Іван Бурмей
Ц Е Ц О Р А
Історична повістина
Чернівці
«Місто»
2011
ББК 84(4УКР)6 Б 91
У невеликій за обсягом історичній повісті йдеться про одну з найтрагічніших сторінок польского Середньовіччя – Цецорську битву 1620 року між польськими та турецько-татарськими військами за право володіти двома невеличкими князівствами – Валахією і Молдавією, в якій героїчно загинули, або були полонені найвидатніші військові і державні діячі тогочапсної Речі Посполитої. На думку багатьох істориків і дослідників, вона стала прелюдією, початком славнозвісної Хотинської війни 1621 року.
На першій сторінці обкладинки використана копія картини відомого польського художника Еліяш-Радзінського
«Загибель гетьмана Жолкевського»
із Вікіпедії – вільної енциклопедії, розміщеної в інтернеті.
«ХОТИНЩИНА. СТОРІНКИ ІСТОРІЇ. ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ.»
Проект центральної бібліотеки Хотинської районної централізованої бібліотечної системи
ISBN 978-617-652-005-4                                                       © І. Б. Бурмей, 2011
© ВІЦ «Місто», 2011
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
У 1620 році молодий, але войовничий султан Осман ІІ у скаженій люті погрожує грізними кулаками Польщі. Придворні кола всіляко запевняли його в необхідності прискорення всіх належних приготувань до північного походу. Іскандер-паша постійно залякував свого володаря підготовкою козаками морського походу на турецькі фор-теці і на саму столицю на 300 чайках, особливо підкрес-люючи, що як це станеться, запорозькі козаки примусять Туреччину змінити строки і плани початку війни.
Залагодивши мирні стосунки з Іраном, султан остаточ-но розв’язав собі руки і зайнявся польськими справами. Насамперед треба було, як це завжди робили його попередники, дістати високе благословіння духівництва. З цією метою у супроводі великого візира Алі-паші він направився у мечеть Селіма І та обсерваторію Саад-ед-Діна, сподіваючись там на беззастережну підтримку.
Великий муфтій, привітавши молодого падишаха і його супутника, запросив обох зручно вмоститися напроти нього.
– О, вчителю, – звернувся Осман до Хаджі, – хочу знати вашу думку, стосовно уже відомого всім мого наміру покарати ворога народу, зухвалого зрадника короля Ляхистану. Чи можу я у цій священній справі сподіватися на милість і підтримку пророка Магомета?
Великий муфтій, дивлячись прямо в обличчя султана і якусь мить вагаючись, відповів:
– Бачите, повелителю, я про це вже думав. І перш, ніж ви переступили поріг храму божого, вже звертався за порадою до всевишнього. Він, високо оцінюючи благородні наміри свого молодого намісника на землі, велів мені
3
дізнатися, чи ви хоч спробували бодай один раз якось примиритися із Зігмунтом? Чи намагалися ви уникнути пролиття благородної мусульманської крові? Якщо – ні, то велів донести до вашого вуха суру сімнадцяту із священної Книги – Корану, в якій сказано: «Адже людина покваплива?» Подумайте над тим, що ви почули, адже порушення Закону Божого – дія гріховна.
Під рідкими чорними вусами султана викривилась невдоволена посмішка. – А зраджувати, порушувати домовленості з моїми великими попередниками, хіба не гріх? Я змушений відповідати гріхом на гріх!
– Великий гріх, – погодився муфтій, – та він вчинений королем невірних. Гарячково відповідати гріхом на гріх – ще більший гріх. Подумайте!
– Я думаю! О, скільки я думаю, великий муфтію! Думаю не про себе – про свою землю, про своїх рабів! Тому і не дозволю!.. – скипів султан.
– Ви маєте право діяти так, як вважаєте за потрібне. Але зважте, будьте такі ласкаві, на те, що похід до Ляхистану може об’єднати християн і тоді, хочете ви чи не хочете, війна набере іншого характеру – війни мусульман проти християн.
– Я і це маю на увазі. Ні римському папі, ні Московії, ні будь-якій іншій країні Європи не вигідно псувати стосунки з Портою. Вони бояться мене. Тому не посміють стати на бік Ляхистану!
– А ви впевнені?
– Так.
– Ваша величносте! Борони вас боже знехтувати вправ-них у лицарській справі гяурів-запорожців! Це – леви! Про їх доблесть у світі легенди ходять.
При згадці про козаків султан раптом зблід, мов полотно, пальці його рук почали повільно, але впевнено стискатися в кулаки, – він був надто схвильований.
4
– Гяури?! Гяури.. Я з цих зухвалих голодранців шкури спущу і кину їх під ноги мого народу! Я винищу їх під корінь!
– А смута в імперії? А Персія? – почав було перераховувати погрози великий муфтій.
– Я – вирішив! – перебиваючи великого муфтія викрикнув Осман. – Війна – неминуча!
– Як знаєте… Воля ваша, володарю, – закон…– знизав-ши плечима, розгублено – не то відповів, не то прошепотів муфтій…
Невдоволений, з обличчям кольору розпеченого заліза, Осман у супроводі Алі-паші поїхав до обсерваторії Саад-ед-Діна, дізнатися про думку астрологів та ворожбитів.
– Вітаю вас, могутній султане! – відірвавши погляд від розстеленої на покритому зеленою оксамитовою скатеркою столі мапи неба, промовив астролог, жестом руки запрошуючи султана підійти ближче. Султан підійшов і зацікавлено почав розглядати розміщення небесних світил. – Зважаючи на те, що володар у невідкладних державних справах цінує кожну хвилину, пропоную зразу ж перейти до справи. Я, щиро поділяючи ваш священний гнів до короля і уряду Ляхистану, змушенеий бути чесним і відвертим..
– Тож і будьте. Я для цього і прийшов! – сердито бурк-нув султан, передчуваючи щось недобре.
– Не гнівайтесь, володарю! – майже благаючи, не відвертаючи погляду від падишаха і тримаючи тремтячий вказівний палець на мапі, – сказав старий астролог. – Ми не впливаємо, як і ви, на волю небес, волю Алаха, а покликані тільки виконувати її та ще доводити до серця і розуму благовірних.
Осман, схилившись над мапою, всіма силами волі й уваги, намагався хоч що-небудь второпати в цьому хитро-мудрому сплетінні ліній, крапок, стрілок, чудернацьких
5
геометричних фігур. Нічого не розуміючи, він слухав пояснення головного астролога, щомиті очікуючи, що ось-ось врешті почує від нього саме те, що хоче почути. Але дратівливий старечий голос, його худий вказівний палець повідомляли йому те, що не подобалось, та й не могло прирасти до вподоби.
– Так ось, – продовжував розповідь знавець таємниць Всесвіту, – ваша величність має змогу своїми очима бачити, що небо в задуманій вами справі нічого доброго не віщує. Тож похід на північ цього року слід відкласти до кращих часів… Більш того, хоробрий султане, розміщення в небі зірок і планет забороняє вам навіть хоч на деякий час покидати столицю…
– Забороняє? Мені забороняє?!. Та ти, старче, з глузду з’їхав чи що? Мені забороняє? – вибухнув гнівом Осман.
– Так, забороняє, – спокійно вимовив астролог. – Ви можете мене й не чути, не сприймати на віру мої слова – воля ваша. Проте застереження ці не мої – небесні. Вони вже двічі проявлялися верховними силами. Згадайте лише тогорічний землетрпус. А затемнення сонця?..
Султан мовчав, розгублено зиркаючи блискучими чорними очима то на загадкову мапу, то на старця-астролога, то на розгубленого Алі-пашу. Тремтячими щелепами, лютим скрежетом молодих білих зубів він за мить був схожий на молодого, повного сил та енергії вовка, якого ловці примусово заганяють у залізну клітку лиш для того, щоб потім тільки дражнити, насміхаючись над його базсиллям.
– Шайтан! – кинув презирливий погляд на астролога султан. А потім, повернувшись до великого візира, крізь зуби гнівно процідив: – Ходімо звідси геть!
Що ж це діється? – розмірковував невдоволено Осман, повертаючись до свого палацу. Що діється? Змова. Дуже схоже. Усі мої великі плани нікого не хвилюють! Навіть
6
ті, хто з рук моїх нещодавно отримав необмежену владу, – поводяться дивно пасивно. Усе, що я наказую робити, сприймають шанобливо, але без особливої радості: мовчать, ствердно кивають головами, а робити – нічого не роблять. Звичка, вироблена роками. Їх цілком влаштовувало життя нероб за правління бездарного, придуркуватого Мустафи, от і все. Жити по-новому видається їм дикістю. Вони готові жити до самої смерті лише так, як жили нещодавно, дбаючи лише про власну утробу, а не про велич і славу Порти часів великого Сулеймана. О, ні! Так уже більше вам не жити! Я не стерплю ніякої непокори – ні словесної, ні мовчазної! Як і я, ви будете жити не в затишних палацах, а в наметах серед моторошного каркання вороння, трупного смороду, безперервного іржання бойових коней, дикого реву слонів, верблюдів, мулів і ослів! Я заставлю вас змити власною кров’ю ганьбу, нанесену великій імперії напівдиким Ляхистаном! Ще трохи – і урветься мій терпець! Ще трохи – і переповняться солоною вологою поки що порожні слізниці ваших жінок! Ще трохи – і я вдягну на себе бойовий панцир Сулеймана І! Я покажу, хто такий Осман! Я заставлю тремтіти перед моєю величчю не тільки Лахистан, а всю Європу!
Завтра… Завтра вирішиться все – остаточно і тільки так, як це потрібно йому, як вирішив він...
2
Наступного дня, збираючись на велику раду, скликану на вимогу членів дивану, багатьох урядовців і бейлярбеїв, Осман був певний, що його тверда воля і рішучість остаточ-но послаблять опозиційні настрої...
– Не я їх – вони мене мають слухати! Чи не так? – звернувся він до великого візира.
– Звісно ж, що вони вас, султане! – не задумуючись,
7
відповів Алі-паша. – А потім для більшої переконаності додав: – Вони вас. Вони вас.
– От бачиш, ти в цьому не маєш ні найменшого сумніву. А от почуєш, що говоритимуть вони – боягузи, мої вороги, зрадники! Більше було б у мене таких соратників, як ти, візире, я міг би не тільки продовжити справу Сулеймана, а й піти набагато далі. Ходімо, вже час.
… Чауші широко відчинили двері. Султан рішуче увійшов у приміщення. Стихли розмови. Всі встали. Знаком руки, запросивши всіх сісти, Осман, зайнявши належне тільки йому високе місце, зручно вмостившись, уважно вдивлявся в обличчя присутніх. Не витримуючи впертого, вельможного погляду падишаха, більшість з них, передбачаючи не зовсім приємну розмову з повелителем, винувато опускали донизу очі, інші – сиділи зажмурені, рухаючи губами, ніби повторюючи заздалегідь вивчені тексти промов, які вони ось-ось нагло виголосять, не задумуючись, чим це для кожного з них може скінчитися…
– Ви бажали зустрічі зі мною, – заговорив голосно до присутніх Осман. – Я перед вами. Готовий уважно вислухати кожного.
У приміщенні дивану запанувала довга тривожна тиша. Ніхто із приутніх не наважувався першим розпочати висловлювати свої аргументи незгоди з непохитним рішенням султана негайно розпочати підготовку до війни з Ляхистаном. Їм усім, присутнім на цій раді, добре були відомі намагання Османа перетворити Туреччину у величезний воєнний табір. У різні кінці імперії із Стамбула відбули довірені особи султана для мобілізаціїї людей, реквізиції продуктів, транспорту, коней, мулів, верблюдів. Усіх жителів Туреччини було зобов’язано всіляко допомагати місцевій владі у виконанні фірманів султана. У населення країни і підкорених нею провінцій
8
насильно забирали все необхідне для армії. Тисячі дервішів ходили містами та селами, агітуючи на війну проти Польщі. Осман стягував до Стамбула військо з усіх кінців Порти. Спеціальним наказом султан зобов’язував молдавського господаря і болгарського намісника побудувати міст через Дунай. Противники султанського задуму добре розуміли, що зупинити цю, приведену в рух самим падишахом смертоносну машину, майже безнадійно. Це, зрештою, остання можливість переконати молодого, занадто гарячого правителя мовою, як їм здавалось, вагомих аргументів не робити необачного кроку, який потім може обернутися великими неприємностями не тільки для нього, а й усієї держави.
Першим серед присутніх подолав власний страх візир Каракаш-паша.
– О, всемогутній наш повелителю! Ми, що тут зібра-лись – вірнопіддані раби твої, щиро віримо і в силу, і в мудрість намісника Бога на землі. Знаємо: все, що ви дієте на цій священній землі, довіреній пророком, – все для слави Порти, здобутої вашими великими предками! Ми також погоджуємось з вами в тому, що Ляхистан грубо порушує міждержавний договір, і що винен у цьому його король, Зігмунт. Ваш ворог – наш ворог! Зухвалість королівська заслуговує суворої кари! Це безсумнівно!
Диван дружнім гомоном і схвальними вигуками підтримав промовця.
– Самі добре чуєте, – кинув погляд паша на султана, – самі чуєте, що в цьому ваш намір підтримуємо цілковито і беззастережно. Проте, ваша величносте, ми би хотіли висловити деякі сумніви щодо можливого успіху у північній війні. Вони, на наш погляд, виходять найперше з того, що оточена ворогами, наша країна не має змоги вести тривалу війну.
– А хто тобі, пашо, сказав, що вона буде тривалою?
9
– сердито перебив промовця Осман, – Може, це ти чув від мене?
– Не від вас. Ми так думаємо...
– Ви так думаєте! Не ваша справа думати! За всіх думаю я! Тільки я! І тільки мені знати, скільки триватиме війна!
– Ми так вважаємо тому, що Ляхистан країна далека і холодна. Літо там коротке і три чверті року триває пекучий холод, згубний для війська з південних країв…
– Не вірте йому! – викрикнув дико султан. – Війна буде блискавичною! Це я сказав! А ти, – кинув він паші, – краще сядь і не зли мене!
Каракаші-паша, низько вклонившись, мовчки сів.
Після короткого вагання, викликаного зневагою Осма-на до Каракаша-паші, виступив Хаджекі-паша. Запевнивши Османа в особистій відданості, трохи обережніше пов-торивши застереження попереднього промовця, він наго-лосив на хиткому становищі Туреччини в окупованих європейських країнах, викликаного тривалими і наглими наскоками на приморські міста-фортеці та й саму столицю урусами, що також може призвести до небажаних наслідків. З огляду на це він улесливо умовляв султана:
– Не залишайте, ваша величносте, беззахисною нашу священну столицю в такий непевний час без свого мудрого всевидящого ока! Серце світу мусить стояти, як сонце, посеред небесної бані і на всі боки посилати достойним проміння своє!
Не все, що говорив Хаджек-паша, подобалось султанові, та все ж після останніх слів він задоволено посміхнувася у свої рідкі чорні вуса .
Хаджека-пашу в цьому побажанні всіляко підтримав наступний промовець – начальник охорони султанського двору – Бостанчі-паша, додавши, що столицю, у разі остаточного прийнятя рішення про оголошення війни Ляхистану, слід оголосити на воєнному становищі й
10
стягувати сили для її захисту від раптового нападу козаків.
– Непідготовлений похід проти Ляхистану – це безумство! – посмів сказати Осману прямо в вічі кадіаскер Наїма. – Ворога-зрадника карати треба неодмінно. Це, по-мусульманськи, є найвища справедливість! Наш султан це зробить, і зробить неодмінно! В його рішучості немає ніякого сумніву! Але ж, великий падишаху, перед походом вам належало б ретельно подбати про безпеку, в першу чергу, зовнішніх кордонів імперії. Мир, укладений вашою величністю з Персією – нестійкий. Я, а також присутні тут візири, та й не тільки вони, не безпідставно побоюємось, що з початком війни перси, як це вже не раз бувало, порушать мир. Є чутки, що перські посли щосили намагаються заручитися в цьому підтримкою запорожців. Недарма ж бо вони, хоч і зрідка, а все ж час від часу тривожать наші кордони і можуть розпочати війну саме тоді, коли держава наша стане беззахисною.
– А це, – перервав його промову Осман, – не твоя, кадіскадере, справа! Я відповідаю за зміст і наслідки договору з персидським шахом! Ти займись краще своєю справою – покаранням військових злочинців і зрадників Порти. Навіть тут, де сидимо обидва – ти і я, вони вже плюють на святе діло, до якого я їх закликаю! А якими вони постануть у час бойових дій, я тебе питаю? А ти лізеш у султанські справи!.. Прогавиш хоч одного зрадника, шовковий шнурок – твій! Запам’ятай мої слова, добре запам’ятай!... Тобі й іншим я також скажу прямо в обличчя: ні тобі, ні їм не змінити мого остаточного рішення навіть у тому разі, коли б персидський шах був за десять днів шляху від Константинополя! Так має бути!
До безконтрольного, безмежного гніву довів Османа візир Мустафа, який звернув увагу правителя на те, що українські козаки можуть домовитися з християнськими
11
жителями країни і нападуть на столицю імперії, на що Осман цинічно заявив:
– Не страхай, візире! На це я дам достойну падишаха відповідь. Я накажу перед походом з Константинополя вирізати в столиці всіх християн! Вас такий хід подій влаштовує, кажіть, влаштовує?
– Ні, султане! Я не вірю, що почув це із ваших золотих вуст! Це – дикунство! Це… Це втягне нас з вами у війну з багатьма державами Європи! Це кінець всьому, володарю, не думайте навіть про таке!..
– Не всьому, візире, а поки що лише тобі кінець, собако!..
Султан, рвучко вставши з трону, і, вихопивши кинджал, підійшов впритул до Мустафи і зі всієї сили упхав йому холодне лезо у живіт. Мустафа повільно опустився на коліна, обома руками тримаючись за глибоку криваву рану. Кілька чоловік кинулись йому на допомогу.
Мовчки, не озираючись, султан вийшов із Дивану…
3
Поспішно прямуючи до сералю, розлючений Осман на ходу кинув великому візиру:
– Бачив?! Отак я вчиню будь з ким, хто перечитиме моїй волі! І з тобою – також, якщо…
Алі-паша покірно промовчав. Те, що він тільки що бачив, вразило його настільки, що живе тіло його почало холонути, як у мерця, щодалі більше й більше. Він фізично не те, що не міг що-небудь відповісти султанові, а просто не встигав іти за ним..
У сералі на Османа очікував лист полького короля Зигмунта. Зірвавши королівську печатку, султан простягнув густо списаний аркуш великому візиру:
– На, читай вголос! Цікаво, що цей собачий син ще од мене хоче.
12
– А, може, ви самі, ваше величносте…– хотів було відмовитись візир.
– Читай, кажу, читай вголос! – заскрипів зубами Осман.
Алі-паша почав неквапливо читати, зрадівши, що лист короля був коротким, і це позбавляло його повторювати королівські образи в лице гнівному володарю. Спокійно вислухавши зигмунтівські докори в непристойності і недостойності стилю звернення до нього, короля, у попередніх листах, Осман раптом зблід.
– Що, що ?!. Ану, прочитай ще раз!
Алі– паша повторив :»…можеш не гаяти із задуманим. Але те, що знайдеш у нас тут, сприйми без печалі...»
– Алчак! Скажений собака!..– лайливо вигукнув султан. – Він мені ще й погрожує? Підожди-но ще трохи! Я твою голову сам особисто нанизаю на бунчук, принесу її до Стамбула і викину дворовим собакам! Чув, візире? Саме цим наглим листом він переконав мене у правильності і справедливості мого, тепер уже остаточного рішення! Війна – неминуча!
Алі-паша здригнувся...
Деякий час сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Осман – про недалеку блискучу перемогу над ненависним зрадником, над тим, з якою заздрістю сприймуть недобро-зичливці й відкриті вороги його радісне фетх-наме. Як згодом тріумфуватиме столиця, вітаючи музикою, урочистими співами свого славного султана, щедро устилаючи квітами шлях через усе місто аж до палацу! Цих почестей він заслужив своєю рішучістю, хоробрістю, наполегливістю. Він захистив честь і гідність величезної імперії! І відтепер над її безмежними просторами вічно і яскраво сіятиме сонце пророка Мухамета…
Великий візир думав про великі муки і страждання, через які доведеться пройти під час цієї непотрібної війни йому,
13
командирам і солдатам у далекій північній країні, скільки доведеться пролити невинної крові, вкоротити людських життів через забаганки й честолюбство однієї молодої людини… Алі-паша в душі й сам глибоко сумнівався в успіху уже розпочатої Османом з такою нечуваною істерикою кампаніїї, але як справжній мусульманин вірив, що на все воля Аллаха. А султан – він – виконавець її…
Першим тривалу мовчанку порушив Осман.
– Важким видався сьогодні день. Дуже. Я стомився до краю. Як все у житті не просто, візире! Відверто кажучи, я тільки сьогодні зрозумів, що у мене, окрім тебе, та ще кількох візирів і пашів, немає надійних однодумців і соратників. Справа, розпочата мною, важлива і невідкладна. Тому будемо з тобою діяти швидко і рішуче. Найперше, слід негайно позбавити високих посад і постів ненадійних візирів, пашів, бейлербеїв та урядовців і на їх місце призначити інших. Порадившись із начальником дефтерхани, я вирішив підписати і оголосити завтра фірман про звільнення одних і призначення інших. Ось він, познайомся.
Алі-паша мовчки і трохи розгублено читав наказ сул-тана. Багатьох із тих, хто потрапив у султанську немилість, він знав дуже добре, інших – так собі. З приводу призна-чення і звільнення деяких він міг би навіть посперечатися з падишахом, а за деяких заступитися. Але це неможливо. Треба мовчки погоджуватись, дбаючи в першу чергу про збереження власного життя. Великий візир, повернувши Османові фірман, тихо промовив:
– Ну, що ж. Я згоден .
– Згоден… – іронічно протягуючи слова візира, промовив султан. – У цьому твоєї згоди ніхто не потребує. Це я згоден. Тут згоджуюсь і наказую я. А ти завтра приступиш до виконання мого наказу. Від мого імені дій швидко і рішуче! Половина з них заслуговують щонай-14
менше в’язниці. Але вчиню інакше. Що користі від того, що вони будуть ув’язнені чи страчені? Хай ідуть на війну і ціною власного життя змивають свою ганьбу, спокутують провини перед державою і султаном.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Польща, як і раніше, докладала відчайдушних зусиль, щоби не допустити воєнних дій, бо до них не була готова. Для мирного врегулювання стосунків з Туреччиною польський уряд післав до Константинополя посла Отфіновського, з яким Осман ІІ навіть відмовився зустрічатися. До Криму з тією ж метою був скерований досвідчений дипломат Олешко. Проте обійшлися з ним узагалі не дипломатично – його заарештували і утримували як засудженого.
Тільки тепер польський король нарешті зрозумів, до чого все йдеться: війни не уникнути. Довга розмова з великим гетьманом, канцлером Станіславом Жолкевським з цього приводу була невтішною. З’ясувалося, що Річ Посполита не мала ні часу, ні можливостей зібрати велику армію. Був тільки один вихід: покликати на допомогу запорожців, яких Туреччина боялася більше, ніж самої Польщі. Проте Сигізмунд ІІІ не був упевнений в їх згоді, бо всі дії його, шляхти, уряду стосовно прохань і вимог козаків, таку можливість виключали. З кожним роком козаки почували себе більш організованими і впевненішими в боротьбі за незалежність своїх земель. Зрештою, в очах Туреччини, інших європейських держав вони виглядали серйозною військовою силою, здатною протистояти і Польщі, і Туреччині.
Відважні запорожці, очолювані Петром Сагайдачним,
15
щойно розгромивши татар під Перекопом, готувалися до нових морських походів проти Туреччини. Крім того, український гетьман ще післав до Москви козацьку делегацію до самого царя Михайла Федоровича. Під час зустрічі козаки повідомили монарха про бажання усього війська запорозького служити московському уряду. заявивши, що їх «Прислали их все Запорожское войско, гетман Сагайдачный с товарыщи, бити челом государю, объявляя свою службу, что они все хотят ему, великому государю, служить головами своими попрежнему... Посланцы сообщили еще, что козаки ходили под Перекоп в большом количестве, побили много татар, и народ хрестьянкой многой из рук татарских высвободили...» Як доказ вони привели двох «языков» і заявили, що «всеми головами своими хотят служить его царскому величеству и его царские милости к себе ныне и впредь искать хотят».
А ще до високого королівського вуха через достовірні джерела донесли, що всім посланцям запорожського війська вручено цінні подарунки та грамота царя Михайла Федоровича гетьману Петру Сагайдачному і вьому війську запорозькому «о посылке им жалования». В царській грамоті до того ж говорилось: «А вы и вперед нашему царскому величеству прямо и верно служите будете. И мы, великий государь, тебя гетмана Петра, и все войско за то похваляем, что вы нынешние государские милости к себе поискали, и службу свою к нам, великому государю, оказуете, и вперед службу свою и раденье хотите оказывати»...
Польський король добре розумів, куди хилиться Са-гай дачний. Дружба запорожців із Московією засвідчувала ріст могутності російської держави, якій усе більше сим-патизував український народ, посилення і зміцнення Запорозької Січі . Шляхетська Польща гадала використати запорозьке військо для охорони кордонів своїх володінь,
16
відбиття нападів турків і татар. Водночас вона стримувала козаків від морських і суходільних походів на Туреччину і Крим. Турки хотіли знищити козацтво руками Польщі, розгромити його як воєнну силу, щоб здійснювати свої спустошливі наскоки на Україну.
Запорозькі козаки люто ненавиділи і тих, і тих, бажали покласти край спустошливим нападам східних варварів, вигнати польське панство з України.
2
Станіслав Жолкевський докладав неймовірних зусиль, аби довести королеві потребу бути дуже обережним і передбачливим у теперішніх стосунках з Туреччиною, але Сигізмунд не тільки його, а взагалі нікого не слухав. Буря наближалася: невідхильна, як фатум.
З’явившись до коронного війська, Жолкевський спо-вістив шляхті Речі Посполитої про те, що обурення турків зростає і що з наказу Стамбула кримський хан уже вирушив у похід, щоб насамперед скарати вогнем і кров’ю Молдавію і дійти аж до Покуття. Старий гетьман попереджував про небезпеку, звертався до честі й патріотизму магнатів та середньої шляхти, закликав їх приєднатися до коронного війська, а згодом оголосив набір охочих людей влитися до кварцяного війська і до нових козацьких полків під своєю особистою командою. Але Варшава була глуха до голосу здорового глузду, до мудрості полководця.
Щоправда, наслухавшись настирливих доводів Жол-кевського, король скликав нараду сенаторів, сповістивши їм про бажання валаського господаря Каспара Граціані приєднатися до Речі Посполитої. Це повідомлення негайно викликало бурю невдоволення. Кожний з них, висловлюючись проти, небезпідставно стверждував, що це, на його думку, було б найзаконнішою причиною війни
17
Туреччини з Польщею. А вона в цей час озачала для великої європейської країни не що інше, як самогубство.
Іншою, явно вираженою причиною сенаторського протесту було ще й те, що ніхто з них не довіряв валаським і молдавським боярам, які вже не раз, будучи християнами, зраджували спільну справу на користь бусурманів. Окремі сенатори вважали, що, маючи тільки шеститисячне військо, йти на такий ризик, протиставляючи себе могутній Порті, не що інше, як божевілля.
Лише підканцлер Андрій Липський усіляко підтримував цю злочинну авантюру. І присутні на нараді знали чому: він був не тільки давнім приятелем, а й родичем Граціані.
Дивним видалось і те, що король, нічим не обгрунтовуючи своє рішення, несподівано став на бік Липського, суворо наказавши Станіславу Жолкевському вирушити у похід, сподіваючись на підтримку вправних лицарів – запорозьких козаків.
Слухаючи короля, Станіслав Жолкевський поволі наливався гнівом, очі, мов вуглики, стали яскравішати і наповнюватись вогнем, а на його високому чолі з’явились риси впертості, які не провіщали королеві нічого доброго. Коронний вибухнув гнівом, образливо і принизливо висловився про козацького ватажка Петра Сагайдачного.
Король уїдливо вп’яв свої блискучі очі в Жолкевського і спустошено прошепотів:
– А я, було, думав, що ви, гетьмане, кращої думки про свого земляка. Адже, якщо не помиляюсь, ви обидва русини та ще й з однієї місцевості...
– І що з того ? Я – це я, а він – це він! Я – великий гетьман Речі Посполитої – могутньої держави! Я підкорив Москву! Я заставив увесь світ не тільки говорити про Польщу, а й примусив її поважати!.. А він хто ?
– Ну, гаразд, гаразд! – заспокоював сердитого шляхтича король. – Я й на думці не мав якось образити
18
вас і протиставити вашій вельможності цього хороброго напівхолопа. Ви ж не можете думати, що я забув про ваші заслуги перед Короною. Забудьте це все, забудьте, гетьмане! Я хотів лише привернути вашу увагу до того, куди він хилить голоту, у кого прихистку шукає. А це дуже серйозно, дуже...
– А це тому, ваша величносте, що ви занадто багато уваги цій персоні вділяєте! Женіть у шию його від себе!
– Легко сказати! А ви, гетьмане, ніколи не задумувалися над тим, що цей, по-вашому, холоп, користується у козацтва незаперечним авторитетом і підтримкою. Я і тиран, і політик, а тому маю думати, як цю ситуацію використати з найбільшою вигодою для держави. Я от що гадаю, а чи не запросити козаків на чолі з Сагайдачним і Бородавкою вам на поміч у задуманому поході до Валахії?
– Не смійте!.. Тільки після моєї смерті, чуєте, після моєї смерті! Ви, ваша величність, не ганьбіть добре ім’я Речі Посполитої та її зброї. Я не маю ніякої потреби в помічниках. Без них я і цього разу здолаю ворога моєї батьківщини, не осоромлю овіяних славою військових хоругв! До чорта козаків! До чорта!
– Я, великий гетьмане, ніяк не сумніваюсь у вашій відданості престолу, рішучості та хоробрості! Просто роки вже не ті, та й мало що турки з татарами несподівано можуть викинути... Хороший резерв, наскільки мені відомо, ще не зашкодив жодному полководцю. Ось про це я турбуюсь. Хочу, щоб ви там почувалися безпечно.
Я сам, чуєте, я сам вирішу проблему з цими придунайськими князівствами! Чи ви, може, сумніваєтесь у моїх здібностях?
– Та що ви, хоробрий рицарю! Ні крапельки! Будьте певні – ні крапельки! А, зрештою, робіть, як знаєте! Лиш пам’ятайте, що Осман хоч і молодий, але має під своєю рукою чимало досвідчених і хоробрих полководців.
19
– Я про це пам’ятатиму! І зроблю все, щоб голомозі теж запам’ятали навіки, як мати справу зі мною – Станіславом Жолкевським!
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Довго вагався коронний, не знав, що робити. Тільки безкінечні жалісні скарги брацлавського і волинського панства, що тремтіло перед турецькою навалою, але свого власного війська годувати не хотіло, заставили його діяти рішучіше.
На початку вересня 1621 року великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, польний гетьман Микола Концепольський, князь Корецький з невеликим військом перейшли Дністер і рушили углиб Молдавії і подалися до Валахії вирішувати наболіле питання, через яке не раз до краю напружувались міждержавні стосунки між Польщею і Туреччиною, і не раз, як оце й зараз, закінчувались непотрібним пролиттям крові, бо поляки вважали Валахію і Молдавію своїми, а турки – своїми! Та й господарі цих маленьких князівств не раз своєю непослідовністю в стосунках з Польщею і Туреччиною розпалювали вогнища конфліктів. Черговий похід Станіслава Жолкевського вглиб Валахії був спричинений черговим заграванням господаря Валахії Граціані, який, ображений турками, став прихильнішим до Польщі і врешті-решт висловив своє бажання визнати її над собою, узамін на захист від Порти. Коли так, то король благословляв Жолкевського у похід. Зважаючи на те, що в коронного гетьмана було нечисленне військо, а господарю Молдавії він не дуже довіряв, то про всяк випадок післав на Січ свого посла до Сагайдачного з грамотою – проханням вирушити з козацьким військом
20
під Ясси на допомогу Жолкевському. Сагайдачний, прочитавши королівську грамоту і пам’ятаючи пихате, неприязне ставлення Жолкевського до козаччини, яке особливо жорстоко проявилось в придушенні повстання Северина Наливайка, просив посла нагадати королю, що він після рятівного походу в Московію на виручку королевичу Владиславу, свої зобов’язання перед поляками виконав і не має ніякого бажання втручатися у польсько-турецькі стосунки.
Тим часом Жолкевський і Концепольський з дев’я ти-тисячним військом, сім тисяч з яких були кава леристами, включаючи ще й найнятих сенаторами та панами і сотнею чигиринських козацьких добровольців, на чолі з давнім приятелем-слугою коронного гетьмана Михайлом Хмель-ницьким, благополучно досягли міс течка Ясси. Каспара Граціані, який обіцяв очікувати Жолкевського щонайменше з двадцятитисячним військом на місці ще не було, тому Жолкевський наказав усім розташуватись табором поблизу невеличкого села Цецора і бути готовими до будь-якої несподіванки.
Жолкевський, який більш за все дбав про точність, порядок і дисципліну, нервував очевидно, постійно повертаючи голову в той бік, звідки повинен уже був з’явитись Граціані. А коли розвідка доповіла про наближення турецько-татарських військ, розлючений гетьман кричав на підлеглих, погрожував смертельною розправою, хоч вони перед ним не були винні ні в чому. Десь близько півночі під Цецору прибув Граціані в супроводі тільки шестисот вершників. Не вітаючись , Жолкевський накинувся на господаря:
– І це твої обіцяні двадцять тисяч? Це військо твоє? Де ти їх назбирав? Чи не по корчмах у Яссах? І ти з цим натовпом голодранців думаєш подолати Іскандера-пашу та Джанібек Гірея?!.
21
– А що? Ну, трохи втекло... Цих небагато, зате які!... Вони себе покажуть, побачите, покажуть!..
– А це хто? – тицьнувши нагайкою в груди валаху, од якого відгонило вином, – роздратовано запитав Жолкевський.
– Гетьман мій, Бичко! – не менш роздратовано відповів Граціані.
– Який господар, такий і гетьман! – випалив, мов з пістоля Жолкевський, безпорадно розвівши руками, натякаючи на те, що обидва валахи були добряче підігріті міцним вином і що вести мову з такими вояками нема про що. – Нещасний цей народ, який підкоряється таким виродкам, нещасний!..
– А ви, коронний гетьмане, не забувайте, що на цій землі господарі ми, а не ви, прошу пана!.. – ледве вимовив ображений Бичко,– то ж вам би варто про це пам’ятати... Не на ваші пили, на свої! На свої, прошу пана!..
– Концепольський! – не витримав нахабства Жолкевський, – ану, покажи цьому нахабі-гетьману, як слід розмовляти з коронним гетьманом і канцлером Речі Посполитої! Покажи, бо я йому сам голову відсічу!..
Концепольський негайно ж велів схопити Бичка і всипати йому як слід привселюдно.
– Не смійте! Не смійте! – благально вигукував Бичко, зрозумівши, що коронний не жартує,
Не смійте торкатися мене, бо дуже пожалкуєте! Дуже, прошу пана!..
– Не смійте чіпати мого гетьмана! – заступився уже переляканий Граціані,– не робіть цього! Не робіть цього на очах війська !
– Бити! Я наказав – бити ! – нервово потрясаючи сивою старою головою, волав Жолкевський! – Бити!..
Охоронці Концепольського блискавично накинулись на свою жертву, витягли її навпроти небагаточисельного
22
кінного загону валахів і почали бити п’яного нагаями по чо му попало. Бичко ревів од болю, як скажений, погрожу-ючи полякам помститися так, що пам’ятатимуть до нових віників. Однак на його погрози ніхто не звертав уваги... Прибулі на цецорське поле озброєні валахи потупили очі в землю, намагаючись не чути і не бачити того, що вчинив з їхнім гетьманом жорстокий Жолкевський. Знущання поляків над Бичком зупинив лише Каспар Граціані, який погрозив Жолкевському негайно покинути польський табір... Жолкевський, зрозумівши, що гнів його не вирішить існуючої проблеми, розпорядився припинити покарання гетьмана валахів і запропонував Граціані вивести свій загін на відведені для нього позиції та організувати протягом ночі роботи щодо їх зміцнення.
Ображений, принижений Жолкевським Граціані тепер добряче затямив, що поляки нічим не кращі від турків чи татарів, що він – господар маленького князівства – приречений на безкінечне терпіння вишуканих принижень своїх могутніх союзників. У ці хвилини він співчував побитому й приниженому Бичку і всім тілом здригався від думки про те, що після наруги над його гетьманом Жолкевський собі на втіху ще дозволив би Концепольському привселюдно познущатися і над ним, хто хотів просити високого польського підданства. Тільки тепер він зрозумів, що могутні союзники мало чим відрізняються один від одного, окрім того, що, вирішують свої власні проблеми, як правило, за рахунок інших, слабших...
Збуджені до краю побаченим і пережитим, валахи до самого ранку висловлювали прокляття і погрози жорстоким союзникам прямо у вічі Граціані:
– От якби вони ще і вас, господарю, були б знагайкували, як гетьмана Бичка, тоді б ви наперед добряче думали, перед ким нагинати наші голови і наші спини! І за цих свиней ми маємо накладати власними життям? От іди і цілуй свого
23
поляка в дупу, а ми його знати більше не хочемо! Не хочемо! Іди і скажи йому про це! Йди, чого чекаєш?
– А ви б, гостроязикі, спершу думали, а потім казали! – відговорювався Граціані, – ваша справа теляча – стояти і хвостом мух ганяти. Я знаю, що роблю! Я знаю!..
– Ну, то й знай! А може, ти ще й турка сам, без нас, здолаєш?.. Не підемо на турка! Сам йди, коли такий розумний!..
– Та й дідько з вами!.. – вигукнув розпачливо Граціані, – не хочете захищатись гуртом – згинете, як бездомні собаки, поодинці. Мене , може, ще вислухають, а вас ураз перетворять у вороняче падло!.. Як мені вас жаль, сараки!..
– І нам тебе, бездарний п’янице, не менше, – відповів із темряви знайомий голос.
Граціані умить вихопив шаблю і рішуче спрямував коня у темряву, де безпечно причаївся такий знайомий і водночас зухвалий трагічний голос. Послушний волі його голосу кінь навіть не зрушив з місця. Сердитий господар ще раз щосили натягнув вуздечку, проте кінь, ставши на диби, не тільки не виконав команди вершника, а ще й злякано відсахнувся назад з такою силою, що господар ледь не звалився з сідла під ноги зляканому жеребцю.
– Стай! Чіне? – владно запитав непроглядну темряву Граціані, – Віне коч! Віне коч, дракуле!...
– Тач! – почулося з темряви. – Тач ден гура, мошулей!..
Не встиг сердитий Граціані відповісти на зухвальство втаємниченого голосу, як перед ним раптово з’явився вершник, покритий білосніжним плащем, з – під якого пасмами вибивалось кучеряве золотисте волосся на темнішому навіть від самої темряви коні, який, б’ючи копитами, викрешував снопи синіх іскор, що, спалахуючи, висвітлювали на тлі нічного зоряного неба прекрасну жіночу постать, яка простягнутими ніжними руками куйдовдила
24
густе кучеряве волосся завороженого несподіваним дивом Гаспара... Зоряні казкові руки ніжно обвивали тіло завороженого господаря, щомиті випромінюючи теплі невидимі промені, які безборонно проникали в найпотаємніші куточки його зчерствілої од надмірного лицемірства і невиправданої нічим жорстокості душі... Блаженству не було ні кінця, ні краю... Як колись не було кінця і краю жорстокості та несправедливості його поступу до безмежної влади. І не було ніякої потреби запитувати йому ім’я цієї чарівниці, що зненацька всеціло заполонила його такою нечуваною благодаттю... Граціані не міг ніяк противитись блаженству, а воно – йому . Розгнуздавши на радощах стомлених коней, вони вивели їх на широкі цецорські луки, а самі, впавши на перини степових запахів, заснули, наставившись спинами одне до одного...
І сниться господарю Граціані, що він, володар Валахії, несподівано перетворився у велета – великого-превеликого – головою сягаючи до самого неба, а розчепіреними ногами спираючись у кам’яні днища : однією ногою – Пруту, другою – Дністра. З висоти пташиного польоту йому видно довкіл все: Кам’янець польського старости Калиновського, Хотин, тимчасово окупований Зигмундом, Сучаву, схожу на вдову-жінку, яку вже не одне століття ласкають, гвалтують, а потім спалюють, зрівнюють із землею – гонорові поляки, степовики – кримці – татари, турки ... і нарешті, свої князі та господарі – гендлярі честю і змученою нескінченними зрадами і запроданством землею, котра вже не в силі годувати і носити на собі це вічне принизливе ярмо... Він придивляється пильніше. З південного заходу на Ясси суне величезна чорна хмара. Тінь від неї проливається чорним дощем у прозорі хвилі Прута, і вони поступово чорніють, чорніють і врешті стають схожими на розпечену смолу. Граціані намагається рятувати ногу, силкуючись будь-що витягти її із липучої гарячої смоли. Тягне, тягне, а не
25
може, силкується знов і не може. А рівень смоляної повені піднімається все вище і вище, всмоктуючи в себе вкрай стомлену постать... Гаспар хоче спинити це, намагаючись голосно крикнути, що він не якийсь там слуга-пахолок, він – володар, господар цього краю, цієї річки, берегів, хмар, неба, сонця, що саме з його волі щоденно змінює ніч на день, він застерігає, він погрожує, але з горла його назовні замість владного голосу вивільняється тільки переривистий писк, якого ніхто не чує і ніколи не почує... А пекуча смола вже підступає до самої горлянки. Він пробує швидко рухати ногами і руками, щоб утриматись на поверхні, вхопити в легені ковток повітря і тут чиїсь могутні руки, міцно вхопивши за густе і довге волосся, рвонули голову до себе. Відділившись від тулуба, вона покотилась берегом і зупинилась у густій траві... Граціані скрикнув од болю і відкрив очі, виразно побачивши над собою схилені знайомі голови кількох бояр.
– Га? Що? – розгублено запитав зляканий господар, схописшись на ноги, – Турки? Татари? Де? До бою!..
– Тихше! Тихше, господарю! Все гаразд! Усе гаразд! Турки ще не з’явились. Нате, випийте, то вам зразу ж полегшає, – заспокоював його Бичко, простягаючи у витягненій руці кварту з вином.
– Забери геть! Дивитись на нього не можу, забери! – гнівно вигукнув Граціані, погрожуючи гетьману тремтячим кулаком. – Що там поляки?
– Укріплюють позиції табору – до бою готуються, – почув у відповідь.
– А ми? – запитав. – А ми, Бичко, що?
– Ми що, у нас все і всі готові. Чекаємо голомозих, господарю.
– Усім розійтись до своїх сотень! Я зараз сам перевірю, як і до чого ви готові.
26
2
Не встигли валахи зникнути в темряві, як до намету під’їхав гонець від коронного гетьмана Жолкевського з наказом негайно прибути в об’єднаний штаб. Не промо-вивши ні слова, Граціані вискочив на коня і попрямував за поляком до великого намету коронного. Зайшовши туди, він одразу ж відчув на собі глузливі погляди командирів різних бойових підрозділів, але намагався тримати себе достойно, так, наче нічого й не сталося, так, наче отой веселий гамір його зовсім не стосувався. Раптом розмови стихли. До намету в супроводі королівських високопосадовців і відомих бойових командирів зайшов Станіслав Жолкевський. Всі встали. Сухо привітавшись, він, не гаючи часу, приступив до справи.
– Прошу панства вислухати мої міркування з приводу воєнних дій, які розпочнуться вже незабаром з нашими спільними ворогами – турками і татарами. За даними розвідки, до нашого військового табору Іскандер– паша веде понад десять тисяч турків і двадцять п’ять тисяч татарів. Хоч наше об’єднане військо і менше, ми у вашій особі маємо загартованих у багатьох воєнних походах командирів, які вже не раз били османців, покривши себе і Річ Посполиту славою на весь світ. Вірю у вашу відданість його величності королю, вірю, що ви не здригнетесь перед ворожими вояками! Ворог хоче залякати нас своїм грізним виглядом. А ми йому протиставимо розум – уміння воювати, мужність і геройство. А вам цих рис не позичати! Зважаючи на обставини, що склалися, пропоную вести тривалі оборонні бої, поступово перемелюючи ворожі сили, чергуючи їх з несподіваними атаками. І повірте моєму багаторічному війському досвіду, я приведу вас до славної вікторії, як це робив уже не один раз! Для того я й покинув державні справи, щоб показати всім скептикам,
27
як перемагати сильного і підступного ворога! Я покажу, як це робиться!..
– Віват! Віват Станіславу Жолкевському! Віват корон-ному, віват!.. Веди нас, гетьмане! Живота не пожаліємо за Річ Посполиту!.. – залунало зі всіх кутків великого намету.
Жолкевський підняв руку – стало тихо.
– Дякую, дякую панству! Я знав, кого покликати під хоругви цього історичного походу! Я не помилився, обираючи патріотів-однодумців! Дякую, дякую гонорному панству! А тепер, що і як , на мій погляд, має відбуватися на цьому полі...
Каспар Граціані, втупившись поглядом у польського коронного, не слухав уважно його настанов, бо тільки один Господь знав, як йому з похмілля не хотілося не тільки воювати, а й брати щось у голову, начинену під час сну чорною липучою смолою. І він вирішив уважніше розглянути, вивчити цю таємничу постать, яка нещодавно наводила жах на всіх недругів польського монарха – шведів, турків, татар, козаків і навіть на царів та бояр Московії, яка і сьогодні впевнена в собі, у силі польської зброї. Жолкевський на той час був уже на вигляд людиною сімдесяти, а то й, може, більше років. У суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном, довгому червоному, оздобленому золотою вишивкою жупані і такого ж кольору сап’янцях, вище середнього зросту, довгообразий, він виглядав ще досить струнким, на ногах тримався міцно і впевнено. Голову коронного гетьмана покривала біла, з червоним верхом шапка, з-під якої звисали на шию і плечі густі пасма сивого волосся. Довершували портрет густо вкрите зморшками обличчя, довгий з горбинкою ніс, білі вуса, коротка борідка, вицвілі, мабуть, від часу сірі очі, що, здавалось, майже не рухались на власних орбітах, а тому, коли він спрямовував їх на когось, просвердлювали
28
наскрізь. Таким очам, що бачать усе і всіх гуртом та поодинці, лукавити чи брехати не можна, несила у них і довше якоїсь миті дивитися. Говорив він з присутніми чітко, уривчасто, зважуючи, мов на терезах, кожне слово і правицею, яка постійно рухалася в різних напрямках, підтверджуючи та затверджуючи думку промовця, вкладав відточений зміст кожного вимовленого ним слова у голови присутніх...
Несподівано почувся тривожний клич бойових сурм і барабанів. Усі, окрім Жолкевського здригнулись, загомоніли. Коронний, піднявши руку, закликав присутніх змовкнути і вислухати бойовий наказ:
– А тепер до справи! Всі на свої місця! Хай благословить і допоможе нам Бог! Берегти вояків, свинець і порох! Допускати ворога якомога ближче і відкривати нищівний вогонь! З Богом до перемоги!..
За мить намет спорожнів. Жолкевський у супроводі, Концепольського, Корецького, Калиновського, Потоць-кого, Тишкевича, свойого сина та племінника вийшли з намету. Джури підвели їм коней. По черзі обнявшись один з одним, вскочивши у сідла, вершники помчали до горизонту, звідки ось-ось мав зійти на небо, скапуючи свіжою кров’ю, сонячний диск...
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Маючи досить точні розвідувальні дані про розміщення і кількість ворожих сил, турки і татари прямо з маршу кинулись на штурм позицій Жолкевського і Граціані. Перша атака і перша невдача. Втративши велику кількість убитими і пораненими, турки і татари відступили. Жолкевський,
29
підтримуючи бойовий дух війська, наколовши на спис відрубану голову яничара, хизувався перед військами своїм трофеєм і клявся, що в наступному бою він одсіче дурну голову самому Іскандеру– паші і на тарелі відправить її до Варшави його величності – королю!..
Самовпевнені поляки схвальними вигуками вітали свого гетьмана, висловлюючи йому свою довіру й підтримку. Всю ніч після першого бою військовий табір гудів, як весняний вулик, ставши до ранку галасливою корчмою, в якій поляки і валахи своєю поведінкою виразно підкреслювали, що прибули не воювати з ворогом, а веселитися і хизуватися. Насолоджуючись вином, вони всіляко нахвалялися один перед одним породистими кіньми, багатством упряжі, красою особистого одягу, золотою оправою луків на сідлах, шаблями зі срібною оздобою, срібними полониками, вишитими золотом, оксамитовими кунтушами, підбитими дорогим хутром, високими шапками, засіяними коштовними камінцями, чоботами із золотими і срібними шпорами, – але більш за все пани намагались неприховано хизуватися один перед одним пишнотою столу і вишуканістю кухні. За ними в табір везли величезні склади посуду, їхали натовпи слуг; в розкішно прикрашених панських наметах блищали чеканні кубки, чарки, полумиски, навіть умивальники і тази були срібними, і було в цьому таборі більше срібла, ніж свинцю, без якого здолати сильного і досвідченого ворога було неможливо... Та про це цього вечора ніхто не думав: били в бубни, навіть не думаючи, де вони перебувають і що їх очікує вранці.
Інший настрій панував у турецько-татарському таборі. Вражені великими втратами в першій сутичці, Іскандер-паша та Джанібек Гірей цілу ніч таємно перегруповували свої сили, роблячи основну ставку на несподіване захоплення чи знищення артилерійських позицій. З цією метою в обхід польського табору було направлено майже
30
десятитисячний загін кримчаків на чолі з Джанібек Гіреєм, який від самого початку турецької атаки на війська Жолкевського, повиннен був із засідки атакувати позиції польських гармашів, а після їх захоплення – загони Граціані – найслабшу ланку оборони. Знаючи не високий бойовий дух валахів і військову бездарність їхнього господаря, турки і татари були переконані в повному розгромі супротивника. Другий день військових дій розпочався ще до схід сонця. Іскандер-паша із кількатисячним загоном яничар і сипахів розпочав шалену атаку на позиції Жолкевського. Перша спроба з розгону прорвати польську оборону виявилась невдалою. Засіявши поле бою убитими і пораненими, Іскандер– паша відступив. Його атака могла б закінчитися успішно, якби його воїни не наткнулись на шалений опір нечисленної когорти чигиринських козаків-добровольців, якими командував досвідчений воїн Михайло Хмельницький. Не бажаючи зазнавати великих втрат, Іскандер-паша вирішив удруге змінити напрям атаки – минаючи козацький табір, зосередити основну силу удару на позиціях Жолкевського. Розпочалася нова атака. Іскандер паша, показуючи всім виглядом, що атакуватиме козацький табір, перед самим козацьким укріпленням, змайстрованим із глибоких шанців, возів, навантажених мішками із землею, круто повернув прямо на позиції Жолкевськаго. Оторопівши від несподіванки, польська оборона здригнулась, вигнулась дугою, але встояла на позиціях. Жолкевський на білому коні обскакував бойові позиції, вимагаючи від своїх підлеглих стояти і, наслідуючи його, свого гетьмана, стинати з пліч османські голови! Почалася жорстока січа. В її розпалі ні Жолкевський, ні Концепольський, ні Корецький не звернули ніякої уваги на те, чого до цього часу мовчать гармати, не ведуть прицільного вогню по турках і татарах, які, не зважаючи на втрати, насідають усе більше й більше... Ось, нарешті,
31
заговорили і гармати. Тепер справи повинні піти на краще! Та шо це? Розпечені ядра втрапляють не в гущу турецьких рядів, а на польські позиції !
– Калиновський! Негайно дізнайтесь, що там витворяють кляті гармаші? Куди вони стріляють? Осліпли чи що?
Калиновський цієї ж миті наказав двом офіцерам з особистої охорони докладно дізнатися, що там сталось і заставити польські гармати негайно надати допомогу військам, які ледь стримували самовпевнені наполегливі атаки турків і татар. Охоронці кинулись виконувати наказ, повернувши коней в тому напрямку, де мали бути розташовані польські гармати. Проскакавши всього якихось півверсти, оторопіли, побачивши добряче пошарпаних, закіптюжених димом і пилюкою артилеристів, котрі, їм здавалося, намагалися урятувати своє життя втечею.
– Стійте, боягузи і зрадники! – накинувся на втікачів поручник Адамек. – Ви куди це під час бою? Чому не на позиціях? Чому стріляєте по своїх, пся крев?!..
– Ми не тікаємо!.. Ми по допомогу!.. Шліть швидше допомогу – татари з усіх боків насідають. Наші обо-роняються... Багато вже й загинуло!..
– Яне! – звернувся Адамек до іншого офіцера, – я з ними на позиціїї, а ти щодуху мчи за допомогою, бо без гармат ми ніхто! Мерщій!.. А ви бігом назад за мною!
2
Коли Адамек наблизився до позицій польської артилерії, то побачив, що половина гармат уже була захоплена ворогами. Із уцілілих, відбитих у поляків, кримці вели прицільний вогонь по табору Жолкевського. Решту гармат пушкарі захищали ціною великих утрат. Не роздумуючи, Адамек спрямував свого коня туди, де вирішувалася подальша доля польської артилерії, а, може, і доля усього
32
бою, усього походу. Вихопивши шаблю він кинувся до татарина, який уперто насідав на майже знесиленого пушкаря і з усього розмаху вдарив шаблею по великій, круглій, добре виголеній голові. Бризки теплої крові вдарили Адамеку в лице. Якось по-особливому крекнувши, татарин звалився на землю. Посміхнувшись жовтими від тютюнового диму кривими зубами, пушкар, важко дихаючи, кивком голови подякував своєму рятівникові:
– Барзо дзенькуєм! Барзо дзенькуєм, проше пана!.. – і кинувся допомагати іншим .
Невдовзі на полі бою з’явився Янек із загоном крилатих гусарів. Ті, не роздумуючи, дружно кинулись рятувати майже розтрощену артилерійську батарею. Жорстокий бій тривав до самого присмерку із перемінним успіхом до повного фізичного виснадження людей і коней. Величезними були втрати ворогів, але значними були вони і для поляків. Коронний гетьман Жолкевський, який об’їхав усе поле бою, був приголомшений наслідками цілоденної баталії. Із тисячного загону добірних кавалеристів живих залишилося тільки троє. Виснажені й голодні, вони сиділи на лафеті, очевидно врятованої ними гармати, і, низько схиливши голови, не соромлячись, плакали, мов діти.
Жолкевський зліз з коня і підійшов до вояків, дружньо поплескуючи кожного по плечах, промовив:
– Не личить героям плакати! Не личить! Ви справжні герої! Я розкажу про вас королю! Він і вся Річ Посполита знатиме ваші імена! Ви справжні герої!
Повертаючись до свого намету, підбиваючи побачене, Жолкевський зрозумів, що в цій ситуації йому треба думати не про перемогу, а про порятунок власний і решти війська, яке після ще одного такого бою буде деморалізоване. І тепер йому все частіше спадали на згадку слова короля про доцільність пошуку козацької підтримкм. Як би йому зараз знадобилися ці відчайдушні гриці! Якою доречною була б
33
зараз їхня присутність тут, у цю хвилину, на цьому місці! Міг би, міг би бути Сагайдачний тут поруч, якби не гонор, якби не пихатість і зневага шляхти та і його особиста, до цього християнського люду. Прямуючи до намету коронний гетьман не міг не бачити настрою своїх підлеглих. Куди й подівся учорашній бойовий настрій? Куди зникли пишні промови про славу і перемогу! Бундючні, хвалькуваті пани замовкли і розгубилися, а в присутності коронного гетьмана ніяково опускали очі...
3
Неспокій, невпевненість, розчарування панували цієї но-чі у таборі валахів. Ці настрої блискавично поширювались від вояка до вояка, від підрозділу до підрозділу й були зумовлені чутками про те, що Жолкевський збирається покинути війська на полі бою і рятуватись втечею до Варшави. Дізнались валахи про це з уст тих же польських гусарів – неблагородного лицарства – свавільних ротмістрів, котрі, самі не підозріваючи цього, отруювали останні дні свого знаменитого вождя нескінченними повторами: «Гетьман хоче втекти, кинувши нас на з’їдок кримцям-шакалам і турецьким яничарам»!..
До краю зляканий почутим, гетьман валаського війсь-ка Бичко, заставши в наметі також не менш розгубленого господаря, на ходу випалив:
– Каспаре! Ти чув, що цей поляк замислив? Ти чув, що він вирішив здати нас всіх туркам і татарам узамін на власне життя?
– Чув від Калиновського, сусіда нашого по табору, гетьмане! Для того я і господар, щоб чути більше і раніше від своїх підлеглих!..
– І ти після цього вирішив здати ворогам нас, якщо так спокійно сприймаєш усе?
– А звідки тобі знати, що думаю я, твій господар? Чи ти,
34
може, вчити мене прийшов? Не гніви, бо знищу, в пилюку зітру!..
– Та я... – почав було виправдовувати тон своєї мови Бичко, – я хотів би знати, пане господарю, яке ваше рішення, бо зараз від вашої волі залежить життя і доля наша...
– Ото ж бо! Від моєї, а не від твоєї! Так ось слухай: іди на позиції і повідом вояків, щоб були готові після опівночі непомітно залишити позиції табору і прямувати на той берег Прута вслід за ополченцями кам’янецького старости Калиновського! Жолкевський – лис хитрий, але й ми не солому їли і не в тім’я биті!.. Йди! Дій обережно і тихо! Зустрінемось за Прутом! Чинити опір величезним силам турків і татар – безглуздя! Завтра-післязавтра вони безжально винищать нас до єдиного! Поспішай, кажу, поспішай!..
Бичко прожогом не вибіг – вилетів з намету виконувати наказ Граціані, бо був переконаний, що потаємний задум-змова його господаря і Калиновського – гідна помста за привселюдне знущання Жолкевського над ним, гетьманом валаського війська! Так тобі й треба, поляку надутий, так тобі й треба!..
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1
Перед світанком ополченці Калиновського тихо покинули позиції, загін за загоном, як мара, зникаючи в суцільній темряві, навпомацки прямуючи до Прута. За ними, тримаючи коней за вуздечки, повільно і обережно зникали в чорній пащі ночі вцілілі нечисленні кінні загони господаря Граціані, зникали тихо-тихо і тільки хлюпіт бистрої та глибокої в тому місці течії річки, здавався
35
відлунням безперестанного жування челюстей невидимого монстра...
Калиновський, який після першого бою зрозумів марність чинення опору військам Іскандера-паші і татарській орді, вважав втечу з-під Цецори набагато благороднішим учинком, ніж безславну смерть під прапором польського короля. Він давно недолюблював коронного гетьмана і канцлера Жолкевського за його життєву, військову і політичну вдачу. Улюбленець долі Жолкевський, на його думку, вчинив чи не найбільшу дурницю у своєму житті, наважившись на цей безрозсудливий, не підготовлений похід у Валахію, як завжди, сподіваючись на воєнну удачу. Йому ще треба слави? То хай і здобуває, а йому, кам’янецькому старості, вистачає поваги та слави і в містечку, оточеному товстелезними височенними мурами, замком і сторожовими вежами, які щодня і щоночі пильно вдивляються довкруг чорними бійницями в далеч шляхів і полів, пильнуючи його сімейне і родинне гніздо від чужих зазіхань. От хай спробує цей пихатий сивоголовий старець самий без нього, Калиновського, без Граціані здолати настирливого Іскандера, який із шкіри вилізе, а доведе султанові, що його хоробрість і відданість падишаху достойна щонайменше посади великого візира! Хай! У глибоких роздумах Калиновський не помітив, як його кінь і коні його найближчого оточення опинилися на березі Прута. Протилежного берега не було видно. Але він там є. Він очікує його ватагу і готовий підхопити м’яко простелитися під кінські копита нічних вершників і понести їх до Дністра, а там уже дивись, і до Кам’янця – рукою подати...
– Ну, з Богом, панове! – тихо промовив Калиновський і спрямував свого коня у чорну безвість.
Кінь покірно зайшов у річку, з кожним кроком усе глибше занурюючи свій міцний круп у прохолодну воду. Його
36
господар пильно вдивлявся уперед, намагаючись першим розгледіти контур рятівної суші, але нічого не бачив, а тільки відчув, що кінь утрапив на глибоке місце, і задерши високо голову, уже плив, форкаючи і часто дихаючи. Калиновський повільно сповз зі спини коня і міцно стискаючи рукою вуздечку, ледве тримався на плаву, праворуч скакуна, і страшенно хвилювався: він не вмів плавати... Берега, як і раніше, перед ним не було. Не було чути і його підлеглих. Суцільна темінь старанно приховувала будь-які зорові орієнтири, і Калиновському здавалось, що вони з конем плавають по якомусь замкненому колу, а інакше уже давно мали б дістатися до заповітного берега. Раптом ліва рука Калиновського вхопилася за щось тверде. Так, це був берег: у його руці була мокра липка глина. Випустивши необачно з рук вуздечку він, втративши контроль над конем, пальцями обох рук намагався учепитися за берег, але це йому не вдавалось. Він зрозумів, що швидка течія безжально зносить і віддаляє його від берега. Набравши повні груди повітря, він щосили замахав руками і ногами, намагаючись утриматись на поверхні, захлинався водою, викашлював її і ще більше набирав її всередину. Страх безглуздої смерті, спроба звільнити від води горло і покликати на допомогу, втрата фізичних сил урешті паралізували його волю і востаннє, побачивши перед очима синій зблиск таємничого вогню, каменем пішов на дно...
2
Усіма втікачами оволодів страх, який гаряче і погрозливо дихав їм видряпавшись і в спину, і в обличчя. На протилежному березі, куди вони намагалися будь-що дістатися, теж чатувала на них суцільна пітьма і невідомість. Вихопивши з піхов гострі ятагани, кримці-степовики не скільки бачили, скільки нутром усім відчували наближення
37
гарячої беззахисної людської плоті, яка , видряпавшись на омріяний берег, ураз проллється на холодну чужинську сталь тоненькими теплими цівками загубленого життя, упокоєного в пожухлій високій траві...
Тисячі кінних вояків майже одночасно наосліп увійшли у води Прута, намагаючись, першими дістатись омріяного лівого берега річки. Це викликало паніку, метушню, яка, врешті, стала для них гіршим ворогом, ніж турки і татари. Бажання жити несподівано, але закономірно перетворилося на невідворотну приреченість. Маючи по одному коню, утікачі, діючи безладно, нікому не підкоряючись, топили у глибокому вирі коней, один одного. Скоро поверхня води, в якій безславно втопилися тисячі людей і коней, нагадувала живий міст, який ще інколи погойдувався од відчайдушних зусиль ще живих ухопитися бодай за соломинку життя. Із кожних десяти чоловік врятувався в цій панічній метушні щонайбільше один. Та й із тих, хто зумів вибратись звідтіля, мало кому вдалося врятуватися: татари, які заздалегідь зайняли протилежний берег ріки, виловлювали їх, знищували або ж перетворювали на бранців.
Утративши в темряві з поля зору свого господаря Граціані, гетьман валаського війська Бичко подався до річки, яка повинна була врятувати його від жорстокого бундючного Жолкевського і подарувати йому безпечне, сите і безтурботне життя. Незабаром він опинився на березі Прута. Його підлеглі не роздумуючи, спрямували своїх скакунів у воду, намагаючись навмання дістатись безпечного берега. Бичко не поспішав. А раптом там турки чи татарва? Треба виждати своє щастя. Суцільна темрява триватиме ще дві години – не менше. Отже, якщо втікачі натраплять на ворожу засідку, буде добре чути. А тоді він діятиме за обставинами, тим більше, що з темряви до нього долинали безперервний галас, крики, благання про
38
порятунок... Ну, і хай! Це його не стосується! Він пережде це тут. Якщо на те пішло, може подолати водну перешкоду і в іншому, більш безпечному місці, яке він передбачливо вибрав ще вдень. Що діялось у темряві там, десь на середині ріки, чи біля самого берега, Бичко не бачив, але людський гамір, волання про допомогу, іржання коней доносились звідти все сильніше. Треба було швидко приймати рішення, вибирати правильний напрямок дій. Залишатись тут було не менш безпечно ніж наосліп, ризикуючи життям, діставатися протилежного берега. Схоплять поляки – скарають за зраду, схоплять турки чи татари – скарають знову ж за зраду. Бичко, рішуче рвонувши коня за вуздечку, поскакав уверх за течією до того місця, де, на його думку, переправа та той берег була б найбільш безпечною. Піднявши голову і спрямувавши погляд на хмарне чорне нічне небо, перехрестившись, гетьман різко повернув коня ліворуч у напрямку річки. Кінь послушно рушив уперед, обережно переставляючи ноги, що грузли у пісок і рінь. Раптом кінь злякано здригнувся і, як вкопаний, застиг на місці. Бичко вихопив з піхов шаблю і навмання махнув нею ліворуч і праворуч, але вона ніякої перешкоди не зустріла. У відповідь почув іржання коней і уривки татарської мови. «Ось і все!..» – тільки і майнуло в його голові. Він ще кілька разів розрізав темряву гострим лезом шаблі, але відповіді не було. Він повторив ще – нікого і нічого!.. Раптом несподівний важкий удар по голові звалив його з коня додолу. Жалісно дзенькнула, наткнувшись на камінь, шабля. Бичко знепритомнів. Татари, які організували тут засідку на втікачів, упіймали коня, міцно зв’язали гетьману-зраднику руки і кинули його безпорадне тіло між скалічені тіла інших утікачів-валахів, долю яких вирішать хан або Іскандер-паша.
Вранці хан, оглянувши полонених, оголосив їх бранцями і наказав відправити до Криму. Небезпечного
39
зрадника, гетьмана валаського господаря Бичка відіслав до Іскандера-паші...
… У наметі Іскандера нещасному Бичкові розв’язали посинілі руки і наказали стати на коліна. Розлючений паша зразу ж накинувся на зрадника:
– Як ти, паскудо , посмів зрадити намісника самого Бога на землі, Османа? Кажи, собако! – і з усієї сили ударив валаха ногою в обличчя. З носа і рота Бичка тоненькими червоними цівочками потекла кров. Проте паша щосили лупцював ногами і далі, допоки нещасний не витягся розтерзаним тілом, не подаючи жодних ознак життя.
– А ви чого повитріщали очі? – сердито зиркнув на чаушів і слуг паша. – винести це падло геть з моїх очей! Отямиться – на палю його! Виставити її навпроти польського табору! Хай Жолкевський дивиться і пам’ятає, що його, зрадника– короля, невдовзі чекає те саме!
Чауші кинулись до напівмертвого Бичка, схопили його за ноги і виволокли із намету.
Тим часом Іскандер– паша уже вимагав від своїх командирів за будь-яку ціну, хоч з-під землі, живого чи мертвого, доставити йому на очі валаського господаря Граціані і настромити його на палю поруч із Бичком...
3
А що ж Граціані, якого в нічній метушні втратив з поля зору гетьман Бичко?
Відправивши Бичка організувати змовну втечу, гос-подар Граціані, скликавши до себе обозних і слуг, наказав супроводжувати військовий обоз до Оргеєва, у лісисту місцевість і там залягти до його повернення. Коли ті вийшли із намету Граціані, прямуючи до навантажених возів, раптом зупинилися: дорогу їм заступив кінний загін, очолюваний
40
відомим у Валахії боярином Штефаном Дукою, давно уже запідозреним у неприязних стосунках з Каспаром Граціані. Чому ненавиділи один одного – було таємницею для всіх валахів, окрім них обох. Аж пізніше виявилося, що, ставши господарем Молдавії, чужинець-хорват Граціані, представлений валаським боярам новим господарем двох князівств, після засідання Дивану дозволив присутнім турецьким високопосадовцям і п’яним воякам після банкету ґвалтувати присутніх тут жінок і дочок молдавських бояр, виставивши перед цим силою за поріг їхніх чоловіків і батьків. Серед нагло принижених був і він, Штефан Дука, відомий у всій Валахіїї багатій і бабник-ґвалтівник. Оточений завжди і скрізь надійною, спеціально навченою охороною, Дука, в стані сп’яніння, дозволяв собі все, що тільки можна було – ґвалтувати жінок і дочок підлеглих йому і слабших за нього з особливою дикістю і цинізмом – на очах родичів і будь-де. Його дружини на банкеті не було. Вона чекала дитину. На урочистість напросилась її сестра Фотина, яка вже двічі була заміжньою і поки сестра виношувала маля, безцеремонно, не ховаючись, із задоволенням виконувала сестрині подружні обов’язки.
Наслідуючи турецьких османів, католик Каспар Гра-ціані, вирішив створити у Яссах свій власний потаємний від турків гарем. З метою поповнення цього закладу вродливими жінками і дівчатами Каспар створив із колишніх турецьких придворних слуг і перестарілих жорстоких яничарів спеціальний загін, завданням якого було полювання на найвродливіших жінок, викрадення і доставлення їх у гарем. На всіх офіційних і приватних прийомах поруч з господарем сидів здоровенний турок з великою круглою головою, на якій, як велика біла квочка, всівся непомірно великий тюрбан із білосніжної парчі, прикрашений великою, оздобленою червоним рубіном брошкою. Ліве око турка-євнуха було перев’язане чорною оксамитовою
41
пов’язкою а праве – постійно і невтомно вишукувало чер-гову жертву, до еротичного смаку вередливого нового господаря, велике вухо постійно вловлювало найменший порух губ і найтихший голос Граціані. Розігрітий міцним молдавським вином, господар прямо за столом своїми чорними буравчиками вп’явся в ледве прикриті тоненькою прозорою вуаллю привабливі великі, круглі білі груди валаської боярині Фотини. Відчувши на собі впертий ненаситний погляд, ніяково зашарілася, намагаючись якомога ретельніше прикрити розкішну спокусу, але з цього нічого не виходило: її тремтячі руки з прозорою хустинкою між пальцями, замість того, щоб прикрити оголені груди, ніби навмисне безсоромно оголювали їх все нижче і нижче. Переконавшись у тому, що не здатна впоратись зі своїм хвилюванням під пильним вимогливим поглядом доволі таки вродливого, такого ж смуглявого, як і вона, чужоземця, безсило опустила непослушні руки на тремтячі коліна. Каспар, штовхнувши ліктем старого євнуха, очима подав умовний знак діяти, а сам, піднявшись з-за столу, вийшов у заздалегідь підготовлену суміжну кімнату, посередині якої стояло широке дерев’яне ліжко, застелене червоним шовковим покривалом.
Дуже скоро одноокий євнух уштовхнув не дуже здивовану і розгублену бояриню за двері і міцно зачинив їх за собою. Закривши обличчя тремтячими руками, повногруда красуня з щоками, схожими на двійко червоних яблук, стояла розгублена, покірна...
– Не тремти, я тебе не з’їм! Підійди до мене! – владно наказав Граціані. – На, випий! Це тебе заспокоїть!
Валаська красуня мовчки прийняла з рук господаря кварту і приречено, голосно ковтаючи, заповнювала шлунок терпкою, але приємною на смак рідиною, ковтати яку було дедалі все приємніше і приємніше. Тепло, створюване нею, приємно розтікалося по всьому тілу. У неї паморочилась
42
голова і від вина, а ще більше від настирливих Граціанових рук, які без дозволу та згоди уже глсподарювали у її пазусі. Поривисто гаряче дихаючи їй в обличчя і непомітно підштовхуючи свою жартву до ліжка, Граціані пошепки запитав:
– Як тебе звати? Чия ти, красуне?..
– Фотина. Рідна сестра дружини Штефана Дуки... – також пошепки відповіла жінка, втрачаючи контроль над собою, повільно опускаючись у ліжко.
– От і добре... От і добре... – гаряче шепотів на вухо збуджений до краю Граціані, лягаючи поруч...
4
Обурений Дука виношував план помсти кривдникові його самолюбства, як йому здавалось, ґвалтівника жінки, тіло якої належало лише йому. Правда, похітлива Фотина вже до цього двічі побувала в шлюбах, – першого разу за далеким родичем ясського циганського барона, який загинув на палі за крадіжку коней у турецького аги, а другого разу – за перкалабом сороцької фортеці Ананієм, який злетів у повітря під час вибуху порохового складу. Будучи нічим не ліпшим від Каспара, Штефан розцінював випад господаря стосовно його коханки занадто зухвалим, і тому вважав, що на його батьківщині чужинцям слід було б вести себе стриманіше, тим більше, коли маєш справу з місцевим боярином, який не менше турецького ставленика достойний стати господарем Молдвії та Валахії. В боях під Цецорою Дука більше думав не про те, щоб нищити ворога, а як помститись Граціані. Вичікуючи сприятливої нагоди здійснити свій план, Штефан намагався завжди бути поруч майбутньої жертви і при першій-ліпшій нагоді всадити йому кулю у саму потилицю, але зробити це не вдавалось ніяк. І ось тепер, коли цей зрадник і турків, і поляків, збирався урятуватися підлою втечею з поля бою, можна
43
було відкрито поквитатися з падлюкою. Спостерігаючи за поведінкою Граціані здалеку, Дука помітив, що Каспар вирішив прихопити з собою ще й багатий військовий обоз. Подавши вершникам умовний знак, Штефан Дука сміливо виїхав назустріч обозним.
– Стай! – вихопивши шаблю, крикнув Штефан Дука, щільно оточуючи обозних. – Унде Граціані?
– Аколо, аколо! – злякано вказуючи пальцями на місце перебування господаря відповіли ті.
– Біне, біне! – Вигукнув Дука і на чолі загону помчав на вказане місце.
Побачивши непроханого гостя, Каспар, вихопивши шаблю, вигукнув:
– А тобі чого тут треба! Марш за Прут, я наказую!
– Не кричи! Почують голомозі – горлянку переріжуть!
– Що? Ти як говориш зі мною, господарем своїм, чорт би тебе побрав? Зв’яжіть його! – вказуючи оголеною шаб-лею на Дуку, заревів, звертаючись до охоронців розлюче-ний Граціані. Проте ніхто з них навіть з місця не зрушив.
– Сам тепер бачиш, який і над ким ти, Каспаре, господар... Запроданець, зрадник, османський холуй, пахолок – ось хто ти! Зібрався тікати? А не скажеш, куди – в Константинополь? У Хорватію? В герцогство Накос?
– Може, і туди. А твоє яке діло? Я сам тут вирішую! – підвищив голос Граціані.
– Та ти вже такого понавирішував, такої каші наварив, чужинцю, що проклинатиме народ наш ще не одне століття і тебе, і тих, хто силоміць посадив тебе на трон господаря. Живим, Каспаре, ти з цього місця уже не рушиш! Згинеш, собако, тут, де напаскудив! Ти зібрався уникнути кари, втекти? А куди втікати з рідної землі нам? До поляків – скарають, до турків і татарів – на палі посадять! На списи його!
Оточений звідусіль кінними вершниками, переляканий
44
Граціані ревів по-звірячому, безуспішно намагаючись відвернути спрямовані на нього гострі наконечники списів, що повільно, але невідворотно заглиблювалися у його тіло, яке за мить уже безсило обвисло на довжелезних держаках, рясно скапуючи кров’ю...
Розправившись з Граціані, Дука зі своїми підлеглими поспішно повів обоз подалі від турків і поляків у напрямку Оргеєвських лісів.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
Втеча з поля бою кам’янецького магната Калиновського зі всім загоном та кавалеристів валаського господаря Каспара Граціані викликала у таборі Жолкевського величезну тривогу і панічний страх перед переважаючими силами ворога. Спочатку пошепки, а потім і на весь голос від роти до роти поширювались чутки, що Жолкевський із своїм зятем Концепольським, сином та племінником також збираються тікати в Польщу, жертвуючи ворогові табір із військом та обозними коштовностями. Захвилювались полки і роти, розгубились командири, кинувшись до коней.
Жолкевський, отримавши донесення Корецького про втечу Калиновського і Граціані, не гаючи часу, вискочив на коня і поїхав територією табору від полку до полку, від намету до намету, заспокоюючи і втішаючи воїнів, запевняючи їх бути з ними поруч до останнього подиху, а щоб його було добре видно всім, наказав запалити всі свічки, скільки їх було. Поява коронного гетьмана, його рівний впевнений голос багатьох стримав від втечі, врятував од катастрофи, яка невідворотно, мов чорна градова хмара
45
після літньої спеки, нависала над польським військовим табором.
Не зімкнувши до самого ранку очей, роздумуючи над тим, що сталося, зваживши можливості свої і ворога, Жолкевський переконався сам і мав на меті переконати командирів у тому, що з військом, яке вціліло, немає ніякої надії здолати ворога, який у десятки разів сильніший і за кількістю людей і за кількістю гармат. А як до всього ще додати скарги обозних про нестачу продовольства, зливи, що майже зіпсували порох, то єдино правильним рішенням, яке слід було прийняти у даній ситуації Жолкевському, – це організований відступ усім табором у напрямку Дністра.
Двадцять восьмого вересня 1620 року, виступаючи на терміново скликаній нараді перед командирами підрозділів, Станіслав Жолкевський сказав:
– За два дні боїв ми завдали зухвальцям величезних втрат – набагато більших, ніж вони нам! Дякую кожному з вас за мужність і героїзм, за любов до землі рідної, до нашого короля! Але за цей же час ми зазнали і величезного приниження, завданого нам підлою зрадою Калиновського, Граціані та інших виродків, які, втративши совість і честь, утекли з поля бою. Вони прийшли сюди за славою, а пішли з ганьбою! Знеславили себе у цій війні і ті, кого я кликав за собою, а вони не пішли з егоїстичних та інших міркувань! Відповідаючи перед Богом, Річчю Посполитою і королем за всіх вас і кожного зокрема, я прийняв рішення не втікати з-під Цецори, а організовано всім табором відступати до Дністра, завдаючи ворогам у безперервних боях нищівної відсічі! Кожен з вас має розуміти, що ми оточені сильним і підлим ворогом, який намагатиметься винищити нас до останнього. А тому вимагаю від кожного суворо дотримуватися військової дисципліни, точно виконувати накази командирів, берегти зброю, порох, один одного! Ми
46
з цього часу з вами – міцний кулак! І чим міцніше він буде стиснутий, тим міцнішими будуть удари по ворогу! Мені, кому Господь довірив ваші долі і життя, до небезпек не звикати. Я уже стара людина і смерті не боюся. Мене більше турбуєте ви, здебільшого молоді люди, які ще не спізнали всіх радощів земного життя, а вже мусите дивитися смерті у вічі. Ось поруч зі мною мій улюблений син Ян, а біля нього – племінник Лукаш. Я взяв їх з собою в похід не тому, що мені вони більше не потрібні, ні! А тому, що вони мають стати хоробрими, мужніми захисниками Речі Посполитої, своїх родин. Цей похід загартує їх, і в майбутньому вони не осоромить честі і слави Жолкевських! А як би сиділи дома, ховаючись за жіночі спідниці, прикриваючись ними як щитом, стали б схожими на тих, що покинули цецорське поле, рятуючи свої шкури ганебною втечею! Більшість зрадників далеко від цього місця не втекли, а запаскудили своїми трупами і трупами коней глибокі вирви Прута. Решта потрапила до рук татарів і турків! Ось вона справедлива Божа кара!.
Після наради командири почали готувати табір до організованого відступу. Всюдисущий Жолкевський наказав війську щільно зімкнути ряди і оточити їх обозом, з’єднавши вози міцними ланцюгами і прилаштувавши на них гармати. Коронний гетьман усе продумав до дрібниць. Тепер, відступаючи, польський табір ставав неприступною рухомою фортецею, здатною за кілька хвилин зупинитися і вступати у двобій з ворогом, міг відбивати атаки і не зупиняючись. Удосвіта приготування було закінчено. Стомлені безсонною ніччю вояки дрімали хто де. З-за обрію виглянуло сонце, поливаючи кривавими променями притихлий сонний табір. Перед самим його сходом турки, виконуючи наказ Іскандера-паші, зовсім близько, щоб бачив увесь польський табір, закопали палю, нанизавши на неї схопленого і засудженого до страти гетьмана війська
47
валаського господаря Граціані Бичка. Міцно зв’язаний гетьман ревів на палі, як навіжений. Відчайдушний крик зрадника нервував, пригнічував усе військо. Багато вояків затуляли руками вуха, не дивлячись у той бік, звідки безперестанно долинав зойк. А деякі прохали командирів дозволити їм вийти за межі табору і добити нещасного.
– Та здохни вже нарешті і не муч нас, проклятий!.. – вигукнув, сплюнувши в той бік, завжди витриманий і неквапливий чигиринський сотник Михайло Хмельницький, пораючись біля гаківниці. Ніби почувши прокляття бувалого козака, Бичко затих. Хмельницький полегшено зітхнув і перехрестився.
2
Вислухавши донесення старших командирів про повну готовність до відступу, Станіслав Жолкевський підняв очі на небо, і, перехрестившись та перехрестивши весь табір, промовив:
– Матко Бозка, допоможи! – Вийняв з піхов шаблю і високо підняв її над головою. Срібний бойовий клич сурм сповістив усіх про початок відступу. Сталося це вранці двадцять дев’ятого вересня.
Табір, чимсь схожий на величезного монстра, усім тілом спочатку ніби здригнувся. Заскрипіли колеса возів, заіржали сотні коней, дружно вдаривши копитами об землю, понесли його захисників у напрямку рідної землі все упевніше і впевненіше.
Раптовий відступ решток польського війська став для ворогів повною несподіванкою. Іскандер-паша і Джанібек Гірей уже вітали один одного з перемогою, не забарившись надіслати радісну звістку і до Стамбула, де її з нетерпінням чекав молодий султан Осман ІІ. Обидва полководці, обговорюючи ситуацію, були одностайними в
48
тому, що тепер і самі ординці доведуть справу до перемоги. Іскандер-паша наказав атакувати втікачів і негайно всіх знищити. Польських командирів полонити і відправити до нього. Самовпевнений Гірей з п’ятитисячною добірною ордою кинувася доганяти табір Жолкевського, який уже встиг відійти від Цецори на відстань кількох миль, намагаючись сходу прорвати польську оборону і, зчинивши величезний переполох, оточити й знищити поляків. У швидкому здійсненні задуманого зухвалий хан не сумнівався.
Побачивши ординців, які швидко наближалися, погрозливо галасуючи, табір зупинився. Зімкнувши близько один до одного вози, поляки приготувалися до бою.
Коронний гетьман, об’їжджаючи позиції, суворо наказував берегти порох. Стріляти по ворогах з пістолів і гармат дружними залпами тільки близько підпустивши ординців до себе.
Перша атака татар на лівий фланг табору безславно провалилася. Спроба вдертися до табору коштувала дорого: кількох десятків убитих і поранених. Перегрупувавшись, татари помчали на табір з іншого боку. Дружно затріщали постріли рушниць, сколихнули повітря постріли гармат – і наслідки ті ж: густо всіяне вбитими і скаліченими поле. Кримці, зализуючи рани, відступили за пагорби. Табір знову рушив з місця, але далеко відірватись від переслідувачів не встиг. На цей раз степовики оточили його з усіх боків. Табір зупинився і напружився, очікуючи нової атаки. Вона почалася, як завжди, з голосного дикунського люлюкання і шаленого кінського галопу на позиції табору. Не наблизившись навіть на відстань пострілу, татари різко повернули коней і поскакали назад.
– Виманюють на себе, – зауважив Корецький.
– А що ж їм залишається? – погодився Жолкевський. – Табір не по зубах, тож вирішили в дурня погуляти.
49
Передайте, князю, мій наказ війську, особливо безрозсудливим і гарячим жовнірам: ні кроку з табору! Робити вигляд, що ми їх зовсім не бачимо! Хай понервують, добряче позляться!
Коли Корецький відбув у військо виконувати наказ, Жолкевський у супроводі Концепольського і сина Яна об’їжджав бойові позиції, довідуючись про настрій та потреби вояків. На ділянці, яку захищали чигиринські козаки-добровольці, він зустрів Михайла Хмельницького, сотника, який багато років підряд вірою і правдою служив родині Жолкевських, брав участь у багатьох військових походах під керівництвом коронного гетьмана, відзначаючись особливою кмітливістю, винахідливістю, мужністю. Під’їхавши ближче до сотника, який нахилився над козаком, що нерухомо лежав на возі, запитав:
– Захворів?
– Так, гетьмане. Ще під Цецорою простудився, промокши до нитки...
Що не робили – нічого не допомагає. Хороший козак. Жаль, помре. Навіть не знаю, що дружині скажу, адже наказувала, щоб у поході беріг його...
– Так, війна не жаліє нікого... – співчутливо промовив Жолкевський. – Багато, ой як багато згубила вона, проклята, душ, а скільки ще згубить – нікому не знати!.. А як почувається Богдан, син твій? Де він ? Поклич, побачити козака хочу!
– Богдане! – голосно гукнув Михайло на сина, котрий, низько схиливши голову, здавалось, прилип біля гаківниці, прицілюючись у бік очікуваного ворога.
Почувши батьків поклик, Богдан швидко підійшов, знявши шапку, вклонившись, привітався із Жолкевським, а потім із сином його Яном, з яким був у приятельських стосунках уже не один рік, і якому щиро заздрив, бо той був дуже здібним до різних наук і мов.
50
– Як справи, козаче? – скупо посміхаючись у білі вуса, запитав коронний. – Звикаєш?
– Дякую, добре! – доброзичливо відповів Богдан. – Звикаю.
– От і добре! Звикайте, сини, звикайте. Ми, батьки ваші, старіємо, стаємо немічними... Одна надія на вас! Мужнійте, набирайтесь досвіду, військової вправності. Скоро, мабуть, уже скоро, ми доручимо відповідальну справу захисту країни вам! Постійно пам’ятайте це, сини наші рідні!..
– Пам’ятатимемо і, будьте певні, не підведемо! – відповів Богдан за себе і Яна.
Попрощавшись з Хмельницьким, Жолкевський поїхав далі, а Богдан мерщій кинувся до гаківниці, почувши раптом татарське, схоже на вороняче каркання, тремтіння під ногами землі, викликане наступом татарської кінноти. Як йому зараз хотілось виплюнути із безвідмовної гаківниці в їх розкошені очі стовп вогню і десятки смертоносних куль! Та і цього разу татарва повторила попередній маневр і швидко відкотилася на свої позиції. Табір стояв незворушно, не зробивши жодного пострілу по ворогу. Повторивши ще кілька спроб атакувати табір, але боячись великих втрат, кримці відкотились за горизонт. Пролунала команда Станіслава Жолкевського, і табір поволі пішов далі, прокладаючи зброєю собі дорогу через незчисленні розлючені ворожі полчища, які, як оті зграї голодного чорного вороння, почувши запах кривавої поживи, переслідуватимуть жертву до повного скону...
Через милю-дві табір знову наткнувся на татарську орду, яка непомітно випередила відступаючих. Перего-родивши доволі вузьку дорогу, яка пролягала між високими пагорбами, Джанібек Гірей примусив поляків вступити у нерівний бій. Табір зупинився. Напруживши слух та увагу, вояки приготувалися до бою, але його не спровоковували. Тримаючись на відстані, татари неохоче відходили назад,
51
а табір повільно рухався вперед, ніби переслідуючи їх. Несподівано татарські кінотники розступилися, звільнивши дорогу. Навпроти табору несподівано, мов із-під землі, з’явилося кілька гармат. Повернувшись чорними жерлами в напрямку наступаючих, вистрелили. Просвистівши майже над самими головами поляків, ядра впали далеко позаду. Неточним був і другий залп. Метушливо пораючись біля своїх гармат, ворожа гарматна обслуга і гадки не мала, що сама вже стала мішенню польських пушкарів. Вистачило трьох залпів у відповідь, щоб татарська артилерійська батарея замовкла назавжди.
– Отак їм! Отак, щоб знали! – похвалив своїх пушкарів Жолкевський і наказав рухатися вперед.
Табір знову рушив з місця. Уражені тим, що сталось у них на очах, татари не наважувались атакувати, а колонами на відстані тільки супроводжували супротивника. До самого вечора ординці не давали полякам ні хвилини спокою. Знову кілька разів відчайдушно кидалися вони в атаку, знову зазнавали чималих втрат, але не каялись. Усю ніч табір, хоч і повільно, але рухався, зупиняючись тільки для відсічі нападникам.
3
Початок другого дня відступу розпочався рішучою спільною татарсько-турецькою атакою, яку очолили калга Джанібек Гірей та Іскандер-паша. Перед самою атакою самовпевнений турок попередив хана, що сьогодні під час останньої в цій війні атаки він сам особисто полонить і Жолкевського, і Концепольського, і Корецького, на що татарин зауважив, щоб турок не повторював дурних звичок пихатої польської шляхти: спочатку говорити а потім робити... Легко обіцяти – тяжко зробити! Накинувшись з усіх сторін на табір, самовпевнені кати і на цей раз отримали
52
гідну відсіч, загубивши біля табору кілька сотень життів. Розлючений першою невдачею Іскандер-паша повів у наступ нову валку Магометових синів. Та все даремно! Як і після першої атаки, довелося рятуватися ганебною втечею, залишивши на полі бою вже гори трупів. Під час третьої атаки від удару у голову ядра мертво впав Іскандерів кінь і паша ледве врятувався, скориставшись скакуном убитого сипаха. Штурм табору з невеликими перервами тривав майже цілий день. Поляки вміло оборонялися, винищуючи ворогів і при першій зручній нагоді рухаючись, не порушуючи табірного строю, у напрямку Дністра. Скоро на землю опустились густі сутінки. Табір рухався поволі далі, приводячи все у належний порядок: перев’язували на ходу поранених і навіть хоронили вбитих, яких, на щастя, було небагато.
Турки і татари, залишивши на місці бою спеціальні похоронні команди, продовжували переслідувати табір Станіслава Жолкевського, який не зважаючи ні на що, жив своїм військовим життям, боровся за виживання, за життя, ще впродовж чотирьох діб, з останніх сил відбиваючи наполегливі атаки переслідувачів. Знесилене пекельною дорогою, багатьма безсонними ночами, голодне, поріділе військо в ніч на шосте жовтня 1620 року, коли до кордону Речі Посполитої залишилось якихось дві милі, коли йому зосталось зробити ще одне зусиля, відмовилося виконувати накази коронного гетьмана. Те, чого не змогла зробити ворожа сила, було довершене свавіллям і непокорою власних вояків.
Відчувши близькість польського кордону, і повіривши, що небезпека вже минула, жадібні до їжі та багатства вояки, кинулися грабувати обоз. Жолкевський закликав припинити безчинства, але слухняні й хоробрі під час відступу оборонці табору навідріз відмовилися виконувати накази командирів. Справа дійшла до кровопролитних
53
сутичок . Спроба Самуїла Корецького зупинити сутички і розбрат нічим добрим не закінчилась. Вояки, грабуючи все, що потрапляло під руки, стрімголов, пішки чи верхи на конях, тікали з табору світ за очі. Дуже скоро військовий табір спорожнів наполовину.
Слух про смуту в польському таборі долинув і до дванадцятитисячної орди, яка розташувалась на ніч недалеко від польського табору, і вже було заспокоїлась та не розраховувала на будь-який успіх у боротьбі із табором Жолкевського. А дізнавшись про те, що діється у польському станіі, спішно кинулась у нічну атаку і без особливих зусиль та майже без утрат увірвалася в нього, винищуючи всіх, хто потрапляв на очі. Зчинилась паніка. Рятуючись від татарських ятаганів, одні тікали в нічний степ, інші – навмання бігли до Дністра, намагаючись дістатися польського берега, втративши рештки сил, знаходили прихисток у водах швидкоплинної ріки.
4
Покинутий військом коронний гетьман Станіслав Жолкевський з невеличким загоном найвідданіших йому людей, вирішив боротися до останнього подиху.
– Сини і діти мої! Хоробрі лицарі Речі Посполитої! – звернувся до відданих йому командирів і солдатів коронний гетьман. – Багато я прожив і побачив на цьому грішному світі! А от таку ганьбу – вперше! Який сором, яка ганьба, бачити, як за крок до порятунку і слави, жадібні, ниці, безвідповідальні боягузи, рятуючи власну шкуру, втекли з табору, залишивши нас віч-на-віч з бусурманами. Нас, як бачите, горстка залишилась... Я так розумію, що ми з вами приречені! Допомоги чекати не доводиться нізвідки. То як на це вже воля Божа, то я б дуже хотів, щоб ми хоч перед загрозою смерті були гідними слави наших славних
54
попередників і якщо доведеться піти із життя грюкнувши дверима, залишили нашим нащадкам приклад синівської любові до землі рідної, приклад мужності і героїзму! Це час особистого вибору. Я його для себе зробив. Зробіть його і ви! Я нікого і ні до чого не примушую. Вольному – воля!..
Ставши спинами один до одного, він, син Ян, зять Концепольський, племінник Лукаш, князь Самуїл Корецький, Микола Потоцький, Ян Тишкевич, Михайло Хмельницький та його син Богдан кілька годин захищалися від напосідливих татарів, які тепер уже не рахувалися з втратами, намагалися взяти сміливців живими і доказати самовпевненому Іскандеру-паші, чиї воїни ліпші і хто насправді переміг найкращих польських полководців.
Відбиваючись від ворогів, сімдесятирічний Жолкевський зрозумів, що все вже втрачено, що його покидають сили, міцно потис руку синові:
– Залишишся живим – розкажи усім, що було насправді, що бачив своїми очима!
– Тату! Ти що? Куди?
– Я йду, бо мені вже час вмерти по-людськи! Прощавай, Янику, прощавай, Лукаше! Яне, матір бережи!..
Переодягнувшись у солдатську одежу, щоби не бути пізнаним, коронний,сиснувши в руці офес гострої шаблі, пішов шукати славної смерті між рядами ворогів...
– Гетьмане! Гетьмане! – почув у запалі бою знайомий голос Жолкевський.
На мить повернув голову – Михайло Хмельницький. Однією рукою фехтує із татарином, а другою тримає за вуздечку скакуна.
Візьміть мого коня! Рятуйтесь, я прикрию! – просить благально.
– Дякую, Михайле, дуже дякую! Не можу, козаче, не можу, – де стадо, там повинен зоставатися і пастор...
Не встиг Михайло Хмельницький усвідомити відповідь
55
коронного, як прозівав сильний удар татарського списа ззаду, під ліву лопатку. «Це смерть!» – останнє, що майнуло у його голові, і він, захитавшись на ногах, мертво звалився на землю...
У розпалі бою Жолкевський побачив, як татари оточили Яна, кинувся йому на виручку.
– Не бійся, синку, я з тобою! Батько іде до тебе! Тримайся синку!...
Багато кримців полягло на полі бою від шаблі Станіслава Жолкевського! Про це свідчило геть зранене безголове тіло коронного гетьмана, знайдене вранці у купі ворожих тіл...
Сірий, похмурий ранок освітив бойовище, густо вкрите мертвими і понівеченими тілами. Татари і турки, вештаючись ним, добивали поранених, роздягали вбитих. Іскандер-паша наказав розташувати свій табір поруч бойовища і поставити тут свій намет, перед яким невпинно зростала піраміда відтятих голів. Аджем-оглани діловито порались біля великих барил, скидаючи в них голови і пересипаючи їх сіллю. Треба було доставити голови до Стамбула, настромивши їх на списи, розташувати навколо султанських палаців разом із прапорами знищених ворожих полків на радість молодому падишаху та на острах польському королю.
Голову Станіслава Жолкевського, нанизану на бунчук, Іскандер-паша сам особисто погордливо возив напоказ військовими підрозділами, забувши зовсім про те, що відтяв її коронному гетьману не він, а татарин Гірей. Після процесу хизування та відвертого знущання голову Жолкевського та інших командувачів ретельно засолили окремо і відправили в подарунок Осману, щоби довго стирчали вони на списах і дивилися на Босфор невидючими очима, аж поки не виклюють їх гави.
Польного гетьмана Концепольського, князя Самуїла Корецького, галицького старосту Михайла Струся, старосту
56
Грубешовського, сина гетьмана Яна, племінника Лукаша Жолкевських, Олександра Балабана, Яна Тишкевича, Богдана Хмельницького – цих полонили і відправили у неволю – одних до Стамбула, інших – у Крим...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
… Звістка про трагічну смерть одного з найкращих полководців, найосвіченішої людини другої половини ХУІ – початку ХУІІ століття – Станіслава Жолкевського, втрату у цьому поході відомих і найкращих військових та державних мужів невимовним горем відбилася в серцях усіх поляків. По усій країні відправлялись заупокійні меси. Виплакувала останні гіркі сльози за мужем своїм і сином Регіна Гербуртова – двоюрідна сестра Яна Замойського. Вірна дружина і любляча матір трьох дітей не могла собі уявити, як це голова улюбленого чоловіка, батька її дітей могла бути виставлена на глум у далекому, чужому і проклятому, Константинополі. В неї кілька разів зупинялось серце, коли дізналась про те, що, поглумившись кілька днів над головою її чоловіка у столиці, жорстокий Осман, наче насміх, виставив її над воротами сералю. Не гаючи часу, Регіна поїхала до Варшави, сподіваючись на аудієнцію в самого короля. Король відчував і власну вину перед мужньою жінкою, не уявляв собі, як дивитиметься після всього, що сталося, їй у вічі, всіляко ухилявся від зустрічі з нею, покликаючись на зайнятість невідкладними державними справами. Через день відчайдушна жінка сама з боєм прорвалася крізь охорону до кабінету Сигізмунда ІІІ. Розублений король, вражений рішучим вчинком дружини колишнього покійного коронного гетьмана і канцлера, сплотнівши обличчям, гарячково шукав у своєму лексиконі якихось заспокійливих слів, але їх не знаходив,
57
бо ніколи не можна знайти того, чого нема і ніколи не було. Король мовчав. Заговорила Регіна, наполовину відкривши з-під чорної хустки підпухле від страждання і сліз обличчя з майже мертвими скляними очима.
– Уникаєте мене, ваша величність? Дарма ви це робите! Смерть мого улюбленого чоловіка на вашій совісті і ваших підданих та підлеглих – сенаторів, магнатів, дворян. Вони зрадили мого чоловіка ще раніше, ніж він рушив на Молдавію, тим, що не дали грошей на утримання війська, тим, що не пішли з ним захищати честь і гідність вашу та держави, рятуючи власну шкуру, тим, що втекли з поля бою, залишивши його з горсткою війська проти численних орд... Ви – король ! Ви – відповідальний за те, що сталося!..
– Я… Я… – почав було виправдовуватись Сигізмунд. – Я пропонував йому підмогу... Я пропонував йому запорожців, але він і слухати мене не хотів...
– Ніби ваша величнісь до цього й не знала про його ставлення до холопів...
– Знав, не приховую, але іншого виходу не було... Та й хто міг подумати, що Граціані так підло зрадить?..
– А як ваша величність ставиться до того, як глумляться над прахом дорогої мені людини в Стамбулі? Невже ви і сейм не припините це знущання над тілом людини, яка протягом сорока шести років не злазила з сідла бойового коня, двадцять років сиділа у кріслі сенатора?
– Ми дали доручення послам з цього приводу, але... турки вимагають викуп... Казна порожня… Тут нічого не вдієш…
– Тоді, – перебила його відповідь Регіна, – як ви такі бідні і нещасні, дозвольте мені самій потурбуватися про захист честі покійного канцлера. Не заважайте тільки, я сама на колінах проситиму ваших підданих про допомогу, чуєте, сама! Мені не посміють відмовити...
58
– Ну, гаразд, гаразд!.. – відповів Сигізмунд. – Робіть, як знаєте!.. Буде потрібна допомога – звертайтесь!..
– Аякже! Діждешся від вас...
Покірно вклонившись королю, Регіна Гербуртова – Жолкевська, вийшла з кабінету.
Як діяла ця відчайдушна пані для того, щоб вирвати тіло і голову чоловіка з пазурів чужоземних глумителів, король не знав, якщо не сказати, що забув, як тільки вона вийшла з його кабінету. Але невдовзі вона знову туди прийшла, але вже з проханням дозволити їй поїхати до Стамбула за головою чоловіка. Король не заперечував, але попереджував дружину покійного, що дорога до Стамбула неблизька і до того ж небезпечна.
– А мені, ваша величність, уже на цьому світі нічого не страшно! Якось відбоялось усе... Дозвольте і благословіть!
– Канцлерську карету і охорону пані! – владно розпорядився король, звертаючись до начальника канцелярії.
… Кілька довгих тижнів знадобилися мужній жінці, щоби, ризикуючи життям, подолати небезпечний шлях від Варшави до Стамбула. Зупиняли, затримували, допитували, погрожували, принижували, брали хабарі і навіть охороняли за додаткову плату. Жадібність, азіатське безкультур’я переможців її чоловіка постійно викликали у Регіни Гербуртової протест і огиду. Та вибору не було – довелось терпіти і підкорятися нелюдам. Прибувши врешті до Стамбула, кілька днів оббивала пороги різних урядових канцелярій, домагаючись зустрічі з Османом. Чиновники, безцеремонно хапаючи в неї з рук злоті, обіцяли влаштувати аудієнцію, постійно підкреслюючи, що це не так просто зробити. Врешті їй повідомили, що султан зайнятий інспектуванням військ, а тому доручив прийняти польську пані великому візирові.
Вислухавши прохання убитої горем вдови – повернути
59
їй голову чоловіка – Іскандер-паша, той самий паша, який першим настромив голову Станіслава на гострий спис, накинувся на нещасну з образами і погрозами:
– Як ти посміла показатись мені на очі після того, як твій чоловік захищав зрадника могутньої Порти короля Зігмунта? Я покарав його за зухвалість! Я! Ніхто до мене цього не не міг зробити, а я – я зробив! Я відтяв її! Я можу відтяти зараз і твою! Відріжу, нанизаю на спис і виставлю на глум, щоб ви, поляки, назавжди запам’ятали, хто такий султан і як треба його слухати і поважати!..
– Ви, ваша величність, гніваєтесь на мого покійного чоловіка. А в чому винна я? Я, як і ваша дружина, не воювала проти султана. Я дружина покійного коронного гетьмана і хочу лише одного – поховати голову батька моїх дітей поруч з тілом... Так по-людськи. Дозвольте, прошу вас, не гнівайтесь, дозвольте забрати її і назавжди покинути вашу країну.
– Чоловік твій завдав султанові великої шкоди,і це все не так просто...
– Я знаю... Я знаю... Я за викуп... Я привезла гроші, прошу пана!
– Скільки? – змінивши тон, запитав візир, – бо це недешево!
– Ось тут три мільйони злотих, ваша величність. Все, що маю, – відповіла Регіна тремтячими руками поклавши пакунок з грішми на стіл.
– Ну, гаразд, пані, гаразд! Я дам розпорядження... – відповів уже навіть співчутливо Іскандер-паша, захитавши срібним дзвоником, що лежав на столі.
У відчинених дверях з’явився чиновник, допитливо дивлячись у обличчя візира.
– Бакі-паші! Склади для пані фірман з дозволом видати їй голову Жолкевського та дозволом безперешкодно покинути межі держави, я підпишу.
60
Підвівшись з-за столу, Іскандер-паша дав знак пані Регіні, що питання вирішено, а розмова закінчена.
– Їдь, пані, додому і при нагоді передай королю, що у своїй брехні і зраді він зайшов занадто далеко. Молодий султан йому цього не подарує!
Регіна, покірно схиливши голову, повільно пішла до виходу.
… Тим часом Осман ІІ, перетворивши величезну імперію на військовий табір, вів останні приготування до походу на Польщу. Але попереду на жорстокого завойвника ще чекала неймовірно складна перешкода – Хотинська битва у вересні-жовтні 1621 року…
м. Хотин, 2009-2011 рр.
61
ЗМІСТ
Розділ перший Розділ другий Розділ третій Розділ четвертий Розділ п’ятий Розділ шостий Розділ сьомий
.....3
15 20 29 35 45 57
62
Бурмей Іван Борисович. Б 91 Цецора. Історична повістина. - Чернівці: «Місто», 2011. - 64 с.
ISBN 978-617-652-005-4
У невеликій за обсягом історичній повісті йдеться про одну з найтрагічніших сторінок польского Середньовіччя – Цецорську битву 1620 року між польськими та турецько-татарськими військами за право володіти двома невеличкими князівствами – Валахією і Молдавією, в якій героїчно загинули, або були полонені найвидатніші військові і державні діячі тогочапсної Речі Посполитої. На думку багатьох істориків і дослідників, вона стала прелюдією, початком славнозвісної Хотинської війни 1621 року.
ББК 84(4УКР)6
Літературно-художнє видання
БУРМЕЙ ІВАН БОРИСОВИЧ
Ц Е Ц О Р А
Історична повістина
Відповідальний за випуск                            В. М. Кіндій
Редактор                                                      Б. І. Мельничук
Технічний редактор                                     Д. А. Татарчук
Підписано до друку 5 вересня 2011 року.
Формат 60х84/16. Гарнітура MyslC.
Друк офсетний. Папір офсетний.
Умовн. друк. арк. 3,72. Обл.-вид. арк. 2,81.
Тираж 500.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
видавців, виготовлювачів та розповсюджувачів
книжкової продукції
серія ДК № 617 від 2.10.2001 року
Видавничо-інформаційний центр «Місто». Україна, 58022 м. Чернівці, вул. Головна, 173А; тел./факс: (0372) 58-53-12, тел.: (0372) 58-53-11.
Надруковано У ВІЦ «Місто».