалюйтесь дарма так, полков-нику! Нам, повірте, відомі ваші ораторські здібності! Мені то що? Це ж не я вирішив. Сейм вирішав – сейм і перерішуватиме, може, згодом... після війни... Пробачте за необачний відступ від розмови! І що там ще вирішили, чого домоглися?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Подобається це вам чи ні, але сейм за моїм наполяганням скасував свої постанови щодо козацтва, які обмежували його вольності і права, обмежували свободу віросповідання! Гонінню властей Речі Посполитої відтепер не підлягає і українська православна ієрархія – висвячені єрусалимським патріархом митро-полити і єпископ.
Х О Д К Е В И Ч. Як?! Король скасував свій наказ про арешт висвячених Феофаном Курцевича і Борецького? Неймовірно! Цього не може бути!
34
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. На щастя, панове, так є!
Х О Д К Е В И Ч. Сподіваюсь не надовго...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Поживемо – побачимо!
Х О Д К Е В И Ч Отож– бо... Проте, полковнику, мушу визнати ваші неабиякі здібності вести переговори і домовлятися. За те, мабуть, вас, холопського дипломата, і сам король поважає.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Просив би пана великого гетьмана литовського не так грубо і образливо висловлювати свою неповагу до моєї персони! Я – не ваш джура! В моїй особі ви бачите представника, полковника війська запорозького, яке завтра пліч-о-пліч з поляками, литовцями, білорусами проливатиме під стінами цієї фортеці кров не за короля вашого, а за віру Христову!
Х О Д К Е В И Ч. От хотів би так навчитися говорити! Пізно вже! Старий, хворий! Тут би хоч до кінця війни дожити... Слухайте, полковнику, все, про що ви нас повідомили, викликає у мене та у гетьмана Любомирського до вас щиру прихильність і повагу. Проте розмовами Османа не подолаєш. Козацькі полки повинні уже стояти поруч. А їх, як бачите, нема! Наказний гетьман Бородавка знехтував нашим наказом негайно прибути сюди. Більше того, доносяться чутки, що він за нашою спиною веде переговори з самим Османом...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Причин запізнення війська запорозького на умовлене місце збору я, як і ви, панове,також не знаю. А от у можливу зраду Бородавки не вірю! Не в-і-і-рю! Не може він зрадити! Я з ним поруч воював і на морі, і на суші. Це – лицар честі і відваги! Крутий, гарячкуватий – це правда! Він не може...
Х О Д К Е В И Ч. Ворог наближається. Часу на тривалі розмови – нема. Якщо через день – два наші війська не
35
з’єднаються – Осман переб’є нас поодинці, мов куріпок. Не гаючи часу, під охороною наших хоругов, щодуху мчіть у напрямку Могилева. На місці все і з’ясуєте... Ви знаєте думку короля про Бородавку. Моя така ж . Винен він чи не винен – на чолі війська – не бажаний! Поспішайте, полковнику! Пам’ятайте, тепер уже тільки від вас залежить успіх спільної кампанії проти грізного ворога. Вирушайте негайно! Щастя вам, військової удачі!
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Козаків я знайду і приведу під Хотин. А от Бородавку звільнити від гетьманства мені несила. У нас самозванства немає. В козацькому війську свої закони: гетьманів може обирати тільки Великий Круг.
Х О Д К Е В И Ч. У вас королівське і моє доручення. Вплиньте ж якось на старшину! Не схочете чи не зможете, ми зробим це і без вас, полковнику... (До Любомирського) Гетьмане, потурбуйтесь, будьте такі ласкаві, про охоронні хоругви для полковника. Підберіть розумних, відданих Короні і хоробрих жовнірів. Ви знаєте, як це зробити найкраще. (До Сагайдачного) Поспішайте, добродію, поспішайте! Ми чекатимемо на ваше з військом повернення із нетерпінням! Хай береже вас Бог!
С А Г А Й Д А Ч Н ИЙ. До скорої зустрічі великий гетьмане! (В супроводі Любомирського виходить з намету).
Картина друга
Козацький польовий стан. Десь неподалік іде бій козаків з
татарами. Чути вигуки, дзвін шабель, постріли. На возах лежать
і сидять поранені, перев’язані козаки. Одних приносять на ношах,
інші прихрамуючи, спираючись на рушниці, підходять самостійно.
Полковник Адам Підгурський дає розпорядження, куди відносити
поранених. На сцену поспішно входить сотник Підопригора.
36
А Д А М П І Д Г У Р С Ь К И Й. Ти, сотнику, звідкіля тут узявся? Поранений чи що ?
П І Д О П Р И Г О Р А. Я від наказного. Велів полкам сходитись на цьому місці. Як тільки всі зберуться, вирушаємо під Хотин.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. А де ж сам Бородавка?
П І Д О П Р И Г О Р А. Гетьман переслідує залишки недобитої орди кримчаків. Ох і жарко ж було сьогодні! Бачили б ви, як він трощив голомозих! Як вони рвонули навтікача, побачивши на чолі полку самого гетьмана! Із своїм собачим лементом кидали на землю зброю – і в степ світ за очі! Козаки без бою захопили обоз з харчами і великою кількістю невільників! Ну, бувайте, полковнику, спішу до інших полків!
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Удачі тобі, сотнику! Будь обережний, кругом ординці Кантеміра!
П І Д О П Р И Г О Р А. Дякую! Я знаю! (Виходить).
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Дійшло нарешті до наказного, що втрати наші в сутичках із загонами голомозих не виправдані нічим! Слава Богу, нарешті почнеться...
Чути вигуки козаків: «Он, гляньте, гляньте, поляки прямо до нас
поспішають! Полковнику, гляньте, чи не Сагайдачний це часом?
Сагайдачний скаче! Конашевичу слава! Слава!» Стихає тупіт
кінських копит. На майдан в супроводі польських гусарів заходить
Сагайдачний. Ліве плече його перев.язане, але постать струнка, очі
жваво оглядають козаків.
САГАЙДАЧНИЙ (Скидає шапку, низько вклоняється) Здорові були, панове товариство!
Вигуки: «Дякувати Богу, живі-здоров, Конашевичу! О, пан полковник поранений?»
САГАЙДАЧНИЙ (Погладжуючи сиву бороду правою рукою) Та хіба це рана, панове? Це – подряпинка кицьки
37
маленької! Пусте! А важливе те, що ми, дякуючи Богу, розшукали вас, мої бойові побратими! Мене зараз більше турбує те, де ваші старшини? Ведіть мене до своїх отаманів! Чого вони не кують і не мелять? Чому втомлюють вас очікуванням? Такий час, а ми...
Вигуки: «Правду каже! До яких пір нам тут нудьгувати?
Слава Конашевичу!»
Дізнавшись про прибутя Сагайдачного, на майдан прибувають і
прибувають козаки і козацка старшина. В центр кола виходить
гетьман Яцько Бородавка. Підходить до Сагайдачного.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. (Киває головою у бік Бородавки) Про вовка промовка, а вовк уже й тут! Здоров був, гетьмане! Радий тебе бачити! (Тисне йому руку, обіймає).
Б О РО Д А В К А. І я також. Зі щасливим поверненням, полковнику! Заждались тебе твої козаки!
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. І я теж сумував цей час за ними. Та не тільки за ними – за всіма вами, дорогі мої! А як твої гетьманські справи?
Б О РО Д А В К А. Скликаю полки і вранці – на Хотин.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Якщо так, то я маю намір поговорити з козаками про підсумки моєї поїздки до Варшави. Це, особливо перед походом, дуже важливо для нас усіх. Тому вимагаю скликання широкого козацького Кола.
Б О РО Д А В К А. Та хоч і зараз. Я хіба що проти? (До писаря) Перевір, чи присутня вся старшина.
П И С А Р. Я і так знаю, що є всі, за винятком тих, що не повернулися з Сучави.
Б О РО Д А В К А. Гаразд. Ставай поруч і почнемо.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. (До Бородавки) Якщо все готово, гетьмане, відкривай козацький Круг.
38
Бородавка, поправляючи на ходу гетьманську булаву, яка ледь не
вислизнула в нього з-за пояса,,попрямував до воза.
Легко вистрибнувши на нього, зняв шапку, вклонився на чотири
сторони козацькому майдану.
Б О РО Д А В К А. (Голосно) Добірне козацьке това-риство! З Варшави, виконуючи ваше доручення, дане йому в Сухій Діброві, щойно повернувся полковник Сагайдач-ний. Він повідомить про результати переговорів із сеймом і самим королем. Прошу, полковнику!
Сагайдачний жваво вистрибнув на воза.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Шановна, високоповажна громадо! Я глибоко схвильований теплою зустріччю з вами, моїми дорогими бойовими побратимами! А ще радий з того, що прибув до вас з Варшави не з порожніми руками. Із шляхтою набагато легше розмовляти мовою шабель і гармат, ніж звичайною людською мовою. І все ж, не зважаючи на це, нашій делегації вдалося виконати ваше завдання – домогтися від сейму і короля визнання ваших вимог справедливими і законними!
Вигуки: «Слава! Слава! Сагайдачному слава!»
Відтепер скасовано посаду старшого над козаками від польського уряду! Визнається влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною!
Скасовано постанови сейму щодо обмеження вольностей і прав козацтва!
Визнана польським урядом та не повинна більше піддаватися гонінням православна ієрархія, висвячена єрусалимським патріархом Феофаном!
Іншими словами – це фактичне визнання автономної козацької республіки на чолі з гетьманом!
Вигуки: «Слава Сагайдачному! Слава Україні! Слава! Слава! Слава!»
39
Ось чому тепер справою нашої честі стає участь козацького війська у цій богопротивній війні на боці польської Корони! І воювати ми будемо не за магнатів чи короля, а за православну віру Христову!
Схвальні вигуки.
А що ж ми зараз чинимо? Ув’язалися в непотрібні сутички з Кантемірівською татарвою і губимо хоробрих воїнів замість того, щоб бути вже на тому місці, де вирішуватиметься доля не тільки Польщі й України, а й усієї Європи! Недостойно це нас! Відірвавшись від коронних військ, ми ризикуємо безславно покласти свої голови у цих молдавських степах! У бусурмана Кантеміра сотня тисяч голомозих!
Вигуки: «Ого-о! Куди ж дивляться наші атамани?»
Козацькі полковники ледве встигають керувати боями в сутичках з кримчаками. А що ж наказний? Та хай він вам тут сам розкаже про це...
До воза швидко підходить полковник реєстрових козаків Адам
Підгурський. Довго не думаючи, вискочив на віз, зняв шапку,
підняв її над головами і погрозливо потряс нею.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Шановне товариство! Я вже давно запитую самого себе: хто ми є? Славні воїни чи придворна челядь, яка прибула сюди не воювати, а охороняти від татарів шляхетські обійстя? Чого ми дочікуємо? Чому не йдемо туди, де ми потрібні і де нас очікують? Ось прибув до нас, ризикуючи життям, пробиваючись з боями через хижацькі татарські орди недавній наш наказний! Та з якими боями прорвався! І ходили ми з ним у славні походи, і були воїнами, а не сторожами у шляхтичів. От давайте, поки не пізно, попросимо нашого брата Петра очолити цей військовий похід.
40
Вигуки: «А що? Правду полковник каже! Просимо... Просимо...
Слава Конашевичу! Слава!» Бородавка, вискочивши на віз, підняв
високо руку, намагаючись заспокоїти майдан. Але його ніхто
не слухав. Майдан кипів: «Геть Бородавку! Геть Бородавку!
Конашевича давай, Конашевича-а-! Якийсь дужий козак уже
розхитував віз, відштовхуючи його від старшин. До воза крізь
натовп пробивається кілька полковників.
Один з них – Данило Дерекало.
Д Е Р Е К А Л О. Сором! Ганьба! Що ми діємо, панове козацька старшино? Що тут таке особливе сталось? Прибув Петро Конашевич? Доповів про добре виконану справу? За це йому – честь і хвала! Але міняти коней на переправі... це... це...
Вигуки: «Слава! Слава-а-а! Сагайдачного наказним!
Наказним Сагайдачного!» Бородавка перелякано блудить очима по
натовпу. Полковник Адам Підгурський підбігає до воза і зі всієї сили
шарпає Бородавку за полу жупана. Той ледве утримується, щоби не
впасти на землю. Зіскакує з воза і вихоплює шаблю.
На віз вискакує Сагайдачний.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Прошу заспокоїтись православне воїнство! Прошу заспокоїтись... Я не за гетьманством прийшов сюди, я прийшов рятувати вас від безголов’я ! Я...
Вигуки: «Сагайдачного! Сагайдачного наказним! Сагайдачного!»
Притримуючи правою рукою поранену ліву, Сагайдачний,
відповідаючи на гарячі вітання козаків і старшин, не бачить, як
за наказом полковника Підгурського польські гусари накинулись на
Бородавку обеззброїли і глумились над ним. Бородавка намагається
чинити опір, але з цього нічого не виходить – сили не рівні.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Та тихше ж, братове! Тихше! Дайте ж слово сказати!.
Вигуки: «Тихо! Гетьман буде говорити! Батько наш говорить! Слухайте мудре слово Сагайдачного! Майдан притих .
За високу довіру дякую і низько вклоняюся друзі-брати
41
мої! Не за гетьманською булавою я прийшов до вас! Хто думає інакше – той мене не знає!
Й без булави слави у мене вистачає. Ви про це знаєте. Але зараз я запитую всю громаду: чи був у нас з вами колись такий безпорядок, коли ми ходили на Перекоп, коли ми здійснювали морські походи на Варну, на Кафу, Синоп і Трапезунд?
Вигуки: « Не було, не було, гетьмане!»
Порядок, залізна дисципліна, хоробрість, відданість справі – були завжди окрасою і гордістю козацьких полків! Тому ми перемагали в минулому і тому ми переможемо богопротивних ворогів і під Хотином! Під Хотином нас чекає пан гетьман Ходкевич, який ні на мить не сумнівається, що ми, люди честі, виконаємо свою обіцянку і допоможемо захистити віру християнську – віру нашу, віру дідів і прадідів наших! Хай пропадом пропаде Кантемір із своїми брудними ордами, щоб ми, козаки, вилизували тут, у Молдавіїї, його смердючі сліди, втрачаючи братів наших! Важлива справа вирішуватиметься не тут, а під Хотином! (Схвальні вигуки)
А ми запрошуємо нашого військового священика отця Онуфрія відслужити молебень, а вночі, з благословіння господа Бога, відірвемось від проклятого Кантеміра!
На сцені з’являється отець Онуфрій з Євангелієм, відром свяченої
води і кропилом.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Отче! Розпочинайте свою спра-ву!
Розпочинається служба Божа. По закінченні молитви отець
Онуфрій підходить до козацької старшини, козаків, окроплює
свяченою водою, благословляє на удачу.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. А тепер, брати-лицарі, до своїх полків!
42
Джура підводить коня, допомагає гетьману сісти в сідло.
Сагайдачний, поправивши правою рукою одежу і зброю,та
погладивши бороду, рушає змісця, голосно вигукуючи:
«Вперед, за мною, на Хотин!»
43
ДІЯ ТРЕТЯ
Картина перша
Намет гетьмана Петра Сагайдачного під Хотином. Посередині
великий дубовий стіл,крісла.. Праворуч – ліжко, на якому,
тримаючись правою рукою за ліве плече, лежить Сагайдачний.
З-за намету чути постріли з рушниць, людський гамір, метушю..
Одинокі постріли з гармат, захоплені вигуки козаків: «Гляньте,
гляньте, на місці яничарського намету тільки яма залишилася! Ну,
ти, Стрижиборода, як уже стрельниш – то наче в око! Молодець,
старина! Зараз зроблять постріл у відповідь. Бережись!.. Ага – дідька тобі голомозого – переліт!..» Входить джура, підходить
до ліжка.
Д Ж У Р А. Ну, що, гетьмане, болить? Може, чимось зможу допомогти? Може, вам щось потрібно?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Ні, дякую, нічого не треба. А що там за наметом? Османці притихли?
Д Ж У Р А. Заспокоїлись, рани зализують. А от чи надовго? Осман з шкіри лізе, аби лиш вдертися в наш табір. Полонені турки кажуть, що султан поклявся перед військом: не візьме й крихти в рот, поки візири не знищать козацький табір і не кинуть йому до ніг того « бородатого сивого пса»...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Дурний турок! Дарма ризикує вмерти з голоду, бо поки я живий – не бачити йому нашого табору, як і свого пророка Мухаммеда. Відпустіть одного полоненого, хай перекаже це Осману. А ще хай султан найближчим часом чекає на мене – прийду погостювати. Неодмінно прийду!..
Д Ж У Р А. Зробимо, гетьмане, все, як наказали.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Ти ось що, Максиме, дізнайся, де
44
Підгурський. Мені би з ним про одну справу поговорити. Я б і сам поїхав до нього, та щось зле почуваюся ...
Д Ж У Р А. Гаразд. Я сам покличу його, тільки ви лежіть, поки турки принишкли (Виходить).
Сагайдачний підводиться з ліжка. Розгладивши бороду і тримаючись за поранене плече, підходить до столу, сідає.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Чого ж ти так болиш мене проклята рано?.. Відступись од мене,болю, прошу тебе!.. Одступись, як одступався десятки разів, полишивши лише шрами і рубці на моєму тілі... У мене ще скільки справ, а ти хочеш прив’язати мене до ліжка... Болю, перестань терзати моє тіло так, як це було вранці, коли яничари хмарою накинулись на наш табір, коли я лівою рукою міцно тримав вуздечку, а правою сік нещадно богопротивних османців...
До намету входить Адам Підгурський.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Радий вітати гетьмана нашого, сподіваюся, у доброму здоров’ї!
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Та яке там здоров’я, Адаме!.. Ось руку вже ледь підіймаю... Підозрюю – татарська стріла була отруєною... Та не про це я хотів з тобою зараз поговорити.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. А про що?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Де Бородавка? Мені джури сказали, що після Великого Кругу він, закований у кайдани, перебував у твоєму обозі.
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Так, був. Але ще в обозі за наказом великого гетьмана Ходкевича, за зволікання і протидію об’єднанню козацьких і королівських військ, а на мові суддів – за зраду, Бородавку засудили до страти...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. (Здивовано) За зраду? Хто ска-зав? Яку? Кого він зрадив? Тебе? Мене? Україну зрадив?..
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Та ніби нікого...
45
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. І ти мовчав.. Знав і мовчав... Чому це вчинено за моєю спиною?
П І Д Г У Р С Ь К И Й. Мовчав, бо не до того було вам... Були у вас справи важливіші – от і не хотів заважати... Та й поляки мені сказали, що мають вашу згоду...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Що?!. Прокляті ляхи!.. І ти повірив? Повірив, що я здатний на підлість, що взамін на гетьманство я віддав на наругу свого побратима?.. Боро-давка – безстрашний козацький отаман, до кісток відда-ний нашій спільній справі! Щоправда впертий, запальний, непокірний, то що, за це його життя позбавляти? Це – дикунство! А може, його недоліки в теперішніх умовах виправдані самим життям! Про це хтось думав? Так, він винен багато в чому, але не настільки, щоб у такий час позбавити наше військо одного з найкращих командирів! О, ця проклята шляхта!.. (Після паузи) То де ж він тепер?
П І Д Г У Р С Ь К ИЙ. У фортечному казематі, у замку. Поляки виставили посилену охорону і нікого й близько не підпусають...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Іду до Ходкевича! Я гетьман, а не його холуй! (Встає з-за столу) Іду негайно! (Зупинився, роздумуючи) А нащо до Ходкевича? Він хто мені? До замку, до Бородавки! Підгурський і ти зі мною, поки не сталось якогось лиха!
До намету вбігають схвильовані джури.
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Що сталося? Турки атакують?
П Е Р Ш И Й Д Ж У Р А. Біда, гетьмане, велика біда!.. Так не можна!.. Так не робиться!..
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Та кажіть уже до біса, що сталося?..
Д Р У Г И Й Д Ж У Р А. Тільки що у фортечному замку... там... стратили Бородавку!..
46
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Як стратили?!. Хто?..
П Е Р Ш И Й Д Ж У Р А. Той самий гусарський сотник Заруцький, що супроводжував вас у пошуках козацьких війська, за наказом ротмістра Богушевича шаблею відтяв Якову голову. Пошматоване тіло і голову зав’язали в мішок і з кручі жбурнули в Дністер...
Д Р У Г И Й Д Ж У Р А. Серед козаків – розпач, роз-губ леність!.. Ніхто не знає, за що так жорстоко пани розправилися з Бородавкою... Виходить, що так безкарно вони можуть вчинити будь з ким із нас?!. Йдіть до війська, гетьмане! Людей якось заспокоїти треба! Не те – може таке розпочатися!.. А ми удвох уже самі потурбуємось, щоб покарати убивць! Ми самі... Ви від нас цього не чули. Ми самі...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. (До Підгурського) А й справді, поспішаймо, полковнику! (Виходять з намету. Джури – за ними).
За наметом людський гамір, вигуки: «За що вбили наказного? За що?
В чому його провина? Чому не знаємо? Йдімо звідси на Січ! Веди нас,
гетьмане додому! Хай самі воюють з голомозими!..»
Картина друга
Намет Сагайдачного під Хотином. Джура порається біля ліжка. Сагайдачний сидить край столу, тримаючись за поранене плече,
тихо стогне.
Д Ж У Р А. Зараз, зараз, гетьмане, все буде готове. День сьогодні видався важким. Подумати тільки – відбити чотири яничарських штурми! І ви цілісінький день на коні, на полі бою!.. Дивуюся, звідкіля у вас береться скільки сил! Ви наче залізні, чи що?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Та який там залізний, джу-47
ро. Такий же, як кожен наш брат козак. Просто відповідальності перед своєю совістю і людьми більше, ніж у наших союзників. Перед Богом і власною совістю я в одвіті за кожну живу душу, яку сюди привів! Вони мені повірили, тож я маю бути серед них, попереду них! Я і вони – грізний, тяжелезний молот, який нещадно ось який уже день падає на голову Османа і врешті-решт таки доконає його!
Д Ж У Р А. Дивно якось гетьмане. Поляки, немов навмисне, виставили наші полки на найнебезпечнішій позиції. Голомозі уже вкорте штурмують тільки наш табір, а не польський...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. А це, джуро, тому, що Осман і його візири добре розуміють, хто чого на цій війні вартий. Ціною неймовірних втрат вони хочуть спершу розправитися з нами. Ми – основна перешкода на шляху здійснення планів султана, а не військо Яна Ходкевича. Ходкевич за нашою спиною очікує військового щастя... Як уже не дуже допомагає, то хоч би не заважав нам...
Д Ж У Р А. Ну, ось ліжко вже готове. Ляжте, спочиньте, бо виглядаєте дуже стомленим. А завтра – знову в бій!
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Так, завтра... Яким воно буде те завтра – один Бог знає... (Лягає в ліжко) Щось наче гарячка почалася... Не до речі це, не до речі... Накинь на ковдру, джуро, ще жупана мого... Ось так, так... Добре... Потурбуйся, джуро, щоб ніхто мене не турбував до самого ранку... А як щось несподіване станеться – буди, не зважай ні на що!
Д Ж У Р А. Усе зроблю, як сказали. Добраніч, гетьмане, добраніч (Виходить) .
На сцені темрява. Прожектор повільно висвітлює гетьманове ліжко, край столу. За столом – Яцько Бородавка.
48
Б О РО Д А В К А. Спить наш гетьман сном богатирсь-ким... Спить наш великий достойник, стомлений учораш-ньою січчю... Надивився я вчора на нього, лицаря всюди-сущого... Попереду всіх на коні, як Бог!.. Тільки вітер бороду розвіває! Однією рукою рубає ліворуч і праворуч! Це бачити треба! Я це бачив, я поруч був, а він мене не бачив... Та хіба в такій метушні можна когось добре розгледіти? Я любувався його військовим вишколом! Я навідмаш відтяв голову розлюченому яничарові, котрий ззаду намагався встромити свого ятагана під ліву лопатку гетьмана! Давно не бачив такої лютої січі, давно!..
С А Н А Й Д А Ч Н И Й. (Прокинувшись) Максиме, це ти говориш? Я ж просив, щоб ніхто не турбував мене... (Стогнучи, повертається на бік обличчям до столу, відкриває очі. Побачивши Бородавку, намагається підвестися з ліжка). Яків?!. Це ти, чи мара якась?..
Б О РО Д А В К А. Я, Петре, я! Лежи, лежи! Не турбуйся вставати, я ненадовго...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Як – ти? Тебе ж убили...
Б О РО Д А В К А. Не вбили, Петре, не вбили! Тіло моє
ляхи на шматки порізали і кинули у Дністер. Тіла нема,
а я – є! Ти ж бачиш, що це я? Бачиш... Я нікуди звідси не
подівся. Я разом зі своїми хлопцями і в таборі, і в боях з
бусурманами...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Очам своїм не вірю... Та бути цього не може!..
Б О РО Д А В К А. Може, як бачиш, може! Чи ти вже віру втратив у душу безсмертну?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Не втратив... Але ж це це – неймовірно!..
Б О РО Д А В К А. Як і те, що сталася під Могилевом під час Великого Кругу... Коли ти, оточений польськими
49
хоругвами, не допустив мене поговорити зі старшиною, виправдатися перед нею...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Чому я? Все це сталося так несподівано, так миттєво, що я взагалі втратив тебе з поля зору...
Б О РО Д А В К А. Не ти – твій полковник Підгурський з польською старшиною закували мене, мов злочинця, у кайдани і везли в своєму обозі до Хотина. А потім, як собаку скаженого, вкинули за грати каземату... Ну, хай поляки – чужі нам люди, а ти ж – мій бойовий побратим...
С А Н А Й Д А Ч Н И Й. Не до того, Яцьку, було, не до того... Треба було виправляти загрозливу ситуацію, рятувати військо... Ти ж знаєш, що ми з’єдналися з поляками перед самим носом у Османа. Ти уявляєш собі, що було б, якби ми ще хоч на добу затрималися у Молдавії? Уявляєш?..
Б О РО Д А В К А. Уявляю, не дурень... Зволікав я із з’єднанням, це правда, але ж на це було чимало причин... А хто мене вислухав? Ніхто. А ще, Петре, все, що сталось, я сприйняв як помсту твою за те, що кілька років тому військо запорізьке позбавило тебе гетьманської булави і вручило її мені...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Неправда, Якове! Непожадливий я до слави! На твоїх очах натримався я гетьманської булави вдосталь! Як неправда і те, що я приїхав під Могилів для того, щоб вирвати її у тебе! Щось ти, Яцьку, чинив не так, як треба. От козаки і розчарувалися...
Б О РО Д А В К А. Може, гетьмане, і твоя правда, може... Але ж я нікого не зрадив... Бог бачить і чує – нікого!.. Ось тому-то і образливо, Петре, що тіло невинне моє скарали не бойові побратими, а кревні вороги мої!.. Чому це так? Чому?.. Як ви всі до цього допустили?..
50
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Ти звинувачуєш у своєму нещасті мене...
Б О РО Д А В К А. А кого ж ще? Ти – гетьман – батько наш, а ми – твої діти. А дітей доглядати треба, ростити, голубити і карати... Карати – найменше... Але – справедливо! Чи не так?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Так, Якове, так. За все відповідає батько. Але навмисне супроти тебе я нічого не підлашто-вував. І винен перед тобою лиш в тому, що запізно кинувся тебе рятувати... У цьому моя найтяжча перед тобою провина... Прости мене, друже, коли ласка твоя, прости!..
Б О РО Д А В К А. Бог простить! Бог простить!.. Не я перша, не я і остання жертва інтриг та необачності у вихорі смертельної боротьби добра зі злом, правди і кривди...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Я думав, Яцьку, про це також не раз. І чим більше думаю, тим більше переконуюсь, що в запалі боротьби без жертв не обійтися – і виправданих, і невиправданих. У боротьбі за святу справу – визволення народу нашого з-під чужоземного гніту – буде їх ще незлічено багато! Та вірю, прийде час, коли щасливі нащадки наші із вдячністю згадуватимуть і тебе, і мене, і сотні, а, може, й тисячі імен запорозьких лицарів, які по-справжньому любили свою прекрасну землю, волю, боронили нашу віру православну від глуму і чужинських посягань!
Б О РО Д А В К А. І мене, кажеш, колись згадають? Не вірю...
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. І тебе. А чому не згадати? Козак ти славний. Любиш Україну, захищаєш її землю. Таких лицарів народ не забуває!
Б О РО Д А В К А. Не віриться, гетьмане, не віриться!
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. А ти – повір! Віра – вона,
51
товаришу мій, всесильна. З нею у серці можна здолати будь-кого і подолати будь-що, з нею можна наблизити, здійснити омріяну мету ! Крім того, віра здатна об’єднувати у спільноту однодумців. Ось така вона – справжня віра!
Б О РО Д А В К А. От ти, Петре, зараз у що віриш?
С А Г А Й Д А Ч Н И Й. Вірю, що ти – незважаючи ні на що – мій справжній бойовий товариш і друг! Вірю в перемогу, у беззастережну і повну перемогу над військами поганина-бусурмана, вірую в єдиного Бога нашого – Ісуса Христа, вірю у щасливу долю рідної матері нашої – України!
Б О РО Д А В К А. (Поклавши руку на плече Сагайдачного, який підійшов і став поруч нього) Дорогі наші нащадки! Багато про мене і мого побратима – Петра Конашевича – дійшло до вас пісень, переказів, легенд і просто неймовірних небилиць. Вірити їм чи не вірити – справа ваша. Не заперечуємо – траплялося в нашому далекому житті різне... Але у всіх перипетіях пригодницького буття нас об’єднувала, згуртовувала віра в прекрасне майбутнє окропленої козацькою кров’ю землі української – тої, яка дісталася вам від нас у спадок, тої, яку ви так любите, так лелієте і пишаєтесь нею, тої, яку вам у нелегкій борні і праці ще належить заквітчати миром, добром і достатком! Із щирою вірою будуйте свою незалежну Україну! І пам’ятайте: наші безсмертні душі, а значить і ми – поруч з вами! Слава Україні!
Звучить невмируща «Ой на горі там женці жнуть...»
Завіса.
м. Хотин Чернівецької області. Грудень 2009 – лютий 2010рр.
52
ЗМІСТ
ДІЯ ПЕРША ДІЯ ДРУГА ДІЯ ТРЕТЯ
.....4
30 44
53
54
Бурмей Іван Борисович. Б 91 Яцько Бородавка. Історична героїчна драма. - Чернівці: «Місто», 2011. - 56с. ISBN 978-617-652-004-7
Історична героїчна драма Івана Бурмея висвітлює маловідомі героїчні сторінки Хотинської війни 1621 року - перехід 40-тисячного козацького війська з-під Білої Церкви до Хотина для з’єднання з польською армією, очолюваною великим литовським гетьманом Каролем Ходкевичем для спільного виступу проти величезної турецької армії Османа ІІ, а також проливає світло на багатовікову таємницю смерті наказного гетьмана українського козацтва Якова Нероди-Бородавки.
ББК 84(4УКР)6
55
Літературно-художнє видання
БУРМЕЙ ІВАН БОРИСОВИЧ ЯЦЬКО БОРОДАВКА
Історична героїчна драма
Відповідальний за випуск                            В. М. Кіндій
Редактор                                                      Б. І. Мельничук
Технічний редактор                                    Д. А. Татарчук
Підписано до друку 12 липня 2011 року.
Формат 60х84/16. Гарнітура MyslC.
Друк офсетний. Папір офсетний.
Умовн. друк. арк. 3,26. Обл.-вид. арк. 1,93.
Тираж 500.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
видавців, виготовлювачів та розповсюджувачів
книжкової продукції
серія ДК № 617 від 2.10.2001 року
Видавничо-інформаційний центр «Місто». Україна, 58022 м. Чернівці, вул. Головна, 173А; тел./факс: (0372) 58-53-12, тел.: (0372) 58-53-11.
Надруковано У ВІЦ «Місто».