УДК ББК
Рекомендовано до друку вченою радою
Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця»,
протокол № 3 від 20 червня 2011 року.
Михайлина Л., Пивоваров С.
Нариси з історії Хотинської фортеці. Факти, легенди, гіпотези. — Хотин, 2011. — 128 с. ISBN
ББК
У науково-популярному виданні розглядаються питання, пов’язані з минулим Хотинської фортеці та м. Хотина. В роботі висвітлюються результати археологічних і нумізматичних дос-ліджень на території фортеці та околиць міста, аналізуються застарілі уявлення з історії пам’ятки, дається наукове пояснення виявленим матеріалам. Увазі читачів пропонуються маловідомі факти з минулого фортеці, розповідається про історичних осіб, які побували в Хотині, підкреслюється його значення для світової культури.
Для істориків, краєзнавців, вчителів, студентів, учнів та всіх, хто цікавиться історичним минулим українського народу.
 
ISBN
© Державний історико-архітектурний заповідник
«Хотинська фортеця», 2011 © Л. Михайлина, С. Пивоваров, 2011 © ФОП Зеленський В. Л., оригінал-макет, 2011
 
3
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Зміст
1.  Хотинська фортеця на «заслуженому відпочинку».........................5
2.  Фортеця відкриває свої таємниці .....................................13
3.  Загадкова назва міста ..............................................27
4.  Де знаходився літописний Плав? .....................................31
5.  Унікальний східноєвропейський монетний скарб .........................36
6.  Хто будував фортечні мури? .........................................40
7.  Спорудження Нової фортеці.........................................45
8.  Куди ведуть підземні ходи? ..........................................51
9.  Кам’яні та чавунні ядра з розкопок фортеці .............................55
10.  Кава «по-хотинськи» .............................................67
11.  «Секретна зброя» турецьких султанів .................................72
12.  «Козацькі» і «турецькі» люльки .....................................75
13.  Монетні знахідки розповідають......................................80
14.  Мечеть турецького гарнізону фортеці.................................88
15.  Хотинський предок адмірала О. В. Колчака ..........................100
16.  Барон Мюнхгаузен під стінами фортеці ..............................106
17.  Морські перемоги «Хотина» .......................................109
18.  Хотинська Пушкініана............................................112
19.  Дифірамби на честь Хотинських вікторій .............................116
20.  Хотинська фортеця устами очевидців ................................121
 
ВСТУП
Тисячолітнє місто Хотин та його велична фортеця, що здіймається над Дністром, вже декілька століть привертають увагу дослідників, мандрівників, краєзнавців. Їхньому минулому присвячено сотні статей, розвідок, науково-популярних видань, путівників, заміток тощо. Проте ще й досі багато питань з історії «твердині над Дністром» залиша-ються не з’ясованими, або маловідомими широкому загалу, окремі ж твердження не відповідають дійсності. Поряд з цим часто-густо можна зустріти й справжні вигадки чи перекручені факти, які «мандрують» з одного видання в інше й не сприяють об’єктивно-му висвітленню славного минулого Хотинської фортеці. Не зовсім точна інформацію про фортецю потрапила й до різноманітних вітчизняних і зарубіжних довідників й енцикло-педій та продовжує дезорієнтувати відвідувачів Хотина.
З огляду на це й виник задум даного видання — ознайомити читача з маловідомими сторінками історії фортеці, прокоментувати виявлені під час археологічних досліджень знахідки, показати безпідставність деяких історіографічних міфів про місто та фортецю, акцентувати увагу на окремих цікавих історичних фактах. А головне — зацікавити читача минувшиною Хотина, спонукати його до нових пошуків і відкриттів.
Основу книги складають невеликі нариси. У них характеризуються, перш за все, ма-теріали археологічних досліджень, які автори здійснюють у фортеці з 2002 року. Через призму археологічних і нумізматичних знахідок реконструюються події, пов’язані з чис-ленними битвами під стінами фортеці, характеризується життя та побут гарнізону, тор-гово-економічні зв’язки місцевого населення тощо. Разом з тим, до видання залучені писемні джерела, матеріали усної народної творчості, поетичні твори, інтернет-ресурси тощо, які віддзеркалюють роль Хотинської фортеці в європейській історії та політиці.
У назві книги присутній термін «гіпотези», адже не всі запропоновані авторами дум-ки є достеменно доведеними, окремі з них потребують додаткової аргументації. Розгляд цих гіпотез, сподіваємося, дозволить читачам здійснити самостійні пошуки і власні «розслідування», які сприятимуть більш глибокому дослідженню історії міста та фортеці.
Під час роботи над виданням автори неодноразово зверталися по допомогу до своїх колег. Користуючись нагодою, висловлюємо слова подяки Б. Т. Рідушу, Ю. В. Мись-ко, О. М. Масану, М. В. Ільківу за надані матеріали, консультації та допомогу в оформ-лені ілюстрацій. Особливо дякуємо О. Є. Кагляну за надану можливість розмістити на сторінках книги зображення Хотинської фортеці з колекції поштових листівок кінця ХІХ — середини ХХ ст.
Автори
ХОТИНСЬКА ФОРТЕЦЯ НА ЗАСЛУЖЕНОМУ ВІДПОЧИНКУ
«У нас і на найкращу
старовину не звертають
ніякої уваги, все завалюється,
все пропадає даремно».
(Наш писатель др. О. Маковей // Буковина. — 1903 р.)
Сучасний стан і вигляд Хотинської фортеці, що вражає своєю величчю, завдячує подвижницькій діяльності сотень любителів старовини, краєзнавців, науковців, архітек-торів, реставраторів, митців, громадських і державних діячів, які зберегли до наших днів цю прекрасну історико-архітектурну пам’ятку.
Минуле фортеці позначене як грізними штурмами, коли руйнувалися її стіни та баш-ти, висаджувалися в повітря споруди, так і відбудовами та перебудовами. Військові інженери, дбаючи про міць фортеці, зміцнювали її оборонні конструкції й сприяли збе-реженню фортеці. Зазнала вона також руйнації часом. Але, як не дивно, Хотинська фортеця, яка витримала десятки військових потрясінь, найбільших руйнувань зазнала у мирний час через бездумну господарську діяльність, коли пам’ятка світового значення розбиралася на будівельний матеріал. Сьогодні Хотинська фортеця відновлена завдяки пам’яткоохоронній діяльності державних органів та ремонтно-реставраційним роботам вітчизняних архітекторів і реставраторів.
Хотинська фортеця втратила своє військово-стратегічне значення у 1856 році і була передана в розпорядження муніципальної влади, хоча тут і надалі продовжували перебу-вати військові частини. Відомий мандрівник і науковець О. Афанасьєв-Чужбинський, відвідавши місто на початку 60-х рр. ХІХ ст., відзначав, що фортеця «служить Хоти-ну великою підмогою... в ній розташовується полк і квартируванням своїм на зава-жає жителям». Нагляд за будівлями фортеці в цей час було доручено Хотинському повітовому поліцейському управлінню.
Згодом, у 1888 р., магістрат м. Хотина звернувся з проханням до Міністерства внутрішніх справ про можливість продажу деяких будівель фортеці під знесення (тобто для розбору на будівельні матеріали) й передачу самої фортеці у відання міста. Після тривалих перемовин між Міністерством внутрішніх справ і Військовим міністерством міським властям у їх проханні було відмовлено. Причиною такого рішення послугували наміри розмістити у фортеці окремі військові підрозділи. Тоді ж представники військо-вого міністерства оглянули фортецю і відзначили факти зняття облицювальних блоків зі стін бастіонів і валів та розбору окремих споруд Нової фортеці на будівельні матеріали. Був складений спеціальний протокол про розкрадання «кріпосного матеріалу», тобто руйнування фортеці місцевим населенням.
Навесні 1899 року на території фортеці розмістилися частини І Волзького кінного козачого полку, підпорядкованого Міністерству внутрішніх справ. Командир підрозділу
 
6
Г. Хоїин'ь Бессарабской губ. Ь.а уіііє сіе СНоііп-ВеззагаЬіе.
Турецкій закокь надь Дн-Ьстромь. Рогіегеззе Іи^ие зиг Іе Опіезіге.
Російська поштівка кін. ХІХ — поч. ХХ ст. із зображенням Хотинської фортеці (вигляд із с. Браги)
г. Хотннь, Бесс. губ. Крішость
Російська поштівка кін. ХІХ — поч. ХХ ст. із зображенням Хотинської фортеці (вигляд з півночі)
 
7
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
запропонував відремонтувати будівлі для розміщення там штабу та солдат. Огляд фор-теці, здійснений фахівцями Уманської інженерної дистанції Київського військового ок-ругу, до якого в той час входив Хотин, показав, що для ремонту багатьох споруд потрібно їх спочатку повністю розібрати до фундаментів, а потім заново збудувати. Зва-жаючи на значну вартість зазначених робіт (220 тис. руб.), а також на те, що під час їх проведення була би порушена автентичність історичної пам’ятки, від ідеї ремонтних робіт з пристосування споруд фортеці для потреб козачого полку відмовилися.
Чутки про можливу перебудову фортеці та факти постійного руйнування і вивозу з неї будівельного матеріалу викликали занепокоєння громадськості Хотинщини. З цього приводу правління Зарожанського промислового товариства, розташованого неподалік від міста, у листопаді 1900 року надіслало лист до Імператорського Одеського товари-ства історії та старожитностей. В ньому йшла мова про руйнування фортеці та пропону-валося Товариству взяти на себе її охорону. Листування секретаріату Товариства з місце-вими органами влади та приватними особами підтвердило факт значного пошкодження окремих фортифікацій та фортечних будівель. Зокрема було встановлено, що «більшість фундаментів, цоколів, веранд в будинках м. Хотина, особливо нотаблів (заможних міщан і духовенства, — автори), зроблено з гранітного облицювання фортеці та з плит із старими турецькими написами».
Для з’ясування стану збереженості Хотинської фортеці та можливостей її подальшої охорони як історичного об’єкта у червні 1901 року її відвідали дійсні члени Товариства, історики О. О. Кочубинський (1845–1907) та О. І. Маркевич (1847–1903). Огляд науковцями фортеці проводився у супроводі міського голови Б. Амброжевича, «товари-ша прокурора» Г. Мілянта, міського лікаря й знавця міських старожитностей В. Діболь-та та «значного числа місцевих жителів, любителів старовини».
Свої враження від знайомства з фортецею О. О. Кочубинський та О. І. Маркевич детально виклали в спеціальній доповіді, опублікованій в одному з томів «Записок Імпе-раторського Одеського товариства історії та старожитностей». У заключній частині сво-го звіту вони констатували: «Прийняття у відання Товариства цитаделі, як пам’ят-ки XVIII ст., причому прекрасно збереженої, бачиться нам вельми бажаним; ре-монт її обійдеться не більше 300 р. …Нагляд за цитаделлю можна доручити сто-рожу, який охороняє фортечну церкву, що вимагало би лише невеликої доплати. …Маємо підстави вважати, що передача як цитаделі, так і всієї Хотинської фор-теці у відання нашого Товариства не зустріне протидії з боку жодного із зацікавле-них в цьому відомств, бо як можна судити по сучасному стану фортеці, вона нікому не потрібна, а в той же час ці відомства хотіли б зберегти таку прекрасну історичну пам’ятку». Про це ж написав О. І. Маркевич у спеціальній статті, присвя-ченій Хотинській фортеці, опублікованій в працях ХІІ археологічного з’їзду в 1903 році.
Однак, справа з охороною Хотинської фортеці й надалі не просувалася. Очевидно, пам’яткою ніхто не опікувався і вона все більше занепадала. Руйнування фортеці засвідчив відомий буковинський письменник Осип Маковей (1867– 1925), який зби-рав матеріал для написання історичної повісті «Ярошенко» про події Хотинської битви 1621 року і відвідав пам’ятку в 1903 році. Газета «Буковина» з цього приводу писала так: «По огляді Хотинської фортеці (О. Маковей) сказав: «Добре уявляю собі всю подію, а при тій нагоді «дуже огірчився тим, що такі прекрасні пам’ятки… оста-. ються без усякого нагляду. «За кордоном, — мовив він, — у людей кожний камінчик
 
8
бережуть як ока в голові, а у нас і на найкращу старовину не звертають ніякої уваги, все завалюється, все пропадає даремно».
Значних руйнувань фортеця зазнала у роки Другої світової війни. За розповідями старожилів, під час відступу Червоної армії на початку липня 1941 року був підірваний мінарет мечеті. Постраждала фортеця і в квітні 1944 року, коли місто штурмом звільни-ли від німецько-фашистських загарбників війська 1-го і 2-го Українських фронтів Радянської армії.
Після завершення війни руйнування фортеці продовжилося і набрало значних масш-табів. Фортеця розбиралася на будівельний матеріал для відбудови знищених у воєнні лихоліття 2,5 тисяч домівок хотинчан, а також для потреб народного господарства.
Вкотре гостро постало питання необхідності державної охорони пам’ятки. Постійні звернення керівництва і громадськості Чернівецької області, а також важливі наукові ре-зультати археологічних досліджень Б. О. Тимощука дали бажані результати. В 1963 році Постановою Ради Міністрів УРСР від 24 серпня № 790 Комплекс споруд Хотинської фортеці було включено до Списку пам’ятників архітектури Української РСР, що пере-бувають під охороною держави. З 1964 року Чернівецький обласний відділ у справах будівництва і архітектури розпочав діяльність з консервації та реставрації пам’ятки. Роз-робником науково-проектної документації на проведення консерваційних робіт виступи-ла Республіканська спеціальна науково-реставраційна майстерня (нині «УкрНДІпроект-реставрація»). Були проведені наукові дослідження та у 1966 році підготовлено проект. консервації об’єктів Комплексу споруд Хотинської фортеці (головний архітектор проек-ту — М. М. Говденко).
Проте відразу втілити в життя комплекс заходів з консервації та реставрації пам’ят-ки не вдалося. Ця робота розтягнулася на тривалий час. Між тим фортеця продовжува-ла руйнуватися. Б. О. Тимощук, який проводив там розкопки, із сумом констатував: «Однак стан збереженості фортеці викликає тривогу. Фактично вона залишається без нагляду (сторожа там дуже рідко можна побачити) і, користуючись цим, окремі грома-дяни розбирають рештки споруд, вивозять каміння для власних потреб. Є й такі «турис-ти», що ламають стіни, видряпують на них свої «автографи». Пам’ятка руйнується також у результаті природних чинників. Недавно впала стіна будинку, що стоїть у внутрішньому подвір’ї кам’яної фортеці, в східній його частині. Заходів із збереження споруди до цього часу не вживалося».
Перші ремонтно-реставраційні роботи у фортеці почалися в 1967 році фахівцями Кам’янець-Подільської спеціальної науково-реставраційної майстерні (головний інже-нер Г. Костишин, прораб П. Козлов). Того року були здійснені роботи з відновлення південного і західного прясел мурів та стін цитаделі. У наступні роки проведено благо-устрій її території, відремонтовано бійниці, мури, закладено втрачені частини кладки у баштах. Останні були накриті дерев’яним дахами. Згодом було відновлено міст до цита-делі, розчищено приміщення замкової церкви.
На виконання розпорядження Держбуду УРСР від 30.03.1970 р. № 1-55/566 були продовжені наукові дослідження фортеці та розроблено проект її реставрації Українсь-ким спеціальним науково-реставраційним виробничим управлінням у м. Києві (головний архітектор проекту — М. М. Говденко), згодом — Українським спеціальним науково-реставраційним проектним інститутом «Укрпроектрестврація» (головні архітектори про-екту в різні роки — М. М. Говденко, В. І. Маркіз, В. І. Косьяненко). Відповідно до
 
9
--------
Г. Хотинь.
Турецкая Крїшость
Російська поштівка кін. ХІХ — поч. ХХ ст. із зображенням Хотинської фортеці (вигляд з південного заходу)
Російська поштівка кін. ХІХ — поч. ХХ ст. із зображенням Хотинської фортеці (вигляд крізь арку башти над потоком)
10
г.-Хотиїгь, Бесс. руб. 8. Єпосіт, Везз. 8иЬ.
Общііі ішдт, крт.поети и» соло Г.рагу. \'ие ае 1а Іоґіегезве уіпізе сіи уіііа сіе Вгая;а.
 
Російська поштівка кін. ХІХ — поч. ХХ ст. із зображенням Хотинської фортеці (вигляд з північного заходу)
Російська поштівка кін. ХІХ — поч. ХХ ст. з видом на село Брагу через арку східної стіни Нової фортеці
 
11
-------------------------:------------------------------------------------------------------------------------------------
цього проекту протягом 1970–1978 рр. було розпочато реставрацію мурів, башт і основ-них споруд цитаделі, гарнізонних майстерень, церкви св. О. Невського, відновлено міст через потік.
У 1978 році була підготовлена науково-проектна документація на реставрацію Бен-дерської та Ясської брам, стін, бастіонів і споруд Нової фортеці, а з 1980 року почала-ся їх відбудова, яка тривала до 1995 року. На жаль, з 1991 року фінансування робіт по-чало скорочуватися, а згодом і повністю припинилося.
Вкотре Хотинська фортеця була залишена напризволяще, її охорона здійснювалася не належним чином, а значна частина вже відреставрованих об’єктів були пошкоджені. У зв’язку з таким станом речей у кінці лютого 1995 року виконком Чернівецької обласної ра-ди народних депутатів прийняв рішення про створення історико-архітектурного заповідни-ка «Хотинська фортеця» й порушив відповідні клопотання перед урядом держави.
12 жовтня 2000 року Постановою Кабінету Міністрів України № 1539 був утворе-ний Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця» з віднесенням його до сфери управління Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики. У 2003 році Хотинська міська рада передала комплекс споруд Хотинської фортеці із власності територіальної громади м. Хотина у державну власність. У даний час ДІАЗ «Хотинська фортеця» відноситься до сфери управління Міністерства регіонального розвитку та будівництва (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2007 р. № 233).
З утворенням Заповідника на пам’ятках комплексу споруд Хотинської фортеці по-чалися протиаварійні та ремонтно-реставраційні роботи. Розробником науково-проект-ної документації з реставрації пам’яток архітектури є Український державний науково-дослідний та проектний інститут «УкрНДІпроектреставрація» (головний архітектор проекту — В. І. Косьяненко). Протягом 2001–2010 рр. протиаварійні та ремонтно-рес-тавраційні роботи здійснювало МКП «Рембудгазмонтаж» (директор Варгуляк Г. Б.). За цей час на зазначені роботи було виділено понад 10 млн грн державних коштів.
В розрізі окремих об’єктів комплексу споруд Хотинської фортеці (Цитадель та Нова фортеця) виконані наступні роботи:
•     Оборонні мури замку XV–XVIII ст. Проведено ряд протиаварійних робіт.
•     Південна (В’їзна) башта з дерев’яними мостами XVII–XVIII ст. Проведено археологічні роботи на 1-му ярусі, під час яких виявлено рештки автентичного кам’яного мощення з фрагментами кам’яного лотка для відводу води. Виконано ре-монт дерев’яних мостів, які знаходились в аварійному стані, дерев’яного даху з пов-ною заміною ґонтового покриття. Відновлено заповнення воріт, влаштовано де-рев’яний бойовий настил 3-го ярусу.
•     Південно-західна башта XV–XVIII ст. Відновлено дерев’яний дах з ґонтовим покриттям, втрачений під час пожежі 90-х років. Виконана реставрація кам’яних вхідних сходів, кладки кам’яних стін та склепіння, відновлено заповнення дверного прорізу, влаштовані кам’яна підлога та заповнення віконних прорізів приміщення 1-го ярусу.
•     Західна (Комендантська) башта XV–XVI ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття.
•     Північна башта XIII–XVI ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття, відремонтовано флюгер. Влаштовано дерев’яні
 
12
перекриття 1–3 ярусів. Виконано реставрацію внутрішніх кам’яних стін на 1 та 3 ярусах. Відновлено штукатурку стін на 2-му ярусі.
•     Східна башта XV–XVI ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття, відновлено дерев’яний бойовий настил 2-го ярусу та дерев’яні сходи на нього, відновлено також дерев’яні сходи з горища Казарми на 1-й ярус баш-ти. Виконано реставрацію кладки кам’яних стін інтер’єрів приміщень.
•     Комендантський палац XV–XVI ст. Відновлено дерев’яний дах з ґонтовим пок-риттям над приміщеннями основного об’єму палацу, відновлено білокам’яні різні ди-марі. Влаштовано консерваційну дерев’яну веранду над залишками кам’яних стін приміщення над входами до підвалів. Влаштовані дерев’яні горішнє перекриття та перекриття 1-го поверху. Відновлено заповнення віконних прорізів 1-го та 2-го по-верхів основного об’єму палацу, а також дверні заповнення західного приміщення 1-го поверху та входів до підвалів. Розпочаті оздоблювальні роботи основного об’єму палацу. Завершені реставраційні роботи у підвалі № 1, який пристосовано під стрілецький тир, та розпочаті реставраційні роботи у підвалі № 2, також розпочаті роботи з благоустрою прилеглої території Княжого двору.
•     Замкова церква XV–XVI ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття, виконано реставрацію кладки кам’яних стін фасадів, розпочаті роботи з оздоблення інтер’єрів приміщень 1-го та 2-го поверхів.
•     Казарма XV–XIX ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґон-тового покриття, влаштовані дерев’яні горішнє перекриття та перекриття 1-го по-верхів. Відновлені заповнення віконних та дверних прорізів, дерев’яні міжповерхові сходи, виконані оздоблювальні роботи інтер’єрів основного об’єму. Виконані рестав-раційні роботи підвалу Казарми. Зроблено водовідведення та благоустрій прилеглої території. Відповідно до проектів пристосування влаштовано освітлення, опалення, вентиляцію приміщень та встановлено пожежну сигналізацію.
•     Замкова криниця XV–XVIII ст. Виконано ремонт дерев’яного даху. Відновлено підйомний механізм та ковані решітки.
•     Бастіони з валами та ескарпами XVIII ст. Зроблено ряд протиаварійних робіт. Відреставровано фрагмент ескарпової стіни між Ясською брамою та південно-західним бастіоном.
•     Бендерська брама XVIII ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття. Відновлені заповнення воріт, вікон та дверей.
•     Ясська брама XVIII ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття. Відновлено заповнення воріт.
•     Міст через потік XVIII ст. Виконано ремонт мосту, який знаходився в аварійному стані, з повною заміною несучих дерев’яних конструкцій.
•     Гарнізонні майстерні XIX ст. Виконано ремонт дерев’яного даху із повною заміною ґонтового покриття.
Завдяки проведеним масштабним ремонтно-реставраційним роботам Хотинська фортеця набула величного вигляду і приваблює увагу численних відвідувачів. Цілком за-кономірно, що у 2007 році Хотинська фортеця оголошена переможцем Всеукраїнської акції «7 чудес України» та визнана одним із семи чудес України.
ФОРТЕЦЯ ВІДКРИВАЄ СВОЇ ТАЄМНИЦІ
«І поступово вимальовувалась початкова історія Хотина,
історія, не засвідчена письмовими джерелами».
(Тимощук Б. Дорогами предків. — Ужгород, 1968)
Наші знання про минуле Хотинської фортеці значною мірою спираються на архео-логічні матеріали, які суттєво доповнюють дані писемних джерел. Особливо цінними є дані археології стосовно найдавніших періодів історії пам’ятки. Про значення цих матеріалів для реконструкції минулого фортеці та міста красномовно свідчить факт відзначення тися-чоліття Хотина у вересні 2002 р. Адже дата заснування населеного пункту була встанов-лена виключно за археологічними матеріалами.
Археологічні роботи в Хотині, і в першу чергу на території фортеці, розпочалися порівняно пізно. Це пояснюється тим, що Хотинська фортеця тривалий час була війсь-ковим об’єктом, що унеможливлювало її дослідження. Не сприяли науковим досліджен-ня Хотинської фортеці зміни державної приналежності території Середнього Подністров’я, а також війни ХХ ст.
Про перші кроки в археологічному дослідженні Хотина маємо досить скупу інфор-мацію, яка відноситься до ХІХ ст. Зайняття російськими військами Хотинської фортеці у 1806 році та утворення Бессарабської губернії в 1812 році відбилися на долі Середньо-го Подністров’я, яке стало складовою частиною Російської імперії.
Адміністрація Бессарабської губернії та Головне командування російської армії вже в перші роки існування новоствореної губернії приділяли чималу увагу картографуванню та створенню геодезичної основи її території. До цього часу відносяться ряд то-пографічних планів Хотинської фортеці з детальним позначенням околиць, описом будівель на її території, позначенням доріг, мостів, переправ тощо. Офіцер-топограф О. Ф. Вельтман в роботі «Начертание древней истории Бессарабии» (1828 р.) відзначав значення фортеці для вивчення минулого регіону.
Певну увагу питанням збереження пам’ятки та необхідності фіксації знайдених поб-лизу неї артефактів приділяла влада губернії. Завдяки старанням генерал-губернатора Новоросійського краю та Бессарабії П. І. Федорова збереглася інформація про архео-логічні знахідки на території Хотинщини, в тому числі й про предмети, знайдені в око-лицях міста та фортеці.
У цей же час Хотинська фортеця, як історична пам’ятка, потрапляє в поле зору «Імпе-раторського Одеського товариства історії та старожитностей», яке розпочало свою діяльність з 1838 р. Вже у 1851 р. Товариству було доручено опікуватися пам’ятками Акерману (Білгород-Дністровський), Мелек-Чесменського кургану й Хотина. Однак, оскільки напрямом досліджень його діячів було вивчення античних пам’яток Північного Причорномор’я, Криму і Північного Кавказу, Хотинській фортеці практично не приділя-лося уваги. Про неї мимохідь згадувалося в окремих кореспонденціях, та розвідках, які публікувалися в «Записках» Товариства, де мова йшла про бессарабські легенди.
 
Перебування на території фортеці військових частин російської армії не дозволяло проведення там будь-яких археологічних робіт до початку ХХ ст. Лише руйнація пам’ятки та звернення місцевої інтелігенції до органів охорони пам’яток старовини Російської імперії привели до приїзду в Хотин у 1901 р. дійсних членів «Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей» істориків О. О. Кочубинського та О. І. Маркевича. Науковці оглянули пам’ятку, з’ясували її структуру та планування. Про це вони детально відзвітували Товариству у спеціальній доповіді, в якій також критично розглянули різні точки зору на час її побудови та навели погляд авторитетного фахівця своєї організації: «На думку спеціаліста, пана віце-президента нашого Товариства О. Л. Бер-тьє-Делегарда, який бачив, правда, тільки доставлені нами знімки з неї, цитадель по-будована не турками, а, можливо, в той час, коли Хотин належав Речі Посполитій і будівництво здійснювалося німецькими, із північних, інженерами в ХVII ст.».
Поява перших наукових описів старожитностей фортеці викликала зацікавленість науковців і краєзнавців. Відомо, що в 1907 р. учасник «Сорокского Общества исследо-вателей Приднестровья в Географическом и Историко-Археологическом Отношениях» Ю. А. Грабовський обстежив фортецю і на засіданні Товариства виголосив доповідь «Поездка в Хотин в 1907 году и исторический очерк Хотинской крепости».
Цікавилися фортецею і представники Російської археологічної комісії в Санкт-Петербурзі. Відомо, що її обстежив і зробив чисельні фотознімки академік архітектури, археолог, реставратор і фотограф П. П. Покришкін (1870–1922).
У наступні роки фортеці приділяли увагу переважно архітектори, які за її плануван-ням та типологією оборонних споруд намагалися визначити час її спорудження та вста-новити походження її будівничих.
Археологічних робіт, окрім збору підйомного матеріалу та аналізу випадкових знахідок, не здійснювалося.
Перші масштабні археологічні роботи на території Хотинської фортеці були прове-дені лише у повоєнний час і пов’язуються з діяльністю відомого буковинського археоло-га, доктора історичних наук Б. О. Тимощука.
Вже з самого початку вивчення археологічних пам’яток регіону науковець велику увагу приділяв польовим дослідженням. Отримані ним археологічні матеріали слугували джерелами для реконструкції минулого Буковини. Підтвердили важливість даних розко-пок й дослідження Хотинської фортеці, які дозволили з’ясувати етапи спорудження укріплень й фактично визначити час їхнього будівництва.
У «Щоденнику археологічної розвідки» за травень 1949 року Б. О. Тимощук, який в той час працював у Чернівецькому краєзнавчому музеї, описав старожитності фортеці, звернувши особливу увагу на будівельну технологію в різних частинах Цитаделі та Но-вої фортеці. Зокрема, він зауважив: «Замок має внизу стару кам’яну кладку, яка збе-реглася лише в деяких місцях. Камені цієї кладки скріплені ясно-сірою цем’янкою. ...Фундаментом самого замку є скеля Дністра. Отже, в будові самого замку прос-тежуються 2 підходи будівництва: старший, рештки стін якого залишились в незначній кількості, і пізніший. Це була одна з кращих будов того часу. Саме укріплення було так добре збудоване, що цілком розв’язувало питання взаємозв’яз-ку між усіма вогневими точками...».
 
15
Під час обстеження території фортеці вчений знайшов рештки давніх поселень:
«Приблизно в 50 м на схід від замку, за стіною в обриві Дністра, виявлено скупчен-ня глиняної обмазки. Біля обмазки, яка залягає на глибині близько 1 м від сучасної поверхні в чорноземі, який підстилається лесом, виявлено багато фрагментів трипільської кераміки. Отже, трипільське поселення існувало на місці, де пізніше була збудована фортеця». Далі науковець відзначив: «Приблизно до 1 км на схід від фортеці на схилах правого берега Дністра поширюється кераміка — кружальна з характерними потовщеними вінцями жовтого кольору, а також глазурована. Це культурні рештки поселення, що примикало до фортеці». В кінці записів про старо-житності фортеці Б. О. Тимощук констатував: «Безперечно, в розвалах фортеці зберігаються під землею матеріальні свідчення героїчних днів історії фортеці. Їх можна вирізнити тільки значними розкопками... Безперечно, місце розташування самої фортеці було дуже привабливим і для слов’янського укріплення, але поки ніяких доказів цього не знайдено».
У квітні-травні наступного, 1950 року Б. О. Тимощук провів розвідкові розкопки у фортеці. Їхньою метою було «установити насиченість речовим матеріалом Хо-тинської фортеці і з’ясувати питання, чи доцільно музеєві проводити стаціонарні розкопки». Першими об’єктами для дослідження були обрані північна квадратна вежа і внутрішній двір Цитаделі.
Розкопки всередині башти показали, що «На глибину 0,3 м йшли камені, перемішані з землею, цеглою, цем’янкою. Зрідка попадалися кістки тварин, декіль-ка залізних речей (бритва, цвяхи), два черепки червоного кольору. На глибині 0,3 м пішов суцільний шар кам’яної вимостки, залитої цем’янкою жовтуватого кольору.
План Цитаделі Хотинської фортеці з позначенням розкопів Б. О. Тимощука
1961—1962, 1964, 1967 рр.
16
Ця кам’яна кладка була суцільною з кам’яною кладкою самих стін. Отже, при по-будові вежі спочатку був збудований поміст-майданчик на висоту до 20 м від скелі, яка є фундаментом вежі. І вже на цьому майданчику збудоване 3-поверхове приміщення для гарнізону».
Ще один шурф дослідник заклав уздовж західної стіни між північною і західною (се-редньою) баштами. В ньому було виявлено значно більше знахідок: «Верхній шар на гли-бину до 0,4 м був досить насичений фрагментами кераміки, кістками тварин, оскол-ками гранат, ядрами, залізними наконечниками стріл, камінням тощо. Переважала в основному червона грубостінна кераміка, іноді з поліхромною поливою, характерна для ХVIII ст. На глибині 0,9 м культурний шар сірого кольору змінився шаром чорного забарвлення. На глибині 1,1 м натрапили на каналізаційні труби, складені з двох кам’яних створок...». Схожі матеріали траплялися і в інших місцях фортеці.
Отримані матеріали показали, що культурні нашарування у фортеці досить потужні, а подальші розкопки пам’ятки є перспективними. Вчений запланував проведення масш-табних стаціонарних розкопок. Але організувати експедицію в найближчі роки йому не вдалося. Пройшло ціле десятиліття, перш ніж Б. О. Тимощук, який вже на той час мав солідний досвід розкопок середньовічних старожитностей Василева, Ленківців, Горішніх Ширівців, фортеці на горі Цецино під Чернівцями та інших пам’яток, приступив до роз-копок «Твердині на Дністрі». У своїх мемуарах він згадував: «Кілька років я досліджу-вав Хотин і фортецю, розташовану в ньому. Писемних документів про виникнення Хотина не збереглося. Молдавські історики казали, що Хотин заснував мол-давський господар Стефан Великий, турки і татари — що це їх заслуга і т.д. Я вирішив дослідити Хотинську фортецю. Для цього організував туди експедицію і запросив з Києва для спільної роботи архітектора, доктора мистецтвознав-ства Г. Н. Логвина».
17
Археологічна експедиція (Чернівецького обласного краєзнавчого музею, а пізніше об’єднана експедиція Чернівецького державного університету і обласного краєзнавчого музею) розпочала свою роботу в Хотині під керівництвом Б. О. Тимощука влітку 1961 р. Роботи продовжилися в 1962, 1964 і 1967 рр., що було пов’язано із значною по-тужністю культурних нашарувань, які в окремих місцях досягали 8–10 метрів. До скла-ду Хотинської експедиції в різний час входили: архітектор Г. Н. Логвин, археологи Л. Г. Куліниченко, Л. В. Вакуленко, П. П. Бирня, Ю. В. Чеботаренко та інші.
На території Цитаделі дослідником було закладено три розкопи і декілька траншей загальною площею 272 м . Перший розкоп розташовувався в північній частині подвір’я між квадратною баштою і будинком старости (коменданта). В ньому на глибині 1–1,2 м від сучасної поверхні виявлено кам’яну вимостку фортечного двору з матеріалами другої половини XV–XVI ст. Дослідженнями встановлено, що оборонні стіни фортеці з вежа-ми, будинок з церквою поблизу східної оборонної стіни, величезні підвальні приміщення та інші фортечні будівлі були споруджені як єдиний архітектурний комплекс у другій по-ловині ХV ст. Всі кладки будівель скріплено однаковим вапняковим розчином (вапно з домішкою річкової гальки і деревного вугілля) і органічно пов’язані між собою. Також було з’ясовано, що в цій частині подвір’я, в той же період, для запобігання підкопів ззовні і зміцнення стін і башти був споруджений суцільний бетонний настил завтовшки 1–2 м.
Нижче кам’яної вимостки подвір’я вченим був зафіксований шар завтовшки до 3 м, насичений рештками (цегла, шматки зв’язуючого розчину, штукатурка, фрески) більш давньої будівлі, очевидно, XIV — початку XV ст. Особливо цікавим виявилися фрагмен-ти фрескового розпису, виконаного яскравими червоними, чорними, рожевими і жовтими фарбами. Фрескові малюнки зображували людські постаті в німбах, деталі одягу, а на ба-гатьох збереглися кириличні літери, нанесені червоною фарбою і поділені чорними лініями. На думку Б. О. Тимощука, це були решт-ки «...древньої християнської церкви».
У розкопі між підвалами і східною
оборонною стіною було виявлено решки
оборонного муру XIV ст, який повторю-
вав конфігурацію стіни XV ст. Товщина
муру становила 0,95 м і він зберігся на ви-
соту 3,5 м. Оборонна стіна була складена
з плит вапняку і скріплена вапняковим
розчином, до складу якого, окрім вапна,
входили товчена цегла, пісок і вугілля. Тут
також було зафіксовано рештки стіни, з
аналогічного матеріалу та розчину, яка бу-
ла зведена перпендикулярно до попе-
редньої. Товщина її становила 1,5 м. З
півдня вона захищала фортецю XIV ст.
Остання вочевидь була майже втричі
менша за , розмірами , від укріплень наступ-                    Б. О . Тимощ у к в розкопі
.                                                               ууі біля П івнічної баш ти цитаделі
ного століття                                                                                                                              циіадслі
(фото 1962 р)
 
 
18
Надзвичайно важливими виявилися ма-теріали з розкопу, закладеного між палацом старости (коменданта) і східною оборонною стіною. Зокрема, було встановлено, що тут у XV ст. стояла стіна з баштою, яка відокремлю-вала північну частину фортечного подвір’я від південної. Стіна, яка поділяла подвір’я на дві частини, була завтовшки 1,3 м і по висоті, оче-видно, сягала рівня 2-го поверху палацу. По її середині стояла восьмикутна вежа, яка мала в нижній частині проїзд завширшки 3 м. Отже, Цитадель свого часу була розділена на дві час-тини: північну, де перебували представники ви-щих соціальних прошарків, та південну, в якій, очевидно, проживав гарнізон фортеці. В цій частині подвір’я були знайдені рештки водого-ну, який складався із глиняних труб завдовжки 35 см та діаметром 8–10 см.
Детальне обстеження зовнішніх мурів фор-теці, проведене Б. О. Тимощуком і Г. Н. Лог-вином, дозволило виділити різночасові ділянки
стіни, що відрізнялися за складом будівельно-
го розчину. Так, в товщі оборонної східної стіни XV ст., за 10 м від північної вежі виявле-
но рештки найбільш давнього фортечного
муру. Він зберігся на висоту 7,5 м і довжину 14,5 м. «Виявилося, що ця фортеця сто-яла на тій же монолітній камяній глибі, що слугувала фундаментом для важких кам’яних стін пізнішої фортеці», — писав у своїх спогадах Б. О. Тимощук.
Характерною особливістю цього муру був вапняковий розчин із значною домішкою битої цегли — так званої «цем’янки». На думку Г. Н. Логвина, це «вказує на зв’язок будівельних традицій з Придніпров’ям». Часом спорудження цієї стіни, на думку Б. О. Тимощука, «були 40–50-ті роки ХІІІ ст., коли, за свідченням літописця, заходами князя Данила Галицького (1245–1264) було побудовано багато укріплень для захисту руських земель від татар».
Археологічними дослідженнями в нижніх шарах всіх розкопів знайдено численні фрагменти слов’янської IX–X ст. та давньоруської XI–XIII ст. кераміки. Рештки слов’янського поселення були також виявлені на території Нової фортеці, де розкопано рештки двох напівземлянок Х ст., а за межами оборонних стін пам’ятки зафіксовані культурні нашарування райковецької культури VIII–X ст.
Таким чином, Б .О. Тимощук виділив такі 4 основні періоди в історії хотинських укріплень: «1) Х — перша половина ХІІІ ст. — дерев яно-земляні укріплення; 2) дру-га половина ХІІІ — перша половина XV ст. — камяна фортеця площею близько 2 га, розрахована на оборону від військ, озброєних каменеметальними машинами; 3) друга половина XV — початок XVIIІ ст. — камяна фортеця площею близько 6 га, розра-
ж
19
 
_
Г*1_..„-р_і- ^;\- =5»,.. -
* - -
ГГ, . г
Б. О. Тимощук роповідає відвідувачам про дослідження фортеці (фото 1967 р.)
^^в______й_ •: ^_«*. . ;^А»і
Учасники досліджень Хотинської фортеці (в центрі Б. О. Тимощук)
 
 
20
хована на оборону від військ, озброєних артилерією; 4) початок XVIIІ ст. — 1856 р. — земляна фортеця площею 30 га, розрахована на оборону від військ, оз-броєних далекобійною артилерією».
Після завершення розкопок матеріали досліджень були опубліковані Б. О. Тимощу-ком у ряді статей у наукових й енциклопедичних виданнях, путівниках, місцевій пресі, оприлюднені на наукових конференціях і симпозіумах. З цього часу інформація про ми-нуле Хотинської фортеці отримала наукове підґрунтя і була схвально зустрінута в колах науковців й громадськості. Самі ж виявлені знахідки з культурних нашарувань фортеці були передані до фондів Чернівецького краєзнавчого музею та Хотинського народного музею (створений у 1963 р., з 1968 — народний), де вони поповнили експозиції доби середньовіччя.
Згодом на території фортеці розпочалися реставраційні роботи, які сприяли збере-женню споруд пам’ятки. В цей час масштабних археологічних робіт на території фортеці не проводилося. Правда, продовжувалося обстеження берегової лінії Дністра та збір підйомного матеріалу в безпосередній близькості від пам’ятки.
Дослідження решток «турецької лазні» в північній частині Цитаделі (фото 2002 р.)
 
21
Важливою подією тих років стала поява перших наукових досліджень, в яких на ма-теріалах комплексного узагальнення даних археології й писемних джерел було визначено час заснування міста і фортеці. Висновок, зроблений науковцями: «Археологічні ма-теріали, виявлені на території Хотинської фортеці, дають підстави вважати, що початок цього давньоруського міста можна пов’язувати з городищем Х–ХІ ст., яке на відміну від звичайних поселень мало штучні укріплення і було постійним центром суспільного життя цієї округи» — дозволив розпочати підготовку клопо-тання про відзначення ювілею міста.
Новий етап у вивченні минулого фортеці наступає на зламі тисячоліть. Головною йо-го подією стало утворення Державного історико-архітектурного заповідника (далі ДІАЗ) «Хотинська фортеця». У грудні 2000 р. ДІАЗ «Хотинська фортеця» разом з Чернівецьким національним університетом ім. Ю. Федьковича, Хотинською районною державною адміністрацією та Хотинською міською радою провели наукову конференцію «Хотину — 1000 років», яка підбила підсумки історичних досліджень минулого міста й фортеці. Виголошені на ній доповіді Л. П. Михайлини «Археологічні дані про час засну-вання Хотина» та О. М. Масана «Виникнення та розвиток Хотина в добу се-редньовіччя» лягли в основу Ухвали конференції, в якій було запропоновано відзначити міленіум Хотина на загальнодержавному рівні.
 
Розкопки руїн мечеті (фото 2005 р.)
 
 
22
Розчистка одного з підвалів мечеті (фото 2005 р.)
Підготовка до святкування ювілею Хотина, як це не дивно, привела до руйнації ар-хеологічних нашарувань у Цитаделі. У серпні 2002 р. разом із сміттям з території фортеці почали вивозитися й викидатися у фортечний рів і берегові схили Дністра маси ґрунту ра-зом з предметами матеріальної культури XVII–XIX ст. Лише завдяки втручанню науко-вої громадськості та засобів масової інформації така руйнація була зупинена, а в фортеці через 35 років знову розпочала роботу археологічна експедиція під керівництвом авторів.
Археологічні роботи проводилися силами науковців і студенів історичного факульте-ту ЧНУ в місцях найбільшого оголення культурних нашарувань в північній частині подвір’я Цитаделі. Також перевірялася на предмет наявності археологічних артефактів вивезена як «сміття» земля із фортеці.
Основні роботи проводилися на внутрішньому подвір’ї фортеці поблизу від північної башти. Під час розкопок культурного шару знайдено рештки фундаментів споруд та зафіксовано знахідки XVІІ–XVІІІ ст. (кам’яні та чавунні ядра, скляні гранати, свинцеві кулі, кахлі, кераміка тощо). Вивчалися також кам’яні фундаменти будівлі розмірами 5,2x3,85 м, які були виявлені між палацом старости та північно-західною стіною фортеч-ного подвір’я. Споруда складалася з двох приміщень, розділених фундаментом із кам’яних блоків та цегли. У більшому приміщенні підлога була викладена із трьох
23
Вивчення культурних нашарувань в північній частині цитаделі (фото 2005 р.)
плоских кам’яних плит великих розмірів, нахилених до центру, де знаходився кам’яний жолоб з повздовжніми отворами. Очевидно, виявлене приміщення є рештками «турець-кої» лазні ХVIIІ ст.
Тоді ж був розчищений старий розкоп перед палацом старости і встановлено, що це нижня частини підвалу, очевидно ХVII ст. Поряд з підвалом виявлена викладена з підквадратної цегли площадка з рештками печі (?). Знайдений на поверхні матеріал доз-воляє датувати цей комплекс ХVIIІ — початком ХІХ ст. Можливо, що це була спору-да для приготування їжі гарнізону фортеці. Знайдені під час дослідження матеріали по-казали, що територія подвір’я Цитаделі інтенсивно використовувалася для проживання гарнізону в останні періоди існування пам’ятки як оборонного об’єкту.
З 2004 року на території фортеці проводяться щорічні археологічні роботи науков-цями Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича та Інституту ар-хеології НАН України під керівництвом авторів. У дослідженнях беруть безпосередню участь студенти-першокурсники факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ ім. Ю. Федьковича, які проходять тут археологічну практику, та учні шкіл області, учасники краєзнавчих гуртків. Для наукових консультацій на розкопки запрошувалися провідні фахівці Інституту археології АН України — члени-кореспонденти АН України Г. Ю. Івакін та О. П. Моця.
24
Розкопки Привратного двору цитаделі студентами ЧНУ (фото 2007 р.)
Через значну насиченість культурних нашарувань Цитаделі та Нової фортеці основ-ним завданням Хотинської археологічної експедиції були рятівні роботи в місцях, де про-водилися реставраційні, землевпорядкувальні, будівельні роботи, а також на об’єктах, які Заповідник планував реконструювати й перетворити в екскурсійні.
У 2004 році були розпочаті археологічні дослідження руїн мусульманської культової споруди — мечеті з мінаретом на території Нової фортеці. Планувалося встановити міцність фундаментів будівлі, розчистити завалені підвали й підготувати рештки спору-ди для консервації. З цією метою по периметру мечеті був закладений розкоп розмірами 32x19 м. Оконтурення фундаментів мечеті дало змогу встановити її розміри й розпочати вибір завалів із підвальних приміщень. Під час робіт встановлено, що споруда в ХІХ ст. використовувалася як склад і декілька разів переплановувалася та ремонтувалася, про що свідчили знахідки цеглин, датовані 1842–1846 рр. Проводилося також розвідкове шурфування в різних частинах пам’ятки та поблизу від неї на березі р. Дністер. Серед знахідок на особливу увагу заслуговують 3 кам’яних ядра діаметром понад 30 см та уламки надгробку з арабськими надписами.
Археологічними роботами 2005 року було продовжено вивчення руїн мечеті з міна-ретом. Розчищалися нові ділянки підвалів споруди та було здійснено обстеження фунда-
25
Початок дослідження руїн південно-східної башти фортеці (фото 2007 р.)
ментів (південної і західної сторони) на всю глибину їхнього залягання. Під час цих робіт на глибині 1,5–2 м були знайдені рештки культурних шарів слов’янського та давньорусь-кого часу з численними фрагментами типового керамічного посуду. Поблизу від західної стіни фундаменту мечеті зафіксовані поховання (дорослої людини і дитини).
Невеликі роботи проводилися в північній частині подвір’я Цитаделі (між палацом старости і північною вежею), які мали за мету віднайти рештки водовідводу для проек-тування сучасної системи виведення дощових і талих вод з території пам’ятки. Такий во-довідвід був знайдений. Він виявився двох хронологічних періодів. Давніший відносився до ХV–XVII ст. і являв собою обмуровані каменем канали, які зверху вкривалися дерев’яними плахами. Водовідвід турецького часу був виготовлений із масивних кам’яних блоків з круглими виїмками всередині. На жаль, вдалося прослідкувати тільки невелику його частину, інша була розібрана, очевидно, на будівельні матеріали.
Здійснені розвідкові шурфування у внутрішньому (привратному) дворі під де-рев’яним мостом. У розкопі було знайдено понад півтори тисячі ядер різних розмірів та свинцеві пломби першої половини ХІХ ст.
Вивчення розмивів берегів Дністра під стінами фортеці дозволило віднайти чисельні знахідки матеріальної культури гарнізону укріплень у XVIII-XIX ст.
26
Дослідження 2006 року продовжили роботи попередніх років. У цей археологічний сезон було завершено розчистку підвалів мечеті й встановлено їх планування. Таким чином, мусульманська культова споруда була повністю вивчена й підготовлена до кон-сервації та реставрації.
Основні роботи експедиції були зосереджені на вивченні траси для підземних комунікацій електромережі на території Нової фортеці і Цитаделі. На території Нової фортеці були знайдені лише матеріали XVIII–XIX ст., в тому числі й кам’яні фундамен-ти пізніх будівель.
Матеріал XVI–XVII ст. був знайдений у Привратному дворі (південно-східна час-тина фортеці). Тут були розчищені рештки оборонної стіни, зруйнованої перебудовами XVIIІ ст., та розчищено до кам’яної вимостки нижню частину в’їзної вежі. Серед чис-ленних археологічних знахідок на особливу увагу заслуговували західноєвропейські, турецькі та російські монети, виявлені під час робіт.
У наступному 2007 році археологічні дослідження були продовжені у Привратному дворі, де поглиблювався котлован під колодязь для електромереж. Його розширення дозволило розчистити верхні, зруйновані частини споруд, зокрема круглої в плані будівлі зі слідами пізніших надбудов.
Під час науково-рятівник досліджень неподалік зовнішньої оборонної стіни було вияв-лено колективне поховання людських останків. Кістяки померлих, у яких були відсутні ок-ремі кістки і частини тіл, були складені в неглибоку яму і засипані землею. Очевидно, це . поховання солдат, які загинули від розривів артилерійських снарядів. Жодного супровод-жувального матеріалу в захороненні не знайдено, тому встановити їхню належність неможливо.
Археологічні дослідження по трасі спорудження підземних електромереж були про-довжені і в 2008 році. У трьох розкопах і траншеях, що їх з’єднували, в південно-східній частині Нової фортеці, були знайдені матеріали XVIIІ — першої половини ХІХ ст. Це чотири фундаменти будівель, розкриті лише частково, серед будівельних решток яких знайдені численні уламки і цілі екземпляри цеглин з літерами «Х, Х і К, ХОТ» і дата-ми 1845, 1848, 1852 рр.
Вивчення культурних нашарувань у фортеці в 2009–2010 рр. були зосереджені у Привратному дворі, де продовжувалися розкопки фундаментів кам’яних споруд. Основ-на увага зосереджувалася на рештках кам’яної споруди круглої в плані форми. Їх вивчен-ням займалася Ю. В. Мисько, яка, проаналізувавши численні зображення Хотинської фортеці на картинах голландських та польських митців ХVII–XVIII ст., де зображува-лися епізоди битви під Хотином 1673 р., пов’язала виявлені руїни будівлі з південно-східною (нині втраченою) баштою фортеці. Вивчення фундаментів будівлі дозволили оконтурити вежу, з’ясувати особливості її спорудження та встановити, що вона, а також оборонна стіна, яка прилягала до неї, були розібрані під час розширення Цитаделі турецькою адміністрацією на початку XVIII ст.
Отже, відтворенню найдавніших сторінок історії Хотинської фортеці завдячуємо-археологічним дослідженням, які дозволили з’ясувати час й етапи її спорудження, отри-мати цінну інформацію про різні періоди її існування та суттєво доповнити дані писемних джерел.
ЗАГАДКОВА НАЗВА МІСТА
«По імені Котізона місто спочатку було названо
Хоцимь, а пізніше змінилося на Хотин».
(Бессарабия. Географический, исторический,
статистический, экономический, этнографический,
литературный и справочный сборник. — М., 1903)
Серед багатьох легенд і міфів, що стосуються минулого Хотина і фортеці, можна по-чути різноманітні розповіді щодо часу заснування та походження назви міста. Деякі з них виявилися настільки живучими, що не дивлячись на їхню помилковість з точки зору історичної науки, й досі переповідаються не тільки на сторінках засобів масової інфор-мації, краєзнавчих нарисів, путівників, а навіть і наукових досліджень.
До числа таких легенд відносяться оповіді про виникнення міста Хотина в античний час і походження його назви від імені вождя даків Котизона (Хотизона).
Одним з перших думку про двохтисячолітню давність Хотинської фортеці та її зв’язок з давніми даками висловив молдавський літописець Мирон Костін (1633–1691) в «Хроніці Молдавської та Мунтянської земель». Він стверджував, що більшість мол-давських фортець, в тому числі і Хотинська, були побудовані або даками, або римляна-ми. Так само вважав і Дмитро Кантемир (1673–1723). У своїй праці «Описання Мол-давії» він зазначив, що значна частина фортець молдавського князівства «споруджена давніми даками, коли вони були ще в розквіті, в часи Децебала, після чого були зайняті римлянами».
Подальший розвиток ця теза отримала в працях російських дослідників ХІХ — початку ХХ ст., які характеризували минуле новоствореної Бессарабської губернії. Прагнучи яскраво висвітлити найдавніші сторінки регіону, вони поряд з достовірною інформацією, яка спиралася на письмові джерела та дані археології, наводили ряд при-пущень і гіпотез. Останні досить часто ставали традиційними і повторювалися в працях наступників, фактично просто кочували з роботи в роботу без жодної аргументації. Ме-та таких тверджень полягала у підкресленні давності пам’яток регіону, їхнього зв’язку з античним світом, і таким чином піднімали престижність земель, включених до складу Російської держави. Наприклад, у праці «Городские поселения в Российской империи», яка вийшла у 1860 р., говорилося: «Хотин — одне з найдавніших міст Бессарабської області. Заснування його відноситься до початку І-го століття по Р.Х. і припису-ють Котізону, царю даків». У роботі А. Защука «Материалы для географии и ста-тистики России, собранные офицерами генерального штаба» (1862 р.) про заснування міста і походження його назви розповідалося таке: «Заснування Хотина припи-сується вождю даків — Котізону, який жив у ІІІ столітті Християнської ери і вбитому в бою з римлянами, під командуванням Лентула. По імені Котізона, місто
28
початково було названо Хоцимъ, але згодом ця назва змінилася на Хотин». Не за-перечував цього й П. Н. Батюшков у праці «Бессарабия. Историческое описание» (1892 р.), де писав, що заснування Хотина «приписують ватажку даків Котизону, від імені якого і був названий Хотин». Аналогічна інформація наводиться у збірнику «Бессарабия. Географический, исторический, статистический, экономический, этногра-фический, литературный и справочный сборник» (1903 р.): «Виникнення Хотина при-писують ватажку гетів Котизону, який жив на початку І століття і був убитий у битві з римлянами, якими керував Кось Корнелій Лентул. По імені Котізона місто було названо спочатку Хоцимь, а згодом назва змінилася на Хотин». Така са-ма версія про заснування Хотина і походження його назви подається в «Энциклопе-дическом словаре Ф. А. Брокгауза, И. А. Ефрона» (1903 р.).
У наведених вище цитатах є ряд розбіжностей. Так, в одних дослідників Котизон називається «царем даків», а у інших «вождем гетів». Не стикуються також відомості й про час його життя: І чи ІІІ ст. н.е. А головне, в жодній з робіт не вказано відношення історичної особи Котизона до м. Хотина, крім співзвучності імені та назви. Отож варто більш детально зупинитися на діяльності вождя даків Котизона і його можливому зв’яз-ку із Середнім Подністров’ям.
За даними античних писемних джерел, зокрема, «Географії» Страбона, «Географії» Клавдія Птолемея та повідомлень Флора, в І ст. до н.е. у Подунав’ї склалися племінні об’єднання (конфедерації дрібних племен) фракійського етнічного масиву даків (давів) і. гетів. Обидва етноси були об’єднані в єдиний союз Біребістою (Буребістою, Бой-ребістою) (60–40 рр. І ст. до н.е.). Це об’єднання інколи називають «царством Біребісти». Активна експансіоністська діяльність останнього привела до завоювання даками значних територій, їхнього вторгнення до грецьких міст Західного Понту та римських провінцій. Влада держави Біребісти розповсюджувалася на обидва береги Дунаю. Очевидно, центром цього раньодержавного утворення була територія нинішнь-ого Банату, де знаходилася столиця Аргедава (Арцідава, сучасна Вередія). Після смерті Біребісти його «царство» розпалося на дрібніші об’єднання, на їх чолі стояло декілька вождів (duces). Одним з них і був Котізон.
На думку дослідників, володіння вождя Котізона знаходилися в гірських районах країни даків, які локалізуються в сучасному Банаті чи в Трансільванії. Разом з іншими вождями даків, він на чолі численних військ переправлявся через Дунай й здійснював на-пади на правобережні поселення, які знаходилися в складі римських провінцій. Про-тидіяли йому війська Октавіана Августа (63 р. до н.е. — 14 р. н.е.). Римський імпера-тор намагався залучити Котизона на свій бік і навіть уклав з ним союз у 30 р. до н.е. Для його міцності й непорушності він обіцяв віддати Котизону за дружину свою дочку Юлію. Проте війська Котизона продовжували турбувати римлян частими проникнення-ми на правий берег ріки. Очевидно, одним з найбільших походів дакійського вождя на правий берег Істру (Дунаю) були військові напади 29–28 рр. до н.е. Про подальшу до-лю Котизона нічого не відомо, вважають, що невдовзі він загинув у міжусобиці.
Отже, стверджувати про зв’язок назви міста Хотин та імені дакійського вождя Ко-тизона немає підстав. Про це говорять такі моменти. По-перше, територія, де відбува-лися події, пов’язані з Котизоном, стосуються Подунав’я й значно віддалені від Хотина в Середньому Подністров’ї. По-друге, археологічні роботи на території міста й фортеці не виявили жодних матеріалів, які б засвідчували про існування в околицях міста посе-
29
лень І ст. до н.е. — І ст. н.е. Не відомі в околицях Хотина й будь-які матеріали, що пов’язуються з матеріальною культурою дакійського етносу. Між тим дакійські фортеці в Подунав’ї добре вивчені, опубліковані й характеризуються рядом специфічних рис. По-третє, в той час не практикувалося найменування поселень за іменами вождів. На території тієї ж Дакії не відомі ойконіми з іменами Біребісти чи Децибала, які були знач-но відомішими військовими та політичними діячами, ніж Котизон. Поселення й фортеці даків називалися, за даними античних джерел: Аргідава, Заргедава, Тамаксидава, Пи-роборидава тощо. Таким чином, дана версія походження назви Хотина немає під собою жодних підстав і є лише спадком історіографії минулих століть.
Не витримує критики й точка зору, запропонована російським журналістом П. П. Свіньїним. У роботі «Описание Бессарабской области» (1816 р.) він писав: «Відомо за даними історії, що в цьому місці побудований був замок грецькою царівною Софією, з якого потім польський гетьман граф Ходкевич зробив фортецю від набігів печенігів. По його імені фортеця ця і названа по-польські — Хоцим». У цьому повідомленні явно переплутані різночасові події, які дійсно мали відношення до Хотина. Під «царицею» Софією, очевидно, розуміється Софія Потоцька, яка можливо перебувала деякий час у фортеці. А стосовно К. Ходкевича, то він командував польсь-ко-литовськими військами в битві під Хотином 1621 р. і помер під час боїв. Проте ніхто з них не займався розбудовою фортеці та міста. Назва ж міста в документальному ма-теріалі у латинській транскрипції писалася, в різні періоди, як Chozin, Chotcyn, Chotym. Тому бачення автором походження назви Хотина також є помилковим.
Ще більшою вигадкою сучасних «байкарів» є думка, що назву місту дали «подруж-ня пара Хо і Тіна», або ж його заснував «готський раб — слов’янин...», який збудував поселення, що «називали по-різному — хто Готином, хто Хотином, а дехто навіть Хотенем».
Так якою ж насправді є етимологія, тобто походження, назви Хотина? Сучасні дослідження науковців дозволяють досить точно відповісти на це запитання.
Відомий письменник, історик і мовознавець О. С. Афансьєв-Чужбинський в праці «Поездка в Южную Россию. Очерки Днестра» (1863 р.) стверджував: «Назва Хоти-на вказує на слов’янське походження». Слушність цього висновку підтвердили роботи Ю. А. Карпенка, який спеціально вивчав топонімію краю. Вчений встановив, що назва фортеці та міста Хотин (Хотінь (Хутінь), Хотень — в середньовічних документах) має слов’янський корінь і походить від дієслова «хотіти». Погоджувався з цією думкою буковинський археолог Б. О. Тимощук: «Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки назвали «Хотень». Назва походить від дієслова «хотіти»: мис був бажаним місцем для давніх поселенців».
Згодом фахівець із топонімії Д. Г. Бучко довів, що назва Хотин, як і більшість то-понімів, є ойконімом від слов’янського чоловічого імені. Найвірогідніше від власних загальнослов’янських імен — Хотимирь чи Хотиславь. Не суперечать цьому й виснов-ки А. П. Коваля, який схиляється до думки про походження назви від слов’янського імені з основою — хоть («велике бажання»).
Історик О. М. Масан доречно звернув увагу на досить широке використання в
давньоруський час власного імені Хотин (Хотінь). Зміст останнього відповідав прик-
метникам «бажаний», «жаданий», «милий» тощо. Можемо додати, що в слов’янських
. мовах чоловіче ім’я Хотин має ще значення «перша, «хотіма», дитина в сім’ї». До
30
давньоруського часу відноситься добре відома билина «Хотен Блудович», герой якої богатир-бідняк — Хотін, Хотінушка, Хотінка (як його названо в різних частинах епічного твору) мстився за честь ображеної багачами матері.
На думку О. М. Масана, можливо так звали першого князівського посадника, який керував спорудженням замку. А назва поселення (Хотінь, Хотіня, у Хотіню, Хутінь) розумілася як Хотінів град, або поселення, що належало Хотіню.
Подібним чином від слов’янського чоловічого імені Хотин утворилася велика кількість топонімів і мікротопонімів у Східній Європі. Вони зафіксовані не тільки в України, а і в Росії, Білорусії: Хотіна Гора, Хатин Бор, Хотіно, Хітіно, Хотіліци, Хотілово, Хатинь та інші. Варто зауважити, що населений пункт з назвою Хотин є не тільки в Середньому Подністров’ї. Однойменні поселення відомі й на Рівненщині та Сумщині, що засвідчує тісний зв’язок даної назви з історичним минулим східних слов’ян і українців зокрема.
Висловлені вище міркування є найбільш аргументованою точкою зору про поход-ження назви фортеці і міста Хотин, які беззаперечно пов’язуються зі слов’янським світом.
ДЕ ЗНАХОДИВСЯ ЛІТОПИСНИЙ ПЛАВ?
«...Поидоша вози и к Плавоу». (Іпатьєвський літопис, 1219 р.)
Науковці вже давно звернули увагу на порівняно пізню згадку про Хотин в се-редньовічних писемних джерелах. Найвірогідніше, що поселення під своєю назвою «на Днестре Хотень», вперше фігурує у Воскресенському літописі ХIV ст., в «Списку руських городів», який датується 1394–1396 рр. З цього часу на сторінках літописів і хронік постійно зустрічаємо імена хотинських старост «Stephanus de Chot in», «Шандро от Хотень», «Горайєць Хотинський» і других. Населений пункт фігурує як митниця Молдавського князівства: «а кто іметь повести кони или кобили до Кам’янця то имеєть дать [мито] у Хотини», місце написання листів «а писан лист у Хотені», «...писарь оу Хотіні», грамот, указів, мирних угод «в лагері у Хотина» тощо. Під цією назвою його знають десятки мандрівників, дипломатів, торгівців, військових, урядовців, релігійних діячів тощо, які проїжджали через місто або перебували в ньому.
Отже, відправним хронологічним індикатором появи назви Хотин на сторінках пи-семних джерел можемо вважати кінець XIV ст. Але наявні в нашому розпорядженні археологічні та нумізматичні матеріали засвідчують, що й у більш ранні періоди поселен-ня відігравало важливу роль в торгово-економічному й суспільно-політичному житті Се-реднього Подністров’я. Особливо це стосується ХІІ — першої половини ХІІІ ст., коли територія регіону входила до складу Давньої Русі. Невже давньоруський літописець, на-зиваючи такі літописні поселення на берегах Дністра, як Василів, Онут, Кучелмин, Ушицю, Бакоту, Каліус тощо, не знав про Хотин?
Щодо такої необізнаності автора літопису можна зробити два припущення. Пер-ше — Хотин являв собою рядове укріплення з розташованим поряд селищем. Таких пунктів було сотні на давньоруських землях і йому просто не пощастило потрапити на сторінки літопису. Друге — можливо це поселення, або ж його частина в давньоруський час мала іншу назву, яка була більш знаною для книжників, князів, бояр та їхнього ото-чення. Нам видається більш вірогідним друге припущення. Спробуємо відшукати таке поселення, про яке йде мова в літописі та яке можна пов’язувати з давньоруськими ста-рожитностями Хотина.
На території Середнього Подністров’я знайдено десятки городищ, сотні селищ, могильників, культових об’єктів давньоруської доби (ХІ — перша половина ХІІІ ст.). Понад двісті пам’яток цього періоду розташовані на правобережжі Дністра, в межах сучасної Чернівецької області.
Назви переважної більшості цих населених пунктів не дійшли до наших днів. Разом з тим, матеріали, які є в нашому розпорядженні, можуть допомогти у відновленні найме-нування деяких поселень давньоруського часу. Особливо це стосується тих пам’яток, про які розповідають писемні джерела, й які досі надійно не локалізовані.
32
Так, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються декілька пунктів, які надійно пов’язуються з територією правобережжя Середнього Дністра. До них відносять-ся Онут, Василів, Кучелмин та Плав. Стосовно перших двох поселень, то вони локалізу-ються на місці однойменних сучасних сіл Заставнівського району Чернівецької області. Третє літописне поселення досить аргументовано пов’язується з комплексом пам’яток між селами Непоротово, Галиця та Ломачинці Сокирянського району. Щодо останнього насе-леного пункту, то його місцерозташування ще й досі залишається дискусійним.
В історичній літературі стосовно локалізації Плава висловлювалися різні погляди. Так, окремі дослідники вважали, що Плавом літописець міг назвати будь-який річковий брід чи переправу на Дністрі. Схилявся до цього й М. С. Грушевський, який відзначав: «Чи сусідній «плавъ»… треба уважати назвою місця, чи загальним означенням (як «пристань» щось), — лишається ся непевним, і сю другу гадку… уважав би пра-доподібнійшою».
Інша група дослідників доводила реальність існування літописного поселення. Зокрема, К. А. Неволін та Н. І. Надеждін вважали, що його варто шукати десь південніше Онута, в глибині українських та бессарабських степів. У зв’язку з цим окре-мими науковцями були висловлені міркування про зв’язок Плава із співзвучними то-понімами. Пропонувалася версія про можливість його локалізації біля с. Плавні в районі м. Орхея в Молдові, чи біля м. Пілавісько на Пруті, або ж поряд із с. Плаве Сколівсь-кого району Львівської області, де є потік Плаве. Загалом в історіографії утвердилася думка про реальність існування населеного пункту, але його місцезнаходження точно не визначалося.
Третя група дослідників локалізувала Плав на основі археологічних матеріалів. За-початкував ці пошуки Б. О. Тимощук. У 1969–1970 рр. науковець вивчав рештки середньовічного городища неподалік с. Перебиківців (Зелена Липа). Тут він виявив культурні нашарування ХІІ — першої половини ХІІІ ст., а поблизу дерев’яно-земляної фортеці зафіксував наявність великих одночасних селищ. На його думку, літописному Плаву найбільше відповідало б це давньоруське городище, поблизу якого перехрещува-лися сухопутні дороги та існували природні умови для влаштування пристані, стоянок для човнів тощо. Цю точку зору підтримали ряд вітчизняних дослідників, зокрема М. Ф. Котляр.
В останні роки все більшого поширення набуває думка, що літописний Плав слід пов’язу-вати з сучасним Хотином. Вперше цю точку зору висловив археолог Б. П. Томенчук. Нині вона знаходить все більше прихильників.
На сторінках писемних джерел Плав згадується лише раз під час опису подій жовтня 1219 року. Із скупих повідомлень літопису випливає, що дружини Данила Романовича Га-лицького після ряду військових сутичок «Оттоуду проидоша в Онут и идоша в поле, бившю же гладу великому поидоша вози и к Плавоу на каноу свт. Дмитрия, вземше вози накормишася изобилно, похвалиша Бога и свт. Дмитрия, яко накорми их. От-тоуда же придоша ниже Коучелемина мисліще коуде переити рекоу Днестр».
З тексту розповіді стає зрозумілим, що Плав знаходився на правому березі Дністра, на значній віддалі від Онута, ще далі від нього на тому ж березі ріки розташовувався Кучелмін.
Простий аналіз відстаней за топографічною картою показує, що між Онутом і Пе-ребиківцями (Зеленою Липою) по прямій — 8 км, між Онутом і Хотином, відповідно, —
33
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
34 км, між Хотином та Кучелміном (Галицею) — 60 км. Виходячи з швидкості пересу-вання середньовічних кінних воїнів (35–40 км за день), від Онута до Перебиківців, по до-розі вздовж Дністра, потрібно було їхати неповний день, до Хотина — близько двох, а від Хотина до Кучелміна — три-чотири дні. В зв’язку з цим розташування Плава у безпосе-редній близькості від Онута біля Перебиківців (Зелена Липа), як це вважав Б. О. Тимо-щук, є досить проблематичним.
Більш ймовірним є його локалізація поблизу Хотина, до якого треба було добирати-ся як мінімум два дні. А якщо врахувати, що в ту осінь були досить несприятливі погодні умови, час на подолання шляху міг значно збільшитися. Так, літопис засвідчує, що на по-чатку жовтня випав великий сніг, який завадив уграм і полякам (не могли стояти) під час облоги стольного Галича. Інші писемні джерела також повідомляють про дощі, паводки та голод тієї осені. У зв’язку з такими обставинами шлях від Онута до Хотина міг зайняти до 3–4 днів і призвести до голодування дружину Данила Галицького, яка вочевидь рухалася без обозу.
Не суперечать локалізації Плаву на місці Хотина і дані топонімії. Дослідженнями вітчизняних учених встановлено, що топооснова Плав утворена від дієслова плыть, плавать. У формі іменника лексема плавъ, плавь зберігається в ряді російських діалектів у значенні «трясовина, низькі надзаплавні луки, болото», в низці українсь-ких географічних термінів плав позначає «заболочену низовину», плавина — «заросле болото», плавля — «болотистий луг». В українських діалектах під словом плав ро-зуміється «низький берег ріки, зарослий очеретом»; «багниста низовина»; «плавучий острів, зарослий очеретом», у польських діалектах plawula — «острів, плавуча лука», в словенському — plavez — «острів» тощо. Очевидно, в більш широкому розумінні сло-ва під «плавом» треба розуміти місце переправи, можливо, саме через річковий острів.
Ріка Дністер багата на острови, які утворилися від зміни русла та розмиву берегів. Уздовж її течії в межах Чернівецької області, від с. Кострижівки до м. Новодністровсь-ка нараховувалося понад 30 островів різної величини, частина з них сьогодні затоплена. Правда, не всі вони могли використовуватися в давнину під час переправ. Найбільш придатними для цього були острови, навпроти яких знаходилися низини протилежних берегів. Такими були острови поблизу Василева, Онута, а також острів вище Хотинсь-кої фортеці. Сьогодні він затоплений водами Новодністровської ГЕС, але є на старих картах та фотографіях. Таким чином, острів поблизу фортеці, на території, яка прилягала до посаду давньоруського міста, цілком міг дати назву переправі (перевозу) в цьому місці — «Плав».
Важливу інформацію щодо можливої локалізації Плаву надають археологічні ма-теріали. Вивчення давньоруських старожитностей у Середньому Подністров’ї дає змогу проаналізувати взаєморозташування пам’яток. Вздовж правого берега Дністра, від Онута до Кучелміна (с. Галиця), знаходиться понад 50 давньоруських селищ і городищ. Вони нерівномірно розміщуються в регіоні. Зокрема, чітко виділяється концентрація пам’яток в районі Хотина. Тут у радіусі 15 км знаходяться 6 городищ та 14 селищ.
Центральне місце в мікрорегіоні займає Хотинська фортеця. Шари давньоруського
часу зафіксовані в самій фортеці та поблизу неї дослідженнями Б. О. Тимощука.
Князівська фортеця-замок розташовувалася у вигідному місці на перехресті торговель-
них комунікацій. Тут через віковий ліс проходила дорога, яка саме біля замку підходила
- до ріки. В цьому місці високий скелястий берег Дністра прорізався струмком і був поло-
ж
34
гий спуск до води. Такий же зручний підйом був і на протилежному березі. Очевидно, біля замку існувала і прис-тань, де могли зупинятися човни, що пливли судноплавним Дністром.
Поряд з фортецею знаходилося по-селення, яке в давньоруський час сягало значних розмірів (до 20 га) і було неве-ликим давньоруським містом. Вже тоді поселення з фортецею були постійним центром суспільного життя цілої округи. Вигідне розташування міста сприяло його економічному процвітанню. Про важ-ливість переправи через Дністер біля Хо-тина говорить і унікальна знахідка —
Енколпіони з городища і поселення давньоруського часу в с. Недобоївці (ур. Галич)
скарб понад тисячі західноєвропейських брактеатів, захований близько 1230 року.
Навколо Хотина розміщувалося 5 го-родищ, які прикривали підступи до нього і створювали систему захисту. Так, з північного заходу шлях до фортеці контролювало городище в с. Пригородок (ур. Ка-линівка), з південного заходу — Недобоївське городище (ур. Галич), зі сходу — два го-родища в с. Дарабанах (ур. Щовб і Замчище) та городище в с. Каплівці (ур. На Валу). Поблизу названих фортифікацій існували синхронні селища. На багатьох неукріплених поселеннях виявлені сліди ремісничої діяльності. Наявність таких об’єктів є свідченням досить високого рівня економічного розвитку даного мікрорегіону. Система розташуван-ня городищ, очевидно, вказує на існування важливих шляхів, поблизу яких вони знахо-дилися, а саме — на дороги вздовж Дністра на південь.
Дослідження городищ дає змогу з’ясувати їхню роль у Хотинському мікрорегіоні. Так, розкопки городища Дарабани-Щовб показали, що воно мало потужну лінію захис-ту з оборонних клітей та частоколу. Площа пам’ятки була щільно забудована, а в центрі знаходився будинок власника феодального замку. Під час вивчення городища виявлено ряд предметів, пов’язаних з військовою справою. Аналогічного типу укріплення мали й інші городища мікрорегіону.
Останніми роками значна увага в мікрорегіоні була зосереджена на вивченні Недо-боївського городища. Пам’ятка розташовується в лісі, на пагорбі в ур. Галич. У давньо-руський період по периметру городища, яке мало кільцеву укріплену лінію, стояли оборонні пустотілі кліті-зруби завширшки близько 3 м. Останні використовувалися як житла для дружинників та в господарських цілях, а їхній плоский дах, засипаний землею та вимощений камінням, слугував бойовим ходом для оборонців. Археологічними ро-ботами встановлено, що на самому майданчику городища стояли наземні будинки з підвалами, де, очевидно, проживала феодальна знать.
Розкопки на Недобоївському городищі дозволили також встановити, що воно з південного заходу прикривало підступи до Хотина і, очевидно, контролювало дорогу, яка йшла на південь. Про важливість цього пункту в системі оборони свідчить також
35
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
мікротопонім «Галич», однойменний зі столицею Галицько-Волинського князівства. Така назва не випадкова й вказує на те, що тут була князівська фортеця, яка підпорядковува-лася безпосередньо галицькому князю. Поряд з городищем розташовувалося велике давньоруське поселення, на якому трапляються знахідки залізних та керамічних шлаків. Як і більшість давньоруських пам’яток регіону, князівська фортеця в ур. Галич була знищена під час монголо-татарської навали.
Мікротопонім «Галич» цікавий ще з одного погляду. В літописі повідомляється, що вози пішли з Галича до Плава, але не конкретизується, про який Галич йде мова. Цілком можливо, що вози прибули з Недобоївського «Галича», який знаходився на жвавій торго-вельній дорозі. Загальновідомо, що окремі давньоруські міста мали однакові назви. Наприклад, існувало три міста, які називалися Звенигород, було декілька Галичів, Кам’янців тощо. Можливо, що існував і Галич під Хотином — Плавом. Якщо це вдасть-ся довести, то буде локалізований ще один давньоруський пункт у регіоні.
Аналіз матеріалу з давньоруських пам’яток Хотинського мікрорегіону засвідчує, що тут розташовувався досить потужний і добре захищений суспільно-економічний центр. Ним цілком міг бути літописний Плав. Локалізація його в іншому місці Середнього Подністров’я, на нашу думку, малоймовірна. Так, його не можна пов’язати з Пере-биківським (Зелена Липа) городищем, яке значно поступається йому в масштабах. Зокрема, дослідження, які проводилися у пам’ятці показали, що давньоруські шари го-родища сильно порушені під час перебудови укріплень у другій половині ХIV ст. Але й ті матеріали (кераміка, прикраси, предмети побуту, озброєння, знаряддя тощо), які вдало-ся віднайти під час розкопок, датуються ХІІ ст. Жодних знахідок, які б відносилися до першої половини ХІІІ ст. — часу літописної згадки про Плав, не зафіксовано. Сумнівним є також співставлення з Плавом городищ та поселень біля сіл Ленківці та Нагоряни Кельменецького району. За розмірами та потужністю культурного шару ці пам’ятки значно поступаються названим городищам і, до того ж, розташовуються на мисах корінного берегу Дністра, досить далеко від ріки.
Отже, дані писемних джерел, матеріали топонімії та археологічних досліджень дають змогу розташувати літописний населений пункт Плав на території Хотинської фортеці або біля неї. У випадку такої локалізації літописного поселення отримують логічне пояс-нення ряд моментів соціально-економічної та військово-політичної історії регіону давньоруського часу. Очевидно, назву Плав мав посад давньоруського міста. Саме він і був добре знаний літописцем й князівсько-боярською верхівкою як переправа і торговий пункт на Дністрі. Фортеця-замок «Хотінь» у той період за своїм значенням поступала-ся торгово-ремісничому осередку міста. Її роль і значення значно зросли з будівництвом кам’яних укріплень, але це сталося вже в середині ХІІІ ст. Разом з тим, слід відзначити, що дана гіпотеза може бути суттєво уточнена після проведення широкомасштабних ар-хеологічних досліджень у Середньому Подністров’ї.
ш
УНІКАЛЬНИЙ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ МОНЕТНИЙ СКАРБ
«...Скарб знайдений міщанином м. Хотина...».
Повідомлення бессарабського
віце-губернатора, 1890 р.)
Однією з найцікавіших нумізматичних пам’яток Східної Європи давньоруського ча-су є скарб західноєвропейських монет ХІІІ ст., виявлений на території м. Хотина, який красномовно підтверджує значення цього поселення у транс’європейській торгівлі ХІІ — першої половини ХІІІ ст.
Скарб знайдений в 1889 році й одразу ж потрапив до найбільшого монетного зібран-ня Російської імперії — Ермітажу в Санкт-Петербурзі. Проте через плутанину в суп-ровідних документах довгий час скарб вважався виявленим у м. Акермані (сучасне м. Білгород-Дністровський). У тогочасних публікаціях про грошовий обіг на землях Східної Європи в ХІІ–ХІІІ ст. він фігурував як «Акерманський скарб». Не уникнули цієї помилки і ряд відомих дослідників. Зокрема, чеський науковець Е. Фіала та російсь-кий — О. М. Зограф. Після ретельного перегляду архівних матеріалів відомий знавець західноєвропейської нумізматики В. М. Потін встановив справжнє місце знахідки скарбу. В архіві Ермітажу він віднайшов листи бессарабського віце-губернатора від 15 червня 1890 р., в яких той писав, стосовно виплати винагороди за знахідку: «виплата винагоро-ди викликала ускладнення» і що, судячи з листування, яке зберігається в губернському правлінні, «скарб знайшов міщанин м. Хотина Архип Озарчук при оранці арендованої ним ділянки міської землі». Та з встановленням справжнього місця знахідки скарбу пи-тання, пов’язані з ним, не тільки не зникли, а навпаки, зросли.
Справа в тому, що до складу скарбу входила майже тисяча середньовічних брактеатів та декілька денаріїв. З цієї кількості монет 816 екземплярів (391 ціла монета, 366 по-ловинок та 94 уламки) залишились у фондах Ермітажу, а інші були ще до революції про-дані за кордон. Відомо, що декілька десятків монет скарбу потрапили до колекції Берлінського мюнцкабінету, де очевидно зберігаються і донині.
Основну частину скарбу складали срібні брактеати. Поява цієї монети була виклика-на псуванням та знеціненням срібного західноєвропейського денарія та зростаючими потребами внутрішньої торгівлі середньовічних міст у дрібних розмінних номіналах. За цих умов у 30-х роках ХІІ ст. на території німецьких держав з’явились монета нового ти-пу. Вона являла собою тонку срібну пластинку із зображенням, витісненим лише на одній стороні. Фактично монети «читаються» лише з аверсу, а на реверсі відбито негативне зображення лицьової сторони. Вага цих монет коливалась від 1 до 0,11 г, а розміри варіювалися в межах 51–45 мм — 12 мм у діаметрі. Виготовлення монет такого типу пе-редбачало застосування штемпелів з чітким рельєфним зображенням, так званого «ви-сокого рельєфу». Тому для їх карбування застосовувалася спеціальна технологія. Для
1
37
Брактеати зі скарбу (за В. М. Потіним)
#Ш§:"'і:§|
шш
нн
ЩШШ^
^ ■ :.
ш>
-■■■ ■
Брактеати зі скарбу (за В. М. Потіним)
38
отримання випуклого зображення під срібну фольгу підкладали шкіру, свинець або якийсь інший м’який матеріал. В документах тієї епохи ці монети продовжували назива-тися денаріями, нуммусами чи пфенінгами. А починаючи з ХVІІ ст. за грошовими знаками такого типу закріпилась назва брактеати (від латинського слова «bractea» — тонка металічна пластина, бляшанка). Необхідність виготовлення брактеатів у великих кількостях для потреб ринку, їх фізична недовговічність привели з часом до максималь-ного спрощення зображень та надписів на них. Брактеати були монетою, яка використо-вувалася виключно у внутрішній, місцевій торгівлі і в міжнародних економічних стосун-ках не застосовувалася. Знахідки брактеатів не відомі за межами країн, в яких вони кар-бувалися. Найбільшого поширення брактеати набули в Німеччині. Вони карбувались також у Польщі, Данії, Швеції та Угорщині.
Визначення монет Хотинського скарбу дало змогу встановити, що більшість з них складають германські брактеати. За кількісним співвідношенням, регіонами та монетни-ми дворам вони розподіляються нерівномірно. Основна частина скарбу (монети з ко-лекції Ермітажу), а саме 490 екземплярів (209 цілих, 215 половинок, 66 уламків), представлена брактеатами Тюрінгії (Альтенбург, Мюльгаузен, Заальфельд, Нордгау-зен, Ерфурт, Мерзебург, Наумбург, Арнштадт, Гера, Зульц, Орламюнд, Бейхлінген, Лобдебург). Значно менша кількість — 175 монет (83 цілих, 90 половинок, 2 уламки) були відкарбовані у Верхній Саксонії (Магдебург, Галле, Брандебург, Мейсен, Манс-фельд, Хокеборн і Віппіра, Саксонія-Віттенберг, Веттін). Ще менше — 49 брактеатів (29 цілих, 10 половинок, 7 уламків) походять з Нижньої Саксонії (Гослар, Гальбер-нштадт, Гільдесгейм, Кведлінбург, Брауншвейг-Люнебург, Арштейн, Бланкенбург-Вегенштейн, Вернигороде). Із Гессена в скарбі було 29 брактеатів (19 цілих, 6 полови-нок, 4 уламки), відкарбованих місцевими монетними дворами (Фульда, Герсфельд, Майнц, Фріцлар, Ешвеге, Гессена). Решта монет скарбу відносяться до Франконії (Вюрцбург), Рейнського Пфальцу (Вейнгейм), Карінтіі, Чехії та Угорщини.
Серед монет скарбу особливої уваги заслуговують два двосторонніх денарія — угорський Саламона (Шаламона) (1063–1074) та чеський короля Пржемисла Оттока-ра І (1197–1230). Перша монета найраніша в скарбі, а чеський денарій та брактеати до 1230 року є найпізнішими. На основі цього час заховання скарбу В. М. Потін відносить до 1225–1230 рр. Не суперечить цьому і датування інших дослідників.
Хотинський скарб брактеатів — унікальне явище в нумізматиці Східної Європи. Фактично це єдина знахідка монет подібного типу на цих землях. Брактеати досить рідко використовувалися за межами конкретних міст, або князівств. Вони практично не брали участі у міжнародній торгівлі. Тому знахідка скарбу брактеатів за сотні кілометрів від центрів їхнього карбування говорить про непересічність тезаврації. Аналогічних скарбів у Східній Європі не зафіксовано, відомі лише вкрай рідкі знахідки поодиноких екземплярів таких монет. Присутність у скарбі угорської, чеської та фрізахської монет зближує його зі скарбами, знайденими на землях Угорщини та Трансільванії. На думку дослідників, саме з цих територій монети потрапили до Подністров’я, найвірогідніше через землі Семиграддя. Яким чином середньовічні німецькі брактеати опинилися у Хотині?
Дослідники відповідають на це запитання по-різному Так, Е. Фіала вважав, що брактеати були принесені на береги Дністра (правда, до м. Акермана) одним з учасників п’ятого хрестового походу (1217–1221 рр.), який очолював угорський король Ендре ІІ.
39
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
В. М. Потін стверджував, що Хотинський скарб наочно підтверджує значення Дністра для торгових стосунків Південно-Західної Русі з Угорщиною та Чехією в домонгольський час. Інші дослідники, зокрема М. Ф. Котляр, підкреслюють випадковість скарбу і не схильні надавати йому суттєвого значення в грошовому обігу давньоруських земель ХІІІ ст.
Та обставина, що знахідки брактеатів були не відомі на землях Південно-Західної Русі, ставила під сумнів походження скарбу як купецького капіталу і використання монет дано-го типу в якості грошових одиниць. Висловлювалися припущення про його зв’язок з війсь-ково-політичними подіями в Середньому Подністров’ї в 30-х роках ХІІІ ст. Проте чотири срібні брактеати, знайдені одним із авторів на Чорнівському городищі, все ж дозволяють твердити про використання цих монет саме як грошового еквіваленту на території земель межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра у давньоруський час.
Знахідка Хотинського скарбу брактеатів ще раз підтверджує важливе економічне значення цього поселення. Воно здавна знаходилося на перехресті торговельних шляхів, що засвідчують виявлені тут скарби римських, візантійських та пізньосередньовічних монет. У більш пізній час через Хотин проходило одне з відгалужень відомого «татарсь-кого», а потім «молдавського» шляху. В Хотині знаходилась наступна після Василева переправа, з якої вів шлях до Прута та далі на південь в Причорномор’я, Подунав’я, а також угорські землі.
Викликає закономірний інтерес вартісне визначення, або купівельна спроможність мо-нет скарбу. Для цього необхідно звернутися до тогочасних європейських цін. У скарбі зна-ходилося близько тисячі брактеатів, частина з яких була ушкоджена (половинки та дрібні уламки). При теоретичній вазі брактеату в 1 г, хоча справжня вага була меншою, можна встановити, що скарб важив приблизно 600–800 г срібла. Що можна було придбати за таку кількість дорогоцінного металу? В сусідній Польщі того часу вартість коня становила 300 г срібла, або 504 місцевих брактеати, корови — 100 г, або 168 монет, а за вівцю дава-ли 13 г, чи 22,5 брактеати. Приблизно такими були ціни і в інших державах. Таким чином видно, що Хотинський скарб не становив великої цінності у грошовому виразі. За своєю вартістю він міг бути прирівняний до ваги срібла, яку давали за 2–3 коня, або 6–8 корів. Найвірогідніше, він міг належати купцю чи феодалу середнього достатку.
Хотинський скарб брактеатів вважається рідкісною нумізматичною знахідкою на теренах Східної Європи, але закономірною на території міста, яке впродовж всього середньовіччя було важливим торговельним осередком у транс’європейській торгівлі.
ХТО БУДУВАВ ФОРТЕЧНІ МУРИ?
«Облаштування Хотинської фортеці відноситься
до часів панування генуезців».
(Батюшков П. Н. Бессарабия. Историческое
описание. — С.-Петербург, 1892)
До числа історіографічних міфів відноситься й твердження, що досить часто трапля-ються у працях дослідників ХІХ — початку ХХ ст., які були переконані, що замок (ци-тадель) Хотинської фортеці збудували вихідці з італійської Генуї. І хоча це припущення вже давно спростоване, все ж і сьогодні в путівниках, науково-популярній літературі, довідкових виданнях й розповідях екскурсоводів про Хотинську фортецю можна зустріти подібні вислови. Коли вони з’явилися в літературі й чи мають вони під собою підстави? Спробуємо відшукати відповіді на ці запитання.
Перш за все, ознайомимося з літературними джерелами і аргументацією авторів, які пов’язують Хотинську фортецю з генуезцями.
Поява такого погляду відноситься до середньовічного часу і пов’язується із діяльністю молдавських літописців. Очевидно, одним з перших висловив думку про будівництво Хо-тинського замку генуезцями Г. Уреке в «Літописі Молдавської землі» (XVII ст.). На сторінках своєї праці він вказував: «У цій землі були й фортеці, засновані в минулому генуезцями: фортеця в Сучавському торзі і фортеця в Хотині...», однак жодних доказів для підтвердження своїх слів не надав. Правда, дещо пізніше сумніви щодо цього положення висловив Д. Кантемир в «Описі Молдавії» (1726 р.). Він писав: «...також неможливо повірити в те, що генуезці, які намагалися стати ногою в Понті (Чорне море) тільки для ведення торгівлі, проникли вглибину Молдавії і на місцях придат-них скоріше для землеробства, ніж для торгівлі, спорудили фортеці».
Значно більше прихильників теорія про заснування Хотинської фортеці генуезцями отримала після 1812 року, коли значні території Подністров’я були включені до складу Бессарабської губернії Російської імперії. Багато тогочасних дослідників погоджувалися з нею, правда, так само не наводили жодних аргументів.
Наприклад, штабс-капітан Генерального штабу А. Вельтман у роботі «Начертание древней истории Бессарабии», яка вийшла у Москві в 1828 році відзначив: «Стіни, башти і бійниці замків: Хотинського, Ольхіонського, Тігінського… нагадують Бес-сарабії генуезців». Погоджувалися з ним і автори «Военно-статистического обозрения Российской губернии. Бессарабская область» (1849 р.), які писали, що Хотинський «замок, побудований ще за декілька століть до завоювання його турками, вірогідно генуезцями». Теж саме про Хотин писав й капітан Генерального штабу А. Защук у «Материалах для географии и статистики России. Бессарабськая область» (1862 р.). Зокрема, він відзначав: «Початкові ж укріплення цього міста слід віднести до часу панування тут генуезців, про що свідчить архітектура давньої башти, побудова-ної на урвистому березі Дністра, яка слугувала цитаделлю для фортеці».
41
----------------
Генуззскій заиок'ь в-ь Хот. кр.
Російська поштівка поч. ХХ ст. із «генуезькою» фортецею в Хотині
Пристав до цієї точки зору й відомий дослідник і мандрівник О. Афанасьєв-Чуж-бинський, занотувавши в роботі «Очерки Днестра» (1863 р.) наступне: «За містом на північно-східному схилі дністровського берега, лежить колись грізна, а тепер ліквідована Хотинська фортеця з давньою генуезькою цитаделлю». Таких самих поглядів на минуле фортеці дотримувався й історик П. М. Батюшков. У своїй праці «Бессарабия. Историческое описание» (1892 р.) вчений стверджував, що «Споруджен-ня Хотинської фортеці відноситься до часу панування генуезців, які мали по Дністру торгові станції та контори». Підтримали цю тезу й автори фундаменталь-ного видання «Бессарабия. Географический, исторический, статистический, этнографи-ческий, литературный и справочный сборник» (1903 р.), які теж вважали, що «…укріплення міста відносяться до часу панування тут генуезців».
Аналогічні думки щодо будівництва Хотинської фортеці генуезуцями знаходимо і в різноманітних довідкових виданнях. Так, в «Енциклопедичному словнику Брокхауза і Єфрона» (початок ХХ ст.) відзначається, що фортеця раніше належала вихідцям з Італії: «Спорудження Хотинської фортеці відноситься до часу панування тут генуезців, які мали по берегам Дністра торгові станції та контори». Про це ж говориться в «Енциклопедичному словнику руського бібліографічного інституту Гранат» (20-ті рр. ХХ ст.) та навіть в «Енциклопедичному словнику Майерса» (1972 р.). В останньому стверджується, що в Хотині був у «...середні віки ремісничий і торговий центр — генуезька факторія».
Погляди про спорудження генуезцями Хотинської фортеці знайшли відображення й у текстівках, які супроводжували зображення на дореволюційних поштових листівках
и
42
Російської імперії. Так, на одній з них над зображення цитаделі розташовується напис: «Генуезький замок в Хотинській фортеці».
Подібні погляди та підписи до поштівок і фотографій у книгах надихали тогочасних літераторів до «відтворення» сторінок минулого фортеці. Один із них, мандрівник Д. О. Пахомов у нарисах «По Дністру на човні» так уявляв будні цитаделі: «В ній жив невеликий гарнізон підприємливих генуезців і декілька енергійних торгівців, які зали-шили свою батьківщину в пошуках пригод і багатства і знайшовши тут своє ель-дорадо. Цілими днями навколо товклися дикі кочівники, пропонуючи свої грубі ви-роби в обмін на витончені прикраси генуезьких купців, по цілим дням стояв шум і гам, іржання сотень коней, блеяння овець и мукання корів; примітивна і груба лай-ка диких слов’ян зливалася з м’якою і музикальною лайкою жителів гарячої Італії».
Всі наведені вище твердження є бездоказовими. Жоден з авторів не навів переконли-вих фактів щодо віднесення до числа перших будівничих Хотинської цитаделі генуезців.
Тепер зупинимося на діяльності генуезців у Причорномор’ї та Криму й вірогідності їхнього відношення до спорудження Хотинської фортеці.
Безумовно, в добу розвинутого середньовіччя генуезці були добре знаними в Північному Причорномор’ї, де в XIII–XV ст. спорудили укріплені торгові центри та значною мірою монополізували торгівлю на Чорному морі. Їхні фортеці Кафа (Фео-досія), Чембало (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана (в усті Дона), Аспокастро (Маврокастро) (Білгород-Дністровський) тощо були добре укріпленими. фортецями. Генуезькі купці, яких в писемних джерелах часто називали «фрягами», здійснювали посередницькі торгові операції й продавали зерно, сіль, шкіри, хутра, віск, мед, ліс, ікру з причорноморських районів і Криму, сукно з Німеччини та Італії, оливко-ву олію й вина з Греції, прянощі, дорогоцінне каміння, мускус із країн Азії, слонову кістку з Африки. Торгували вони також й невільниками, яких купували у татарських ханів і турецької султанської адміністрації.
Сучасні археологічні дослідження показують, що генуезькі колонії були добре укріплені. Вони споруджувалися за певним планом, під керівництвом італійських архітекторів. Вивчення оборонних споруд генуезьких фортець, наприклад у Балаклаві і Судаку, засвідчують ряд специфічних рис в архітектурі й техніці будівництва (склад зв’язуючого розчину, кладка стін, способи обробки кам’яних блоків тощо), в плануванні внутрішніх приміщень башт, житлових споруд, культових об’єктів і т.п. За всіма цими параметрами досліджені генуезькі фортеці докорінним чином відрізняються від оборон-них споруд Хотинської цитаделі.
Більше того, слідів будівничої діяльності генуезців не виявлено при вивченні фор-тифікацій Білгород-Дністровського, який розташовувався в усті ріки Дністер, і де зна-ходилася генуезька торгова факторія. У добу середньовіччя, за даними італійських писем-них джерел, поселення називалося Маврокастро (Маокастро, Монкастро), і хоча там проживали італійські купці, свідчень про будівництво ними укріплень не виявлено. А цей пункт, очевидно, був найближчою генуезькою факторією по відношенню до Хотина.
Не зафіксовано слідів діяльності генуезців і в фортецях, розташованих вверх по Дністру. Так, кам’яні укріплення в Бендерах (Тигина, Тягянякяч) збудовані у ХVI ст. турецькими завойовниками, а в Сороках спорудження кам’яної цитаделі відноситься до періоду другого правління (після 1543 р.) молдавського господаря Петра Рареша.
43
--------------------------------------------------
Східне прясло мурів цитаделі з найдавнішою кам'яною кладкою (за Б. О. Тимощуком)
Перші кам’яні укріплення Хотинської фортеці, як показали археологічні досліджен-ня Б. О. Тимощука, були збудовані у середині ХІІІ ст. давньоруськими зодчими. Про це свідчать рештки кам’яної стіни, яка була виявлена із зовнішнього боку східного оборон-ного муру цитаделі. Особливістю цієї стіни є використання вапнякового розчину «цем’янки» із значною домішкою битої цегли, яка становить до 40–50 % маси. Такий розчин широко використовувався у давньоруський час і зафіксований на більшості кам’яних і цегляних будівель Давньої Русі. Підтверджують факт спорудження кам’яних укріплень в середині ХІІІ ст. й знахідки фрагментів давньоруської кераміки, виявленої під час розкопок.
На думку Б. О. Тимощука, будівництво кам’яних укріплень у фортеці започаткова-но в 40–50-х рр. ХІІІ ст., коли Данило Галицький (1245–1264) проводив масштабне будівництво укріплень для захисту земель Галицько-Волинського князівства від монго-ло-татарських нападів.
44
Один із варіантів реконструкції цитаделі Хотинської фортеці другої половини ХV ст. (за Г. Н. Логвином)
Підтвердили цей висновок і сучасні дослідження проб будівельних розчинів із фор-течних мурів. Їх петрографічний аналіз, проведений головним фахівцем НДІ пам’ятко-охоронних досліджень Ю. М. Стріленко, показав, що будівельний розчин Східної стіни Цитаделі «має дуже високу якість приготування; його можна порівняти з розчина-ми пам’яток архітектури Древнього Києва...».
Таким чином, думка про спорудження Хотинської цитаделі генуезцями не знаходить жодних підтверджень в археологічному матеріалі і має лише історіографічну вартість, яка очевидно була покликана акцентувати увагу читачів на давності будівель фортеці. Перші ж кам’яні укріплення «Твердині на Дністрі» відносяться до давньоруського часу, коли землі краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.
СПОРУДЖЕННЯ НОВОЇ ФОРТЕЦІ
«Оволодівши Хотином, турки посилили фортецю,
яка була перебудована французькими інженерами».
(Защук А. Материалы для географии и статистики
России, собранные офицерами Генерального штаба.
Бессарабская область. — С.-Петербург, 1862)
Ще одним історіографічним міфом, який мандрує публікаціями, слід вважати тезу про побудову Нової фортеці в Хотині французькими інженерами. Як і попередні дві (про Котизона та генуезців), вона не підкріплена конкретними історичними джерелами.
Подібне твердження, очевидно, з’явилося в першій половині ХІХ ст. і ніким спеціально не досліджувалося. У більшості відомих нам праць ця теза просто наводить-ся як незаперечна істина. Так, П. М. Батюшков писав: «В 1711 р., після втечі Дмитра Кантемира в Росію, турки остаточно заволоділи фортецею і перебудували її фран-цузькі інженери» (1892 р.); у звіті істориків О. О. Кочубинського та О. І. Маркевича відзначається: «Після Белградського мирного договору Хотинська фортеця поверну-та нами туркам, була виправлена французькими інженерами» (1902 р.); у колек-тивній праці «Бессарабія. Географічний, історичний... і довідковий збірник» вказано: «1711 р. Хотин остаточно в руках турків, які зміцнили його при допомозі французь-ких інженерів» (1903 р.); такі ж дані містяться і в «Енциклопедичному словнику Ф. А. Брок-гауза та І. А. Єфрона», в якому мовиться: «В 1711 р., після втечі Дмитра ІІІ Канте-мира в Росію, турки заволоділи Хотинською фортецею і перебудували її за допомо-гою французьких інженерів» (1903 р.). Подібні вислови часто зустрічаються і в роботах сучасних дослідників, у краєзнавчій літературі, путівниках й численних сайтах в Інтер-неті. При ознайомленні з останніми можна навіть «довідатися», що фортецю «збудував французький військовий інженер Гійом де-Боплан», або ж «італійські інженери» чи просто «західні фортифікатори». Чи мають подібні твердження під собою підґрунтя, чи від них варто відмовитися? Спробуємо відповісти на ці запитання.
Вже першого погляду на укріплення Хотинської фортеці достатньо, щоб зрозуміти: вони збудовані в різні історичні періоди і являють собою дві фортифікаційні системи. Перша з них відноситься до баштово-стінового типу і представлена власне Цитаделлю. Друга — до бастіонного комплексу Нової фортеці.
Початок побудови кам’яних укріплень Цитаделі відноситься до середини ХІІІ ст., згодом в результаті перебудов і розширень, особливо в роки правління Стефана Велико-го, вона набула обрисів, близьких до сучасних. Остаточно її загальний вигляд склався на початку XVIII ст., коли турецькими зодчими була добудована південна частина фортеці з розташованою по центру В’їзною баштою.
Основу оборони фортеці в XV–XVII ст. складали башти (Північна, Західна (Ко-мендантська), Південно-західна, Південно-східна, Східна), висота яких становила 40–45 м від підніжжя скали та стіни завтовшки 4,5 м й заввишки 30–32 м. Завдяки
46
цьому фортеця тривалий час була надійно захищена від снарядів каменеметальних машин, а потім і від артилерійського вогню. Проте зміни, які відбувалися в прийомах облоги і захисту таких фортець, поступово вели до втрати ними оборонного значення.
Стрімкий розвиток артилерії з XV ст., удосконалення гарматного озброєння (збіль-шення далекобійності) і повсюдне поширення чавунних ядер (питома вага чавуну в 2,5 рази більша, ніж каменю) замість кам’яних зробили фортеці баштово-стінового ти-пу значно вразливішими. А поява важких облогових гармат, які мали значну вогневу по-тужність довела безнадійність захисту за кам’яними мурами (навіть досить товстими) від цієї зброї. Не захищали такі фортеці й встановлені на їхніх стінах гармати. Останні не могли мати великий калібр, позаяк віддача від пострілів з таких гармат руйнувала кам’яні стіни й башти, гармати ж меншого калібру були недостатньо далекобійними, їхні ядра просто не долітали до батарей противника. Крім того, стіни фортець не могли дов-го витримати прицільний артилерійський обстріл, сконцентрований на одній ділянці. Ви-користання гармат оборонцями утруднювалося також складністю їхнього підняття в башти й на стіни, а стрільба із закритих приміщень призводила до скупчення там поро-хових газів і неможливості тривалої стрільби.
Все це вело до змін, як в прийомах оборони фортець, так і в оволодінні ними. Інже-нери-фортифікатори спочатку намагалися удосконалити оборонну міць існуючих фор-тець через потовщення стін, зміну форми амбразур, відмови від мерлонів і машикуль то-що. Проте ці заходи виявилися малоефективними. Перед військовими інженерами постала нагальна мета створити нові принципи фортифікації, які б забезпечували не тіль-ки захист від артилерії атакуючих, але й сприяли б активному використанню гармат захисниками.
У зв’язку з цим з’явилися більш ефективні захисні споруди, перш за все земляні ва-ли, глибокі і широкі рови, бастеї (ронделі, або округлі приземкуваті споруди) з казема-тами, пізніше бастіони (багатокутові укріплення з шпіцами (висхідними кутами). Всі во-ни були земляними, часто з кам’яним облицюванням. Найбільш ефективною виявилася бастіонна система фортець, а першою з них була Веронська фортеця, споруджена італійськими інженерами близько 1530 р. Незабаром значна кількість європейських фортець були перебудовані згідно з новими вимогами часу.
Як і більшість оборонних споруд баштово-стінового типу, Хотинська фортеця поступово втрачала своє оборонне значення. На початок XVIІ ст. її потужні стіни й баш-ти не могли протистояти важкій облоговій артилерії. Саме цим пояснюється той факт, що під час Хотинської битви 1621 року та облоги Хотина 1673 року вона була практично не задіяна.
Переважна більшість боїв відбувалися на значній віддалі від неї. За даними писем-них джерел, 1621 року великий литовський гетьман військо «… розташував таким чи-ном, що фортеця Хотин стала головою табору... Ходкевич зі своїми сміливцями об-лаштувався в фортеці і декілька днів чекав приходу королевича». Основні ж обо-ронні функції виконували земляні «шанці» (рови на зразок пізніших траншей) і вали, які слугували надійним захистом від артилерійського вогню. Якуб Собеський, описуючи події під Хотином 1621 року, повідомляв, що при наближенні османських військ: «Ри-царство усіх чинів швидко і ретельно кинулося укріплювати табір. Біля воріт Ход-кевича і Любомирського піхота насипала земляні укріплення на кшталт греблі та з усіх боків обкопала їх ровом». Він також засвідчив, що в обороні польсько-козацького
47
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
війська й тактичних діях великого литовського гетьмана величезне значення мали зем-ляні укріплення: «Уся його бойова сила полягала в шанцях, з-понад яких він розрахову-вав безпечно обстрілювати супротивника, а також з нерівними силами витримувати його наступи... Пагорб, який загрожував його воротам, за одну ніч обкопав ровом і ва-лом і негайно розташував на ньому великі гармати та піхоту Денгофа». Укріплення польського табору продовжували зміцнюватися і під час боїв «Неподалік відтіль хел-минський воєвода Ян Вейгер доручив досвідченому в справі фортифікації бельгійцю Апельману зводити укріплення: турки силкувалися оволодіти ними, та були відки-нуті з великою втратою і не наважувалися більше наближатися до цього місця».
Схожі укріплення мав козацький табір. Той же автор повідомляє, що турки, підтяг-нувши великі гармати «...безперестанку штурмували запорозькі шанці... самі ж за-порожці в повній безпеці переховувалися у виритих ними печерах, так що незважа-ючи на цілі хмари ядер, які літали в повітрі, загинув лише один із них...». Турець-кий табір також був добре укріплений: «на валах густою лавою стояли гармати». Хо-тинська фортеця в цій битві використовувалася переважно як арсенал для зберігання пороху і ядер, а також як притулок для поранених і хворих. Саме сюди доставили важкохворого литовського гетьмана: «Його перенесли до Хотинського замку, щоб приховати від ворога його кінець..., де він …після тривалих страждань помер».
Про «застарілість» оборонної системи Хотинської фортеці в ХVII ст. вказував відо-мий французький військовий інженер-фортифікатор Гійом Левассер де Боплан (1600–1673) в «Описі України» (1661 р.). Описуючи похід турецького султана, він відзначив: «Між тим успіхи Османові обмежилися взяттям незначної фортеці Хо-тина, яка знаходиться в Валахії, на Дністрі...». Називаючи так фортецю, він, буду-чи прихильником укріплень бастіонного типу, мав на увазі її невідповідність вимогам тогочасного оборонного мистецтва.
Хотинська фортеця не мала важливого значення в Хотинській битві 1673 р. Війсь-ка Оттоманської Порти, які обороняли Хотин, використали для польових укріплень рови і вали польського і козацького таборів 1621 р., які значно поглибили, розширили і підвищили. На валах вони розташували понад 50 гармат, а для піхоти спорудили систе-му реданів. Після взяття штурмом турецького табору польські війська великого корон-ного гетьмана Яна Собеського наблизилися до фортеці і розпочали її обстріл, що спри-чинило швидку капітуляцію її оборонців.
У кінці того ж століття фортеця зазнала значних руйнувань, які були викликані на-казом турецької адміністрації уряду Молдавії про знищення фортець на своїй території, в тому числі і Хотинської. Молдавські власті вимушені були частково підірвати укріплення фортеці. Як розповідає літописець Нікульче, мури було «обсипано порохом для рушниць, внаслідок чого фортеця полетіла у повітря». Руйнувань зазнали південний мур з баштами, окремі частини західного й північно-західного муру. З цього часу замок взагалі став непридатним для використання.
Ситуація змінилася після Прутського походу російського царя Петра І. З огляду на посилення військової могутності й активності Російської імперії Османська Порта вирішила перетворити Хотинську фортецю на основний оборонний центр своєї держави на північно-східних рубежах.
Вже восени 1711 р. у фортеці розпочалися відбудовчі роботи. Стосовно цього . російська розвідка доносила Петру І: «візир наказав замок Хотинський направляти,
48
Один з перших планів Нової фортеці, збудованої під керівництвом Абді Паші (30-ті роки ХVІІІ ст.)
і велено волохам і мунтьянам працювати». Відремонтувавши власне Хотинську фор-тецю, турки перетворили її в Цитадель, а навколо неї спорудили Нову фортецю. Це бу-ло зроблено для значного підвищення обороноздатності укріпленого пункту й можли-вості використання далекобійної артилерії для його захисту. Протягом 1711–1718 рр. навколо Цитаделі з’явилися нові земляні укріплення (обкладені каменем рови, курти і бастіони) розміром 250x1200 м. Саме це будівництво і було здійснено, як вважають ба-гато авторів, «французькими інженерами». Чи так це насправді?
У наявних в нашому розпорядженні джерелах будь-яких відомостей про присутність французьких фортифікаторів при облаштуванні Нової фортеці не виявлено. Більше то-го, завдяки дослідженням Ф. Туранлі, стали доступними деякі турецькі джерела, які стосуються будівництва нових укріплень. Зокрема, науковцем відшукано дані про те, що з весни 1713 р. фортифікаційними роботами керував Абді Паша, а з 1715 р. — коман-дир яничарського підрозділу Мустафа Ага. Від цього часу в османському державному архіві збереглася реєстраційна книга на 11 аркушах, в якій йдеться про надання ма-теріальної і фінансової допомоги Стамбулом хотинській адміністрації: «...за указом сул-тана Агмеда ІІІ (1703–1730 рр.) для будівництва та реставрації Хотина були відряджені архітектори, майстри, каменярі, ковалі, водопровідники та інші... були відправлені необхідні будівельні матеріали та техніка, визначена кількість коштів для виконання цих робіт».
49
В інших історичних та літературних джерелах того часу повідомляється: «...більше ста тисяч чоловік і 200 гармат великих і малих, коней, знаряддя та інструменти для укріплення фортеці рухалися в бік Хотина, оскільки слід було укріпити і фор-тецю і місто Хотин на Дністрі», в окремих з них прямо вказується: «...замок і місто почали укріпляти турки, в прагненні перетворити його в прикордонну фортецю». Ще більш точно про це сказав сучасник подій Дмитро Кантемир: «Під час останньої війни 1712 року, коли воювали з росіянами, турки, які стали господарями над фор-тецею, розібрали частково старі стіни, але оточили їх укріпленнями нового типу, збільшивши більше ніж у 1,5 раза, так що сьогодні (Хотин)... являється найбільш красивою і укріпленою фортецею Молдови».
Потім турецька влада постійно турбувалася про відновлення укріплень Нової фортеці після чергових російсько-турецьких воєн. Це встановлено на основі віднайдених Ф. Туранлі документальних свідчень в турецьких архівах, де, наприклад, виявлені лис-ти голови хотинської адміністрації Османа Ефенді до султана Селіма ІІІ (1789–1807). В них звертається увага на необхідність відбудови та реставрації фортеці і підтверд-жується, що «15 тис. акче, які були раніше передані голові адміністрації, були вико-ристані за призначенням». На що султан наклав резолюцію: «Наказую відправити акче. Розбудуйте споруди оборонного значення найкращим чином, і з цією метою відправити до Хотина необхідне військове знаряддя, будівельні матеріали та
50
техніку». Отже, поки що говорити про безпосередню участь французьких інженерів у спорудженні Нової фортеці немає підстав.
Інша справа, до якої бастіонної системи відноситься Нова фортеця у Хотині. Оз-найомлення з планами укріплень й описами її військовими інженерами переконує в тому, що вони збудовані за системою видатного французького військового інженера Себасть-яна де Вобана (1633–1707), який вважається апологетом бастіонних фортифікацій і найбільш видатним представником французької школи військового зодчества кінця XVII — початку XVIII ст. Ознаками фортець цієї школи є використання переважно насипних («барбетних») бастіонів, п’яти- та шестигранної форми, спорудження контргардів, теналів, ретришаментів, різні вдосконалення гласису, тур-бастіони тощо. Саме ці конструктивні елементи й використані при спорудженні укріплень навколо Цитаделі.
Виходячи з цього, Нова фортеця у Хотині дійсно збудована за канонами французь-кої школи фортифікаційного мистецтва, тобто є «французькою» за принципом побудо-ви, але французькі інженери у її спорудженні участі не брали.
Зв’язку Хотинської фортеці з французами, можливо, послугував й той факт, що один з перших планів Нової фортеці був знятий у 1720 р. сером де Бонн Леве (Боннле-ве), головним інженером і офіцером артилерії Польського королівства. Розтиражований в багатьох екземплярах, цей рукописний план м. Хотина і фортеці потрапив до військо-вих відомств багатьох європейських країн (один з його примірників, наприклад, зберігається у Національній бібліотеці Мадриду). Варто відзначити, що французький офіцер де Бонн Леве, який перебував на службі у польського короля, в заголовку вказує «План Хотина, недавно уфортифікованого турками на кордоні Польщі» й нічого не говорить про присутність там своїх співвітчизників.
Отже, стверджувати про участь французьких інженерів у будівництві в Хотині Нової фортеці у нас немає, на даний час, достатніх підстав.
 
КУДИ ВЕДУТЬ ПІДЗЕМНІ ХОДИ?
«Між Кам’янцем і Хотином була ще таємно
прокладена підземна дорога».
(Народна легенда)
З-поміж численних легенд, пов’язаних з Хотинською фортецею, багатьох приваб-лює розповідь про підземний хід, який нібито з’єднував міста Хотин та Кам’янець-Подільський. І хоча цій поширеній оповіді присвячено декілька розвідок, в яких дово-диться нереальність існування подібних підземних споруд у давнину, все ж їх і зараз можна почути з уст місцевих мешканців, «знавців» хотинської старовини, чи навіть екс-курсоводів. Особливо популярною, як стверджував Б. О. Тимощук, ця легенда була коли «Дністер розділяв два світи — капіталістичний і соціалістичний. Хотинці, як і всі буковинці, боролися за возз’єднання з Радянською Україною, проти гніту ру-мунських бояр. Серед населення ширилася думка, що досить лише відшукати підземний хід, і можна перейти до своїх рідних братів на Сході».
Внутрішній простір мінної галереї (фото Б. Т. Рідуша, 2005 р.)
52
.^•^а»
Вхід до однієї з мінних галерей (фото Б. Т. Рідуша, 2005 р.)
Вже у 60-х рр. минулого століття було доведено, що спорудження підземних ходів такої довжини неможливе через порівняно велику віддаль між м. Кам’янець-Подільсь-ким і м. Хотином, яка становить понад 20 км. До того ж існування підземної комунікації не мало історичного сенсу, адже два міста розташовувалися в різних, здебільшого воро-гуючих між собою державних утвореннях. А якщо поглянути на це з точки зору морфо-логії та геології ґрунтів і порід, які знаходяться між містами, то будівництво підземних споруд становить величезні труднощі навіть сьогодні.
Разом з тим, вже тоді археологами були з’ясовані витоки цієї легенди і встановлені причини її появи. З’ясувалося, що виникнення подібних уявлень базується на особливос-тях спорудження тогочасних фортець бастіонного типу. Для запобігання підкопам під час облог таких фортець часто практикувалося виведення так званих контр-мінних галерей.
*
-^л
11 гг2
туТ тп і ііі іі і щ
План Хотинської фортеці із нанесеними мінними галереями (70-ті роки ХVІІІ ст.)
Схематичний розріз однієї
з мінних галерей (за А. Ордою)
53
План Хотинської фортеці із нанесеними мінними галереями
Про їх існування в Хотинській фортеці засвідчують дані писемних джерел. Генерал Х. Манштейн, учасник Ставчанської битви і зайняття Хотина російськими військами в 1739 році, повідомляв, що «більша частина верків і перекритий шлях оснащені контр-мінами». Детальніше про них пише військовий історик А. Орда в своїх нарисах про дії російських військ проти турецьких фортець: «Спереду напільної сторони муру розташовувався широкий рів різної глибини від 10 до 23 ф., з кам’яним контрескар-пом, а за ним йшов палісадований прикритий шлях з гласісом, під яким в 14 місцях були виведені, на різну довжину, дерев’яні контр-мінні галереї, які починалися в підошві рову». На плані Хотинської фортеці, який додається до його роботи, чітко поз-начені ці підземні споруди. Дві контр-мінні галереї розташовуються з північної сторони укріплень, п’ять — із західної та сім — із південної сторони фортеці. Як видно з планів, контр-мінні галереї були різної довжини і конфігурації, окремі з них мали по два і три відгалуження. На плані поданий також переріз однієї з галерей, розташованої поблизу Бендерських воріт. На ньому чітко видно, що глибина залягання підземної споруди ста-новила 2–3 м від рівня сучасної поверхні. Сама галерея була укріплена дерев’яними конструкціями (очевидно, обшита дошками), а її довжина становила близько 18 м. Скільки точно було контр-мінних галерей навколо Хотинської фортеці, остаточно ще не з’ясовано. В літературі фігурують цифри 14 (найбільш вірогідна) та 15–16, а то й 20. Не виключено, що такий різнобій пов’язаний з модернізацією укріплень фортеці в першій половині ХІХ ст., коли їхнє число могло зрости.
Основним завданням контр-мінних споруд був захист найближчих підступів до обо-ронних споруд від мінерів ворога. Завдяки контр-мінній системі забезпечувалася про-тидія ворожим підкопам під час тривалої облоги укріплень.
Дослідження однієї з галерей біля Ясських воріт, проведені Б. О. Тимощуком, пока-зали, що на 60-ті роки минулого століття вона збереглася на довжину 15 м, дерев’яні конструкції вже були відсутні, а більша її частина завалена. В такому ж стані знахо-дяться на сьогодні й інші контр-мінні підземні споруди. Вважається, що саме вони й
54
План Хотинської фортеці з передовими укріпленями (анверками) першої половини ХІХ ст.
послугували основою народження легенди. Патріарх буковинської археології, дослідник цих підземель пише: «...мінні галереї були засекречені. Про них нічого не знало місце-ве населення. Тепер на території колишнього мінного поля стоять будинки, розміщені городи. Під час земляних робіт люди час від часу натрапляють на зруй-новані мінні галереї. Це й спричинило до створення легенд про великі підземелля, які нібито тягнуться аж до Кам янець-Подільської фортеці».
Очевидно, сприяли поширенню легенд про підземні ходи й інші фортифікаційні спо-руди, які були зведені з зовнішнього боку Нової фортеці після 1806 р. Відомо, що для удосконалення оборони Хотина російськими інженерами були споруджені на південний захід і захід від фортеці два передових укріплення, так звані аванверки (лівий і правий), які розташовувалися на значній віддалі й з’єднувалися з нею «покрытымъ путемъ». Це добре видно на планах фортеці, накреслених у 1818 році. В окремих місцях цей шлях був перекритий дерев’яним накатом із земляним насипом, що дозволяло скрито передисло-ковувати війська і захищати їх від ядер і куль. Із втратою оборонного значення фортеці цей з’єднуючий прохід до аванверків, частково захований під землю, також міг послу-жити основою для виникнення подібних легенд.
У будь-якому разі легенди про підземні ходи у Хотинській фортеці виникли не на по-рожньому місці, пов’язані із спорудженням підземних контр-мінних галерей, а в на-родній уяві отримали фантастичне переосмислення і трактування.
КАМ'ЯНІ ТА ЧАВУННІ ЯДРА З РОЗКОПОК ФОРТЕЦІ
«Ядро від тих гармат не могла підняти
із землі одна людина».
(Агоп и Аксент Каменаци «Каменецкая хроника»)
Під час археологічних досліджень на території Хотинської фортеці виявлено чимало предметів озброєння. Одну із найбільш численних його категорій становлять кам’яні та чавунні гарматні ядра (сферичний снаряд для гладкоствольних гармат) різних калібрів і ваги. Вони знайдені як в поодиноких екземплярах, так і в значних скупченнях в культур-них нашаруваннях на різних глибинах. Частина цих ядер потрапила до фортеці під час її обстрілів ззовні, а їхні «склади» належали оборонцям цитаделі й призначалися для стрільби фортечною артилерією.
Уламки ядер і бомб з привратного двору цитаделі (розкопки 2007 р.)
^П%;
56
Уламки ядер і бомб з привратного двору цитаделі (розкопки 2007 р.)
За роки розкопок в різних частинах фортеці й цитаделі їх назбиралося близько двох з половиною тисяч. Тільки в 2005 році було знайдено 2042 цілих екземпляри, не раху-ючи сотень фрагментів. Гарматні ядра — часті знахідки й на городах жителів міста, особ-ливо в районі фортеці. Мешканці інколи пристосовують їх для господарських потреб (доводилося бачити ядра, які використовуються в огорожах (ними накривали верхівки стовпів з труб, або ж вони заміняли молотки чи наковальню).
Сьогодні встановити, які ядра використовувалися під час тієї чи іншої військової кампанії, облоги, або в конкретній битві (а їх було під стінами фортеці понад два десят-ки) надзвичайно складно. По-перше, через незначні зміни в конструктивних елементах самих артилерійських снарядів, які протягом століть мало еволюціонували. По-друге, че-рез відсутність достовірних відомостей про самі гармати, які використовувалися в бит-вах. По-третє, через брак закритих, тобто добре датованих археологічних комплексів.
На даний час, очевидно, найдавнішими з виявлених ядер є їх екземпляри, які вияв-лені під час досліджень в самій цитаделі. Так, під час розкопок в районі палацу старости і північної вежі, де велися пошуки давніх систем водовідводу, знайдені кам’яні ядра (переважно уламки) діаметром 8 та 12,5 см та чавунні (залізні) суцільнолиті ядра діаметром 7 та 12 см. Разом з ними виявлено багато гранат діаметром 7,3–7,6 см (ядер «начинених»), які мали внутрішню порожнину (товщина стінок 0,8–1,5 см) для пороху і отвір для запальної трубки. В одній з гранат збереглася дерев’яна трубка завдовжки 6 см, заповнена чорною маслянистою речовиною.
Кам’яні ядра, які мали діаметр 12 см, виявлені також в підніжжі башти ХVІ–XVII ст. (Південно-східна) остаточно зруйнованої під час перебудов турецького часу. Ядра (3 екземпляри) з такого ж матеріалу, але діаметром 32 см і вагою близько 20 кг були знайдені біля фундаментів мечеті. На сьогодні це найбільші за розмірами артилерійські снаряди, виявлені на території фортеці.
57
Гарматні чавунні ядра, гранати й бомби (гранати ве-ликих розмірів) — часті знахідки по всій площі фортеці. Калібр таких ядер різний. Вони мають такі діаметри: 28–27; 26; 19; 16; 15; 12; 10,5; 8,5; 7; 4,5; 3,5; 2,7– 2,2 см. Серед цих знахідок трапилися й чавунні осколки ядер з привареними до них залізними скобами і обривка-ми ланцюгів. Це так звані «оттоманські кніпелі», які використовувалися для більш ефективного вражання піхоти противника. Два ядра, з’єднані ланцюгом, вист-релювалися з гармати й вражали значно більше число супротивника, який наступав зімкнутими рядами.
Найбільшу кількість ядер знайдено в нижньому дворі Цитаделі неподалік фундаментів зруйнованої башти. Тут вони розміщувалися на площі 2x1,5 м і, очевидно, зберіга-лися в якійсь дерев’яній ємкості. Судячи з глибини залягання і супроводжувального матеріалу, ці ядра (діаметр 4,5 та 2,7–2,2 см) відносяться до ХVIII ст. і пов’язуються з російсько-турецькими війнами. До цього ж часу, вочевидь, належить також скупчення ядер, гранат, бомб і залізної картечі (дрібні шматки заліза підпрямокут-ної форми), виявлене у 2002 році під час розчищення внутрішнього двору Цитаделі навпроти палацу старости.
На жаль, під час археологічних досліджень не знай-дено жодної гармати, окрім невеликого бронзового фрагменту ствола на території фортеці ХVIII ст. Тому інформацію про них можемо отримати опосередковано через знахідки ядер, а також з матеріалів писемних джерел. Разом з тим, не всі битви, які відбувалися під
Кам’яне ядро з розкопок в північній частині цитаделі (фото 2002 р.)
Чавунне ядро з розкопок привратного двору цитаделі (фото 2007 р.)
Чавунні ядра з розкопок 2007, 2009 рр. (привратний двір цитаделі)
58
Чавунні ядра малих розмірів з розкопок 2007, 2009 рр. (привратний двір цитаделі)
стінами Хотинської фортеці, знайшли однакове висвітлення в документальному ма-теріалі. Здебільшого в ньому йдеться про використання артилерії взагалі, а не в самій Цитаделі. Проте ці повідомлення дозволяють говорити про масштаби військових дій, значення артилерії в них і скласти уявлення про гармати, які існували в той час, кількість ядер, вистріляних під час битв, сутичок та боїв місцевого значення.
Із скупих повідомлень літописів, нотаток очевидців, мандрівників, записів безпосе-редніх учасників військових дій, польових щоденників офіцерів, листування довідуємо-ся, що у фортеці знаходилося численне артилерійське озброєння, а фортечні гармати не-одноразово вирішували участь збройних сутичок під її стінами.
У 1476 році османські війська Мехмета ІІ не змогли оволодіти фортецею, гарнізон якої відбив атаки турків злагодженим артилерійським вогнем. У 1538 році польські війська, взявши в облогу фортецю, обстрілювали її з гармат. Згодом, у 1572 році в ній перебував польський гарнізон з артилерією. У 1600 році за мурами фортеці знайшов притулок молдавський господар Єремія Могила, який вдало оборонявся від волоських військ М. Витязя. За даними М. Костіна, «воєвода Михай з усім завзяттям штур-мував Хотинську фортецю, сподіваючись ядрами розбити фортечні мури». Гармаші, очевидно «німці», відбили всі приступи нападників.
Значно більше маємо матеріалів про артилерію під час Хотинської битви 1621 року. У повідомленнях очевидців та учасників військових дій знаходимо ряд свідчень про ар-тилерійське озброєння польсько-литовсько-козацького і турецького військ. У джерелах подаються дані про чисельність гармат, задіяних у битві з обох сторін, тактику ведення артилерійського вогню, вправність і влучність гармашів (бомбардирів).
За даними джерел, на початок битви в об’єднаному польсько-литовсько-козацько-му війську була така кількість гармат: у польсько-литовських підрозділах — 28 малих і середніх та 16 великих гармат; у козаків «20 мідяних і 2 зелізних з запасом пороха і
59
Чавунні ядра малих розмірів з розкопок 2007, 2009 рр. (привратний двір цитаделі)
тШк
Чавунні ядра малих розмірів з розкопок 2007, 2009 рр. (привратний двір цитаделі)
60
куль». Про калібри цих гармат нічого не повідомляється. Відомо тільки, що серед польсько-литовсько-козацького озброєння фігурують «гаковници», а один із ротмістрів литовців чи лісовичків був важко поранений пострілом з турецького «фальконета». Згадуються серед турецьких гармат також й «картауни».
Султан Осман ІІ прибув під Хотин на чолі великої армії, яка мала значну кількість гармат. За повідомленнями «Кам’янецької хроніки», на озброєнні турецьких військ бу-ло 250 гармат, за іншими даними — 300. «А серед тієї кількості гармат було 14 [ве-ликих] пушок, для перевозки яких [потребувалось] по 30 пар волів, для інших — по 9–10 пар, а ще були й інші пушки, їх везли по 4 пари [волів]». Про найбільші гарма-ти автори писали: «Ядро від тих гармат не могла підняти з землі одна людина, то-му що ці ядра були дуже великі і призначалися для штурму укріплень. І коли стріляли таким ядром із пушки, яка називалася бал-йемез, то в тому місці воно розривало землю на 5 ліктів в довжину і входило в землю на 2–3 ліктя, а земля в тому місці, в яке попало ядро, ставала як камінь, і її неможливо було пробити навіть мечем». Очевидець подій, а саме Яків Собеський дещо скептичніше описував артилерію турків: «Дорогі гармати, здатні розгромити найміцніші стіни, кільцем оточували їхнє військо і метали ядра, між якими я на власні очі бачив такі, що ва-жили до 55 фунтів».
У Хотинській битві артилерія відіграла важливу роль. Більшість боїв розпочиналося після гарматних обстрілів «з армати, такожде и прочаго оружжа огненаго ручного па-лили ужасно», «сь пушек ужасно палили». За даними спостережень, в окремі дні бит-ви турки вистрілювали до 1000–1500 ядер: «Весь день навалность войска турецкого неустрашенній козак на себі сдержует, тисящію и пятмасти пушечніх ядер сміря-емій, не мало своих уронивши... врагу кріпко сопротивляется». А під час вирішаль-ного штурму турецька артилерія випустила по польсько-литовсько-козацькому табору близько 2000 ядер. Козацько-польські війська відповідали не менш інтенсивним вогнем. За описом Якова Собеського, під час одного із штурмів «повітря було насичене димом, темніло в очах, а Ходкевич, з дитинства звиклий до битв, відверто признавався, що протягом цілого життя не чув подібного грому гармат». Далі він констатує: «Повсюдно виднілися вогненні ядра, що літали над табором».
В останні дні битви у польсько-козацькому таборі відчувався брак ядер: «Тоді [по-ляки] в таборі зарядили гармати різним залізним ломом і стріляли. І загинуло багато людей — кого розірвало на частини, кому відірвало голову, кому руку, тому що опинилися заблизько до табору. А були то яничари, які на животах підповзли до самих укріплень, та й там і залишились». У мемуарах Якова Собеського є згадки про використання, очевидно, й кам’яних ядер. Він повідомляє, що в одному з боїв: «Один татарин, наділений міцною статурою і великою мужністю, хоробро пробив-ся до воріт табору Любомирського і впав тут, вражений каменем».
Як розповідають очевидці, турецькі гармаші (гумбараджи) стріляли не зовсім влуч-но: «І почали вони стріляти із гармат і рушниць, і так до вечора, але нікому не заш-кодили, так як козаки укріпилися». Не ефективною виявилася стрільба також і з пе-реправлених на подільський берег Дністра турецьких гармат: «А стріляли по козакам і лісовчикам. Але ті 18 гармат не причинили суттєвої шкоди, тільки вбито бу-ло 4 коня і 2 пахоліка (слуги)». Теж саме стверджував і Яков Собеський: «Турецькі гармати більше залякували своїм гуркотом, ніж завдавали дійсних втрат поля-
61
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
кам». Він же оповідав: «Ядра великого калібру, пущені через ріку, потрапляли до та-бору в запорозькі шанці або розривалися біля маленької хатки, в якій мешкав коро-левич Володислав».
Натомість козацька і польська артилерія діяла значно краще. «Також і християни стріляли з гармат і рушниць, вразили багатьох ворогів». В одній з сутичок польська артилерія розладнала напад турецької кінноти: «...гарматні постріли з шанців прорва-ли їхній стрій і скинули з коней багатьох кіннотників», в іншій — «...люди, а та-кож коні понесли втрати через вогонь наших гармат».
Практикувалися під час битви й артилерійські дуелі. Про одну з них розповідається в «Кам’янецькій хроніці»: «Ще в той день наші викотили дві гармати навпроти гар-мат невірних і, добре прицілившись, вдарили так, що їх пушкаря розірвало на дві частини, ядро полетіло далі й попало в шатро одного із пашів. Як тільки турецькі паші побачили це, зразу ж припрягли своїх волів до гармат і відступили».
Під час боїв особливо відзначилися запорожці. В одній з нічних атак вони «відбили у турок 7 гармат, але не змогли [їх] забрати, так як вони були приковані до дубів і одна до одної цепами. Тоді козаки відправилися в свій табір і, озброївшись сокира-ми, вернулись до гармат, порубали на дрібні шматки їх колеса й відволікли 2 гарма-ти в свій табір, через що турецький султан з своїми пашами перебували у велико-му смутку».
Із названих у джерелах типів гармат — гаківниця, фальконет, картаун та «бал-йемез» піддаються ідентифікації перші три. Гаківницями називали великі фортечні руш-ниці, які мали спеціальний гак (виступ на стволі) для погашення сили віддачі. Довжина їхня досягала 2-х метрів, калібр становив 20–30 мм. Використовувалися вони часто у фортецях для стрільби з амбразур та вікон. Фальконети (соколики) являли собою неве-ликі (легкі) польові гармати, які стріляли ядрами в 1–2 фути (0,5–1 кг). Їх у бою вису-вали у перші лави наступаючих. Значно потужнішими були гармати — картауни (з французької – «куций, короткий»). У них довжина стволу досягала 2–3 м, біля дуль-ного зрізу було потовщення з валика чи фризу, а сам ствол ділився на три частини — дульну, середню з цапфами і казенну. Стріляли вони ядрами вагою до 18 кг. Що сто-сується турецької артилерії «бал-йемез», то, очевидно, це були велетенські гармати, схожі на пушки, які використовувалися в армії султана Магомета ІІ Фатіха при взятті Константинополя.
Повідомлення писемних джерел, як бачимо, відзначають важливу роль артилерії польсько-литовсько-козацького війська у перемозі над турками у ході Хотинської битви.
Уявлення про кількість гармат у Хотинській фортеці дають описи турецького мандрівника Евлія Челебі, який побував у ній в 1657 р. Він розповідає, що при набли-женні османських військ «із фортеці був даний салют з сорока — п’ятдесяти неве-ликих гармат». Отже, можемо припустити, що в фортеці в цей час на озброєнні гарнізону було щонайменше 40–50 гармат невеликого калібру.
Значно менше маємо інформації про дії артилерії під час другої Хотинської битви 1673 року. Відомо, що артилерія турецьких військ, які оборонялися, становила 120 гармат (з них 50, за іншими даними 25–30, розміщувалися на валах, а решта була у фор-теці), а польська армія гетьмана Я. Собеського мала 65 гармат і 1 моздіру (мортиру). Як і в попередній битві під Хотином, артилерія відіграла важливу роль в розгромі ту-рецького війська. Особливо відзначився в боях генерал артилерії Марцин Казимир
и
62
"2" ,52*
Позиції козацької артилерії під час Хотинської війни 1621 р.
(фрагмент гравюри ХVІІ ст.)
Контський, гармати якого значно пошкодили укріплення турецьких валів, згодом обстріляли й сам замок, примусивши його гарнізон здатися.
Із будівництвом нової фортеці турецькою адміністрацією в 1711–1718 рр. Хотинські укріплення перетворилися в одні з найміцніших на території Молдавського князівства. Оборона фортеці була значно посилена завдяки будівництву бастіонів і розташуванням на них важкої артилерії. Про її кількість маємо уявлення із «Записок про Росію генера-ла Манштейна», який брав безпосередню участь у військових діях імператорської армії під керівництвом генерал-фельдмаршала Б. Х. Мініха у російсько-турецькій війні 1736–1739 рр. Після перемоги під Ставчанами 17 серпня 1739 р., де вирішальну роль зіграла російська артилерія, 19 серпня російські війська без бою увійшли до Хотинської фортеці. За даними генерала Х. Манштейна в Хотинській фортеці: «Гармат було на валу 157 і 22 мортири, всі чавунні, незчисленна кількість бойових запасів, а магази-ни повні провіанту». В записках сина генерал-фельдмаршала Е. Мініха говориться, що у фортеці «Артилерії знайдено тут 157 мідних гармат, 22 мідних мортири разом із великим запасом амуніції та провіанту». А за словами П. І. Симоновського, російські війська захопили великі трофеї серед яких «...пушок і мортир різного сорту, також пороху, свинцю, і гарматних ядер і других військових припасів, великим числом в добичу дісталось». Очевидно, достовірнішими є повідомлення Х. Манштейна про те, що гармати у фортеці були чавунні.
На знак перемоги над турецькими військами і оволодіння Хотином 20 серпня російськими військами був влаштований святковий салют: «випалено із сто однієї гар-
63
-------------------------:------------------------------------------------------------------------------------------------
мати з Хотинської фортеці при трикратному біглому вогню від всієї армії». Після укладання мирного договору у Белграді восени того ж року російські війська змушені були залишити укріплення Хотина. Фортечні гармати були демонтовані і вивезені на територію Російської держави.
Початок відходу російської армії з-під Хотина співпав з настанням холодів. На річці Дністер з’явилася крига, надійного мосту для перевезення артилерії не було, а будувати новий військові підрозділи не мали часу. Тоді за наказом генерал-аншефа Левендаля гар-мати були перетягнуті по дну ріки. За свідченням Х. Манштейна: «Так як русло цієї ріки являє твердий грунт, то Левендаль наказав волокти гармати з лафетами під льодом, при допомозі прив’язаних до них товстих канатів, які досягали від одного берегу до іншого, і, таким чином, за допомогою коловоротів переволокли гармати». Очевидець цієї «переправи» ад’ютант Леведаля занотував у своїх «Записках..»: «Як швидко тече ця ріка, можна встановити з того, що жодна з 18-фунтових гармат не вийшла правильно з води, а була перевернута, і колеса вверх стояли, та й то за 20 чи 30 сажнів нижче того місця, навпроти якого була спущена під воду. Ця пе-реправа, яка в трьох місцях проходила, змучила і знесилила у нас багатьох людей».
Османська військова адміністрація, яка повернулася до фортеці, змушена була зно-ву відновлювати гарнізонний артилерійський парк. Вже 1740 року, за даними невідомо-го турецького автора, який залишив описи земель Валахії, Молдавії та України, захисні укріплення фортеці нормально функціонували. Він характеризує бастіони фортеці, нази-ває серед будинків всередині укріплень артилерійські казарми та пороховий склад «на краю долини».
У 1768 році спалахнула нова російсько-турецька війна (1768–1774 рр.). Бойові дії між ворогуючими сторонами розпочалися в 1769 році і значною мірою були пов’язані з Хотинською фортецею.
Перша російська армія під командуванням генерал-аншефа О. М. Голіцина в квітні та липні здійснила дві спроби оволодіти фортецею, яка знову була прекрасно озброєна і забезпечена достатньою кількістю військ та боєприпасами. Здійснені штурми вияви-лися невдалими. Армійська артилерія російських військ складалася з легких і серед-нього калібру гармат. В документах фігурують пушки та 8-фунтові єдинороги. Так в російській артилерії називалися подовжені гаубиці з конічною зарядною камерою, які стріляли ядрами вагою близько 4 кг (8 фунтів). Однак російська артилерія не змогла завдати значної шкоди противнику. До того ж сам головнокомандувач армії виявився вкрай нерішучим і обережним, що призводило до відступів російських військ на лівий берег Дністра. Лише загроза обхідного маневру Другою армію під командуванням П. О. Рум’янцева з-під Бендер змусила турецькі війська відступити і здати фортецю.
9 вересня до Хотина вступили російські армійські підрозділи, захопивши там 194 гармати (в тому числі 171 гармату калібром від 1 до 180 фунтів й 23 мортири калібром від 30 до 320 фунтів), 20 тисяч ядер, 3 тисячі бочок пороху, значну кількість військового спорядження та амуніції. За іншими даними, переможцям дісталися 162 мідні, 5 чавунних гармат і 13 мідних мортир великого калібру.
В 1771 році частина з них — «розбиті і призначені в лом турецькі гармати вагою 1 тисяча пудів» були доставлені до поселення Садогура (під Чернівцями) на монетний двір барона П. М. Гартенберга. Після переплавки з них були відкарбовані монети вартістю
64
в 2 пара — 3 копійки і пара — 3 деньги. Ці гроші призначалися для обігу на звільнених російською армією від турецького панування територіях Молдавії та Валахії.
У Хотинській фортеці під час цієї війни деякий час знаходилася і звідси була переве-зена до діючої армії під спеціальним конвоєм «секретна гаубиця». Ця артилерійська гар-мата була винайдена генерал-фельдцейхмейстером графом П. І. Шуваловим в 1753 році. Особливістю гаубиці була овальна (сплющена по вертикальній осі), а не кругла як зазви-чай, форма дульного отвору ствола. Вона призначалася для стрільби картеччю по живій силі противника. Овальна форма дульного отвору повинна була сприяти тому, щоб кар-теч розліталася віялом, не ухиляючись доверху і вниз. Така гаубиця важила 480 кг і вистрілювала близько 10 кг картечі. Всього в Росії було виготовлено 100 «секретних» га-убиць, причому їх не відправили до полків, а тримали в спеціальних артилерійських ко-мандах. Їхню конструкцію охороняли як важливу державну таємницю. Ствол гаубиці постійно тримали в чохлі, а прислуга під страхом смерті повинна була зберігати шу-валівський секрет.
За умовами Кючук-Кайнаржицького миру 1774 року Хотинська фортеця була знову повернута Османській Порті. Її укріплення вкотре були відремонтовані та осна-щені артилерією.
Наступні військові дії, в яких фігурувала Хотинська фортеця, відбулися в 1788 році під час російсько-австрійсько-турецької війни 1787–1791 рр. Цього разу фортеця була взята в облогу австрійськими військами під командуванням принца Й. Кобурга (Фрідрих-Іосія Кобург Зваленфельд) та російськими підрозділами корпусу генерал-ан-шефа І. П. Салтикова, які підпорядковувалися Українській армії під командуванням П. О. Рум’янцева.
Облога, яку здійснювали частини Галицько-буковинського корпусу цісарського війська та російські імператорські полки, тривала майже 4 місяці (травень–вересень). Після численних обстрілів фортеці і м. Хотина артилерійськими батареями з лівого бе-регу Дністра та з пануючих висот гарнізон фортеці змушений був скласти зброю. З
Австрійські і російські артилерійські позиції навколо Хотина у 1788 р. (план ХVІІІ ст.)
65
Обстріл Хотинської фортеці австрійською артилерією у 1788 р. (малюнок другої половини ХVІІІ ст.)
цього приводу генерал-аншеф І. П. Салтиков доповідав командувачу армії, що ворог не в змозі більше терпіти «делаемые с нашей стороны разные ему притеснения, и нако-нец паши Хотинские …выслали …выбранных от города людей, кои известив, что крепость добровольно отдается, просили, чтоб только сделать им некоторые снисхождения…». В умовах здачі Хотинської фортеці від 7 вересня 1788 року, підписа-ного представниками австрійського, російського і турецького командування, в пункті № 11 спеціально оговорювалося питання про турецьку артилерію: «За три дни до выхода их из города и крепости отдадут они присланным от союзных Императорс-ких войск штаб-офицерам, всю артиллерию, весь порох и все военные снаряды и при-пасы, Государю принадлежащая, без изъятия, и по описи». Після залишення османсь-кими частинами фортеці переможцям дісталося 200 гармат (за іншими даними 153 гар-мати різного калібру і 15 мортир), 2 тис. пудів пороху, 80 тис. ядер і бомб, 8500 гранат, а також інші військові припаси.
Після ліквідації в 1793 році «Хотинської марки» (територія міста і його округи зна-ходилася під управлянням австрійської цісарської адміністрації), до Хотина вкотре по-вернулася турецька військова адміністрація. Фортеця знову стала боєздатною і була забезпечена артилерією.
Ареною військових дій Хотин знову став у 1806 році, коли розпочалася чергова російсько-турецька війна (1806–1812 рр.). Вже в жовтні–листопаді до кордону Туреч-чини на р. Дністер, в район с. Жванець підійшли російські війська 1-го корпусу під командуванням генерал-лейтенанта І. Н. Ессена, які входили до Дністровської армії
66
генерала від кавалерії І. І. Міхельсона. На лівому березі, навпроти фортеці, були «воз-ведены батареи», збудований міст і на правий берег ріки переправлені російські полки. Фортеця була оточена тісним кільцем і взята в облогу. З пропозицією І. Н. Ессена зда-тися турецький гарнізон змушений був погодитися. 15 листопада Хотин був зайнятий російськими військами: «Нам достались все знамена, 162 орудия, порох, снаряды и запасы хлеба в зерне. Гарнизон турецкий получил право выхода в Галац».
Після цих подій Хотинська фортеця перейшла остаточно під владу Російської імперії. Тривалий час вона залишалася важливим оборонним об’єктом, але з відсуванням кордонів держави на південь все більше втрачала своє значення і згодом перетворилася у місце дислокації тилових частин. На 1849 році вона належала Інженерному відомству і відносилася до другого класу, а по «комендантскому и артилерийскому в третьем разряде». На території фортеці продовжував залишатися значний артилерійський парк з необхідним запасом ядер і порохових зарядів. У ній знаходилося 96 гармат, а саме: 24-х фунтових — 15, 18-ти — 21, 12-ти — 21; 6-ти — 6, 3-х — 3, єдинорогів 1-го пуда — 4, 1,2 пудових — 5, мортир — 5-ти пудових — 5, 2-х пудових 16. Правда, «ко всем этим орудиям находится только шесть годных лафетов, остальные же поломаны». Після повної втрати фортецею оборонного значення вся артилерія була з неї вивезена.
Численні знахідки гарматних ядер на території фортеці та м. Хотина інколи призво-дять до ототожнення з ними природних кам’яних утворень. За ядра сприймаються при-родні конкреції, так звані фосфорити, або «подоліти». Вони мають круглу форму, різну вагу і на перший погляд нічим не відрізняються від середньовічних артилерійських сна-рядів. На це звернув увагу ще Д. Кантемир, який відзначав: «В Хотинській окрузі, недалеко від самого Хотина, на березі Тіраса (тобто Дністра) знаходять шматки заліза, відшліфовані самою природою і настільки круглі, що без будь-якої обробки можуть бути використані як ядра для гармат». Чи використовувалися фосфорити в якості гарматних ядер, сказати важко, хоча й повністю виключати таку версію не мож-на. У будь-якому разі вони поки що не знайдені на території Хотинської фортеці.
Знахідки ядер, а також письмові джерела розповідають про участь артилерії у бит-вах під фортечними мурами. Однак зараз далеко не всі виявлені ядра, гранати та бомби надійно прив’язуються до конкретних військових подій. Дослідження й накопичення нового матеріалу дозволять в майбутньому здійснити детальну класифікацію ядер, вста-новити хронологію та віднести їх до певних історичних подій.
КАВА "ПО-ХОТИНСЬКИ"
«У фортеці знайдено філіжанки для кави».
(Кавомани у Хотині з’явилися ще 500 років
тому // Молодий буковинець, 2010)
Коли з’явилася кава в Україні? Де вперше на наших землях зварили цей чудовий і ароматний напій? Відповіді на ці запитання неоднозначні. У місті Лева вас будуть пере-конувати, що каву місцеві жителі вживають віддавна. За їхніми розповідями, перші кав’ярні у м. Львові з’явилися задовго до відкриття у 1683 р. першої «кав’ярні» у Відні галичанином Ю. Кульчицьким. Про столітні кофейні традиції розкажуть вам у Кам’янці-Подільському, Мукачеві, Ужгороді та інших містах.
Але найбільш вірогідною нам видається теза про «Хотинський слід» кавоманії в Ук-раїні. Її підтверджують як легендарні оповіді, так й історичні та археологічні матеріали. Появу кави у Хотині слід відносити до періоду перших турецьких вторгнень на землі Подністров’я.
Навесні 1476 року на землі молдавського князівства рушило 200 тисячне військо ту-рецького султана Мехмеда ІІ, який прагнув відновити сплату данини господарем Штефаном ІІІ. Турки приступили до облоги фортець князівства. Дійшло їхнє військо і до Хотина. Захопити відразу Хотинську твердиню їм не вдалося і вони розпочали обло-гу. Проте і вона виявилася невдалою. Захисники фортеці мужньо оборонялися, а неста-ча провіанту і фуражу змусила завойовників відступити.
Про їхній відступ і спустошення земель краю завойовниками красномовно роз-повідають численні легенди, записані в селах Хотинщини. В одній із них йде мова про те, що під стінами фортеці «...оборонці знайшли в покинутому турецькому обозі мішок із дивними зеленими зернами. Спочатку їх спробували їсти, але вони вияви-лися неприємними на смак, потім їх давали коням і домашній худобі, але й вони не хотіли цих зерен. Тоді один із місцевих жителів, який побував у турецькому полоні, обсмажив зерна на вогні і приготував напій, яким насолоджувалися яничари. Всі, хто його скуштував, не могли заснути й були досить збудженими. Особливо спо-добався напій фортечній сторожі, яка пильно охороняла підступи до укріплень». За таких обставин у Хотині, згідно з легендою, вперше скуштували каву.
Підтвердження легенди дали археологічні матеріали, виявлені на території фортеці у 2006–2010 рр. У внутрішньому дворі Цитаделі, поблизу в’їзних воріт, там, де свого часу височіла одна із башт, виявлені цікаві знахідки. Серед них особливу увагу викликали улам-ки невеликих гончарних посудин, виготовлених з пористої глини білого кольору і вкритих прозорою поливою. Більшість з них мали різноманітну та витончену орнаментацію.
Пошук аналогів цим знахідкам показав, що за формою вони близькі до невеликих піал (діаметр 5–7 см, висота 4–5 см) і дуже нагадують давні філіжанки для кави. Де-тальне дослідження знахідок, проведене Ю. В. Мисько, дозволило встановити, що це
68
Уламки кавових чашок (піал) з розкопок фортеці
так звані турецькі «напівфаянси», поверхня яких вкрита свинцевою прозорою поливою. Всього в ході розкопок було виявлено понад 50 уламків таких напівфаянсів, головним чином від кавових чашечок і невеликих чаш.
Напівфаянси прикрашені рельєфним рифленням, монохромним і поліхромним розпи-сом. Серед розписів переважають рослинні (листочки, трипелюсткові квіти) й геомет-ричні (трикутники, квадрати, ромбоподібні фігури, крапки) орнаменти. На денцях посу-дин є клейма у вигляді чорної чи синьої зірочки з перехрещених ліній. На думку фахівців, такі клейма слід пов’язувати з гончарним виробництвом міста Кютах’я на території Туреччини. Ще на одному виробі знаходилося клеймо у вигляді напису синіми арабськи-ми літерами. Прочитання та переклад О. Галенка показав, що він читається, як «Сіваз». Очевидно, це назва м. Сівасу (Туреччина), де виготовлявся виріб.
Предмети, пов’язані з приготуванням і вживанням кави, траплялися під час архео-логічних робіт в нашаруваннях ХVII–XVIII ст. і в інших частинах фортеці. До них відносяться металеві частини (ручки, кришки) бронзових посудин, уламки звичайних ке-рамічних чашечок, глиняних посудин, схожих на чайники й кофейники.
Про поширення вживання кави свідчить зображення, викладене з червоної цегли на мурах північно-західної стіни фортеці. Воно добре проглядається і є контурами кофей-ника. Це зображення, найбільш ймовірно, з’явилося на фортечній стіні після її ремонту турецькими зодчими у XVIII ст.
Отже, можна вважати Хотин одним із найдавніших центрів кавоваріння в Україні та Європі. Найбільшого розмаху вживання кави в місті й фортеці набрало у XVIII ст., ко-ли тут перебував багатотисячний турецький гарнізон, а в самому Хотині, очевидно, функціонували невеликі кав’ярні.
Відомо, що батьківщиною напою вважається важкодоступна місцевість в Ефіопії яка називалася Кафа (Каффа). За арабською легендою, відкриттю напою посприяли кози які поласували круглими червоними плодами з невисоких дерев і потім перебували
69
---------
Посудина (турецький напівфаянс) із привратного двору цитаделі
Клеймо на денці посудини з привратного двору
^
70
в збудженому стані весь день і ніч. Пастух, який це бачив, розповів про дивні плоди й дерева місцевому муллі, а той спробував з них відвар і відчув приплив бадьорості й життєдайної енергії. Сталася ця подія, на думку дослідників у IX ст. н.е. З цього часу почалося приготування кавового напою. Спочатку він використовувався з лікувальною метою та у релігійних церемоніях. Згодом кава у мусульманському світі використовува-лася як заміна вину, що посприяло широкому поширенню напою.
Значного розмаху вживання кави набрало на території Оттоманської Порти, де навіть виник спеціальний рецепт її приготування. Вже в ХІІІ ст. турки розмелювали сма-жені зерна кави, змішували їх з водою та спеціями (кориця, кардамон, гвоздика) й отри-мували відомий багатьом напій — каву по-турецьки. У XV ст. з’явилися перші кав’ярні, в яких продавався цей напій. Вважається, що в 1554 році подібна кав’ярня відкрилася в Константинополі, а згодом в інших містах Османської імперії. В результаті турецьких завоювань мода на вживання кави прижилася й у Європі — спочатку в тих місцях, де перебували їхні війська.
На завойованих турками землях кава не зразу стала бажаним напоєм. Навіть предс-тавники місцевої феодальної верхівки вживали її неохоче. Пояснюється це як спе-цифічним гірким смаком напою, так і його культивуванням мусульманами, які вороже ставилися до християн. Лише бранці, які побували в турецькій неволі й пізнали справжній смак і збуджуючі властивості кави, з охотою вживали цей напій.
Ситуація змінилася після 1683 року, коли герой битви під Віднем українець Юрій Кульчицький відкрив першу кав’ярню в австрійській столиці. З цього часу кава знайш-ла прихильників і стала улюбленим напоєм багатьох європейців. Винахідливий уродже-нець Львівщини додав до напою цукру, завдяки чому значно покращив її смакові влас-тивості й започаткував каву по-віденськи.
В Хотині з фаянсового посуду пили не тільки каву, а й інші східні напої. Так, Яків Собеський, який був у турецькому таборі під час укладання Хотинського перемир’я в жовтні 1621 р., описав, як візир султана пригощав польських послів: «Він наказав по-дати собі і всім пашам шербет у фарфоровому посуді. Пили на знак доброї дружби. Ми втрьох випили все, пригостивши потім всіх, хто був з нами».
Названий напій (шербет, щербет, шарват) також є одним з традиційних в країнах Сходу. Напій готувався з шипшини, кизила, троянди чи лакриці та різних спецій. Його назва походить від турецького слова «Serbet», яке в свою чергу прийшло з арабської мо-ви від слова «шарба», що означає «напій». Шербет вважають першим в історії людства холодним безалкогольним напоєм. Надзвичайно поширеним він був в Османській імперії. Його подавали, як правило, у красивому посуді, до кожної трапези. Турки його пили до їди та під час банкетів. В Османській імперії вважалося, що шербет має ліку-вальні чудодійні властивості.
Ще одним напоєм, який, очевидно, потрапив до Хотина разом з турецьким військо-вим контингентом, був чай. В Османській імперії культура чаю поширилася приблизно в той же час, що й кави. Для приготування та вживання чаю в Хотині використовувався той же посуд, що і для кави.
В пізніх (XVIII–XIX ст.) культурних нашаруваннях фортеці часто зустрічається скляний посуд типу сучасних склянок, який безперечно призначався для чаювання.
В ХІХ ст. завдяки цьому напою Хотин перетворився в одну із «чайних столиць» Бесарабії, а можливо й Російської імперії. Про це красномовно розповідає мандрівник і
71
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
науковець О. Афанасьєв-Чужбинський в своїх «Нарисах Дністра», опублікованих в 1863 році. Описуючи місто середини ХІХ ст., він зазначав: «Знаходячись у глухому закутку, біля самого кордону, маючи небезпечного суперника по торгівлі у Кам’янці-Подільському... Хотин, попри це, служить пунктом зв’язку навіть з далекими містами імперії. Предметом тут контрабанда, а переважно кантонський чай, для якого Хотин є одним із містких складів. ...В цій торгівлі стикаються дві народ-ності: євреї, які добувають чай з-за кордону, і липовани, які займаються дальшою відправкою цього продукту на внутрішні ринки, а більше своїм же братам розколь-никам, які торгують в Одесі, Миколаєві, Херсоні й по всій Новоросії».
Далі він характеризує сорти чаю, які йому вдалося скуштувати в Хотині, й відзна-чає, що тут можна знайти досить якісний продукт: «... він приніс мені три сорти, непідмішаних іще для продажу, — в 60 коп., 1 крб. 20 коп. та 1 крб. 50 коп. Перший з них дуже поганий і відзначається бридким запахом, але другий ліпший, а третій — просто казковий чай, за який ми нерідко платимо 3 крб. 50 коп. і більше».
О. Афанасьєв-Чужбинський зацікавився процесом доставки контрабандного кан-тонського чаю і з’ясував, що його привозили великими партіями через Дністер з тери-торії Австрійської імперії. Ось як він про це розповідає: «Звичайно партія мішків привозиться вночі і, якщо можна, відразу ж відправляється в дальшу дорогу, якщо ж не можна — складається в таких погребах, куди непосвяченому добратися не тільки важко, а й не завжди безпечно. В поліції є свої лазутчики, але й контрабан-дисти небездогадливі. На випадок тривожних звісток відправка чаїв відбувається іноді оригінальним чином: серед білого дня мішки з чаєм вивозяться за місто під гноєм і складаються де-небудь на полях до кращого часу».
На торгівлі контрабандним кантонським чаєм, як відзначає О. Афанасьєв-Чужбинський, багато хто з хотинчан склав немалий капітал, і навіть коли його товар конфісковували, він знову ж організовував нову «експедицію», так як зиск від неї був значним й покривав втрачене.
Археологічні матеріали та дані писемних джерел показують, що Хотин тривалий час був законодавцем моди на східні напої в Україні. Очевидно, значна частина населення краю, а можливо й більш широких територій, познайомилася з кавою, шербетом і чаєм саме через посередництво турецьких військ, розташованих в Хотинській фортеці та місті.
"СЕКРЕТНА ЗБРОЯ" ТУРЕЦЬКИХ СУЛТАНІВ
«Не думайте, що слони та верблюди
становлять бойову силу…».
(Історія Хотинського походу Якова Собеського 1621 р.)
Під стінами легендарної Хотинської фортеці відбулося чимало грандіозних битв, які на століття визначали долю європейських народів і вектори зовнішньої політики багать-ох країн. Тут застосовувалися різні типи найновішої за тих часів зброї, започатковували-ся нові тактичні прийоми ведення облогових та наступальних дій, без яких згодом не об-ходилася жодна бойова операція. Полководці ворогуючих армій використовували під Хотином і небачені раніше роди військ, свого роду «секретну зброю», щоб деморалізу-вати воїнів противника, внести розлад в його бойовий і моральний дух.
До таких нововведень, які мали залякати противника у битвах за Хотин, слід віднес-ти використання військовоначальниками Османської Порти бойових слонів та верблю-жої кавалерії. Погодьтеся, що такі екзотичні тварини, яких не бачила переважна більшість європейських вояків, і які з гучним ревом і тупотінням шалено неслися на-зустріч, могли злякати найвідважніших вояків.
Перше використання бойових слонів і верблюдів відбулося під Хотином у 1621 році. Тоді під стіни фортеці турецький султан привів 200-тисячну армію, в складі якої були бойові слони і декілька тисяч верблюдів. Яків Собеський в своїй «Історії Хотинської війни» писав, що разом з турецькою армією прийшли до стін фортеці «Різні тварини: верблюди, буйволи та мули йшли, здіймаючи густі хмари куряви. До того ж крово-жерний молодий тиран привів чотирьох слонів, аби показати свою могутність і на-жахати польське військо африканськими чудовиськами». Й вони, вочевидь, станови-ли певну небезпеку християнському війську. Тому перед початком боїв до об’єднаної польсько-литовсько-козацької армії звернувся з промовою великий литовський гетьман Я. К. Ходкевич. Він, закликаючи військо до мужньої боротьби з ворогом, спеціально відзначив: «Не думайте, що слони та верблюди становлять бойову силу; вони за-надто обтяжені в’юками й гнуться під їхньою вагою».
Яку ж небезпеку для козаків та польських і литовських воїнів являли собою ці в ціло-му мирні тварини? Звернемося до історії.
Бойові слони здавна використовувалися в арміях Сходу. Вважається, що вперше спеціально навчені слони з’явилися в Індії, згодом у Лівії та Ефіопії, а вже звідти потрапили до Передньої Азії. У багатьох арміях східних правителів існували цілі загони бойових слонів.
Під час бою слони виконували роль потужних таранів, це був свого роду «танк ста-ровини», який розривав стрій противника, винищував ворога, руйнував укріплення. Для бойових дій слонів спеціально навчали. Вони вміли топтати ворога ногами, хапати солдат хоботом і кидати об землю, орудувати бивнями. Від стріл і дротиків ворога тварину за-
1
73
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
хищали спеціальні попони і нагрудники, а голову прикривали конструкції на зразок шо-лома, які були виготовлені з товстої шкіри чи складеної в декілька разів грубої тканини. На спину слона прилаштовували спеціальну дерев’яну башту, у якій сидів погонич і декілька лучників чи метальників списів і дротиків.
Добре навчені бойові гіганти (мали висоту понад 3 метри і важили близько 7 тонн) несли на собі воїнів (від 4 до 10), що безперервно осипали противника градом стріл і дротиків, могли виконувати різні бойові завдання. Крім того, слони в східних арміях нас-тупали щільним строєм по фронту (їх могло бути від декількох десятків до декількох со-тень), що не залишало противнику жодної надії на порятунок. Для роздратування слонів і надання їм більшої агресивності їх оббризкували червоним вином чи тутовим соком.
Європейці вперше познайомилися з бойовими слонами під час Східного походу Олександра Македонського. В битві при Гавгамелах персидський цар Дарій ІІІ викорис-тав проти фалангітів (грецьких важкоозброєнних піхотинців) 15 слонів, а згодом в битві проти індійського царя Пора армії Олександра протистояло вже 200 бойових слонів. Македонці досить швидко навчилися протистояти цій живій військовій машині. Вони ля-кали слонів факелами з вогнем, підрізали сухожилля на ногах за допомогою спеціальних сокир, а серпоподібними мечами відсікати їм хоботи. Проте ідея використання бойових слонів сподобалася Олександру. В його армії, а потім і у військових формуваннях прави-телів елліністичних держав знаходилися цілі підрозділи цих тварин, навіть організовані за певною схемою. Наприклад, слон з погоничем — зооархом складав одну бойову оди-ницю, 2 слона — ферархію, 4 слона — епіферархію, а 64 — фалангу слонів.
Через декілька століть з бойовими гігантами познайомилися й римляни, які змушені були освоювати прийоми боротьби зі слонами Ганнібала. Для цього вони використовува-ли ...свиней, крик яких лякав слонів. Ю. Цезар перед походом своїх легіонів у Африку наказав привезти до Італії декілька слонів, щоб його легіонери звикли до їхнього вигля-ду і виявили найбільш вразливі місця цих тварин.
Бойові слони продовжували залишатися на службі в арміях Сходу і за доби середнь-овіччя. Вирішив скористатися ними й турецький султан Осман ІІ, правда зумів привести до Хотина тільки чотирьох слонів. Вони, очевидно, брали безпосередню участь в бойових діях під Хотином. За даними Іонесса Каменецького, автора «Історії Хотинської війни», в одному з вирішальних штурмів вони були направлені на позиції польсько-козацького війська: «Все ж інше військо Осман разом із слонами направив на християн, говорячи: «Те що повинно стпатпися — стпанетпься сьогодні! Або ви розіб’єтпе нашого ворога, або всі одночасно загинетпе». За ходом битви султан спостерігав з пагорба позаду Хотина «...і було перед ним два слона, а на слонах чотпири сурмачі і співці тпа різноманітпні музи-кальні інстпрументпи, щоб його розважатпи». Інші очевидці подій, а саме укладачі «Каме-нецької хроніки» уточнюють цю інформацію: «Там був споруджений тпрон з балдахіном, а навпротпи на двох слонах четпверо музикантпів грали на барабанах і зурнах. Сидячи на цьому підвищенні, імператпор спостперігав за штпурмом...».
Проте застосування слонів виявилося неефективним. Та й як могли внести замішан-ня слони в ряди військ, а особливо — українських козаків? Вони вже їх бачили під час морських походів й нападів на міста Османської імперії. Та й місцевість під Хотином аж ніяк не сприяла застосуванню слонів, яким потрібен рівний простір, а не високі береги Дністра і глибокі яри з видолинками. До речі, саме тут наші далекі пращури полювали . на «предків» слонів — мамонтів, про що говорять численні кістки цих тварин на
74
первісних стоянках Подністров’я. І головне, чи міг злякатися слона український козак, якому «і сам чорт не страшний» та ще й до того озброєний вогнепальною зброєю? Пе-реконавшись у неможливості застосувати бойових слонів під Хотином, Осман ІІ після підписання мирної угоди, одного із них, як оповідають легенди, подарував польському королевичу Владиславу, інші — повернулися до Туреччини.
Слід відзначити, що побачені під Хотином дивні тварини запам’яталися козакам та воїнам, які брали участь у битвах. Більше того, навіть увійшли до сюжетів розпису на лу-бочних картинах і керамічних кахлях. Зокрема, на одній із кахель, виявлених на Уман-щині, зображено слона з погоничем. Тут же розташований пояснювальний напис — «слон» та залишок дати «16...», очевидно 1621. Так були увіковічені ці тварини, які пот-рапили на українські землі.
Ще однією твариною, яка мала допомогти турецькому воїнству оволодіти Хотином, був верблюд. Разом з армією султана під фортецю пригнали декілька тисяч верблюдів. Вони використовувалися переважно як в’ючні тварини для перевезення живої сили і ван-тажів, а також входили до формувань спеціальної верблюжої кавалерії.
Остання як рід військ з’явилася в арміях арабів, ассірійців, бактрійців, мідян, персів, сірійців та інших східних народів. Для «кавалерії» використовували зазвичай самок, які пересувалися швидше. Перевагами тварин були швидкість руху, особливо по пустельній місцевості, витривалість, адже верблюди могли довго обходитися без їжі та води, інсти-нктивне знаходження дороги додому тощо. Крім того, верблюди, особливо породи дро-мадер, рухалися інохіддю (під час такої ходи у них на спині можна спокійно писати), що дозволяло воїнам-лучникам вести особливо прицільний вогонь. Важливою бойовою якістю тварини був її запах, який не переносили коні й повертали назад перед строєм верблюдів. Недоліками бойового використання тварин була їхня лояльність до людини (вони ніколи їх не топтали) та м’якість підошви, через яку вони втрачали швидкість і навіть шкутильгали при пересуванні по кам’янистій поверхні.
На одному верблюді в спеціальному сідлі розміщувалися 1 або 2 воїни, які були озб-роєні метальною зброєю (луками, дротиками, списами), а також мали довгі тонкі мечі. В деяких східних арміях на верблюдів одягали спеціальні захисні обладунки з шкіри і повстяної тканини.
Проте у битвах під Хотином верблюди, як і слони не завдали суттєвої шкоди польсь-ко-литовсько-козацькому війську. Більше того, під стінами фортеці від гарматного вог-ню та несприятливих умов загинула значна кількість верблюдів. Польський посол в Ту-реччині Кшиштоф Збаразький відзначав: «Самі воїни (сипахи) сильно зубожіли із-за Хотинської війни, тому що там загинула незчисленна кількість коней і верблюдів». Про це свідчать археологічні матеріали — під час дослідження культурних нашарувань у фортеці та поблизу неї виявлено чимало верблюжих кісток.
Спроби використовувати слонів і верблюдів у битвах за Хотин продовжилися і в нас-тупних кампаніях. Наприклад, у російсько-турецьких війнах XVIII ст. серед захопленої царськими військами здобичі постійно фігурують сотні верблюдів. Показово, що тільки в одному бою під стінами фортеці у 1769 році командувач (згодом генерал-фельдмар-шал) російського з’єднання князь А. А. Прозоровський захопив «обоз турецький, взяв 3 прапори, пашинську срібну булаву, 150 нав’ючених верблюдів ...».
«Секретна зброя» турецьких султанів під Хотином не виправдала покладених на неї надій, але стала ще одним цікавим фактом з минувшини легендарного Хотина.
"КОЗАЦЬКІ" І "ТУРЕЦЬКІ" ЛЮЛЬКИ
«А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться». («Ой, на горі там женці жнуть», українська народна пісня)
У широковідомій українській народній пісні «Ой, на горі там женці жнуть», в якій оспівується повернення козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним та полковником Михайлом Дорошенком після Хотинської війни 1621 року, неодноразо-во підкреслюється важливість таких козацьких атрибутів, як тютюн та люлька. Без них неможливо уявити постать справжнього козака, який заради загубленої у битві улюбле-ної люльки міг знову кинутися в гущу ворогів, щоб тільки віднайти втрачену річ. У далекому поході на суші й на морі, в колі друзів, вдома й на самоті люлька постійно суп-роводжувала козака. Навіть під час релігійних свят запорожець не міг без неї. Ось як про це пише знавець козацького життя Д. І. Яворницький «Люлька для козака перше діло: запорожець принесе на Великдень паску з церкви, поставить її на стіл, а сам швид-ше за люльку: «А нуте, синки, за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме»... Люлька для запорожця — рідна сестра, дорога його подруга: він як сів на ко-ня, зараз же запалив люльку, так верст шість, а то і більше смалить і смалить і з роту не випускає...».
Козаків традиційно зображали з люльками на народних картинах типу «Козак Мамай» чи керамічних кахлях. Про люльки співали в піснях, складали казки й легенди. Саме з нею пов’язується бойовий заклик запорожців: «А люлька-голубка нехай не вга-сає. Паліть вражі замки кругом!» Виступаючи з Січі у далекий похід, українські лицарі виспівували:
«Люлька в зубах зашкварчала, Шабля в ножнах забряжчала, Шабля різницю чує, Люлька пожари віщує».
Запорізькі козаки були затятими «люлешниками» і саме вони сприяли поширенню тютюнопаління серед інших верств українського населення.
Правдивість цих слів підтверджують численні археологічні знахідки на пам’ятках, пов’язаних з перебуванням українських козаків. Практично скрізь, де вивчалися ко-зацькі старожитності, зафіксовані знахідки глиняних люльок. Вони виявлені в рештках будівель на території Січей, в зимівниках, на полях козацьких битв тощо.
Велику колекцію глиняних люльок знайдено під час багаторічних досліджень тери-торії Хотинської фортеці, під стінами якої неодноразово прославилися своєю звитягою запорожці.
76
77
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Під час дослідження замку фортеці та території навколо нього знайдено декілька десятків практично цілих екземплярів й понад три сотні фрагментів глиняних люльок. Вони різні за розмірами, кольором глини, орнаментацією та деталями форми. Спостере-ження за їхніми знахідками в культурних шарах дозволили визначити час побутування люльок певних типів, тим більше, що значна їхня кількість виявлена разом із нумізма-тичними матеріалами.
Найдавніші люльки, знайдені у фортеці, відносяться до ХVII ст. Вони виявлені в різних місцях внутрішнього подвір’я Цитаделі. Особливо багато їх виявлено в районі зруйнованої Південно-східної башти...._
Люльки цього часу мають загальну довжину 4,5–5 см, діаметр чашечки — 2,5–3 см, діаметр тулійки — 1,7–2,2 см, загальна їх висота не перевищує 2 см. Всі люльки чер-воного кольору, окремі з них носять сліди лощення. Вони орнаментовані вертикальними реберцями, секторами-пелюстками, скісними нарізами, горизонтальними лініями, повз-довжніми канелюрами, штампованими ромбами, трикутниками, крапками тощо.
Такі люльки умовно називаються «козацькими». Особливістю останніх є порівняно невеликі розміри, особливо чашечки. Це було пов’язано з тим, що в ХVII ст. тютюн був досить дорогим.
Дещо відрізняються від них люльки ХVIII — початку ХІХ ст. Більшість з них знайдено у верхніх культурних нашаруваннях фортеці, зокрема, під час дослідження руїн мечеті, а також на березі Дністра разом з турецькими монетами. Характерними для них є більші розміри. Загальна довжина люльок зростає до 6–7 см, діаметр чашечки — до 3 см, діаметр тулійки — до 2–6 см, а загальна висота — до 4 см. На десятках люльок збереглися круглі та овальні клейма з арабськими літерами. На деяких з них є по два, а то і три клейма. Окремі люльки мають клейма у вигляді птаха. Значно багатшим стає ор-намент люльок. З’являються різноманітні композиції з рослинних та геометричних орна-ментів, покращується якість лощення, випалу, а окремі екземпляри навіть носять сліди позолоти. Змінюється колір люльок, вони набирають темно-коричневих та темно-черво-них відтінків. На багатьох люльках є клейма майстрів або майстерень, які вказують, що вони виготовлені в містах Османської імперії. Такі люльки слід віднести до «турецьких». Не виключено, що їх виробництво здійснювалося в самому Хотині, де знаходився ту-рецький гарнізон та могли бути відповідні майстри.
Керамічні люльки виготовляли трьома способами: формуванням у двочастинній формі, формуванням на гончарному крузі, ліпленням. Серед виявлених у Хотинській фортеці люльок переважають вироби, зроблені в двосторонніх дерев’яних (глиняних, ме-талевих чи кам’яних) формах. Спочатку всередину з’єднаних стулок форми накладали розчин глиняного тіста й добре його утрамбовували. Далі за допомогою дерев’яних стержнів формували внутрішні порожнини. Після роз’єднання стулок поверхню виробу прикрашали штампованим або прокресленим орнаментом, ставили клейма. Поверхню окремих типів люльок вкривали поливою. Після цього люльки випалювалися в горнах, часто разом з посудом. Майстрів, які їх виробляли, називали в народі «люлькарями». Такі фахівці були в Хотині в другій половині ХІХ ст., про що свідчать глиняні люльки з клеймом «Хотинъ», які виявлені на території міста.
Масовість знахідок люльок у Хотинській фортеці свідчить про широке поширення тютюнопаління. Зрозуміло, що крім козаків палили й воїни гарнізону фортеці, які були
78
«Турецькі» люльки, знайдені в розмивах на березі Дністра
«Козацькі» люльки, знайдені на території фортеці
79
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
різного етнічного походження. Поширеним паління було й серед турецьких солдат, а зго-дом поширилося й серед населення міста Хотина та навколишніх сіл.
На основі знахідок люльок можемо говорити, що курці тютюну в Хотині з’явилися чи не найраніше на Україні і пізнали всі «задоволення» й наслідки цієї шкідливої звички.
Паління тютюну з’явилося на європейських землях після відкриття Американського континенту Христофором Колумбом. Відомо, що він разом з учасниками своєї експедиції на острові Сан-Сальвадор вперше побачив аборигена, «який пив дим». Потім він сам спробував палити, а 15 березня 1496 р. останній з кораблів його експедиції «Ель-Ніньйо» привіз до Португалії листя спеціальної трави для куріння з провінції Та-баго (звідси слово «табак»). Досить швидко мода на паління та сам тютюн як рослину поширилася по Західній Європі та Туреччині.
В Османській імперії паління набуло особливо швидкого поширення, оскільки на відміну від алкогольних напоїв не заборонялося Кораном. До появи тютюну мусуль-манські народи вживали різноманітні наркотичні трави для отримання «кейфа» (тобто насолодження). Тютюн, як більш дешевий засіб для паління, суттєво потіснив гашиш в кальянах, а потім привів до куріння люльки.
Саме від мусульман, ймовірно турків, запорожці й перейняли цю звичку. Разом з типом східної люльки до української мови потрапили й турецькі слова, пов’язані із курінням — «тютюн», «люлька», «чубук», «буркун», «бурунька» тощо.
Люлька займала особливе місце у житті козака і була його незмінною супутницею. Люльки поділялися на дві групи — індивідуальні («буруньки», «носогрійки») і гуртові («обчиські», «курінні»). Останні були значно більших розмірів і використовувалися за-порожцями для паління гуртом при обмірковуванні важливої справи чи майбутнього походу. Вони часто мали написи типу «Козацька люлька — добра думка».
Повідомлення сучасників, перекази й дані етнографічних спостережень свідчать, що козаки палили не тільки чистий тютюн, який згодом навчилися й самі вирощувати (махо-рочні сорти «самосаду»), а й домішували до нього для ароматизації та лікування різні трави. Вважалося, що вони разом із тютюном допомагають вилікуватися від різних хво-роб, сприяють загоєнню ран, покращують зір, знімають напругу після бою тощо. Наприклад, до тютюну додавали материнку, любисток, м’яту, тирлич, падуб, полин, ковил і буркун. За переказами, для позбавлення від «чорних думок» до тютюну домішу-вали полин, а після бою, якщо січовик «не міг забути вбитого ворога чи загиблого побратима» курили тютюн з домішкою буркуна.
Аж ніяк не заохочуючи читачів до тютюнопаління, відзначимо, що глиняні люльки несуть цікаву інформацію про побут, звичаї та інші сторони історичного минулого різних народів.
МОНЕТНІ ЗНАХІДКИ РОЗПОВІДАЮТЬ
«Я, Аксент... бачив, що і почому продавалося, і купляв сам.
Хліб, який раніше вартував 1 акче, продавався за 20 грошів,
цибулина — за гріш... кварта горілки 3 флорина...».
(Агоп и Аксент. Каменаци «Каменецкая хроника»)
З-поміж археологічних знахідок, виявлених на території фортеці, особливу увагу привертають численні нумізматичні матеріали. За роки досліджень виявлено понад сот-ню різночасових грошових знаків, відкарбованих монетними дворами Польщі, Угорщи-ни, князівств Німеччини, Нідерландів, Молдавії, Туреччини, Росії, Австро-Угорщини тощо. Їхнє вивчення дозволяє реконструювати місцевий грошовий обіг, охарактеризува-ти монети, які брали в ньому участь, дізнатися про маловідомі сторінки з минулого хотинських торгівців і фінансової адміністрації.
Доповнюють інформацію про грошовий обіг середньовічного населення регіону дані писемних джерел, в яких повідомляється про мито «оу Хотини», подаються назви гро-шових одиниць, розповідається про товари, які перевозилися через польсько-молдавсь-кий кордон, ціни на продукти харчування і ремісничі вироби тощо.
Кожна з виявлених монет має важливе наукове значення. Перш за все, вони дають змогу встановити хронологію археологічних комплексів, в яких вони виявлені, й встано-вити не тільки дату численних знахідок (кераміки, предметів озброєння та побуту, прикрас), а й час побудови окремих споруд. По-друге, всі знайдені монети (переважно поодинокі екземпляри), які були втрачені чи спеціально пошкоджені, засвідчують участь в грошовому обігу конкретних грошових одиниць. По-третє, вони надають інформацію про перебування у фортеці посадовців, які слідкували за якістю монет і вилучали з обігу фальшиві грошові знаки.
Зупинимося на характеристиці декількох нумізматичних знахідок, виявлених у фор-теці чи поблизу неї. Особливий інтерес серед них викликає половинка (монета, зламана навпіл) левендальдера (левка, левового талера українських писемних джерел) республіки Нідерландів. Такі монети талерного типу з’явилися в період визвольної бо-ротьби Нідерландів з Іспанією, їхнє карбування розпочинається з 1575 року. Система-тичний випуск цих монет відноситься до початку 1580-х рр., після того, як об’єдналися 7 північнонідерландських провінцій у Республіку Об’єднаних провінцій. Левендальдери виготовлялися зі срібла Мексики та Південної Америки. Монетне срібло в цих монетах було нижчої якості, ніж в інших західноєвропейських талерах. Їх чиста вага становила 20,736 г срібла, при 750 пробі та загальній вазі в 27,648, тому і вартість була нижчою. Спочатку нідерландські талерні монети, які отримали назву левендальдери, чи талери із левом, зображення якого займало весь реверс, карбувалися для власних потреб, а пізніше стали головною монетою в левантійській торгівлі. Араби називали цю монету «абукельб» («батько собаки», «собачі куруші»), приймаючи зображення лева на реверсі за собаку.
81
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Левендальдери були досить розповсюдженою монетою на європейських землях, а також на Близькому Сході (Левант). Наприклад, на Україні вони зустрічаються у вели-ких кількостях серед скарбового матеріалу. Ці монети отримали назву «лев», «левок» і з часом стали синонімом великої срібної монети. Так само вони стали позначенням різних талерів та великих срібних монет «leu, leuasi» на території Молдови та Волощини. За своєю вартістю левендальдери поступалися повноцінним талерним монетам і оцінювалися в 81 польський гріш, тоді як талери мали вартість у 90 грошей, згодом 105–112 грошей.
Про широке розповсюдження левендальдерів свідчить і той факт, що ряд держав ви-пускало наслідування цій монеті. Найбільш відомі наслідування виготовлялися на тери-торії Італії, зокрема в Корреджіо, Маса ді Луніджіано, Мірандолі, а також в князівстві Монако, м. Емдені та інших територіях.
Левендальдери були широковживаними монетами і на території Середнього Подністров’я та Верхнього Попруття. Їхні знахідки добре відомі на землях краю. Зок-рема, 7 таких монет були у скарбі з с. Вікно. Відомі левендальдери і в тезавраціях із Бо-янчука (13 екз.), Вітрянки (3 екз.), Дорошівців (2 екз.), Кадубівців , Несвої (6 екз.) тощо.
Про участь левових талерів у грошовому обігу регіону красномовно свідчать і се-редньовічні писемні матеріали. Починаючи з 1633 р., в актовому матеріалі з’являється нова назва талерних монет «лев, лев битий» для позначення левендальдерів Нідерла-ндської республіки. Пізніше назвами лев, леу, левковий позначали всю велику талерну монету, яка курсувала в регіоні. Леви використовувалися для оцінювання вартості сіл, поселень, монастирів тощо. Наприклад, в 1664 році за с. Новоселицю було заплачено 300 левів, в 1668 році за с. Телебачинці — 250 «левів битих». Відомо також, що в 1671 році львівські купці заплатили чернівецьким митникам 3 тис. талерів левкових для викупу поташу, який в той час слугував цінною сировиною для виробництва мила, скла, сукна і т.д. З часом левом у регіоні стали називати всяку велику срібну монету, інколи вказуючи її національну належність, як то «турецькі леви, леви турецькими грошима, леви німецькі». Варто відзначити, що левами українське населення краю продовжувало називати велику срібну монету і впродовж ХІХ — початку ХХ ст.
На уламку левендальдера, знайденого в Хотині, чітко простежуються такі зобра-ження та написи. Так, на аверсі збереглося зображення частини постаті рицаря в шоломі, навколо напис: MO ARG FRO…RIDTE. На реверсі грошового знаку вціліло зображен-ня передньої частини крокуючого вліво лева та напис: … DNONONMOVETUR… Вага уламку 16,22 г, початковий діаметр монети становив 4 см. Збережені написи мають деякі відмінності від відомих на левендальдерах, зокрема, замість букви «Р» (у скоро-ченні «PRO» — від слова «провінція») знаходиться «F», слова монетної легенди не розділені крапками. За своєю вагою уламок монети значно перевищує допустиму вагу половини левендальдера, яка мала б бути близько 13–13,8 г. Має монета й інші відмінності від оригінальних левків. Огляд монети показав, що її серцевина (ядро) виго-товлена із міді, а з обох сторін та гурта вона вкрита шаром срібла, нанесеним шляхом плакірування. Все це вказує на те, що перед нами тогочасна фальшива монета. Але хто, коли і де її підробляв?
Зразу ж слід відзначити, що всі зображення та написи на уламку леведальдера з Хо-
тина виконані досить майстерно і мало в чому поступаються оформленню оригінальних
. нідерландських талерних монет. Це зразу ж наштовхує на думку про малоймовірність
82
Уламок левендальдера графства Рітберг, знайдений у фортеці
виробництва фальшивих монет приватними особами. Адже для карбування монети таких розмірів потрібно було застосування спеціального молотового снаряду чи гвинтового пресу (балансира). Тільки за допомогою останніх на великих монетних кружках рельєфно відбивалися зображення штемпелів. Організація підпільної майстерні з таким обладнанням була досить складною справою. До того ж, значних навиків та знання тех-нології вимагав процес плакірування, або посріблення мідних заготовок. Інша річ, якщо підробка монет здійснювалася на офіційних монетних дворах з належним устаткуванням.
З нумізматичної літератури відомо, що в другій половині XVII ст. дійсно активно діяв монетний двір, який випускав фальшиві левендальдери. Знаходився він у графстві Рітберг на території Вестфалії (історична область на заході Німеччини, між ріками Рейн і Везер), а випускалися там монети з датою 1660 р. в період правління Іоанна IV (1640–1660). Виготовлялися левендальдери з міді, а зверху вкривалися шаром срібла. Така монета була законним платіжним засобом у графстві. На думку фахівців, на цих мо-нетах, які повністю наслідували оригіналам, спеціально перекручувалися монетні леген-ди лицевої сторони. Фактично це була суміш з початкових букв легенди стандартних левків. Враховуючи рівень майстерності монетників у передачі (копіюванні) зображень аверсу, реверсу та вірне відтворення легенди останнього, така «помилковість» напису здається загадковою. У історіографії вважається, що це було зроблено навмисно. По-милки дозволили внести в оформлення монетних легенд відмінності та застрахувати їхніх емітентів від прямого звинувачення у звичайній підробці (фальшуванні) обігової монети іншої держави. Неправильність легенд була «резервною» можливістю відмовитися від причетності до карбування монети на випадок виявлення левендальдерів з мідною сер-цевиною. У грошовому обігу графства такі монети, очевидно, носили кредитний харак-тер і приймалися за примусовим курсом.
До Хотина левендальдер графства Рітберг, очевидно, потрапив разом із масою од-нотипних монет у другій половині XVII ст. чи початку ХVIII ст. Але тут був розпізна-ний як неповноцінний грошовий знак та вилучений з обігу. Вважаємо, що це сталося не випадково. Очевидно в фортеці перебувала спеціальна фінансова особа князівства, яка слідкувала за якістю грошових знаків і знищувала фальшиву монету.
83
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
На протязі всього середньовіччя Хотин, окрім своєї фортеці, славився як важливе торгове місто в транс’європейських економічних зв’язках. Тут ще з XV ст. знаходилася митниця та функціонував один з найбільших у Молдавському князівстві ярмарок з про-дажу худоби. Про величину торгових операцій, які проводилися на хотинському ярмар-ку у ХVІІ ст., говорить орендна плата за місцеву митницю, яка становила 80 тис. талерів на рік. За свідченням італійського сучасника А. Н. Граціані, з Хотина «вивозиться ве-лика кількість биків, м’ясом яких в значній мірі харчується не тільки населення Угорщини та Росії (Речі Посполитої), але й німці і навіть Італія, головним чином місто Венеція… Сюди зганяється дуже багато биків… Купці домовляються про ціну однієї голови худоби, після чого вся ця величезна кількість биків розпродуєть-ся за декілька годин і направляється в різні області». Окрім худоби на ярмарку про-давалися різноманітні товари сільськогосподарського виробництва, ремесла та про-мислів. Населення Хотина отримувало значні кошти від торгової діяльності, оскільки іноземні торгівці повинні були орендувати торгові приміщення, користуватися за плату міською вагою, платити ринкові та ярмаркові збори. Місто мало доходи також за пере-везення та розвантаження товарів, послуги перекладачів, нічліг, харчування тощо.
Через руки місцевих торгівців проходили великі суми грошей. Зрозуміло, що при цьому потрібним був постійний контроль за якістю монети. Як правило, щирість монет-ного срібла перевіряли самі купці різними способами. Найпростішим прийомом для з’ясування якості металу в монеті було визначення чистоти її звучання після удару по ній іншою монетою чи металевим предметом. Досить дієвим було також зважування монет та порівняння їхньої ваги з гирьками-екзагіями, які відповідали стандарту монет певно-го типу. Крім того, у середньовічних молдавських містах проживали численні міняйли, які обмінювали одні грошові знаки на інші, добре розбиралися в якості монет та відсіюва-ли фальшиву монету.
Про важливість Хотина в європейській торгівлі свідчить ще одна знайдена побли-зу Цитаделі нумізматична пам’ятка. Це латунний монетоподібний знак розміром 1,7x1,9 см, вагою 0,75 г. На його аверсі в центрі знаходиться зображення трищогло-вого вітрильника, який пливе вліво. Зверху по колу затертий напис: FLUS …IK(?)A, внизу під обрізом букви: I E. На реверсі в центральному колі розміщуються зображен-ня сонця з променями, нижче п’яти зірок, ще нижче місяця, відрогами донизу. Навко-ло напис, від якого збереглися букви легенди: …PFEN U K : PR : FABRIO… Поле монети відділяється від країв обідком із з’єднаних крапок.
Аналіз зображень та технології виготовлення знахідки дозволив пов’язати її з колом так званих рахункових пфеннігів, чи рахункових жетонів. Такі монетоподібні жетони (нім. — Rechenpfennig, Raitpfennig; франц. gectoir, jeton; англ. counter; ісп. contador; голланд. legpenning) широко використовувалися в період середньовіччя для підрахунків сум грошей за допомогою абаки. Виготовленням рахункових пфенігів займалися майстри-спеціалісти у західноєвропейських державах. На цих виробах часто знаходили-ся різноманітні зображення, пов’язані з політичними, історичними та релігійними подіями, символи щастя, торгівлі, персоніфікації тощо. Найбільшого поширення в XVI–XIX ст. отримали рахункові пфеніги, які випускалися з латуні та міді у м. Нюрн-берг. Досить часто вони наслідували зображення авторитетних європейських монет, що сприяло їхньому повсюдному поширенню.
ш
84
Рахункові пфеніги використовувалися для різноманітних підрахунків (товарів, гро-шових сум, мір) за допомогою абаки (рахункового пристосування). Вона мала вигляд дошки з нанесеними паралельними лініями, які відповідали одиницям, десяткам, сотням, тисячам, десяткам тисяч і т.д. Рахункові пфеніги розкладалися на лініях чи між ними (у проміжках ліній пфеніг означав половину числа, якому прирівнювалася лінія, що прохо-дила над ним).
Знайдений в Хотині рахунковий пфеніг, який трапився з матеріалами XVII–XVIII ст., ще раз засвідчує присутність великого торгового капіталу в місті та використання для обрахунків передових, як на той час, рахункових пристроїв.
Найбільш численну категорію монет з фортеці являють польські та литовські мідні соліди (боратинки) короля Яна ІІ Казимира Вази (1649–1668). На аверсі цих монет в центрі зображено увінчану лавровим вінком голову короля, навколо напис: IOAN. — CAS. REX. (Ян Казимир король), внизу монети, під обрізом портрету букви T.L.B. — ініціали управляючого монетними дворами Тіта Лівія Боратіні (1617–1681). На реверсі грошових знаків у центрі зображено герб Польського королівства — одноголовий орел, із «Снопом» — символом династії Вазів на грудях, або герб Литви («Погонь» — верш-ник з шаблею). Навколо напис: SOLID. REG POLO (SOLI MAG DUC LIT) і дата. Під гербом зображення пташки з кільцем у дзьобі «Сліповрон» (герб коронного підскарбія Яна-Казимира Красинського (1659–1668), монограма (НKPL) (знак Ієроніма Крипшина Киршенштейна — великого підскарбія литовського (1662–1676). Монети мають діаметр 1,5–1,6 см, важать 0,7–1,4 г.
Стиль оформлення монет, характерний для боратинок, дослідники називають пізньо-ренесансним: на аверсі — портрет короля в перуці, оточений написом, на реверсі — герб королівства Польського чи Великого князівства Литовського.
Карбуванням мідних солідів (боратинок) розпочалося у Речі Посполитій за короля Яна ІІ Казимира Вази (1649–1668). У писемних документах другої половини XVII ст. ці монети згадуються як «boratynczaki», «szelagi boratynczyki», «moneta boratiniana». Їхнім випуском італієць Тіт Лівій Боратіні, автор проекту, намагався оздоровити фінан-си Речі Посполитої. Суть його проекту полягала в тому, щоб поповнити королівську каз-ну при нестачі срібла за рахунок випуску так званих «кредитних грошей». Їх номінал мав бути вищим за реальну вартість металу, яка в них знаходилася. Проте їх платіжоспро-можність мала гарантуватися авторитетом королівської влади. Ця ідея була досить непо-ганою. Саме за таким принципом випускаються сучасні грошові знаки. Однак вказана ідея набагато випереджала свій час і тому була приречена на невдачу. Економічної мо-гутності тодішнього королівства не вистачало, щоб підкріпити курс кредитних грошей достатньою кількістю товарів і збалансувати ринок. Схожі заходи, започатковані в Росії урядом Олексія Михайловича в 1655 році, призвели до розладу ринкових відносин і закінчилися в 1662 році «Мідним бунтом». Втілюючи грошову реформу в життя, Боратіні врахував помилки російського уряду, але цього виявилося недостатньо. Крім того, він не міг передбачити масової підробки легковісних мідних солідів, що давало фальшивомонетникам великі прибутки. Сприяючи підробці розмінної монети в Сучаві, Боратіні не розраховував, що десятки підпільних монетарень з’являться також в самій Польщі і його мідні соліди будуть фальсифікуватися. Як і будь-які кредитні гроші, бора-тинки повинні були мати складну технологію виготовлення, яка запобігала б підробкам. Проте цього передбачити реформатору не вдалося.
85
Садогурські двопарник і парник, виявлені в культурних нашаруваннях фортеці (аверс)
За проектом Боратіні, нові мідні соліди повинні були за курсом дорівнювати білоно-вим монетам (1 гріш = 3 шелягам), їх було заплановано випустити 180 мільйонів штук на суму в 2 мільйона злотих. Пізніше, в 1663–1666 рр. цю суму вирішено було збіль-шити майже в десять раз. Нова монета карбувалася по стопі 150 штук із краківської гривни міді (201,9 г) і теоретично кожна монета мала б важити 1,346 г. Проте поспіх у карбуванні та прагнення монетарів нажитися призводив до відчутних коливань ваги. Реальна вартість боратинки, тобто металу, з якого вона була зроблена, становила лише 15 % від офіційної номінальної вартості грошових знаків. 85 % повинні були, на думку Боратіні, покрити всі виробничі витрати та забезпечити казні дохід.
Для карбуванням боратинок було залучено ряд монетних дворів. Відомо, що вони ви-пускалися в Уяздові під Варшавою, у Кракові, Оливі, Вільно, Ковно, Бресті та Мальб-року. Продукція цих монетарень розрізняється за знаками та ініціалами мінцмейстерів. Крім того, на грошовий ринок королівства та сусідніх земель надходила велика кількість підроблених солідів, так званих «клепачів». І хоча кара за підробку монети була жорсто-кою, фальшивомонетнику відтинали праву руку і прибивали її на міській брамі чи стра-чували на торговій площі, потік фальшивої монети не припинявся. Місцевим підробни-кам монети «допомагали» монетарні на інших територіях. Зокрема відомо, що місцями карбування фальшивих солідів були: Лисянка на Правобережній Україні, де продукува-лася підробна монета за дорученням гетьмана Петра Дорошенка; Рига — карбування зініціював Ганс Дрейлінг; Сучава в Молдавії; Надьябанья на території Угорщини.
Масові випуски боратинок привели до зростання інфляційних процесів в королівстві та до коливання ринкового курсу мідних солідів, який поступово почав падати. Протя-гом 1662–1677 рр. доплата за товари в «шеляговій монеті» — боратинках зросла від 15 до 70 %. Наприклад, якщо за золотий дукат платили 6,5, а за срібний талер — 3,5 польських злотих срібними монетами, то мідними боратинками — відповідно 9 і 5 злотих. На початку XVIII ст. цей курс ще більше зріс, на дукат йшло вже 18, а на
86
Садогурські двопарник і парник, виявлені в культурних нашаруваннях фортеці (реверс)
талер 8 польських злотих боратинками. В писемних джерелах того часу мідні соліди, пе-реважно, фігурують під терміном «moneta currens». Населення зразу ж зрозуміло, що від цих обезцінених монет не буде користі. В той час навіть з’явилася поговірка «Шеляг — маленька монетка, але іскра ще менша, а цілий будинок може спалити». :
Обіг мідних солідів у Польщі справив негативний вплив на фінансову систему, вкрай розладнавши ринкові відносини. В зв’язку з цим 28 грудня 1666 року король під тис-ком всіх шарів суспільства змушений був видати указ, за яким всі мінниці на території держави закривалися і таким чином припинялося карбування кредитної монети.
Мідні емісії Яна Казиміра були в обігу не тільки на території Речі Посполитої, знач-на їхня кількість потрапила до Молдавської держави. Причому їх приток, як свідчать нумізматичні матеріали, був не малим. Боратинки зафіксовані на території князівства в поодиноких знахідках і в складі скарбів.
Поява цих монет на території Середнього Подністров’я може пов’язуватися не тіль-ки з торгово-економічною діяльністю місцевого населення, а й з військово-політичними подіями. В 1673 році на територію регіону вступило польське військо, яке захопило Хо-тин. Землі краю фактично опинилися під польською владою до 1675 року. Пізніше польські частини перебували в регіоні в 1683, 1685, 1686 рр. У зв’язку з цим польські грошові знаки, в тому числі і мідні соліди, являлися офіційними номіналами в регіоні.
Період обігу боратинок на землях, які входили до складу Молдавського князівства, був тривалим. Свідченням цього є присутність боратинок у скарбі з Ширівців, де зна-ходилися турецькі монети 1760–1766 рр. Отже, вони перебували в грошовому обігу ціле століття. Аналогічна картина спостерігається і на сусідніх територіях.
Наступною нумізматичною знахідкою у Хотинській фортеці є садогурська монета пара = 3 деньги. На її аверсі під князівською короною знаходяться овальні щити з гер-бами Молдови та Волощини, над ними напис: «МОН. МОЛД. И ВАЛАК», внизу під обрізом — дата 1772. На реверсі монети у прямокутній рамці з витого шнура простав-лений номінал ПАРА /3/ ДЕНГИ. Діаметр монети становить 2,8 г, її вага — 11,78 г. Гурт монети прикрашений орнаментом із дубових листків.
87
---------------
Монети ХVІ–ХVІІ ст. з розкопок Цитаделі
Це перша добре задокументована знахідка садогурської монети на території регіону. Монети цього типу добре знані вітчизняними нумізматами. Вже давно встановлено, що вони карбувалися з металу турецьких гармат на Садогурській монетарні під Чернівцями в роки російсько-турецької війни 1768–1774 рр. і використовувалися в грошовому обігу Молдови та Волощини, на території яких перебували російські війська.
Знахідка садогурського парника саме у Хотині є досить показовою. Справа в тому, що більшість цих монет була відкарбована саме з бронзових і мідних гармат, захоплених російськими військами у Хотинській фортеці. Так, відомо, що з фортеці в Хотині до мо-нетного двору в Садогуру (сучасна Садгора — район м. Чернівці) було доставлено в серпні 1771 року — 251 тис. пудів міді в розбитих і не придатних для стрільби гарматах, у лютому 1772 року — 152 тис. пудів, у березні — ще 75 гармат вагою близько 7 тис. пудів, у 1773 році — 10 турецьких мортир вагою 270 пудів. Фактично всі грошові зна-ки, випущені на Садогурській монетарні у 1771–1772 рр., були зроблені з гармат Хо-тинської фортеці. Таким чином, гарматний метал з Хотина повернувся до міста вже в новій якості — «гарматних» грошей і використовувався у місцевому грошовому обігу. Разом з тим, добра збереженість монети говорить про її нетривалу участь у грошовому обігу.
Нумізматичні знахідки з Хотинської фортеці доповнюють наші знання про торгово-економічні та військово-політичні події на території регіону та наочно підтверджують значення міста у міжнародній торгівлі.
МЕЧЕТЬ ТУРЕЦЬКОГО ГАРНІЗОНУ ФОРТЕЦІ
«Будівлі в фортеці кам’яні:
...інженерний цейхауз, перероблений із мечеті».
(Военно-статистическое обозрение Российской империи.
Бессарабская область. — С.-Петербург, 1849)
На території фортеці, збудованої турецькою адміністрацією на початку ХVIII ст., розміщувалися численні кам’яні будівлі. Серед них чільне місце посідала кам’яна мечеть з мінаретом.
Руїни мечеті, а саме підвали і мінарет чітко простежуються зліва від дороги, яка ве-де до Цитаделі, навпроти церкви св. Олександра Невського. На поштових листівках по-чатку ХХ ст. та ілюстраціях міжвоєнного періоду мечеть та мінарет виглядали вже напівзруйнованими. На світлинах видно, що від мечеті на той час залишилось однопо-верхове приміщення з віконними отворами й без даху. До торця споруди мечеті прими-кав мінарет. Він також був напівзруйнованим. Збережена висота будівлі становила близько 20 м. В роки Другої світової війни обидві споруди були майже повністю знищені. Фактично від мечеті збереглися лише фундаменти і підвальні приміщення, а від мінарету — прямокутна основа та декілька внутрішніх сходинок.
Хотин'ь Сііосіт
Общій видь кр'Бпости. Огоіпу тоійок Гогіесу.
адвг
Зображення руїн мечеті з мінаретом на російській поштівці початку ХХ ст.
1
89
--------
-д іЬ^^^^^^^М
Ві ^пі 'V. ■■•*-- Е
~.
^гр-^гМ^Ші І^ —^^^|
рї
Російська поштівка початку ХХ ст. із зображенням решток мечеті з мінаретом
Руїни мечеті
з мінаретом на фото
періоду Першої
світової війни
90
Дослідження руїн мечеті проводилося протягом 2004–2006 рр. з метою розчищен-ня решток будівлі для подальшої їхньої консервації та музеєфікації.
Археологічними роботами встановлено, що мечеть мала прямокутну форму розміра-ми 24х12,8 м і була орієнтована за сторонами світу. До південно-східного кута мечеті був добудований мінарет. Його основа мала розміри 4,5х4,3 м. Мінарет зберігся на висоту 6 м від рівня давньої поверхні.
Культова споруда була одноповерховою, але мала підвали. Вхід до одного з них зна-ходився у східній стіні, до інших — у північній стіні. Розкопки показали, що підвали ма-ли висоту 2,5 м зі склепінчастим цегляним перекриттям. Їхня підлога була вимощена спеціально підтесаним камінням. Над зводом одного підвалу пролягав водогін, про що свідчать керамічні водогінні труби, які простежуються у його обвалі. Вище розташову-валася, очевидно, дерев’яна підлога, від якої простежуються згорілі плахи та залізні цвя-хи. В цьому ж шарі, який в деяких місцях має товщину від 20 до 50 см простежено решт-ки перегорілих зернівок злакових культур. Особливістю одного з підвальних приміщень є його вікна, які розширюються досередини, а на зовні виходять невеликими щілинами. Із зовнішнього боку вони мають ширину 0,30 м, а з внутрішнього 1 м. Їхнє перекриття влаштоване з похилих до середини кам’яних блоків.
Безпосередньо над підвалами розташовувалося приміщення власне мечеті. Стіни ме-четі були споруджені з місцевих порід каменю. Їхня товщина становила 0,9-1 м, в окре-мих місцях 0,6 м. Із зовнішньої і внутрішньої сторін вони були облицьовані кам’яними блоками розмірами 50х23х20 — 30 х20х20 см. Порожнина між блоками була заповне-
Дослідження підвалів мечеті (2006 р.)
1
91
Робочий момент дослідження мечеті
Підвали мечеті після археологічних досліджень
92
Підвали мечеті з рештками цегляного склепіння
на рваним камінням різних розмірів та фрагментами товченої цегли та домішками вугілля, зв’язними розчином на вапняковій основі.
Аналіз систем кладки стін дозволив встановити, що спочатку була зведена південна частина мечеті (велике приміщення). Згодом до неї було добудовано північне приміщен-ня (підвали з вікнами). Ще пізніше до мечеті був добудований мінарет у південно-західному куті. Не виключено (про це нібито свідчить один із планів фортеці ХVIII ст.), що мечеть була удвічі більшою.
У південній частині стіни мечеті була простежена нижня частина напівкруглої ніші, яка входила в конструкцію стіни. Вона була викладена з цегли і обштукатурена. Її діаметр становить 1,2 м. Очевидно, це рештки так званого «міхрабу».,
До південно-західного кута мечеті був прибудований мінарет. Його основа мала пря-мокутну форму і орієнтована, як і мечеть, за сторонами світу. Стіни мінарету збереглися лише частково. Вони були складені в тій же техніці, що і мечеть. Тобто внутрішня і зовнішня облицювальні кладки вимуровані з блоків більших розмірів, а всередині — за-бутовка дрібним камінням на вапняному розчині з домішками битої цегли та вугілля. Крім того, облицювальні блоки були скріплені між собою залізними скобами. Останні вставлялися в спеціально зроблені отвори в двох розташованих поряд блоках, а отвори заливалися свинцем. Завдяки цьому досягалася міцність конструкції стін, які могли зво-
93
Віконні прорізи та кам'яне мощення одного з підвалів мечеті
дитися на значну висоту. Під час розчищення ділянки розкопу поблизу мінарету було знайдено десятки скоб і злитків свинцю від зруйнованих верхніх частин мінарету. Оче-видно, що в такий спосіб кріпилися блоки зовнішнього і внутрішнього облицювання на всю висоту мінарету. Це не тільки надавало міцності всій конструкції, а й надавало їй антисейсмічних властивостей і захищало будівлю від землетрусу.
Всередині мінарету збереглися рештки кам’яних сходів, які по спіралі піднімалися догори. Сьогодні чітко простежуються лише нижні сходинки. На окремих з них зберег-лися графіті, найвірогідніше кінця XVIII–ХІХ ст. Сходинки вели до спеціального бал-кону «шерфе», звідки муедзин закликав віруючих до молитви.
Мечеть з мінаретом були головною мусульманською культовою спорудою турецько-го гарнізону Хотинської фортеці. Вони були збудовані з дотриманням всіх необхідних канонів. Це була невелика, так звана «мала» мечеть, бо біля неї був лише один мінарет (з арабської «башта») з якого муедзин (мусульманський духовник) голосним декламу-ванням відповідних віршів з Корану закликав віруючих до спільної молитви й намазу (богослужіння) в мечеті. Всередині мечеті знаходився міхраб (заглиблення, священна ніша, перекрита аркою), який вказував на кіблу (напрям, де знаходиться Кааба в Мецці, до якої мусульмани звертаються під час молитви), зверху він мав стрілчасте завершення.
94
Руїни мечеті з мінаретом на початку ХХ ст. (зображення на російській поштівці)
Будівля мечеті з мінаретом, який мав у давнину висоту близько 30 м, розташовува-лася на спеціально спланованому майданчику майже в центрі південної частини Нової фортеці, спорудженої турками в 1711/13–1718 рр.
Час будівництва цієї культової споруди дозволяє встановити повідомлення анонімно-го турецького автора, який у 30-х рр. XVIII ст. був службовцем арсеналу Хотинської фортеці. Він писав, що це була «мечеть покійної валіде-султан». Титул валіде (з арабської «родителька», «мати») носила мати правлячого османського падишаха, тобто султана, в цьому випадку — Агмеда ІІІ (1703–1730). Вона була гречанкою за поход-женням і померла у 1716 році. Отже, початок будівництва фортечної мечеті слід віднес-ти до 1711/13–1716 рр., коли в Хотині на постійній основі розмістилися турецькі і та-тарські (липканські) військові частини, а також органи влади. Очевидно, піклуючись про них, валіде-султан в цей час надала кошти на будівництво мечеті та мінарету.
Поряд був влаштований мезар (кладовище), на якому ховали офіцерів, чиновників і членів їхніх сімей. За повідомленням анонімного турецького джерела 1740 року, тут бу-ло поховано будівничого Нової фортеці Абді-Пашу, а також багатьох дефтердарів (дер-жавних чиновників, які відали фінансовими справами) і мукабеледжиїв (секретарів, які відповідали за перевірку переписаних реєстрів). Поховання Абді-паші, як описує один із очевидців, було в «мармуровому саркофазі, красиво висіченому і багато прикраше-ному, причому візирський тюрбан позолочений».
Про наявність поховань біля мечеті свідчать і матеріали її розкопок. У 2005 році в заповнені одного з підвалів мечеті знайдено два уламки мармурового надгробку з напи-сом арабськими літерами, простір між якими був заповнений синьою фарбою. Переклад епітафії, зроблений знавцем арабської палеографії В. М. Тимченком, такий: «Покійний і прощений начальник сер-туранджи... Алі-ага. Молитва за упокій його душі...».
95
Зображення мечеті з мінаретом на плані 1769 р.
З’ясувалося, що напис, виконаний спеціальним шрифтом «сулюс», був прикрашений де-коративними елементами «тірфіль» (листок конюшини, з двома бутонами), розділовими знаками «джезм» (знак зупинки при читанні арабографічних текстів) і «віргюль» (ко-ма). Надгробок був поставлений на могилі начальника яничарських частин «туранджи». Померлий мав статус «начальника туранджи», про це говорить перський варіант назви начальника «сер», який відповідав в європейських арміях чину полковника. Солдати підрозділу «туранджи» були спочатку сокольничими при султанському дворі, а пізніше з них формували бойові підрозділи османської армії. Титул «ага» вказує на належність похованого до турецької аристократії. Отже, надгробок був встановлений над похован-ням Алі, представника командного складу (полковника), очевидно, 73-го яничарського полку «туранджи».
В ході розкопок фундаментів мечеті (західна частина будівлі) на глибині 0,5 м від су-часної поверхні був знайдений також кістяк дорослої людини віком від 30 до 40 років, з відокремленим від нього черепом. Можливо, тут було поховано рештки османського
96
Щ^;\ ^Ш^#«І
*■: >. а>,.
Залізні та свинцеві елементи кріплення облицювальних кам'яних блоків мінарету
воїна, який загинув від вибуху артилерійської гранати чи під час штурму фортеці. Не виключено, що подібне поховання могло бути пов’язане з традицією відтинати голови у ворогів, яка існувала в мусульманських військах і набула поширення й серед їхніх про-тивників. Про такий звичай, правда стосовно більш раннього періоду (1621 р.), повідом-ляють писемні джерела. В «Історії Хотинського походу Якова Собеського» є опис од-ного із вдалих проривів османських воїнів до польського табору: «...турки увірвалися до їхнього табору, зітнули голови обом сотникам, оволоділи двома знаменами і про-довжували бити піхоту, сполошену нежданим нападом. Повсюди виднілися розки-дані й безголові польські трупи, бо турки забирали відрізані голови до свого табору, видаючи їх за голови перших рицарів і вельможних панів, і кидали до ніг Османа, сподіваючись заслужити нагороди та відзнаки». Подібним чином діяли й польські жовніри: «В тому бою був вбитий один турецький прапороносець, і його відрубану голову разом із прапором принесли гетьману». Такі ж дії засвідчив німецький офіцер — учасник Хотинської битви: коли солдати знайшли тіло турка, вони «відруба-ли голову, розрубали тулуб, відсікли руки й ноги».
Не виключено, що знайдені рештки (безперечно мусульманина, бо похований під фундаментом мечеті) є свідченням існування такого військового звичаю і для XVIII ст. Тим більше, що маємо прямі свідчення про такий випадок з напису на чавунній плиті біля Трапезної церкви в Києво-Печерській лаврі, під якою похований похідний полковник Ф. Фролов. На плиті добре читається напис: «Славного донского войска знатный старшина и походный полковник Федор Иванович Флоров в государственной служ-бе под городом турецким Хотином на генеральной баталии 18 августа от неприя-
97
Рештки мінарету на фото 1918 р.
теля во главу усечеся. Тщением донских казаков глава его отпыскана в неприятпельс-ком стпане, разбитпом лагере, в шатпре командующего сераскира и присовокуплена к телу, котпорое его желанию здесь в святпой Лавре погребеся. Сентпября 18, 1739 года». Мечеть з мінаретом і кладовище, розташоване поруч, зазнали руйнувань. Під час перебування у фортеці російських військ восени 1739 року мечеть була пошкоджена, по-ховання на кладовищі пограбовані. Вже згадуваний турецький службовець арсеналу за-нотував: «Під час захоплення фортпеці росіянами дах і підлога мечетпі були зруйно-вані, а саркофаг Абді-паші розбитпий». Тоді ж з фортеці, за його словами, зникла цінна бібліотека арабських і турецьких книг та рукописів, переважно релігійного спрямування. Він про це писав так: «Із спадку Насух-паші (великий-візир (1020–1023 рр. хіджри /1611–1614 рр.), стпраченого при султпані Ахметпі І, було тпаємно достпавлено в Хотпин і передано у вакф 333 екземпляри цінних книг для використпання місцевими
98
читачами, вони були покладені у спеціальні ящики в одній із старих башт над ме-четтю. Тоді ж були призначені бібліотекар і наглядач. В мечеті яничар-аги знахо-дилося під наглядом спеціального бібліотекаря 200 томів, які були забрані росіяна-ми і вивезені до Росії, де частина їх пропала, а частина потрапила до рук євреїв, які доставили полоненому Яхьї-паші декілька книг по незначній ціні. Другі ж від євреїв були куплені липканами і перепродані в Константинополь та інші міста. Значна їхня частина і зараз знаходиться в Росії».
Після повернення турецького гарнізону на початку 1740 року культову споруду відремонтували і вона знову виконувала свої функції.
До часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. відноситься досить схематичний малюнок («Проспект Хотинской крепости (...) от 1769 года»), на якому зображено й цю мечеть з мінаретом. Хоча малюнок не зовсім точно відтворив планувальну структу-ру будівлі (зокрема, мінарет розміщено по її центральній осі, хоча насправді він приля-гав до південно-західного кута), на ньому видно, що це була прямокутна споруда з двос-хилим дахом, чотирма вікнами і тамбуром входу в східній стіні.
Із цим періодом перебування російських військ у фортеці пов’язана ще одна цікава знахідка, виявлена при розкопках підвалу мечеті. В одному з підвалів (північно-східному, або № 4 за документацією археологічних досліджень) було виявлено поруше-не мощення підлоги. В кутку були відсутні кам’яні плити, якими був вимощений підвал, натомість зафіксована засипка дрібною галькою. Розчистка цього місця підлоги показа-. ла, що там знаходиться невелика яма (розміром 56x89 см і завглибшки 48 см). Під час її вивчення знайдено російську мідну монету (2 копійки з вензелем російської імперат-риці Катерини ІІ, відкарбовані у 1768 році), а ще нижче череп дикого вепра з характер-ними великими іклами. Очевидно, так російські солдати своєрідно «помстилися» тур-кам, осквернивши їхню культову споруду «нечистою» свининою. А можливо, це була «відповідь» за перетворені на мечеті християнські храми Хотина.
Наступні документальні відомості про мечеть відносяться до 1788–1793 рр., коли в Хотинській фортеці розташовувався австрійський гарнізон. У супровідних легендах до планів, знятих тоді російськими та австрійськими військовими інженерами, відзначалася «міцно змурована мечеть», «мечеть, збудована з тесаного каменю». Її було присто-совано під житло для коменданта, двох плац-офіцерів і гарнізонного священика. Оче-видно, перед евакуацією австрійського гарнізону в лютому 1793 року, згідно з наказом, будівлю було навмисне пошкоджено, а саме: «вивернуто всі двері, дверні оклади, вікна, віконні оклади, розібрано печі і виламано підлоги».
Остаточно Хотинську фортецю зайняло царське військо у листопаді 1806 року. Че-рез рік інженер генерал-майор Гартінг зняв «План Хотинской Крепости с Ситуациею вокруг оной (...)», на якому показано й фортечну мечеть. В супровідній легенді зазнача-лося: «Головна мечеть, яка нині зайнята провіантом». У «Військово-статистичному огляді Російської імперії. Бессарабська область» за 1849 рік серед будівель Нової фор-теці значиться «інженерний цейхауз, перероблений із мечеті». Таким чином, культова споруда почала використовуватися як склад провіанту, а згодом як приміщення для військових потреб. Це підтверджується численними знахідками перепаленого зерна злаків, виявленого під час розкопок підвальних приміщень будівлі, та фрагментами дета-лей боєприпасів (капсулів, свинцевих куль) в культурних нашаруваннях.
1
99
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Після ліквідації фортеці, як оборонного військового об’єкту, будівлі, розташовані на її території почали поступово руйнуватися. Споруди колишньої мечеті й мінарету посту-пово розвалювалися, цей процес прискорювався розбором стін на будівельні матеріали. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., як засвідчують світлини, споруда вже не мала даху, а мінарет втратив шпичасте завершення. Представники «Одеського Імператорсь-кого товариства історії та старовини» О. О. Кочубинський та О. І. Маркевич, які огля-нули Хотинську фортецю у 1901 році, відзначили: «Неподалік від церкви стоїть знач-но пошкоджений у верхній частині мінарет, а біля нього надгробна кам’яна плита з російським написом; букви її від давнини сильно постраждали, так що можна було розібрати лише декілька рядків... а саме: «тут поховано коменданта хотинської фортеці... 1770 р.».
На початку липня 1941 року (за розповідями старожилів) відступаючі частини Чер-воної армії висадили в повітря мінарет, який міг використовуватися як спостережний пункт. У післявоєнний час завали каміння з мечеті і мінарету вибирали і використовува-ли для приватного будівництва місцеві мешканці та державні підприємства. Розчищені на сьогодні рештки мечеті з мінаретом дозволяють скласти уяву про цю культову спору-ду і реконструювати її у майбутньому.
ХОТИНСЬКИЙ ПРЕДОК АДМІРАЛА О. В. КОЛЧАКА
«... Пішли ми до міста Хотина, і як вийшли в поле, то
побачили турок, які вислані від сераскира Кончака-паши
з проханням... і здати місто обіцяють».
(Нащокин В. А. Записки Василия Александровича,
. сына Нащокина, что мог видеть... — С.-Петербург, 1842)
У багатьох писемних джерелах, які описують події російсько-турецької війни 1736–1739 рр., і головним чином битву під Ставчанами та оволодіння Хотином, фігу-рує комендант фортеці паша Колчак (Калчак-баша). Про нього згадує й М. В. Ломо-носов у своїй знаменитій «Оді на взяття Хотина»:
«Коль скоро толь тебя Колчак, учит российской вдаться власти, Ключи вручить в подданства знак И большей избежать напасти».
Ці слова з твору видатного російського поета та вченого відомі багатьом читачам, але мало хто знає, що Колчак, який в ньому згадується, та знаменитий адмірал О. В. Кол-чак, Верховний правитель російської держави, одна із найбіш трагічних і яскравих фігур в історії Росії, мають тісний зв’язок. Виявляється, що Колчак з «Оди» був предком адмірала.
Історія появи роду Колчаків на території Російської імперії найтіснішим чином пов’язана з Хотинською фортецею, адже перший з відомих його представників був її ко-мендантом.
Дослідники біографії О. В. Колчака (особливо Ростислав Колчак — син адмірала) встановили, що його рід половецького походження. Після походів монголо-татар части-на половців емігрувала на захід і опинилася на землях Угорщини та південнослов’янсь-ких держав. Назва цього роду походить від слова «колчак» — бойова рукавиця (від «кол» — рука), яка являла собою стальний панцир, що вкривав праву руку до ліктя і закінчувався рукавицею з тканини (ліва рука прикривалася щитом). Перші писемні згадки про представників роду пов’язуються з Боснією, де вони фіксуються в джерелах XVII ст. Один з Колчаків згадується серед сербо-хорватів. Вважається, що він був християнином, згодом прийняв мусульманство і служив у лавах турецьких військ.
Саме про цього Колчака, який народився близько 1675 року, є повідомлення, пов’язане з невдалим Прутським походом російського царя Петра І в 1711 році. Мол-давський літописець Іон Нікульче, розповідаючи про один з епізодів походу, зауважив: «Ворог, почув шум возів, спочатку перелякався і навіть почав переправлятися
101
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
назад через ріку, але один паша доніс Великому Візирю, що шум віддаляється. Кол-чак, булюбаш, ренегат, серб родом з Боснії, був посланий у розвідку. Він доповів, що російський корпус відступає. Лише переконавшись в цьому, турки заспокоїлися і продовжили переправу на правий берег Пруту протягом всієї ночі. Колчак за цю добру вістку став згодом пашою трьохбунчужним і губернатором Хотина».
Під час сутичок з російськими військами булюбаш (полковник) Колчак декілька разів відзначився як талановитий військовоначальник. Очевидно, саме про нього пише в своїх спогадах російський бригадир, француз за походженням, Моро де Бразе, який був учасником Прутського походу. Описуючи наймолодшого пашу (Колчаку на той час бу-ло близько 35 років), який прибув до російського табору для обговорення умов пере-мир’я, він відзначив, що той «говорив добре по-німецьки».
Після завершення Прутського походу й відступу російської армії булюбаш Іліас (Еліас)-паша Колчак служив спочатку при штабі Великого Візира Мохамеда Бостанд-жи-паши. Потім його направили до Молдавського князівства в ставку Абді-паши. Ос-таннього султан призначив серакісиром (командиром окремої групи військ в турецькій армії) анатолійським і румелійським. Йому ж було доручено укріпити й розбудувати Хо-тинську фортецю, яка стала передовим форпостом і плацдармом Османської імперії в Східній Європі.
До спорудження нових укріплень фортеці активно долучився й Іліас-паша Колчак. Очевидно, він тут перебував з 1713 року, спочатку як помічник авторитетного Абді-паші, а після його смерті на протязі 22 років займав різні урядові посади в Хотині. В од-ному з документів (реєстрі за 1718 рік) він так характеризується султанською адміністрацією: «...згадуваний Колчак Ільяс, як хоробрий, сміливий, видатний серед рівних йому і такий, що заслуговує на підтримку, отримав посаду аги з жалуван-ням в розмірі 150 акче щоденно». В самому місті Хотині знаходився його будинок. За свідченнями анонімного турецького джерела 1740 року, будинок Колчак-паші знаходив-ся десь неподалік від старої міської церкви: «Там, поблизу будинку Кулчак-паші, знаходиться перероблена із церкви мечеть».
Відомо, що він став також начальником «сол кол агасі» (начальник лівої руки), тобто керував військами лівого крила турецької армії в Молдавії, далі був діздаром (началь-ником фортеці) й генерал-губернатором хотинської нахіє (округа).
Перебуваючи у Хотині, Колчак займався адміністративною та військово-дипло-матичною роботою, втілюючи на місці політику Османської імперії щодо місцевого населення та урядів сусідніх держав.
Як засвідчують документи, він був непоганим дипломатом. Зокрема у своєму листі до Великого коронного гетьмана Йосифа Потоцького від 2.12.1736 р. Колчак писав: «...оголошую Вашому Сіятельству, як то відомо всьому світу і всій самій Речі Пос-политій нам дружній, що пресвітла Порта Оттоманська від давніх часів завжди в думках своїх зберігала і зберігає, щоб вольність польська в цілості бути могла. І як-що пресвітла Порта Оттоманська з державою Російською колись договори заклю-чила, то це щоб дружня нам Річ Посполита в своїй вільності перебувала і від чужих військ в кордонах своїх вільною була...». Далі він відзначав, що йому відомо про зиму-вання російських військ у Польщі, що суперечить «пактам». Коли йому доведеться атакувати росіян на польській території, він надіється, що Польща не побачить в цьому . ворожу їй акцію.
102
Під керівництвом Іліаса-паші Колчака успішно здійснювалося й управління земля-ми, розташованими навколо Хотина. Останні (Хотинська округа) були забрані у мол-давського господаря й передані у безпосереднє керівництво адміністрації Хотинської фортеці й гарнізону. Хотинська нахіє (по-турецьки — округа), або райя (райяти — наз-ва немусульманського населення), після детального перепису, проведеного турецькими чиновниками, була обкладена подушним податком, десятиною, податком від худоби та іншими повинностями. Позаяк значна частина сіл спустіла, то переселенці мали ряд пільг, наприклад, рік не платили жодних податків після переселення. За цим мав суворо наглядати комендант фортеці. У його обов’язки входило також спостереження за ходом сільськогосподарських робіт, дотриманням порядку, недопущенням заворушень тощо.
Для утримання Іліаса-паші Колчака йому були надані ряд сіл на ленних умовах. В дефтері (реєстрі) Хотинської прикордонної нахії за липень 1718 року є запис «Про во-лодіння Колчака Ільяса». В ньому зазначено: «Підпорядковані нахії міста Хотина — село Коленкофса (Колінківці), село Шендрени, село Стениковса (Стальнівці), село Ржавенди (Ржавенці), село Долнян (Долиняни), село Приперкофси (Перебиківці чи Перківці). Всього 6 сіл. Згадані села, підвладні Хотинській нахії, раніше були пожа-лувані Колчаку Ільясу, азі правих генюлліянів (легке кінне військо прикордонних фор-тець) Хотинської фортеці — хай примножаться його чесноти — щоб він брав і ут-римував для себе десятину і всі інші податки з них, крім подушного збору. Йому був виданий височайший берат (жалувана грамота на умовах ленної служби), щоб во-лодіти ними». В тому ж році ці села були в нього відібрані, а йому призначена грошова винагорода «плата за посаду аги в день — 150 акче». Крім того, Колчак мав ряд по-селень, які стали його приватною власністю і на які він отримав мюльк-наме (жалувані грамоти на умовах необмеженої власності). Серед них села Несфоя (Несвоя), Пригор-ковиси (Пригородок), Салимавач та інші. -
У 1732 році Колчака призначають мір-і-міраном й сандж-беем Яніни в Албанії. З початком війни Туреччини з Австрією та Росією в 1736 році Колчака викликали в Конс-тантинополь, де він долучився до розробки стратегічних планів військових кампаній. В цей час Колчак отримав звання візира Отоманської Порти. Проте прорахунки у веденні війни та втрата фортеці Очаків погіршують його становище при султанському дворі й приводять до повернення назад до Хотина.
З 1737 року Колчак керує обороною Хотинської нахіє. Відомо, що тоді ж він прий-мав у Хотині російського посла В. О. Нащокіна. Деякий час він був серакісиром, тобто очолював всі турецькі військові частини в Подністров’ї, а в 1739 році цю посаду обійняв Валі Паша. Саме останній і командував турецькою армією у відомій Ставчанській битві 17 серпня 1739 року.
Під час руху російської армії генерал-фельдмаршала Б. Х. Мініха до Хотина Кол-чак (йому було на той час вже 64 роки), всіляко намагався завадити просуванню імпера-торського війська. Із спогадів Х. Г. Манштейна можна встановити, що він діяв досить активно: «...поблизу табору показалися султан Іслам-Гірей з 12 тисячами татар і Ілія-Калчак-баша, хотинський комендант, з 6 тисячами серденгесті, чи кінними яни-чарами, яких називають безжалісними; вони атакували фуражирів Тобольського драгунського полку...»; «...Калчак-баша і султан білгородських татар, на чолі 20-ти-сячного війська, підійшли до табору, посилаючи партії для сутичок з козаками, але втративши декількох чоловік від вогню артилерії, вони відійшли до свого табору».
103
Брав участь Іліас Колчак і у Ставчанській битві. Його частини знаходилися на ліво-му фланзі російських військ: «...Калчак-баша з серденгестами розташувався зліва від росіян, маючи в тилу ліса і непрохідні гори». У вирішальний момент його кіннота на-магалася врятувати ситуацію, але під сильним гарматним і рушничним вогнем, понісши великі втрати, відступила. Більшість турецької армії разом з Велі-пашою панічно втек-ли на територію Молдавії. Лише Колчак повернувся до Хотина: «Калчак-баша прий-шов до фортеці увечері, але він не міг заставити свій гарнізон слідувати за ним. Цей гарнізон, який складався спочатку з 10 тисяч чоловік, майже весь втік з армією Велі-паші, так що у коменданта залишилося досить мало людей». Син переможця під Ставчанами Ернст Мініх занотував: «...паша ледве міг декілька сот чоловік умо-вити вступити назад у місто».
19 серпня російські війська під командуванням генерал-фельдмаршала Б. Х. Мініха підійшли до Хотина. Про подальші події яскраво розповідає Х. Манштейн: «Перша справа, він (Х. Мініх), вимагав від коменданта здачі ...Баша просив чесної капіту-ляції і конвою до Дунаю, але росіяни наполягали, щоб він здався військовополоне-ним... Після деяких переговорів погодилися на тому, щоб обоз не підлягав догляду, і щоб гарнізон відправив своїх жінок до Туреччини. Проте тільки баша скористався цим дозволом, а гарнізон залишив жінок при собі і взяв з собою в Росію.
У дві години після полудня баша з гарнізоном здалися. Комендант і ага яничар піднесли фельдмаршалу ключі від міста. Гвардійці зайняли ворота, потім баша з численною свитою відвідав фельдмаршала і вручив йому свою шаблю... турецький гарнізон, який складався з 763 чоловік, вийшов із фортеці і здав зброю і знамена».
•і Іурецквя конницг «% ГЕНМ-АЛИ-ПАША
Тлгрскзя яонЦииз ИСПАШ-ГИСІ
План Ставчанської битви з вказанням позицій частин під командуванням коменданта Хотинської фортеці Іліаса-паші Колчака
104
На другий день під стінами фортеці російський головнокомандувач влаштував парад і салют. Були при цьому й турецькі військові. Присутній на святкуванні перемоги офіцер В. О. Нащокін згодом записав: «Цей Кончак-паша з генерал-фельдмаршалом навко-ло всієї армії об’їхали, і Кончак-паша сказав «Якби це військо не таким добрим бу-ло, то б серекісири в російському таборі не знаходилися». Генерал-федльдмаршал фон Мініх ці слова наказав перекласти вголос, щоб присутнім було добре чути».
На святковому обіді з нагоди перемоги під Ставчанами і оволодіння Хотинською фортецею, як згадує Е. Мініх, були присутні й турецькі командири: «В той же день цей паша Колчак, тобто кульгавим іменований, разом з іншими деякими турецькими полоненими пригощенні були від батька мого обіднім столом. Під час столу підно-сили їм за здоров’я імператриці, яке запивали вони, ігноруючи заповіді від Магоме-та, угорським вином із великих бокалів».
Після здачі Хотина сім’я Колчака, його жінки, наложниці та малолітній син Селім-бей, якому було 11 років, за наполяганням Колчака отримали дозвіл на виїзд до Туреч-чини. Він пояснював це тим, що їхній від’їзд послугує йому захистом перед султаном, ко-ли йому доведеться тримати відповідь за капітуляцію фортеці, яку він захищати не міг, залишившись практично без гарнізону.
Старший син Мехмет-бей, якому виповнилося 35 років, як і батько, був вивезений до Росії. До реляції Б. Х. Мініха про захоплення фортеці був доданий «Реєстр тим знатним персонам, які при взятті Хотина військовими полоненими здалися». В ньому. значиться: «1. Командуючий Колчак; 2. Його син, який у відсутності батька кайма-ком служив...».
Факт взяття в полон хотинського паші знайшов відображення навіть в українській пісні, записаній священиком А. Петрушевичем і використаній в своїх дослідженнях І. Франко. В ній мовиться:
«Солтан старший стал утекати.
Турчин вечне погибает,
И вневолю ся достает
Баша хотинский.
«Ох нещасная година,
Фортеія юж загибла!
Ласку в царя утратилем
И в неволю ся досталем,
Що ж маю чинити!»
До взятих у полон турецьких офіцерів російські військові поставилися шляхетно. Колчак прибув до Санкт-Петербурга у кареті генерала Бірона. За наказом «Із кабіне-ту Її Імператорської Величності... Колчак-паші і з ним декільком туркам офіце-рам... для житла потрібно надати від поліції квартиру на С.-Петербургському острові, біля тієї, де раніше турки поставлені, очаківський серакісир Ягія-паша та інші».
Під час святкування при дворі імператриці Анни Іоанівни з нагоди укладеного між Росією і Туреччиною миру, у лютому 1740 року «утримувані в полоні серакисир Агія-паша разом із пашою Хотинським мали честь бути представлені Імператриці...
105
-------------------------:------------------------------------------------------------------------------------------------
явила (вона) і цим двом мужам знаки своїх щедрот: пожалувала паші Хотинсько-му — дорогоцінну шубу із куниць у подарунок».
Згодом на одній із аудієнцій у імператриці обидва турецькі паші отримали свободу. Вони рушили назад до Туреччини у супроводі російських офіцерів з дипломатичної місії, яка їхала до Константинополя. По дорозі їм трапився кортеж з турецьким послом Емін Мехмет-пашою, що прямував до «північної Пальміри». Від нього вони почули про стра-ту Велі-паші за програну битву й «зустріч», яка їх чекає на батьківщині.
Попереджений посланцем Колчак відмовився від намірів повернутися до земель Ос-манської Порти. Він прибув до Києва, а звідти рушив до свого давнього приятеля гра-фа Й. Потоцького в м. Станіславів (сучасний Івано-Франківськ), де знаходилася геть-манська резиденція. Тим більше, що там зберігалася державна і особиста казна паші, вивезена з Хотина напередодні Ставчанської битви. У маєтках Й. Потоцького й провів свої останні роки життя колишній комендант Хотина. Помер він, очевидно, десь в 1743 році.
Син Іліаса Колчака Мехмет-бей та його нащадки залишилися на території Галичини, де отримали польський «індегенат» (правовий статус), а після розділів Польщі стали підданими Російської імперії. Відомо, що правнук Іліаса Колчака і прадід знаменитого адмірала — Лук’ян Колчак був сотником Бузького козачого війська в роки царювання імператорів Павла І і Олександра І. Його родина мала свої помістя в Ананьївській во-лості Херсонської губернії. Колчаки продовжували й надалі залишатися військовими й служили в сухопутних військах і у військово-морському флоті Російської імперії.
За іронією долі Хотин знову нагадав про себе Колчакам у роки громадянської війни. Саме через Хотин у 1919 році, тобто рівно через 180 років після здачі фортеці, нащад-ки Іліаса Колчака покинули Росію, якій стільки років вірно служили. Син адмірала й Верховного правителя російської держави Ростислав Колчак так згадував про ці події: «Батько був тоді в Сибіру, мати моя змогла вийти із Севастополя на англійсько-му військовому кораблі і поселилась в Бухаресті. ...Із Бухареста і при сприянні на-чальника англійської військової місії була організована маленька експедиція до Хо-тина. Молода людина, син адмірала Феодосьєва, переправився через Дністер до Кам’янця, який був тоді під владою «зелених» і вивіз мене на візку до Дністра — це було верст двадцять.
Я досить ясно пам’ятаю переправу через Дністер на маленькому човні. Сонце тільки зайшло. Дністер був стального кольору, і його швидка течія відносила човен вліво, де чорніли рештки зірваного мосту. На другому березі ріки, справа на скалі, стояли розвалини замку, генуезька башта і турецькі стіни Хотина, ті самі, що мій далекий пращур здав Мініху в 1739 році...».
Ш
БАРОН МЮНХГАУЗЕН ПІД СТІНАМИ
ФОРТЕЦІ
«Відрекомендувався графові Мініху, аби вступити до
російського війська, що воювало супроти турків».
(Распе Р. Е. Пригоди барона Мюнхгаузена. — К., 2008 р.)
Кожному з нас з дитинства добре знайомі розповіді легендарного барона Мюнхгау-зена, дивовижного фантазера, винахідливого й дотепного сміливця, який не втрачав при-сутності духу в критичних ситуаціях і завжди виходив сухим із води. Його ім’я навіть да-ло напрям літературному жанру — «мюнхгаузіаді», під яким розуміють явно видумані мисливські й військові пригоди.
Та виявляється, відомий літературний герой мав свого реального прототипа, який був військовим, взяв участь у декількох битвах і відзначився, найвірогідніше, під... Ставча-нами й Хотином. Але як і коли це сталося? Відповідь на ці запитання дають факти з біографії реальної історичної особи.
Карл Фрідріх Іеронім фон Мюнхгаузен, таким було повне ім’я барона, народився у 1720 році в невеликому маєтку Бондевендер. Його батьками були Георг Отто фон Мюнхгаузен і Сібілла фон Реден-Херстенбек. Ієронім Карл Фрідріх був у сім’ї п’ятим з восьми дітей. Досить рано, коли йому було всього 4 роки, помер батько, відставний полковник, і його вихованням займалася мати.
Знатне походження, адже родина Мюнхгаузенів належала до древнього німецького роду Рінтель-Боденвендер, який дав Німеччині багатьох відомих державних і військо-вих діячів, і родинні зв’язки допомогли Ієроніму в 1735 році стати пажем у свиті правля-чого герцога Брауншвейг-Вольфенбюттельського Фердинанда Альбрехта ІІ.
В цей час молодший брат герцога принц Антон Ульріх перебував у Росії, де вже чотири роки поспіль сватався до російської принцеси Анни Леопольдівни, племінниці імператриці Анни Іоанівни і офіційної претендентки на престол. Але весілля вкотре відкладалося, імператриця підшуковувала інших, більш перспективних, на її думку, же-нихів. Антону Ульріху потрібно було здобути прихильність імператриці і тому він всту-пив до діючої армії, намагаючись зробити військову кар’єру, здобути славу і авторитет. Якраз тоді розпочалася російсько-турецька війна (1736–1739) і принц взяв участь у бойових діях. Відомо, що влітку 1737 року він відзначився при штурмі Очакова, але в одному з боїв втратив двох своїх пажів. Антон Ульріх звернувся з проханням до старшо-го брата прислати їм заміну. Зберігся лист-відповідь Карла: «Замість пажів, які заги-нули, на днях звідси відправляться двоє інших, фон Хойм і фон Мюнхгаузен, які доб-ровільно побажали відправитися в дорогу і, будемо надіятися, з охотою і наполег-ливістю будуть нести свою службу».
Пажі виїхали із Вольфенбюттелля на початку грудня 1737 року. Саме з цього момен-ту й розпочинаються дивовижні мандри барона, яскраво описані Рудольфом Еріхом
107
Распе в «Пригодах барона Мюнхгаузена»: «Я виїхав в Росію верхом на коні. Справа була зимою. Йшов сніг». На початку лютого 1738 року пажі прибули до Санкт-Петер-бурга і були включені до почту принца Антона Ульріха. Юний барон надіявся, що неза-баром його господар стане чоловіком російської цариці й на пажа імператорської сім’ї по-сиплються, як з рогу достатку, ордена, чини, гроші й помістя. Але доля розпорядилася по-іншому.
Навесні того ж 1738 року розпочалася чергова військова кампанія й Ієронім Мюнх-гаузен разом з принцем прибули в Україну, де зосереджувалася майже стотисячна російська армія під командуванням фельдмаршала Б. К. Мініха. Військові дії в тому році були безрезультативними для росіян. Війська рухалися під пекучим сонцем по випалено-му татарами степу, часто доводилося переправлятися через численні ріки, не вистачало продуктів харчування та фуражу для коней. До того ж постійно слід було чекати рапто-вого нападу турецької та татарської кінноти. В цьому поході Антон Ульріх командував загоном з трьох полків і проявив себе як вправний воїн, відбиваючи атаки ворожих верш-ників, а паж Мюнхгаузен захищав принца від турецьких ятаганів. Проте в цілому війсь-кова кампанія того року була невдалою для імператорської армії, турецьких фортець на Дністрі вона так і не здобула.
З настанням холодів російські війська відійшли на зимові квартири. Як вважають багато краєзнавців, командний склад армії зиму 1738–1739 рр. провів у м. Києві. Вірогідно, що Ієронім Мюнхгаузен разом з іншою прислугою вищих офіцерів знаходив-ся в гарнізонних казармах на Печерську. Сватання принца Антона затягувалося й він прилаштував свого пажа корнетом у Брауншвейгський кірасирський полк. Так барон Мюнхгаузен став військовим. Судячи з його портрету, це був сильний, фізично розви-нутий молодий чоловік, якому личив мундир імператорського кірасира.
У червні 1739 року 65-тисячна армія фельдмаршала Б. К. Мініха знову рушила до кордонів Османської імперії. В її складі, очевидно, перебував і молодий корнет. Шлях військ пролягав до Південного Бугу, а далі до Дністра. Основною метою походу було за-хоплення фортеці Хотин і звільнення земель Молдавії від турків. Значна частина армії форсувала Дністер в районі сіл Брідок і Вікно й рушила через Буковину до Хотина.
Очевидно, саме на Буковині з бароном Мюнхгаузеном сталося ряд пригод, які так яскраво описав Распе. Деякі з них, ймовірно, оповідають про реальні події. Так, відомо, що в липні була надзвичайно дощова погода, річечки перетворилися в бурхливі ріки, а дороги — у непролазне болото: «одного разу, рятуючись від турок, спробував я пере-стрибнути через болото верхом на коні. Але кінь не до стрибнув до берега і ми з розбігу впали в багнюку...» й барону довелося «витягати себе й коня за волосся».
Під час просування російської армії через землі межиріччя Верхнього Пруту та Се-реднього Дністра, в напрямку до Хотина, барон Мюнхгаузен, за його словами, здобув ряд перемог у двобоях з турецькими частинами. Він пише: «Командуючи загоном мо-лодецьких відважних гусарів, я здійснив чимало доблесних подвигів, що їх успіх зале-жав од мого досвіду і мужності. А втім я хочу бути справедливим і зобов’язаний сказати, що багато вдалося зробити завдяки моїм хоробрим побратимам».
Далі була битва під Ставчанами, де російська армія розгромила турок і змусила їх відступити в глиб Молдавії. Тоді, як описує барон, він зумів отримати дані про кількість гармат у противника, очевидно, в Хотинській фортеці: «...знадобилося нашому
.....
108
командиру дізнатися, чи багато у ворога гармат. Але у всій нашій армії не знайш-лося сміливця, який би погодився пробратися у ворожий табір. Найхоробрішим, зви-чайно, виявився я. Я став поряд із величезною гарматою, яка стріляла по туркам, і коли з гармати вилетіло ядро, я вскочив на нього верхи й стрімголов понісся впе-ред... Звичайно, під час польоту я ретельно перерахував всі турецькі гармати і привіз своєму командиру самі точні відомості про артилерію ворога».
Після закінчення російсько-турецької війни Ієронім Мюнхгаузен продовжив службу в кірасирському Брауншвегському, згодом Ризькому полку. Після одруження Антона Ульріха й Анни Леопольдівни у грудні 1739 року він отримує чин поручика і командує лейб-кампанією (першою, елітною ротою полку). Проте єлізаветинський переворот при-водить до арешту й заслання сім’ї його патрона та негативно відбивається на кар’єрі барона. Дослужившись до чину ротмістра, він в 1750 році назавжди покидає Росію й оселяється в своєму родинному помісті Бонденвердері. Саме тут в колі друзів і сусідів у мисливському павільйоні чи трактирі готелю «Король Пруссії» він розповідав про пригоди в Росії та свої військові подвиги.
Звичайно, більшість розповідей барона Мюнхгаузена є вигадкою, але деякі з них ба-зуються на реальних фактах і доповнюють відомості про атмосферу перепитій російсько-турецької війни, а девіз барона «Mendace veritas» (з латинської «Істина в брехні») й до сьогодні справно служить багатьом.
МОРСЬКІ ПЕРЕМОГИ "ХОТИНА"
Корвет «Хотин» Азовської флотилії.
(Веселаго Ф. Ф. Список русских военных судов
с 1668 по 1860 гг. — С.-Петербург, 1872)
Велична фортеця на Дністрі, здавалось би, нічого спільного не може мати з морем, адже віддалена від найближчого Чорного — на сотні кілометрів. Та виявляється, «Хотин» не раз прославився у морських битвах і вписав яскраву сторінку в історію російського військово-морського флоту.
Справа в тому, що після оволодіння Хотинською фортецею в 1769 році в ході російсько-турецької війни 1768–1774 рр., на знак славної перемоги, один з кораблів Азовської флотилії був названий іменем «твердині на Дністрі».
Корабель «Хотин», був збудований за наказом Катерини ІІ на верф’ях м. Новопав-ловська (зараз м. Павловськ). Корвет споруджувався під керівництвом кораблебудівни-ка підполковника С. І. Афанасьєва. Гармати для нього були виготовлені на заводах братів Батишових у Володимирській губернії.
«Хотин» був плоскодонним корветом, мав три щогли. Його загальна довжина ста-новила 31,8 м, ширина — 8,5 м, осадка при повному навантаженні — 2,75 м. На озброєнні корабля було 16 дванадцятифунтових гармат середнього калібру (вага гармат-ного ядра 6 кг). Екіпаж корабля складався з 157 (за іншими даними 128) матросів.
«Новоизобретенный», тобто щойно збудований, «Хотин» був спущений на воду 1 березня 1770 року й увійшов до складу флотилії російського флоту на Азовському та Чорному морях. Першим капітаном корабля був Мартин Петрович фон Дезин (1738–1827), майбутній російський адмірал. 18 (17) травня на ньому було піднято пра-пор віце-адмірала О. Н. Сенявіна. Цей акт символізував відродження російського фло-ту на Азовському морі. Тоді ж корабель здійснив перше плавання до м. Таганрога. Згодом, у складі ескадри капітана ІІ рангу Я. Ф. Сухотіна (1725–1790) разом з кораб-лями: «Азов», «Новопавловськ», «Таганрог», «Корон», «Журжа», «Модон», «Мо-рея», «Бомбардирський І», Бомбардирський ІІ» та «Ясси», «Хотин» брав участь у військово-морських операціях на морях. Так, у липні того ж року діями ескадри було повністю очищене Азовське море від турецького флоту. В 1771 році «Хотин» взяв участь у висадці військових десантів у Ялті та Балаклаві. У наступному році, в умовах російсько-турецького перемир’я, корабель разом з іншими суднами ескадри здійснював крейсерство в Чорному морі, захищаючи Крим.
У 1773 році військово-морські сутички між російським і турецьким флотом понови-лися. 22 липня кораблі «Хотин» і «Корон» виявили в морі неподалік Балаклави з’єднан-ня турецьких кораблів у складі трьох 52-гарматних фрегатів і 4 менших суден і сміливо атакували їх. Бій тривав 6 годин і закінчився перемогою російських кораблів. Не витри-мавши прицільної стрільби з «Хотина», турки змушені були відплисти у бік південного побережжя Чорного моря. За цей бій багато моряків обох кораблів отримали нагороди.
110
«Новоизобретенный»
фрегат
«Хотин»
Надалі «Хотин» продовжував входити до Чорноморської флотилії під керівництвом віце-адмірала Ф. А. Клокачова, деякий час на кораблі плавали контр-адмірал Т. Ма-кензі та Т. Г. Козлянінов, майбутній російський адмірал. Корабель добре зарекоменду-вав себе в Азовському морі, але в Чорному — поступався більш потужним турецьким суднам.
111
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Корвет «Хотин» був у числі перших російських суден, які 2 травня 1783 року увійшли до Ахтіярської бухти на півдні Кримського півострова. Члени його екіпажу ра-зом з іншими російськими моряками, неподалік руїн античного Херсонесу, на території села Ахтіяр (Біла скеля) спорудили укріплення, майстерні для ремонту кораблів і жит-ла, фактично заснувавши м. Севастополь. До речі, «Хотин» був і одним з перших ко-раблів, які ремонтувалися на новозбудованих верф’ях міста. Про це контр-адмірал Т. Макензі доповідав у Петербург (13 червня 1783 р.): «Нині ми працюємо в Ахтіярській гавані... мав щастя повалити корабель «Хотин» до кіля і його відре-монтував і знайшов ту пробоїну, яка для нього була вельми небезпечна...».
На кораблі «Хотин» плавали багато видатних російських моряків. Зокрема відомо, що у 1782 році на ньому служив у чині мічмана, згодом відомий російський адмірал, Д. М. Сенявін (1763–1781). А в 1783 році саме «Хотин» вивіз із Криму останнього кримського хана Шагин-Гірея, який рятувався від гніву своїх колишніх підданих через перехід на бік Російської імперії.
Морська епопея «Хотина» продовжується і донині. Виявляється, що і сьогодні ко-рабель з такою назвою плаває на морських просторах. Це великий риболовецький трау-лер, який є флагманом одного з найбільших рибопромислових підприємств Камчатки «Океанрибфлоту». Траулер «Хотин» (порт прописки Петропавловськ-Камчатський) є одним з найпотужніших суден з вилову і переробки кальмарів, оселедця та минтаю. Екіпаж траулера займається виловом риби в Беринговому та Охотському морях.
Таке ж ім’я носить і річкове судно, яке часто пропливає по р. Дністер вздовж берега м. Хотина. Це досить великий двопалубний річковий корабель, який здійснює водні по-дорожі по Дністровському водосховищу з 2004 року. З борту «Хотина» відкриваються прекрасні краєвиди міста і неповторні види оборонних мурів Хотинської фортеці.
ХОТИНСЬКА ПУШКІНІАНА
«Він в Хотин підіслав потаємно
Янка молодшого з Павлом».
(Пушкин А. С. «Менко Вуич грамоту пишет»,
1830–1835 рр.)
Минуле Хотина знайшло відлуння у народних піснях, прославлене в поемах і одах. Тисячолітньому місту присвятили свої літературні твори багато відомих поетів, письмен-ників і драматургів.
Виявляється, що не обійшов своєю увагою цитадель на Дністрі й класик російської літератури О. С. Пушкін (1799–1837). В цьому переконує один із його віршів, напи-саний, очевидно, в 1835 році. У невеликому творі йде мова про відомого діяча Сербії, легендарного вождя повстанців Карагеоргія:
«Менко Вуич грамоту пишет Своему побратиму: «Берегися. Черный Георгий; Над тобой подымается туча, Ярый враг извести тебя хочет, Недруг хитрый, Милош Обренович. Он в Хотин подослал потаенно Янка младшего с Павлом».
Текст вірша викликає ряд запитань. І в першу чергу — яке відношення має Хотин до сербського національно-визвольного руху? І чи не помилився поет, згадавши про Хотин, який розташовується в Україні, а не в Сербії?
Пошук відповідей на ці запитання приводить до маловідомих сторінок минулого Хотина й дозволяє з’ясувати декілька цікавих фактів, пов’язаних із творчістю О. С. Пушкіна.
Перш за все, слід відзначити, що мова у вірші йде саме про наш Хотин, розташова-ний у Середньому Подністров’ї. Його місцезнаходження, а тим більше битви в російсь-ко-турецьких війнах, які розгорталися під стінами фортеці, були добре знані в родині Пушкіних. Виявляється, прадід поета з боку матері Олексій Федорович Пушкін (1717–1777), який служив у чині капітана у Тверському драгунському полку, брав без-посередню участь у російсько-турецькій війні 1736–1739 рр. і відзначився в боях під Ставчанами та в оволодінні Хотином.
Про м. Хотин і його фортецю О. С. Пушкін неодноразово чув, коли перебував у 1820–1823 рр. на засланні в у Бессарабській губернії й проживав у м. Кишиневі. Досте-менно відомо, що він цікавився місцями, пов’язаними з російсько-турецькими війнами.
113
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Тому зрозуміла його обізнаність з чисельністю турецьких військ і озброєнням фортеці. Так, в своїй «Історії Петра», він повідомляє що в Хотині знаходилося «100 000 войска и 150 пушек» та зазначає, що разом з турками там були «Потоцкий и шведские гене-ралы».
Крім того, О. С. Пушкін отримував з Хотина навіть листи. Так, серед опублікованої епістолярії поета є послання від його близького друга М. С. Алєксєєва (1788–1854) — чиновника з особливих доручень при генералі І. М. Інзові, члена Кишинівської масонсь-кої ложі «Овідій». У листі, датованому 20 березня 1827 року, з «крепости Хотин,» автор повідомляє товаришу «любезному Пушкину» про дуель, в якій брав участь, за що потрапив під слідство і був посаджений під арешт. Детально описавши причини і пери-петії поєдинку, М. С. Алексєєв в кінці листа відзначає: «...Я третій день в Хотині у гарному товаристві світських старих моїх знайомих; чекаю наслідків — і може на деякий час ув’язнення... Я втішаю себе тільки думкою, що в поступку моєму хоча й є протизаконне, але нічого негідного...». Можливо, що саме цей лист послужив геніаль-ному поету для змалювання однієї із сцен дуелей між героями його численних літератур-них творів.
Ще один «хотинський слід» в творчості О. С. Пушкіна відшуковують літературо-знавці в поемі «Бахчисарайський фонтан». На думку фахівців, при її написанні він ви-користав розповіді про «гаремні» історії, які мали місце у Хотинській фортеці. Підтве-рдженням цьому слугують записки із щоденника відомої польської письменниці кінця XVIII ст. Ізабелли Чарторийської: «Ми прибули в Хотин на чолі великої делегації, до якої входили Немцевич, Бернатович з дружиною та інші, приєдналася до нас і жінка генерала Вітте, згодом жінка Потоцького, відома своєю вродою. Після обіду княгиня попросила дозволу у паші відвідати разом з дамами гарем. Жінка паші, нез-вичної краси грузинка, лежала в постелі, тому що декілька днів тому народила ди-тину. На її вродливому обличчі був неспокій, і сліди гарячки були в її чудних очах. Причиною тривоги було те, що вона народила підряд третю дочку, тоді як повели-тель хотів сина. Боячись його гніву, йому сказали, що родився син. Княгиня, співчу-ваючи хворій, після повернення до паші спитала, чи можна прислати свого лікаря. Посеред розмови пані Вітте випадково повідомила паші, що бачила новонароджену дівчинку. Паша, який надіявся, що має сина, сильно розгнівався... коли на наступ-ний день лікар Гольтц прибув в Хотин, він не застав в живих жінку паші...». В цій оповіді йде мова про відому Софію Потоцьку, яка так вчинила, щоб її старша сестра Олена (Фатіма), яка була другою дружиною хотинського паші, зайняла перше місце в гаремі. Саме канву цієї розповіді й використав О. С. Пушкін в поемі для яскравого опи-су «фонтану сліз».
Хотин фігурує і в тексті його вірша «Менко Вуиїч грамоту пише...», наведеному ви-ще. В ньому О. С. Пушкін у віршованій формі висвітлює трагічну долю одного з керівників національно-визвольного руху Сербії, який віддав життя за свободу свого на-роду.
О. С. Пушкін, як і більшість прогресивної інтелігенції Російської держави, ставився із захопленням до Першого сербського повстання проти турецького поневолення і його вождя Карагеоргія. Про останнього багато писали в російській пресі й розповідали пое-ту сподвижники-емігранти — сербські воєводи Вучич, Недович, Живкович, з якими він
114
зустрічався в Кишиневі. Легендарному сербському герою О. С. Пушкін присвятив декілька віршів. Так хто ж такий Карагеоргій? Чому він так зацікавив поета? І причому тут Хотин?
Карагеоргій (Георгій Чорний Петрович (1765–1817) — керівник Першого сербсь-кого повстання проти турецького поневолення в 1804–1813 рр., верховний воєвода Сербії й національний герой) походив із селянської родини. Він народився неподалік Белграду і, як повідомляють перекази, ще юнаком розпочав боротьбу проти османсько-го гніту. Під час австрійсько-турецької війни 1788–1791 рр. він сформував і очолив сербський загін добровольців, який воював проти турків на боці Австрії. У лютому 1804 р. на скупщині повстанців Георгія Петровича було обрано верховним вождем повс-танців. У боях з переважаючими силами турецьких військ він проявив себе як таланови-тий військовоначальник і отримав ряд перемог над противником при Іванковаці та Мішарі.
Під час цього повстання фактично була створена незалежна сербська держава, а проведені Карагеоргієм заходи (реорганізація уряду та територіально-адміністративна реформа) сприяли її розбудові. У 1811 році на народному вічі (скупщині) він був прого-лошений «верховним сербським правителем».
Георгій Петрович дотримувався жорсткої політики щодо зрадників і прихильників Османської Порти серед сербів. За розповідями сучасників, він навіть стратив свого брата і вітчима, яких запідозрили у співробітництві з турками. За це був проклятий ро-дичами і отримав прозвище «Карагеоргій», тобто «Чорний Георгій».
Сербське повстання зазнало поразки від турків у 1813 році і багато його учасників зму-шені були шукати притулку в інших державах. Карагеоргій разом із сім’єю емігрував спо-чатку до Австрії, а в 1814 році — до Росії. Імператорський уряд, який підтримував Сербію у боротьбі за незалежність, нагородив вождя повстанців орденом Святої Анни та оздобле-ною діамантами шаблею. Крім того, біженцям було призначене державне утримання і їх розселили по різним місцевостям південної частини Російської держави, зокрема в Бесса-рабській губернії. Відомо, що частина сербських повстанців проживала в Кишеневі, а Ка-рагеоргія з родиною та ще декілька десятків сербських втікачів поселили в Хотині.
Про перебування Карагеоргія в місті над Дністром у 1814–1817 рр. є ряд свідчень сучасників, які спілкувалися з ним. Так, один з них, відомий російський журналіст П. П. Свіньїн написав нариси про перебування сербського вождя у Хотині, де з ним не-одноразово зустрічався. В одному з них — «Листі до брата — із Хотина» він пише: «Георгій Чорний вже два роки живе в Хотині під щитом Російським, в мирному усамітнені — в колі свого сімейства. Він видається спокійним і задоволеним своїм тихим життям, але чи може в це повірити, той хто знає серце людське? — Це притихлий вулкан, готовий враз спалахнути. Георгій Петрович здається в това-ристві холоднокровним і байдужим до всіх предметів і обставин, але зачепи слабку його сторону, заговори з ним про його вітчизну і славу сербського народу — і цей врівноважений чоловік раптом спалахне вогнем, який показував він посеред битв кривавих...». Журналіст також подає словесний портрет героя сербів: «Георгій має те-пер близько 55 років від роду; він високого зросту і вельми статний чоловік, завжди вдягається в національний одяг, і вважається найкращим наїзником. Посеред величі і слави він був простий і не вирізнявся в своїх звичках та одязі... Із строгістю і за-пальністю характеру у нього поєднується чутливість душі благородної й вдячної».
115
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Інший сучасник, який відвідав у листопаді 1815 року Карагеоргія в Хотині, російсь-кий генерал-майор, начальник штабу 2-ї армії П. Д. Кисельов побував у помешканні ва-тажка сербів. Пізніше він так описував свій візит: «Верховний вождь сербів жив тоді зі своєю сім’єю в невеликому будинку, який скоріше нагадував селянську хату: кори-дор і дві кімнати вміщали його сімейство. Напередодні він був іменинником і приго-щав своїх соратників, осіб 30. Він зустрів мене на ганку і потрійним поцілунком розпочав наше знайомство. Зросту він великого, обличчя смугляве, голова майже біла. Соболина шуба, прикрашена аненською зіркою, складала його головну одежу. В кімнаті стояли простий стіл, скриня, широке ліжко, покрите простим рядном...».
В період еміграції Карагеоргія військово-політична ситуація в Сербії зазнала змін. У 1815 році спалахнуло Друге сербське повстання під керівництвом Менко (Милоша) Об-реновича, який став новим верховним правителем країни. Побоюючись авторитету і відновлення влади колишнього лідера, Обренович прагнув усунути Карагеоргія. Мож-ливо, про один із таких епізодів й розповідає О. С. Пушкін у своєму вірші. Проте цього здійснити в Росії Обреновичу не вдалося. Але коли в 1817 році Карагеоргій таємно повернувся до Сербії, щоб продовжити боротьбу з турками, Обренович доніс про його місцеперебування османській владі, а потім по-зрадницьки вбив народного вождя. Більше того, голову Карагеоргія він відіслав у подарунок белградському паші.
Після загибелі Георгія Петровича його сім’я продовжувала проживати в Хотині і складалася із вдови Олени (померла у 1842 р.), трьох дочок та двох синів. Один із них, Олександр Карагеоргієвич (у 1842–1858 рр. сербський князь) одружився у Хотині з дочкою серба Євреїна Педановича — Персидою. Дочки Карагеоргія Савка, Сарка і Стаменка вийшли заміж за сербських емігрантів і російських дворян та мешкали в Бессарабії. Відомо, що найменша дочка Стаменка була заміжня за поміщиком Хотинсь-кого повіту і прожила до 1875 року. Очевидно, саме їй О. С. Пушкін адресував свого вірша «Дочки Карагеоргія», де є такі рядки:
«Гроза луны, свободы воин,
Покрытый кровию святой,
Чудесный твой отец, преступник и герой,
И ужаса людей, и славы был достоин».
Як бачимо, у творах О. С. Пушкіна знайшли відображення події, пов язані з історією Хотина, серед яких важливе місце посіла доля одного з героїв боротьби за сво-боду слов’янських народів на Балканах — Карагеоргія.
ДИФІРАМБИ НА ЧЕСТЬ ХОТИНСЬКИХ
ВІКТОРІЙ
«Та перший звук Хотинської оди
Нам першим криком життя став».
(Ходасевич В. «Не ямбом ли четырехстопным…», 1938)
Історичні, доленосні події під Хотином, які мали важливе значення для подальшого розвитку багатьох європейських народів, знайшли яскраве відображення в цілій низці поетичних творів.
В них оспівуються битви й перемоги під стінами фортеці, прославляються полко-водці, героїзуються воїни, які мужньо боронили або штурмували укріплення «твердині над Дністром». Славу й велич Хотина оспівують народні пісні, поеми, оди, вірші. Біль-ше того, один із творів, присвячених Хотину, заклав основи нового принципу літератур-ного віршування в російській поезії.
В українській народній творчості хотинській тематиці присвячено чимало творів. З-поміж них помітне місце належить пісні «Ой Хотине, граде давній», в якій прослав-лялися подвиги козаків у Хотинській війні 1621 року. У пісні є такі рядки:
«Ой Хотине, граде давній, На всю землю вельми славний. Скажи мені, давній граде, Яка тобі доля гряде?.. Гори мої і долини, Ораниці і ліщини. Да всі кров’ю покровлені, Головами приложені. Де хилилося колосся — Там тепер біліють кості, Кості мужів, славних здавна І невірних бусурманів...».
Ці ж події знайшли відображення в пісні «Ой на горі там женці жнуть», в якій йшла мова про повернення козацького війська під керівництвом П. Сагайдачного та М. До-рошенка з-під стін фортеці до Запорізької Січі.
У польській літературі подіям 1621 року також присвячено багато поетичних рядків. Наприклад, у поемі Вацлава Потоцького (1623–1696) «Війна Хотинська», прослав-ляється ще один полководець цієї війни — великий литовський гетьман Карл Ходкевич, який помер під час боїв.
Події, пов’язані з цією війною, також оспівані хорватським поетом Іваном Гунділи-чем (1588–1638) в епічній поемі у 20 піснях «Осман». Для автора перемога козацько-польського-литовського війська під Хотином над турецькою армією стала провісником визволення південних слов’ян від турецької неволі.
1
117
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
Закарбувалися в народній пам’яті й російсько-турецькі війни XVIII ст. Про них складені пісні й поетичні твори на землях України та Росії. Звернемо увагу на твори, які спеціально досліджував Іван Франко (1856–1916). Одна з пісень, яку він наводить, на-зивається «Песнь о войне» і стосується подій війни 1736–1739 рр., в якій брало участь чимало українців. В ній образно замальовується захоплення міста і боротьба з турками:
«Тисяча семсотп тридцать девятпого года
Идетп фельдмаршал з охотпою
Хотпинь местпо розоритпи
Босурманов победитпи...
А гди прійшли ку Хотпіню,
Мали в Бозе всю надию...
Гди виехал оглядатпи,
Геретпиков разсмотпрятпи,
Як моц може войска битпи,
Аби его победитпі».
В іншій пісні, наведеній І. Франком, мова вже йде про російсько-турецьку війну 1768–1774 рр., коли царські війська з квітня по вересень 1769 року намагалися ово-лодіти Хотином:
«В славнім містпі під Хотпіном, гей-гей у потпоку, Ой б’єся тпурок з москалем більш як півроку, Коли стпали тпа й москалі від рана до ночи, Та не єден тпурок баша замкнув свої очі. Коли стпали тпа й москалі яко в половині, — Нехай знає тпурок баша, котприй день нині! Коли крикнув тпурок баша тпа на свої турки, Голос іде: «Доситпь буде. Погинемо тпутпки! Утпікаймо в Волощину, в волоськоє містпо, А чей би, нас боронило від москалів міцно» Чорні кави, чорні врони крутпу гору вкрили, А молодих тпурків башів москалі побили».
Ця війна знайшла відображення і в російських народних піснях. В одній з них, запи-саній в середині ХІХ ст. на Уралі, описуються військові дії під стінами Хотина:
«Ах мы Польшею идем, ■■' Сами песенки поем; Подходили под Хотпин, Промеж себя говорим: — «Уж тпы город наш Хотпин! Мы стоятпь в тебе хотим». Целой месяц простояли, Все приказа ожидали… Уж как начали стрелять — Турки прочь от нас бежать;
118
Бомбардиры осерчали,
Все в погоню побежали; ■;,
Где один солдат бежит —
Тут пять-шесть турок лежит…». ,
В іншій, похідній солдатській пісні російських піхотинців, яку вони співали в часи Кримської війни, також згадується Хотин періоду російсько-турецької війни 1768–1774 рр.
«Барабаны стали бить, Нас, молодцев, вызывали Сорок пушек заряжать ~'< Хотин-город разорять!».
Але значно більшої слави Хотину принесла творчість відомого російського вченого й поета М. В. Ломоносова (1711–1765). Він першим відгукнувся на оволодіння Хотином у 1739 році військами під командуванням фельдмаршала Б. К. Мініха. Перебуваючи у Німеччині, М. В. Ломоносов написав знамениту віршовану працю «Ода блаженної пам’яті государині імператриці Анні Іоанівні на перемогу над турками і татарами і на взяття Хотина 1739 року». Це був новаторський для російської літератури вірш, де зас-тосувався тонічний принцип складання віршів, в якому М. В. Ломоносов показав ви-разні можливості ямбу та сміливо застосував поєднання чоловічих, жіночих і дактилічних рифм. Завдяки оді «На взяття Хотина» в російську літературу увійшов новий принцип складання віршованих творів. В оді є такі рядки:
«Восторг внезапный ум пленил, Ведет на верх горы высокой… Шумит ручьями бор и дол: Победа, росская победа! Но враг, что от меча ушел, Боится собственного следа… Пред росской так дрожит Орлицей, Стесняет внутрь Хотин своих. Но что? В стенах ли может сих Пред сильной устоять царицей?»
Поява оди М. В. Ломоносова стала знаковою для літератури Росії і в наступні роки її намагалися наслідувати десятки різних поетів. Прагнучи до слави М. В. Ломоносова, літе-ратурні діячі царської держави намагалися перевершити його твір. Тим більше, що знову Хотин був у всіх на устах, адже 1769 року російські війська на чолі з фельдмаршалом О. М. Голіциним після тривалих боїв зайняли фортецю.
На честь цієї перемоги російської зброї відгукнулося значно більше російських по-етів. Назвемо найбільш відомі твори й їх авторів: В. Г. Рубан (1742–1795) «Ода в честь геройських справ, переможної її імпера-
торської величності армії головного предводителя... його сіятельства князя Олекса-
ндра Михайловича Голіцина... отриманням перемог над турками і татарами і на
взяття Хотина 1769 р.»;
119
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
•     В. П. Петров (1736–1799) — «Ода всеприсвітлійшій... государині імператриці Катерині Другій... на перемогу над турками, в восьме літо благополуччя її велич-ності... російськими військами отриману і на взяття Хотина. Приносить всепідданіший раб Василій Петров»;
•     О. П. Сумароков (1717–1777) — «Ода її і.в. Катерині Олексіївні... на взяття Хотина і на підкорення Молдавії»;
•     М. М. Херасков (1733–1807) — «Ода... імператриці Катерині Олексіївні самодер-жиці всеросійській на преславні над турками перемоги і на взяття Хотина 1769 р. ве-ресня дня»;
•     В. І. Майков (1728–1778) — «Ода імператриці Катерині другій на перемогу, отриману над турками при Дністрі військами її величності, під предводительством генерала князя Голіцина і на взяття Хотина»;
•     І. Селецький «Ода його сіятельству князю Олександру Михайловичу Голицину на взяття Хотина, піднесена в Києві від торопецького купця Івана Селецького».
В цих одах звичайно прославлялася Катерина ІІ як імператриця Російської держави, яка силою «російської зброї» перемогла «оттоман чи бусурман». Наприклад, в оді О. П. Сумарокова це звучить так:
«Екатерина! Пред тобою Пошлет архистратига Бог... Россия наглу презирает Твою державу, оттоман, И тако Порту попирает, Как Пико гордый океан… В дыму Днестр очи закрывает, Горящий видя горизонт… Хотин опустошает домы, И в степи жители бегут. Зря молнии и слыша громы. Живот единый берегут…»
Серед них найбільш вдалою, очевидно, є ода В. І. Майкова, який написав понад двадцять поетичних творів про цю російсько-турецьку війну. В них він возвеличує пере-моги російських військ над турками, зокрема, в своїй оді пафосно декламує:
«Гремите вы, согласны струны,
Ликуйте, невские брега:
Уже российские перуны
Низвергли гордого врага…
Воззрев в наш край завистным оком,
Прегордый Мустафа изрек:
«Я Север съединю з Востоком…»
Молдавия опустошенна,
Твоею кровью орошена,
И твой Хотин у нас в руках…».
120
У іншому вірші, який В. І. Майков написав, наслідуючи «російський розмір» народ-них пісень і сказань, оповідується:
«Посреди лета красного, При Хотине при городе, На берегах у Днестра-реки , Не две тучи сходилися, Что сходились две армии — Со российскою турецкая».
Про Хотин і його історичне минуле є цілий ряд інших віршованих рядків, наприклад поетів ХІХ ст., які з жалем констатували, що місто в цей час втратило свої значення і перетворилося в невелике провінційне поселення. Про це красномовно оповів класик молдавської літератури О. Хиждеу (1811–1872) у вірші «Хотин»:
«Хотин забыл дела давно минувших лет, Когда Ходкевич вел с султаном бой кровавый, Когда Собесский жал здесь лавры вечной славы…»
Славне минуле Хотина ще не раз оспівувалося поетами. Особливо в період святку-вання 1000-ліття легендарного міста. Саме тоді з великим успіхом була виконана Ярос-лавом Солтисом поема «Славен Хотин-град».
Про значення оди «На взяття Хотина» для російської літератури досить влучно ска-зав відомий поет і літератор Владислав Ходасевич (1886–1939). У вірші «Не ямбом ли четирьохстопним...», написаним з нагоди двохсотліття появи оди М. В. Ломоносова, він влучно відзначив:
«Из памяти изгрызли годы, За что и кто в Хотине пал, Но первый звук Хотинской оды Нам первым криком жизни стал».
Хотину продовжують співати дифірамби сучасні поети як в Україні, так і в за-рубіжжі. Прекрасні рядки минулому й сьогоденню міста присвятили: М. Брозницький (1922–1993), «Ода Хотинській битві»; Іван Фостій, «Прощання Петра Сагайдачного з Хотином», «Ви бували колись в Хотині?»; Д. Деркачук (1933– 1981), «Сповідь Са-гайдачного»; І. Бурмей, «Моя Хотинщина», «Роздуми біля фортеці»; В. Микитюк, «Сивочолий і юний Хотине!»; С. Потянко, «Пісня про Хотин»; С. Паращук, «Поле під Хотином»; В. Пешехонова, «Хотин»; Г. Юркова, О. Царук, «Пісня про Хотинську фортецю» та багато інших.
Місто над Дністром знайшло відображення, переважно як поетичний образ, і в ба-гатьох поезіях росіян. Серед яких в останні роки з’явилася «Ода на віддання (отдатие) Хотина» О. Шапіро та вірш Ю. Мінералова «На облогу воріт Хотина».
Щиро надіємося, що віковічна історія Хотина і фортеці й надалі будуть викликати захоплення й надихати наших сучасників на створення нових славних поетичних рядків.
ХОТИНСЬКА ФОРТЕЦЯ УСТАМИ ОЧЕВИДЦІВ
«А що стосується… фортеці Хотин
то не втратив я можливості її особисто оглянути».
(Румянцев П. А. Реляция Екатерине ІІ, 1769 г.)
Хотинська фортеця справляє незабутнє враження й не залишає байдужими біль-шості відвідувачів, які з тієї чи іншої нагоди побували в ній. Мандрівники, військові, ар-хеологи, історики, краєзнавці та інші, які оглянули пам’ятку, одні як військовий об’єкт, який потрібно було штурмувати, або захищати, другі — як предмет наукового досліджен-ня, треті — як видатну споруду військового зодчества, четверті — туристичний комплекс тощо, присвятили їй бодай декілька слів. Нижче наводимо висловлювання деяких із них, в яких подаються різні оцінки «твердині на Дністрі» — від звичайної оцінки фортеці як обо-ронної споруди до слів захоплення від непересічної історичної пам’ятки.
«Вид фортеці Хотин. Ця невелика міцна кам’яна фортеця знаходиться на березі Дністра. По колу вона має тисячу п’ятсот кроків, рів її досить придатний. Вона має двоє воріт, одні [із них] виходять на берег Дністра».
(Турецький мандрівник Евлія Челебі, 1657 р.)
«Хотин — одна із найважливіших фортець Порти: всі укріплення міцно викла-дені й частково вирубані в скалі; із них звернені до Молдавії краще утримуються, ніж ті, які повернуті до Польщі, тому що тут ріка Дністер так близько протікає, що з цього боку атака немислима. Більша частина верків і перекрить оснащені контр-мінами».
(Генерал Х. Манштейн, 1739 р.)
«Нижче старої кам’яної фортеці, поставленої на скалі, розташовані нові укріплення в формі мішків (редути). Всередині старої фортеці знаходиться ме-четь, перероблена із старої церкви, будинок, житло джебеджибаши, діздара, арти-лерійські казарми і будинок імама і муедзина. Ця стара фортеця побудована з вели-кою майстерністю і вмінням. В погребах знаходяться склади, з котрих є виходи в кам’яні криті переходи і коридори. У прекрасні кімнати гарнізону піднімаємося по сходам, як на мінарет. Легенда розповідає, що в них розміщувався колись гарем. По-середині цієї старої фортеці знаходиться джерело, викопане в скалі, його глибина 300 сажнів, і він наповнюється водою з Дністра. Там є талісман, який оберігає фор-тецю, так що в ній не можуть жити ні скорпіони, ні змії, ні небезпечні плазуни, ні навіть кури і голуби. Останніх необхідно доставляти ззовні, а якщо потримати
122
123
-------------------------;------------------------------------------------------------------------------------------------
декілька днів всередині, то вони здихають. Так само гинуть і випадково завезені до фортеці разом із сіном змії, як тільки доторкнуться землі. Башти дуже високі, але вони мало корисні, так як над ними панують сусідні висоти і їх легко можуть до-сягти снаряди із зовнішніх позицій, де розташований палац паші».
(Турецьке джерело 1740 р. про Валахію, Молдавію та Україну.)
«А я в той час із лісу дивився на Хотин. Я про це все на другий день рапортом доніс головнокомандуючому, в якому про Хотин зробив зауваження, що це місто по-рядочною фортецею назвати неможна. Навпроти того, вона є не що інше, як ста-ровинний замок, обнесений кам’яною стіною, має великі форштати й оточена вся висотами, головні будови на половині гори лежать. Вся місцина дуже схожа на смо-ленську».
(Генерал-фельдмаршал А. А. Прозоровский, 1769 р.)
«А що стосується до новопідкореної зброєю вашої імператорської високості фортеці Хотина, то не упустив я і її особисто оглянути і знайшов хоча нерегуляр-ною, але скільки бачити можна, через багато часу і великими стараннями в таку оборонну здатність приведену, що ні в яких нових укріпленнях потреби не вбачаю…».
(Генерал-фельдмаршал П. А. Рум’янцев, 1769 р.)
«Ця фортеця, розташована на правому березі Дністра, побудована на скалі, ду-же високо возвеличується над рікою і селом, була дуже сильною і майже неприступ-ною; вона мала досить мало споруд і покращення її в цьому відношенні зробило б її ще більш міцною».
(Генерал від інфатерії, граф Ланжерон, 1806 р.)
«Фортеця розташована на крутому березі Дністра, і складається із семи неп-равильних бастіонів з короткими куртинами із трьох люнетів для прикриття воріт і з батареї поблизу берега ріки. Глибока западина чи яр розділяють фортецю на дві частини; по яру проведена кам’яна оборонна стіна, яка з’єднує 5 і 6 бастіони. Із передових укріплень знаходяться два аванверка, із яких один з’єднаний із форте-цею накритим шляхом, який виходить біля третього бастіону, а другий, майже розвалений навпроти шостого бастіону, не має ніякого сполучення з фортецею. У фортеці в бік ріки знаходиться, свого роду цитадель, з дикого каміння і частково цегли, продовгуватий замок з чотирма баштами, побудований ще за декілька століть до його завоювання турками... Замок побудований на скалі, і з боку фор-теці оточений глибоким ровом, через який для сполучення з фортецею влаштова-ний під’їзний міст. Всередині замку знаходиться колодязь глибиною в 33 сажні, в тому числі до 17 сажень під водою; він обкладений тесаним каменем в ширину в пе-рерізі до 2 сажнів. Вода в ньому однак не придатна для вживання в їжу, очевидно від того, що з давніх пір колодязь не чищений».
(Військово-статистичний огляд Російської імперії. Бессарабська область. 1849 р.)
.....ік М
124
«За містом на північно-східному схилі Дністровського берега, лежить колись грізна, а тепер скасована хотинська фортеця з давньою генуезькою цитаделлю. Звісно, в роки Сигізмунда при тодішньому стані стратегії та артилерії, це була неприступна твердиня, але тепер ні саме розташування відносно висоти, з якої за декілька годин можна розгромити її, ні кам’яні стіни з широкими ровами не відповідають умовам сучасної науки. Цитадель відзначається незвичайною міцністю будівництва. Це невеликий простір, оточений товстими стінами з баш-тами по кутам, з мостами, точно такої ж архітектури, як і в Сороках і Бендерах, Акермані. Навколо фортеця турецька, зі стін і вікон якої відкриваються величні види на Дністер, на Жванець, Брагу».
(Історик, етнограф, мандрівник А. Афанасій-Чужбинський, 1863 р.)
«Фортеця Хотин розташована на правому березі Дністра біля самої ріки, в місцевості, яка поступово підвищується від річкового берега до поля. Фортечний мур представлений неправильним багатокутником, який має в довжину вздовж Дністра близько 300 саж., а в ширину 150 саж.; із напільного боку вона має поліго-нальний обрис, з шести виступами чи бастіонами різної форми і величини і в більшій частині складається із земляного валу з кам’яним ескарпом. Виступаючі частини муру, чи бастіони, призначалися виключно для розміщення гармат, які стріляли через амбразури, мерлони яких були влаштовані по способу, прийнятому . в Туреччині, з велетенських вербових корзин, наповнених землею. Куртини між бастіонами призначалися місцями для гарматної оборони, і мали земляний вал з бруствером і з амбразурами; ті ж частини куртин, які були призначені тільки для рушничного вогню, складалися з кам’яної стіни з бійницями, на більшу частину своєї висоти відкриті з поля. Спереду напільної сторони муру розташовувався ши-рокий рів різної глибини від 10 до 23 ф., з кам’яним контрескарпом, а за ним йшов палісадований прикритий шлях з гласісом, під яким в 14 місцях були виведені, на різну довжину, дерев’яні контр-мінні галереї, які починалися в підошві рову.
Стіна з боку ріки складалася з кам’яного оборонного муру, попереду якого місцями був невеликий рів з палісадом біля контр-ескарпа. До цієї частини муру прилягав досить великий замок, який складався з стін з баштами і оточений з бо-ку ріки палісадом і бруствером польового профілю, замок цей слугував цитаделлю для всієї фортеці. Фортеця має четверо воріт і декілька сортій...».
(Військовий історик А. Орда, 1877 р.)
«Хотинська фортеця знаходиться не в самому місті, а на деякій відстані від нього, приблизно за версту, на обривистому березі р. Дністер, тим не менше вона зв’язана з містом, так як через саму фортецю йде дорога з Хотина до р. Дністер, якою, як ми мали випадок переконатися, міські та із навколишніх сіл жителі постійно користуються.
Займає фортеця досить великий простір — приблизно біля 14 десятин, і скла-дається з: а) гласіса, б) рову, в) значної кількості обкладених плиточним каменем земляних верків, г) простору між верками і стіною, також із ровом, д) фортечної стіни, е) простору між нею і цитаделлю, причому в двох місцях, біля ріки, стіна ця приєднується до самої цитаделі, і ж) цитаделі... На самому березі р. Дністер
125
 
 
 
126
розташувалася цитадель, яка займає невелику площу, з дуже високими, прекрасно збереженими стінами і різними будівлями всередині... Християнський характер по-будови цитаделі підтверджується і кладкою деяких цеглин в її стінах, які будучи пофарбовані в червоний колір, розташовані таким чином, що утворюються зобра-ження численних червоних хрестів на п’єдесталах із поступово зменшених прямо-кутників, що досить гарно. Взагалі враження від Хотинської фортеці пречудове, а вид з неї на протилежний досить пологий і відкритий берег р. Дністер — на м. Жва-нець і с. Брагу дуже красивий».
(Історики О. Кочубинський, О. Маркевич, 1901 р.)
«Хотинська фортеця на початках була досить невелика і представляла собою чотирьохкутне укріплення з баштами по кутам. Це укріплення не раз витримува-ло жорстокі штурми поляків, козаків, турок і молдаван, але в 1711 році остаточно потрапило під владу турок, які зміцнили цитадель і вибудували навколо величезні споруди: башти, бастіони, стіни, які збереглися дотепер і справляють величне вра-ження солідністю і масивністю будівлі... Тепер ці величні руїни являються єдиним пам’ятником минулої величі Хотина, величі, назавжди затопленої в глибині минулих століть».
(Мандрівник Д. А. Пахомов, 1905 р.)
«Замок у Хотині грандіозний. Досить згадати, що від підошви скелі, на якій він стоїть, башти здіймаються майже на 50 метрів, а висота деяких з них дорівнює 30 і 40 метрам; це приблизно висота сучасного 12–13-поверхового будинку. Башти від підошви і до рівня двору, а Комендантська та східна — до рівня обходів — цілком монолітні; вони являють собою величезні кам’яні стовпи. Але вражають не тільки фізичні розміри споруд, а їх довершеність. У будівничого виникла щаслива думка — декорувати сіро-білі вапнякові мури геометричним орнаментом з червоної цегли. Він огортає як мури, так і башти суцільним візерунком у вигляді восьми смуг (у чотирьох нижніх смугах орнамент складається з вписаних один в другий чотирьох прямокутників, а у верхніх утворюються чотири ряди східчастих пірамід, заверше-них кожна хрестом). Мотив візерунка, застосований в Хотині, має безліч аналогій в українському народному декоративному мистецтві, особливо подільському, що вказує на джерело натхнення будівничого. Орнаментальним декором досягнуто того, що масив будівлі був менш розчленований, вона перетворювалася в могутній моноліт».
(Архітектор, мистецтвознавець Г. Н. Логвин, 1968 р.)
«На схилах високого берега Дністра збереглися руїни двох давніх фортець — зем-ляної та кам’яної. Гірше збереглася земляна фортеця, хоча збудована вона не так давно, на початку ХVIII століття. Основною її оборонною спорудою є земляний, укріплений кам’яними стінами вал з бастіонами. Від казарм комендантського пала-цу, майстерень та інших господарських приміщень в землі збереглися лише незначні рештки. Земляну фортецю збудували з появою далекобійної артилерії, коли в Хо-тині панували турецькі загарбники
 
127
-------------------------;-----------------------------------------------------------------------------------------------
У внутрішнє подвір'я фортеці можна потрапити з півдня, через давній вхід попід надворітню вежу. В останній період існування фортеці вхід проходив вище, через дерев’яний міст. В разі небезпеки міст спалювали, а в’їзні ворота наглухо закривали. На фортечному подвір’ї стоять руїни кількох давніх будинків. Привер-тають увагу стіни, прикрашені шаховим орнаментом. Це палац коменданта, збу-дований в ХV ст. До східної оборонної стіни прилягають зруйновані стіни давньої церкви. На них зберігся фресковий розпис п’ятсотрічної давності. В центрі подвір’я — глибокий, нині більш як наполовину засипаний колодязь. Він пробитий в скелі і колись мав глибину 65 м. На оборонній стіні п’ятиметрової товщини зна-ходилася бойова площадка, яка була захищена кам’яними зубцями триметрової висоти».
(Археолог, історик Б. О. Тимощук, 1968 р.)
«Однією з найвизначніших пам’яток архітектури і воєнно-фортифікаційного мистецтва минулого в Чернівецькій області є Хотинська фортеця. Її стіни заввишки 30–40 м і завтовшки 5–6 м, земляні вали з бастіонами і глибокі рови викликають великий інтерес у всіх, хто відвідує цю фортецю над Дністром. Стіни і башти прикрашені геометричним орнаментом з цегли і візерунком нагадують українську народну вишивку».
(М. Ашкіназі, 1969 р.)
«Хотинська фортеця — одна із найбільш вражаючих історико-архітектурних перлин Буковини і цінна пам’ятка оборонного зодчества країни. Фортеця стоїть на околиці Хотина, при Дністрі. На підходах з боку міського центру вона зустрічає нас потужними фрагментами турецьких укріплень початку XVIII ст. — рештка-ми відкосів рову, руїнами стін і бастіонів. Вийшовши на вал, ми опиняємося перед величезним простором, де в широкому напівкільці цих пізніших укріплень на полого-му до ріки скальному мисі стоїть, вражаючи своєю міццю, кам’яна громада давньої цитаделі».
(Етнограф, мандрівник Д. Н. Гоберман, 1983 р.)
«Дороги починаються з центру міста. Наче відштовхнувшись від великого квадрата міської площі, вони розтікаються в різні боки... Широкі біжать у бік Чернівців і через Дністер на Хмельниччину, вузькі ж, мовби грайливі міські стру-мочки, звиваються у лабіринті старих і нових будівель, оманливо переплітаються, а потім виводять мандрівника до ріки, де на стрімкому березі велично височить німий свідок ратних подвигів багатьох поколінь — славнозвісна Хотинська форте-ця. Тиша навколо і спокій. І дивним здається, що колись біля цих масивних, мовчаз-но похмурих стін зі скрежетом і дзвоном схрещувалися шаблі, ламалися списи, і коні оскаженіло носилися, гублячи на полі битви вершників...».
(Історик, краєзнавець С. І. Комарницький, 2001 р.)
Перелік висловлювань про Хотинську фортецю можна продовжувати і продовжува-ти. Кожний, хто її бачив, дає їй свою оцінку згідно з баченням нашого минулого, . розумінням сьогодення й планами на майбутнє...
 
МИХАЙЛИНА Любомир Павлович ПИВОВАРОВ Сергій Володимирович
НАРИСИ З ІСТОРІЇ ХОТИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ
ФАКТИ, ЛЕГЕНДИ, ГІПОТЕЗИ
 
Відповідальний за випуск Л. П. Михайлина Комп’ютерна верстка та дизайн І. П. Медведовської
Підписано до друку 23.08.2011 р. Формат 64x75/8. Гарнітура AcademyC. Друк офсет. Ум.-друк. арк. 16. Обл.-вид. арк. 33,72.у , Наклад 1000 прим. Замовлення №