Державний Історико-архітектурний заповідник Хотинська фортеця
Хотин 2011
 
 
удк
ББК
Рекомендовано до друку вченою радою Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця», протокол № 3 від 20 червня 2011 року
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Михайлина Л.П. (голова), доктор історичних наук
Пивоваров С.В. (заступник голови), доктор історичних наук
Ільків М. (відповідальний секретар), кандидат історичних наук
Буйновська Є.В.
Ганзюк І.В.
Добржанський О.В., доктор історичних наук
Косьяненко В.І.
Масан О.М., кандидат історичних наук
Мисько Ю.В., кандидат історичних наук
Мойсей А.А., доктор історичних наук
Пивнюк Р.В.
Рідуш Б.Т., кандидат історичних наук
Сандуляк В.О
Худіковська І.П.
Яценюк Т.С., кандидат історичних наук
Хотинська війна 1621 року. Документи, матеріали, дослідження. Хотин, 2011. - 200 с.
І8ВК
ББК
 
У виданні зібрані найбільш важливі писемні свідчення про Хотинську війну 1621 року, що належать учасникам, очевидцям та сучасникам тогочасних подій -Якову Собеському, анонімному німецькому офіцеру, Іонесу Каменецькому, Агопу і Аксенту Каменаці, козацьким літописцям Григорію Грабянці та Самійлу Ве-личку До збірки увійшли також коротка реляція про Хотинську війну надруко-вана у 1621 році, та текст Хотинського мирного договору 9 жовтня 1621 року. Документи доповнюються дослідженнями подій та історичного значення Хотин-ської війни.
Для істориків, викладачів, студентів, учнів, краєзнавців.
© Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», 2011 І5ВК                                                                                         © ФОП Зеленський В.Л., оригінал-макет, 2011
 
 
Державний Історико-архітектурний заповідник Хотинська фортеця
 

          ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 РОКУ

документи, матеріали, дослідження
 
"
 
 
ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 РОКУ -
ВИЗНАЧНА ПОДІЯ ІСТОРІЇ
СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ
(замість передмови)
Хотинщина належить до тих земель нашої Вітчизни, де не раз схрещувались стратегічні інтереси і шаблі великих держав за володіння цією благодатною те-риторією, де місцеве населення, наші предки не раз зазнавали важких випробу-вань, нищівних руйнувань і винищення у протистоянні великих імперій, що прагнули все нових завоювань.
До таких держав належали, зокрема, в часи середньовіччя Османська імперія на півдні, до складу якої входила і васальна Молдавія (а разом з нею - і крайні її північні володіння - Хотинщина) та Польська держава - Річ Посполита на пів-ночі, до складу якої входила основна частина українських земель.
Османська імперія, захопивши величезні простори на трьох континентах від Каспійського моря на сході до Атлантичного океану на заході, від середньої течії Нілу в Єгипті на півдні до міста Хотина на півночі, прагнула нових завоювань в Європі, зокрема відвоювати у Польгці українські землі - Поділля, Галичину Во-линь, Правобережжя, Подніпров'я і перетворити у свої пашалики.
Польська держава, розширивши свої межі за рахунок українських, білорусь-ких та інших земель, намагалася не тільки утримати їх у протистоянні з Туреччи-ною, але й посилити свій вплив на сусідню Молдавію - васала Туреччини: чи то шляхом настановлення на молдавський престол своїх ставлеників, чи прямими воєнними акціями.
Особливо загострилися турецько-польські відносини на початку XVII ст., коли у 1618 р. до влади в Туреччині прийшов войовничий султан Осман II. Слух-няним васалом турків був і кримський хан, який за першим покликом султана мусив направляти свої орди у вказаному напрямку Уже в 1618 р. кримські татари за наказом султана вторглися на українські землі і впродовж півтора місяця спу-стошували території, захоплювали людей у полон біля міст Кам'янець, Вінниця, Бар, Тернопіль, Дубно, Львів.
У вересні 1620 р. турецько-татарська армія завдала нищівної поразки 10-ти-сячному польсько-молдавському війську біля с. Цецора, недалеко від м. Ясси і остаточно добила його при відступі біля м. Могилів-на-Дністрі, захопивши ве-ликі трофеї. Ці події, власне, і є початком Хотинської війни. Однією з причин цієї поразки було те, що польське командування на чолі з С. Жулкевським не заручи-лося значною підтримкою запорозьких козаків, запросивши в похід лише кілька сот козацьких вояків. Засліплений ненавистю до козацьких мас, С. Жулкевський не хотів з ними ділити славу майбутньої перемоги і з погордою заявляв: «Не хочу я разом з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти». I сам попла-тився за це життям. Після розгрому поляків турецько-татарське військо увірва-лося на Поділля, дійшло аж до Львова і Перемишля, чинячи розбій та насильства.
4
 
 
Проти нього виступили запорозькі козаки, під ударом яких нападники були від-кинуті у межі Молдавії.
Слід зазначити, що в кінці XVI - на початку XVII ст. Запорозьке козацтво становило вже значну військову силу здатну вести не тільки оборонні, але й на-ступальні бої.
Після перемоги під Цецорою Осман II вирішив наступного 1621 р. нанести Польщі вирішальний удар, щоб звести її до другорядної держави, перетворити у свою провінцію, захопити в неї величезні володіння в Україні, знищити україн-ське козацтво, яке дошкуляло туркам на Чорному морі. 3 багатьох підлеглих про-вінцій імперії (з берегів Євфрату Нілу й Дунаю, з Азії, Африки, з самої Молдавії) було стягнуто значні війська: 75 тис. турків, 30 тис. арабів, 47 тис. балканських християн, 10 тис. гвардії яничар, від 30 до 50 тис. татар - всього понад 200 тис. чол., які на чолі з самим султаном Османом II в кінці квітня 1621 р. вирушили в похід на північ у напрямку до Дунаю. Похід розтягнувся на багато кілометрів: кінні і піші воїни, численна обозна обслуга, мулли, ворожки, 6 тис. навантажених верблюдів, а також багато мулів, коней, 4 бойові слони, багато гармат великого і середнього калібру, тисячі возів з провіантом, різними припасами, грішми для плати найманцям. В липні вся ця армада переправилася по новозбудованому мосту через Дунай і рухалася далі на північ по території Молдавії.
Паніка охопила всю Польщу, зокрема королівський двір. Кращі полководці загинули або перебували після Цецори в турецькому полоні. В казні грошей об-маль. Шляхта, особливо західна, не хотіла воювати з метою захисту східних во-лодінь.
Сейм терміново ухвалив рішення про збільшення коронного війська до 60 тис. вояків: 35 тис. поляків, решта - за рахунок найманців з європейських країн та козаків. Зокрема, намічалось збільшити козацький реєстр до 20 тис. чол. і ви-ділити для нього 100 тис. злотих на рік (стільки платили одній тисячі польських жовнірів). Командуючим призначено віденського воєводу і гетьмана Великого князівства Литовського досвідченого полководця Карла Ходкевича, його заступ-ником - Станіслава Любомирського. За ідеєю, польське військо повинно було зу-стріти турецькі війська на Дунаї. Але збиралося воно повільно. Польський король Сигізмунд III звернувся по допомогу до папи римського Павла V і австрійського імператора Фердинанда II, але не одержав її. Лише в середині серпня 1621 р. 35 тисяч (із 40 тис, бо 5 тис розбіглося) польського війська (у т.ч. наймана німецька піхота і угорська кіннота) при 38 гарматах прибуло до Дністра, біля с Брага на-впроти Хотина. Король не розраховував спочатку на допомогу українських коза-ків, бо раніше з боку польського керівництва козакам робилися різні прикрощі, переслідування, реєстровим тривалий час не видавалася платня. Але члени сейму переконали його звернутися все-таки по допомогу до козаків, зокрема через єру-салимського патріарха Феофана. До них було послано шляхтича Бартоша Обал-ковського із завданням переконливо просити, благати козаків виступити разом проти спільної загрози.
Як відомо, в той час між козаками не було єдності. Одну групу козаків, які були за співпрацю з Польщею, очолював Петро Сагайдачний, іншу, більшу ча-стину козацької голоти очолював Яцько Бородавка.
5
 
 
Але спільна небезпека як для Польщі, так і для обох козацьких угруповань, взагалі для українського населення, а також обіцянка сейму створити 20-тисяч-ний козацький реєстр спонукали до об'єднання. 15-17 червня 1621 р. обидва ко-зацьких війська - одне під проводом П. Сагайдачного, інше - на чолі з Я. Бородавкою загальним числом понад 40 тис. зібралися в околицях урочища Суха Діброва (між Ржищевом і Білою Церквою). На раду з'явився митрополит Іов Борецький, єпи-скоп Курцевич в оточенні 300 священиків і 50 монахів. I. Борецький просив ко-зацтво допомогти Польщі. Було зачитано і відповідну грамоту єрусалимського патріарха Феофана. На козацькій раді ухвалено виступити спільно з польськими військами для захисту рідної землі. Було вирішено, що військо на з'єднання з по-ляками поведе Я. Бородавка, а П. Сагайдачний на чолі козацької делегації від-правиться у Варшаву до короля з козацькими вимогами: автономного управління Україною з боку гетьмана, релігійного рівноправ'я, відміни всіх обмежень коза-цьких прав, невтручання польських властей в обрання гетьмана, забезпечення 20-тисячного козацького реєстру та ін. Обіцянки з боку короля були туманними, неконкретними.
Польське військо, яке отаборилося влітку 1621 р. біля с. Брага, не зразу ж пе-реправилося через Дністер, бо, по-перше, не було мосту по-друге, частина ко-мандирів пропонувала зачекати козаків. Але згідно з угодою козаки мали переправитися через Дністер лише після того, як переправиться польське військо. При допомозі одного місцевого «русича», тобто українця, було зведено міст, і польське військо 15 серпня переправилося через Дністер й отаборилося півден-ніше і на південний захід від Хотинської фортеці, яка на той час перебувала у руках поляків.
Через кілька днів з 16-тисячним військом під Хотин прибув королевич Вла-дислав.
21 серпня до польського табору прибула від короля козацька делегація на чолі з П. Сагайдачним, але козацького війська під Хотином ще не було. Він з охороною відправився козакам назустріч в район Могилева. В одній із сутичок з турками був поранений. Козацьке військо тим часом рухалося в напрямку на Хотин, за-безпечуючи себе на території Молдавії провіантом, фуражем, вступаючи водночас у бій з передовими загонами турецьких і татарських військ. Султан що б то не стало прагнув не допустити об'єднання сил українських козаків і польського вій-ська. Бої були запеклими, в них загинуло до 4 тис. козаків героїчною смертю, стри-муючи просування ворога. Частина козаків із Січі направилася на чайках на Чорне море, де нападала на турецькі військові кораблі, беручи таким чином теж участь у Хотинській війні.
П. Сагайдачний, добравшись до козацького табору помітив значне невдово-лення козаків Я. Бородавкою, який посилав у бій з передовими загонами ту-рецько-татарського війська невеликі загони козаків, які гинули. Я. Бородавка був звинувачений у невмілому командуванні. П. Сагайдачний за підтримки своїх при-бічників арештував Я. Бородавку який був закутий в кайдани, а згодом - 8 ве-ресня страчений. 1 вересня 1621 р. козацьке військо уже начолі з П. Сагайдачним числом понад 41 тисячу при 20 мідних і 3 залізних гарматах підійшло до Хотина, лише на дві милі випередивши турків, і розташувалося на лівому крилі польського
6
 
 
табору, дещо висунувшись вперед (на відстань стрілу з лука). 3 ними прибуло й кілька сот донських козаків.
Прихід козаків польське військо сприйняло з великою радістю, бо з'явилася надія на успіх у майбутній воєнній кампанії. Адже козаки були тоді знаними вої-нами у всій Європі, вони мали значний досвід бойових дій проти турків і татар.
За наказом П. Сагайдачного козаки спішно почали будувати свій військовий табір: викопали шанці і т.зв. вовчі ями, насипали навкруг земляні вали, забили палі, розташували навкруг важкі козацькі вози, насипані піском і зв'язані ланцю-гами. У цьому їм допомагало і польське військо. На озброєнні у козаків були гар-мати, рушниці, з яких вони стріляли дуже влучно, шаблі, пістолі, списи.
2 вересня до Хотина підійшли передові загони турецького війська і татарсь-кої кінноти числом понад 20 тис, а в наступні дні - понад 200 тис на чолі з сул-таном Османом II. Вони швидко збудували наметовий табір на південь від Хотина, розтягнувши згодом його своїми флангами до Дністра. Табір виглядав здалеку ніби своєрідне місто. Посеред табору розташовувалися пишно оздоблені розкішні намети султана і його воєначальників з турецькою військовою символі-кою, обслугою, багатими припасами, численні намети відбірного турецького вій-ська зі сторожею, гарматами, нічним освітленням. Турецьке військо було озброєне потужною артилерією, ятаганами, шаблями, списами, луками.
Прибувши під Хотин, султан зразу ж кинув у атаку війська, насамперед проти козаків. Він вважав їх основною перешкодою на шляху до своєї перемоги. Зни-щивши козаків, він розраховував швидко розправитися (як під Цецорою) і з поль-ським військом, після чого рушити далі на завоювання українських і польських земель.
Та козаки, добре знаючи бойові прийоми турецько-татарського війська, дали гідну відсіч нападникам. Цілий день вони влучним рушничним вогнем і у від-чайдушних рукопашних сутичках шабельними ударами відбивали шалені атаки супротивника. Татарська кіннота намагалася відсікти козацький табір від поль-ського, але без успіху Козаки вистояли у цьому першому бою і під кінець дня на-віть перейшли в контратаку, глибоко проникнувши в турецькі ряди. Бачачи небезпеку оточення передових загонів козаків, К. Ходкевич, хоч і дотримувався тактики пасивної оборони, направив на допомогу козакам польські підрозділи. Спільними зусиллями ворога було відкинуто, захоплено трофеї. Турки втратили понад 800 чол., козаки й поляки - 70.
3 підходом основних турецьких сил їх атаки 3 вересня розгорнулися з новою силою. Дві години козацький табір обстрілювала артилерія, потім пішли в наступ яничари і спаги. Але козаки, які переховувалися від ядер у шанцях, вискочили їм назустріч і відбили цю, а потім ще три атаки противника прицільним рушничним вогнем. Козаків підтримував вогнем артилерії польський воєвода Вейхер. В остан-ній атаці козаки і поляки били ворога спільно, в одних лавах. Загинуло понад 200 ворожих вояків, а також кілька десятків козаків та поляків.
Ще з більшим натиском розпочалися атаки на українсько-польський табір 4 вересня. Осман II наказав своїм військам атакувати козаків з флангів і з фронту обстрілювати їх табір з гармат. Та П. Сагайдачний розгадав цей маневр: під час обстрілу наказав козакам сховатися у шанцях, а коли супротивник пішов у атаку
7
 
 
вони підпустили його ближче і відкрили щільний прицільний рушничний вогонь, вдарили і козацькі гармати. Хоч перша атака була відбита, ворожі лави, мов морські хвилі, знову і знову накочувалися на козацький табір. Козаки при під-тримці литовської кінноти, німецької і угорської піхоти відбили три атаки ворога. Тоді турки вдарили по польському табору але успіху не добилися, бо польське і козацьке військо діяло разом. У другій половині дня турки за наказом султана знову вчетверте атакували козаків, артилерія великого калібру кілька годин об-стрілювала козацький табір ядрами вагою до 55 кг, їдючий дим застилав сонце, навкруги панував страшенний гул канонади. Та козаки вистояли, рушничним і гарматним вогнем знищували наступаючі ворожі лави, їх атаки захлинулися. Са-гайдачний, вловивши кризовий момент в діях супротивника, дав наказ перейти в контрнаступ. Допомогу козакам подав також польський загін під командуванням Русанівського. Переслідуючи втікаюче військо, козаки увірвалися в турецький табір, знищуючи ворога і захоплюючи трофеї. Створилася реальна можливість завдати супротивнику вирішального удару, повернути хід війни на користь українсько-польського війська, переможно найближчим часом закінчити війну Сагайдачний просив К. Ходкевича негайно прислати для цього сильну підмогу Однак К. Ходкевич, що і далі сповідував у цій битві оборонну тактику пам'ятаючи Цецорський погром, з огляду на те, що уже наступав вечір, відмовив козацькому гетьману в такій підтримці. Це була непростима помилка польського команду-вання. Як писав учасник і очевидець тих подій польський комісар і мемуарист Якуб Собеський, хоч успіх козацько-польського війська 4 вересня не був повною перемогою, але «коли б поляки зуміли тоді скористатися нею, то одна година при-несла б їм більше здобичі, ніж усі ті сорок днів».
Отже, не одержавши належної підмоги у вирішальний момент, досвідчений полководець П. Сагайдачний, враховуючи небезпеку оточення стомленого вже козацького війська, наказав відступити. Козаки повернулися в табір з великими трофеями, але й зі значними втратами, щоправда, меншими, ніж у противника.
5 вересня за домовленістю між воюючими сторонами відбувалося поховання численних вбитих, особливо з турецького боку Водночас під покривом ночі турки наблизили свої позиції до козацько-польських оборонних рубежів.
6 вересня козаки під проводом Сагайдачного здійснили першу нічну атаку і нанесли удар по татарському табору, багатьох перебили, захопили трофеї і з дея-кими втратами повернулися в табір.
Бажаючи скорішого перелому у війні на свою користь, султан після відповід-ної підготовки 7 вересня зранку знову кинув десятки тисяч війська на козацько-польський табір, міняючи напрями головних ударів: спочатку на один фланг, потім - на другий, далі - в центр. Кілька годин по козацьких укріпленнях вели ураганний артилерійський вогонь 150 турецьких гармат. Ворожі кіннотники з диким криком налітали на козацькі позиції, намагаючись ввірватись у козацький табір. Та козаки, хоч і з втратами, мужньо витримали цей натиск, відкинули на-ступаючі лави, знищивши багатьох атакуючих. Під натиском козаків ті опівдні відступили.
Підтягнувши свіжі сили, султан спрямував їх проти польського табору Зав'язався жорстокий бій. К. Ходкевич кинув проти турків славнозвісних поль-
8
 
 
ських гусарів, які до цього майже не брали участі в боях. Сам Ходкевич в оточенні 200 охоронців з бойовим прапором вв'язався в бій, що підняло бойовий дух по-ляків. 3 лівого флангу вдарили по ворогу козаки під командуванням Сагайдач-ного. Бій тривав до пізньої ночі, ворог був відкинутий з величезними для нього втратами. Бойовий дух турецько-татарських військ було зламано. Султан люту-вав, одних воєначальників змістив, інших наказав стратити.
8 вересня султан знову направляє свої полки і татарську кінноту проти коза-ків з метою їх оточити і знищити. Татари пустили у бік козаків тисячі стріл з луків, та козаки зуміли захиститись від них, підпустили нападників на близьку відстань і по команді зустріли їх рясними влучними пострілами з рушниць так, що димом заволокло їх ряди. Під нищівним рушничним вогнем атакуючі відкотилися, вкри-ваючи трупами землю. Одних лише яничарів було вбито понад 3 тис.
Однак 10 вересня ногайська орда мурзи Кантеміра переправилася по поль-ському мосту через Дністер на лівий берег, перерізала шлях на Кам'янець, пере-хоплювала польські обози з боєприпасами, провіантом і фуражем, внаслідок чого польсько-українське військо попало у дуже скрутне становище: не вистачало боє-припасів, харчів, фуражу для коней, які ослабли, а згодом почали масово гинути.
11 вересня супротивник знову перейшов у наступ. Впродовж кількох годин по козацькому табору била турецька артилерія, козаки ховалися у виритих шанцях, орди татар ринули на козацькі позиції, козаки відбили всі їхні атаки рушничним вогнем і у шабельному двобої.
П. Сагайдачний прагнув до того, щоб в рішучому бою завдати такої поразки супротивнику, щоб змусити його відвести свої війська на південь або щоб він по-просив миру Гетьман вважав, що таким засобом може бути чергова вдала нічна атака, проти чого виступив К. Ходкевич. За пропозицією Сагайдачного сейм на-віть розглядав питання про нічні атаки і дав на них дозвіл, зокрема, щоб здійснити її 12 вересня. Оскільки К. Ходкевич вважав цю справу ризикованою і далі стояв за пасивну оборону Сагайдачний готував таку атаку силами лише козаків. 12 ве-ресня вони в кількості до 10 тис. чол. непомітно підкралися в дощову ніч до ту-рецького табору, безшумно зняли чатових, проникли в табір, перебили багатьох турків, захопили значну здобич. Якщо б ця атака була здійснена ще й за участі польського війська, успіх був би ще значнішим. У зв'язку з тим, що турки, огов-тавшись, вчинили погоню за козаками, Сагайдачний змушений дув залишити ве-ликий загороджувальний загін, який забезпечив відхід основної частини козаків. У запеклих сутичках з ворогом з цього загону загинуло до 800 козаків, 500 захоп-лено в полон, які теж були знищені.
Але бойова міць турецького війська похитнулася. Багато хто вже не вірив у перемогу Порти. Посилилося дезертирство, навіть перехід на польську сторону
Султан, тамуючи свою пихатість, через третіх осіб почав шукати можливість переговорів про «почесний мир». До Ходкевича прибув від валаського воєводи Радула (васала Туреччини) посланець Костянтин Вевелі з пропозицією почати переговори про мир. Козаки, дізнавшись, що за їх спиною ведуться якісь перего-вори, домагалися через Сагайдачного припинення їх, в противному разі вони зні-муться з позицій і підуть на Січ.
Ходкевич змушений був направити до козаків делегацію (П. Ополинський,
9
 
 
Я. Собеський), яка при допомозі Сагайдачного умовила козаків воювати далі. I все ж переговори про мир між поляками і турками розпочалися. Воєнні дії на кілька днів дещо вщухли.
Це дало султану можливість підтягнути свіжі сили і 15 вересня розгорнути новий наступ. Зранку турецька артилерія знову відкрила ураганний вогонь по та-бору козаків і поляків. Все палало і оповилось димом. Потім з флангів і в центр ко-зацько-польського війська знову посунули лави турків і татар. Бій тривав цілий день. Нищівним влучним рушничним і артилерійським вогнем, навальними ша-бельними ударами козаків і польських жовнірів наступальний порив ворога було зламано. Простір між ворожими таборами був густо усіяний тисячами трупів.
Зазнало значних втрат і об'єднане українсько-польське військо. У його таборі було багато поранених, хворих, гостро відчувався голод, поляки ділилися залиш-ками сухарів з козаками. Останні жебрали у поляків бодай жмут сіна для своїх коней, які падали від безкорм'я. На лівому березі Дністра носилися по поділь-ських просторах татарські орди, захоплюючи будь-яку допомогу, що направля-лася з Кам'янця на Хотин, у т.ч. й гроші, які везли для найманців. Подільські села зазнали нечуваних грабежів, татари забирали в ясир тисячі людей. У польському таборі посилювалося дезертирство, щоб ухилитися від участі в бою.
У зв'язку з цим 16 вересня відбулася військова рада польського командування за участі П. Сагайдачного і козацької старшини. Висловлювалися різні думки, у т.ч. щоб знятись з-під Хотина, пробитись до Кам'янця, там зайняти оборону че-кати на підмогу, яку обіцяв польський Король Сигізмунд III, а потім великими силами знову рушити на ворога.
Але здійснення такого акту було розцінено як зраду тій справі, за яку уже на-клали головами тисячі їх побратимів, вирішено вести більш активні воєнні дії, щоб серйозно ослабити ворога і змусити його попросити миру Тобто, дійшли до тієї думки, яку з самого початку висловлював і обстоював Сагайдачний: вести ак-тивну оборону і поєднувати її з рішучими наступальними операціями, у т.ч. й ніч-ними атаками.
Тоді ж, щоб довести переваги нічних атак, козаки під проводом П. Сагайдач-ного 16 і 18 вересня великим числом (до 8 тис. чол.) здійснили потужні атаки на головний турецький табір султана Османа II та на табір головнокомандуючого турецькими військами на лівому березі Дністра візира Хусейна, завдавши ворогу значних втрат і здобувши великі трофеї.
Отже, нічні атаки зайняли важливе місце у воєнній тактиці козаків. Вони не тільки завдавали великих втрат супротивнику, але й деморалізували його, все-ляли йому тривогу і страх. Водночас козаки могли за їх рахунок поповнювати своє озброєння, боєприпаси, провіант і фураж.
У козацького і польського командування, у рядових вояків все більше визрі-вала думка дати генеральний бій, зламати ворога, змусити його тікати, або хоча б попросити миру Однак 24 вересня помер від епілепсії командувач польського вій-ська Карл Ходкевич. Польська армія втратила досвідченого полководця, що уне-можливлювало ближчим часом вступити у вирішальний бій.
25 вересня командувачем польсько-литовського війська став Станіслав Лю-бомирський. Того ж дня і наступного турецькі війська атакували козацький і поль-
10
 
 
ський табори, хоч успіху не добилися, втратили до 5 чол. Султан знову направляє до поляків посередника в мирних переговорах К. Вевелі, намагаючись переконати поляків, що турки будуть воювати доти, доки польське командування не пого-диться на умови миру висунуті султаном. А щоб добитися цього «почесного миру», султан вирішив здійснити ще один генеральний наступ. 28 вересня Осман II спрямував майже все своє військо на вирішальний бій як проти польського, так і проти козацького таборів. Розгорілася небачена ще за своїми масштабами веле-тенська битва, що тривала цілий день. Турецька артилерія обстрілювала козацько-польський табір з чотирьох сторін, у т.ч. й з-за Дністра. Очевидець так її описував: «Більше 60 гармат гриміло водночас, небо палало, а повітря затьмарювалося димом, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розпадалися... Що бачило око впро-довж дня, того не змалювати... не можна висловити достеменно, з якою затятістю і мужністю, чи скоріше відчаєм, билися обидві сторони». I це при тому, що поль-ське і козацьке військо воювало напівголодне, без достатньої кількості боєприпа-сів, оточене з усіх боків. Як ніколи злагоджено діяло польське і українське командування, надаючи не раз взаємно одне одному допомогу в критичних си-туаціях, коли атакуючий ворог вклинювався в ряди польського чи козацького вій-ська. Вогнем гармат і рушниць, шабельними ударами вороже військо було зупинене і після одинадцятої атаки мусило відступити, залишивши на полі бою тисячі вбитих і поранених. За наказом Сагайдачного козаки перейшли в кон-трнаступ, їх підтримували поляки. Генеральна битва завершилася перемогою об'єднаних українсько-польських сил.
Лише після цього султан погодився на мирні переговори. Вони почалися 2 жовтня за посередництва валаського господаря Радула. Але воєнні дії продовжу-валися. Осман II сподівався, що можливими новими атаками йому вдасться все-таки добитися воєнного успіху і мати додаткові «козирі» під час переговорів. Але польсько-українське командування завчасно підготувалося до такого ходу дій, і вояки успішно відбивали ці атаки. Султан вдавався до різних, у т.ч. й підступних дій, щоб ослабити силу козаків: обіцяв кожному, хто перейде на бік турків, по 50 злотих. Кожному із своїх воїнів обіцяв по стільки ж (50 зл.), хто принесе голову вбитого козака. Щоб «заробити», не кидаючись в бій, чимало турків вбивали чо-ловіків у навколишніх селах і скидали їхні голови в купи перед наметом султана.
Але продовжували гинути й вояки турецької армії. Взагалі за час Хотинської битви турецька сторона втратила до 80 тис. чол., або 40 % особового складу (за даними турецьких авторів - 60 тис), близько 100 тис. коней, мулів, верблюдів, значну кількість зброї. Значних втрат зазнало і польсько-українське військо (ко-заки - щонайменше 8 тис), у нього кінчався порох, інші бойові припаси, люту-вали хвороби, почалися холодні дні (28 вересня випав сніг).
Тож миру бажали обидві сторони. В ході тривалих переговорів 9 жовтня 1621 р. було укладено т.зв. Хотинський мир, за яким Туреччина і Кримське ханство брали зобов'язання не чинити нападу на польські володіння (тобто українські землі), Польща зобов'язувалась передати молдавському князівству Хотин, щороку пла-тити Кримському ханству т.зв. упоминки (подарунки грішми, хутрами, різними коштовностями), але не як данину, а нібито як плату за службу Останнім пун-ктом Польща брала на себе зобов'язання забороняти козакам здійснювати морські
11
 
 
походи проти Туреччини, що викликало велике незадоволення у козаків. Тому вони зразу ж покинули табір і через міст перейшли на лівий берег Дністра. Зали-шившись без козаків, поляки поспіхом теж перейшли на Лівобережжя Дністра. Уцілілі турки також знялися з-під Хотина і попрямували на південь.
Можна сміливо стверджувати, що у Хотинській війні перемогло польсько-українське військо, бо тієї мети, яку ставив перед собою султан Осман II, не було досягнуто. Особливо велику роль у цій перемозі відігравало українське козацьке військо на чолі з талановитим полководцем Петром Конашевичем-Сагайдачним. Це визнавали його сучасники і учасники подій. Комісар польського сейму магнат Якуб Собеський у свій час сказав: «Справжніми переможцями під Хотином і ря-тівниками Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксент зазначав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобули лише зав-дяки Богові й запорозьким козакам».
Зрозуміло, що й козакам без польського війська неможливо було б подолати таку велетенську ворожу силу Отже, славна перемога під Хотином була здобута 390 років тому завдяки українсько-польському бойовому побратимству
Василь Ботушанський, доктор історичних наук
 
12
 
КНИГА ПЄРША
Завдання моє полягає в тому щоб описати війну яку вів Сигізмунд III, король польський, з турецьким султаном Османом. Війни, подібної за розмірами, не бачили й не запам'ятають наші сучасники. Війна ця вирізнялась як чисельністю зібраних військ, так і величезними приготуваннями до неї, уславилась непорушною мужністю бійців, швидкістю воєнних дій і сприятливим кінцем. Вона заслуговує того, щоб стати відомою у віддалених країнах і щоб пам'ять про неї збереглася для далеких нащадків. Відбувалась вона в сусідній з нами області і продовжувалась короткий час. Армія наша не в повному складі боролася з силами, зібраними у трьох частинах світу і відстояла інтереси всього християнського світу а місто Хотин, славетне у давнину знову уславилось поразкою турків. Доля вирішила подарувати перемогу вельми старому і досвідченому у військовій справі Карлу Ходкевичу віленському воєводі, гетьману великому литовському і дозволила йому приборкати молодого дикого тирана.
Я передам воєнні події, які продовжувались протягом сорока днів, як їхній свідок, і висловлю при цьому ті переконання, які висловлював і тоді як військовий комісар. Не буду захоплюватися ні пристрастю, ні ненавистю і не буду даремно дорікати туркам, позаяк доблесть слід поважати і в супротивниках. 3 іншого боку любов до вітчизни не спонукає мене замовчувати провини поляків.
Давно вже полчища оттоманських турків, підкоривши частину Африки й Азії та увірвавшись до Європи, заснували свою столицю в Константинополі. Вони поневолили греків і фракійців. Польські королі, бачачи гірку долю сусідніх країн, з тривогою споглядали на щоденне зростання могутності турків. Король Казимир і його спадкоємці утворили союз із султанами Баязетом і Селімом (сином і онуком Магомета II). Союз цей декілька разів поновлювався посольствами і скріплювався присягою. Достойний вічної пам'яті король Сигізмунд I одержав разом з короною цей союз, ніби у спадок, і закріпив його зі своїм сучасником, славетнішим з турецьких султанів, Сулейманом. Цей договір турки донині згадують з повагою, називаючи його сулеймановими статтями. Проте державні
 
13
 
 
стосунки, як усі людські справи, нетривкі: добрі стосунки з Туреччиною скоро були порушені.
У царювання Іоанна Альбрехта турки надали допоміжне військо Стефанові, господареві молдавському і зі значними силами вдерлися вглиб Русі. При Сигізмунді I поляки увірвалися під Очаків, а турки в Русь і Поділля. Обидва табори все більш і більш дратувалися тим, що можна було передбачати між ними рішуче зіткнення. Втім розважливі заходи королів Сигізмунда Августа і Стефана встигли загасити пожежу в зародку і зберегти союз, укладений їхніми предками. Розумний і підприємливий король Стефан передбачав небезпеку яка загрожувала всьому християнському світу і, отримавши запрошення від папи Сикста V до участі в хрестовому поході, обмірковував план, достойний своїх здібностей. Виконанню перешкодили тяжкі обставини і довготривала війна, яку він вів з Іваном Васильовичем, великим князем московським.
Доля дала можливість королеві Сигізмунду III помірятися з турками і з успіхом відбити грізного ворога. Перший привід до війни подали запорозькі козаки, які здійснювали цілу низку морських походів. Вони доводили султанів до сказу нападами на їхні приморські міста, спустошенням і грабунком найбагатших турецьких провінцій у Європі та Азії. Багато разів султани, насолоджуючись прогулянкою у розкішних садах, бували вражені сумним і принизливим для них видовищем пожеж, які знищували сусідні села, бо козаки, бажаючи навести жах на столицю, палили ближні до неї села. На відомщення в межі Польщі щорічно вдиралися орди татар.
Роздратування турків посилилось, коли Стефан Потоцький, родич господаря Могили, вирушив з особистим своїм військом і за допомогою багатьох польських панів у похід на Молдавію, бажаючи віддати господарство Костянтину, сину Ієремії. Та надія його зрадила: він був розбитий ущент на берегах річки Де, потрапив у полон і став жертвою турецької люті. Така ж доля судилася князеві Самуїлу Корецькому, родичеві князя Михайла Вишневецького й Олександра Могили. Вирушивши до Молдавії, він протягом кількох місяців з успіхом бився з господарем Томшею, але, зрештою, був полонений Ібрагім-пашею разом з дружиною, тещею, Олександром і Богданом Могилами. Він був відісланий до Константинополя, де ганебно скінчив життя на гаку, подібно Потоцькому Ці поразки вселили в турків самовпевненість. Вони почали пихато ставитися до поляків, посланцям висловлювали менше почестей, купцям утруднювали проїзд і не створювали безпеки; стара дружба двох держав готова була перетворитися на відкриту війну Роздратованістю цією скористався московський уряд. Московські посли почали вчащати до Константинополя, вражали турків своєю пишнотою, роздавали багаті подарунки і пропонували султанові союз для спільної війни з Польщею.
На турецький престол після смерті султана Ахмета зійшов його син Осман, який ледве досяг юнацького віку Для того, аби примиритися з ним, до нього відрядили з Польщі посланця, Петра Ожгу, старосту теребовельського, з дорученням відновити договір, укладений ще за життя Ахмета в Буші Скіндер-пашею та Станіславом Жолкевським, польним гетьманом і київським воєводою. Сподівалися, що це посольство усуне війну, проте Осман виявився людиною
14
 
 
гордою, жорстокою і поривчастою. Вихований серед лестощів принижених рабів, він мріяв про завоювання мало чи не цілого світу Гордість його була безмірною, він уявляв себе володарем усієї природи і вважав, що його могутність і щастя безмежні. Члени дивану підтримали цей настрій рабською покорою. Скіндер-паша, невмолимий ворог поляків, людина досвідчена в інтригах, що чванькувато пишалася перемогою над Корецьким, він стверджував, що султан встигне не лише перемогти поляків, але й підкорити все польське королівство. Томша, вигнаний поляками з Молдавії, палко жадав помсти. Він обіцяв вірно служити султанові, запевняв його в безперечному успіху і спонукав до війни, як у приватних бесідах, так і в офіційних засіданнях; роздавав багаті дарунки членам дивану і знаходив у них підтримку Ці зрадницькі намовляння супротивників Польщі легко могли вплинути на Алі-пашу великого візира, людину що не мала ніяких здібностей у справах політики, вихованця Сералю, який нещодавно був слугою примх свого монарха, а тепер сліпе виконання його зловмисної волі ставив головною умовою свого благополуччя. Осман, що вірив усім цим намовлянням, не лише не прийняв на аудієнції Отвиновського, присланого Сигізмундом для виправлення деяких пунктів трактату - як того вимагає священний звичай поваги до послів, - але більш того, після різного роду образ, наказав супроводжувати його при в'їзді до міста сульбаші начальникові поліції.
Гаспар Граціані, воєвода молдавський, спонуканий християнською ревністю і прихильністю до Польщі, оповістив Сигізмунда через гінців про таке зневажання королівської величності й можливо наступну війну з турками. Сам він тим часом, прагнучи скинути турецьке ярмо, секретними листами переконував Станіслава Жолкевського (який на той час за великі заслуги, надані Речі Посполитій, посідав дві найвищі посади - канцлера та великого коронного гетьмана) вступити з військом до Молдавії, після чого він з усією молдавською шляхтою охоче зголосився визнати зверхність польських королів. Після довгих роздумів і нерішучості Жолкевський перейшов через Дністер і розташувався в Молдавії, вдовольнивши таким чином найпалкіші бажання Граціані. Цей останній частково розбив, частково взяв у полон турків, приведених Скіндер-пашею для його схоплення. Хоча він не встиг здобути для своєї справи такої кількості молдавських сил, якої сподівався, проте молдавани, пригнічувані турецьким ярмом, обіцяли підкоритися Речі Посполитій і готувалися зустріти Жолкевського, розраховуючи, що він прибуде зі значними силами. Військо його, хоча було нечисленним, проте відрізнялось мужністю і витривалістю. Він розсіяв численні скупчення татар під проводом калги Девлет-Гірея і потім, зі своїм невеликим загоном, ослабленим частими втечами солдатів, протягом восьми днів і ночей відбивав скупчення турків і татар, які вже готувалися відступити. Але, на біду перемога поляків змінилась поразкою подібно кораблю, який розбився біля самої пристані. Ця поразка була тим відчутнішою, що відбулася внаслідок безладу і свавілля самих солдатів. Жолкевський, подібно Павлу Емілію, не захотів пережити своєї поразки. 3 непохитною мужністю, що відрізняла його протягом усього життя, він кинувся на татар і, вкритий ранами, загинув за вітчизну на березі Дністра, поблизу Могилева. Польний гетьман Станіслав Конецпольський, подібно Варену не піддався відчаю; хоробро б'ючись, він був оточений ворогами,
15
 
 
збитий з коня і, після довгого опору, взятий у полон молдаванами та переданий до рук татар. У полон потрапили також Ян і Лука Жолкевські (син і небіж гетьмана), галицький староста Микола Стус із Комарова, вінницький староста Олександр Балабан, Самуїл Корецький, який уже вдруге потрапив до турецької неволі, Мартин Потоцький, Микола Казановський, син Якова, брацлавського воєводи, Володимир Фаренсбах, Малинський, Стрижовський та майже усі проводирі хоругов і полків разом з численним рицарством різних чинів. Не сумніваючись, що похід цей буде розказаний нащадкам його учасниками і маючи на увазі опис наступного походу я обмежусь цією короткою згадкою.
Подібний початок воєнних дій довів Османа до вищого ступеню роздратування: розлютований, як звір, він наказав оголосити в усіх областях своєї держави війну з Польщею. Чиновники проголошували почергово в усіх провінціях, містах і селах Азії та Африки, що поляки - найзліші вороги Оттоманської Порти. Всі чоловіки, незалежно від віку і стану мусили брати участь у поході. Військам європейської Туреччини і ближчих до Константинополя місцевостей був завчасно призначений день для збору Був прикликаний з Криму хан Джанібек Гірей. Бунчук з кінської гриви, встановлений перед палацом, означав, що Осман особисто візьме участь у майбутній війні. Молдавани і болгари, яким було наказано будувати міст через Дунай, з прикрістю бачили, що мимовільно змушені будуть допомагати своїм володарям у боротьбі з християнами. Чого не вистачало для воєнних приготувань у європейських володіннях Туреччини, то здалеку доставлялося морем, не шкодуючи витрат. Султан подумки вже володів Польщею, вже розподіляв між пашами її замки, міста і провінції, як безперечну здобич. Незважаючи на те, мужі його ради, навчені досвідом чи більш обдаровані, (між якими особливою пошаною користувалися: Муфті, верховний жрець, і Галіл-паша, родом вірменин), усіма силами намагалися відрадити від походу проти Польщі - тривалого, важкого і несправедливого. Візир Мустафа, який наполегливо висловлював неможливість перемоги, отримав рану ножем від руки самого Османа. Ворожбити передбачали несприятливий кінець війни.
Та ніщо не могло схитнути Османа в його намірах, і Польща, а разом з нею й весь християнський світ затремтіли при першій звістці про згубну війну Король скликав чини на сейм до Варшави. Відряджені були посольства: до папи, до імператора Фердинанда та до всіх майже християнських володарів. Усе християнство оповіщене було про майбутню війну за віру і запропонований спільний союз проти спільного ворога. Справедливість вимагала, щоб монархи, які стояли на чолі християнського лицарства, не самими побажаннями, але дійсними підкріпленнями помогли Польщі; щоб усі ті, хто має святе ім'я християнина, об'єднаними зусиллями надали підтримку нашій державі, яка стоїть на сторожі християнського світу ніби щит від язичників. Тому папа Григорій XV обіцяв через Ахація Гроховського, настоятеля Ленчицького і королівського секретаря (нині нареченого перемишльського єпископа), який у той час був посланцем при апостольській столиці, - протягом усієї війни щомісячно вносити відому суму а згодом виплатити значну допомогу щойно завершиться перемогою чи почесним миром дороге для папської казни зіткнення імператора Фердинанда
16
 
 
з повсталими єретиками. Архієпископ адріанопольський, нунцій Козьма до Торрес, лиш тільки дійшла до нього звістка про Хотинський похід, майже тієї ж миті виїхав з Кракова і запевнив папу у його сприятливому кінці. Англійський король Іаков, щедро приймаючи королівського посла Юрія Оссолінського, сина сандомирського воєводи, запевняв у своєму співчутті та прихильності до Польщі й обіцяв надіслати підкріплення з Англії, Ірландії та Шотландії, якщо тільки дозволять обставини. Інші християнські володарі, які почасти знаходились у мирних стосунках з Туреччиною, почасти зайняті власними внутрішніми негараздами, обмежились висловленням співчуття благочестивій ревності Сигізмунда у справі захисту християнства. На варшавському сеймі обговорювали питання: про суми, необхідні для ведення війни, про кількість війська і вибір вождя. Голоси усіх станів схилялися до призначення Карла Ходкевича, віленського воєводи і гетьмана Великого Князівства Литовського, який вирізнявся досвідченістю у військовій справі, користувався величезним авторитетом у суспільстві, був відомим навіть чужим і диким народам численними перемогами, трофеями і тріумфами. Йому ж одностайно ввірено було верховне командування військами і опікування долею Польщі. Потім був призначений виконуючим обов'язки польного гетьмана і помічником справ Ходкевича коронний підчаший Станіслав Любомирський. 3 призначених сеймом комісарів від рицарського стану одні мусили залишатися при королівському дворі, інші, забезпечені повноваженнями, після прийняття присяги мусили супроводжувати Ходкевича, берегти військову скарбницю, виплачувати жалування солдатам, скріплювати перемир'я та, будучи присутніми у військовій раді, висловлювати у ньому правдиву думку Слід згадати імена осіб, призначених комісарами в похід. Це були: крайчий коронний Михайло Сенявський, белзький підкоморій Матвій Лєсньовський, граф Михайло Тарновський, син люблінського воєводи Марка Яків Собеський, Ян і Павло Дзялинські; перший староста покривницький, другий брацянський і староста виський Микола Коссаківський.
Сейм затвердив такі податки для підсилення військових коштів: крім звичайної податі, яка за старим звичаєм збиралася зі шляхти, постановили ще вносити по вісім грошей лапового, по два чопового і дві чверті (замість звичайної однієї) з прибутків королівських маєтків. Литва, спонукувана турботою про вітчизну й, швидше наслідуючи гарний приклад, ніж підкоряючись закону, прийняла належну їй частку податей. Понад те була встановлена певна сума податі з маєтків, що користувалися до того часу пільгами; а духовенство на синоді в Петрокові зобов'язалося надати 150 тисяч польських золотих на священну війну
Кількість війська далеко не досягала встановленої сеймом цифри. Наскільки мені відомо з видатків воєнних сум, у війську Ходкевича було німецької, угорської і польської піхоти, разом з важкою і легкою кіннотою усього 34987 чоловік, не рахуючи декількох німецьких рот, які ганебно залишили свої хоругви ще до переходу кордону Такою ж зрадою зганьбили своє ім'я і деякі з поляків. Запорозьких козаків налічувалося до 30000, але більша їх частина, вийшовши за межі Польщі, ухилилася від Хотинської війни.
Що стосується посполитого рушення, то нехай нащадки не чекають від мене достовірних відомостей про нього, бо не всі воєводства і повіти надіслали свої
17
 
 
ополчення Сигізмунду до Львова на призначений день, тому важко й гадати про їхню кількість. У числі надвірних військ короля налічувалося до тисячі найманої німецької піхоти та кінноти. 3 числа панів (за виїмкою тих, котрі пристали до Владислава, про що буде сказано нижче), слід згадати тих, котрі на свої кошти приставили частину війська. А саме: князь Домінік на Острозі Заславський, спадкоємець краківського каштеляна Януша Острозького, приставив 600 піших і кінних солдатів; белзький воєвода Рафаїл Лещинський сотню кінноти; люблінський воєвода Яків Собеський - легко озброєний загін; брацлавський підкоморій Шашкевич, а також пани Малинський та Пясечинський приставили великі загони війська. Спішив зі своїми й князь Юрій Чарторийський, але на шляху був затриманий татарами й, втративши значну частину людей і майже всіх коней, сам прибув до табору Кількість нашої артилерії майже дорівнювала козацькій, але досягло табору лише двадцять вісім гармат.
Ось ті сили, які поляки могли протиставити Осману для захисту своєї незалежності та слави. Сонячне затемнення, яке сталося рівно опівдні та землетрус, помічений у багатьох пунктах Молдавії, Поділля і Русі, віщували настання війни; у повітрі видно було також вогняні стовпи, що зіштовхувались між собою.
Ходкевич, зайнятий останніми приготуваннями, доручив керувати початком дій Любомирському, який в останніх числах травня прибув до Скали на Поділлі й влаштував тут укріплений табір, захищений від природи неприступними скелями і річкою Збручем. Після цього він посилав розвідників у неприятельську землю, укріплював і озброював різні пункти на Дністрі й стримував вторгнення татар. У цій справі особливо уславився своїми заслугами Симеон Копичинський, людина енергійна і діяльна, яка набула досвіду в попередніх битвах. Місцеві селяни, піддані подільської шляхти, також влаштовували засади у лісах і між скель і завдавали чималої шкоди татарам.
До табору Любомирського прибув Костянтин Вевелі, родом критянин, відомий пізніше інтригами під час посольства Криштофа Збаразького до султана Мустафи. Він привіз секретні листи від молдавського воєводи Олександра і Гусейна-паші, правителя прикордонної Бессарабії і доглядача палацових воріт (дуже важлива посада у турків). У цих листах улесливими словами намагалися схилити поляків до миру, але події виявили, з якою метою прислано було до табору з дружніми пропозиціями людину дгаесае Ясіеі. Через відсутність Ходкевича не даючи йому ніякої відповіді, Любомирський прийняв його гостинно, як посла від християнського князя і, щедро пригощаючи за свій власний рахунок, затримав у сусідньому селі під почесною вартою до прибуття великого гетьмана. Скоро з'явився Ходкевич на чолі литовських військ, зустрівся з Любомирським біля села Ріпниці й, розділивши свою армію на полки, рушив за Дністер через Брагу Попереду рухалися хоругви: липницького старости Боратинського, белзького підкоморія Лєсньовського і самого Любомирського; затим йшли зі своїми хоругвами: полоцький каштелян Зенович, коронний крайчий Сенявський з братом своїм Прокопієм, сам Ходкевич і оршанський староста Сапега. За ним вели свої загони: белзький каштелян Жоравянський, познанський каштелян Опалинський, висненський староста Коссаківський.
18
 
 
Також призначені стражниками: Вернек, Богдашовський і Казимир, а литвину Додмату - ветерану, який постарів під знаменами Ходкевича, доручено було облаштування таборів. Головнокомандуючий довго коливався: чи переходити з військами за Дністер, чи на кордоні чекати супротивника, для якого у такому випадку була б утрудненою переправа, у той час як у наших руках залишалися пасовиська, ниви й безпечний шлях для підкріплень з Польщі.
3 іншого боку королівські листи спонукали до подальшого походу, а подільська шляхта скаржилась гетьманам на грабіжництво жовнірів; сама місцевість за Дністром здавалась обом гетьманам більш зручною для ходу воєнних дій. Перебування у Бразі було тим небезпечнішим, що позбавляло сильних підкріплень з боку запорозьких козаків, які одностайно оголосили Ходкевичу що приєднаються до польського війська лише після вступу його до Молдавії. Вони побоювалися, щоб, у разі примирення Речі Посполитої з Туреччиною, вся могуть ворогів не впала на них самих. Вирішено було рушати вперед і в таборі оголошено гетьманський наказ переправлятися через ріку Усім здавався неможливо важким намір перекинути міст через бурхливий і скелястий Дністер, оскільки всі зроблені до того часу в багатьох місцях спроби завжди закінчувались невдачею. Піхота почала було будувати рухливий міст, але він був зламаний напором води. Це навело якогось русина (інші говорять - литовця) на думку про спорудження більш міцної будівлі і, хоча вона, внаслідок повільності та недбайливості робітників і сторожі, декілька разів розмивалася хвилями, справа все ж продовжувалась. Тим часом Костянтин Вевелі отримав від Ходкевича відповідь, що гетьман однаково налаштований, як негайно підняти зброю за справу вітчизни, так і прийняти умови почесного і вигідного миру Подальше перебування його в Молдавії було мотивоване необхідністю убезпечити шляхи від татарських загонів. Тому послана була відповідь на листи, прислані Любомирському, а Ходкевич окремим листом пропонував візиру Гусейну розсудливо обговорити умови миру і з цією метою послав до нього Шемберга, мужа мудрого, проникливого і знайомого з турецькими звичаями. Від цього посольства чекали у результаті лише того, щоб Шемберг під добропристойним приводом докладно встиг розвідати сили і настрій турків. Обличчя Ходкевича сяяло такою величчю, що Костянтин, уперше побачивши вождя, хотів колінкувати перед ним, як перед божеством, та гетьман власноруч підняв його і після милостивої бесіди відпустив. Я чув у подальшому від самого Вевелі, ніби при появі нашого героя ним оволодів такий страх, що язик почав плутатися, ноги підкосились і він довго не міг отямитися.
Хвилювання, які виникли серед війська, на декілька днів затримали переправу через Дністер. Жовніри натовпами оточували намети старшин і турбували гетьманів настійливими вимогами. Тут чувся гнів, там скарга, тут прохання, там погроза. Почалась повна розпущеність і відсутність дисципліни. Розпорядження гетьманів залишалися невиконаними. Всі однаково, і новобранці, й ветерани, і туземці, й іноземці, звичайні найманці та шляхтичі, кінні й піші -усі навперебій лементували, що не мають ні грошей, ні харчу, що піддаються великим небезпекам без усякої винагороди, що супротивник загрожує, а підкріплення спізнюються; деякі ж хоругви приховували день свого вступу на
19
 
 
службу Ходкевич, бажаючи придушити на самому початку грізну небезпеку проголосив промову до розлютованого натовпу Але попередньо, порадившись з усіма комісарами, в обов'язок яких завдяки сеймовій постанові входило, головним чином, вести фінансові справи, призначив кожній хоругві терміном, з якого їй повинно нараховуватися утримання, день її прибуття до табору 3 цією метою він доручив одному з комісарів, люблінському воєводичу Якову Собеському, разом з кам'янецьким старостою Стефаном Потоцьким, і уповноваженому військовому писарю вірно й ретельно переписати: як час прибуття до табору кожної хоругви, так і кількість пройденого нею шляху Протягом двох днів ми виконали це завдання, подавши всю справу на найвищий розгляд короля, який схвалив наше рішення, як це можна було зрозуміти з коротких листів, отриманих нами з Варшави. До числа успіхів цієї війни треба зарахувати й те, що при такій кількості умов і думок, коли комісари секретними листами запевнили кожну хоругву що вона першою матиме утримання, ніхто після того не смів ремствувати на призвідців. Чи слід визнати цю хитрість, до якої ми вдалися на добро Речі Посполитій, справою почесною, полишаю міркувати про це пізнішим нащадкам. Після вгамування першого незадоволення серед солдатів, ми дивились з великою насолодою для очей і серця на зростання воєнного завзяття. Ціле військо кинулося в річку раніше, ніж устигли виправити пошкоджений міст, і наші хоругви перейшли Дністер у зразковому порядку
На чолі йшло військо Любомирського, яке рухалося вглиб Молдавії; за Любомирським йшли: Липницький зі 150 людьми і Ріхтер з 50 лівонськими стрільцями. Липницький повернувся з величезною здобиччю; зрештою, він би краще зробив, якби обережніше вдарив на Серет, молдавський замок за Прутом, куди зібралися для свята численні натовпи вірмен і молдаван. Але ці останні, стривожені нежданою галасливою появою війська, розбіглися, рятуючи життя і майно. Ходкевич з незадоволенням дивився на ці напади, бажаючи швидше лагідністю, ніж насиллям схилити на бік Речі Посполитої цю християнську країну Кращим же доказом її довіри і дружнього ставлення до Польщі міг служити Петро Могила, син Симеона, колись молдавський воєводич, нині вигнанець, посиротілий по смерті Жолкевського, який особливо протегував йому Тепер він усі свої надії покладав на допомогу Ходкевича і між ними встановилися найближчі стосунки. Проте передбачливий гетьман остерігався, щоб роздратовані молдавани не вирішили помститися Шембергу на його зворотному шляху і через це повелів під звуки труб (як того вимагає воєнний звичай) оголосити суворий наказ, аби ніхто не смів віднині завдавати образ молдаванам. Якийсь румун Бернацький, отаман ватаги розбійників, ховаючись у сусідніх лісах, нападав із засідки на тих, які там рубали дрова чи пасли худобу, причому захопив багато коней, возів і людей, з яких 50 чоловік утекло.
Проти розбійників влаштували похід: Копачовський, людина підприємлива, сотник, що відзначився під командуванням Лісовського в московських війнах, і молдавський шляхтич, Бичек, ще раніш відомий як прихильник поляків. У цей самий час повернувся до Ходкевича польський загін, відправлений ним до Сочави для розвідок про турецькі й татарські сили; але оскільки ворожі сили не показувались, то він привів з собою одного лише молдавського шляхтича, котрий
20
 
 
мешкав при дворі господаря Олександра. Позаяк лагодження мосту не скоро було завершене, то польське військо лише на дванадцятий день перейшло за Дністер. Іржання коней, грім труб, тріскотнява бубнів, блискіт зброї, радісні вигуки наповнювали серця веселощами. Грізними здавалися молдаванам наші веселі хоругви, польські хрести та орли. Натовпи людей різного віку і стану здіймали до неба руки, благаючи про допомогу В усіх думках була впевненість у перемозі, на всіх устах радісний згук. Нарешті вдалось увійти зі зброєю в руках у ту країну яка колись була могилою для поляків. Рицарство готувалося відплатити за дві війни, за всю польську кров, пролиту протягом стількох століть; той за батька, той за брата, той за приятеля, усі воліли помститися за своїх предків, загиблих від рук турків.
Ходкевич, слабкий тілом через хворобу, але бадьорий духом і зовнішністю подібний Марсу їхав на прудкому коні, поглядом і порухом голови підбадьорюючи війська. По один бік табір оточували наддністрянські скелі, по другий сусідні ліси, посередині розкинулося поле - тому супротивник не міг ні оцінити наших сил, ні змусити Ходкевича стати до бою. До того часу не було ще ніяких відомостей про військо запорозьких козаків, вождя яких, Конашевича, з нетерпінням чекав гетьман. Тому прибуття Конашевича, який отримав від козаків прізвисько Сагайдачного, через те, що носив лук, немало додало відваги. Конашевич повертався з Варшави, куди їздив у посольстві до короля, і привіз для своїх бажану відповідь і вірну надію на прибуття козаків до табору Ходкевича. Одначе наймізерніші з них під проводом нікчемного Бородавки, або краще мовити, скинувши з себе усяке керівництво, розсіявшись Поділлям, зайнялися грабунками.
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і діях, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, проте в очах майбутніх нащадків він достойний стати поруч із найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі. Багато разів здійснював він морські походи в човнах на чолі запорозького війська і завжди йому особливо сприяла доля: він завжди повертався вкритий славою. Він переможно бився з татарами на перекопських полях і в Криму й тепер захопив гурти худоби на просторих пасовиськах і відняв у татар, що поверталися, награбовану на Русі здобич. Колись Конашевич поспіхом і на велику тривогу для ворога з'єднався з Владиславом, який намагався силою зброї підтримати свої права на московський престол. Віддалені країни бачили його переможне знамено. Вогнем і мечем спустошив він неприятельські землі й, уславившись під Єльцем, Соком, Лівнами і Калугою, міцними замками, розніс страх свого імені по цілій Московії. Стогнучи під його ударами, ворог бачив, як переходили до рук козаків золотий посуд і дорогоцінні багатства, як полонені різного віку, статі та станів йшли за його колісницею. Так само й морські походи прославили ім'я Конашевича; йому дуже щасливо вдавалися піратські набіги; береги європейської та азійської Туреччини і сусідній Константинополь бували свідками його перемог. У час описуваного нами Хотинського походу слава його імені щодня зростала серед турків. Одним словом, він був світлий розумом, шукав небезпек, нехтував життям, перший у нападі, а у відступі останній; рука його ніколи не хибила; він був пильним у таборі,
21
 
 
не любив зманіженості, і не такою мірою піддавався пиятиці, як то було у звичаях козаків. Зрештою, і в нього була вада, саме надмірна жадоба любовних пригод, які прискорили його смерть. Чи був він тверезий, чи ні, у розмові він завжди висловлювався з обережністю, впевнено й обмірковано. Завдяки своєму службовому становищу завжди вірний королеві й Речі Посполитій, він бував суворим у справі придушення козацького свавілля; не замислюючись, карав смертю за найменші провини; свої не полюбляли його за те й неодноразово вже волею більшості він ледве не був позбавлений верховного командування запорозьким військом. До забобонів ревний послідовник православного обряду він був затятим ворогом тих, хто переходив в лоно римської церкви; все це давало привід його супротивникам до самої його смерті тримати під підозрою його прихильність до Речі Посполитої. Ходкевич, радо прийнявши й обдарувавши Конашевича, відразу ж відіслав його за Дністер назустріч козакам, з двома легкими хоругвами у супроводі Молодецького, родича Любомирських і людини, що користувалась серед козаків доброю репутацією.
Один з придворних Любомирського, Мощинський, влаштував вилазку з табору для захоплення язика від супротивника, але темна ніч зіпсувала всі його зусилля. Переправившись на протилежний берег Прута, він випадково натрапив на румунських розбійників. Не в змозі відразу розпізнати у темряві, чи був то супротивник, чи ж люди з власного війська, й лише пізніше, з говору впізнавши молдаван, втрапив у сліпу безладну сутичку, в якій рубали без розбору і своїх, і чужих. Помітивши помилку, він подав знак до відступу й припинив з того часу слідкувати за турками. Угорець Фекеті мав більший успіх; після бушинського походу він втік з табору Скіндер-паші до польського табору і виявив рідкісну діяльність і вірність у війні Владислава з Москвою. Він був особисто рекомендований Ходкевичу й привів з яської землі знатного молдавського полоненика, який знав, у який бік спрямовані турецькі сили. Проте вождям не вдалося нічого вивідати у нього, крім підтвердження отриманої з іншого джерела звістки про те, що молдавський воєвода Олександр виступив зі своїми військами назустріч Осману, залишивши Яси без захисту. Коли розійшлася звістка про наближення турків, Русиновський підбадьорив військо надією і посилив його чисельно, привівши з собою легко озброєну польську кінноту, яка у війні імператора Фердинанда з його повсталими підданими дуже вславила серед чужоземців ім'я сарматів.
Багато з простих солдатів розбрелися по довколишніх селах у пошуках припасів; їх сприйняли за ворогів і панічний страх оволодів військом. Незважаючи на точні відомості про рух супротивника, Ходкевич уже вивів з табору декілька хоругв у поле, а решта війська готувалась до битви; тим часом белзький каштелян Станіслав Жоравинський, загін якого становив денну сторожу, сам галопом об'їхав і оглянув довколишні ліси і, впізнавши своїх за говором і одягом, доніс Ходкевичу, що супротивника немає поблизу При цій звістці страх серед війська змінився на радість, тим більше, що прибув Дорошенко, жаданий посол від запорозьких козаків, які, розоривши Оргієвську область й до цурки знищивши Сороки, доносили про щасливий кінець експедиції, про своє швидке прибуття і незмінну готовність до послуг Речі Посполитій.
22
 
 
Звістка про жадане прибуття королевича Владислава разом з рештою війська і гарматами великого калібру ще посилила сприятливі передвістя. Обоз його був уже піді Львовом, але щоб спонукати його з усіх сил спішити до Хотина, до нього послані були: Станіслав Жоравинський і син люблінського воєводи Яків Собеський, які іменем гетьманів, матері королевича і слави королівського дому іменем квітучого царювання його батька мали заклинати його поспішити до табору Ходкевича, щоб з'єднаними зусиллями відбити удар, який загрожував польській державі.
Посли застали Владислава в селі Пробожні; він палав жадобою слави й бажанням виконати свій обов'язок перед вітчизною. При королевичі знаходилися три загони німецької піхоти під командуванням хелминського воєводи Яна Вейгера, Герарда й Ернеста Денгофа, зверх того, угорська піхота, хоругви Миколи Кохановського, Альмата і Бартошевського, також 16 гармат великого калібру Гусарські хоругви Немири, підлясського каштеляна та Костянтина Плихти, каштеляна Сохачевського, разом з хоругвою охоронців королевича Владислава, під командуванням Мартина Казановського, доповнили склад війська. Тут був цвіт кращої та найшляхетнішої молоді у супроводі численного почту, який утримувався на їхні власні кошти: князь Януш Вишневецький, Адам Пржіємський, Андрій Фірлей з Дубровниці, староста казимирський, і Павло Дзялинський, староста брацянський. Стефан Конєцпольський, Сигізмунд Тарло, Фома Собеський та багато інших представників кращої шляхтянської молоді зібралося довкола королевича. Були тут також легко озброєні загони: Гневоша, Зборовського і Яна Дзержка, та важко озброєні: хелминського воєводи і Денгофа, гіперпольського старости; владиславський єпископ Павло Велуцький подав достойний пам'яті приклад любові до вітчизни, озброївши сто чоловік гусарської кінноти та сотню піхоти, яких очолив Філіп Велуцький, брат єпископа. Олександр Радзівіл, подібно своїм предкам, ревний захисник Речі Посполитої, доправив хоругву легкої кінноти і три хоругви піхоти. Королевич милостиво прийняв послів і, приймаючи до серця прохання рицарства, виправдовував своє пізнє прибуття тим, що артилерія прибула зі Львова пізно й у великій несправності та що німецька піхота хворіє, змучена довгим маршем і літньою спекою, а виглядом своїм нагадує швидше людські тіні, ніж бойове рицарство.
Все, почуте нами з вуст королевича, і все, що ми бачили самі, після повернення ми докладно передали Ходкевичу, засмученому й схвильованому такими сумними вістями. Пронеслася чутка, ніби запорожці зовсім не прийдуть. Відчай відбивався на обличчях солдатів і старшин; голови схилились; чутно було тихе нарікання, коли сумна звістка передавалась по наметах. Схвильований Ходкевич обмірковував можливості зарадити лиху Призвідці легких хоругв, Лишка і Куличевський, вирушили до Степанівців і повернулися зі звісткою, що татари вже відрізали шлях козакам, які наближалися. Насправді ж запорожці, уникнувши небезпеки, вже тоді щасливо і зі славою боролися з турками. Протягом майже восьми днів і ночей величезні турецькі війська наступали їм на п'яти, не даючи можливості загонам роз'їжджати для поповнення запасів.
Осман у винищенні козаків бачив ознаку сприятливого кінця воєнного походу Сорок запорожців, що відбилися від свого війська і переховувались у
23
 
 
печерах між скель, привернули до себе всю увагу і зусилля ворога. Привезено було гармати, щоб розгромити цих воїнів, позбавлених усілякої допомоги; але бачачи всі свої зусилля марними, бо природа місцевості захищала обложених, Осман через два дні вирішив знищити їх голодом. Оточені з усіх боків, козаки проте відважилися зітнутись із ворогом (бо відчай нерідко буває поштовхом до шляхетної смерті) і встигли пробитися крізь вражені й тремтячі турецькі війська; та змучені голодом і зусиллями, вкриті пороховим пилом, вони склали життя разом зі зброєю. Осман ганебно піддав їх тортурам і, забувши султанське достоїнство, пускав у них стріли власноруч, наказавши прив'язати козаків до дерев. Нещасні залишили пам'ять своєї безсмертної слави на тому місці, де скінчили життя. Темні й невідомі люди ушляхетнили себе такою смертю, у той час, як Осман став предметом презирства для благородних людей усіх часів.
Тим часом румунські розбійники, об'єднавшись з ватагою татар, не припиняли нападати на табір Ходкевича і захоплювати людей і коней, які необережно віддалялися на пасовиська. Петра Конашевича також спіткав нещасний випадок, від якого він урятувався єдино завдяки своїй дивовижній енергії та сприятливій долі. Прямуючи до Степанівців, де він сподівався зустріти запорозьке військо, він помітив на землі численні сліди кінських копит і, вважаючи, що напав на слід своїх, натрапив на ворога. Турецькі вогні у нічній темряві остаточно ввели його в оману і він був упевнений, що знаходиться поблизу козацького табору Коли розвиднилося, Конашевич з пагорбка роздивився намети, помітив свою помилку і кинувся тікати, але турецька сторожа погналася за ним. Майже наздогнаний турками, він кинув коня і з простреленою рукою, знесилений, сховався у найближчому лісі. Там він переховувався цілий день і ніч, не знаючи дороги, не знаючи чим зарадити, ослаблий від рани. Так він досяг Дністра, переправився через нього поблизу Могилева і пробився нарешті до свого табору Запорожці, які вже довірили головування над собою Бородавці, урочисто й одноголосно вітали його знову як свого вождя. За його наказом Бородавка, звинувачений у багатьох злочинах, був закутий у ланцюги і скоро після того страчений під Хотином.
Тоді ж довкола табору у різних напрямках постійно вешталися молдавські розбійники. Уже було послано декілька загонів, які переховувались у лісах, відповідаючи засідками на засідки і підстерігаючи їхні бешкетні збіговиська; вже ніхто не показувався, оскільки знання місцевості давало їм можливість уникати засідок. В околицях Хотина з'явилася купка запорожців, яка супроводжувала здобич, захоплену в Оргієвській області. Густа курява, здійнята ними, заважала розгледіти, хто були ці прибульці, і викликала побоювання, що наближається ворог. Сурмач подав сигнал і ватажки почали вже шикувати війська у бойовий стрій, коли гонець повідомив про наближення козаків.
Мирза Кантемир, підбадьорений постійними удачами у багатьох попередніх війнах з поляками, побажав зробити почин у наступальній війні. Він сховався у лісі з п'ятитисячним загоном старих і досвідчених татар і послав свого брата на чолі двох тисяч, доручивши йому вчинити напад зненацька на польську сторожу а ті, диким криком викликали замішання в нашому таборі. Один татарин, наділений міцною статурою і великою мужністю, хоробро пробився до воріт
24
 
 
табору Любомирського і впав тут, вражений каменем. Зате з іншого боку, з придністрянських гір, татари спускалися, подібно до хмари.
Першим постом з того боку завідував Піотровський, ватажок легкої кінноти; тут щастя сприяло полякам: підступний ворог, який наступав на табір, був відбитий з ганьбою, хоча й спрямовував свій натиск саме в те місце, де солдати міцно спали, змучені нічною експедицією. Передбачливий, незважаючи на хворобу Ходкевич кинув військо в атаку Правим крилом керував Любомирський, при якому знаходилась також хоругва белзького підкоморія Матвія Лєсньовського. Лівим крилом командував сам Ходкевич, повернувши центр війська до гір, звідки побоювався татарської засідки; при ньому знаходилися загони: його власний і Сенявського, а на допомогу їм у перших лавах розташовані були хоругви двох каштелянів - познанського, Петра Опалинського, і полоцького, Богуслава Зеновича. У другому ряду розміщені були загони оршанського старости Олександра Сапеги й визненського старости Миколи Коссаковського. Центр війська складали загогони: белзького каштеляна Станіслава Жоравинського і липницького старости Боратинського; до них були приєднані Свіжинський і Средзинський, з гусарською хоругвою київського воєводи Фоми Замойського. Велика кількість новобранців, що не звикли до дотримання ладу дратувала Ходкевича; та він пам'ятав чисельність кожної хоругви і з дивовижною швидкістю думки призначав позицію кожній з них.
Малими здавалися польські сили, що далеко не досягали встановленої сеймом цифри; до того ж ще й відсутніми були війська королевича Владислава та запорожці. Все це бачив Ходкевич, та не втрачав духу, бо він скидався на кращих полководців не лише свого часу а й давнини. Він розмістив у лісі декілька загонів легкої та важко озброєної кінноти разом з німецькою й угорською піхотою, доручивши їм вдарити із засідки на татар. План цей повністю вдався; коли поляки навально вдарили на ворога, той змушений був відступити, незважаючи на перевагу своїх сил. Кантемир, збентежений втечею своїх, сам кинувся тікати й, зустрівшись випадково із запорожцями, втратив немало татар. Розповіді полонених про наближення Османа і татарського хана Джанібек-Гірея були підтверджені Шембергом і Костянтином Вевелі, які бачили турків у чотирьох милях від Хотина. Візир Гусейн, достойно прийнявши Шемберга, приховав його прибуття від Османа, а ті, що раніше клопоталися про відновлення миру за посередністю Вевелі й обох гетьманів, тепер пихато відповідали, що хоча вони бажають миру не менше самих поляків, але вважають за потрібне залишатися озброєними. При звуках труб у таборі було оголошено, що всій Речі Посполитій загрожує нечувана доти небезпека. У приватних бесідах ватажки намагалися підтримати солдатів, стверджуючи, що в божому милосерді вся надія на спасіння і що мужність поляків відіб'є силу силою. Тут могло подіяти не стільки красномовство, скільки саме нагадування про те, що похитнулася стара слава батьків, які воліли купувати мир залізом, ніж золотом. Проте для більшої безпеки поспішили оточити табір ровом і валом. Увечері Конашевич зі своїми запорожцями розташувався табором на відстані однієї милі від Хотина, але оскільки позиція ця не була безпечною, то козаки в ту ж ніч наблизилися до Дністра і зайняли іншу поруч з табором Ходкевича.
25
 
 
Книга ДРУГА
Настав день, пам'ятний полякам на вічні часи, коли з'явилися незліченні пол-чища султана Османа і хана Джанібек-Гірея, зібрані з численних областей і наро-дів; день, коли з'явились на нашій землі переможні знамена оттоманської імперії, що володіла трьома частинами світу За помахом могутнього володаря з'явилися на Дністрі неждані гості від берегів Євфрату, Нілу та сусіднього Дунаю; Азія й Африка, ніби зрушені у своїх підмурівках, готувалися кинутись на Поділля. Не-зчисленні та різноплемінні війська йшли до сарматських кордонів, де інше небо, інший клімат, інший характер природи, одним словом, де все вражало зір при-бульців. Дикі полчища раніше відчули руку поляків, ніж почули їхнє ім'я, бо на-вальність їхнього походу швидкістю дорівнювала польоту гарматного ядра, була швидшою від самої звістки. Різноманітні тварини: верблюди, буйволи та мули йшли, здіймаючи густі хмари куряви. До того ж кровожерний молодий тиран при-вів чотирьох слонів, аби показати свою могутність і нажахати польське військо африканськими чудовиськами. Гідні вічного здивування швидкість і раптовість, з якою супротивник розташував свій табір. 3 неймовірним поспіхом були розіп-нуті намети, що блищали дивною красою й розкішшю. Три найбільші височини побіліли ніби від раптово впалого снігу Між лісами і болотами Джанібек-Гірей і його татари зайняли простір на цілу милю разом з волохами, молдаванами і ча-стиною турецьких сил. Розміри зайнятої місцевості і розташування військ полег-шували облік збройних сил. Як наші, так і турки не згодні між собою і відносно чисельності своїх армій, проте достатньо буде вказати, що обидва мусульманські володарі, задовольняючи вимоги необхідності та величі свого титулу, виступали з усіма своїми силами, причому викликали цілий сонм своїх васалів. Яничари, які складали головну військову силу Туреччини, прибули, як ходили чутки, у малій кількості. Причиною тому було користолюбство їхніх начальників, що приймали гроші замість солдатів. Кіннота, що сяяла розкішними уборами і красою коней, знамена з блискучими позолоченими кулями зверху - все це являло прекрасне видовище. Та коні ці, приведені з теплішого клімату, змучені тривалістю шляху були менш міцними і витривалими, ніж можна було чекати. Безладні натовпи азіатів тільки заважали, вони привертали до себе увагу лише довгими бородами та криком, а не військовими подвигами і хоробрістю; незвичні до нестатків і битв, розбещені розкішшю, вони обіцяли мало військових успіхів. Багато з них, висна-жені старістю, слабкі тілом, не вміли ні володіти зброєю, ні шикуватись у бойовий стрій. Зате війська з європейської Туреччини справедливо могли називатися опо-рою і окрасою цілої армії. Старі солдати, загартовані в угорських походах, тілом, духом і навіть одягом ніскільки не схожі на інших турків, в усьому мали сліди ха-рактеру старих туземців християн; попереду їх йшли списоносці. Ми бачили зброю, що звичайно використовується турками: лук, криву шаблю, залізний гак, рогатину і найчастіше короткі залізні дротики, якими кидали у ворога. За винят-
 
26
 
ком яничар, усі шші турки рідко використовують рушниці і тільки в рідкісних ви-падках надівають панцирі; ось чому поляки, переважно важко озброєні, завдають їм немалих втрат.
За військом Османа йшли натовпи ворожбитів, марні віщування яких обі-цяли перемогу забобонному народові. Дорогі гармати, здатні розгромити найміц-ніші стіни, кільцем оточували їхнє військо і метали ядра, між якими я на власні очі бачив такі, що важили до 55 фунтів. Труби й ріжки випускали різкий, неприємний для вуха звук; та Ходкевич заздалегідь був підготовлений до всього й нічого не боявся. Він вивів військо з табору приєднавши до нього запорожців, і зайняв ліве крило, розташувавшись на тому ж самому місці, де за два дні перед тим бився з Кантемиром, а чоло посилив загонами: Опалинського, Зеновича та Сапеги. Пра-вим флангом, що межував з лісом, у якому засіли татари, командував Любо-мирський. Першу шерегу складало його власне військо разом із загонами: Яна Розражевського, Злотницького, Яновського і Ратопського. У першому ряду його крила стояла кіннота Станіслава Жоравинського; у другому - Матвія Лєсн-ьовського і кам'янецького старости Стефана Потоцького; у третьому ряду - Яна Фаренсбаха; у четвертому - хоругви скальського старости Гербурта, синів белзь-кого воєводи Станіслава і Олександра Прусиновських; проміжок між двома флан-гами займала німецька піхота разом з гарматами великого калібру Решта сил, призначена для того, щоб стримувати наслідки атаки супротивника, складалася з самої легкої кінноти Миколи і Прокопія Сенявських, потім з війська київського воєводи Фоми Замойського, із загонів Свіжинського і Средзинського, за якими стояв для підкріплення визненський староста Микола Коссаківський. Між флан-гами Ходкевича і Любомирського була значна відстань внаслідок причин, зазна-чених вище; більш того, звернені були до лісу декілька легких хоругв для того, щоб татари, як звичайно вискочивши звідти, не вдарили на табір чи в тил війську Розташувавши свою армію у бойовому строю, Ходкевич, за звичаєм великих пол-ководців, проголосив коротку доречну випадкові, промову:
«Хоробре рицарство! Це поле, на якому ви бачите два війська, вимагає под-вигів, а не слів. Природа не створила мене промовцем. Життя, проведене в похід-ній куряві, не навчило пишним квітам красномовства. Нарешті й ця хвилина перед боєм, який скоро настане, незручна для вислуховування речей вам, грома-дянам дорогої вітчизни і спільної республіки за славу й цілісність котрої ви при-носите в жертву свої голови. Я багато чим зобов'язаний долі за те, що серед безперервних битв і поневірянь вона зберегла мене неушкодженим до цього дня, коли я чесно послужу королю і Речі Посполитій, якщо залишуся живим. Якщо ж впаду на ворожій землі й буду похований руками християн, моїх співгромадян, я бажаю, аби вони знали, що у справедливості нашої справи і в нашій стійкості по-лягає надія цілої країни. Нехай вас не бентежать ці шатра, які ви бачите, розіп-нуті заради вдоволення марнославства тирана й для збудження страху Більшість з них порожні й поставлені лише напоказ. Не думайте, що слони та верблюди ста-новлять бойову силу; вони занадто обтяжені в'юками й гнуться під їхньою вагою. Вважайте безсилими мізерними тінями ці натовпи азіатів, слабких духом і си-лами, розбещених розкішшю, подібних юрбам жінок. Не встояти їм при першому звукові польської труби, при першому залпі вашої зброї, бо ви природні сармати,
27
 
вихованці могутнього Марса, а предки ваьчі колись на заході в Ельбі, а на сході в Дніпрі забили залізні стовпи, як пам'ятники довічної слави. За даним сигналом, поляки та литовці, вдарте на ворога, пам'ятаючи прадідівську славу До того ж найбоягузливіьчому солдатові нікуди буде втікати, знаходячись поміж швидкою рікою та розкиданими повсюди татарами й турками. Для хороброго рицарства тут відкрито поле безсмертної слави. Не думаю і не сподіваюсь, що серед вас можуть бути боягузи; нехай безвихідь становища замінить мужність слабким, а хоробрих нехай укріпить любов до Бога й батьківщини. Ти ж, свята справедливосте, що даєш владу королям і перемогу войовникам цілого світу повстань супроти ворога, який страхається твого імені, укріпи нас твоєю десницею, відпусти нам наші гріхи й покарай по заслузі жорстоких людей».
Багато хто у війську плакав, коли він закінчив промову і в усіх серцях запа-лала нечувана мужність. Кожен з нетерпінням чекав битви, багато хто співав свя-щенний гімн на честь Пресвятої Діви Марії, багато хто тут же перед битвою складав короткі заповіти та сповідався перед священиками різних віровизнань, які саме в хвилину небезпеки обходили лави військ і, відповідними часу і місцю повчаннями, підбадьорювали дух християнського рицарства, оберігаючи його від тенет пекла.
Недоумкуватий Осман з першої хвилини прибуття віщував туркам правдиву перемогу й повне знищення усіх ворогів оттоманської Порти. Сповнений безпід-ставних надій, він поклявся нічого не їсти, доки не відправить до пекла на вечерю всіх поляків до останнього, і подав приклад, небачений і нечуваний доти в історії воєнних дій, а саме: ледь угледівши наші сили й не давши відпочинку своїм вій-ськам, втомленим від походу, він дав наказ атакувати поляків й одночасно влаш-товувати табір. Справа почалася дрібними сутичками запорозької сторожі з передовою турецькою сторожею. Піхота і кавалерія хоробро вдарили на варварів, а для того, щоб вони не були відрізані від своїх і знищені усією масою ворога, за-гони німецької та угорської піхоти, приховані у лісах і серед пагорбів, несподіва-ним ударом устигли підтримати запорожців, котрі вже почали слабнути. Підоспів і Ходкевич з Русиновчиками (яких звичайно називають Лісовчиками) та купкою кінноти - як легкої, так і важко озброєної. Невдовзі битва набула настільки жва-вого характеру, що настання ночі ледве могло припинити її. Переховуючись у лі-сових хащах, піхота могла спрямовувати свої постріли й цілитись з рушниць в яничарів, які стояли без будь-якого прикриття. 3 обох боків помітне було велике озлоблення, а Ходкевич власним прикладом підбадьорював своїх. Турецькі гар-мати більше залякували своїм гуркотом, ніж завдавали дійсних втрат полякам. У загоні Ходкевича налічували вбитими семеро коней. Загинув один зі звичайних солдатів та Завиша, юнак шляхетного роду з хоругви Кишки, поранений гармат-ним ядром у праву ногу, він помер згодом у таборі в тяжких стражданнях.
Нащадки тих татар, яких Вітовт оселив на нашій землі, Богдан і Чарович, люди, які під час шведських і московських воєн довели свою вірність Речі По-сполитій, незважаючи на те, що сповідують одну спільну з турками мусульман-ську єресь, билися проти них, як проти ворогів вітчизни. У загоні Русиновського поранені рушничними пострілами: Ендржейовський, котрий і помер від рани, Клущ, ватажок легкої хоругви, ліфляндець Клебек і Рушковський, обидва на-
28
 
чальники важкої кавалерії, та Раковський, сотник піхоти, яку утримував на свої кошти великий маршал литовський Ян Станіслав Сапега. Багато було поранених і в інших хоругвах, вбито декілька коней, але якими б не були наші втрати, вони з надлишком винагороджувались втратами в турецькому війську Багато зали-шилося турецьких трупів, а польська піхота привела з собою велику кількість по-родистих коней: у таборі можна було бачити блискучу кінську упряж і здобич, що складалася з багатого одягу, численних ратищ і різноманітної зброї. Навіть та-бірна прислуга поверталась до табору збагачена грішми, золотом і дорогоцінним посудом. Тоді загинув, поранений кулею, одноокий Гусейн-паша, який був після Скіндер-паші правителем Силістрії, людина, відома своїм значенням і воєнними подвигами. Один з найвельможніших придворних Османа, родич правителя Малої Азії, потрапив живим до рук поляків, але вже не міг говорити внаслідок тяжкої рани і скоро помер. Татари, які були відправлені проти лівого крила Лю-бомирського, кинулися до лісу і звідти лякали поляків більше диким криками, ніж серйозними воєнними діями.
Усі події цього дня військо сприйняло як найсприятливішу ознаку подаль-шого перебігу війни.
3 настанням ночі Ходкевич зібрав раду, порадитися про наступні дії. Не-зламний гетьман, який палав жагою битв і слави, радив спробувати щастя у вирі-шальному бою раніше, ніж центральні ворожі сили встигнуть пообкопуватись і укріпити свою позицію. Проте комісари радили зволікати, щоб не ставити на карту долі всієї республіки, прохаючи зачекати, доки не надійдуть підкріплення з цілого королівства і доки не буде в безпеці Владислав, що відрізаний рікою від своєї армії й знаходиться у невизначеному становищі на протилежному березі. Ходкевич охоче згодився на цю пропозицію, відаючи добре, що завжди матиме можливість здійснити свій план. Нарешті й Владислав, оточений рицарством і цвітом шляхетної молоді, залишивши більшу частину свого війська під Брагою, прибув до табору під Хотином. Але тут внаслідок чи то сутички, витриманої у спе-котний день над Дністром під Кам'янцем, чи через постійні зміни молдавського клімату (що подібно жорстокому ворогові забрав у нас багато хоробрих людей), він піддавсь тяжкій і небезпечній хворобі і пролежав у таборі протягом усієї кам-панії.
Тим часом Джанібек-Гірей з'єднався з військом Османа, але між вождями по-чалися великі суперечки. Татарський хан у своєму дикому марнослав'ї з презир-ством дивився на Кантемира, нижчого за походженням і суспільним становищем, його владного підданого, який одначе користувався великими почестями в усіх турків і в самого Османа і був поставлений правителем Силістрії та Бессарабії, незважаючи на те, що були люди старші від нього. Зайняті взаємними супере-чками, вони без належної ретельності виконували повеління султана. Татарський хан розташувався окремо, й на догоду своїм татарам, не порадившись з турками, надіслав свого молодшого брата Нуреддіна разом з іншими вірними й досвідче-ними у військовій справі вождями спустошувати подільські та руські поселення.
Турки також не припиняли ворожих дій. У той час денну сторожу несла хо-ругва Петра Опалинського (котрий по закінченні походу успадкував познанське воєводство після Яна Остророга). Турецький загін на очах у цієї сторожі рушив до
29
 
 
воріт, які охороняв Любомирський, і караули Опалинського вже встряли з ним у сутичку, коли за гетьманським наказом один товариш з хоругви Гржимултовсь-кого кинувся удавано тікати і повідомив табір. Рицарство усіх чинів швидко і ре-тельно кинулося укріплювати табір. Біля воріт Ходкевича і Любомирського піхота насипала земляні укріплення на кшталт греблі та з усіх боків обкопала їх ровом. Турки кинулися прямо до воріт Любомирського і з криком вдарили на по-ляків, котрі вибігали з табору, та гарматні постріли з шанців прорвали їхній стрій і скинули з коней багатьох кіннотників. Решта війська Османа, захищена від по-стрілів почасти лісом, почасти пагорбами, швидким маршем рушила до кам'яної грецької церкви, яка ще залишалася неушкодженою серед хотинських руйновищ. У свою чергу поляки, які охороняли вали, бачачи, що ворог цілиться в пункт, мало або зовсім незахищений, натовпом кинулися туди, де небезпека здавалася грізні-шою. Яничари стріляли зі своїх самопалів, але не потрапляли в наших рицарів: останні, не чекаючи ворога біля погано укріпленого рову швидко і навально вда-рили в середину яничарського загону значки котрого виднілись у сусідньому лісі. Ходкевич послав до них підкріплення, що складалися частково з хоругви Ми-хайла Кохановського, частково з німецької піхоти, яка билась під прапором хел-минського воєводи, Яна Вейгера, у той час як німецька піхота охороняла особу Владислава. Закипіла грізна битва: нарешті, після довгого бою, ворог кинувся ті-кати, але Ходкевич, передбачливий у всьому заборонив переслідувати його далі, побоюючись засідки. Так само невдало турки обстрілювали запорозький табір гар-матними та рушничними пострілами: козаки далеко розсунулися по боках, звіль-нивши поле, що дало їм можливість тісними загонами ув'язатися в бійку з турками і вільно цілити в них з рушниць. Побачивши свою поразку турки швидко втекли, залишивши поспіхом три польових гармати, які були знайдені увечері. Обозна обслуга, звична більше до ігор і жартів, ніж до битв, цього разу вирішила долю бою і довершила нашу перемогу. Коли рицарство за даним сигналом почало відступати до табору, цей натовп черні своїм натиском і лементом навів такого жаху на турецьке військо, яке складалося з понад ста хоругв, що воно змішало стрій і в безладі шукало порятунку в найближчому лісі. Таким чином простий ви-падок, а не зброя могутнього рицарства, похитнув грізну турецьку силу
Хоча сам Ходкевич і схилявся раніше до думки тих, які хотіли негайно вда-рити на Османа, проте він вирішив будь що триматися в обороні й обережно ви-чікувати воєнного щастя. Уся його бойова сила полягала в шанцях, з-понад яких він розраховував безпечно обстрілювати супротивника, а також з нерівними си-лами витримувати його наступи. Він наказав знищити до підмурівків православну дерев'яну каплицю, яка могла бути зручним прихистком для ворога, в іншій ви-щезгадуваній кам'яній церкві помістив гарнізон з піхоти Яна Кохановського. Па-горб, який загрожував його воротам, за одну ніч обкопав ровом і валом і негайно розташував на ньому великі гармати та піхоту Денгофа. Тим часом турки, зали-шивши поза увагою польський табір, усіма силами кинулись на запорожців. Про-тягом майже двох годин гриміли їхні гармати, а яничари безперервно стріляли з рушниць. У свою чергу козаки, яких тіснили свіжі сили ворога, побоюючись по-разки, часто слали до Ходкевича просити підкріплення. Німецькі загони Вейгера та Лермунта, разом з угорською піхотою і князя Юрія Заславського, встигли стри-
30
 
мати майже весь натиск турків. Кожен раз, коли ворожа кіннота з'являлася перед позицією Любомирського, наше рицарство, захищаючи шанці, наздоганяло і роз-сіювало їх так, що вони щедро зросили це поле своєю кров'ю.
Тим часом татари на протилежному березі Дністра зайняли шляхи, що ведуть з Кам'янця на Брагу та розікрали багато возів з припасами для війська Влади-слава. Отримавши поразку від козаків, турки не втратили духу навпаки, ще дужче запалилися жаданням помсти. Висунувши гармати великого калібру, вони про-тягом декількох годин безперестанку штурмували запорозькі шанці. Повітря було насичене димом, темніло в очах, а Ходкевич протягом цілого життя не чув подіб-ного грому гармат. Втрачено було багато коней, самі ж запорожці в повній без-пеці переховувались у виритих ними печерах, так що незважаючи на цілі хмари ядер, які літали в повітрі, загинув лише один з них, курінний отаман на ім'я Васюк (Василь) Зоря.
Щоб відтягти від козаків зосереджені сили турків, загін Русиновського, що складався з декількох хоругв і важкої кавалерії, кинувся на ворога, який став га-небно тікати, залишивши на почесну здобич полякам свої головні гармати. Та по-ляки, помітивши, що вони прикуті залізними ланцюгами до дубів, самі попідрублювали колеса і скинули гармати в ближню прірву, аби не віддавати їх туркам. Це не була ще остаточна перемога, проте, якби поляки зуміли тоді ско-ристатися нею, то одна година принесла б їм більше здобичі, ніж усі ці сорок днів, наповнені потугами й небезпеками: бо в гонитві за турками, які тікали до розта-шованої над Дністром частини їхнього табору, вони захопили шатра, повні на-чиння, багато коней, мулів і різної худоби. Вже турецький табір, настрашений звуком християнської зброї і військової музики, сповнився ім'ям Христа, вже почав зрошуватися турецькою кров'ю, коли козаки разом з обозною обслугою за-хопились ганебною жадобою грабунку і тим дали ворогові можливість зібратися з силами. Побачивши, який натовп кинувся в їхній табір, турки у великій кілько-сті зробили вилазку вбиваючи й захоплюючи в полон козаків, для яких потім ви-гадували жорстокі тортури. Однак більшість козаків і обслуги уникли небезпеки та повернулися до своїх, обтяжені здобиччю. Ходкевич, верхи на коні, стояв біля воріт свого шанця, коли примчав гонець зі звісткою, що козаки з декількома поль-ськими загонами вже зайняли табір Османа і що для повної перемоги не вистачає лише підкріплень, про надіслання яких Конашевич просить обох гетьманів. Та сонце вже хилилось до заходу і Ходкевич не дозволив проти ночі розв'язувати бій, аби через огидну жадобу грабунку не піддавати небезпеці ціле військо. Треба припустити, що в головах великих полководців існує якийсь особливий геній, який подає їм рятівні поради. Гетьман, оточений цвітом рицарства, глибоко зітх-нувши, пустив сльозу і, піднявши очі до неба, вимовив такі слова: «О Всевишній Суддя діянь людських! Твоя є сила, Твоє царство і Твоя борня. 3 волі Твоєї здій-снюється все, що є великого на землі: війни, поразки, перемоги - все від Тебе за-лежить. Ти зі своєї волі зміцнюєш зброю, слабких робиш богатирями, принижуєш гордих, звеличуєш смиренних, немічним даєш відвагу; там, де найменше є при-воду боятися, розсіваєш тривогу і (якщо я, мізерний порох перед Твоїм престолом, насмілюсь так висловитися) граєш долями людей. I тепер я смиренно приписую Твоїй божеській величі ті добрі вісті, які до мене надходять, як новий доказ диво-
31
 
вижної турботи Провидіння про мою вітчизну Будь ласкав і далі творити такі ж благодіяння, зломити дикість язичників і вознести славу християнства».
Після нежданого вторгнення запорожців до табору Османа турками оволо-діла паніка: люди всіх звань і станів були в небаченій тривозі; сам Осман, який нещодавно гадав, що немає нікого у світі могутнішого від нього, тепер на власні очі побачив усю хисткість свого становища і колишня пиха змінилась на жіночі скарги, коли він упевнився в безпідставності своїх сподівань. Розсіялося його ри-царство, за допомогою котрого він розраховував не лише перемогти поляків, але й завоювати всю земну кулю. Тепер залишалося тільки сподівання на безславний мир.
Деякі радили тієї ж ночі вдарити на ворожий табір, щоб остаточно здобути перемогу, але Ходкевич відхилив цю думку своїми доказами. Він хотів, щоб яко-мога швидше надійшла з Браги і переправилася через Дністер решта військ Вла-дислава, щоб швидше доправлений був порох, хліб і припаси, як для солдатів, так і для коней, і після того вже намірявся у відкритому бою помірятися з Османом. Комісари та інші начальники полків і хоругв, досвідчені у військовій справі, стверджували, що при такій кількості військ легко вдасться зломити турецькі сили, й радили звернути увагу на збільшення, посилення і взагалі доведення до ладу шанців.
Тепер мені доводиться писати, у пам'ять майбутнім часам, про гидке свавілля солдатської черні, яка розповсюдила брехливу чутку про вигадане розпорядження Ходкевича: нещадно знищувати усіх молдаван, досі вірних королеві, за нібито до-ведену їхню зраду Декотрі з них із сімействами шукали прихистку в бідних хижах біля підніжжя хотинських скель, інші у надзвичайних злиднях ледве могли існу-вати, збираючи подаяння в околицях, деякі утримували себе і дітей на власні мі-зерні статки. Саме цих людей, які поклалися на обіцянку, дану владою, і впевнених у своїй безпеці від насильств, безчинна солдатська чернь вбивала, не жаліючи ні статі, ні віку ніби ворогів і язичників, а не підданих Речі Посполитої і християн. Літні чоловіки й жінки гинули у річковому вирі, скинуті з хотинського мосту; кидали у воду й немовлят, відірваних від грудей матерів, і дітей, видертих з батьківських обіймів, а дівчат на очах батьків віддавали на наругу Стогони цього беззахисного натовпу що досягали самого неба, не пом'якшували жорстоких душ катів, а всі ці мордування, зведені в одну картину, являли мерзенне й жахливе ви-довище. Злочини ці приховували від Ходкевича через побоювання погіршити його хворобливий стан; однак Любомирський, стурбований запобіганням усіля-ких заворушень, відрядив певну кількість сторожі з наказом повісити там же усіх спійманих на місці злочину Так були скарані деякі з бешкетного натовпу Хоча покарання не відповідало злочину, але Всевишній месник за невинну кров, Суддя живих і мертвих помститься сам, покаравши наше військо яким-небудь тяжким лихом.
Тим часом турки пересунули свій табір з його початкової позиції ближче до польських шанців, через що їхня передова сторожа, розташована у придні-стровській долині, майже дотикалася до запорозьких окопів. Осман не гребував ніякими засобами, аби перетягти чашу перемоги на свій бік і, за приказкою, де не стачало левиної шкіри, доточив лисячою. Ми були обплутані тенетами зради.
32
 
Деякі з селян, підданих подільської шляхти, які разом з молдавськими розбійни-ками грабували околиці, підкуплені грішми та щедрими обіцянками, готові були сприяти туркам у спаленні польського табору Один із цих селян, родом з села Рі-пинець, у двох милях від Кам'янця, надісланий зі зрадницьким наміром, щасли-вим для поляків випадком втрапив до рук запорожців. Приведений до табору він під тортурами видав всі наміри турків, назвав і багатьох підданих подільської шляхти, як співучасників зради, після чого він сам отримав заслужені муки, своїм виглядом нагадуючи війську про необхідність завбачливості.
Костянтин Вевелі, надісланий од візира Гусейна до Ходкевича напередодні прибуття Османа, стверджував, що сподівання на укладення миру могло ще здій-снитися, і закликав гетьмана поспішити з відповіддю візиру, але той, зайнятий військовими приготуваннями, оголосив, що не має часу відповідати на листи. А втім, не бажаючи давати приводу до неправдивих балачок, буцімто він всупереч міжнародному праву занадто довго затримує посла, він нарешті відпустив Ко-стянтина, який провів понад тиждень у хотинському таборі, та написав візиру що однаково готовий як до бою, так і до прийняття умов почесного миру Між тим воєнні дії не припинялися з обох боків. Лермунт зайняв позицію між шанцями Денгофа і запорожців і поспіхом обкопався ровом; при ньому знаходилась поль-ська піхота Сапеги, литовського надвірного маршалка і князя Юрія Заславського. Турки почала було наближатися до шанців Денгофа, обстрілюючи у той же час пострілами з гармат козацький табір, які втім його не досягали, але Лермунт разом з піхотою вищезгаданих панів, випередивши турків, змусив їхні численні загони ганебно тікати. Не бажаючи видатись остаточно переможеними, турки навели свої гармати на ворота табору Любомирського. Повсюдно виднілися вогненні ядра, що літали над табором, навіть над наметами королевича, і більше від інших вра-жали хоругву коронного підчашия Миколи Сенявського. Командир цієї хоругви Глинецький, який стояв у денній сторожі поза шанцем разом з Ярчевським, ба-жаючи уникнути небезпеки, обережно рушив крізь зарості до шанців Любо-мирського. Ходкевич вказав було одному загону піхоти позицію між стоянками своєю та Любомирського, але недоладність і поганий стан шанців підбадьорили турків, які вдарили на місце, неогороджене валом, наповнивши табір лементом, і зламали тісні лави піхоти та кінноти. Сотники: Жичовський і Слядковський, ві-домі своєю недбалістю, не розставили на цьому місці ні сторожі, ні вартових і спо-кійно перебували в бездіяльності, ніби у мирний час. Солдати їхні, не озброєні, навіть не вдягнені, поринули в післяобідній відпочинок і отримали заслужене по-карання за свою недбалість: турки увірвалися до їхнього табору зітнули голови обом сотникам, оволоділи двома знаменами і продовжували бити піхоту споло-шену нежданим нападом. Повсюди виднілися розкидані й безголові польські трупи, бо турки забирали відрізані голови до свого табору видаючи їх за голови перших рицарів і вельможних панів, і кидали до ніг Османа, сподіваючись заслу-жити нагороди та відзнаки. Перестрашене небезпекою рицарство почало навіть залишати ближні до обозу Ходкевича окопи і, ймовірно, багато хто кинувся б ті-кати, якби Микола Сенявський, який ніс зі своїми людьми денну охорону не навів ладу загрозами та побоями.
Одначе поразка піших хоругв Слядковського і Жичовського замість зневіри
33
 
викликала серед решти польського війська бадьорість, що зростала в міру поси-лення небезпеки. Цвіт нашого рицарства неймовірним піднесенням кинувся на-встріч ворогові, прорвав перші його лави, після чого турки в тривозі кинулися тікати по купах своїх трупів, які, судячи зі статури та одягу, належали певне до відбірного рицарства у війську Османа.
Сперш ніж спрямувати свої зусилля на шанець Жичовського, турки, бажаючи розділити польські сили, вислали декілька загонів у напрямку до грецької церкви, розтаьчованої поблизу табору і не повністю ще укріпленій. Ворог мчав з криком і ґвалтом, розриваючи й розкидаючи в різні боки польські війська. Ця вилазка пре-красно вдалася туркам. Тим часом Любомирський, зрозумівши, в якому місці за-грожувала небезпека, зосередив там усі сили свого війська. Неподалік відтіль хелминський воєвода Ян Вейгер доручив досвідченому в справі фортифікації бельгійцю Апельману зводити укріплення: турки силкувалися оволодіти ними, та були відкинуті з великою втратою і не наважувались більше наближатися до цього місця. Вейгер приборкав їхній шал: він сховав у рові свої піхоту щоб турки сміливіше могли вдарити на окоп, побачивши його позбавленим усякого захисту а коли це сталось, німецька піхота могла зі зручністю цілити з рушниць по воро-гові. Багато залишилося вбитих, решта розбіглася, а воєвода хелминський дав блискучий доказ своєї кмітливості та мужності. Проте турки, підбадьорені дещи-цею удачі у шанцях Жичовського та Слядковського, намірювались ще спробу-вати щастя. Микола Сенявський стояв у денній охороні на чолі двох сотень гусарів. Хоругви Ходкевича, познанського каштеляна Петра Опалинського, Ми-коли Зеновича, Потоцького та оршанського старости Олександра Сапеги чекали у повній готовності. Тоді, як турки у значній кількості стрімко вдарили на за-лишки шанцю Жичовського, Сенявський, посланий проти них Ходкевичем, вір-ний славі та традиції своїх предків і підтриманий гетьманом, геройськи зітнувся з ворогом. У той же час гетьман, виснажений тривалою хворобою, але міцний духом, підоспів з трьома хоругвами і з'єднався з Сенявським, розташувавши свій загін на чолі, тоді як Сенявський зайняв праве крило, Зенович ліве, а Рудомина стояв у тилу з резервними силами.
Щастя у справах людських звичайно буває зрадливим, особливо у воєнній справі; тому результат бою хилився то в той, то в інший бік. Турки, впевнені у своїй численній та сильній кінноті, з веселим виглядом і радісними звуками ві-щували беззаперечну перемогу; тим часом поляки могли протиставити цьому чи-сельному війську тільки чотири хоругви; тому вони коливалися між надією та острахом і посилали до неба гарячі моління про рицарів, які билися під знаме-нами Ходкевича. Брязкіт зброї, голосні перегуки свідчили про затяту і смертельну битву Та скоро доля її була вирішена: перемога схилилась на бік поляків, а пере-можені турки залишали свої знамена і позиції та з ганьбою бігли до свого табору ніби вісники остаточної поразки не самого лише війська, але й цілої оттоманської імперії. Сам Осман, вражений несподіваною панікою своїх військ, зрозумів на-решті, що він лише звичайний смертний. Один удар мінливого щастя перетворив його з дикого тирана на жалюгідного невільника; він, подібно жінці, намагався сльозами воскресити втрачене військо і відновити свою велич і честь. Ридаючи, як дитя, він докоряв тим, що втекли з поля битви, у бракові мужності й у тому, що
34
 
 
люди, яких він вважав мужами з левиним серцем, бігли подібно зайцям, згань-бивши саме ім'я турків. Дійсно, втрати їхні були вельми значні: все поле аж до польського табору було всіяне турецькими трупами. Коли я, разом із белзьким каштеляном Станіславом Журавинським здійснював від імені Речі Посполитої посольство до Османа, мені розповіли у турецькому таборі, що цей день був для них фатальним, оскільки позбавив їх багатьох ветеранів, багатьох мужів, услав-лених рицарськими подвигами й кращого, відбірнішого цвіту їхнього рицарства. Цілком певно також, що в ніч, яка настала за перерваною битвою, турки роз'їж-джали по полю на возах зі смолоскипами та збирали тіла своїх кращих бійців.
Полоцький каштелян Микола Зенович, ватажок однієї з хоругв, муж шля-хетний родом і заслугами Речі Посполитій, був занесений прудким конем у лави ворога. 3 його голови впав погано закріплений шолом; оточений звідусіль тур-ками, проскакуючи їхні лави, він отримав понад двадцять поранень, нарешті на звичайному возі був доправлений до польського табору де на третій день віддав Богові душу Із загону Ходкевича в перших лавах загинуло шестеро чоловік від-бірної шляхти разом з хорунжим, а саме знамено, принесене ще з московського походу на превелике обурення Ходкевича втрапило до рук ворога. До того ж за-гинуло три солдати в загоні Зеновича, два у Сенявського, дев'ять у Рудомини, а також його брат; поранені: начальник рудоминової хоругви, вісімнадцять чоло-вік у Ходкевича, в інших загонах загинуло також декілька звичайних солдатів і ба-гато коней.
Військо Любомирського займало свою позицію в повній готовності негайно надати підкріплення своїм, але оскільки супротивник скоро кинувся навтьоки, то ні Любомирський, ні Опалинський, ні Сапега, ні Зенович, хоча і стояли непода-лік, не брали участі у битві. Серед запеклої різанини турки зайшли з іншого боку і вдарили на козацький табір, на шанці Лермунта і угорську піхоту Та ледве ко-заки з піхотою вийшли і стали до бою, як турецькі лави без зусиль були зім'яті й відбиті з втратами. Зорієнтувавшись у цій битві в настроях і силах супротивника, Ходкевич значно раніше подав би сигнал до продовження воєнних дій, якби не втримували його як сподівання нових підкріплень з Польщі, так і хвороба коро-левича Владислава.
Весь наступний день було використано на лагодження окопів Жичовського; турки мало заважали роботам і, ослаблені вчорашньою поразкою, переховувались у своєму таборі. Але на третій день вони, всупереч своєму звичаю, зі світанком кинулися до воріт Любомирського, котрий поспішно шикував війська, побоюю-чись, щоб жадоба перемоги не спонукала солдат змішати лави; потім заховав у найближчому лісі близько двох тисяч козацької піхоти для протидії стрімкій на-валі татар. 3 обох боків розгорілась запекла битва. Поляки намагалися заманити супротивника в пастку але турки, у свою чергу усвідомлювали, що було небез-печно рушати із зайнятої ними позиції та викликали воїнів Любомирського, ба-жаючи виманити їх з табору Таким чином обидва ворожих війська стояли одне проти одного, цілком готові до бою, але коливались і гаялись братися за справу Тим часом почався герць, загриміли турецькі гармати, які не заподіяли зрештою великої шкоди. Сонце вже хилилося до заходу, коди Ходкевич на своєму крилі виряджав рицарство на герць. Услід за герцівниками вийшли три загони Руси-
35
 
 
новського, сміливо вдарили на супротивника і змусили його відступати. Зі свого боку й турки, в надії повернути втрачене, послали з гори свої загони на окоп Лю-бомирського. Свіжинський і Средзинський, послані, щоб стримати напад, вже го-тувалися вдарити на неприятеля, але турки, які все ще ухилялись від битви, відступили до лісу Яничари вже не гарматними, а рушничними пострілами тур-бували запорожців, та ці останні разом з піхотою Лермунта й німцями Денгофа за-хистили себе валом від пострілів. Шанці Бартошовського, розташовані на протилежному березі Дністра під Брагою, також не буди вільними від приступів ворога. Тим часом дві сутички з угорською піхотою послабили татар, але вони за-хопили коней і худобу що паслися на луці, й ця здобич цілком замінила хижим дикунам перемогу.
Сприятливий до того часу перебіг воєнних дій почав змінюватися (як це часто буває у людських справах). Підкріплення, які чекали з Польщі, запізнювалися, що ставило нас в дуже тяжке становище. 3 кожним днем, майже з кожною годи-ною, зменшувалась кількість наших солдатів. Усе більше й більше ріділи польські лави через заразні хвороби, які розвивалися напевно від поганої води. Багато людей, від вельможних шляхтичів до звичайних солдатів, гинули майже наглою смертю; декотрі, вражені дизентерією, вмирали в найжахливіших муках, інші, зне-силені, виснажені хворобою, нездатні вже носити зброю, повільно згасали в та-борі. Якщо боягузливість небагатьох може зганьбити цілий народ, то тіні наших пращурів справедливо мусять соромитися своїх нащадків, бо під час цього походу немало було таких, які кидали свої хоругви, тікали як удень, так і вночі, воліючи краще загинути у швидких хвилях ріки, ніж зі славою відбивати небезпеку що за-грожує вітчизні. Багато хто з втікачів, які не бажали у відкритому бою поміря-тися силами з ворогом, потрапили беззбройними до рук татар.
Ватажки, звичайно, дивилися з прикрістю на погіршення настрою війська і намагалися всіма силами перешкодити дезертирству. Навмисне зволікали з ре-монтом мосту бажаючи навіть такою невигідною для війська мірою покласти край ганебним втечам. Багато хто зі шляхтичів, що належали до найвельможніших родин, переховувалися на возах між провіантом; їх витягували з цих схованок і проводили по табору, як таких, що ганьблять своє військо. Імена осіб, осоромив-ших себе боягузтвом, були занесені в публічні акти, задля більшого повчання на-щадкам, майно їхнє конфісковане, а імена піддані сеймовим присудом вічному безслав'ю. Та рицарство, що залишилося в лавах, винятковими чеснотами споку-тувало провини своїх товаришів і обезсмертило свою славу в цілому світі. До всіх бід, хвороб, смертності та втеч з війська додався ще падіж коней через нестачу не лише вівса й сіна, але й паші, бо обидва дністровські береги були зайняті воро-гом. Через безперервну гарматну стрілянину вже відчувався брак пороху, що по-збавляло надії на перемогу.
Спонуканий такими несприятливими умовами, Ходкевич вирішив уночі вда-рити на турецький табір, який, на спільну думку не укріплений ні валом, ні ровом, легко міг бути захоплений. Ніч, сприятлива для такого роду справ, вкрила моро-ком околиці, а турки, за словами втікачів і полонених, поринули в солодкий спо-кій далеко від своїх коней, скинувши з себе не лише зброю, а навіть одяг. Нещодавній приклад запорожців, які раптовим нападом нагнали паніки на все
36
 
 
варварське військо, додавав нам бадьорості та сподівання, якщо не на повну пе-ремогу, то у крайньому разі на значну поразку і перестрашення ворога. Цю думку підтримував Ян Вейгер, який навчився в Угорщині воювати з турками. Королевич Владислав, хоча й хворий, також згоджувався з ним, а Петро Конашевич благав як від свого імені, так і від імені цілого війська Запорозького, щоб цей задум було сповнено. Проте Ходкевич побоювався жадоби козаків до грабунків і його велике серце нехтувало перемогою зненацька, тим більше, що всі славетні полководці вважали справою більш шляхетною помірятися з супротивником у чесній битві, а сам він, посивілий у боях, зобов'язаний був своїми успіхами не потаємним ви-лазкам, але відкритій мужності. Однак, щоб ніхто не помислив, нібито вождь пе-ретинає війську шлях до перемоги, він згодився на всі вимоги та з властивою йому швидкістю зайнявся необхідними розпорядженнями й приготуваннями.
Тим часом супротивник переправив через Дністер чотири гармати, але да-ремно намагався створити безлад у запорозькому таборі; втрати були найнезнач-ніші, - захоплено декілька коней та загинув один курінний отаман Яким разом з десятьма простими козаками. Доведені до паніки пострілами, які поляки спря-мовували в них з висоти, турки кинулися зі своїми гарматами на нововідбудова-ний міст. Вирішено було з обох боків ударити на табір Османа. 3 боку, розташованого над нижнім Дністром неподалік від козацького табору мали вда-рити з пагорбка двадцять тисяч запорожців і декілька легких хоругв, а також князь Юрій Заславський, угорська піхота під командуванням Альмеда та німецька під командуванням Герарда Денгофа. Услід за ними мали йти всі хоругви, що на-лежали до загону Ходкевича. По другий бік табору, з боку лісу, мала вдарити решта угорської піхоти та німці Ернеста Денгофа. Любомирський зі своїм кри-лом і пішим загоном хелминського воєводи мусив стояти у резерві поблизу лісу звідки могла загрожувати татарська засідка. Ходкевич наказав легким хоругвам з криком кинутися на турецькі сторожові пікети, якщо такі з'являться, і, переслі-дуючи їх, увірватися в самісінький табір, який тут же мусили зайняти Запорожці разом з німецькою та угорською піхотою. Потім буде подано сигнал і усе військо з криками, під звуки труб і бубнів ударить на турецький табір. Обидва гетьмани і хелминський воєвода разом зі списоносцями і важкою кіннотою мусили трима-тися здаля у відкритому полі, щоб тим легше надавати підтримку піхоті і зламати тиск татар і турків. Намислена справа могла початися не раніше, як перед світан-ком. Для охорони табору залишена челядь, яка почасти доповнювала різні хо-ругви; почасти була утримувана на кошти окремих рицарів як їхня прислуга. Число її було вельми значним, вони складали ніби окреме військо; усі були озб-роєні й кожен мав рушницю, тому турки, судячи з кількості вогнів у польському таборі, складали уявлення про чисельність нашої армії.
Владислав, первородний син короля, уся надія держави, князь від найранішої юності ревний у служінні Речі Посполитій, як другій своїй матері й годувальниці, змушений залишатися у таборі через посилення хвороби, був предметом щирої і повної співчуття турботливості. Кожен раз при погляді на невеличку хатинку де лежав хворий королевич, душу проймав ніби болючий докір, що тут залишається підвладний усім випадковостям ворожої засідки, єдина запорука слави цілого вій-ська. При особі королевича залишалися його охоронці та піхота Кохановського.
37
 
 
Зразковим ладом і одночасно виступали хоругви з воріт Ходкевича і Любо-мирського. Усім велено було мовчати і роздано воєнний пароль. Нічний морок і довірлива безпечність супротивника надавали кожному впевненості в успіху Ледь почало світати, ясне небо вкрилося хмарами, швидше волею долі, ніж випадково, і сипонув дощ з такою силою, що козаки повідомили Ходкевичу про неможли-вість стріляти з рушниць через вогкість і, не рухаючись зі своєї позиції, просили відкласти воєнні дії до світанку, який неминуче відкрив би нас ворогові. Оскільки те ж саме можна було передбачати й стосовно інших хоругв, то військо отримало наказ повернутися до табору зберігаючи повну тишу Цей дощ доводить особливу турботу Провидіння, котре в усі часи оберігало Польщу; бо ця нічна експедиція, пов'язана з багатьма незручностями, не могла мати щасливого кінця. Побувавши згодом у турецькому таборі, я міг наочно впевнитись у тому, що наші відомості про становище турків були зовсім неправдиві. У тому боці, куди ми намірялися здійснити напад, на валах густою лавою стояли гармати, а коней, яких випускали на пасовисько, щовечора заганяли назад і тримали під рукою у вершників. Перед наметами більш значних осіб горіли ліхтарі, а між наметами було протягнуто мо-тузки, так що не лише кіннота, але й піхота не могла мати вільного проходу щох-вилини заплутуючись і падаючи, й не стільки наводила б страху на турків, скільки сама піддавалась би їхнім ударам. Ми помітили, що турки не настільки піддаються сну як нам про це говорили; навпаки, у них зазвичай у нічний час збирають вій-ськові наради, відвідують приятелів, влаштовують бенкети та збіговиська, дозво-лені законом Магомета, а під час сну дикі вигуки пробуджують їх для молитви і забобонних обрядів. Нарешті, якщо мовити правду (як цього вимагає істина), то й тепер, згадуючи багатство й розкіш турецького табору не можу припустити, щоб військо польське, а особливо звичайні солдати, у змозі були утриматися від гра-бунку, чим накликали б на всіх нас вічну неславу й ганебну поразку
У цей час для переговорів про мир прибув комісар Костянтин Вевелі, з ли-стами від волоського воєводи Радула, котрий гаряче наполягав на тому щоб Ход-кевич відрядив тямущого посла до візира Гусейна, ручаючись при тому що в силу загального міжнародного права посол не лише буде користуватися повною без-пекою, але усіма почестями, відповідними достоїнства Речі Посполитої. Одначе гетьман, поступаючись загальній вимозі, знову готувався до такого ж нічного на-паду на турецький табір, як і за три дні перед тим. Він вже розташовував військо для атаки, коли декілька перебіжчиків, угорців з хоругви Мощинського і німців з хоругви Денгофа, того ж вечора відкрили ворогові наш план. Таким чином таєм-ничою волею долі наша справа двічі була відмінена. Зрештою, купка запорожців тої ж ночі переправилася через Дністер і захопила декількох сплячих турків, які стерегли свою худобу на пасовиську.
Раніше, ніж почати виклад про переговори комісарів із запорожцями, вважаю доречним сказати декілька слів про їхнє походження, звичаї і закони так, як я чув про те від людей компетентних і в чому сам мав нагоду впевнитися; тим більше, що слава їхня рознеслася далеко серед різних народів. Майже всі вони виводять свій початок зі Русі, хоча в їх числі знаходиться немало шляхтичів з великої та малої Польщі, засуджених до втрати честі, а також німців, французів, італійців, іспанців та інших, змушених залишити свою батьківщину через вдіяні безчинства
38
 
 
та злочини. Всі вони сповідують православну віру, вживають одну руську мову; вони відреклися від колишніх прізвищ і прийняли простолюдні прізвиська, хоча декотрі й належали раніше до вельможних родів. Забувши всяку цивілізацію, вони провадять дике й суворе життя. Іхня старшина заснувала поселення у міс-цевості, захищеній від природи, понад дніпровськими порогами, котру стародавні географи називають Саїаоііраз, а сучасні нам русини своєю мовою називають По-рогами. Зовсім не турбуючись про військову дисципліну, вони провадять життя у постійних битвах і січах. Вони розділені на хоругви та загони (курені) й на-стільки прив'язані до свого лігвища, що мали б за тяжкий гріх полишити козаку-вання заради іншого роду занять. Мало прив'язані до родинного життя, або ж навіть зовсім позбавлені його, мешкаючи вдалині від міської торгівлі й незвичні до розкоші, вони не відають нічого крім зброї, а їхнє невибагливе утримання за-безпечують полювання та риболовля. Часто й щасливо вони билися з татарами в очаківських степах і, готові жертвувати навіть славою заради наживи, влаштову-вали морські походи й спустошували турецькі володіння. Військо їхнє склада-лося ледве з декількох тисяч, але у ньому існували всі військові ступені й старі заслужені вояки користувались великими почестями. Блаженної пам'яті поль-ські королі, прихильно налаштовані до своїх рицарських підданих, звикли обері-гати козаків милостивим опікуванням і наділили їх певними правами та привілеями. Згодом, коли багаті гріхами часи зіпсували старі звичаї Запорожжя, юрмище козаків стало швидко зростати в числі; не тому що особливо цінувалися заслуги та мужність цього рицарства, а тому, що втікачі з руських провінцій, ки-даючи плуг і ремесла, збільшували собою їхні лави. Натовпи невійськових селян привласнювали собі права старих заслужених солдатів, суперечки і бійки псували старі військові звичаї, помірність змінилася грабунками, правосуддя диким сва-віллям, покора ватажкам свавільством та зловживаннями.
Іхні самозвані ватаги займалися грабунками в Русі, у Литві та у воєводствах Київському і Брацлавському; повсюди жертвою їхніх безчинств ставали костьоли, казенні та шляхетські маєтки. Війська Речі Посполитої, під керівництвом Стані-слава Жолкевського, вели жорстоку боротьбу із загоном Наливайка, який нарешті був розбитий, узятий у полон і, разом зі співучасниками своїх злочинних діянь, на варшавському сеймі достойною покарою спокутував свої тяжкі провини. Річ По-сполита не лише силою, але й шляхом різноманітних постанов намагалася змен-шити козацтво до його попередньої кількості.
Щоразу вирушаючи на війну їхнє численне військо живе грабунком казенних маєтків, а після повернення з походу вони засновують ніби власні поселення у королівських і шляхетських містах і селах, ухиляючись від будь-якого підпоряд-кування своїм панам чи начальникам. Мало хто зі старих козаків повертається до своїх придніпровських селищ; більшість, збагатившись грабунками, звичайно по-вертаються до своїх родин і займаються домашнім господарством. Знудившись бездіяльністю, вони охоче втручаються в усілякі вуличні бійки, відряджають свої посольства на сейми та підтримують інтереси послідовників православ'я, які не визнають права західного латинського костьолу Ще нещодавно держава утриму-вала козаків на жалуванні, щороку надсилаючи до Києва певну грошову суму Верховна влада над військом належить гетьманові, який носить жезл як символ
39
 
 
свого достоїнства. Обирається він не голосуванням, а загальними вигуками і під-киданням шапок. Йому належить право життя і смерті кожного козака, доки він зберігає владу Наступний ступінь у військовій ієрархії посідають чотири осавули та намісник гетьмана, наказний гетьман. Потім - обозні, які завідують артилерією та ватажки загонів, сотники і генеральний писар, який веде рахунок прибуткам і видаткам і складає листи до короля та вельможніших панів, для чого радиться з ченцями грецької віри. У Трахтемирові, місті Київського воєводства, отриманому ними від уряду в нагороду за вірну службу, зберігаються при веденні гетьмана і осавулів козацькі привілеї, гармати, різні трофеї, здобуті від турків, воєнні сна-ряди та знамена, які милостиво надсилають їм польські королі на знак верховної влади над козаками у тих випадках, коли вони беруть участь у воєнних діях Речі Посполитої. В усіх важливих воєнних справах гетьман скликає всю громаду і го-ворить до неї відповідно до обставин. Тоді гетьман скромно і поштиво кланяється громаді, займає своє місце під розпущеним королівським прапором і залишається з непокритою головою. Усі сідають, а гетьман, стоячи зі своїми чотирма осаву-лами, викладає сутність справи перед зібранням. Тут він виносить присуди за про-вини, якщо такі трапляються, або просить військо про що-небудь на свою користь. Коли говорить гетьман, козаки мовчки вислуховують його промову потім почер-гово висловлюють вигуками свою думку Від частих вправ вони набули навичок у морських битвах. Іхній флот складається з човнів, оточених з боків в'язками очерету подібними дошкам, які оберігають від хвиль під час бурі. У таких човнах вони стрімко несуться до турецьких берегів. Не всі козаки носять луки, але кожен має рушницю; якби й польське військо було так само добре озброєне, то могло б помірятися з найсильнішою у світі піхотою. Іхній рухомий табір складається з возів, розташованих у певному порядку, і служить їм могутнім прикриттям при несподіваних нападах супротивника.
Отже, ці запорожці прибули для участі у турецькій кампанії, але з вини Бо-родавки, людини бездіяльної, як ми бачили, пізно з'єдналися з польським вій-ськом і не встигли до прибуття ворога заготувати припасів ні собі, ні коням; тому нашому війську наказано було ділитися з ними сіном і сухарями. Але оскільки число їхнє було немалим, то припасів не стачало ні тим, ні іншим. Серед козаків з кожним днем зростало ремствування і незадоволення; вони щодня з'являлися зі скаргами до Петра Конашевича, який з вірності до Речі Посполитої повідомив Ходкевичу та комісарам про можливе збурення в його війську просячи завчасно запобігти лихові. Деякі запорожці приходили до нас із пропозиціями, інші (за зви-чаями черні) починали ганебний торг зі своєю вітчизною.
Владислав, ім'я котрого користувалось у них великою повагою, порадившись з гетьманами і комісарами, послав до запорожців Петра Опалинського і Якова Со-беського, щоб вони в ім'я спільної користі спробували приборкати хвилювання. Допущені на велику козацьку раду й зустріті Конашевичем з належними поче-стями, комісари виклали справу В інтересах посольства здавалося доречним аби першим говорив Яків Собеський, добре відомий запорозькій старшині ще з часів московського походу Отже, Собеський у короткому шанобливому слові від імені Владислава, Ходкевича й комісарів перерахував усі заслуги козаків перед держа-вою, похвалив нинішнє їхнє завзяття і заклинав особою та життям того ж Влади-
40
 
 
слава у такому тяжкому для Речі Посполитої становищі не віддавати на поталу віри Христової, вітчизни і своєї слави, здобутої протягом багатьох століть. Через скрутний стан громадської скарбниці, він обіцяв у відшкодування збитків 15 тисяч злотих, однак з тою умовою, щоб козаки після закінчення походу спокійно чекали обіцяної суми у вказаному місці, не наїжджаючи на руські землі. Без-страшний, але голодний натовп з незадоволенням сприйняв ці речі, дорікаючи мі-зерністю винагороди й невизначеністю часу виплати. Втім, за посередництвом Петра Конашевича та інших старшин, нам вдалося заспокоїти голови, так що нас попросили тільки скріпити на папері всі наші обіцянки. На це ми охоче згоди-лися, бо грамоти з підписами і печатками Ходкевича, сенаторів і усіх комісарів, що брали участь у поході, швидше і певніше могли дійти до відома короля.
Тим часом Ходкевич, бажаючи показати Костянтину Вевелі, який вже про-тягом декількох днів мешкав у таборі, свою готовність прийняти пристойні умови миру послав візиру помірні й справедливі пропозиції.
Надвірний маршалок Любомирського Яків Зелінський видавався людиною найбільш підходящою для подібного доручення; він і супроводжував Вевелі, на-ділений деякими пропозиціями до Гусейна від Ходкевича та комісарів. Перш за все, він мусив просити, щоб йому в силу міжнародного права й згідно достоїнства Речі Посполитої, було убезпечено вільний пропуск. Після цього йому доручено було нагадати про стару дружбу що існувала колись між обома державами, і поль-ську кров, пролиту в Молдавії та Валахії, і зазначити, що у той час, коли мало не весь християнський світ палає ворожнечею до оттоманського дому Польща, при першому повідомленні про вступ Османа на престол, відрядила до Порти послом теребовельського старосту Петра Ожгу який мав скласти вітання новому імпе-раторові і тим самим укріпити давні приязні стосунки між обома країнами. На-щадки ні в чому не можуть дорікнути Сигізмундові, як буде відомо, що секретареві і послові королівському при дворі Османа, Отвиновському завдано тяжкої образи. Якщо турецький уряд розгнівили безчинства козаків, то монархи обох країн, в силу старої приязні, могли б полагодити цю справу посередництвом грамоти чи посольства перш, ніж подавати сигнал до війни. Бажаючи підтримати добрі стосунки з Портою, Річ Посполита готова утихомирити свавілля запорож-ців; проте допоки польська зброя буде обернена проти них, татари можуть ско-ристатися цим і вторгнутись в польські землі; тому Осман, від волі якого залежать ці наскоки, може сам досягти того, щоб козаки перестали шкодити туркам. Та-кими були мирні умови, запропоновані візиру Зелінським, але неприятель хотів війни.
Уранці турецькі війська показалися під лісом проти польського табору Гар-матні постріли були спрямовані на фланг Любомирського, а в загоні Станіслава Стаднидького були вбиті декілька коней, а також Бронецький та ще один солдат. Майже опівдні численні натовпи ворога, помічені під лісом, швидким кроком ки-нулися до шанця Мощинського, обминаючи загін Яна Вейгера, бо один угорець, що втік зі своєї хоругви до турків і знав, що цей пункт був слабко захищений, спо-вістив про те ворога. Турецька кавалерія, прив'язавши коней до дерев, швидко ру-шила разом з яничарами до зазначеного пункту Польський табір здригнувся від раптового грому і тріскотняви. Всі лементували у відчаї, що ворог перейшов уже
41
 
 
за шанці, але обидва гетьмани підбадьорювали солдатів, а рицарство похапцем поспішило на заклик. Ходкевич, втративши надію на укладення миру і сумні-ваючись навіть у житті Зелінського, заклинав своїх святими таїнами віри, недо-торканністю вітчизни, громадською безпекою та всім дорогим і святим кожному мужньо вдарити на ворога. Сам він також сів на коня біля воріт Любомирського і на чолі охоронців королевича піддавався найбільшій небезпеці. Любомирський послав підкріплення до шанцю Мощинського. У рішучу хвилину поляки з под-воєною мужністю власними грудьми заступали шлях ворогові та, забуваючи про будь-яку обережність, нехтуючи спрямованими в них рушничними пострілами, показували з-за валів посвячені вітчизні голови, та з Божою допомогою услав-лена їхня мужність увінчалася перемогою. Багато турків лягло на місці, багато найвельможніших, смертельно поранених, взято було в полон, де вони незабаром завершили життя. Видно було, як валялися в пилюзі турецькі голови, відділені від тулуба, як персні, відрубані разом з пальцями, шовковий одяг, чалми з тонких азійських тканин і язичницькі монети продавалися в таборі.
Угорець Текелі кинувся на полишених у лісі коней, перебив декількох тур-ків, що там були, і звершив би ще більше, якби вчасно отримав підкріплення. Тут загинув Каракаш-паша Буди (Пешту) (високий чин, що давали найбільш заслу-женим і досвідченим у військовій справі); людина, що користувалась у своїх гуч-ною славою, прийнятий з честю цілим військом Османа, він своєю присутністю, здавалося, додавав блиску Хотинському походу а його великий розум тяжко зно-сив суперництво Гусейна у почестях і милостях султана. То бенкетами, то го-стрими глузуваннями він заохочував до бою своє мляве військо і, пообіцявши Османові беззаперечну перемогу в той же день сам виніс на собі всю тяжкість битви, тим часом як Гусейн, людина хитра, боязка й недосвідчена у битвах з по-ляками, скористався всією його славою. Каракаш-паша знаходився на першій лінії вогню і впав жертвою хитрощів Гусейна, що стояв у резерві, й був більш небез-печним ворогом, ніж самі поляки. Візир не дав йому підкріплення з тією метою, щоб Осман після його поразки впевнився, що він не заслуговував довіри. Тіло Ка-ракаша, привезене до табору у відкритому повозі, запряженому чотирма білими кіньми, являло зловісне видовище для турків, котрі віддавали йому погребне по-шанування, наповнюючи повітря плачем і лементом. Ім'я його й донині оспіву-ється серед турків, бо у них зазвичай особливими обрядами вшановувати пам'ять загиблих у бою героїв.
Зрадник угорець з шанців Мощинського отримав достойну покару за свою підступність, бо ворог, зазнавши невдачі в атаці, в свою чергу запідозрив його у зрадництві й порубав на дрібні шматки. Палаючи жаданням помсти, турки на ранок вийшли з табору ще здаля розпустивши знамена всіх полків і розтягши ве-личезну лінію своєї артилерії, показалися вдалині, потім сховались за гору, де й за-лишалися до вечора. Неподалік від Браги татари, які за своїм звичаєм грабували околиці, напали на поляків, що йшли під Кам'янець для здобування припасів, від-няли у них вози й коней, більшість забрали в полон, а решту перебили. Військо також хотіло відступити до Кам'янця, але позаяк багато хто під цим приводом приховував тільки намір ганебної втечі, то вийшов суворий наказ, щоби ніхто не смів і ногою переступити за Дністер. Тоді Ходкевич скликав усе своє військо і
42
 
 
звернувся до нього з промовою. Схудлий, виснажений хворобою лежав він у на-меті на похідному ложі й слабким голосом мовив:
«Всі ви бачите, як уперто Осман наміряється продовжувати війну Бачите зі щоденного досвіду, як страждають наші коні від нестачі корму яких втрат заз-наємо ми від хвороб. Виплати утримання не можна чекати найближчим часом, на підкріплення також даремно розраховувати, позаяк про прибуття короля і по-сполитого рушення і досі нема ніякої звістки. На мою думку небезпечно вдарити на ворога з малими і слабкими силами, якщо він може підкріпити всі свої дії такою сильною кіннотою. Витримувати ж у таборі атаки ворога здається мені справою ще менш можливою через брак пороху Тепер нехай кожен висловить свою думку про те, як вийти з такого становища; бо там, де йдеться про достоїнство і безпеку королевича Владислава, краще відступити у повному складі, ніж згодом тікати поодинці».
Ходкевич замовк і обвів поглядом збори, спостерігаючи за обличчями, вира-зом очей і рухами ватажків. Він зрозумів, що ця промова, настільки невідповідна його генію та славі, швидше здивувала, ніж упевнила рицарство. Жоден голос не підтвердив слів гетьмана, усі чекали в мовчанні, що скаже він далі, потім усі за-гомоніли, говорячи, що краще полягти зі славою за вітчизну, ніж кидатися в га-небну втечу, намагаючись втекти від долі. У нещасті випробовуються доброчинності, в небезпеках - великі люди. Таким чином, хитрування гетьмана мало повний успіх і він спрямував усі думки в бажаний бік. Рицарство поклялось іти на ворога, і Петро Конашевич, присутній там з головною запорозькою стар-шиною, нічим не порушив спільної згоди; навпаки, він, хоча й не шляхетського походження, довів, що може посперечатися в хоробрості з найвельможнішими рицарями.
Після короткої секретної наради з комісарами Ходкевич знову звернувся до війська з такими словами:
«Наскільки ваші щирі зусилля, мужність непереможеного рицарства та все-загальна рішучість до кінця відстоювати інтереси вітчизни підкріплюють мій дух у хворому тілі, бачить Той, хто читає потаємні думки людини. Я відчуваю, як ожи-вають мої груди й повертаються сили, коли бачу, що цвіт Речі Посполитої вкри-ває її новою славою. Сміливо вперед із вродженою вашою мужністю, польське і литовське рицарство! Швидше помру, ніж зраджу ваші прагнення. Під охороною Бога, при йменні якого падає у порох усіляка могуть, нехай щастя буде вашим вождем і доблесть супутником; я ж до останнього подиху піду попереду вас, куди б не привела нас доля вітчизни. Не думайте, щоб я і комісари виявилися невдяч-ними стосовно вас; не кажучи вже про те, що нащадки назвуть вас своєю окрасою, а Бог нагородить на небесах. Якщо я повернусь живим з цієї війни, Річ Поспо-лита дізнається від мене про ваші заслуги, а королівська милість достойно наго-родить вас за зусилля. Тепер же, коли нашим найголовнішим завданням є цілість війська, користуючись даною мені владою, обіцяю тримісячне утримання у наго-роду кожному хто відзначиться під хоругвою, а віра наша нехай буде в тому за-порукою».
Коли розпустили збори, замість нещодавньої зневіри наші серця наповню-вала радість; сяючи радістю, виходили рицарі з намету Ходкевича. Одні ручка-
43
 
 
лися, ніби обіцяючи один одному взаємну підтримку; інші, що вже кинулися ті-кати, тепер поверталися, паплюжачи тих, хто спокусив їх. У цілому таборі не чутно було інших слів, крім вигуків: «Помремо на місці! Краще тут чекати остан-ньої битви, ніж залишити хоругву».
Вісім тисяч запорожців напали вночі на турецький табір у тому самому місці, де була позиція загиблого Каракаш-паші. Користуючись темрявою, вони раптово увірвалися до табору і кинулись в намети, в яких мусульмани спочивали вві сні, а прокинувшись, нездатні були дати відсіч.
Козаки захопили коней, верблюдів, знамено, знак військового достоїнства Ка-ракаш-паші, та іншу розкішну червону хоругву потім щасливо повернулися до свого табору, обтяжені здобиччю.
Тим часом відсутність Зелінського турбувала вождів. Щоб повернути його, Ходкевич наказав одному з турецьких маркітантів вручити йому листа на ім'я во-лоського воєводи Радула, яке скоро дійшло до Зелінського.
Знаючи від лікарів, що хвороба Ходкевича з кожним днем набуває все небез-печнішого розвитку Владислав скликав рейтарів і комісарів для наради й обго-ворення подальшого плану воєнних дій. Виникло одностайне рішення тісніше обгородити табір, а тим часом сповістити короля про безнадійний стан Ходке-вича. Про всі постанови військової ради мусили повідомляти гетьманові Яків Со-беський і каштелян сохачевський Костянтин Плихта.
За межами табору не припинялися сутички. На чолі поляків став доблесний рицар, каштелян белзький Станіслав Жоравинський; хоча й знесилений довгою хворобою, він показував незламний розум; збирав молодих панів, а саме: Миколу Сенявського, Яна Розражевського та інших і разом з ними організовував вдалі воєнні дії. Початі битви підтримували і продовжували: Симон Копичинський, Криштоф Василинський, Ян Радешинський і Ян Свічинський. Фекеті, звичний бити ворога, відняв у нього багато коней, мулів і буйволів.
Повернувся нарешті й Зелінський разом з Вевелі, затриманий через зміну ту-рецьких чиновників. Посаду великого візира отримав Дилавер-паша замість Гу-сейна, що потрапив у немилість. Цей Дилавер-паша, правитель Месопотамії, був родом черкес або, як говорять деякі, русин. Розповідають, що коли після вбивства Османа яничари напали на дім Дилавера, а руські полоненні стали захищати його, він по-руськи звертався до них, спонукуючи до стійкого опору Похилі літа, до-свідченість, набута при виконанні різноманітних посад, і нарешті зносини з пер-сидським шахом - усе це надало йому великого значення серед турків. Величезні багатства, зібрані в Азії, допомогли йому здобути милість Османа, який, незва-жаючи на молодість і великий розум, вирізнявся скупістю та ганебною жадібністю до поборів. Підкупивши осіб, які мали вплив при дворі, Дилавер підніс султанові велику суму золота і таким чином, незважаючи на своє пізнє прибуття до табору одержав посаду візира на зміну Гусейну, якого і султан, і народ зненавиділи за отриману під Хотином поразку Він міг би навіть втратити життя, якби не зусилля приятелів, які допомогли йому залишитися другим візиром.
Дилавер зайняв першу посаду в державі, проте через похилі літа виявляв мало схильності до битв, та ще й розраховував на подарунки, які міг би отримати від польського посла. Після таємної угоди з великим муфтієм Хаджи і негром Киз-
44
 
 
ляр-агою (начальником гарему), він люб'язно прийняв Зелінського, забезпечив його грамотами для вільного повернення і відпустив з надією на укладення миру
Запорожці, як і досі, продовжували турбувати ворога нічними набігами, на-падаючи на розіпнуті за Дністром намети, де турки гинули вві сні або рятувалися втечею через міст. Козаки не вміли користуватись удачею, вважаючи грабіжниц-тво головною метою війни і перемоги, вони шукали тільки поживи і повертались обтяжені здобиччю. Сам Гусейн, захоплений зненацька серед ночі, ледве встиг ви-хопитися з рук козака. 3 нього зірвали дорогий одяг, чалму і пояс, в якому були зброя і гроші, а сам він цілу ніч блукав лісом, знайшов нарешті вузьку печеру за-криту гілками, де й переховувався до ранку
Помітивши наближення смерті, Ходкевич зробив розпорядження відносно земного майна, а прийняттям св. Таїн приготував свою душу стати перед страш-ним судом Божим. Його перенесли до Хотинського замку щоб приховати від во-рога його кінець. Хтось, проходивши, пізнав гетьмана, коли його переносили хворого, і розповсюдив передчасну чутку про його погребіння, бо сльози на всіх очах і стогони, які виривалися з кожних грудей, надавали цій ході вигляд погреб-ної процесії. Щоб розвіяти смуток, охопивший військо, його зайняли походом. Визненський староста Микола Коссаківський на чолі легкої кінноти Воронича і руського воєводи Яна Даниловича з відбірним рицарством волинського воєвод-ства і сотнею піхоти королевича Владислава рушили до Кам'янця, обгородивши себе возами від раптового нападу Сильне і різнорідне військо оточило табір. Лю-бомирський наказав укріпити шанці Вейгера, а запорозький табір пересунути ближче до зайнятої Денгофом позиції. Приваблені здобиччю запорожці числом 2000 вирушили вночі у похід разом з угорською піхотою Бобовського, а також з табірною прислугою. Переправившись через Дністер, вони звичним маневром вдарили на ворожі намети, багатьох захопили в полон, багато з втікачів потонули у річці. Козаки встигли вже зайняти турецький міст, ретельно побудований мол-даванами і волохами за розпорядженням Османа, і могли б знищити його, якби вміли також користуватися перемогою, як уміли перемагати. Але втративши час на захоплення здобичі, вони галасом розбудили турків і дали тим можливість від-бити напад.
Тим часом Ходкевич, який пожив уже достатньо для самого себе і для слави, та зовсім мало для батьківщини і родини, після тривалих страждань помер від епі-лепсії в Хотині, 8 жовтня, між двома і трьома годинами опівдні. Лише фортуна і доблесть могли спільно створити такого богатиря. Фортуна обдарувала його чис-ленними милостями. Рід його, як з батьківського, так і з материнського боку, відз-начався вельможністю. Його батько, віленський каштелян і великий маршал Великого князівства Литовського, походив від дідів і прадідів, уславлених звитя-гами на полі битв і в сенаті. Його мати, Христина Зборовська, донька краківсь-кого воєводи, мала братів, які користувалися почестями і обіймали високі посади. Богатирська фігура самого гетьмана була цілком варта такого роду: обличчя на перший погляд суворе, але сповнене величі, мало відбиток великого розуму і вій-ськової відваги; відкритий лоб, орлиний ніс, усе виказувало героя. Фортуна на додаток наділила його багатствами, які він ще збільшив блискучими шлюбами: першим з Софією Мелецькою, донькою подільського воєводи і коронного геть-
45
 
 
мана, вдовою князя Симеона Слуцького і другим з Анною Острозькою, дочкою волинського воєводи, князя Олександра Острозького. Обидві дружини Ходке-вича уславилися вельможністю роду освітою, святістю життя, скромністю зви-чаїв і величезними у наш час маєтками в Польщі. Сам він займав послідовно посади: литовського підчашия, лівонського комісара, жмудського старости і, на-решті, віленського воєводи. Постійні перемоги і тріумфи не лише свідчили про те, що доля йому сприяла, але також доводили енергію і доблесть, що не поки-дали його протягом усього життя. Перш за все, він відзначався великою побож-ністю: він смиренно молився перед битвами і посилав вдячні моління після перемоги; ще за багато років до смерті він встановив звичай щосуботи, очистивши душу від гріхів, приймати св. Таїни. У м. Кретинзі він своїм коштом побудував багате приміщення для костьолу і монастиря; у Бихові спорудив монастир кано-ніків регулярних св. Августина, а на Жмуді наділив фундушем отців єзуїтів. Про його відданість інтересам вітчизни можуть свідчити прекрасні укріплення мі-стечка Бихова і замок в Ляховичах, чудовий розкішними будинками і величними укріпленнями. Про його милосердя розповідають вбогі, поранені чи потерпілі від будь-якого нещастя солдати, яким він допомагав то грішми, то одягом, то зброєю чи кіньми, і взагалі підтримував, чим міг. Його благодійність створила йому гучне ім'я навіть серед чужих і віддалених народів. Від природи схильний до гніву він проте ніколи не ставився суворо до полонених, навпаки, відпускав їх з честю і да-рами, а трупи ворожі, за прикладом римських героїв, віддавав пристойному по-хованню. Після Кірхгольмської перемоги він особисто був присутнім при похованні вбитих німецьких князів, причому церемонія була влаштована ним з пишнотою і розкішшю, якій дивувалися іноземні народи і навіть вороги. Лівон-ська війна показала нащадкам його величезні військові таланти; зі своїми пере-можними знаменами він з нечуваною швидкістю пробігав місцевості, непрохідні через болота, озера і ліси, а чимало фортець здавалися йому негайно при його появі, і Вольмар був взятий ним майже без бою, Парнава - за допомогою однієї лише гармати. 3 малими силами, лише завдяки великій енергії та військовому до-свіду йому вдалося відстояти Ригу Динамюнд, Дерпт і Вейленштейн. Своїм бо-гатирським духом він сповнив жахом не лише ворога, а навіть і море, на якому спалив шведські кораблі.
Кірхгольмську перемогу одержану над Карлом IX, можна вважати швидше винятком, достойним зачудування народів, ніж нормальним історичним фактом. Недаремне всі очевидці дивувались, як можна було з такими мізерними силами одержати перемогу над таким численним ворогом, війська котрого складалися зі шведів, французів і німців. Битва була нечувана у наш час - у ній полягло на місці дев'ять тисяч воїнів. В інтересах істини додам, що Ходкевич упродовж стількох років жодного разу не був переможений шведами і постійно залишався перемож-цем протягом всього часу Лівонської війни. Що стосується внутрішніх розбратів у краї, то в них він завжди підтримував королівську партію і власними матері-альними засобами, і вірною порадою, непохитним розумом і швидкими розпо-рядженнями. Щастя також сприяло йому в Московській кампанії: знаходячись на чолі війська в найнебезпечнішому становищі, коли доводилося боротися і з власним незграбним рицарством, і з московськими військами, що в декілька разів
46
 
 
перевищували число його сили, Ходкевич зумів підтримати честь Речі Посполи-тої і зберегти безпеку свого війська. Заздрощі намагались запевнити співвітчиз-ників, ніби згодом він з меншою славою правив завойованим краєм. Але він вважав більш почесною справою допомогти одному громадянинові, ніж знищити тисячу ворогів. Зі славою повернувся він і з іншого походу Владислава, що за-кінчився завоюванням більшої частини Північного князівства. Після стількох вдалих подвигів, прихильна доля вшанувала його таким кінцем, що разом із за-кінченням грізної війни, яка вкрила безсмертною славою його ім'я, завершився і його життєвий шлях.
Це був воїн загартований, який легко переносив труднощі, спеку, холод і без-соння. Він був щедрим і досвідченим у виборі вивідувачів, а вмінням розташову-вати війська перед боєм і обирати позицію не поступався найзнаменитішим полководцям давнього і нового часу Будучи досвідченим у військовій архітек-турі, він мав і необхідні математичні знання. Любив він гарних коней і зброю, а його зовнішність, рухи, хода і вбрання в усьому виявляли рицарське походження. У родинному колі він був сповнений лагідності, хоча занадто серйозним через слабке здоров'я і тяжкі воєнні турботи, особливо з часів московських походів. Хворобливою дратівливістю він страждав і під Хотином; тому якщо траплялося, що розпорядження його не були досконально виконані або спізнювалися під-кріплення, тоді він був нестриманим у гніві. Ось чому саме під час Хотинського походу багато хто з рицарів вороже ставився до гетьмана. Проте ми повинні виз-нати, що якби він острахом покарання не стримував непокірливих солдатів, Річ Посполита давно б вже впала під ударами ворога.
Тіло Ходкевича, перевезене з Хотина до Кам'янця, а звідти до Острога, через різноманітні домашні і родинні незгоди, ледве змогло бути похованим з належ-ною пишнотою турботами опечаленої дружини через чотирнадцять місяців після його смерті. Гробниця його є пам'ятником перемоги над самими заздрощами, який перевищує грецькі й римські мавзолеї.
 
47
 
Книгд трєтя
Подібно до всіх важливих справ, смерть Ходкевича, хоч вона й ретельно при-ховувалася, незабаром стала відомою як у польському так і в турецькому таборі. Кожен журився над долею Речі Посполитої, у настільки рішучу мить позбавленої такої опори. Навіть заздрощі змовкли у той час, як доброчинність оплакувала його. За життя деякі звинувачували Ходкевича в надмірній суворості дисципліни, але після смерті усі плакали за ним. Литовські війська, які знаходилися під ке-рівництвом королевича, відмовлялись підкорятися Любомирському доки сам ко-ролевич не подав доброго прикладу підкорення владі зі скромністю, особливо прикметною в такій високій особі. Королевич визнав над собою зверхність Лю-бомирського, а також визнав справедливим, щоб литовці, які були тепер у мен-шості, підкорилися Любомирському, хоча й поляку, якщо раніше польське військо, більш чисельне, визнавало верховну владу Ходкевича, литовського геть-мана. Тим більше, що на попередніх сеймах держава зрівняла у значенні обох геть-манів. Отже пропозиція Владислава була прийнята литовським рицарством і смерть Ходкевича не дала приводу до подальшого безладу Навпаки, у той час, як наближалася грізна рішуча мить, сильніше й енергійніше діяли голови. Любо-мирський скликав велику раду на якій прийняв владу і підтвердив тримісячне утримання, обіцяне солдатам його попередником.
Близько цього часу Фекеті, повертаючись з таємної, вельми вдалої експеди-ції, зустрів татар, які гнали полонених і здобич, відбив те й інше і вкрив своє ім'я новою славою.
Тим часом турки, які не могли до тих пір зламати польських сил, незважаючи на численні наступи, намагалися принаймні перестрашити нас то диким криками, то гарматними і рушничними пострілами. Нарешті зайняли покинутий Вейгером шанець та із залишків його посилено тіснили нас. Якби не підоспіла на допомогу гетьманська піхота, хоругва Русиновського опинилась би в жахливому стані. Польські воїни стрімко кинулись назустріч ворогові, вдалим маневром відняли у турків два великих знамена й відбили їхні війська. Ватажок легкої кавалерії Ко-пачевський і Лермунт, начальник німецької піхоти, обидва поранені, довели не-похитну мужність.
Наступного дня турки обстрілювали протилежний берег, здійснили п'ятде-сят гарматних пострілів, але невдало намагалися потурбувати козаків і хоругву Русиновського. Тим часом Костянтин Вевелі їздив до турків, щоб виклопотати охоронні грамоти для нашого посла (на основі міжнародного права) або запро-понувати, чи не побажають вони дати заручників. Але повернувся з відповіддю від візира Дилавера, що обмін заручниками, який суперечить уявленню про вза-ємну чесність обох народів, був би принизливим для достоїнства Османа; що сто-сується звичайних охоронних грамот, турецький уряд не відмовить в них - і дійсно, Вевелі привіз їх із собою.
48
 
 
Розлючений постійними невдачами і бажаючи перемогти чи нарешті самому бути переможеним, Осман дав волю нічим не стримуваній сваволі, напружив усі зусилля і вдарив на поляків у день св. В'ячеслава, чеського короля, нашого ста-ровинного патрона, який покровительствував в даному випадку 3 восьмої години ранку аж до смеркання вівся запеклий бій. Понад 60 гармат безперервно гриміли, небо палало, а повітря потемніло від диму, земля дрижала, стогнали ліси, скелі розпадались на шматки. Що бачило око протягом цілого дня, того не описати на одній чи двох сторінках; неможливо висловити певно, з яким шалом і мужністю чи швидше відчаєм бились обидві сторони. Ядра великого калібру, пущені через ріку, потрапляли до табору в запорозькі шанці або розривалися біля маленької хатки, в якій мешкав королевич Владислав. Один шотландець з його охоронців, хворий лихоманкою, що лежав на землі в своєму наметі, був убитий ядром у ту хвилину, коли підняв голову аби прийняти їжу Своєю смертю він довів військо-вим людям, що той, хто зустрічає смерть обличчям в обличчя, швидше може уник-нути її, тим часом як той, хто намагається ухилитися від небезпеки, швидше падає її жертвою. Ворог спрямував свої головні сили на загін Русиновського, котрий для зручності кінних герців був озброєний винятково малими рушницями й, спо-діваючись на себе, укріпив свою позиції лише низьким валом. Турецька кавалерія, спішившись, об'єдналась з яничарами, озброєними щитами, яких раніше у них не помічали. Турки пройшли між лісом і слабкими запорозькими шанцями, звіду-сюди загрожуючи Русиновському. На іншому березі татари, з шаленими криками кинувшись галопом, ніби намагаючись переплисти ріку, не встигли також за-страхати поляків. При виді небезпеки, яка загрожувала Русиновському королевич Владислав відрядив на підкріплення йому піхоту Альмада, Бобовського й Коха-новського, яка складала частину його власної охорони, залишивши при собі тільки вірних його особі шотландців та ірландців.
Тим часом ворожі приступи все посилювалися, що аж цвіт рицарства опи-нився в небезпеці. Тоді Любомирський послав кращим загонам наказ відділити від кожної хоругви певну кількість відбірного рицарства і скласти з нього останню резервну силу чим довів похвальну передбачливість, і всі дружно й охоче рушили на вказані ним пости. Щойно навербовані солдати, відокремившись від ветера-нів, полетіли на допомогу Русиновському, тим часом як ветерани залишилися на місці, поклявшись перемогти або загинути. Помчало до Русиновського прудке рицарство, несучи голови у жертву вітчизні, а минаючи шатра, де лежали хворі в чекані сумного кінця, чуло їхні стогони та заклики про спасіння спільної вітчизни. Хоругви Русиновського, підкріплені цвітом польського рицарства, відновили на-решті свої виснажені сили. Новоприбулі зустріли і ворога перед шанцями і зав'язався жорстокий бій: поляки стрімко наступали, турки з жахом кидалися ті-кати, а перемога, що схилялася на їхній бік, змінилася тепер ганебною поразкою. На руїнах Альмадового окопу на пагорбку Шемберг насипав новий шанець, який укріпив двома гарматами і гарнізоном з 50-ти чоловік угорської піхоти і загону київського воєводи, Фоми Замойського. Сюди поспішили брати Речицькі: Юрій, ужендовський староста, Андрій, Ян, Микола і Станіслав, відомі своєю ревністю до захисту вітчизни. Шемберг цього разу виконав дотепний маневр. Помітивши во-рога, що кинувся до нього, він сховався за своїми валами; тим часом турки, нічого
49
 
 
не помічаючи і вважаючи укріплення покинутими, мчать до нього без усяких осторог і потрапляють під град пострілів. Лише небагатьом вдалось уникнути не-безпеки, більшість було розбито вщент. По інший бік Хотина турки зіштовхну-лися з іншими нашими загонами, але також зазнали невдачі і розсіялись у ближньому лісі. Наступ ночі припинив досить щасливі для поляків сутички, а ус-піхи цілого дня додали нам стільки надій, скільки відібрали їх в Османа. Скоро після того, під час нашого посольства, турки у відвертій бесіді з нами називали поіменно багатьох зі своїх, загиблих того дня, коли Осман втратив кращі сили свого війська.
Відомо, що доля любить грати людьми; тому, незважаючи на всі удачі, слід було побоюватися переміни щастя тим більше, що брак пороху міг знищити всі ре-зультати перемоги. Почали говорити про умови почесного миру У присутності королевича відбувалась нарада комісарів з гетьманом і сенаторами, на якій вирі-шено, що можна без порушення достоїнства і користі Речі Посполитої відрядити послів до Османа. Сенатори, відстоюючи честь свого звання, стверджували, що на них мусить бути покладено посольство, зі свого боку комісари, обрані волею сейму з середовища рицарського звання, доводили, що це посольство за законом належить до їхніх обов'язків. Оскільки обставини не припускали ні зволікань, ні суперечок, то справу полагоджено такою комбінацією: одного сенатора й одного з сеймових комісарів. 3 числа сенаторів обраний був белзький каштелян Стані-слав Жоравинський, людина розумна і справедлива (який у той час, коли пи-шуться ці записки, після тривалої хвороби закінчив життя на прикрість державі та друзям), з середовища комісарів Яків Собеський. Заради спільної справи обидва вони прийняли покладений на них обов'язок, хоча й небезпечний і не-приємний.
Щоб попередити можливість неправильного тлумачення умов миру комісари вручили їхній текст, скріплений підписами всіх сенаторів і комісарів, для збері-гання королівському секретареві Андрію Шолдрському, що обіймав при особі Владислава посаду канцлера; самі ж, наділені грамотами від Любомирського до султана і великого візира, рушили в путь. Взяли також для роздачі туркам пода-рунки від гетьмана і його радників, до яких Владислав від себе додав зброю. По-слів напучували добрі побажання цілого війська. Деякі шкодували про їхню долю, побоюючись поганого кінця посольства, інші, навпаки, висловлювали найкращі передбачення. Супроводжував їх цвіт польського рицарства, вражаючи підбором коней і пишнотою вбрань. Між польськими вершниками і турками, які дивилися на них здаля, відбувся німий обмін вітаннями; обидва боки знаками запрошували одне одного до спілкування, яке Любомирський, зрештою, своїм суворо заборо-нив. За наказом візира назустріч полякам вийшли декілька літніх заслужених чау-шів і вступили з нами в розмову за посередництвом одного з них, поважного старого, прикрашеного довгою сивою бородою. Белзький каштелян відповідав йому розмірено і гідно достоїнства Речі Посполитої. 3 такою ж шанобою прий-мав послів волоський воєвода Радул у присутності своїх кращих шляхтичів.
Не зайве, мені здається, коротко описати зовнішній вигляд Османового та-бору який я з увагою оглянув. Нехай ніхто не гадає, що у звичаях турків влашто-вувати табір відповідно до військових правил. Як на хвилинній зупинці в дорозі,
50
 
 
так і на довготривалих стоянках, хто раніше приходить, займає те місце, яке йому сподобається; тому і під Хотином, через розмаїття місцевості, різнилося розта-шування табору то на пагорбах, то в долині тощо. У натовпі людей, коней і різної худоби тісно розміщені розцяцьковані шатра і численні гармати, які надавали кар-тині грізної величі. Найпрекраснішими були житла начальників військ і провін-цій, шатра майстерно влаштовані на підпорах у вигляді замків, прикрашені на верхівках то позолоченими кулями, то прапорами різних кольорів, то орлиними крилами, які слугують у них ознакою вельможності. На довгих жердинах, вбитих у землю, маяли кінські гриви, також прикрашені позолоченими кулями. Не було ніде місця, вільного від людей і худоби, навпаки, вдень і вночі всі проходи в таборі були заповнені гуртами, які сновигали, то гнані на пасовисько, то назад до табору При сході та заході сонця люди і тварини в незліченній кількості йшли до Дні-стра: одні по воду інші на водопій і здіймали таку пилюгу що всі околиці вкри-вались густою імлою. Проте, якщо звернути увагу на пануючу там дисципліну, то християнам, у яких її немає, доведеться червоніти перед турками. У них видно покору, видно, як суворо караються грабіжництво та пияцтво. Тут не побачиш ні сперечань, ні суперечок, ні бійок. Крики турецького війська під час битви зати-хають у таборі й можна подумати, що знаходишся у місті серед мирних громадян, а не у військовому таборищі. У цих язичників так багато марновірної побожності, що більшу частину ночі вони проводять у молитвах, що супроводжуються дикими вигуками. Сторожа організована найкращим способом, а для уникнення різно-манітних випадковостей перед кожним великим шатром цілу ніч горить ліхтар. Християни, переважно волохи, справляють різноманітну службу; на них покла-дено обов'язок будувати і охороняти мости, якщо ж вони не виконують її, або зне-магають під тягарем роботи, їх спонукають до того суворими покараннями. Туркам дозволено вбивати християн не лише на війні, але й тих, котрі мешкають на їхній землі.
Посли, проходячи серединою табору, куди їх для почестей супроводжували турки, прибули до стоянки Радула, де їх зустріла волоська старшина і, доки вони вставали з коней, шанобливо привітала їх від імені свого владики, обіцяючи до-статні зручності як для вершників, так і для коней. Ми відповіли на це, що посли короля і Речі Посполитої нічого не потребують і не приходять просити ні при-становища, ні поживи, однак не гребують гостинністю християн і друзів. Для того, аби рівний з рівним могли обговорювати умови, про які треба буде домовлятися з волоським воєводою, секретарем посольства призначений був Петро Трилят-ковський, маршалок двору Прокопія Оснявського, обраний за його виняткову мо-торність, скромність і прекрасні манери. Він і рушив до Радула оголосити від імені послів, що уповноважений для переговорів і домовитися з ним, як сусідом Польщі й посередником миру про час, місце і способи підписання перемир'я.
Ми обговорювали, що пристойніше: чи чекати Радулу в наметі, чи іти до нього; але через те, що пристойність ні в чому не була порушена, Трилятовський, оточений волоською шляхтою, рушив до воєводи, який з усім своїм сенатом чекав прибуття бажаних гостей. Позаяк не годилося при самому початкові переговорів починати чвари або вказувати підозру то посли попередили воєводу, який у свою чергу зробив декілька кроків назустріч їм у супроводі своїх радників і запросив
51
 
 
для приватної бесіди, при якій присутнім був один лише бан краєвський Катерд-жей, перший сановник Волощини. Вручивши грамоту Любомирського, посли на перший раз побажали лише, щоб їм якомога швидше випрохана була аудієнція у візира. Радул виявився гідним довіри і в справі миру прихильником польського королівства, по-перше, тому що був християнином, по-друге, тому що польсько-турецькі війни не дозволяли йому ні укріпити своєї влади, ні користуватися ба-гатими прибутками.
Зі свого боку візир Дилавер показав особливу поштивість, бо тоді ж відрядив назустріч нам для більшого вшанування п'ятдесят відбірних яничарів, які виріз-нялися красою вбрання і будовою тіла. Втім, воєнні дії не припинялися і під час цих взаємних турбот про мир. Турки стріляли через Дністер і турбували прибе-режну частину табору Біля воріт Любомирського польське рицарство затіяло су-тичку і декілька хоругв з успіхом помірялись з ворогом. Симон Копичинський, хоробро домагаючись перемоги, ледве уникнув загибелі: його поніс кінь, поране-ний списом супротивника. Настільки ж мінливу долю випробував Криницький, намісник гусарської хоругви Олександра Прусиновського, сина белзького воє-води. Одначе турецький стрій, вірогідно, був змішаний, якщо Прокіп Сенявсь-кий, який ішов зі своєю хоругвою від шанця Ходкевича на підкріплення Любомирському міг беззаборонно пройти мимо самих турецьких військ. Дивно також, чому турки, що так часто загрожували нам своїми військами і гарматами, жодного разу не спробували оволодіти Жванецькою фортецею, яку побудував кам'янецький староста Валентій Калиновський, - богатир високого духу Не стільки її позиція була вигідною для поляків через близькість до річки і самого Хотина, наскільки вона могла бути грізною в руках супротивника. Тим часом турки посилено намагалися здобути замок в Панівцях, на відстані милі від Кам'янця (побудований швидше заради краси й задоволення, ніж для воєнних цілей брацлавським воєводою Яном Потоцьким, мужем, уславленим рицарсь-кими подвигами), та після марних зусиль змушені були відступити через зраду татар. Оглянувши уважно розташування Кам'янця з прилеглими до нього уз-вишшями і не зважаючись вдарити на саме місто, турки спалили однак вірмен-ську церкву св. Хреста, побудовану на скелі.
Під час перебування послів у таборі Османа, турки, повертаючись із битви і проходячи мимо їхніх шатер змучені та знесилені, ховали від сорому отримані рани, а трупи своїх солдатів поспіхом відвозили у закритих возах. Великий візир, намагаючись відновити стару приязнь між Польщею і оттоманським двором, за-просив до себе послів у присутності другого візира Гусейна і великого скарбника Бачі-паши. Белзький каштелян, знаючи, що вуха цих дикунів не привчені до ви-шуканої мови, коротко виклав, що Річ Посполита готова зберегти умови попере-днього миру і просив Дилавера, як людину що посідає місце в раді Османа і стоїть біля керма управління, використати свій вплив у цій справі, вельми важливій для обох сторін. Важко повірити, наскільки посли визнали його приступним, людя-ним, миролюбним, повним правоти й законності у словах і діях; це приязне ві-тання, люб'язний голос і жести - все висловлювало повне співчуття справі обопільного примирення. Втім він просив послів змінити приміщення і зайняти шатра по-сусідству з ним і скарбником, щоб зручніше було вести переговори. Ко-
52
 
 
ролівська розкіш і вишуканість виявлялися як у його поводженні, так і в оздо-бленні Шатра і, судячи з обстави, можна було думати, що бачиш перед собою якого-небудь неприступного монарха, а не візира. Просто від Дилавера посли ру-шили до духовного проводиря мусульман, який колись був вихователем Османа в його дитячому віці й тепер користувався великою шаною і милістю султана. Згорблений від старощів, зі слабким голосом, він здавався цілковито безтямним і, коли посли вітали його, сидів ніби статуя з нерухомою головою, спрямованим до землі поглядом, зі складеними руками, в яких тримав чотки з камінців, бурмо-чучи молитви. Балакучий старий розлого відповідав на лаконічну промову белзь-кого каштеляна, перемішуючи свої слова багатьма жартами і мусульманськими забобонами. Він так само, як і візир, обіцяв ужити всіх зусиль для відновлення старовинної священної дружби між поляками і турками.
Коли справа таким чином дійшла вже до обговорення умов миру візир дору-чив Радулу розпитати про наміри поляків. Перш за все обидва боки зійшлися на тому щоби прикордонні суперечки були спільно розглянуті уповноваженими ко-місарами. Далі Радул вимагав рішучого придушення козацьких свавіль. У своїй відповіді посли з'ясували весь стан справи: джерело козацьких бешкетів міститься у постійних нападах татар, які так часто спустошують найбільш плодючі провін-ції держави, доводячи до злиднів багатьох поселян, а ці останні, у свою чергу го-тові усіма засобами позбавитися ворога й у всіляких бешкетах шукають виходу зі свого розпачливого становища. Кидаючи власні житла, вони вештаються, шу-каючи кращих поселень і почасти з помсти, почасти з метою грабунку вступають під козацькі знамена. Щоб не порушити миру з турками, Річ Посполита намага-ється стримувати їхнє свавільство то частими грамотами, то посиланням коміса-рів; були випадки, коли уряд готовий був покарати їх озброєною силою, але раптові напади татар відволікали його увагу.
У дійсності набагато винніші козаки, що живуть понад Доном, які, хоча на-лежать великому князеві московському, здійснюють усі свої бешкети під вигля-дом запорожців і ніщо у світі не змусить їх утримуватися від морських набігів. Коли ж волоський воєвода пригадав недавній напад козаків на землі Оргієвську та Сороцьку і наполягав на видачі всієї їхньої старшини до рук Османа, посли від-повідали лише, що після оголошення турками війни усі ворожі дії були дозволе-ними. До того ж негідно здавна відомій доброчинності та правдивості поляків видавати на поталу ворогові тих, котрі були нашими товаришами в битвах. На-решті, якщо вже необхідно покарати запорожців як порушників миру, то слід точно так же зробити з Бернаськом, Кантеміром і всією татарською старшиною. Радул без усякого приводу вигадував різноманітні причіпки і труднощі, скар-жився на Цецорський похід Жолкевського, як головну причину турецької війни, але отримав у відповідь, що гетьман був спровокований Скіндер-пашею і визнав за краще перенести воєнні дії з рідної землі на ворожу змовк перед справедливі-стю доказів. Нарешті запропонував відразу ж після повернення Османа до Кон-стантинополя надіслати йому, як володареві майже всієї землі, замість гарача якісь неймовірно цінні подарунки.
Знудившись від його тяжких умов, посли відповідали, що Річ Посполита ні-кому не платить данини, а польський народ, уславлений своїми вольностями, так
53
 
 
любить свободу що при найменшому її порушенні вважав би її остаточно втраче-ною. Для збереження ж своїх вольностей кожен готовий пожертвувати своїм май-ном, здоров'ям, і навіть життям. Якщо Осман побажає відновити стару дружбу з Сигізмундом, польський король готовий надіслати йому дарунки як запоруку доброї сусідської приязні, але аж ніяк не на знак турецького панування, бо поляки за звичаєм своїх предків і донині визнають своїм володарем лише того, кого самі обрали вільними голосами на трон. Радул вдовольнився цими відповідями та, не дратуючи і послів подальшими запереченнями, вирушив до великого візира, до-тримуючись лише тієї перестороги, щоб з числа умов миру було видалено пункт відносно звільнення польного гетьмана Станіслава Конецпольського, Самуїла Ко-рецького, Луки Жолкевського і Володимира Фаренсбаха, який утримувався в ланцюгах під суворою охороною в милі від Константинополя. Промовчав він про це заради того, аби Дилавер не зажадав великого грошового викупу від полонених, тим часом як він сам (тобто Радул) має таємні засоби, за допомогою яких ці по-лонені незабаром повернуться на батьківщину
Костянтин Вевелі, що намагався різноманітними вивертами здобути милість турків, радив послам, аби під виглядом запорожців туркам були видані злочинці, засуджені на ув'язнення у Кам'янці та інших замках. Ці зрадницькі намовляння мали метою налаштувати козаків проти Польщі, очорнити Владислава в їхніх очах і тим самим позбавити польський табір добрих воїнів. Але задум цей був розга-даний і тому не здійснився; проте Радул почасти особисто, почасти за посеред-ництвом інших осіб намовляв послів до прийняття запропонованих умов.
Крім різноманітних пропозицій було пущено в хід марні загрози: так, напри-клад, у таборі оголосили, що Осман має намір простояти тут ще шість тижнів; ту-рецькі полки часто виходили на показ, роблячи вигляд, ніби йдуть до польських укріплень чи повертаються з поля. Зі свого боку візир, коли не вдались його на-магання за посередництвом волоського воєводи вигадати у послів яких-небудь поступок, зважився нарешті сам спробувати щастя, використавши для цього весь свій вплив. Тому закликавши нас на таємну аудієнцію, умовляв згодитися на по-силку гарача до Константинополя і покарання запорожців. Потім загрожував, що Осман пробуде під Хотином до дня св. Димитрія, тобто до середини листопада, а шляхом через Молдавію пошле ногайських, кримських, білгородських і доб-рудзьких татар разом із загонами волохів, молдаван і європейських турків, які про-тягом цілої зими будуть спустошувати польські володіння. Сам же султан з настанням весни, зібравши численні війська в Азії й Африці, з'явиться до Польщі шляхом, підготовленим татарами. Все це візир говорив, не зводячи з послів пиль-ного погляду, намагаючись збентежити їх і спостерігаючи вираз їхніх облич, далі оголосив, що з цією відповіддю вони можуть безборонно повернутися до свого та-бору Каштелян белзький заперечив скромно і з достоїнством, що кінець війни зав-жди сумнівний, а перемога і поразка приховуються в таємних вироках долі; у даний же час турки не мають приводу гордитися, а поляки страшитися. Народ наш створений для свободи й так звик до неї, що швидше готовий пережити всілякі лиха, ніж згодитись іти під ярмо гарача. Після цього посли встали і, прощаючись, дякували візирові за дотримання священного міжнародного права і даного слова, виявленого як у прийомі, так і у вільному пропуску послів. Візир змовк, вражений,
54
 
 
але, бачачи непохитність послів, люб'язно подав руку обом, попросив нас зали-шитися і після цього виявився цілком зговірливим відносно мирних умов.
У справі прискорення переговорів немало допомогла обіцянка подарунків, зроблена від імені Речі Посполитої як самому Дилаверу, так й іншим, більш впли-вовим радникам Османа, бо турки, жадібні від природи, але грабовані своїм тира-ном, усі просякнуті ганебною спрагою золота. Довго велись переговори про дари, які мали запропонувати Осману та про те, щоб ці останні не були внесені як пун-кти трактату, оскільки це було б приниженням честі польського народу Посол, який вирушить до Константинополя для скріплення миру від імені Речі Поспо-литої, мусить представити ці дари від Сигізмунда Османові як дружньому мона-рхові. Незважаючи на молодість і великі здібності, Осман вирізнявся незвичайною жадібністю і при найменшому сподіванні на дорогі дарунки готовий був забути всю гідність монарха. Тоді Собеський зі згоди візира вирушив до свого табору щоб остаточно домовитися з Владиславом і комісарами у цій справі. Втім раніше, ніж залишити шатро візира, він наполегливо вимагав приборкання татар, які грабу-вали Польщу турбуючись понад усе про можливість, не порушуючи миру відби-вати набіги татар і переслідувати їх на їхній же території. Візир з незадоволенням вислухав цю промову Собеського, доводячи, що татари піддані султана і землі їхні належать державі. У випадку якби поляки зазнали прикрості від татар, Порта сама відомстить за неї й у цьому випадку буде надіслана хану сувора догана, тим часом як війна з татарами потягне за собою війну з оттоманською імперією.
Під час перебування послів у таборі Османа до польського табору прибув виз-ненський староста Микола Коссаківський. Він привіз провіант з Кам'янця і де-кількох полонених з волинської шляхти, відбитих у татар, які відрізали шлях від Кам'янця до Браги і, вважаючи, що Коссаківський іде без належної остороги, вда-рили на ньому із засідки, але, зустрівши сильний спротив, вони за своїм звичаєм тої ж миті розсіялись, надавши Коссаківському вільний прохід.
Турки з нетерпінням чекали повернення Собеського, який прибув наступного дня до белзького каштеляна і оголосив, що задля скріплення старої дружби ко-роль польський готовий надіслати дарунки, достойні Османа, якщо цей останній віддячить своєму сусідові такою ж люб'язністю. Принаджені цією обіцянкою го-лови дикунів посилено працювали над завершенням миру; незабаром все було ви-конано, залишалося лише послам, за старим звичаєм, з'явитися до султана з привітанням і проханням про скріплення мирних угод. Дилавер скликав інших візирів, великого скарбника, верховного суддю і всіх членів дивану; члени ради за-сідали урочисто в тюрбанах, відповідних званню кожного. Посли прибули до його шатра разом зі Станіславом Сулишовським, який мусив супроводжувати Османа до Константинополя постійним посланцем, згідно умов нового трактату Був при-сутнім і канцлер татарського хана Джанібек-Гірея. Обличчя старшини виказу-вало задоволення, викликане підписанням миру; багато хто з них, виснажені старістю, змучені походом, незвиклі до нашого клімату, боялися божої кари і мо-лили про швидке закінчення війни. Усі сиділи в мовчанні, а візир звернувся до поляків з такою мовою: «Мужі польські! В нинішній час ми бачимо, що перервана дружба між польським королем і оттоманською Портою знову зміцнена на добро і щастя обох могутніх держав. Сподіваємось, що з нашого боку не будуть пору-
55
 
 
шені мирні умови; ви ж зі свого боку намагайтеся не заплямувати своєї честі зрад-ництвом. Тепер ви станете перед непереможним імператором, який удостоїв вас свого споглядання як братніх послів».
Після чого, звертаючись до канцлера Джанібек-Гірея, промовив: «Я бажав, аби ти був присутнім при цьому і знав про умови підписаного миру Іменем Ос-мана, перед лицем якого татарський хан є порохом і підніжжям ніг його, оголосиш йому найсуворішу заборону віднині збройно вдиратися до польського королів-ства: якщо ж він порушить волю султана, то не лише буде позбавлений ханства, а й заплатить за це життям».
Татарин уклінно вислухав слова Дилавера й у відповідь, схиливши голову до землі, простогнав, що кордоном татарської землі від Польщі є річка в пустелі, що здавна називається Синьою Водою.
«Не тобі говорити про кордони, - зауважив йому візир. - Татарам личить ви-конувати накази мого пана, а не домішувати до цієї справи обставини, що їх не стосуються».
Дилавер люб'язно закінчив бесіду з послами; потім за східним звичаєм усім присутнім візирам і пашам подано глиняні посудини з духмяним і солодким шер-бетом, який ми пили за щасливо завершене примирення двох держав.
Посли рушили верхи до султанської ставки, де мусили трохи зачекати, доки Дилавер увів їх. Повсюди видно було величезну розкіш і рідкісну пишноту Ставка Османа красувалась на високому пагорбі подібно до замку, пристосова-ного не стільки для воєнних цілей, скільки для задоволень і насолод. Були там передпокої і сходи, таємничі алькови і пречудові палати. Все це нагадувало швидше низку палаців, побудованих декількома монархами в мирний і квітучий час, ніж воєнне житло одного султана. Всюди виблискували золоті чи золочені кулі, шовкові шнури, а стіни були обтягнуті золотом подібно до парчевої ризи.
Весь простір між шатрами Дилавера і султана був заповнений натовпами тур-ків, так що ледве можна було пройти. Ні вік, ні стан здоров'я, ніякі справи, ніщо не могло змусити їх відмовитися від нежданого видовища. Яничари за наказом візира розганяли натовп, тим часом як брамники у шовковому одязі, зі срібними палицями в руках під керівництвом своїх начальників організовували ходу по-слів до Османа. Шереги жерців, солдатів, придворних, постільників і писарів в гарних і багатих вбраннях доповнювали урочистість обстави. Султан сидів на ложі, обкладений дорогими подушками; позад нього висів спис і два луки з са-гайдаками. Сам він, зовсім нерухомий, нагадував швидше ідола, ніж людину не подав майже ні ознаки привітності; втім орлиний ніс, смаглявий колір обличчя, відкрите чоло і гордий погляд, все виказувало в ньому шляхетність. Візир та інші старшини, ніби останні невільники, стояли опустивши очі, схиливши голову і зві-сивши руки, являючи вигляд повного приниження. Запрошені за оттоманським звичаєм поцілувати одяг султана, посли вітали його разом з Сулишовським, во-лоським воєводою Радулом, Костянтином Вевелі та деякими особами зі свого почту Далі паша, який стояв першим з краю, прийняв листа Любомирського, по-даного Собеським; і передав ближньому паші, той передав далі і так почергово з рук до рук лист дійшов нарешті до рук великого візира, котрий впав ниць перед Османом і поклав грамоту за узголів'я.
56
 
 
По закінченні цього обряду белзький каштелян, на запрошення візира звер-нутися з короткою промовою до султана, проказав:
«Пресвітлий і непереможний імператоре! Відновлення вікової приязні з ви-сокою Портою становило настільки міцні наміри нашого всемилостивого короля і всієї Речі Посполитої, що навіть тепер серед військового шалу обмірковувався рятівний для обох народів мир і надіслані особливі комісари, уповноважені на відновлення старого миру Тепер, коли з Божою поміччю і завдяки особливій роз-судливості твого візира Дилавера все це втілено, ми обіцяємо, що Річ Посполита буде дотримуватись цього миру з усіх сил, і нітрохи не сумніваємося, що й сам ти, як ішов донині шляхом славетних подвигів твоїх предків, так і тепер, за їхнім при-кладом, не відмовишся підтримувати повний мир з польським королівством».
Оскільки Осман, дотримуючись поважності та величі свого достоїнства, ні слова не відповів белзькому каштеляну то посли перед виходом з шатра піднесли йому від свого імені дарунки, між яких заслуговували уваги: спис і декілька руш-ниць рідкісної роботи. При цьому каштелян звернувся до султана з такими сло-вами: «Нам добре відомо, що ти, імператор, який володіє різноманітними багатствами, що тобі не бракує ні золота, ні перлів, ні коштовностей. Тут, на війні, де личить займатися лише залізом, в руках наших немає ніяких коштовностей, але зброю, якою ми боролися за вітчизну, приносимо тобі як другу і союзнику на-шого короля зі щирим побажаннями, аби, після скріплення тісними узами цього примирення між оттоманською і польською державами, ця зброя принесла тобі перемогу в боротьбі проти спільних ворогів».
Загальна радість з приводу укладення миру виявлялась протягом усієї на-ступної ночі: верхівки всіх шатрів у великому турецькому таборі були прикра-шені запаленми свічками, що розливали по горах і долинах приємний для очей блиск, подібно сяянню зірок на ясному небі. Бачачи радощі невірних, запорожці поодинці стріляли з рушниць, таке саме відбувалось і в польському таборі й довго чувся гуркіт, що долинав до турецького табору
Візир неодноразово шкодував про те, що християни, народжені та виховані в Туреччині, часто втікають до поляків, розшук же їх і видача пов'язані з багатьма труднощами. Особливо ж наполягав він на вимозі, щоб поляки першими перене-сли свій табір за Дністер і таким чином звільнили турецьку територію, яку зай-няли як вороги. Вимога ця давала привід побоюватися, щоб турки, при вигляді змученого і знесиленого війська Владислава, не змінили намірів (як це трапля-ється на війні) і не вдарили на нас з усіма своїми силами. Тому наводилося багато вагомих заперечень: то посилалися на погану пору року, то на чекання коней і по-возів, то, нарешті, на честь польського народу, оскільки за військовим звичаєм той, хто першим захоплює поле битви, останнім залишає його. Вказувалось на те, що переправа через Дністер настільки численного війська вимагатиме багато часу Нарешті висловлено небезпідставне припущення про те, що якби поляки скори-сталися турецьким мостом для своєї переправи, близьке сусідство такої кількості турків на воєнному стані могло б викликати поміж черні та обозної прислуги обо-пільні сутички. Таким чином з малої іскри може спалахнути велика пожежа і від-новитися щойно закінчена війна. У відповідь на цю заувагу візир пообіцяв відрядити загін яничарів для охорони мосту від знищення, що й виконав з рід-
57
 
 
кісною для цих дикунів сумлінністю, бо турки, які витратили на будівництво цього мосту на Дністрі багато праці й коштів з метою викорінити саме ім'я поля-ків, завдяки мінливості людських справ поступились ним супротивникові, щоб полегшити останньому повернення на батьківщину Тому, не втрачаючи часу у марних суперечках, посли оголосили, що польський табір буде перенесений на протилежний берег Дністра, так само як і численні порожні шатра без людей і коней, розставлені за наказом Любомиреького до самої Браги, з метою ввести тур-ків в оману відносно наших сил. Тепер послам залишалося лише отримати під-писаний вже трактат, який з відповідною ввічливістю і поштивістю белзький каштелян прийняв з рук самого візира.
Не зайвим буде навести тут коротко зміст цього договору
Станіслав Сулишовський буде супроводжувати Османа до Константинополя, як такий, що заступить місце майбутнього посланця. Постільник оттоманської Порти вирушить до польського короля Сигізмунда, щоб зустріти і з честю прий-няти польського посланця, котрий найближчим часом буде призначений з мужів, уславлених родом, саном і мудрістю. Разом з ними вирушить королівський се-кретар, який буде мешкати при дворі Османа згідно звичаю, прийнятому всіма християнськими монархами. Поляки заборонять запорозьким козакам судноп-лавство по Дніпру за будь-яку образу ж, завдану турецьким підданим, козаки бу-дуть суворо покарані. Білгородські, тягинські, кілійські, добрудзькі та кримські татари мусять повністю утримуватися від набігів на Польщу, а щоб створити для них перешкоду, Осман озброїть Очаківську фортецю; у випадку образи, завданої жителям польської держави татарами, останні мусять відшкодувати за неї, хан же татарський матиме суворе покарання від султана як свого володаря. Ця заборона, обов'язкова для обох сторін, не розповсюджується на тих, хто віддаляється в пу-стелю з метою полювання чи риболовлі. Якщо татарам трапиться проходити під турецькими прапорами поблизу польських провінцій, вони не повинні пускати туди своїх загонів.
Для припинення суперечок про кордони з обох боків будуть призначені ко-місари з сановників, наділених досвідом. Польський король сплачуватиме та-тарському ханові звичайне утримання, яке буде відсилати до Ясс, де його й мусять отримувати ханські посли; за це, за звичаєм предків, хан зобов'язаний брати участь у війнах Речі Посполитої на заклик короля. Волоськими господарями бу-дуть затверджуватися люди християнської віри, не запідозрені в корисливості, які дорожили б миром і прагнули добра обом державам. Замок Хотинський буде переданий молдавському воєводі; торгівля між підданими Османа і Сигізмунда оголошується вільною, а торгові шляхи мають бути унебезпечені. Віднині обидві держави матимуть і спільних друзів і ворогів; старим трактатам повертається їхня попередня сила, нові ж повинні залишатися недоторканними і той, хто відважився б порушити їх, хай називатиметься клятвопорушником.
Отримавши ці пункти, посли попрощалися з Дилавером, просячи його за-ступництва на час путі з Османом для Станіслава Сулишовського, як королівсь-кого посланця і гідної людини.
Вранці незчисленна армія, яка поєднала представників стількох народів, без галасу і криків узялась до перенесення свого табору назад на відстань милі від
58
 
 
Прута. На чолі численних загонів йшла передова охорона; ар'єргард розташувався на узвишші, спостерігаючи звідти за рухом війська, яке безладним натовпом майже без ладу рухалось уперед серед возів, мулів і в'ючних верблюдів. У критих повозах везли старих і поранених солдатів, багатий і різноманітний провіант, гар-матний порох і ядра, значна частина яких залишена в Хотині за розпорядженням Дилавера. Осман повільно походжав у супроводі свого сенату магнатів і при-дворних у центрі свого війська. Турки рушили з місця в той час, коли польські посли поверталися до свого табору Назустріч останнім натовпами кинулось різ-номанітне рицарство. Деякі радісно вигукували, що настав кінець стільком лихам і злигодням через клімат, голод, спрагу і хвороби. Інші вітали мир для вітчизни, для себе ж - славне повернення в коло батьків, братів, дружин і дітей. Владислав відчував себе дещо міцнішим і в неділю показався, щоб публічно послухати месу; та ледве він вийшов з намету до нього наблизився гонець зі звісткою про повер-нення послів, що несли мир. Побожний королевич зупинився, скликав усе табірне духовенство і не зрушив з місця, доки не було проведене вдячне богослужіння. Негайно відправлений до короля гнізненський пробощ Андрій Шолдрський з до-несенням про сприятливий кінець справи. Для виконання узятих обов'язків від імені Владислава і комісарів надіслані були Собеський і Матвій Лєсньовський оголосити запорожцям, що хоча турки наполягали на суворому покаранні їхньої старшини, однак посли, занепокоєні її недоторканністю, пов'язаною з гідністю Речі Посполитої, не дозволили внести в пункти договору нічого такого, що могло б шкодити інтересам чи честі запорозького війська. Потім Собеський іменем усієї Речі Посполитої переконував Конашевича, старшину й усіх козаків залишатися вірними умовам миру і утриматися від розбійництва на Чорному морі. Конаше-вич відповідав у коротких і поштивих словах, що запорожці, як вірні слуги його королівської милості й Речі Посполитої, не бажають і не можуть порушити гро-мадського миру; якщо ж Конашевич отримає від Владислава наказ відносно по-дальшого пересування своїх військ, то наступного дня він має намір зібрати у себе військову раду Проте, незважаючи на ці обіцянки, він без відома королевича і Лю-бомирського першим перейшов за Дністер на превелике невдоволення поляків.
До польського табору від Радула прибув краєвський бан Катерджей з про-ханням про те, щоб примірник трактату, який посли вручили Дилаверу, було під-кріплено їхніми печатками і власноручними підписами. Коли це було зроблено, він отримав Хотинський замок, що знаходився до того часу у віданні Збігнева Сильницького, здав його одному з молдавських шляхтичів, Костянтину і повер-нувся до султана.
Сумним і жалюгідним був вигляд польського війська, яке поверталося на батьківщину: квітучий рум'янець змінився виснаженням і блідістю, могутні коні хворіли і гинули від спеки, кавалерія перетворилась на піхоту а досить численне військо - на жменю солдатів. Видовище, гідне сліз! Повози наші йшли не з про-віантом, не з військовим вантажем чи домашнім начинням, ми везли хворих, по-ранених і трупи померлих. Багато було орлів і знамен, та мало під ними воїнів, а ще менше дисципліни. Не дотримуючись ні ладу ні строю, всі навперебій один поперед одного кидались до переправи через Дністер, так що вороги, які диви-лися здаля, могли сприйняти це видовище швидше за ганебну втечу якоїсь беш-
59
 
 
кетної зграї, ніж за відступ польської армії. Багато хто з наших отримав кару за цей поспіх, а саме - були пограбовані чи перебиті татарами і навіть козаками, які пе-реховувались у заростях і балках.
Немалу зручність для переходу поляків являв турецьккий міст на Дністрі, до-ладно побудований з рясно вбитих дерев'яних паль з низьким дерев'яним помо-стом, вкритим землею і дерном та обгороджений перилами по боках. Міст цей, цілком безпечний і гарний на вигляд, здатен був опиратися найсильнішому на-пору води; двоє воріт на кінцях відкривали й закривали до нього доступ.
Литовці чекали Владислава вже на тому боці Дністра, а в цей час татари, пе-реховуючись у засідках, по дорозі до Кам'янця, намагалися шкодити нам і навіть загрожували нападом на деякі хоругви. Декілька рицарів із загону Собеського вдарили на них з Яном Гдешинським на чолі, й татари відразу ж розбіглися, га-даючи, що поблизу знаходяться ще більш численні польські сили. Коли в нашому війську рознеслась чутка, що ворог не припиняє військових дій, уся піхота і деякі гусари оточили карету Владислава і під їхньою охороною, в бурхливу ніч після багатьох труднощів і не цілком ще одужавши від хвороби, королевич прибув до Жванця. Тут навіть не ставили табору: одні ночували по той бік річки за турець-ким мостом, інші тинялися наче причинні. Наступний день відбули так само, щоб дати королевичу можливість відпочити, а відсталим загонам досягти місця збору Третього дня ми були у Кам'янці.
Гнізненський пробощ Шолдрський знайшов короля у Львові, де він разом з ополченнями великопольських воєводств чекав звісток з армії. Напади татар дещо затримали прибуття ополчень з руських земель, а запалені ними села освітлю-вали шлях Сигізмунду Нуреддин, брат хана, розпустивши свої загони на рівни-нах: Злочовських, Зборовських і Ярчовських, жорстоко спустошував землі: Руську Волинську і Белзьку палив міста і села, крав коней і худобу, гнав у ясир селян будь-якого віку і статі, так само як і шляхту так що стогони полонених спов-нювали турецький табір.
Король з незадоволенням сприйняв звістку про укладення миру з Османом, вважаючи, що його особиста присутність на війні і слава його імені могли б сприяти збільшенню перемоги й честі нації. У будь-якому разі безсумнівно, що турки старанніше почали клопотатися про підписання миру після того, як поло-ненні принесли до табору звістку про наближення короля з численними силами. Інші полки, як пани, так і поспільство, радісно зустріли мир, а папа Григорій XI до-зволив всій Польщі урочисто святкувати день 6 жовтня, коли було осоромлено могутність Османа.
 
 
Текст подано за:Мемуари до історіїПівденноїРусі/'Заред. В. Антоновича. - Дніпро-петровськ: Січ, 2006. - Вип. 2. - С. 45-131. Переклад з російської І.С Голуб.
60
 
ИСТОРИЯ ХОТИНСКОЙ ВОЙНЬІ, ПРОИСХОДИВШЄЙ
 ВРЄМЄНА ТуРЄЦКОГО СуЛТАНА ОСМАНА,
КОГДА АРМЯНСКИМ КАТОЛИКОСОМ
в святом ЭЧМИАдзинє бьіл мєлхисєдєк
Предисловие к истории Хотинской войньі, которая велась во времена
благочестивого и боговенчанного короля илахов, то есть поляков,
Зикмунда Третьего, и бьіла начата нечестивьім и своевольньім султаном
турецким по имени Осман Младший. Изложено неким неразумньім
и отстальім Иоаннесом по просьбе отца его, благолюбивого
дьякона Тер-Акопа, во славу братьев-единоверцев
Искусство повествования складьівается из трех качеств - умения познавать мьіслью, видеть глазами и сльішать ушами.
Итак, о почтенньій отец, наиболее значительное из трех указанньіх [качеств] - познание, ибо познающая душа предсказьівает подобно пророку [Пророки же] отнюдь не нуждались в писаниях, но обладали святьім духом, наделенньім по-нятливостью, которьій запечатлевал в их сердце любую мьісль, так что устньім словом и на различньіх язьіках, которьім они ни у кого не учились, они повество-вали о сущем и несущем. И Павел соответственно пишет, что «он поставил одних апостолами, других пророками, иньіх Евангелистами» (Ефес. 4,11), но не все удо-стоились зтой благодати; или, как он повторяет в последующих словах, не все будут пророками и толковниками, но лишь наделенньіе свьіше, почему и божье следовало приложить к божьему во славу его.
Второе же и третье [качества] не столь совершенньі, они мельче, чем первое. Но тот же самьій дух делит многочисленньіе дарьі между всеми; многие из наших предков, вооружившись им, отдались различньім призваниям, соответственно по-лученному от Господа, как свидетельствует апостол: «Одному дается Духом слово мудрости; другому слово знания, тем же Духом» (I Коринф. 12, 8). Одни поже-лали добродетели, другие отдались философии, многие познакомились с грам-матикой и обращением звезд, часть же взялась за летописи и исторические сочинения, так что и поньше отдается зтому призванию. [Исторические знания] становятся возможньіми благодаря длительному труду и взаимной помощи, ибо тленное тело давит на мьісль, [отягощенную] многими заботами, и мьі с трудом различаем то, что благодаря третьему качеству находится у наших ног.
61
 
Я же не только лишен лучших и великих способностей, но мьісль моего ис-страдавшегося естества не насьіщается даже наиболее скудньіми и общеизвест-ньіми [знаниями]. Но твое, Тер-Акоп, постоянное желание, настоятельное повеление и страх перед тобой - воспитателем - обратили меня к добродетели и заставили, путем перевода с чужого язьіка на наш, описать боевьіе победьі поль-ского короля. Тьі заставил предать забвению мирские занятия, которьіе с давних пор внушают мне отвращение своими соблазнительньіми иллюзиями, и покор-ньій труд, таким образом, я предпочел смиренному молчанию.
После поисков я нашел сочинение почтенного мужа, которьій, будучи оче-видцем всех [зтих собьітий], последовательно и подобающим образом, на чужом язьіке кратко изложил историю соответственно происходившему. Моему замьіслу послужили также данньіе, которьіе исходят от многих лиц, поведавших об зтих славньіх делах, известньіх немного и мне.
Итак, презрев умственную немощь, мьі попьітаемся представить и изложить задуманное, уповая на Иисуса, чтобьі место и время позволили завершить зту ничтожную книгу, облегчено бьіло начало малодушного согласия [взвалить на себя] зто бремя и [представилась возможность] неуклонно идти по пути истиньі, приведя в соответствие сочинения чужих племен, хоть и нелегко будет собрать воедино мое бесполезное творение.
У меня нет желания вьіявить собственную смелость и пьішность [слога] или добиться чьего-либо одобрения, но я стремлюсь превзойти использованньіе со-чинения, как и обещано бьіло ранее. И в ответ на твое почетное повеление я мол-чаливо и с сьшовней покорностью принимаю твое пожелание и буду писать в соответствии со строгим заветом; без промедления, начну с того места, откуда на-чать положено.
 
62
 
ГЛЛВЛ I
О тирании народа исмаильского и о намерениях султана Османа напасть, пренебрегая данной клятвой, на страну илахов
Итак, варварское племя сарацин, после того, как Сара изгнала служанку свою Агарь, рассеялось повсюду захватьівая все направо и налево, согласно сказанному в писании, и подчинило себе значительную часть вселенной и многочисленньіе народьі, превратив их в данников.
[Сарациньі заняли] Великую и Малую [страну] Араратскую, древний Вави-лон и передний Египет, Дамаск и Палестину, Грузию и Албанию и многие другие страньі, и [зти деяния] ослабляют ньше дух мой. И, в особенности, [покорили] це-ликом государство греков, [преодолели] великую смелость непобедимьіх цезарей византийских, совершенно уничтожили надежду христианских народов на уси-ление, опоганили души, обратив их в гибельную веру беснующегося обманщика Магомета, одних - предательскими обещаниями, других - различньіми угрозами, почему и осуществилось в отношении нас предсказание пророка, оплакивающего Израиль: «Наследники пришли в наследие Твое; осквернили святьій храм Твой» (Псал. 78,1) и так далее.
Но к чему мне тянуть повествование о многими изложенньіх собьітиях? По-лагаю, что у всех имеются совершенньіе описания, сделанньіе предками, которьіе донесли до нас правдивую [картину прошлого] и лишь [описание] настоящего вменили нам в обязанность. Потому-то мне, ничтожному пришлось коротко рас-сказать о настоящем. Я опишу не добродетель язьічников, но [подвиги] отцов, уве-ровавших в свое могущество, и поражение могучих, ибо злонравное племя исмаильское продолжает грабить мир и, покорив вселенную, подобно дикому зверю и с дерзкой ненасьітностью, постоянно огрьізается.
Один из них стал девятнадцатьім султаном в столице Константинополе. Бьіл он коварен и заносчив, малолетний и небольшого роста. Предшественники про-возгласили султаном его - Османа, сьша Ахмеда, внука Магомета. Таким обра-зом, исполнилось предсказанное в песнях мудреца, оплакивающего город с царем-младенцем.
Много горя и бедствий познал из-за него мир, ибо [несчастья] возрастали не только соответственно завещанному его предками, но и сам он, следуя их нравам и деяниям, бьіл противником мирной жизни людей. Таким образом, «не может... дерево худое приносить плодьі добрьіе» и «дерево познается по плоду» (Матф. 7, 18 и 12, 33).
На третьем году царствования в сердце его проснулась недобрая мьісль, он стал постоянно думать о нападении на почитающую Бога страну илахов, которьіх зовут сарматами. По происхождению они далматьі, вероисповедания римского, проживают на западе, соседствуют с немцами и мадьярами, богданийцами и рус-
63
 
 
скими, зовущимися московитами. Зто злое намерение укоренилось в бесчестной душе султана, он дерзко замьіслил недостижимое и невозможное, задумал овла-деть польским государством, покорить всех жителей и нарушить тем самьім кля-твенное соглашение о мире, которое издавна существовало между [обоими правителями].
Таким образом, завершение дела привело к гибели души его, в соответствии с сказанньім некиим философом: «Если кто вьійдет за предельі родиньі, ужалят его ядовитьіе змеи». Если я завершу обещанное, то опишу его мученическую смерть по возвращении после войньі.
Но ньше отступим [от желания] нашего повелителя и заказчика и будем из-лагать весьма кратко, дабьі обилие собьітий не сковьівало рассказ.
Племена агарян, которьіе представляются рожденньіми служанкой, ньше устремляются к воздушньім вершинам, хотя и живут они, словно в пропасти. Но Нерсес, духовньій отец, внушил надежду нашим думам, что могущественньіе дал-матьі отомстят магометанам. Один из зтих презренньіх, зовущийся по примеру предков Османом, восседая на ромейском престоле, правил многими странами. Стремящиеся ввьісь мьісли мучили его как демоньі, он рвался подобно волку, чтобьі овладеть чужой славой. Зарился на наши края, [стремился] уничтожить сарматское племя, пока яростью, подобной реке, не направил волньі в свою же душу И я всем сердцем стремлюсь, чтобьі божественньій Дух - надежда правед-ников - осветил мой путь и я бьі вьшолнил обещанное!
 
ГЛАВА II
Об угрожающем послании Османа Младенца и покорном ответе короля илахов, то есть поляков
Считая от Спасителя, исполнился 1621 год, а по счислению, которое принято у гайканского народа - яфетидов и ведется в соответствии с пятьюстами - 1070, а от тирании арабов, прежнего Магомета и Халирда - 980.
В те времена [турки] распространились по всем четьірем странам [света], а вьішеупомянутьій Осман заносчиво и дерзко правил народами и племенами. Воз-гордившись благодаря подобной пьішности, он стал кичливьім, пожелал и от дру-гих иметь наследника, дабьі всяческими способами овладеть оставшимися странами. Посему он отправляет грамоту к христолюбивому и славному королю илахов Зикмунду Третьему. [В зтой грамоте] он с язьіческой яростью, вопреки за-кону и царским обьічаям, угрожал следующим образом:
«Милостью единого бога и помощью пророка моего Осман, император всех турок, царь над царями и князь над князьями, могучий и вьісокий происхожде-
64
 
 
нием и родом, отпрьіск корня первого Османа, повелитель и господин всех наро-дов - евреев, арабов, зфиопов, македонян, армян Междуречья, киликийцев, ха-нанеев, амореев, палестинян, халдеев и многих других. Да будет незьіблемой и твердой вера мусульманская, которая явилась бессмертньім стражем могильі Ма-гомета, рассеяла и совратила христиан, сокрушила и уничтожила цельіе племена врагов - могучие и ужасньіе!
Ньше говорю я тебе, Зикмунду королю илахов, и всем, кто под тобой, что мьі узнали о вашей вражде и бесчеловечности, [направленньіх] против нас, и весьма разгневались. Будьте готовьі, ибо я пойду на вас, и страну, в которой вьі прожи-ваете, предам огню. Я разрушу ваши церкви, разобью пресловутьій деревянньій крест, на шею вашим священникам надену ярмо, сделаю их пленниками моего на-рода, так, как зто удалось моим предкам по отношению к остальньім христианам. И тогда посмотрю - как вам удастся вьірваться из моих рук, если вьі мне не по-коритесь!»
И добавил еще много иньіх непотребньіх слов. Узнав об зтом, разумнейший король Зикмунд весьма удивился наглости зтого мужа и направил ему покорньій ответ, ибо, согласно поучению отцов, недобрьіе замьісльі рассеиваются перед по-корностью. И сделал зто не из страха перед неверньіми, но потому, что бьіл спра-ведлив и богобоязнен и мудростью стремился сокрушить гнусньій замьісел гордеца, предотвратить бесконечное пролитие крови невинньіх людей. И ответил он следующим образом:
«О Осман, самодержавньій и могущественньій султан! Недостойно великих и великодушньіх людей писать друг другу отвратньіе слова. Как с вьісотьі своего положения тьі решился написать столь непотребное и наглое и тебя не достой-ное? Знай же - с тебя достаточно и тех многих народов, которьіх тьі имеешь под своей властью. Остерегайся открьіто вьіражать свое недовольство и знай, что мьі не боимся твоих пустьіх угроз и лишь не желаем ради преходящего нарушить за-вещанньіе нам клятвьі отцов наших, держим их непреклонно и поньше. Таким же образом и тьі вьібери достойное тебя. Если же не согласен, можешь не медлить с задуманньім. Но то, что найдешь у нас, восприми без печали. Мьі же более не по-винньі в нарушении вашего покоя. Пусть за вашу кровь отвечает ваша же голова!».
 
ГЛАВА III
О том, как Осман подготовил все свое войско и подошел к реке Дунай
Когда Осман - второй Навуходоносор - прочел мудрьій ответ короля ила-хов, он разозлился пуще прежнего, призвал к себе сановников и князей, началь-ников и правителей провинций, военачальников и дворцовьіх стражников и
65
 
 
заявил им в ярости: «Идите и спешно подготовьте мне все вооружение, ибо я на-мерен пойти на непокорньіх жителей страньі илахов и стереть с лица земли все их войско!»
Усльішав зто, один из советников, прозьіваемьій муфтием, вьіступил вперед прежде других и сказал с великим страхом: «Здравие тебе, о величайший и непо-бедимьій султан! Слуга твой осмеливается сказать несколько слов перед тобой, государем. Почему твое не знающее нуждьі величество стремится к смуте и бес-полезной гибели наших и чужих людей? Неужели не достаточньі покорньіе и слу-жащие тебе народьі и племена?» Он с мольбой произносил и другие слова. Но из сказанного зтим человеком султан ничего не усвоил, с суровьім видом порицал его и сказал: «Вон отсюда, сумасшедший старик, и не смей больше показьіваться мне на глаза! В противном случае закую тебя в кандальі и тьі не вьілезешь из них до самой смерти!» И тот отправился полньій горечи, опороченньій султаном, после чего никто не осмеливался вьіступить с подобньім напоминанием.
Затем султан отправил своих многочисленньіх стражников и слуг во все концьі вселенной - своей огромной страньі - к отдаленньім войскам своим, дабьі они оповестили о следующем: «Да будет известно всем подданньім, покорньім моей власти, что царство мое пожелало, чтобьі вьі все бьістро и без возражения направились в столицу Константинополь».
И в зти дни вокруг султана собрались бесчисленньіе толпьі, не только тьісяч-ники и правители провинций, вместе с конницей, но и простолюдиньі, горожане и крестьяне, которьіе нахльінули подобно урагану или стаям птиц.
И видя, что воля его исполнилась, Осман приказал отворить казну и арсе-нальі и подготовить снаряжение, оружие и щитьі, [приказал вьіделить] многих верблюдов и буйволов, чтобьі нести страшное оружие - пушки и ружья, бесчис-ленньіе сокровища - золото и серебро, пищу и питье. Кто бьі мог описать множе-ство войска неверньіх!
И с большой армией, без страха на лице, он подошел к великой реке, которая зовется Дунай.
Я не желаю затягивать повествование, чтобьі рассказать о том, какие мостьі бьіли переброшеньі через дороги и водьі, и лишь уповаю на прекрасное знакомство [с предметом] знатоков, ибо лишние слова противньі ушам.
 
ГЛАВА IV
О том, как польский полководец отправился в Хотин
Когда благочестивьій султан Зикмунд увидел, что беззаконньій Осман не из-менил своего поведения, но подобно гадюкам и аспидам близок к тому, чтобьі
66
 
 
своим смертоносньім ядом отравить невинньіх, на тридцать четвертом году своего царствования (что составляет 1071 год, считая со времени первого царства Поль-ского), он собрал многочисленньіх, рассеянньіх повсюду христиан, владетельньіх и именитьіх, начальников и правителей провинций, духовенство и мирян, пове-лителей и подчиненньіх, собрал их в царственном городе Варшаве и приказал при-нести письмо Османа и прочесть его во всеусльішание. Король начал успокаивающие речи, [которьіе нашли отклик] в сердцах князей, воодушевлял их, говоря:
«О, любезньіе и верньіе мне правители илахов! Зти собьітия заставляют вспомнить ассирийского царя Синахериба, которьій некогда писал Езекии и, по-нося живого Бога, обещал обвязать иерусалимские стеньі веревкой и стащить в Вавилон.
И вьі, славньіе сьшьі царства и наследники родиньі, вспомните ньше вели-чайшую славу деяний предков ваших, [вспомните] сколько мужества и смелости проявили они, сколько побед одержали над внешними и внутренними врагами, будь то крижаки или шведьі, сарациньі или «стрелки». Память о предках жива вечно. Так и вьі, как родньіе их дети, следуйте их доброму пути, вооружитесь име-нем Бога и не бойтесь толп язьічников, ибо в глазах Господа все они как капля в ведре или мельчайшая гирька. Ни один смертньій, [даже] уповающий на могу-щество божье, не в силах сделать что-либо против его вьібора, не говоря уж о ве-роломцах и преступивших заповедь божью. Господь же восстает против нечестивьіх и воздает покорньім».
Когда многочисленньіе воиньі усльішали зто, подняли шум и сказали: «Здра-вие тебе, непобедимьій король! Каждьій из нас готов умереть за имя Христово, ради защитьі родиньі нашей и святой церкви. И не нуждаемся в помощи других народов или королей, пока раз или два не испьітаем могущества варваров.
Итак, если будет на то твоя вьісокая королевская воля, мьі прежде отправим нашего великого князя, гетмана Литовского, по имени Каруль Ходкевич, дабьі он, придя к богданийским границам, прежде чем подойдут войска неверньіх турок, подготовил нам место в соответствии с военньіми требованиями».
Ходкевич бьіл муж умельій, могучий словом и делом, вьісокого роста и при-ятной внешности, преисполненньій мудрости и наделенньій от Бога. С младенче-ства, на протяжении пятидесяти лет, он упражнялся в мужестве в Московии и Германии, Фландрии и Венгрии. Своей смелостью он одержал многие победьі и всем наносил поражения.
И поскольку и королем и всеми присутствующими зто бьіло воспринято бла-госклонно, ему тотчас же пожаловали звание гетмана и назначили полководцем единоверной страньі Польской. Ему дали полк всадников - тридцать тьісяч, и он без промедления прибьіл в город Хотин, в стране олахов, 10 июля, во вторник. Там, на берегу реки, которая зовется Нистр, он нашел подходящее место.
И вот он с большим умением располагает войско на вьісокой и недоступной площадке, подобно тому как говорится в притче Господа: «копал, углубился и по-ложил основание на камне; почему когда случилось наводнение и вода наперла на зтот дом, то не могла поколебать его, потому что он основан бьіл на камне» (Лук. 6,48).
67
 
 
Войско же он расположил таким образом, что крепость Хотин стала главою лагеря, то есть «табора», или «обоза». Ходкевич со своими храбрецами обосно-вался в крепости и некоторое количество дней ожидал прихода своего короля и господина.
ГЛАВА V
О том, как королевич отправился к войску и о прибьітии казаков
Тем временем мудрьій и мужественнейший из королей христолюбивьій Зик-мунд бьіл занят иньіми заботами, связанньіми [с управлением] страной, и сам не мог отправиться к войску Позтому он отправил туда молодого и любимого сьша, единственного наследника Владислава вместе с сановниками и мудрьіми совет-никами, среди которьіх бьіли преславньій Казановский и храбрейший немецкий военачальник Ваир. У Владислава под началом бьіло 12000 мужей. Много благо-родньіх рьщарей и пеших воинов, укрепленньіх мужественньім рвением и воин-ской храбростью, также отправились поспешно в славньій город Илов. У них бьіло страшное оружие и блестящие доспехи, кони с золотьіми украшениями и доро-гие колесницьі, драгоценньіе одеждьі, окрашенньіе в весенние цвета, так что зри-тели поражались великой пьішности воинов. И я, ничтожньій Иоаннес, будучи там, явился очевидцем подобной славьі.
Итак, через несколько дней королевич вьіступил. Множество же горожан дви-нулись громадньіми толпами, чтобьі достойньім образом проводить всеблагосло-венного королевича Владислава. Вслед за зтим королевским приказом бьіло предложено оповестить всю страну Польскую, чтобьі бьіли прекращеньі звуки му-зьікальньіх инструментов, лир и барабанов, арф и иньіх видов до тех пор, пока не будет устранена угроза.
После того, как недостойное и пустое веселье прекратилось, все устремились к церкви, чтобьі в великой надежде читать молитвьі и в беде призьівать на помощь Бога. И настолько преуспели в зтом, что в городах и селах, монастьірях и пустьі-нях, во всех населенньіх местах до дня последнего боя, днем и ночью не прекра-щались колокольньій звон и клики, песни, молитвьі и церковная служба; [не гасли] светильники, приносились в жертву тельцьі.
А королевич Владислав через шесть дней прибьіл в наш богохранимьій город Каменец, ночь провел в крепости, а на следующее утро правитель города и весь народ, в особенности же армяне, с большой пьішностью проводили его до крепо-сти Хотин. Когда же [до крепости] остался путь, равньій полудневному переходу об зтом узнал полководец Ходкевич и вьіступил навстречу с многочисленньіми воинами. Один покорно, другой милостиво приветствовали друг друга и вместе прибьіли к войску 14 августа, в пятницу
68
 
 
В один из дней, в четверг, прибьіл русский военачальник по имени Бородавка и с ним 15000 конньіх казаков, которьіе зовутся запорожцами. По дороге они встретили войско татар и турок и восемь дней сражались с ними, убили сили-стрийского пашу Хюсейна и многих других.
Неверньіе же не смогли сделать ничего похожего, лишь сбили с ног полков-ника Сагайдачного и то без вреда. Да еще 40000 казаков бьіли отправленьі пол-ковником за добьічей и они не вернулись обратно, так как на них напали неверньіе и всех перебили. И все войско отомстило за Бородавку о чем я скажу в другом месте.
 
ГЛАВА VI
О прибьітии в Хотин Османа и вслед за ним - татарского хана Хантамура
Итак, в шестнадцатьій день августа нечестивьій султан турецкий Осман по-дошел к границам Хотина с бесчисленньім конньім и пешим войском, в десятки раз превьішающим христианские сильі, и остановился на расстоянии одной мили от поляков. Разбили пестрьіе шатрьі и покрьіли ими все поле. Они подвезли страшньіе пушки, числом до трехсот. Четьірнадцать из них бьіли столь велики, что двадцать волов тащили их с трудом. Другие же бьіли поменьше.
Когда все войско неверньіх собралось в лагере, тотчас же начали трубить в трубьі, бить в барабаньі, [играть] на прочих музьікальньіх инструментах, чтобьі независимо от повеления султана каждьій мог испьітать себя для задуманного предприятия.
Тогда вьішли 10000 турок и, взяв с собой многие пушки, яростно напали на христиан, стали разить воинов. Когда поляки увидели зто, против турок вьісту-пили 500 человек, завязался небольшой бой, но не с [целью начать] настоящее сражение, а чтобьі разузнать о силах магометан. И, поскольку час бьіл вечерний, стьічка бьістро закончилась.
Таким образом, когда началась военная потеха, [в бою пали] только 20 хри-стиан и 12 неверньіх. В дальнейшем турецкое войско все более и более возрастало, ибо на следующий день, в пятницу прибьіл татарский хан Хангерич, со статрид-цатитьісячньім войском. А с ним явился Хантамур-мирза, которьій бьіл еще злее и имел 80000 войска. Они расположились за турецким лагерем, у той же реки, ко-торая зовется Нистр, или Турла. Рассеявшись повсюду они захватили все дороги, так, чтобьі никто не мог доставить христианам продовольствие. Захватили многих лиц, которьіе несли жалование [солдатам] королевича, захватили также две гро-мадньіе повозки с порохом для пушек и ружей. Овладев всем зтим, татарьі отне-сли добьічу в дар султану, которьій принял с радостью и бьіл им весьма
69
 
 
благодарен. И Осман приказал своим инженерам, чтобьі они поспешно навели мостьі на реках и войско могло по ним пройти. Все зто сделали с большим уме-нием и бьістротой, в течение пяти дней бьіли готовьі внушительньіе и прочньіе мостьі. Говорят, что в другое время никто бьі не смог вьістроить мост, хотя бьі де-ревянньій, даже в течение целого года. Через несколько дней неверньій мирза Хан-тамур с пятьюдесятью тьісячами солдат вторгся в страну илахов, дошел до Люблина, находящегося на расстоянии пятнадцатидневного перехода, разрушил многие провинции, опоганил поля и, предав все огню и мечу, с большой добьічей вернулся к Осману
И в то время, как он проходил мимо Каменца, многочисленньіе горожане и крестьяне и с ними четьіреста немцев напали на татар, перебили некоторьіх из них, отобрали добьічу освободили пленньіх и доставили в город. Неверньіе, придя в ярость, сожгли армянскую церковь, то есть расположенньій недалеко от города монастьірь св. Просветителя, вместе с находящимися вблизи постройками. Рав-ньім образом [сожгли] и крьішу церкви св. Креста.
Слушайте же повествование о битвах, которьіе происходили в зти дни.
 
ГЛАВА VII
О нападении турецкого войска на стан казаков и о позорном отступлении
[турок]
В субботу, 18 августа, турецкое войско снялось с места и с великими силами напало на польский лагерь, на ту часть, где бьіли казаки. И начали палить из пушек и ружей, и так до вечера, но никому не повредили, так как казаки укрепи-лись и [держались] с большой осторожностью и разили врагов. А поскольку ка-зачье племя отличается великими познаниями [в военном деле] и хитростью, то они вьішли не раньше, чем наступил вечер, а враг утомился от постоянньіх пере-бежек.
А в девятнадцатом часу воинственньіе казаки обьединились и, перекрестив-шись, начали бить чужеродцев, пока те не вьідержали и, повернув обратно, уда-рились в бегство. А казаки, преследуя их, избивали нещадно, так что бесчисленньіе мертвьіе тела покрьіли всю землю. Но день бьіл на исходе, они с по-бедой вернулись обратно, взяв добьічу и притащив две великолепньіе пушки. И такими смельіми подвигами отличилось в зтот день казацкое войско, что ужас ох-ватил всех язьічников, и даже сам султан Осман с сановниками впал в страх, он немало сожалел, оплакивая гибель бесчисленньіх знатньіх магометан.
В воскресенье и понедельник турки не осмеливались вступить в бой, ибо скорбели о перебитьіх в прошльій день. Тогда Осман разгневался, приказал по-
70
 
 
звать великого князя, которьій зовется езничери-агаси, и в кандалах отправил его в тюрьму Одному паше приказал отрубить голову, другого же лишил сана, ибо они обещали в один день уничтожить польское войско. И вот, сказал он, за столько дней вьі не принесли никакой пользьі и даже способствовали гибели моих многочисленньіх воинов, [перебитьіх] бесчеловечньіми казаками. И здесь испол-нилось слово пророка, которьій сказал: «Извне будет губить их меч, а в домах -ужас...» (Второзак. 32, 25).
Через два дня против казаков вьіступил с двадцатью тьісячами вавилонский владетель Мюстефа-паша, но вьіступил тайно, чтобьі никто не узнал [об зтом]. [Турки] неожиданно напали на пеших воинов-христиан, которьіе защищали до-рогу перед городскими воротами, в то время как войско обедало, [и бьіло зтих воинов] двести человек. Когда они увидели множество неверньіх, обратились в бегство, а те стали их преследовать и убили некоего благородного мужа, сотника, а с ним и пятьдесят других [воинов]. Того же, кто держал древко [знамени], взяли живьем и доставили в турецкий стан. Захватили также знамя, которое по-турецки зовется байрак. Когда поляки просльішали об зтом, они поспешно вьіступили и, приблизившись к неверньім, обратили их в бегство, перебив 30 человек или более.
 
ГЛАВА VIII
О победе господина Шинявского и уничтожении различньіх турецких племен
В тот же день неверньіе обьединились - бесчисленньіе всадники из различньіх племен и другие, обнаженньіе, с распущенньіми как у женщин волосами, арабьі, прибьівшие из Вавилона и Египта. Они громко восклицали: «Лу лу лу!» и в таком страшном виде, с нагльіми лицами дошли до польского стана, в то место, где на-ходился младший полководец поляков. Стоявший у других ворот великий гет-ман Ходкевич, видя приближение неверньіх, сильно разгневался и пожелал в великой ярости вьіступить навстречу зтой смешанной толпе. Солдатьі же, которьіе охраняли ворота лагеря, видя подобньіе намерения [зтого] мужа, не допустили преждевременного вступления в бой и с большой мольбой вернули его обратно.
Тогда великий кастелян Полоцкий и великан Шинявский с тремя тьісячами войска, а также некий сотник из гетманских войск, по приказу великого полко-водца вступили в бой, отрядьі же всадников держали наготове для встречи с про-тивником. И тогда огромное множество правоверньіх, укрепив себя крестньім знамением и триждьі призьівая имя Христа, согласно христианскому обьічаю, вкупе напали на бесчисленньіе войска исмаильтян, начали поражать их, как мол-ния — тростник, пока не кончились дротики. После зтого взялись за копья, изби-вали, валя бездьіханньіе трупьі, обоюдоострьіми мечами, [пустили в ход] пистолетьі. И настолько все смешалось в бою, что ратник не видел товарища.
71
 
 
А всеславньій владетель Бережана, господин Шинявский, верхом на бьістром коне, встал со своими товарищами во главе правого крьіла войска и нещадно из-бивал [врагов]. Начал в десять часов дня и [продолжал] до двадцати и перебил стольких врагов, что все Хотинское поле бьіло покрьіто убитьіми турками. Мно-гочисленньіе раненьіе, сложенньіе как дрова, плавали в крови.
А блаженньій кастелян Полоцкий, понадеявшись на собственное могущество и преисполненньій великого гнева, увлек левое крьіло полка, рубил головьі зми-рам и [прочим] знатньім лицам, валил их на землю, пока сам не свалился, окру-женньій всадниками. Кто-то из войска неверньіх нанес ему в шею удар мечом, которьій пробил шлем и жестоко ранил его. Но он не свалился с коня, а вернулся в стан живьім.
Когда христианское войско просльішало об зтом, пришло в еще большее воз-мущение. Воиньі повернули на врага и избивали все войско неверньіх, пока те не обратились в бегство, так что из каждой тьісячи спаслось едва ли по 20 человек. Собрав всю добьічу, захваченную у неприятеля, [поляки] вернулись с большой победой.
В зтой великой битве из польского войска пали немногие — лишь двое вои-нов и двенадцать пажей. Но [турки] захватили знамя гетманского войска, кроме того, добрьій пан Полоцкий через пять дней отдал душу, кончил мужественной смертью во славу Христа. И кровь его смешалась с кровью мучеников. Да удо-стоится он их венца, аминь!
Сторона же неверньіх имела бесчисленньіх убитьіх, так что в ту же ночь турки явились с горящими факелами и собирали тела павших — военачальников и своих знакомьіх. Унесли их, оставшиеся же стали пищей птицам небесньім и диким зве-рям земньім.
 
ГЛАВА IX
О том, как обьединенное войско верующих вступило в бой, турецкое же
не осмелилось вьійти
В среду августа все христианское войско, исповедовавшись и причастившись, испросив друг у друга прощение грехов, вьіступило с большой осторожностью, одновременно и бьістро. [К тому времени удалось] снарядить кавалерийский полк. Пехота также бьіла снаряжена, как того требует военное искусство, и дли-тельное время ждала противника.
Увидев страшньіх и могущественньіх поляков, которьіе бьіли облаченьі в стальньіе доспехи небесно-голубого цвета и стояли подобно несокрушимой скале или прочной стене, войско неверньіх охватил ужас и страх, они не осмеливались вступить в бой, но приволокли в лес громадньіе пушки, бросали оттуда на хри-
72
 
 
стиан [ядра] и громко восклицали: «Вьіходите вперед!» Видя нечестивьіе дей-ствия турок, поляки отступили; так же поступили и враги.
В зтот день турецкому войску придали 4000 яньічар, ибо пехота весьма поре-дела. В четверг христианское войско вновь подготовилось к бою, но враги, как и вчера, не пожелали вьіступить. Только немногие татарьі, обойдя Хотин, думали нанести коварньій удар, но в хотинской церкви христиане вьіставили засаду -также 100 человек пеших воинов, - которьіе напали на противника, взяли трех пленньіх и доставили к гетману; иньіх порубили саблями, остальньіе бежали.
В пятницу и субботу иноплеменники четьіре или пять раз предпринимали на-падение на казаков, но, ничего не добившись, со стьідом поворачивали обратно. В воскресенье же августа все многочисленное и могущественное войско неверньіх со всех сторон, подобно темному облаку или потоку, не сдерживаемому волнами, настолько густо окружило армию христиан, что не бьіло видно ни поля, ни гор. Установив повсюду огромньіе пушки, начали бить беспрерьівно, так что, говорят, вьістрелили более двух тьісяч раз, попусту и не в цель, так что никому не смогли повредить. Также и христиане палили из пушек и ружей, сразили многих врагов. Сражались с варварами до вечера, и враги, придя в уньшие, отступили.
В зтот день казачье войско отстранило от должности своего великого воена-чальника, на его же место поставили смелого и воинственного мужа по имени Са-гайдачньій, которьій раньше бьіл тьісяцким. Сделали зто по той причине, что по прибьітии в Хотин он из жадности отправил в Богданию 4000 казаков, где они и погибли без пользьі, причем, как бьіло сказано вьіше, их товарищи пребьівали в неведении. Через две недели Бородавка бьіл обезглавлен в их лагере.
 
ГЛАВА X
О прибьітии турецких послов для заключения перемирия и о гибели
Каракаш-паши
В понедельник августа явился некий Константин, сьш Батистьі, - посланец турецкой стороньі, - и предстал перед добрьім военачальником Ходкевичем. По-клонившись, он начал говорить о перемирии и полюбовном соглашении и сказал: «Отправьте посла к господину Богдании Раду, дабьі и Раду постоянно пребьівая вместе с визирем и советниками, стремился установить мир между обеими сто-ронами».
Всеславньій же гетман, хоть и не имел полномочий своего короля на заклю-чение мира, посоветовался с королевичем, сановниками и паном Богдании. И они вьібрали в качестве посла некоего воина, по имени Желенский. И на следующий день сьша Батистьі отправили послом в турецкое войско, но ответа не получили.
73
 
 
Случилось же так потому что в среду прибьіл паша Будина, по имени Кара-каш, имевший под началом 4000 смельіх воинов. Он поцеловал Османа в ноги и сказал: «Здравие тебе, непобедимьій султан! Сегодня я вкушу со стола моего гос-подина не раньше, чем уничтожу твоих врагов. Достойно ли твоего блестящего царствования, что вьі в течение стольких дней не смогли разбить малочисленное войско гяуров?»
Усльішал зто неверньій Осман и из-за зтого надменного мужа бьістро забьіл мирньіе обещания. И, поскольку и раньше знал его как человека смелого и удач-ливого, распорядился поднести ему большие дарьі, одеждьі из златотканной ма-терии, а также [придать ему] 6000 конньіх анатолийцев, 5000 пеших яньічар, 12000 румелийцев, так что все вместе они составляли 27000 избранньіх и лучших вои-нов. И сказал: «Идите, и да помогут вам Магомет и Али!»
Тогда нечестивьій Каракаш приказал трубить в трубьі и [играть] на прочих музьікальньіх инструментах. В обед сборище неверньіх начало восклицать: «Аллах! Аллах!» и со страшньіми угрозами и во всем могуществе одновременно двинулось на христиан, так что я не в силах передать вам, слушателям, зту страш-ную картину - вьікрики и огонь вьістрелов из пушек и ружей, сверкание сабель и [иного] вида оружия, ржанье коней, от чего дрожали поля и горьі. И их победо-носная сила все увеличивалась и увеличивалась, всадники и пешие побуждали друг друга к [ратньім] деяниям. И, побратавшись со смертью, напали на [поль-ское] войско, близки бьіли к тому, чтобьі ворваться в лагерь. И, увидя зто, многие христиане отчаялись в спасении.
Тогда Ваир - командующий немецкими отрядами - прибьіл туда с четьірьмя тьісячами воинов, вооруженньіх ружьями. Одновременно все войско илахов ор-ганизовало вдоль вала кольцевую оборону И, призвав на помощь Бога и всех свя-тьіх, с великой надеждой и верой подготовились к бою и оказали такое сопротивление иноплеменникам, что многих из них перебили, остальньіе же об-ратились в бегство. Когда неверньіе побежали, некий немец, муж умельій и ис-пьітанньій, схватил ружье и попал в ногу паши. От страшной раньі паша грохнулся наземь, конь же, свалившись, сдох. Кто-то из его воинов подвел дру-гого коня, дабьі тот спасся верхом. Но когда несчастньій Каракаш уцепился за коня и захотел вскочить на него, другой немец прицелился из ружья и огненньім свинцом попал в сердце неверного; он тотчас же свалился на землю и с помощью сатаньі испустил озлобленньій дух.
Когда [турецкие] воиньі увидели зто, они привязали к мертвому телу веревку и потащили за собой на расстояние трех полетов стрел. Затем на некоторое время остановились в лесу пока привели повозку погрузили [тело] и со стьідом повезли к своему войску Так же смогли увезти тела и других убитьіх. Христиане же, пре-следуя их, захватили их имущество и вернулись в великой радости, воздавая хвалу Богу за то, что спас их в зтот день от столь грозного врага.
Когда неверньій султан просльішал об зтом, он бьіл глубоко уязвлен и, испу-ская горестньіе крики, горько рьідал по поводу такого побоища, в особенности же [оплакивал] зтого самого Каракаша, ибо все надеждьі возлагал на него. [Оплаки-вал] также избранньіх и благородньіх всадников Боснии и Анатолии, погибших от руки поляков. И с ним горевало все войско, оплакивало гибель товарищей.
74
 
 
В зтом великом бою пало 7 христиан, из неверньіх же 3000; кроме того, бьіло более 3000 раненьіх, которьіе один за другим умерли в своем лагере. А погибшие воиньі бьіли все вьідающиеся и могущественньіе. И все зто произошло из-за не-коего мадьяра-пехотинца, которьій бежал от христиан и соединился с неверньіми. Он позвал зтого самого Каракаша и сказал, мол, в зтом месте польский лагерь не защищен, дозора нет, а вал невьісок, так что [захватить лагерь] тебе будет не-трудно, как и бьіло на самом деле. Но Господь пресек задуманное ими, и тогда они схватили зтого неблагодарного мужа и лишили его, нечестивца, жизни - заре-зали, приговаривая: «Тьі явился причиной гибели столь великого воинства му-сул ьманского!»
 
ГЛАВА XI
О казаках, о смерти гетмана и о том, как турки отпустили послов христиан
В четверг же августа боголюбивьій полководец Ходкевич отдал приказ каза-чьей коннице, стоявшей по зту сторону реки, перейти реку и вьійти на тот берег, где стояло великое польское войско. Согласно приказу и желая перейти реку Турла, ночью вьіступили 1200 человек. Но недалеко от мостов скрьівались 2000 турок, которьіе беззаботно дремали. Зто бьіли отрядьі паши Карахисара и Али-паши. Увидя зто, казаки тайно напали на них и всех их перебили в шатрах, так что никто не спасся. Только арапа, принадлежавшего паше, поднесли в качестве дара королевичу добьічу же разделили между собой.
Усльішав об зтом, Осман преисполнился гнева и приказал войскам, чтобьі на следующий день во всем могуществе напали на христиан, направив удар в осо-бенности туда, где расположеньі казаки. И [турки] с великим рвением продо-лжали сражаться до вечера, дваждьі подходили к лагерю с пушками, стреляли из них и поспешно отходили.
Поляки же и казаки, спешившись, вьіходили из лагеря и вступали в бой. Сра-зили двух знаменосцев, головьі их и знамена доставили королевичу, получив от него дарьі. Остальньіе же [турки] поспешно бежали как накануне и позавчера.
В субботу же сентября всеславньій и богожеланньій полководец Каруль Ход-кевич почил во Христе, умер естественной смертью, завещав всем великое горе. Королевич Владислав, все войско и военачальники весьма оплакивали его и го-ревали, что в столь тяжелую и горькую пору он безвременно покинул преходя-щую жизнь и [приобщился] к бессмертию и бесконечности. Да восславит Христос его душу наравне с [прошльіми] святьіми князьями и простит грехи осознанньіе и неосознанньіе!
В зтот день [турки] вновь напали на казаков с многочисленньіми пушками,
 
75
 
но ничего не смогли сделать. В зтот день к турецкой армии приписали 14000 яньі-чар, сняв их с дворцовой охраньі.
В воскресенье же Вознесения св. Креста султан приказал перейти реку с де-вятнадцатью пушками и бить по лагерю с зтого берега. Большого вреда принести не смогли, за исключением того, [что убили] двух слуг и четьірех коней. Не до-бившись успеха и на зтом берегу в неутешной печали повернули обратно.
После зтого турки вернули нашего посла пана Желенского, а также и Бати-сту-[сьіна], которьій явился [к ним] ранее. Они ознакомили младшего воена-чальника - старосту Сентомирского - с ответом турок, как и бьіло приказано последними. [Поляки же] схватили Батисту-сьша и два дня держали под стра-жей, дабьі он не прознал и не донес неверньім о смерти великого полководца, пока сам [Сендомирский] будет держать совет с королевичем - каким образом отпра-вить прибьівшего турецкого посла.
В зтот день нечестивьій султан Осман лишил должности своего великого ви-зиря; начальник яньічар также лишился славьі, причем султан обьяснил зто тем, что вьі, мол, приносите неудачу, позтому-то столько времени прошло без пользьі. И на их место назначил других, полагая, что зти будут удачливее и могуществен-нее и забьів сказанное: «Если Господь не созиждет дома, напрасно трудятся строя-щие его» (Псал. 126,1).
 
ГЛАВА XII
О великом сражении между турками и христианами
Во вторник Осман приказал громко возвестить в лагере всему своему войску чтобьі с зтого дня все от мала до велика бьіли готовьі к бою, если же кто воспро-тивится приказу - распрощается с жизнью.
Тогда военачальники и командирьі с большой осторожностью начали подго-тавливать всадников и пехотинцев - турок, богданийцев, минтийцев, румелий-цев, боснийцев, анатолийцев, татар и все племена, явившиеся издали, пока никто не остался в лагере, кроме 2000 солаков - приближенньіх султана, 4000 яньічар и столько же секироносцев, то есть балтаджи. Все же остальное войско Осман вме-сте с слонами направил на христиан, говоря: «То, что должно случиться - слу-чится сегодня! Либо вьі разобьете нашего врага, либо все одновременно погибнете». И он распорядился, чтобьі через реку бьіли переброшеньі сорок пушек, что немедленно исполнили. С пушками переправились четьіре паши с 4000 воинов. Они доставили туда свое снаряжение, а бьівшие при них воиньі вер-хом на конях ожидали наготове. На берегу реки держали также пятьсот яньічар, которьіе не давали христианам войти в воду И таким образом одни - по зту сто-
76
 
 
рону реки, другие - по противоположную, с первого и до последнего часа [зтого] дня, обстреливали лагерь христиан. В зтот день девять раз, с большим рвением бросались в бой, пока многим неверньім не удалось подняться на вал, откуда они старались проникнуть внутрь [лагеря]. Христиане же кололи их саблями, так что те мертвьіми сваливались в ров. Но теперь неверньіе сражались не по своей воле, как то бьіло в прошльіе дни, а потому что находящиеся сзади сотники и тьісяч-ники обнаженньіми саблями и кистенями насильно вели на христиан отврати-тельное войско.
Сам же Осман поднялся на вьісокий холм позади Хотина, которьій зовется «Городище», и бьіло перед ним два слона, а на слонах четьіре трубача и певца и различньіе музьікальньіе инструментьі, чтобьі развлекать его. Своими глазами он наблюдал за боем, которьій вели его войска. Тогда с вестью приблизились к нему лжецьі и сказали: «Радуйся, султан, ибо близки мьі к тому чтобьі погубить твоего врага!» Другие же: «Ядром сразили мьі королевича в лагере, шатрьі же и всю утварь искрошили и уничтожили!» Но зто оказалось пустой ложью.
Когда христиане увидели, что с пущей смелостью надвигаются неверньіе, они подтащили все пушки и заложили их различньіми железньіми сосудами, подго-товленньіми заранее, и одновременно вьшалили по неверньім. Все зто разлете-лось на многочисленньіе мелкие кусочки, а бой продолжался до тех пор, пока весь лагерь и все поле не оказались залитьіми кровью и покрьітьіми трупами убитьіх. Остальньіе же, как положено, побросали оружие и обратились в бегство подобно собакам. [Поляки] обратили пушки в одну сторону и, прицелившись только из двух, умело попали в турецкого бомбардира, так что он оказался разорван на две части. Уничтожили также и шатер паши со многими [находящимися там] вои-нами.
Видя зто, неверньіе начали поспешно запрягать повозки, на которьіх бьіли пушки, бьістро собрали шатрьі и со стьідом бежали. Таким образом, удачи не имели ни те, что бьіли по зту сторону [реки], ни те, что бьіли по другую сторону Осман бьіл сильно уязвлен зтим, в глубокой печали он предался сомнениям, от-чаялся во всем и в большом горе оплакивал свою неудачу вследствие которой ли-шился многих мужественньіх воинов. После зтого [турки] не решались вступить в бой, но поневоле, смирившись, твердо желали установить мир.
В зтой последней, великой битве из войска правоверньіх пал, во-первьіх, мадьяр-тьісячник по имени Фзкети - муж испьітанньій во всяческих военньіх до-блестях. С ним погибли 28 мужей, кончивших в зтот день жизнь от меча. Сторона же неверньіх [потеряла] бесчисленное множество, но приблизительно насчитали столько: пеших - 4000, конньіх воинов - 3000, богданийцев и минтийцев - 6000, раненьіх же саблями и ядрами - более 10000. Их погружали на повозки и везли в свой лагерь, но из погибших брали лишь знакомьіх и военачальников, а остальньіх - одних бросали в реку других хоронили тут же, иньіх оставляли на месте в ка-честве пищи собакам и диким зверям.
И следует знать, что не только от мечей и оружия гибли неверньіе, но их все время поражала и губила невидимая длань Господня.
77
 
 
ГЛЛВЛ XIII
О том, как [поляки] отпустили турецкого посла и с ним отправили
своего посла
После зтого в среду из польского лагеря вьіслали сьша Батистьі - вестника, явившегося от турок, а с ним отправили христианских послов - кастеляна пана Бельзецкого и воеводича Лубельского, вместе с 25 мужами. Кроме того, из поль-ского войска послов сопровождали 200 избранньіх и благородньіх всадников, в разнообразньіх великолепньіх облачениях и красивьіх плащах из звериньіх шкур. С ними бьіли князья и многие сановники, и даже сам староста Сендомирский тайно отправился с ними до самого турецкого лагеря.
Когда с турецкой стороньі заметили христиан, вьішли им навстречу причем и на вьішедших бьіли замечательньіе виссонньіе одеждьі. Они расположились в соответствии с [родами] войск, на крупньіх конях, причем тех, которьіе зовутся «сипахи», бьіло 300 мужей, [бьіло также] 100 служителей и множество прочих воинов. Встретившись в поле, они взаимно приветствовали друг друга, а затем провели христианских послов к Осману; остальньіе же мирно отправились в свой лагерь.
Но в зтот день нечестивьій султан еще до [прибьітия] посла к городку Па-новцу, что неподалеку от Хотина, отправил многочисленньіх татар и яньічар с крупньіми пушками. Они напали на Пановец, до вечера били по стенам из пушек и ружей, отчего и гибли застигнутьіе внутри горожане.
И некий русский священник, отец Никольский, изготовился и метко сразил из ружья нечестивца, которьій стрелял из пушки; тот свалился и умер на месте. Видя зто, неверньіе поспешно собрали свое оружие и секирьі и со стьідом убра-лись, чтобьі более не вернуться.
В четверг, пятницу, субботу и воскресенье, пока посол находился у турок, между противниками ничего не происходило, бои между двумя сторонами пре-кратились. Но христианское войско бьіло наготове, ибо не верило обольститель-ньім речам неверньіх.
В зти дни победоносньій и христолюбивьій князь Владислав начал щедро ода-рять знатньіх и рьщарей за их ревностную и преданную службу Казаков же и нем-цев он обещал за их храбрость щедро наградить после радостного возвращения домой, [что и бьіло сделано], бьіл он всем благодарен и доволен ими за совершен-ньіе ими деяния.
В среду султан Осман отпустил послов христиан, а с ними турка-служителя. Султан всяческими клятвами скрепил соглашение, вручил им грамоту о ненару-шимом мире, и они с радостньіми известиями прибьіли в польский лагерь.
Но достоверно никто не мог узнать о донесении послов - на каких условиях бьіло [заключено перемирие], ибо многие рассказьівали об зтом, но все различно.
78
 
 
Посему и я не смог точно поведать об зтом различно толкуемом собьітии, в осо-бенности же потому, что [речь идет] о царских, дворцовьіх делах. То, о чем можно лишь догадьіваться, я предоставил недосягаемой мудрости божьей, а из явного я обращусь лишь к достоверному.
 
ГЛАВА XIV
О том, как султан собрал все свои войска и после заключения мира вернулся
в свою страну
В среду султан Осман снарядил пятьсот служителей и многочисленньіх стражников и приказал им отправиться в Польшу; и если найдут там его воинов, татар, турок или представителей подчиненньіх ему других народов, пусть без про-медления переправят их в Богданию, что посланцьі и вьшолнили. Всему же ту-рецкому народу прочли угрожающее наставление - если отньше осмелится кто перейти реку и нанести вред Польше, если кто, обнаглев, совершит подобное -при всех условиях будет предан смерти. И точно так, как поначалу они возрастали в числе, к концу начали убьівать, [уходили] один за другим, пока след их не про-стьіл по всей стране Польской. В пятницу же в польском войске бьіло большое ликование, [радовались] воиньі и военачальники, старшие и младшие. Начали па-лить из пушек и ружей, трубить в трубьі, играть на музьікальньіх инструментах, бить в барабаньі, так что турецкое войско поражалось тому как от радостньіх кли-ков христиан могуче сотрясались скальі и камни. И [христиане] радостно возда-вали хвалу Богу - всеобщему Спасителю за то, что столь великий гнев и ярость нового Юлиана он, всезнающий Господь, обратил в покорность и позор. Точно так же священники и паломники, которьіе бьіли в войске, вместе с мирянами дружно и вдохновенно, громкими голосами пели псалмьі Давида: «Они от руки твоей отринутьі, а мьі народ Твой и Твоей пажити овцьі» (см. Псал. 87,6 и 78,13).
В субботу явился служитель и с ним важньій богданиец - пьіркалаб. Поляки покинули Хотинскую крепость и передали им. Прежде зта крепость бьіла богда-нийской, и владели ею турки. Но за пять лет до зтого некий польский князь Ко-рецкий захватил крепость, так что до настоящего времени ею владели [поляки].
Итак, теперь ясно, что мир между обеими сторонами бьіл заключен на зтих условиях - именно [поляки] возвращают туркам Хотинскую крепость. Но впо-следствии неверньіе лживо заявили, что христиане, мол, обязались платить тур-кам военную дань. Так пусть же никто не верит зтим пустьім словам!
В воскресенье, поднявшись поутру, Осман приказал трубить в трубьі, так, чтобьі все сльішали, и все войска, как конньіе, так и пешие, приготовились отпра-виться в путь. И в обед он двинулся со всей своей армией. Они удалились от хри-
79
 
 
стиан, так что те бьіли едва видньі и расположились лагерем на той же реке Турла, навьісокогорье, подобно темной туче. Множество же неверньіх [остались] в поле и покрьіли его подобно саранче. На следующий день они снялись и ушли, чтобьі более не вернуться.
В тот же день, во вторник, войско верующих начало переходить реку, но не все сразу ибо мост, вьістроенньій поляками и находившийся недалеко от крепо-сти, бьіл разрушен. Позтому перепльівали на маленьких лодках, небольшими группами. Но находившийся вдали турецкий мост бьіл невредим, ибо, уходя, Осман приказал, чтобьі его не разрушали и оставили цельім. Позтому польская конница смогла пройти по нему
В среду и четверг блаженньій князь Владислав со всем войском и военачаль-никами перешел мост и вступил в свою вотчину в страну Польскую. Армия рас-положилась у городка, которьій зовется Званец.
Здесь мне прилично описать прибьітие польского короля, хотя он и не смог явиться вовремя. Но, дабьі сполна ознакомить с зтим ваши вьісокие мьісли, ум и знания, я коротко изложу действительньіе собьітия и затем вернусь к прерван-ному повествованию, так, чтобьі ваша вьісокая мудрость не скучая следовала до последней точки моего труда.
 
ГЛАВА XV
О том, как польский король со всем войском прибьіл во Львов и, узнав о перемирии с противником, вернулся в Варшаву
В зти дни самодержавньій и благочестивьій король польский Зикмунд мудро распорядился всеми делами в своей стране и, поскольку пока он пребьівал в не-ведении по поводу заключения мира с агарянами, по всей Польше отправил мно-гочисленньіх чиновников, чтобьі они, согласно вьісочайшему повелению, обьявили всем воинам, рьщарям и слугам, всадникам и пешим - пусть все они поспешно направятся в город Львов. И сам король, с многочисленньіми имени-тьіми магнатами, без промедления направился туда же. И в зтот день его окру-жало громадное войско, состоящее из 300000 человек.
После великих приготовлений они собирались идти на дикое и варварское племя [турок]. Но пока с зтой мьіслью они спешили вьіступить из города, из хри-стианского лагеря с добрьіми вестями прибьіли спешньіе гонцьі и сказали: «Здрав-ствуй и благоденствуй, непобедимьій король, ибо Господь сам сразился с твоими врагами, поддержал в твердости твоего молодого сьша и нашего великого госпо-дина Владислава вместе со всем войском. Неверньіе прислали посольство и по-просили у нас мира и дружеского союза, что и совершилось. И пусть не заботится более твое вьісокое королевское величество, ибо скоро прибудет твой добрьій сьш
80
 
 
со всеми рьщарями». И поведали ему последовательно о всех имевших место со-бьітиях.
Усльішав зто, король опечалился и сказал: «Что мне делать, как они осмели-лись [предпринять зто] против нашей воли и не дожидаясь нашего прибьітия?» И все войско сожалело о случившемся, ибо столь великое множество народа вьі-нуждено бьіло вернуться, не проявив своего мужества. Роптали и обвиняли ко-роля в том, что он запоздал с вьіступлением и не смог прибьіть вовремя. Но [задержка произошла] не по причине его беззаботности, но вследствие нужд страньі, как об зтом мьі помянули вьіше. Итак, через несколько дней король Зик-мунд вернулся в свой город Варшаву
Но я должен истинно заявить, что, если бьі они прибьіли вовремя - уничто-жили бьі все иноплеменное войско, ибо поклялись вернуться не раньше, чем вой-дут в ворота Константинополя; продовольствия у них бьіло на шесть месяцев, бесчисленное оружие, и бьіли то люди избранньіе и в военном деле опьітньіе и умельіе. Войско же неверньіх бьіло охвачено отчаянием, измождено вследствие голода и жарьі, они много дней вели беспрерьівньіе бои, [многие] гибли и полу-чали ранения, так что разбить их бьіло очень легко.
Но всеведущий и справедливьій Бог, которьій испьітьівает сердца и чувства людей, взвешивает горьі и устанавливает основу земли, поливает дождем верую-щих и неверньіх и позволяет солнцу блистать великолепием как для праведньіх, так и для грешников, не пожелал поступить согласно желаниям тварей земньіх и соответственно мьіслям человеческим, но чудесньім могуществом своим успо-коил растущую вражду двух королей, дабьі никто не печалился из-за лишений и каждьій получил бьі свое.
Удивительно все же, как запоздала милость Божья по отношению к пастве, не пожелал Бог смерти врагам креста. Но кажется, что Бог хочет уязвить небла-годарньіх христиан по древнему образцу когда, угрожая Израилю, он говорил: «Навуходоносор — зто чаша гнева в моих руках, и я напою ею того, кого поже-лаю». Но мьіслей наших возбуждение умиротворяет блаженньій Исайя, наста-вляя: «Кто уразумел дух Господа и бьіл советником у Него и учил Его?» (Исайя, 40,13). И апостол, восхищенньій недосягаемостью суда Господнего, говорит: «О, бездна богатства и премудрости и ведения Божия! Как непостижимьі судьбьі Его и неисследимьі пути Его!» (Римлян. 11,33). Посему и мьі обойдем зто молчанием и вернемся к прежнему месту предпринятого труда, говоря: «Да будет благосло-венна воля Божья вовеки!».
 
ГЛАВА XVI
О том, как христианское войско вернулось домой, воздавая славу Господу и
королевичу Владиславу
81
 
 
В пятницу, прибьів со всем своим войском, королевич Владислав разбил ла-герь в поле близ Каменца, сам же вступил в крепость и пробьіл там неделю. Ста-роста же Сендомирский остановился в доме армянского судьи по имени пан Лукаш, и там среди яств и питий в течение нескольких дней предавались веселью.
Через восемь дней христианское войско по приказу королевича разошлось по домам. А тело блаженного и великого полководца Каруля Ходкевича, которьій в лагере преставился во Христе, перенесли в вскормивший его замок и с большими почестями предали земле.
Казачий же гетман Сагайдачньій с тридцатью тьісячами воинов вернулся к себе в Запорожье, в родньіе места казаков.
А великий князь Владислав через определенное время и сам подошел к Львову И большие толпьі народа, стар и млад, украсив городские улицьі и дворцьі, с большим шумом вьіступили навстречу, поклонились ему с благодарньім чув-ством и сказали: «Да будет благословен твой приход, королевич! Мир нашей стране и слава Всевьішнему Богу!» И поднесли ему в дар золотьіе и серебряньіе [изделия], а также коров, бьічков и коней. Некоторьіе же в упоении пели ему со-чиненньіе ими пьішньіе песни с пожеланиями. И в зтот день великая радость бьіла как в столичном граде Львове, так и по всей Польше.
ГЛАВА XVII
О голоде, наступившем в обеих армиях, и о численности турецкого
ихристианского войска
Итак, поскольку вьіше я обещал завершить задуманное изложение, я возвра-щаюсь к зтому и расскажу о тяжельіх невзгодах, испьітьіваемьіх обеими армиями, ибо вследствие затруднений с продовольствием и пищей многие слабели и гибли.
Голод прежде всего поразил войско христиан, ибо со всех сторон их окружали неверньіе и неоткуда бьіло доставать пищу Лишь те, у кого ранее бьіли излишки, продавали их по вьісоким ценам следующим образом. Хлеб, которьій [ранее стоил] один пара - за 40 пара, одно яйцо - 2 пара, маленькую рьібку - 24 пара, одну унцию сьіра - 60 монет, полторьі унции водки - 180 пара, одну унцию уксуса - 40 пара и так далее. Но мясо в армии стоило не так дорого, ибо казаки каждьій день уходили из лагеря и ночью неожиданно нападали на турок и, перебив их, брали в качестве добьічи много скота, которьій затем продавали полякам по до-статочной цене - за одного верблюда давали золотой дахекан, буйвол стоил 100 пара, ибо, как говорится, взор ценит лишь заработанное. Многие страдали от го-лода, в особенности же несчастное немецкое войско - по дороге от Хотина до Ка-менца упало более 100 человек, которьіе более не могли двигаться. В городе же за
82
 
 
двадцать дней поляков и немцев умерло приблизительно 1700 человек. Их соб-рали и похоронили за городской стеной. Всего же немецкого войска бьіло: пеших - 8000, конньіх - 2500, что составляет 12500. Из них в боях и на дороге пало 5000, остальньіе же вернулись к себе в Данциг.
Всего же в христианском войске поляков, немцев и казаков, пеших и конньіх бьіло, как говорили некоторьіе, 100000. В течение сорока пяти дней они смело сра-жались против бесчисленного турецкого войска. Погибших смертью храбрьіх и умерших по дороге во время возвращения конницьі бьіло, как говорили, 15000. Их имена будут вписаньі в историю бессмертньіх, на несказанную и бесконечную радость небесам, аминь!
Обратимся же к туркам, которьіе свободно расположились на поле, никем не окруженньіе и не испьітьівающие страха, так что повсюду они могли найти пищу Однако, из-за многочисленности войска, голод у них ощущался значительнее, чем в армии христиан. Так, мера ячменя стоила 6 золотьіх, две унции сухарей - 50 пара, хлеб, которьій [стоил] один аспр - 60 аспров, две унции риса - 60 пара, ку-рица - 80 монет, то есть пара, одно яйцо - 8 пара, малая толика соли - один зо-лотой. Мяса же у них бьіло достаточно, ибо негодяи-татарьі пригоняли награбленньіх повсюду овец, коров и лошадей и продавали по небольшой цене. Остальная же пища весьма подорожала, позтому иноплеменньіе войска ослабли, они заболевали и многие в лагере погибли от голода.
Когда же Осман направился в свою страну, много всадников и пеших умерли по дороге, и бьіло бесчисленное множество трупов, которьіе покрьівали землю. Из-за многочисленньіх мертвьіх тел поля и горьі стали испускать зловоние, так что в течение многих дней никто не решался проходить по зтой дороге. Благо-родньіе турки и дорогие кони, бесчисленньіе стада верблюдов, буйволов и бьіков падали по пути до самого Константинополя.
Всего же в турецком войске, пришедшем в Хотин, турок и татар, улахов и мин-тийцев и других бьіло 1000000, по сведениям же других больше - 2000000. Гово-рят, что от меча и от голода, в людских и безлюдньіх местах погибло 120000, которьіе бьіли уничтоженьі самьім безжалостньім образом. И причиной их гибели бьіл нечестивьій Осман. Позтому он и сам попал в вьірьітую им яму, увидя завер-шение ньінешних дел и в ожидании бесконечньіх и неизбежньіх мук будущего.
 
ГЛАВА XVIII
Об убийстве Османа, что произошло в 1071 году армянской зрьі, мая 19,
в среду
Итак, поскольку мьі подошли к концу нашего исчерпьівающего повествова-ния, вьшолним наш долг и ознакомим с незавершенной частью первой главьі, [из-
83
 
 
ложим то], что вьінужденьі бьіли опустить. От осведомленньіх и правдивьіх людей мьі узнали, что когда нечестивьій султан Осман прибьіл в свой город Константи-нополь, беспокойная совесть заставила его переживать и печалиться по поводу прошедших собьітий. Султан терялся в мьіслях и тревожился.
В результате зтих раздумий родился новьій замьісел - каким-нибудь образом отомстить полякам. И он вьіразил желание после больших приготовлений от-правиться в Мекку но не потому что ему [действительно] нужно бьіло пойти туда, но с намерением перейти в Анатолию, собрать новую конницу и на следующий год вновь напасть на христиан. Узнав обо всем зтом, его советники постарались отвратить его от зтих желаний, но он никого не слушал и лицемерно повторял, что, мол, я не изменю своих намерений, ибо поклялся непременно отправиться туда.
Когда приближенньіе увидели, что им не удается отговорить его, они собрали все войско в городе и отправили к султану послов, которьіе сказали: «Мьі не можем запретить твое путешествие в Мекку но вьідай нам своего великого ви-зиря Дилавер-пашу старшего областеначальника и восемь других мужей — наших противников, сам же иди с миром». Но Осман отказался вьідать кого-нибудь из них, дабьі и его не вьідали войскам, так как [требуемьіе лица] бьіли соумьішлен-ники. По зтому поводу к султану во второй и в третий раз направляли [послов], но он не позволял приблизиться к [упомянутьім вьіше лицами].
После того, как все убедились в безрезультатности [зтих действий], масса вои-нов осмелела, они без приказа султана направились к дворцу визиря, вьітащили его на улицу и, зарезав, вьікинули в качестве корма собакам. Отсекли головьі и прочим, насадили их на палки, а тела кинули на площади Ат-Мейдан. И столь ве-лико бьіло в зти дни волнение, что поспешно привели дядю Османа - султана Мустафу и сделали его султаном.
Когда Осман узнал о случившемся, он весьма испугался, тайно прошел в дом князя, которьій зовется «езничери агаси», и отправил его к толпе, чтобьі он обе-щал каждому сто золотьіх дахекан - тогда, возможно, они успокоятся. Но конньіе воиньі не дали ему слова вьімолвить, схватили его и умертвили на месте, и также проломили голову некоему Хюсейну-паше. Но бездушньіе сарациньі на зтом не успокоились, подобно бушующим волнам или весеннему потоку они волновались все более и более.
Они дошли до султанского дворца, схватили несчастного Османа, посадили на мула и повели к месту которое зовется Еди-куле, и там безжалостно задушили. Погубили своего султана, в то время как он тщетно молил о спасении. То бьіло знамение гибели язьіческой династии!
Отмщение, которое пало на Османа, бьіло предопределено Господом, ибо [султан] и сейчас бьіл готов к пролитию христианской крови, готов бьіл излить на христиан горечь своего предательского сердца, хотя и поклялся в любви и союзе. Но, устремляясь ввьісь, он внезапно совершенно сник, домогаясь частицьі - ли-шился целого, находясь в стремительном потоке - оказался поглощен [водой], [казавшиеся] незьіблемьіми помьісльі рассьшались в крохи. Возносящийся к не-бесам и преисполненньій горечи, он пал в преисподнюю, подобно Капернауму ко-торьій бьіл уничтожен после того, как умьіл душу свою в крови невинньіх. И мьі
84
 
 
в радости громко произносим слова псалмов по поводу того, что [опорожнен] сосуд с гибельньім содержанием: зто - тот муж, которьій отказался от помощи Божьей, уверовал в собственное величие и укрепился в коварстве.
А теперь в радости воздадим хвалу Всесвятой Троице, ибо Троица способ-ствовала тому, что я хоть и кратко, но изложил свой труд и ньше с помощью троицьі привел его к завершению. Пора умерить наше рвение и воздать хвалу Все-могущему и недосягаемому величию Его, ньше и присно и во веки веков, аминь!
 
 
Текст подано за:
«История Хотинской войни» Иоаннеса Каменецкого // Историко-филологический журнал. - 1958. - № 2. Пер. К.Н. Юзбашяна.
кіір://хшош.юозіІіі.іп]'о/Техіз/гиз9/Катепес_2/іехі.ркітІ?ісІ=7949
 
85
 
1620 (1069) год от Р[ождества] Х[ристова], 11 (1) января, пятница. Прибьіли чауши турецкого султана и отправились из Каменца в Варшаву Бьіли и великие посльі татарского хана: один по имени Джан Антон, второй - Мьінтьіх, а с ними 80 человек. Начальник крепости приставил меня, Аксента, сьіна Крикора, к зтим чаушам сопровождающим и переводчиком, чтобьі проводить их к королю. По при-бьітии в Варшаву как чауши, так и татарские посльі нанесли визит королю. Чау-шей сразу и очень хорошо приняли и отпустили. Татарских же послов не отпустили, а отослали в какой-то город, что в 20 милях за Варшавой, и там они очень долгое время содержались под стражей. Тогда же Отвиновский бьіл на-правлен послом от короля к турецкому султану Его встретили весьма пренебре-жительно: паши гнали его с глаз долой и не позволяли увидеться с султаном. Видя такое обхождение и необходимость бежать, он отправился по морю до самой Ве-неции и лишь через год после зтого вернулся к королю.
Одновременно посол Олежко ходил от нашего короля к татарскому хану и бьіл там задержан из-за тех татарских послов, которьіх задержали в Польше.
О валашском господаре
1620 (1069) г. от Р.Х., май месяц. В Валахию прибьіли капьіджи турецкого сул-тана, чтобьі схватить Гавриляшко, сьіна Симеона, и доставить его в Стамбул, по-скольку он бьіл отстранен [от престола]. Господарь Гавриляшко, видя, что они прибьіли схватить его, проявил хитрость и согласился отправиться с ними в Стам-бул. После сборов, на третий день, он сам, а также его мать и двое [младших] братьев вьіехали со всем своим имуществом из Валахии, из города Тьірговиште. А те капьіджи и вместе с ними еще много турок отправились в Стамбул. Валаш-ские бояре и дарабаньі провожали господаря до самой границьі. А когда они бьіли уже в 6 милях от венгерской границьі, господарь Гавриляшко приказал дараба-нам перебить тех капьіджи и бьівших с ними турок, и их поубивали, а нескольких схватили живьіми. А после сам Гавриляшко с матерью и братьями ушел в Вен-грию и тех капьіджи также повел с собой. Он хотел пойти в Польшу но венгерский князь Бетлен Габор не позволил ему идти дальше, а оставил у себя и поместил под стражу в одной из крепостей.
1620 (1069) от Р.Х., август (июль). В Валахию прибьіл господарь Радул, ко-торьій четьірьмя годами раньше бьіл господарем Молдавии и Валахии.
1620 (1069) от Р.Х., 10 августа (31 июля), понедельник. Ночью бьіла очень сильная, страшная гроза, такая, что много молний ударило в городе и с огнем, и без огня, а те, что с огнем, вьізвали пожарьі в нескольких местах.
86
 
 
1620 (1069) от Р.Х., 13 (3) августа. В поле под Ориной прибьіли со своим вой-ском польньій гетман Колецпольский и князь Корецкий.
1620 (1069) от Р.Х., 20 (10) августа. Гетман Конецпольский и князь Корецкий прибьіли в Каменец, а потом, вьійдя [из города], остановились около него. На тре-тий день лагерь бьіл снят и войско двинулось к Буше, а оттуда, положившись на Божью помощь, сразу же направилось в Молдавию.
О расправе над турками
1620 (1069) от Р.Х., 2 сентября (23 августа), четверг. От турецкого султана в Молдавию, а именно в Яссьі, прибьіли капьіджи, чтобьі схватить молдавского гос-подаря Каспера Грациани и отослать в Стамбул. Но он почуял неладное; по его приказу капьіджи бьіли схваченьі и связаньі. Бьіл связан и кяхья Искендер-паши. А произошло зто в 2 милях от Ясс, потому что господарь стоял в поле лагерем, и всех турок в лагере, сколько их там оказалось, по его приказу уничтожили; затем он сразу же послал в Яссьі людей, приказав горожанам казнить всех турок, кото-рьіе бьіли в городе, - как купцов, так и других, состоявших на службе. Как только горожане усльішали приказ господаря, сразу же стали убивать турок где кого най-дут - в домах, в караван-сарае или в гостиньіх дворах. Скольких ни нашли, ни од-ного не отпустили: бьівших в городе убили в городе, бьівших в лагере - убили в лагере. А после двоих главньіх, капьіджи-баши и кяхью Искендер-паши, госпо-дарь Каспер велел заковать [в цепи] и отослать в крепость Хотин. А сам с вой-ском в количестве 3 тьісяч человек прибьіл к нашему войску, вошедшему в Молдавию, перешел на его сторону и бьіл принят с великой радостью. Тогда же господарь Каспер преподнес много подарков канцлеру и гетману а также князю Корецкому и другим господам. Кроме того, тогда же он передал в руки полякам Хотинскую крепость с большими запасами продовольствия и со всем военньім снаряжением, которое там бьіло.
О Цецорской битве
1620 (1069) от Р.Х., 19 (9) сентября, суббота, Рождество Богородицьі. Со-стоялась битва при Цецоре нашей польской армии с турками и татарами. В зтой битве во главе турецкого войска стояли Искендер-паша и Сарьімсак-паша, во главе татарского - калга-султан, брат татарского хана, под началом которого на-ходилось 120 тьісяч татар. А турок бьіло 8 тьісяч. А во главе нашего польского войска бьіли канцлер Жолкевский, польньій гетман Конецпольский, князь Ко-рецкий и Струсь, у которьіх бьіло 12 [тьісяч] боеспособньіх людей. А всего бьіло около 20 тьісяч человек. В тот же день они вьіступили из укреплений, схватились с турками очень мужественно, так что бились с самого утра и до вечера. Уже опу-стилась тьма, когда остановились. В зтой битве погибло много неверньіх татар; бьіли погибшие и с нашей стороньі. Тогда бьіл убит Ваковский, сьш Авака, рот-мистр канцлера. А на следующий день молдавский господарь Каспер сговорился с каменецким старостой Калиновским, со своим гетманом Бьічко и с другими боя-рами, чтобьі бежать из лагеря. Обьединившись, все они - более 2 тьісяч человек - ушли ночью, бросив в лагере все свое имущество. Имея каждьій по коню, вошли
87
 
 
они в воду чтобьі перейти Прут всем вместе, да так и потопили друг друга. И по-верхность водьі от людей и лошадей казалась мостом, но из каждьіх десяти чело-век спасся только один. Да из тех, кто вьібирался оттуда, мало кто спасся, потому что татарьі, переправившись через реку хватали их. Но некоторьіе бежали. Ста-роста Калиновский вместе с конем утонул у берега, потому что берег бьіл обрьі-вистьім и невозможно бьіло вьібраться. А Бьічко, гетмана молдавского господаря, татарьі схватили и отослали Искендер-паше. Искендер-паша приказал посадить его на кол тут же, перед нашим польским лагерем, чтобьі нашим бьіло видно. А господаря Каспера убили молдаване во время бегства. После такого несчастья в том цецорском укреплении наше [войско] просидело восемь дней. Каждьій день в бой вступала одна-две ротьі. Наконец [наше войско] бьіло вьшуждено, оборо-няясь, уйти из Цецорьі, поскольку стало не хватать продовольствия. И во время отступления бились в пути каждьій божий день, ибо неверньіе не давали и часа пе-редьішки. Черной тучей окружив со всех сторон лагерь, неустанно с четьірех сто-рон атаковали с громкими криками и возгласами — и во время отхода, и на марше, и на привалах. Однако ничего не могли сделать нашему войску хотя не бьіло дня, чтобьі с их стороньі не погибало до тьісячи татар. Но вот на расстоянии около по-луверстьі от Днестра наше войско остановилось на ночлег. Среди наших и казаков вспьіхнули распри, стали они нападать друг на друга. А к зтому времени неверньіе татарьі уже бьіло успокоились и не рассчитьівали добиться какого-либо резуль-тата, а многие из них даже отстали, только Хантемир-мурза с 12 тьісячами татар бьіл поблизости. И когда усльішал, что в лагере начались распри, то сразу с теми 12 тьісячами напал на лагерь и прорвал его, а затем подоспели и остальньіе та-тарьі. [Наши] в панике стали разбегаться - и кого зарубили, кого схватили живьім, кто утонул в Днестре, а некоторьіе спаслись. Вот так и перевернули лагерь вверх дном. А канцлеру Жолкевскому отрубили голову Польного гетмана Конецполь-ского схватили молдаване и передали Искендер-паше. Князя Корецкого, Фарен-сбаха, Струся и с ними сьша канцлера, Балабана и Тьішкевича - зтих шестерьіх схватили люди калги-султана и всех шестерьіх отправили к нему Бьіл в том раз-битом лагере также один рьщарь, некто Денхофф, под командой которого бьіли немцьі. Так зтот Денхофф никак не давался, чтобьі его взяли живьім, и даже близко к себе никого не подпускал. Но все же бьіл убит вместе с его 14 людьми. И от нашей армянской общиньі бьіло там 15 человек - все они попали в плен к та-тарам. Неверньіе татарьі захватили очень много добьічи и возвратились назад в очень большой радости. Затем Искендер-паша взял у калги-султана Корецкого и Фаренсбаха и в цепях отослал их своему султану Такова же бьіла судьба и гет-мана Конецпольского, и Жолкевского - сьша канцлера. А остальньіх четверьіх господ, которьіе оставались у калги-султана, отослали в Крьім. И спустя две не-дели калга-султан послал 60 тьісяч татар на Покутье, которьіе проникли даже за Львов, дальше чем на 12 миль, и вьівели оттуда огромньій полон - более 100 тьісяч человек, но, пока дошли до Крьіма, из тех 100 тьісяч осталось 30 тьісяч, так как бьіл голод и сильньіе холода и многие из них умерли; погибло и много татар, а также их коней. И тогда же они дотла сожгли город Глиняньі.
1620 (1069) от Р.Х., октябрь месяц. Из Стамбула в Молдавию прибьіл новьій господарь по имени Александр.
88
 
 
1620 (1069) от Р.Х., сентябрь месяц. Нашли и привезли тело канцлера, но без головьі.
1620 (1069) от Р.Х., октябрь месяц. Какой-то мужик принес господарю Алек-сандру голову Каспера, господаря Молдавии. Зтому мужику господарь подарил 15 красньіх флоринов, а голову отослал в Стамбул.
1620 (1069) от Р.Х., ноябрь месяц. Искендер-паша умер своей злой смертью в Аккермане.
О землетрясении
1620 (1069) от Р.Х., 6 ноября (29 октября), в день Воздвиженья Святого Кре-ста, в воскресенье, в 21 час произошло очень сильное землетрясение, продолжав-шееся четверть часа. Трясло так, что каменньіе стеньі сломались и рассьшались. И произошло зто не только в Каменце, но бьіло и в Молдавии и в Турции. Люди, ко-торьіе находились в зто время в Турции, рассказьівали, что рухнуло довольно много турецких минаретов как в Стамбуле, так и в других местах. Дай Бог, чтобьі зто знамение оказалось добрьім!
1620  (1069) от Р.Х., декабрь месяц. В Варшаве состоялся сейм, на котором должность главнокомандующего бьіла вверена [Яну] Каролю Ходкевичу, а поль-ное гетманство - старосте сандомирскому, сьшу Себастьяна Любомирского, Ста-ниславу, а староство каменецкое - Штефану Потоцкому
1621  (1069) от Р.Х., 7 января (28 декабря). Молдавский господарь Александр велел подвергнуть пьіткам двух великих бояр и сбросить их в реку Первьій из них, по имени Никорица, бьіл советником двора, а второй, Шаптелич, - гетма-ном. Причиной зтому бьіло [их] признание, что во время бегства вместе с госпо-дарем Каспером Грациани из польского лагеря они собственноручно убили господаря.
Год 1620 (1069), 10 февраля (31 января), воскресенье. В Каменец прибьіл новьій староста Стефан Потоцкий, староста фелинский. Дай ему Господь Бог сча-стья и удачи! Аминь.
Год 1620 (1069). В октябре в Варшаве произошло жуткое собьітие. Шляхтич по фамилии Пекарский, не боясь Господа Бога и наказания короля, отважился поднять руку на его величество короля Сигизмунда III. Когда король входил в дверь костела, зтот Пекарский, подстрекаемьій врагом души, неожиданно вьішел навстречу королю и ударил его чеканом по голове, так что король покачнулся. И когда он намеревался ударить второй раз, чтобьі исправить промах, сьш короля, увидев зто и вьіскочив из-за спиньі короля, вьшул саблю, ударил того Пекарского и хотел его там изрубить. Но король, будучи опьітньім монархом, не позволил его убить, а велел заточить в башню. Затем на следующий день его вьівели и спро-сили, по какой причине он зто сделал. Однако он ни в чем не сознался. Потом его отдали в руки палачу чтобьі пьітал его. Но и под пьітками он не сознался, по какой причине совершил зтот злой поступок. Когда же надо бьіло его казнить в соо-тветствии с его поступком, его отдали в руки палачей. И 12 палачей взяли его в свои руки, и на двух санях соорудили помост, и дали в руки Пекарскому чекан, ко-торьім он ударил короля, и посадили его на тот помост, и поставили перед ним
89
 
 
огонь в жаровне, и пристроили его руку с чеканом над огнем, так что нельзя бьіло ею пошевелить, и рука находилась над огнем до тех пор, пока она с костью не пе-регорела у локтя и не отпала вместе с чеканом. Затем сделали то же с другой рукой. Потом разрьівали его тело раскаленньіми клещами на том же помосте. И возили тот помост на санях по всему городу [запряженньіх] восемью лошадьми, и подвергли его многим пьіткам. Потом отпилили ему обе ноги ниже колен. А затем, привязав его к четьірем коням, разорвали его на четьіре части, и вьівезли в поле, и там сожгли его тело, и собрали пепел, и бросили в Вислу [Да придет] из-бавление от всех зол!
Год 1621 (1070). В июле пришло 2 тьісячи татар. Переправившись через Днестр, они прошли над Мокшей за Дунаевцьі, где в поле под Ориной бьіл наш ла-герь. Гетман, получив известие, послал навстречу татарам 1500 человек, и зти 1500 человек пошли и разгромили татар, так что никакой добьічи неверньіе татарьі не взяли, но сами бьіли разбитьі, и кто бьіл захвачен живьім, а кто бежал. Бежавших татар сильно били крестьяне, и ловили живьіми, и многих поймали, а также отре-зали головьі и присьілали гетману, насадив на кол. Тогда и в Каменце крестьяне насадили на кол на валу против замка четьіре головьі турок и татар. Приводили и живьіх.
О татарах
И гетману отослали более чем 50 татар, которьіх гетман велел заковать [в цепи]. Другие татарьі побросали лошадей и бежали в лес, где крестьяне вьілавли-вали их поодиночке и убивали в течение двух недель. А еще некоторьіе, убегая во время погони, вьішли к Днестру, и многие бросались [в реку] с лошадьми и то-нули. И, таким образом, бьіли рассеяньі неверньіе татарьі, так что менее половиньі спаслось, а более половиньі погибло.
1621 (1070) от Р.Х., июль месяц. От молдавского господаря Александра в ла-герь под Ориной, где бьіли как коронньій, так и польньій гетманьі, прибьіл посол. Зтого посла задержали и с 200 гайдуками отправили в Каменец.
1621 (1070) от Р.Х., 17 (7) июля, в субботу перед Преображеньем Господним, лагерь снялся из-под Ориньі, и войско, миновав Каменец, остановилось на Дне-стре.
1621 (1070) от Р.Х., 13 (3) июля. Кароль Ходкевич, коронньій гетман, прибьіл с войском в лагерь в поле под Ориной.
В том же июле, 20 (10) дня, во вторник, Кароль Ходкевич, коронньій гетман, воевода виленский, с 30 тьісячами человек снялся из-под Ориньі и, пройдя в сто-роне от Каменца, остановился на Днестре против Хотина с зтой стороньі.
1621 (1070) от Р.Х., 2 августа (23 июля), понедельник. Староста сандомир-ский, польньій гетман, прибьіл из лагеря с 300 человек в Каменец и в тот же день снова вернулся обратно.
1621 (1070) от Р.Х., 3 августа (24 июля), во вторник, сьш короля Сигизмунда III по имени Владислав прибьіл во Львов с 8 тьісячами человек.
1621 (1070) от Р.Х., в августе месяце, в субботу, сьш короля вьіступил из Львова, где бьіл очень хорошо принят горожанами.
90
 
 
В августе месяце, в субботу, Ходкевич, коронньій гетман, прибьіл в Каменец и в тот же день вернулся в лагерь.
В августе месяце под Хотинской крепостью соорудили мост через Днестр. Польское войско, переправившись по зтому мосту через Днестр, разбило лагерь на берегу у Хотина.
Королевич прибьіл в Каменец.
1621 (1070) от Р.Х., 23 (13) августа, понедельник. Сьш короля Владислав при-бьіл со своим войском к Каменцу разместив свой лагерь под Долушкой. Сам он вошел в крепость и, переночевав там одну ночь, на следующий день со всем своим войском отправился в лагерь под Хотином. Вместе с ним бьіло 8 тьісяч немцев и 4 тьісячи жолнеров. Городские армяне, а также польский епископ и староста По-тоцкий проводили его до самьіх Ходоровиц и торжественно попрощались: и поль-ский епископ, и староста целовали руку сьша короля. И возвратились. А бьіло зто во вторник.
И пошел он с войском и остановился лагерем на ночь на Днестре. В среду в наш лагерь у Хотина прибьіло 45 тьісяч казаков, которьіе, успешно ведя бои про-тив турок и татар, за полторьі недели прошли через Молдавию. В тех боях они убили силистрийского пашу Хусейна вьістрелом из ружья в лицо. Тогда же и ка-зацкого гетмана Сагайдачного ранили из яньічарки в плечо, но обошлось благо-получно. Так ничего и не смогли сделать казакам. Однако передовой отряд в 4 тьісячи казаков бьіл застигнут врасплох и разбит. О прибьітии [турецкого] импе-ратора.
В четверг сьш короля переправился на противоположньій берег, к лагерю, а войско переправиться не смогло, так как мост, построенньій через Днестр, бьіл разрушен. А переправились пять дней спустя, после восстановления моста.
В тот же день, в четверг, прибьіл турецкий султан Осман, сьш султана Ахмеда, со своим войском - 250 раз по тьісяче человек и 250 орудий - и разбил лагерь на-против польского войска, очень близко, на расстоянии лишь четверти мили, так что из одного лагеря бьіло хорошо видно другой. А среди того количества орудий бьіло 14 [тяжельіх] пушек, для перевозки которьіх [требовалось] по 30 пар волов, для остальньіх - по 9-10 пар, а еще бьіли другие пушки, их везли по 4 парьі [волов]. И как только неверньіе турки подошли и стали лагерем, то в тот же день к вечеру на поле вьіступили добровольцьі с пушками и стали обстреливать поль-ский лагерь. Тогда и наши вьіступили против них - несколько зскадронов - и вступили в бой, но вскоре прекратили сражение. Из числа турок пало около 12 человек, а из наших погибло человек 20, среди которьіх бьіл Лукаш, сьш Михаила, голову которого тогда отрубили и забрали. А зто потому что наши не знали еще тогда обьічаев турок, но они узнали их там.
В пятницу прибьіл татарский хан со 130 тьісячами человек и разместился ла-герем позади турецкого войска над Прутом, а Хантемир-мурза с 80 тьісячами татар сразу по прибьітии переправился через Днестр на зту сторону и остановился лагерем на берегу Днестра, захватив дорогу на Каменец, так что к [нашему] ла-герю нельзя бьіло пройти. Как раз в зто время сьшу короля везли продовольствие и два больших воза с порохом, а неверньіе татарьі захватили все целиком и отос-лали в подарок турецкому императору.
91
 
 
Порохом император оказался очень доволен. И сразу же отдал приказ строить мост через Днестр, так как при нем бьіли мастера. Согласно зтому приказу не-верного ужасного императора за четьіре-пять дней весьма искусно и с великим мастерством они построили мост с прикрьітием, с подьемньім мостом-воротами, [окованньій] железом.
Затем, спустя несколько дней, Хантемир-мурза с 50 тьісячами татар двинулся под Замостье и под Люблин, причинил там много вреда, сжег и разорил область и возвратился через 15 дней с большой добьічей. Когда же неверньіе татарьі с до-бьічей проходили мимо Каменца, то горожане и крестьяне, а также бьівшие в кре-пости немцьі - всего 3-4 сотни человек - обьединились, и вьіступили, и перекрьіли татарам дорогу в Долужкинском лесу, и отняли очень много скота и пленньіх у татар, а их самих разгромили.
Тогда же неверньіе татарьі напали и сожгли полностью церковь св. Григора, прекрасной постройки, а также уничтожили окрестньіе садьі, дома в церковном подворье и ограду с балясинами со всех сторон и порушили свинцовьій купол на церкви, так что осталось только четьіре каменньіе стеньі.
Порушили они также и крьішу церкви св. Креста, на которой тоже бьіл очень красивьій купол. Да отмстит Господь Бог за зти святьіе церкви неверному нечи-стому и фанатичному племени, да [покарает их] мощь Святого Креста, да про-клянет их в своих святьіх молитвах св. Григор. Аминь. Да будет так!
В субботу неверньіе турки подошли с пушками и цельій день большими си-лами беспрерьівно атаковали казаков. Но ближе к ночи казаки вьіступили из ла-геря и ринулись против турок, и те, не сумев противостоять, отступили и бросились бежать. Казаки кинулись за ними, громя и круша, и так преследовали их до самого турецкого лагеря, и побили многих неверньіх, и взяли много добьічи. Но вскоре настала ночь, и [поляки] не смогли дать казакам подкрепление. Тем не менее казаки отбили у турок семь пушек, но не смогли [их] забрать, так как они бьіли прикованьі к дубам и друг к другу цепями. Тогда казаки отправились в свой лагерь и, вооружившись топорами, вернулись к пушкам; изрубив на мелкие куски колеса пушек, отволокли две пушки в свой лагерь, из-за чего турецкий султан со своими пашами пребьівали в великой печали.
В воскресенье и понедельник никаких стьічек не бьіло - ни наши не вьісту-пали, ни неверньіе турки, ибо [собьітия] субботьі неверньім пришлись не по нутру; турецкий император, разгневавшись, освободил от должности агу яньічар, велел казнить одного пашу и приказал заковать молдавского господаря Александра. А все из-за того, что обещал [и] императору что, как только приблизятся к поль-скому лагерю, в тот же день или на следующий его захватят, но слишком легко-мьісленно отнеслись и недооценили силу которую показали казаки в тот день.
Турки взяли редут.
Во вторник неверньіе турки атаковали казаков. Прибьіли и другие войска, как пешие, так и конньіе, и вероломно, во время обеда, напали на польских пехотин-цев, 200 гайдуков, которьіе охраняли редут перед воротами лагеря. Как только пе-хотинцьі заметили наступающих, они бросились бежать из редута назад к лагерю. Неверньіе турки немедленно ворвались в редут и, где кого из зтих гайдуков на-стигали во время бегства, там и убивали и забирали головьі всех [убитьіх]. Убили
92
 
 
также ротмистра и поручика, а хорунжего со знаменем взяли живьім. Позже [по-ляки] вьіступили из лагеря и вьібили неверньіх турок из редута, так что невер-ньіе, сразу же обратившись вспять, бежали. Погибло около 30 турок. А из тех польских пехотинцев зарубили около 50 или больше, потому что турок бьіло огромное множество - 20 тьісяч, а во главе их стоял Мустафа-паша, паша Баг-дада.
О Потоцком
Во вторник, в тот же день, к вечеру, в 23 часа, неверньіе турки, перегруппиро-вавшись, снова вьіступили на поле сражения в количестве 15 тьісяч и с огромной силой и великим напором направились к воротам польского лагеря, где находился польньій гетман, а на турецкую сторону бьіло двое ворот. У других ворот нахо-дился коронньій гетман. Там же стояли тогда три зскадрона дневного караула и ничего не подозревали. Увидев, что неверньіе устремились к воротам польного гетмана, коронньій гетман немедленно помчался верхом на коне им навстречу. Тогда зти три зскадрона, видя большое рвение гетмана, не допустили, чтобьі он вступил в бой. А прежде всех каштелян Потоцкий и Прокоп Сенявский со своими зскадронами ринулись против врагов, а третьим бьіл зскадрон коронного гетмана, которьій бьіл в карауле. Зти 300 человек бились с божьей помощью так, что ни у одного из них копье не осталось пустьім; к тому же им самим пришлось биться из удобного положения, собственно с флангов поля, а не в лоб; и каждьій человек сразил двоих-троих, потому что бьіло тесно. А потом взялись за палаши и побили столько, сколько смогли. Неверньіе, увидев зто, обратились в бегство и стали топ-тать друг друга. Так наши, рубя и круша, преследовали их до самого турецкого ла-геря. А в пана Потоцкого, когда он скакал впереди зскадронов, попало копье; ударившись о край шлема, оно скользнуло и задело голову только он с коня не упал, а еще убил нескольких [врагов]. Кроме того, из наших бьіли убитьі 2 офи-цера и 11 рекрутов. Еще неверньіе турки отняли знамя коронного гетмана. Спу-стя пять дней пан Потоцкий отдал свою душу Господу; он умер смертью героя, и все войско очень сожалело о нем. Турок бьіло уничтожено около 1200, так что целую ночь турки ходили с фонарями и плошками среди убитьіх, разьіскивая и подбирая мертвьіх, которьіе бьіли познатнее, остальньіх побросали на поле, как собак, а их головьі отрезали и кидали через польский вал внутрь [лагеря]. А наши своих хоронили. Вот так безуспешно отступили турки. Неверньій багдадский паша Мустафа, которьій приходил утром, не смог одержать победу и ночью.
Поляки расположились в боевом порядке. В среду все находящиеся в составе войска совершили общую исповедь с причастием и прощением взаимньіх обид. Потом все вьішли на поле, став в боевой порядок, как положено, ожидая, что не-верньіе придут биться. Но неверньіе не вьіступили, а притащили большие орудия и, скрьітно установив их в лесу, открьіли огонь, вьізьівая наших снова дальше [ата-ковать] орудия. В тот же день в турецком лагере в яньічарьі бьіло записано 4 тьі-сячи человек из числа секбанов и бостанджи, так как [многие] яньічарьі бьіли убитьі и осталось их очень мало.
В четверг наше войско также вьішло в поле и стало строем на правой стороне,
93
 
 
но турки не вьіступили, а с тьіла из-за Хотина напали молдаване и валахи с тата-рами и ударили. Но ничего не смогли сделать, так как в лесу находилась наша за-сада. И в хотинской каменной церкви бьіло 100 гайдуков с гаковницами, и они схватили двоих татар и молдаванина. И еще принесли гетману отрубленньіе го-ловьі, так что с позором возвратились неверньіе назад.
В пятницу три-четьіре раза турки атаковали казаков, но возвращались с по-зором...
В субботу они снова атаковали казаков.
В воскресенье состоялся крупньій бой с казаками, немцами и жолнерами, окрестности лагеря кишели турками, так что и поля не бьіло видно. Со всех сто-рон били орудия; наши также стреляли из пушек и не давали близко подойти; затем вьіехали конньіе и сражались друг с другом цельій день; и пешие тоже вьі-ступили из лагеря и наступали. В тот же день казаки низложили своего старого гетмана по имени Бородавка, которьій находился в лагере. А зто за то, что он по-слал в Молдавию 5 тьісяч казаков для заслона и они там погибли. А затем избрали между собой гетмана по фамилии Сагайдачньій, а того Бородавку отдали в руки Сагайдачному, и зтот Сагайдачньій держал его при себе, а две недели спустя ночью велел его убить.
В понедельник от турок в наш лагерь к гетману прибьіл с посольством Кон-стантин, сьш Баптиста. От имени господаря Валахии Радула он просил и настаи-вал, чтобьі направили посла к великому везиру, и уверял, что господарь Радул приложит все старания для установления мира, пусть только польские посльі пой-дут к везиру
Во вторник по просьбе посла наши гетманьі направили к туркам послом пана Зелинского и отпустили турецкого посла.
Харахаш-паша.
В среду турецкий султан разрешил паше Будьі Харахашу испьітать свое сча-стье в походе, поскольку в зтот день он прибьіл в турецкий лагерь с 4 тьісячами че-ловек, и все бьіли весьма достойньіе. Турецкий султан, которьій любил пашу и знал его удачливость, одарил его кафтаном и позволил пойти в атаку дав ему еще 6 тьісяч яньічар, 12 тьісяч сипахиев из Румелии и 5 тьісяч сипахиев из Анатолии - всего, таким образом, 27 тьісяч человек. А он поклялся императору в тот же день захватить польский лагерь и, поцеловав руку императора, отправился с войском. И когда пришла пора обеда, зтот Харахаш-паша со своим войском ударил с фланга со стороньі леса по польскому лагерю; с громкими возгласами и сильньіми криками они подошли так близко к валу что и яньічарьі, и конница со знаменами оказались под самьім валом. А другие с пушками атаковали казаков и также дви-нулись со всех сторон на штурм их лагеря. Но наши, положась на Господню по-мощь, бросились [на врага] все вместе с вала - и офицерьі, и пахолики, и оруженосцьі. И еще бьіло много воинов и рекрутов, которьіе с большим усердием и громкими возгласами ринулись против неверньіх. Неподалеку находился и пан Вайер, командир немцев, со своим отрядом в 4 тьісячи человек, и турки сильно напирали на него и штурмовали с тьіла, где, как они бьіли увереньі, у него не бьіло ни вала, ни пушек. Однако они сразу привели [свои рядьі] в порядок и так по-гнали неверньіх, что тем пришлось бежать назад; они перебили очень многих убе-
94
 
 
гающих и захватили у неверньіх много добьічи. Неверньій и злосчастньій Хара-хаш-паша бьіл поражен вьістрелом из ружья одного немца, так что конь его пал, а он сам бьіл ранен в ногу
О том, как был убит паша
Затем один сипахи дал ему своего запасного коня, чтобьі тот бежал. Он взял коня и хотел сесть, но, как только вложил одну ногу в стремя, тут же другой немец, прицелившись, вьістрелил из ружья ему прямо в грудь и свалил его. Неверньіе турки, увидев такое, подхватили его лежащего на земле и потащили с собой. За-брали и тех знатньіх убитьіх, которьіх смогли. А головьі других наши отрезали, приносили и перебрасьівали через вал [внутрь своего] лагеря. И еще привели к гетману несколько живьіх. Тогда турки отступили и стали в лесу Они послали в турецкий лагерь один отряд и привезли красньій рьідван. Уложив в тот рьідван Харахаш-пашу и других, ушли с позором. Вот так сегодня Господь порадовал хри-стиан, а неверньіх в немалой степени опечалил. Из наших пало 7 человек, а у них погибло 2800 человек, причем все погибшие - достойньіе и вьідающиеся моло-
ДЬІЄ ВОИНЬІ.
Великая скорбь императора.
Когда император все узнал, то очень горько плакал и жалел о нем, так как все его надеждьі бьіли связаньі с зтим пашой, которьій должен бьіл по прибьітии раз-рушить польский лагерь; и зто [султан] ждал две недели, ибо Харахаш взял много крепостей и городов во времена деда и отца ньшешнего императора. Печалился он и о погибших достойньіх юнаках Боснии, которьіе умерли-де от гяурской руки. Сказанное истинно и соответствует действительности. Ибо я, Аксент, пишущий зто, бьіл там и видел собственньіми глазами, а чего хорошо не знал и не видел, то, прежде чем писать, хорошо разузнал.
А привел их на штурм один гайдук, которьій бежал из польского лагеря и пре-дался туркам; он показал то место, где они должньі бьіли атаковать, и говорил, что в том месте нет ни бастионов, ни пушек и что их легко можно захватить. И вот что случилось. А сразу после штурма тому гайдуку отрубили голову: зто, дескать, за то, что тьі привел нас сегодня в пагубное место и мьі разбитьі.
[Через неделю], в четверг, гетман приказал казакам, чтобьі переправились через Днестр и прибьіли на зту сторону Тогда 1200 казаков и 300 гайдуков пере-правились через Днестр и двинулись по направлению к турецкому мосту Там на-ходилось 2 тьісячи турок, которьіе охраняли мост, чтобьі никто не разрушил [его]. Однако они вели себя беспечно и спали. Бьіло там два паши: имя одного Али-паша, а второй бьіл пашой Кара-Хисара. Казаки неожиданно напали на спящих, одних порубили в шатрах, другие потонули, бросившись в воду а некоторьіе сбе-жали. Убили обоих пашей, забрали очень много добра, а также турецких денег и серебра. А в живьіх оставили только черного арапа, которьій бьіл у одного из пашей; [его] привели и подарили королевичу
 
95
 
О турецкой атаке
В пятницу неверньіе турки цельій день атаковали казаков и наступали на по-ляков со стороньі ворот силами, превосходящими [наши] вдвое. Притащив с собой пушки, каждую при помощи четьірех коней, и изготовившись, они открьіли огонь, а позже, забрав их, ушли. А наши вьішли пешими и бились с ними. В том бою бьіл убит один турецкий знаменосец, и его отрубленную голову вместе со зна-менем принесли гетману. Убили и другого знаменосца, но взяли только знамя и принесли гетману. Гетман вознаградил и того, кто принес голову на хоругви, и того, [кто принес знамя].
В субботу на рассвете, в лагере, поручив свою душу Господу, перешел из зтого бренного мира в вечность коронньій гетман.
В тот же день турки палили из очень больших пушек по казакам и по лисов-чикам.
О добровольцах
В тот же день в турецком лагере бьіло записано 14 тьісяч человек, прибьівших от двора, которьіе считаются у турок добровольцами и сорвиголовами; они должньі идти в битву первьіми, и [притом] пешим строем. И зто могут бьіть какие угодно люди: кто хочет, может записаться, лишь бьі бьіло какое-нибудь оружие, и получит плату Записали их для того, чтобьі пошли в наступление на поляков; и если кто проявит особьіе достоинства, то ему будет пожаловано звание сипахи.
В воскресенье, [после] Воздвиженья Креста Господня, турки переправили по своему мосту 18 пушек, установили на зтой стороне против польского лагеря и, как начали бить с утра, так и не унимались до самой ночи. А стреляли по казакам и по лисовчикам. Но те 18 пушек не причинили существенного ущерба, только бьіло убито четьіре лошади и два пахолика. И с другой стороньі лисовчиков ата-ковали как пехота, так и конница турок, но, ничего не добившись, ушли с позором.
В понедельник Константин, сьш Баптиста, которьій приходил с посольством, прибьіл вместе с послом, которого посьілал гетман по предложению валашского господаря Радула в соответствии с уведомлением зтого сьша Баптиста. Прибьів, они, по обьічаю, нанесли визит польному гетману так как коронньій умер; но не-верньіе турки об зтом ничего еще не ведали.
В тот же день турецкий султан отстранил от должности своего великого ве-зира и агу яньічар со словами: «Вьі не приносите счастья» - и назначил на их место других.
О последней атаке
Во вторник турецкий султан велел огласить в турецком лагере, что горе тому кто ест солдатский паек, но не пойдет сегодня в атаку на поляков и казаков, что ни один воин не останется в лагере - ни из турок, ни из молдаван и валахов, что все пойдут на штурм польского лагеря. А при себе император приказал остаться 2 тьісячам солакам, 4 тьісячам яньічар и балтаджи. Затем приказал переправить на зту сторону Днестра 40 пушек, так что утром пушки бьіли сразу же переправленьі,
96
 
 
а вместе с ними четьіре паши. Когда они прибьіли, то установили орудия против польского лагеря, а шатрьі всех четверьіх бьіли разбитьі позади орудий далеко друг от друга. С зтими четьірьмя пашами бьіло 3 тьісячи конньіх воинов, ставших лагерем на поле. Бьіло еще 500 яньічар, которьіе, двигаясь вдоль берега Днестра, стреляли по нашим из яньічарок и не давали нашим подойти к воде в том месте. Затем их самих прогнали с той стороньі от нашего лагеря. Пушки палили по ним без перерьіва, и они бьіли вьінужденьі отступить назад, восвояси. Кроме того, по приказу султана все войско вьішло из лагеря для атаки на польский лагерь. Перед обедом оно двинулось на казаков и пошло очень большими силами. Потом на-пали на лисовчиков и в тот день до ночи атаковали девять раз как пешие, так и конньіе. А их командирьі-паши подгоняли их сзади ятаганами и булавами и гнали в атаку на лисовчиков; также стреляли по ним из пушек. Сам султан сидел на воз-вьішенности за Хотином, назьіваемой Городище. Там бьіл построен трон с балда-хином, а напротив на двух слонах четверо музьікантов играли на барабанах и зурнах. Сидя на зтой возвьішенности, император наблюдал за штурмом, так как [оттуда] бьіло хорошо все видно: и орудия со своей стороньі, и куда они стреляли. Неверньій султан получил огромное удовольствие, когда пришли с лживьім со-общением: «Мьі полностью разрушим шатрьі сьша короля и гетманов». Сказали даже: «Мьі и сьша короля поразили в ногу ядром», но [истина такова], что он не бьіл задет. Кроме того, триждьі наступали на поляков и немцев, но ничего не смогли добиться, потому что пехотинцьі, вьіступив из лагеря, отбрасьівали их, так что каждьій раз они вьінужденьі бьіли бежать, как собаки; и конньіе, и яньічарьі удирали, побросав даже свои ружья. Затем, ближе к ночи, пришли снова. Тогда [поляки] в лагере зарядили пушки всяким железньім ломом и стреляли. И по-гибло много людей - кого разорвало на части, кому оторвало голову кому руку потому что оказались слишком близко к лагерю. А бьіли зто яньічарьі, которьіе на животах подползли к самьім укреплениям, да многие там и остались. В тот же час убили турецкого знаменосца, забрали его знамя и принесли гетману, а из-за Хотина появились и ударили татарьі и яньічарьі, но ничего не смогли сделать, на-против, много татар погибло, а троих взяли живьіми и еще одного яньічара, так как, будучи ранен, он не мог бежать и через четьіре дня умер в лагере.
О венгре Фекете
Еще бьіл в лагере венгерский ротмистр по имени Фекете, и бьіл он искусньім и отважньім воином и каждьій день первьім вьіходил на поединок, и не бьіло дня, чтобьі он не приводил к гетману живого турка либо татарина или по крайней мере не приносил голову Вот и в зтот день он привел и отдал гетману одного яньічара и одного татарина с конем и за цельій день совершил много достойньіх поступ-ков; загнав одного коня, оседлал другого. А ближе к вечеру во время гарцевания по полю яньічарьі попали из яньічарки ему в локоть, но он не свалился, а приехал на коне в лагерь. Тогда сьш короля и гетман приказали, чтобьі все, сколько ни есть докторов и ученьіх цирюльников, осмотрели его, пообещав лекарям хорошее воз-награждение. Однако пулю у него вьшуть не сумели, и он должен бьіл умереть не-делю спустя. Из-за зтого гетман, а также все рьщари очень плакали и печалились,
97
 
 
так как покойньій гетман благодаря ему хорошо знал о замьіслах неверньіх и о том, что происходит у них.
Еще в тот день наши вьідвинули две пушки против пушек неверньіх и, хорошо прицелившись, ударили так, что их пушкаря разорвало на две части, ядро поле-тело дальше и попало в шатер одного из пашей. Как только турецкие паши уви-дели зто, сразу же припрягли своих волов, т.е. буйволов, к пушкам и отступили. К двум пушкам они припрягли по 30 волов, т.е. буйволов, а к остальньім пушкам - по 10 пар и по 8 пар; разобрали также шатрьі и ушли. Ядро от тех пушек не мог поднять с земли ни один человек, потому что ядра бьіли очень большие и пред-назначались для штурма укреплений.
О величине пушек
И когда стреляли таким ядром из пушки, которая назьівалась бал-йемез, то в том месте оно разрьівало землю на 5 локтей в длину и уходило в землю на 2-3 локтя, а земля в том месте, в которое воткнулось ядро, становилась как камень, и ее невозможно бьіло проткнуть даже мечом. Короче, зти большие пушки не при-чинили никакого ущерба. И в результате того, что они, т. е. неверньіе, в тот день вели штурм в продолжение всего дня с помощью пушек и сабель, из наших по-гибло в общей сложности [только] 28 человек.
А с их стороньі гибли без числа; так, яньічар погибло 1400 и сипахиев - около 3 тьісяч (на полях: Более того, пеших валахов погнали на штурм впереди; из них очень много бьіло уничтожено - несколько раз по 5-6 тьісяч). К тому же среди них бьіло около тьісячи раненьіх. Тех раненьіх отправили [в тьіл] и знатньіх уби-тьіх тоже. А некоторьіх мертвьіх оставили во рвах, прикрьів землей, других по-бросали в воду а остальньіх бросили на поле. И так неверньіе враги с позором отступили. Знать, сам Господь Бог побил неверньіх, если [они] в таком количе-стве - четьіреждьі по 100 тьісяч человек - и [их] 300 пушек ничего не смогли сде-лать полякам и казакам, но каждьій раз сами бьіли битьі. А польская армия вьідержала и устояла, и прежде всего благодаря могуществу Господа Бога и запо-рожским казакам, которьіе бьіли там, в лагере, так как каждьій божий день зти ка-заки вьіходили против неверньіх, предлагали им сражаться, побеждали врага и не давали погибнуть [полякам], потому что если бьі не бьіло казаков, то Бог знает, каким бьіл бьі исход для поляков уже через три-четьіре дня.
Поскольку неверньіе турки знали, что казаки сильньі, то всей своей огромной массой и великой мощью они обрушивались на казаков, рассуждая: «Если мьі одо-леем казаков, то с поляками нам будет намного легче». Но Бог не дал им до-ждаться такого дня.
Под своим лагерем, внизу у реки, турки расположили 300 шатров и 2 тьісячи человек для охраньі большого турецкого лагеря. И вот в одну из ночей 1700 каза-ков напали и смели их полностью, так что мало кто бежал и спасся из тех 2 тьісяч человек; и в ту ночь взяли очень большую добьічу - и коней, и серебра, и одеждьі. И не бьіло такой ночи, чтобьі казаки, пробравшись к турецкому лагерю, не захва-тьівали либо верблюдов, либо буйволов, либо коней; свою добьічу они продавали полякам, т.е. жолнерам.
98
 
 
О польских послах
В среду из польского лагеря бьіли отправленьі посльі вместе с прибьівшими в понедельник от них послами, а именно: с посольством отправились пан каште-лян белзский и сьш пана воеводьі люблинского, и вместе с ними пошло 25 чело-век. Из лагеря послов провожали 200 всадников, все пьішно одетьіе, в леопардовьіх и тигровьіх шкурах. Более того, князья и шляхтичи, которьіе вьіе-хали [с ними], надели великолепньіе нарядьі. Польньій гетман инкогнито прое-хал немного в их окружении, до того места, где турецкие чауши ожидали польских послов. Турки вьіехали тоже очень пьішно, бьіло 100 чаушей и 300 сипахиев. При-бьів к тому месту, наши передали своих послов туркам и возвратились назад, а они, приняв послов, уехали. Встреча бьіла вблизи турецкого лагеря, так что я, Ак-сент, пишущий зто, приблизившись к тому месту [все] хорошо рассмотрел.
О Паневцах
Но прежде чем посльі отправились, в тот же день неверньіе послали татар в Паневцьі с восемью пушками и 500 яньічарами, чтобьі взяли крепость. Те по при-бьітии цельій день стреляли по крепости из пушек и яньічарок, но смогли погу-бить лишь некоторое число людей и отступили ни с чем.
Четверг. Пятница. Суббота. Воскресенье. Обе стороньі успокоились, и ничего не происходило. Гетман и войско устроили торжество, которое длилось два-три дня и во время которого сьш короля даровал жолнерам по 2 1/4 акче и обещал вьідать еще больше, ввиду того что кони многих пали: у некоторьіх бьіло по де-сять коней, а осталось по двое-трое, а у других не стало ни одного. Более того, бьіло обещано хорошее вознаграждение казакам за их заслуги: хорошо держали свои позиции.
В понедельник прибьіл один из наших послов, сьш пана воеводьі люблин-ского, вместе с турецким чаушем, а другого посла задержали. Зти двое, придя к гетману изложили турецкие условия мира и просили полномочий для улажива-ния дел. В тот же самьій день гетман отправил чауша и нашего посла обратно, дав ответ. Под вечер они отбьіли в турецкий лагерь.
Во вторник из турецкого лагеря прибьіли польские посльі, которьіе ходили с посольством, вместе с турецким чаушем. Они бьіли хорошо принятьі [турками]. Согласие бьіло заключено. Они пришли с зтими радостньіми известиями.
В среду турецкий султан под Бугазом отдал приказ, чтобьі татарьі, сколько их ни есть на зтой стороне Днестра, на территории Польши, переправились в Ва-лахию. В четверг турецкий султан послал 500 чаушей и капьіджи на зту сторону Днестра, чтобьі вьігнать [татар] из Польши в Молдавию; из нашего лагеря зто бьіло хорошо видно, так как все происходило напротив лагеря.
В пятницу в польском лагере до часу ночи бьіло гулянье: стреляли из пушек и ружей, сколько их ни бьіло, и казаки, и немцьі, и поляки воздавали благодаре-ние Богу по поводу примирения. Но я не смог разузнать, какого рода перемирие заключили, ибо зто бьіло делом монархов.
В субботу от турецкого войска вместе с чаушем прибьіл молдавский боярин.
99
 
 
Зтому боярину бьіла передана Хотинская крепость, а наши ушли оттуда.
В среду турецкий император свернул свой лагерь, и с войском двинулся назад, и, отойдя на расстояние полумили вниз по берегу Днестра, снова остановился ла-герем. Из нашего лагеря бьіло видно, как они разместились на огромной площади, покрьів поля словно туча саранчи.
В понедельник и во вторник польские войска начали переправу через Днестр на другую сторону Однако польский мост ниже Хотина бьіл разрушен, позтому они переправлялись на пароме.
О переправе через Днестр
В среду все польское войско, королевич и польньій гетман со всем снаряже-нием снялись с лагеря и двинулись мимо турецкого лагеря, и там, где ранее бьіл турецкий лагерь, все польское войско переправилось через Днестр по турецкому мосту, так как турки позволили пройти по их мосту, не приказав разрушить. И когда мьі подходили к мосту, я рассмотрел то место, где стоял турецкий импера-тор и вел наблюдение во время сражения и во время штурма. Зто место находится на вершине вьісокого холма, на месте, назьіваемом Городище. Неверньіе татарьі хватали [наших] солдат, которьіе ничего не подозревая, шли в окрестности [на-шего] лагеря за дровами и за сеном. Они отсьілали и отдавали зтих пахоликов им-ператору под видом язьіков, утверждая, что зто сведущие люди. Неверньій император допрашивал тех пленньіх, а после приказьівал у него на глазах рубить им головьі и сбрасьівать убитьіх с вершиньі холма. Такова же бьіла судьба тех, кто бежал из польского лагеря, чтобьі сдаться туркам. Их тоже допрашивали, а затем казнили. Если кто-нибудь из их лагеря пьітался бежать в польский лагерь, чтобьі сдаться в плен, и бьіл схвачен, того тоже обезглавливали и сбрасьівали с холма, как и пленников. И там мьі видели тех убитьіх; их головьі скатились с холма да-леко, на дно оврага, а их тела лежали под горой в двух-трех местах, как дрова; в одном месте бьіло больше 100 человек, во втором больше 300 человек и столько же в третьем. Так неверньіе турки вершили великое злодейство; они совсем не кормили пленньіх и не оставляли их в живьіх. А наши, поляки, сколько ни взяли живьіми, ни одного из них не погубили, а забрали вместе с собой в Польшу Тогда же я видел мост неверньіх, сделанньій прочно и с большим мастерством. Но семь недель спустя наступил большой паводок, которьій нес погибших лошадей и де-ревья; он разрушил и унес среднюю часть моста.
В четверг королевич и все польское войско переправились через Днестр, по-дошли и остановились, разбив лагерь под Жванцем.
В пятницу королевич со своим лагерем снялся из-под Жванца, подошел к Ка-менцу и расположился лагерем в Долушке, а сам вошел в Каменецкую крепость. И польньій гетман вошел в город и остановился как гость у армянского войта пана Лукаша. Пробьів в Каменце одну неделю, на восьмой день, в пятницу вместе со всем войском королевич отправился во Львов. Польньій гетман тоже поехал, взяв с собой тело покойного Ходкевича, коронного гетмана, которьій отдал Богу душу в лагере и которого повезли в его имение. Кроме того, гетман казаков Сагайдач-ньій прошел мимо Каменца с 30 тьісячами человек. Сам гетман со [свитой] в 100
100
 
 
человек вошел в город и находился здесь с утра и до вечера, потому что польньій гетман пригласил его на банкет в доме армянского войта, а затем к ночи уехал. Со своей дружиной он уехал на окраину потому что там ему бьіло отведено место для ночлега.
Когда сьш короля возвратился в Польшу со всем своим войском, все воиньі бьіли очень истощеньі и утомленьі, и больше всего немцьі, так что, пока они до-бирались [от Хотина] до Каменца, больше 100 полегло. Даже те, кто добрались до Каменца, тут и умерли - как немцьі, так и чурьі с пахоликами. По 10-12 умерших людей грузили на возьі, запряженньіе двумя лошадьми, вьівозили на вал и бро-сали во рвьі, ибо горожане вьікопали рвьі, и отвозили их туда и бросали, и каждьій ров наполнился мертвьіми доверху И так умирали каждьій день, и перевозка [мер-твьіх] продолжалась три недели. После зтого горожане вьіделили для оставшихся в живьіх дома за воротами, взяли всех больньіх, сколько бьіло, уложили их на возьі, и вьівезли за ворота, и предоставили им уход, пока поправятся. Но мало кто вьіздоровел. В общем в Каменце умерло 1700 немцев и пахоликов.
А зтих немцев, которьіе находились в польском лагере, бьіло 8 тьісяч пеших и 2500 рейтаров с лошадьми. Но рейтаров умерло мало, а из пеших умерло 5 тьісяч: одни умерли в лагере, другие - в Каменце, третьи - по дороге во Львов. Так что мало кто из тех немцев смог вернуться в свою страну А зто из-за того, что личньій состав бьіл очень плох и не крепок. К тому же они прошли весь путь пеш-ком, бьіли истощеньі и некоторое время в лагере страдали без пищи.
О дороговизне в польском лагере
В польском лагере бьіла дороговизна, а нехватка бьіла из-за того, что турки и татарьі со всех сторон окружили лагерь так, что не поступала никакая провизия как нам самим, так и нашим лошадям. Я, Аксент, будучи в том же лагере, видел, что почем продавалось, и покупал сам себе. Хлеб, ранее стоивший 1 акче, прода-вался за 20 грошей, луковица - за 1 грош, яйцо - за 1 грош, гарнец меда - за 24 гроша, кварта водки [стала стоить] 3 флорина, одна сельдь - 12 грошей, кварта уксуса - 20 грошей, головка чеснока - 1 грош, мандрик - 1 флорин, головка сьіра -24 гроша, две квасницьі - 1 грош, вилок капустьі - 10 грошей. И все остальньіе продуктьі бьіли очень дорогие. А говядина бьіла дешевой. Шрот мяса стоил 3-4 гроша, благодаря тому что казаки постоянно добьівали, приходили и продавали в польском лагере турецких буйволов и другой скот. Но сначала и у казаков бьіл сильньій голод. А после, поднявшись вверх по реке до самого Снятина, [они] до-бьіли хорошую провизию. Они связьівали по три-четьіре бревна вместе, грузили на них [продуктьі] и доставляли [их] вниз по реке; так смогли вьідержать голод почти пять недель. И тем мьі спасались, что хлопцьі приносили на своих плечах из Каменца хлеб и водку и продавали в лагере. Обьединившись по 100 - 200 че-ловек, они добирались лесами в ночное время до самого Званца, но многих из них ловили татарьі.
А что касается голода в турецком лагере, то лагерь неверньіх стоял открьітьім, никто не держал их в осаде, как польский [лагерь]. Прежде молдавский мешок овса стоил 6 красньіх флоринов, окка сухарей - 8 акче, окка соли - 60 акче, один
101
 
 
хлеб - 60 акче, окка риса - 60 акче, окка изюма - 50 акче, утка - 80 акче, яйцо -8 акче, луковица - 5 акче, головка чеснока - 10 акче, окка сьірого меда - 1 крас-ньій [флорин]; окка растительного масла - 150 акче, и другие продуктьі у невер-ньіх бьіли дорогие. А мясо тоже бьіло дешевьім, так как неверньіе татарьі пригоняли [скот] из Польши и дешево продавали туркам. А зто истинно, и ни по одному из зтих пунктов не бьіло иначе, потому что я, Аксент, сьш авакереца пре-подобного Крикора, пишущий зто, хорошо осведомлен о том, кто тогда торговал в турецком лагере, и, хорошо разузнав от тех людей и внимательно вьіслушав, так записал в зту хронику А отчасти видел своими глазами и хорошо смог присмо-треться ко всем зтим делам, о которьіх здесь написано: некоторьіе происходили во все времена - от самого начала [войньі] и до самого конца, до сего дня. И отньше и впредь да будет воля Божья! И я, грешньій, пишущий зто, желаю себе больше не видеть здесь наших врагов.
Г[ода] Б[ожьего] 1621, сентябрь. Его величество король Сигизмунд III при-бьіл во Львов с 40 тьісячами человек, которьіе пришли на помощь его сьшу про-тив неверньіх, и вместе должно бьіло бьіть два раза по 100 тьісяч человек. Но замешкался и не прибьіл сразу так как бьіли причиньі для задержки. А тем вре-менем сьш короля установил мир с турками, и как турки, так и поляки отступили с занятьіх позиций. По зтому поводу король, его отец, усльішав о примирении, очень печалился, так как прибьіл с большим числом рекрутов, собранньіх по всей стране. И вся армия жалела, что не смогла сразу прибьіть в лагерь к сьшу короля. Но произошло все по воле Господней, а надеждьі монархов и их людей не сбьі-лись. Если кто-нибудь будет читать зту хронику, пусть попросит у Господа Бога, чтобьі он со своим Святьім Крестом стал против неверньіх, и защитил верующих в святого Христа, и отвратил глаза их от всех христиан и христианских монархов. И еще да погубит сильі, противньіе нашим монархам, а нашим христианским мо-нархам дарует победоносность, удачу и силу как Александру Македонскому! Аминь.
 
 
Текст подано за:
Османская империя в первой четверти XVII века. - М., Наука, 1984. Пер. А.Н. Гар-кавца.
кИр://тттлозіІіі.іп^о/Техіз/гиз9/Катепес/іехі.рЬітІ
102
 
По сем также, в року 1606, Петр Конашевич Сагайдачній гетман Запорожскій озвася, и хотячи звідати щастя своего, ходил з войском Запорожским водними суди под Кафу, Турецкое місто; его же моцно повоевавши и з неволи христіян мно-жество висвободивши, з пребогатими користи з Чорного моря возвратися, за что великую ласку и прихилность мел от Запорожского воиска и поляков. іакжєроку 1608, за Жикгмонта короля полского, не требуючи уже к себі в помощь войска Запорожского, собра з Украйни козаков, и потяг гетман коронній Жолковскій на Цоцору з ляхами и з козаками. Между же ими бі в то время и Михайло Хмел-ницкій сотником над козаками...
...Но между сим, в року 1621, егда Осман, царь Турецкій, избивши на Цоцорі полскую силу, прійде в год на Полскую землю з неисщетними силами, тогда Жикгмонт, кроль Полскій, послал сина своего Владислава з Полскими войсками противу турков; а занеже далече болшія сили турскія бяху паче полских, того ради в кріпком обстояній и тісноті Полское войско бі от турков. Тогда Жикгмонт посла по козаки за пороги, призивая их на помощь, и мзду сребром и свободою дати обі-щевая. Петр же Сагайдачній, убивши Бородавку гетмана за непоспіх для ратунку Кролевичови за пьянством, принял на себе повторе гетманство и собрал шесть тисяч козаков реєстрових и запорожских такожде виборних, пойде Кролевичу в помощь под Хотін, яко найскорій, и пробившися чрез войско з великою турец-кою шкодою, ста при Кролевичу во облеженю; йде же егда брани прійде время, поставлено бі войско Запорожское напреді, на него же огнь и меч турки испу-стиша и всю свою силу але оперлися аки о мур кріпок и бьіст того дне січ вели-кая, и много тогда паде турской сили, козацкой же и полской мало. Тако Богу защищающу от поган христіяни, нашедшей же нощи турком спящим, козаки впа-доща в обози их, и всю нош, убиваху турков по наметах; и егде бьість утро, узрівше турки безчисленних своих побитих, возвістиша царю своєму, ужасеся сердце его, и начат просити мира у Владислава кролевича, и сотворися мир вічній. За что Са-гайдачній у кроля и у Річи Посполитой зьеднал милость и свободу великую на-роду малороссійскому; и когда би гетман сей Запорожскій Сагайдачній з козаками туркам и татарам не воспятил, то би турки в Россіи и Полші з церквей и костелов для коней стойли поробили. Року 1622, Петро Сагайдачній, славній гетман Запо-рожскій, великій защитник православной віри й ктитор Братского монастиря и школ латинских, преставися; тіло же его погребенно в Кіеві, в монастирі Брат-ском, з великим плачем Запорожского войска и всіх людей православних.
Текст подано за: Хотинська війна (1621 р.). - К.: Ценрт пам'яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам'яток історіїта культури, 1991.
103
 
По оной неполітичной листовной короля Полского и цесара Турецкого кор-респонденціи, паки полагаю о наступуючой войні Хотінской річ Матфея Титлев-ского порядком ея сице.
Отправляются убо в Полщі сейми, и войною йти на віроломного непріятеля поставляют; новій войска генерал, Кароль Ходкевіч обірается, муж великого му-жества и иркуства в ділах воинских. Таже посилают до околичних началников христіянских послов своих, дабьі махину войни оноя з непріятелем имени хри-стіянского провозвістили, и помощи просили; яже аще во иностраних панов хри-стіянских и отречеся, обаче единако полскій король ненремінен пребьіл в своем наміреніи, на Божію помощ и своя возложшися сили, двойним вселеній постра-хом турчину и татаринові противу изійти уготовляется. А тим часом козаков де-сять тисящей чрез Евксінское море, абьі руиновали панства турецкіе и запаси их переймали, виправляет. Донелі же Кароль Ходкевич, новопочтеній в генерали, собравши (елико в скором времени собрати бі мощно) конников в зелізном обол-ченіи, копіями вооружених, дванадесят тисящей, панцирного воинства чтири, ко-заков з гетманом их Петром Сагайдачним четиридесят, піхотних поляков тридесят, прусов а з ними и поморанщиков осм тисяч, угров же платних три ти-сящи воинства, на встрічь турчинов, в землю Волоскую под распростертими изійде хорогвами; а переправившися з войском сим за ріку Дністр в Волощині, на містцу зіло приличном, в день пріостатній месяця августа, року от рождества Спа-сителя нашого 1621, поставил своя обози. День остатній августа и первій месяца септеврія, на укріпленіе обозов бьіл отложеній.
По свидітелству еднак рукописного козацкого літописца, августа в день остат-ній, прибило под Хотін, в обоз полскій запорожцев 3.000, з гетманом своим Бо-родавкою, леч вскорі Бородавка от началу своего извіржен, а войско его вручено Сагайдачному гетману; а то за тое Бородавка обвинен, что не поспішал з войском своим до главного обозу полского, да бавился в дорозі здобич...
ДНЯ 2, МІСЯЦА СЕПТЕВРІЯ
Возвіщают вивідчики полскіи, яко отоманин с трема стами турков а сотцем татаров тисящами близко уже притягает. Пред сим, дня осмого, виправил бьіл ге-нерал наш (глаголют поляки) козаков ніколикос тисящей, аби непріятелеві на кривинах путних наїздами пакостили; ті неліниво діло совершивши, дня сего з непріятелем біющеся, ко обозу показалися. А яко тилко непріятель пред очима нашима отвел свои обози, чудесное в сердцах нашего воинства бьіло желаніе, ежеби з ним абіе потребу йміте. Но обаче во бранех искуским гетманом здалося неполезно тогда на неизвістній подвиг виставлять тако Королевства Полского, яко и всего христіянства сили, в поволности паче первим гніва запаленієм шумя-
104
 
 
щому противитися непріятелеві. Того самого дне партія войска турецкого под обоз полскій подступила, и уставичними наіздами з войском полским пресиляшеся, з которих тисяща и осмдесят турков упало; многіи же з близка копіями, шаблями, а от по даль арматою раненій, в своем их обозі умираху варвари; поляков пятиде-сят нестало, тридесят бьіло поранених. Се первое бьіло воинское привітствіе. Пред вечером засилает отоманин нікіих волохов знаменитих, образом привіта, до гене-рала полского, самою же вещію, да иді же усмотрят благоугодно, зажгут обози по-ляков. По одправі убо привітствія, един з тіх волошин на испитаніе ятій, откривши оное их злое наміреніе и тоя зради віявші содругов; иже егда на муче-ніи... де сознали, вси на том же місцу так кріемо смертію пострадаша, яко нето-чію... но ниже поляком всім о смерти их сотворися. Таже генерал полскій, в нощи, окрест обозу на многіи містца сухих дров назносити, и тім во єдино сложеним огнь подложити повелівает, а изведши козаков десят тисящей и піхоту прускую, сію на челі, оних же из боку посаждает; где турчин плами виспр восходящія егда увиділ, мня жесобьітіе зради, тімже на опламененіи поляков обози воина своего охотного випускает; но на самом ко обозу приході, нечаемо от козаков и піхоти, на то устроених, пріяти бьівают варвари. Брань меча остріем абіе течаше; потом же, когда уже молви ради и смятенія ниже совіт, ниже повелініе исполняти варвари можаху воздиханіем умирающих, паденіем уязвляемих или звуком желіза при-страшни суще; в ярости неистовій сліпо на забой ріяхуся, инніи отвергши оружіе, и ті в трупов купи впадши углебаху, иних же ко бігству уже обратившихся паки гоняху ко брани идущих полки. Об всю нощь сю бишася жестоко, день войну сію разведе; турки в своя обози отидоша.
ДНЯ ТРЕТОГО, МІСЯЦА СЕПТЕВРІЯ
Видит император турецкій яко его оболстиша; того ради от трех сторон на обоз наших устремителні скрежещущи нападает; то ест от страни оноя, на нейже наших остіняя (глаголют поляки), обози козацкіе стояли, аж до посліднего полка полской дивизіи. Всего дня сего бишася жестоко, от стана поляков на непріятеля ядром пушечним праволучно метаху; а пред заходом слонца турки до обозов своих уступили.
Світлійший принц Владислав дня сего во обози притяже, з тридесятма тися-щами легкого воинства и многим военним припасом. Нощи теди и дня мимошед-шаго, убито непріятеля боліє нежели двадесят ітися ідей. Сему же тако содівающуся, великій князь Московскій собравши множайшее воинство; на кня-женіе сіверное нахождаше, а на трактат и сотворенеє при мире непамятствуючи, вся ограбляшє. Такождь и король Свійскій Адолф Густавій морем Ливонским з рясним флотом подпливши, Ригу град столечній Ливонскій, славній пристани-щем, вземши в обсіденіе, добьіваше и оній предателством нікіих, иже от римской релігій тужди бяху, получает.
ДНЯ ЧЕТВЕРТОГО, МІСЯЦА СЕПТЕВРІЯ
...слонцу император турецкій вами силами войска своего на обози козацкіе натирает, ибо на челі от обозов его бьіли; з армати, такожде и прочаго оружжа ог-ненаго ручнаго палили ужасно, и аж чрез пять годин усилній наізд сей пребьіваше.
105
 
 
Козаки з кріпости отбивалися великодушно, непріятел же во велкой силі й устремленіи на обоз их нападаше, и того ради великому множеству варваров не малое бьість паденіе. Во оній же самій час напускает Отоман великую янчаров силу там, где стратиг сили полскоя стоял а своими военачалниками; но от поля-ков конно сопротив изшедших бьівают янчаре сотрени, и не многіи от них до своих уходят. Такожде и повторе со всім войском до обозу поляков турчин випа-дает, но вотще трудившися, великим своих паденіем принужден, уступает; обаче не без повороту; ибо и еще пред захожденіем слонца, як би за едну годину, болшим уже яко первіе обозов козацких добьіваше насиліем, и уже сверіпому варварскому налогу видяхуся уступити козацкіе обози, но обаче Бог неотступен со своими бяше. Козаки бо учинивши випор с конца обозов, а сложивши сили своя з копіе-борним конним, в помощ от генерала присланим воинством, близко на турков пришедши, и кровавую битву показавши, многочисленія полки чуждих в бігство обратиша, а так великую им пагубу содглавши, гнаху их даже до стана их. Много сею войною армат взяша, великим же добитіем наполнени, настоящой уже нощи, кровію варварскою очервлени суще, во обози, не многих своих уронивши, воз-вратишася. Сам турецкій император, иже на позор сей произ-ел бяше, принуж-ден з баталій, убіже во обози. Дня сего убито турков и татаров боліє нежели пятнадесят тисящей, янчаров теж три тисящи, з наших же едва двух сот неста-вало. Но сію толикую супостатов, так на мимощедших до обозу приступах, яко теж и на баталій откритой поражку немногих же поляков упадок, Божіей вміняти силі а не человічестій, яже поляком Свишше поспішествоваше.
ДНЯ ПЯТОГО, МІСЯЦА СЕПТЕВРІЯ
На обоей страні сталося примиріе. Погребаніем мертвих упражняхуся, да не от возмердінія оних в стану сущій вреждаются; толикая бо от солнечного паленія трупов юга, страшная видінію, и самих варваров ужасаше, яко нужда им бьість нощію со возженими походними оніе погрібати. Того дне турки воспят да... обоз свой подвигнувши, новій приступ до обозу поляков приуготовляху. Но и поляк немедлено Бога на помощ призвавши, а изведши от боку обозов часть войска своего ко брани, великодушно стоя, ожидаше супостата. По уже турков воспять полки хотящія, яко скоти ко брани тоняхуся; но інонеже пред полуднем дожд про-ліяся, ничтоже в той творити день покусишася.
ДНЯ ШЕСТОГО, МІСЯЦЯ СЕПТЕВРІЯ
Избіжа от обозов турецких козак нікій, которій седм літ в Сарацинской пре-бьівал неволі; сей утверждаше глаголи, иж на преждебьівших ко обозу полскому приступах, полегло янчаров чтири тисящи, шпагов триста, турков же з татарами множае нежели четиредесят тисящей убито; коего паденія тако варвари устра-шишася, о гладі же, яже в их обозі кріпяшеся, тако си стужиша, яко многим им от стана біжати. Шестого дне турки почиваху сего ли ради, яко их император ко при-ступу охотнійших сотворяя, денги воином раздаяше; или яко обоз турецкій, ко-торій по пригорбках широко бьіл йротяженьій, того дне стісняшеся. Он же козак и се возвіщаше: что во обозі своем турки проговоруют — дванадесят суден, узб-роених арматой, на морі Евксинском козаки емши інотопиша, избившіи же в Кон-
106
 
 
стантинополь убіжаша; их же даже до самих стін града козаки гоняще, всіх Цари-городцов устрашиша; сея новини перваго провозвістителя гнівом неистовящійся отоманин повеліл удавити; в день же грядущій заповіда ко обозу поляков силное готовити пристушіеніе. Тое-ж самое и турки многіи, на стражи ятіи, единодуш-ним согласіем глаголюще, утверждаху
ДНЯ СЕДМОГО СЕПТЕВРІЯ
Янчаре и иншіи многочисленніи полки турецкіи, учинивши ужасній крик, скоротечні на обози козацкіе нападают; а изведши на гору сопротив лежащую ар-мати, горящими их кулями досягают.
Весь день навалность войска турецкого неустрашенній козак на себі сдержует, тисящію и пятмасти пушечних ядер сміряемій, не мало своих уронивши, помощ от піхоти пруской иміяй, врагу кріпко сопротивляется. Таже по полудню непрія-тель от обозов козацких свернувши, свіжим людом на поляков ударяет. Толь воз-сверіпиша варвари, и дерзаху на обози поляков, которих ґвалтом уже добьіти иміяху яко з гніва лютости, сліпо на оружіе поляков пряхуся, и яко скоти всюду закалаеми бьіваху Тім же уже вали и раскати, окрест стана бившій, з коней ме-щущися, турки прелізаху Но не меншая отвага наших от варварского сверіпого неистовства бяше: ибо поляки на поле от обозов з тисячами двома копіеломного воинства, з боку на непріятеля випадают и новій бой сочиняют. Числом варва-рин, но великодушіем поляк превосхождаше; укріпившися убо зіло гусарного воинства своего... силами, во полціх вражиіих, зіло многих сущих, погрязает; и тако предній полк непріятелскій преломивши, со другим боряшеся. Посилаются посилки з обозов на отвратившогося непріятеля, которіи з лівого краю нападают; их же устремителное нападеніе даде ухилятися непріятелскому баталіону; та-кожде же и козаки з обозов уже на вдаючіяся ордини янчаров бистро ударяют. Откуду толиким людей поломом и оружія, на немже войско варварское стояло місто наполниша, яко чрез оное едва не труднійшее било прошествіе, неже чрез со-тісненніе войска супостатов. Таже конное полское воинство полки своя совоку-пивши, которими турецкій баталіон збило, а от другій страни такожде козаки, чрез купи трупов и оружія, по лужах крови, даже до обозов турецких гоняху вслід по-біглшаго непріятеля. Нощ близ уже бьівшея викторіи воспяти теченіе. Оніи же турки, иже обозов передній окоп уже прехождаху, вси до єдиного тамо избіени суть. Чрез увесь день сей всеусилно обози поляков, но вотще, з великою своих па-губою Отоманин яти нуждашеся; ибо убіених на полю и в ровах пред обозом боліє нежели четиредесят тисящей упало. Поляков же (кто не видит яко єдиного Бога рука покриваше?), едва в столь лютом з пушек на ня стріляніи, варварских же на-ездах, толико на кровавой со сонмом непріятелским бьівшей брани ниже тресот-ное число отторжеся; турецких двох башей убито.
В час нощи третій, турки великим гуртом на поле, где бьіла потреба, со сві-тили изидоша; возвисивши же смутнія плачевнія гласи, побіеніи трупи в рови и гроби зношаху; нікоего же мужа великого именита тілесе тщетно искаху О чесом абіе наших, яко и о новом ко обозу приступі турки, нощи тоя ятіи, увідомили. Сего ради генерал полскій образом посіщенія нощію во обози козацкіе прійде, и утверждает глаголя, не боятибися супостатов, иже до тол ниже в благополучіи ни
107
 
 
во великодушіи нам равни явишася. Повелівает такожде даби партія войска ко-зацкого на окопах, партія же на конех приуготовлених обріталася; примісивши же к им полк піхоти прускоя, под руководством воєводи Кулменского, тіх между козаками на остіненіи поставляет. Пішеходи бо сіи так на брани откритой, яко теж и от обозу мужествено з ручниц воеваша. А так во обозах полских копіео-ружній воин, уже на битву изійти имущій, стоя труби ожидаше.
Того-ж дня Бородавці, гетману Запорожскому, голову оттято в обозі полском, за вину его прежде, августа остатнего, в сей гисторіи вираженную.
ДНЯ ОСМОГО, МІСЯЦА СЕПТЕВРІЯ
Едва точію день возсія, егда партія войска турецкого на полю битви повстала, на челі янчаре, по обои же сторонах великое множество татаров, сотворивши крик, на сопротив лежащіе обози козацкіе устремляются; где козаки велми тихо стояли, дабм непріятельближше подступившій могл удобіе стрілбою язвитися. Но уже татаре окрест обозу обьездящіи, звиждущіе испущаху стріли, янчаре до рову вска-коваху; егда внезапу оная устроеная піхота со стіненія повставает, и из мушкетов зблизка огню дает. Тога яко огнем горяще бьіли обози козацкіе, в диму же и піску взбитом, битва бьіла недоуміваная; таже безоружніи татаре от обозов отбігают, янчаре же кріпко стоят в приступі, а инших, плещи уже дающих, шпаги на оружіе козацкое яко безсловесное животно з росказу императорского гоняху; иже от пе-хоти прускои преломленіи в свои обози отступают. Мало годин не чотири, з ве-ликим супостатов крови пролитіем, сей наізд пребьіваше; в самих бо фоссах пред обозом, янчаров три тисящи, а шпагов сот три упало; их же тілеса пруси піхотній, содранія, от стана даліе на купи сметаху, огнем смрад трупов по полю валяющихся отражающи. 3 наших немнози бьіли убіенни, ибо от соостіненія сопротивляхуся, где янчаров фурія вредити неможаше.
ДНЯ ДЕВЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
Повелитель турецкій, по часі полуденном, все своє войско на поле битви про-изведе; но ниже генерал войска полского отвлачаше дати баталію, ибо приутото-вивши войско за обозом, непріятелеві своєму сопротив стояше. Обі войска устроеніи, даже до пришествія солнечнаго на запад на полю пребьіша, ни єдиному ко брани початок дающу от кріпостей точію и раскатов з пушок зривалися. Под вечер же янчаре ко обозу козацкому усилно штурмуют; но сих от обозов своих козаки прогнали. Предатель, иже нощи тоя до поляков преложися, возвіщаше: яко шпагов, которіи по указу своего императора в приступі до обозу козацкого преди янчаров идяху, боліє двох сот пропало, янчаров же дві тисящи.
ДНЯ ДЕСЯТОГО, МІСЯЦА СЕПТЕВРІЯ
Турки толикими бідами предтружденій почиваху чрез мост же на ріці Дністрі от боку полских обозов состроеній, многія пушки превозяху В той же день хан татарскій з войском своим на брезі ріки, то єсть на оном містцу где путь до Полщи бяше, залегл обозом, и партію войска своего, яжебьі сограбляти и разоряти все Подолля міла отпустил. Престрашила новость сія сердца поляков; супостат бо вся пути обдержаше, яко ни єдина з обозу во отчество датися, или от туду вос-
108
 
 
прійматися відомость можаше, и не бі ни чаема, прочее войску полскому гладом уже бідні страждущему кіим-либо худоществом или силою помощ, стяжатися. Димяшеся пред очима поляков сожженое от татаров Подолля; толикое же людій и скотов добьіте пред лицем их в стану непріятелском бьіло разділяемо. Горяше убо воин полскій остатнею войною з непріятелем сразитися, а козаки хотяху пре-бьівшн ріку з татарами вдаритися, и тіх от облеженія путій прогнати обіщавахуся. Сія вещ в совіт бьіла воспріята, и усовітовася неразділяти бьі сили, ибо удобіе раз-діленой непріятель з толикими войсками одоліти видяшеся; на той землі или ум-рети, или окрутному сопротив стояти непріятелеві мужество и благополучная нань, даже до селі, фортуна увіщавает. Другого дня... Владислав принц и генерал полскій, подобно для уставичного бдінія, в болізнь фебра именуемую впадоша, что войску Полскому великія печали бяше; вся бо сила воинства Полского й Кро-левства на оніх двою залежаще.
ДНЯ ЕДИНАДЕСЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
Війшли з обозов турки, а устроивши ордини войска своего, в половиш німец-кой милі от обозов наших, на войну пріуготовлени повстали; зараз и генерал вой-ска Полского, барзо уже немощній, трубою войну провозвістивши и наізников предпославши, половину войска своего, на образ орла крилі простирающаго, древ-ним отческим обьічаем устроеную, ко брани изводит. Узрівши отоман знаменія наших, и яко войну готови суть дати, стоял нікое время недоумівая, яко удивлен; таже свивши хоругви, страха ли то ради, или по смотренію Божію, во обози воз-вращается. Полское войско весь день стояло, но гласом трубьі супостат ко брани многажди визиваемій не изійде: глаголаху, яко нікіим злополучія прознаменова-ніем бьі престрашеній. Того дне о сопротив лежащего ріки брега, на обози козацкіи безпреставним стріляніем бил непріятель; но яко в людех так и в конех значного не учинил упадку Ніціи татаров тисящи, на другом брезі ріки з великим криком устремившися, мост поляков розирвати нуждахуся; але от двохсот піхоти пол-скоя, которая на заставі у мосту стояла, в бігство обратишася.
ДНЯ ДВЕНАДЕСЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
По часі полунощном, оставивши з доволним воинством ко защищенію в обозі сіятелнійшаго принцепала, яко немошнаго, войско наше війшло, аби на врага не-чаянно напасти; и єдина партія его, от тилу войска непріятелского здалека лісами зашедши, другая же з чела и от боку застановлена бьіла; но дожд велій проліяв-шися, воспятил наміреніе, обаче надіяхуся погоднійшого времени тое учинити; ибо войско полское до стана своего возвратилося, ни єдину о хитрости наміре-ваемой непріятелеві відомость подавши.
ДНЯ ТРИНАДЕСЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
На обоих сторонах бьіл постановленій фришт, на погребаніе трупов.
ДНЯ ЧЕТВЕРТОГОНАДЕСЯТ СЕПТЕВРІЯ
Знову проносилося в обозах турецких, яко ніколико суден флота отоманского козаки в морі Евксинском затопили. Тою новиною на ярость возбужденій турчин, кріпкому приступу до обозов в день градущій заповідал бьіти.
109
 
 
ДНЯ ПЯТОГОНАДЕСЯТ СЕПТЕВРІЯ
Скоро тилко зійшло слонце, зараз турки и татаре на обози полскіи и козацкіи от трех сторон навернули; тол же много и силно з пушек и иншого дробного оружжя палили, яко и самая земля трастися и горіти видяшеся. Сам император на місцу височайшом стоя смотряше, нимало же на людей толь многих, бідні поги-бающих, уважаючи; на приступ ко обозом оніх, по обичаю скотов, дреколми го-нити веляше. Бьіл чрез ввесь день сій ґвалтовній приступ; но Бог Преблагій, Всесилній, по благости Своей сотвори се, вдо от всіх сторон вражіе нападеніе су-єтно и безуспішно бяше, з превеликим их паденіем, наших же з немногим вреж-деніем. Таже испитавши всуе штурмом ко обозу а уронивши турков и татаров тридесят тисящей, янчаров также и шпагов три тисящи, з превеликим встидом на отступ вострубив непріятель. Устланое поле оное, соравненіи обоих обозов фосси варварскими трупами, воинству нашему так додавали сердца и отваги, что не-тилко брамами з обозов випиралися; но чрез вали и рови прескакующи, близко с турками в чудесні силі потребу отправляли. На сей потичці, Баша, губернатор главного места Буди, еже в Панноніи, муж передній между турками и самому ім-ператору зіло любезній... во первих кулею в чело постріленій; иже мало пред сим до обозу императорского, з двадцятми турков тисящами притягл бьіл, и хваля-шеся бітое щастя от Махомета зліцінное міти, еже-б поляков обози добьіти. Тую-ж смерти чашу испил, ибо подобним образом погиб и Насаф Баша, муж чудесноя крйюсти и отваги. Плакашеся турецкій император того своих злополучія, и нич-тоже в весь той пици..., или сего ради найпаче, яко новая вість зайде иж пресвіт-лейшій Кор...скоя король, з кріпким воинством генералной виправи притяга.. чего ради престрашеній непріятель, остатного на войні той щасте ... скоро хотяше. Тім же ко обозом паки бити в приступі уставші, ибо чаяше яко уже войско наше из-неможе, гладом истаявшее, а уставичною стражію томимое.
ДНЯ ШЕСТОГОНАДЕСЯТ СЕПТЕВРІЯ
Радился генерал войска Полского, созвавши гетманов, полковников и сотни-ков, чтоби благо о войску гладом уже утісняемом провидіти. Мнози многіи совіти изношаху; инніи снійстися с непріятелем бранію, и на баталію всеконечную отва-житися, не иміти сомнінія о кріпости воинства своего, ему же даже доселі фор-туна благопоспішествоваше. Сей глас мало не всіх бяше. Ніпіи точію уступити до Камянца, міста самим натуралним положеніем кгрунтовно, и там би войско жив-ностію посилковати, а дожидатися иного войска от королевского величества, совіт подаяху Таже на сіє сложилися: умрети паче, врагу сопротивляючися, нежели на єдину стопу аще и малійшую, уступити варваром; аби отступленіем тім не подати приступленія до отчизни, купно же и смілости ослабівшему непріятелеві.
ДНЯ СЕМОГОНАДЕСЯТ, МІСЯЦЯ СЕПТЕВРІЯ
Ніколикось сотень войска козацкого во обози непріятелскія нощію вшедши, много наметов вирізали, боліє тисящи непріятелей без груку шаблями убили, и сами здрави, ни єдиного з своих погубивши возвратилися. Такожде тоя-ж нощи, тіи-ж де, у мосту от турков збудованного, Циреаша Башу, которому страж мосту бьіла порученна, з множеством турков и сотцем янчаров умертвили и многих плі-
110
 
 
ниша, великую же добич отнесши, в цілости до своих привернулися. Все воин-ство полское в чудесном желаніи бяше, сего тилко хотяху даби им світлійшого князя Владислава в первобьітном здравіи яко скоріе на коні узріти, иже воистину ко благоподвижной доблести великое подущеніе которого бьіти видяшеся.
ДНЯ ОСМОГОНАДЕСЯТ СЕПТЕВРІЯ
Другим разом козаки в обоз непріятелскій нощію тихо вшедши, боліє шести-сот от полка неприятелского убиша; где добьіли много наметов, коней, драгоцін-ного одіянія, верблюдов, волов, злата же и сребра; такожде же и два янчаров знаменія, сами суще невреждени, в свой обоз внесоша и вдаша Владиславу сія-телнійшому князеві. Легкій бой з обоих сторон бьівал даже до дне двадесят че-твертого, в он же Кароль Ходкевич генерал, тажкою болізнію разслабленій, плач всім сотворши, преставися в замку Хотінском. Получивши убо варварин відо-мость о смерти толикого мужа, возиграся радощами и прорицаше глаголя: яко уже поляки стративши сего щасливого и великодушного вожда, от него же он мно-гажди бьіл утісненій и на толиких бранех пораженій, стратили и благополучіе.
Чого не обрілося в сем Титлевского, войну Хотінскую описавшого, діаріуші, тое приложилося тут в двох днях з рукописнаго літописца козацкаго.
СЕПТЕВРІЯ ДНЯ ДВАДЕСЯТ ВТОРОГО
В ночі килко сот добрих молодцов козаков отважне на тую Дністра сторону тихо переправившися, напали на турков и побили их не мало, где и двох башов за-били, а вейзер ледво утік до ліса; и по таком отважном рицерстві з немалою здо-бичью повернули в цілости до обозу своего; а вейзер аж о полудні з ліса прибьіл до обозу своего.
СЕПТЕВРІЯ ДВАДЕСЯТ ТРЕТОГО ДНЯ
Знову козаки охочіе килко сот собравшися, к ним же и піхоти полскои до дві-сті товариства прилучившися, и чрез Дністр мостом своим ночнои добьі тихо пре-шедши, вдарили на турков, где убивши их до тисячи, и в Дністр нагнавши немало потопили; своих зась тилко трех пострілених взявши, повернули до обозу своего, но не з такою уже здобичею, якая дня вчерашнего им досталася.
ДНЯ ДВАДЕСЯТ ПЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
От всіх сторон турчин на обози поляков находит, и всіми силами своими так конним, яко й всім піхотним воинством оних добьівает. Нашим убо аще вожд и не бяше, много паче болізнену сущу сіятелнійшому князю, в нем же едином вси упо-ваніе полагаху но мужество с дерзновеніем единаче не оскудіваше; ибо за поводом Станіслава Любомирского (мужа в отечетсві воистину единаго, которому сіятел-нійшій принц немощній суще, по смерті генерала, в то время всего войска прав-леніе за добрим всіх изволеніем приручил бяше) наізд непріятельскій тако отбили, яко того дне боліе неже осм тисящей войска турецкого на оном приступі упало.
 
111
 
 
ДНЯ ДВАДЕСЯТ ШЕСТОГО СЕПТЕВРІЯ
Когда уже отоманин отверглся своего благополучія, и уже обозом мощи зав-ладіти егда не надіяшеся, силам же войска своего яко день от дне множае умаля-тися видяше, чтирех славних башей и толико тисящ на показаних баталіях воинства своего погубивши, иже пред сим не многими денми ярмо работи на глави наши возложити гордостно кленяшеся клятвопреступній, мир уже избрати же-лаше; сослал бо во обози наши з листами Баптусту Вінеллія италіянина, ижеби ко возновленію через толико літ з домом Отоманским бьівшаго покою намовил по-ляков, и потребовал комісаров ко постановленію оного. Убо вещ сія, се єсть на та-ковій конец война поизшедшая, воспріяти по кой воина полского отрицающагося, но уже гладом изнемогшаго, радостна творяше, непріятелеві обаче толикокротне в правді неприбьівшему не вірили.
ДНЯ ДВАДЕСЯТ СЕДМОГО СЕПТЕВРІЯ
Турчин аще и поискал бьіл мира, но обозов козацьких з армат многих и долго добьіваше, которими яко успіл ничтоже, зблизка ко обозом начат приступ чинити; но егда козаки готови на брань за обози изійдоша, непріятель воспятися. В сей день князь сіятелнійшій воставши от сумнителной и небезпечной болізни, ею же зіло великою а с ним и все войско немоществоваше, воинству радостними от всюду восклицаими привітствіе ему сотворяющу, обози обьездяще. В сіяж-де дни козаки на обоз непріятелскій нечаянно нападши, и много их положивши, вели-ким страхом и трепетов войско непріятелское наполниша, пребогатою же кори-стію обремененни, ціли до обозов своих возвратишася.
ДНЯ ДВАДЕСЯТ ОСМОГО СЕПТЕВРІЯ
Император турецкій намірив о крайнем щастю войною спитати, и о том пер-віе хана татарского увідомивши, дню возсіявати начинающу войско великими ро-тами заводити начал, а яко вінцем полскіе окружил обози з их крьшостями; и многіе от трех краев обозу утвердив армати, переправивши такожде тридесят окромішних, обон пол ріки берег осадил, з которих оба обози, полскій и козацкій, чрез нікое время розбиваше; обаче ничтоже успіл, ибо в обозах наших три точію пушечним ядром ударени погибоша. Но егда от двох ворот обозу з многих палил непріятель пушек, где у едних главній воєвода з своим полком, а в других воєвода Кулменскій з прускими полками стояли, и от всіх сторон когда великій натиск належаше, мещущимся з коней турком, и себе до пішого войска и янчаров при-соединяющим, окрест поляки от варваров, яростію неистових, во великом утіс-неніи бяху
Бьіла тогда сопротивници взятія обозов надією тако запалени, яко уже поля-ков в руках иміги мняхуся, и чрез нікое толко малое время тіх животу и здравію пребьіти чаяху; уже бо варвари чрез рови, своими трупами соравненіи, в обози по-ляков валилися, утружденніи же врага січеніем, наши со остіненія уступаху Что посмотрівши князь сіятелнійшій, абіе на помощ подал воинов в обозі сторонам изнемогшим, и ко противостоянію врагу паки обрати, глаголющи тако: «ність се кріпости полскоя, изнемогшему уже толикими войнами и штурмами непріяте-леві, в сей єдиній час податися, когда и овшем стояти и умрети приналежит; не-
112
 
 
пріятель бо крайнего щастя сею войною испитует, по которой з нами боліє уже не приложит брань творити». Се изрекши сам во первих з двома копіеоружнаго кон-ного воинства тисящами на непріятеля випадает, от боку обозов ворота раство-ривши. А так, когда добрі з непріятелем біющися подвизашеся, сей израдного воина и великодушнаго вожда примір толико воинов сотвори мужествених, яко от обозов всюду проистекшим, се уже находящаго врага отвратити, и уходящаго до своего стана гонити во великом сердца дерзновеніи. Сіятелнійшого князя, же-нущаго й даліе во слід непріятеля, с ним бьівшіи вои удержаша, да не враг убі-гающій, уже заходящу слонцу разсипавшихся з обозу поляков обійдет коею хитростію. Под той час многіе полки татаров в обози наши з онаго ріки брега пе-репливи килкокротне покушалися; обаче яко поляки в своем устроеніи стоят не-боязненно, кріпко же и благополучно противу турков поборяют, егда увідиша, всуе покусившися, не без урону сили бісурманскоя отхождаху Убито дне сего бо-ліше неже двадесят тисящей непріятеля; янчаров и шпагов пять тисящей полегло, наших ниже двосотное число, но мнози раненніи.
ДНЯ ДВАДЕСЯТ ДЕВЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
Веліе бьіло в обозах турецких тихо; трупи побитих в обоих войсках погрі-баху».
ДНЯ ТРИДЕСЯТОГО СЕПТЕВРІЯ
Уже отоманин усердніе покоя хотяше, тім же и пославши людій от себе зна-менитих заставу, миротворцов, ижебьі о покою трактовали, в обоз к нему при-слани бьівше, взійсковаше. Наречени бьівают от сіятелнеімаго князя и войска Полского комісаріи, а удержавши заставу, в турецкіе обози висилаются со избра-ними двосотнаго числа воинами. Сих два баши з ніколиким числом турков, на по-среднем между обозами полю стоя ожидаху; таже когда снидошася, и сотворену бьівшу обьічно воинскому привіствію, един з комисаров полских рече: «мир и брани вам и вашему принесем повелителеві». На се, нічто воздхнувши, турки еди-носредним гласом отвещаша: «мир нам и повелителеві нашему уже вожделіній принесіте. «Когда же обози турецкіе бьіли входяще, всіх очеса варваров и тіх лица наши в себі утоплена иміяху; благонравні от императора турецкого бьіли вос-пріяти, и яві пред всіми слово покоя иміяху
ДНЯ ПЕРВОГО ОКТОВРІЯ
Вишедл бьіл немногими пред сим денми, з виборною піхоти рукою, от обозов полских за Камянец капітан Віленскій, дабм могл оттуду гладом уже изморен-ному хліба войску притяжати. Сей егда уже ко обозом возій їй хотяше, турки и та-таре на пути заступили, а животу бито всего войска нашего, о сей точію єдиною пищи в прочее жити время, юже он оттуду принести иміяше. Что он чрез вівід-чиков своих познавши, осм дній под Камянцем со всім своим полком стоял, и мно-гократне йти покусившися, на том же паки містцу пребьіти нуждашеся, многочисленіи бо по широком полю купи татаров видяхуся, иже вся пути обдер-жаху Но поляк, даби оболстити непріятеля, нощію на страну десную уклонил пути своего шествіе, и до ріки Дністра, не відущу непріятелю, далечайшим путем
113
 
 
пройде; цілу-же сохранену сущу воинству и з оним хлібному запасу став под обо-зами. Се увидівши татаре на его набігали; но от обозов и от замку Хотінці кгди на татар з армат стріляно, отвернули. Тогожде дни до сіятелнійшого князя прійдоша посланици от козаков, крайну при ріці Волгі населющих; их же посланій діло сія бяше: яко козаки з войском числа двадцятотисячного во обози сіятелнійшего князя по тріех днех прибьіти иміют, скорую же и вірную помощ дати ему на той войні, против общаго христіянского непріятеля наміривают. Пріяти убо суть от сіятелнійшого князя щедролюбні; реченно же им, да аще когда прійдут, знаменія и хорогви распрострут приходящи королевскія.
ДНЯ ВТОРОГО ОКТОВРІЯ
Поймани суть ніціи от сопротивних, ніціи же до наших самоволні предашася; сій утверждали единословні глаголюще, яко турки уже стужишася на войні той, и покоя усердствуют, до которого у сил ними прошеній своего императора яві на-кланяют.
ДНЯ ТРЕТОГО И ЧЕТВЕРТОГО ОКТОВРІЯ
Пастуси полскіи частій потички з турками отправляли которими немалую шкоду непріятелеві учинили, ибо коней много до своих обозов турецких загнали; чего ради на желаніе турков в обоих войсках указами оголошено, або воинство на время оружія отложило, й звади не чинило, донелі же или мір или война будет поставлена.
ДНЯ ПЯТОГО, ШЕСТОГО И СЕДМОГО ОКТОВРІЯ
О уставах покоя от обоих сторон бьіло слово. Такожде и войско уже Полское во великом живности оскудініи обріташеся, голлям добовим коней своих пасли; и сего ради великое их число на шкоду воску болшую пропало. Кая вещ покой паче ибрати, нежели за неизвістною побідою уганятися увіщеваше, и яко лучшій и безпечнійшій єсть честній покой, нежели надіемая вікторія, не без боя зново бьіти видяшеся, толиких отпоров и браней з непріятелем благополучіе на неиз-вістній единоя години жребій поставляти. Турчин еще множае воинства в числі иміяше, а еже ко сложенію покоя удобство все в нашей руці бяше, что на остатній баталиі уже во волі истиной фортуни бьіло би.
ДНЯ ОСМОГО ОКТОВРІЯ
Пред вечером покой учинили, на сих постановленіях:
1) Даби император турецкій вопервихз своим войском и оружіи, смотрящу и во устроеніи яко ко брани войску Полскому сущу, четвертого дне по состояніи мира, з поля битви рушил, и войско все немедлено превел в Фракію.
2) Аби замок Хотін, кріпость Волощини и приступ до панства турецкого, віч-ними часи до Королевства Полского належала.
3)  Вси неволники, так на мимошедших, яко настоявших войнах взятій, аби бьіли взаим возвращени.
4) Даби Волощина жила по давних правах, от Казіміра Ягелла короля пол-ского, а от Магумета императора турецкого виданих.
114
 
 
5)  Татаре в добра Полскіи, а козаки в панства турецкіи для добичи даби не вбігали; еже аще бьіло би, убо шкоди починеніи награждати.
6) Даби татарскій хан на всякую потребу короля полского, во всіх виправах воєнних, сопротив кіих колвек Королівству его супостатов бьіл з войском своим готовій; за что ханові король полскій міет по тридцять тисящей золотих, чрез ні-колко літ, жалованя давати.
7) От сторони императора турецкого един баша, а от сторони короля полского сенатор царственій, сей до порти Отоманской, ов же до короля полского, присяг-нути на постановленіях даби бьіли прислани; и так ствердивши примиреніе, тур-чин в дворі поселском Корони Полской, король же у Порти Отоманской да иміют своих резидентов; и тим способом вічную между собою заховают пріязнь, если толко сія от которои колвек сторони не будет разорена.
Ті статя сложивши и примиріе учинивши, всю нощ дня находящаго турки з армат на радошах стріляли; что теж и поляки дню возсіявати начинающу учи-нили.
ДНЯ ДЕВЯТОГО, ДЕСЯТОГО И ЕДНОНАДЕСЯТОГО ОКТОВРІЯ
Между войсками турецким и полским купля діяшеся; много драгоціних коней тисящей наши на малой ціні у турков покупили.
МІСЯЦА ДВАНАДЕСЯТОГО ОКТОВРІЯ
Рушати турецким обозом и уступити з поля, день возсія предуставленій. Все же войско полское на полю битви от сіятелнійшого князя, на образ орла крилі простирающего, вооруженое бьівает устрояемо; сам сіятелнійшій князь, по верху оружія блещащагося облекшися в порфиру на челі войска своего мірце иміяше. Итак пред часом полуденним, турецкій император войско от обозу изводит, и устроиватися оному по подобію луни середнеи повелівает; а сам такожде стал на челі войска своего. Тіми образи войска устроенніи яко час исполнь нерушимо стояли. В то время посилает отоман слоня дивнаго величества и коня в нараді ви-борного в дар сіятелнійшему князеві; но и сіятелнійшій князь такого-ж коня на-радного и дві армати благохудожні соділаніи за дар такожде посилает. Воспріяти суть от обою дари; таже по сем турки, преклонивши своя вія, с ними же и воинская знаменія, поляков жегнают; полское же воинство глав покиванем отклонилося. Толь доволно и преизобилно чудес Ділатель Бог, в такових и толиких нападеніях вражіих вдающемуся Королевству Полскому благопоспішествоваше; яко оное єдиними своими силами отпор давши двом премощним Азіи Монархом - Тур-чину и Татаринові, а убивши боліє ста и шесдесяти тисящей варваров, ниже на тисящу своих погубиша. Сам Бог Преблагій Всесилній з нашими в потребі сей бяше; Ему же всегда присутствующу, падет от страни нашея тисящами и тма одес-ную нас.
Сумма обоих Христіянских и бісурманских войск, под Хотінем и на мору Чорном, року того 1621, войну з собою имівших, з того-ж діаруша войни Хотін-ской мною Самойлом Величком винята и изчислена:
Поляков бьіло 87,000, а особно з принц Владиславом пришло 30,000, козаков з гетманом Сагайдачним 40,000, и того всего 157,000. Особно на морі Чорном,
115
 
 
того-ж літа флотом водним под командою Богдана Хмелницкого знайдовалося козаков по указу королевском 10,000: яко свідителствуют сей войни описатель, Матфей Титлевскій, септеврія шестого, и войни Хмелницкого сказатель Самоил Твардовскій, в книзі своей на листі пятом. Еще теж особно козаков от ріки Волги йшло на помощ против бісурман войску Полскому 20,000; но уже на войну тую не застало. 3 того всего поляков и козаков на оной Хотінской войні чрез бісурман убито 753 человіка; а ранено поляков и козаков много, и самого гетмана Петра Сагайдачного. Там же под Хотінем бьіло войска турецкого 300,000, а татарского 100,000. 3 того чрез козаков и поляков вбито, турков и татаров, 139,600 человік, спагов 4800, янчаров 13,100 человік; башей знаменитих 5 человік. И того всего турков и татаров, спагов н янчаров з башами вбито тогда 157,505 человік.
На морі особно (яко септеврія шестого в сей войні Хотінской виражается) ко-заки з Хмелницких, по свідителству Твардовского и сего діяріушиста Титлев-ского, 12 суден з арматами турецкими розбили и потопили, а другіе судна аж под стіни Цариградскія загнали, и самому Цариграду превеликое смятеніе и страх учинили, от всюду оного порохом оружейним скуривши. Потом другим разом того-ж літа, на том же Чорном морі, тіе-ж козаки нісколко суден турецких з ар-матами их розбили и потопили; що Османові царю турецкому, под Хотінем з по-ляками біющемуся, не мило бьіло слишати.
 
 
Текст подано за: Хотинська війна (1621 р.). - К.: Ценрт пам'яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, 1991.
116
 
Вести из Валахии (2еіїип§ аш ^УаІасЬеі) о собьітиях, которьіе происходили в 1621 г., начиная с 26 августа, когда бьіл поход против заклятого врага христиан -турок и татар; о битвах и стьічках, предпринятьіх запорожцами, иначе казаками, а также немцами, поляками и представителями других наций. Обо всем зтом (нам) добросовестно рассказала одна особа, которая, хвала Господу, недавно при-бьіла сюда. Мьі же доводим зтот рассказ до сведения христианского читателя. На-печатано в 1622 г.
Здесь, в Германии, а также в Пруссии, Кашубии, Померании и других местах постоянно распространяются совершенно невероятньіе слухи о собьітиях в Ва-лахии. Говорят о различньіх битвах, которьіе якобьі имели место во время зтого похода, в ходе которьіх поляки убили 40 тьісяч турок, а турки - 30 тьісяч поляков. Все зто неправда и не соответствует действительности. Поляки даже не давали врагу (генеральную) битву
Я, хвала Господу, бьіл на месте собьітий от начала до конца войньі и для уста-новления милой истиньі и для лучшей информированности христианского чита-теля предлагаю свои записки, которьіе велись мною с особенньім прилежанием во время похода.
1. Прежде всего необходимо отметить, что султан прибьіл со своей армадой в Валахию 26 августа, по новому стилю, за четьіре часа до нашего прихода. Свой лагерь султан разбил на вьісоком берегу Днестра. Невозможно бьіло обозреть все (турецкие) шатрьі.
Наша немецкая пехота, прибьівая, располагалась против турок в Подолии менее чем в полумиле над Днестром. Утром следующего дня неприятель мощно ударил на запорожцев из Запорожья (оно находится у Черного моря), чтобьі их изрубить и разгромить. 3000 человек пехотьі полковника г. Зрнста Денгофа стали переправлять свои хоругви (через Днестр) на плотах и на пароме, так как мостов не бьіло, чтобьі прийти на помощь казакам, стоявшим у леса. Там они (пехотинцьі) сражались достаточно долго. Некоторьіе из них бьіли раненьі яньічарами в голову или грудь.
2.  После зтого 1000 человек г. полковника Денгофа также начали перепра-вляться. В зто время татарьі, сильно рьіскавшие в Подолье, отрезали нам путь в Каменец-Подольский, откуда мьі должньі бьіли получить провиант. Татарьі пере-хватьівали возьі и отрубьівали головьі людям. На ту сторону перешел и кое-кто из рейтар г. полковника Вайера, но на третий день, когда турки сильно наседали, вер-нулись на зту сторону Здесь полегло две хоругви, которьіе пришли на помощь г. полковнику Лермуту Здесь бьіло ожесточенное сражение с обеих сторон. К ночи враг подтянул орудия, сильно стрелял до темнотьі, и наши потерпели неудачу
117
 
 
3. На следующий день султан построил три красивьіх боевьіх зшелона в виде полумесяца, причем турецкая мощь бьіла необозрима, и двинул свои войска в сра-жение опять. На сей раз яньічарьі потеряли довольно многих и вьінужденьі бьіли обратиться в бегство. Наши же с несколькими орудиями стояли в поле и часто палили из них по врагу Но турок насел на запорожцев или же казаков так сильно, что пришлось посьілать к ним на помощь три хоругви немцев. Неприятель без удовольствия усльішал немецкие мушкетьі и отступил. Запорожцьі на свой манер или по обьічаю той страньі благодарили за зто немцев, мужество которьіх казаки увидели своими глазами. Один из них преклонил колено (?) перед немцем и ска-зал: «Добра німці, а поляк ск... син». Казаки давали также многим немцам в тот день хлеба и мяса, прося и впредь помогать им в борьбе против врага.
4. Отмечу здесь также, что сильі запорожцев, или, как они назьіваются, каза-ков, превьішали 40 тьісяч человек. К вечеру, когда турки хотели отступать, они вместе с тремя немецкими хоругвями г. полковника Вайера и г. полковника Лер-мута преследовали врага, обратили его в бегство и захватили четьіре прекрасньіх орудия. Правда, пятую пушку из-за того, что она бьіла очень большой и потому в спешке ее нельзя бьіло бьістро увести, а враг стал возвращаться, бросили, пред-варительно поломав ее колеса.
5. После зтого, 10 сентября, казаки обезглавили своего гетмана по имени Про-таська, так как он с ними не хотел обороняться от турок и нападать ночью на врага. Они избрали себе другого гетмана, предупредив его, что если он станет что-либо менять (в зтом порядке вещей), то и его постигнет та же участь.
На третью ночь запорожцьі, или казаки, число которьіх не превьішало 500 че-ловек, в глубокой тишине вскарабкались на утесьі и ударили на турецкую стражу Затем они скрьітно врьівались в турецкие палатки, острьіми кинжалами перере-зали глотки врагам, рубили турок. Они захватили богатейшую добьічу: сабли, кра-сивейшие уздечки, украшенньіе золотом, прекрасньіе турецкие коврьі, серебряньіе вещи. Но среди турок, к которьім врьівались в палатки казаки, спали не все, и один часовой сумел поднять тревогу в своем лагере. Из-за зтого казаки должньі бьіли бежать из турецкого лагеря назад, в скальі, причем 16 из них бьіло убито.
6.11 сентября к нам прибьіл перебежчик в польской одежде, находившийся при турецких орудиях. Едва по нему вьістрелили из пистолета, он замахал ша-почкой, подавая знак, чтобьі наши мушкетерьі не стреляли. Затем турок спешился и, ведя лошадь под уздцьі, сдался в плен. Он сообщил (затем) старому гетману Ходкевичу о сильном голоде в турецком лагере, что и побудило его перебежать. Но зто оказалось неправдой, турок отважился на зто, чтобьі произвести разведку После того как гетман оставил его на свободе, турок, усмотрев удобньій случай, оседлал свою лошадь и вьіехал из укрепления. По дороге он увидел польского мальчика лет восьми-девяти, на польском язьіке пообещал ему вознаграждение, если тот сядет сзади него на коня и укажет путь из лагеря. Когда они вьіехали за предельі лагеря, турок заколол лошадь и с мальчиком направился к турецкому лагерю.
7. Здесь мьі доводим до сведения, что прибьіло 30 тьісяч турок из Офена со своим предводителем Каракаш-пашой, которого назьівали также Канто. Моло-дой турецкий султан, которому едва исполнилось 17 лет и которьій решился при-
118
 
 
нять в войне непосредственное участие, не хотел в течение трех-четьірех дней ни пить, ни есть, пока упомянутьій паша не расправится с гяурами, как он назьівал нас, немцев, находившихся в шанце у леса.
8. На другой день упомянутьій паша, прибьівший из Офена, ударил на шанец Вайера, желая с 20 тьісячами человек на полном скаку ворваться к нам в окопьі. В полку Вайера насчитьівалось всего 500-600 человек, так как наши бедньіе сол-датьі гибли, преимущественно из-за голода. Неприятелю бьіло позволено подойти к шанцу очень близко, да и шанец находился на открьітом месте, против леса. Турок ударил с 2000 человек, надеясь легко овладеть шанцем, а затем легко зах-ватить большое укрепление, в котором находились молодой принц, старьій гетман Ходкевич, молодой польньій гетман Конецпольский, г. полковник Денгоф, пол-ковник Байер и полковник Лермут вместе с другими господами полковниками. Новьій паша из Офена вместе со своими двумя тьісячами турок рубился в шанце у леса с двумястами мушкетеров, но бьіл отброшен при несомненной помощи Гос-пода. В зтом бою сложили головьі 200 турок вместе с самим пашой, т.е. Каракаш-пашой из Офена.
Поразительно, что из наших погибло не более трех солдат, а один бьіл ранен в грудь стрелой. Как увидели поляки наше мужество и стойкость, то бьістро при-готовились нам помочь. Они бьістро подошли к шанцу, но там так ужаснулись, что никто не мог их привести в (боевой) порядок. Никто из поляков не проявил там себя.
Хотя поляки и хорошие воиньі, но не всегда проявляют (зти качества). Од-наждьі три ротьі королевича на правом фланге столкнулись с турками, потеряли тогда ротмистра и многих солдат. В зто же время «честньіе» гайдуки бросили свои окопьі и бежали, потеряв свои знамена, а их потери составили более 300 человек.
В зтот день дородньій, толстьій и сильньій монах ходил в белой рясе перед шанцем и куражился с саблей и мушкетом, не отдавая себе отчета в том, насколько зто опасно. Как только яньічар прострелил ему плечо, монах бьістро позабьіл о своем великолепии и вернулся в шанец. Пострадал его клобук, окрасившийся кровью.
9. Для того чтобьі построить мост через Днестр, поляки разрушили красивую православную церковь в Валахии, созданную по греческому образцу Мост бьіл построен, но не прошло и трех дней, как он развалился. Турок же построил такой прочньій мост к своему лагерю, что по нему он мог перевозить на свою сторону орудия, которьіе тащили по 18 и по 24 пар волов. Через турецкий мост немало бьіло перегнано татарами людей, скота и провианта, награбленньіх в Подолии. Ту-рецкий мост бьіл построен следующим образом: по всей ширине Днестра бьіли забитьі мощньіе сваи на расстоянии не более чем 3 фута друг от друга. Посредине моста, также как и у его двух концов, бьіли вбитьі 6 мощньіх дубовьіх стволов, по-верх которьіх крепились крест-накрест такие же. Не скоро на Днестре появится сооружение, достойное зтого. Когда Днестр поднялся так вьісоко, что заливал мост, зто ему не причинило большого вреда. На мосту бьіли уложеньі мощньіе ду-бовьіе бревна, крепко сколоченньіе добротньіми гвоздями, а на бревнах уложили землю, песок и, наконец, мелкую гальку На каждом конце моста сделали мощньіе и прочньіе ворота, обитьіе крепкими железньіми полосами. Они бьіли сделаньі
119
 
 
вместо шлагбаума из твердого и грубообтесанного дубового бревна. Здесь бьіли также врьітьі два мощньіх дубовьіх бревна, между которьіми бьіли протянутьі прочньіе стальньіе цепи. Все зто бьіло как перед одними, так и перед другими во-ротами (по обе стороньі Днестра). Несомненно, что с зтим сооружением не могут сравниться тьісячи мостов.
Некоторьіе компетентньіе люди среди нас удивлялись: почему султан, имея сильі, большие, чем (ранее) в Венгрии, не двинется с сотней или двумястами тьісяч человек через мост, пройдет через Подолье в Польшу; почему он не раз-грабит тогда всю страну и не уведет с собой все, что можно взять. Мьі же в зто время сидели в укреплении в смертельной опасности, причем особенно донимал нас голод. У нас бьіло два вьіхода: то ли сразиться с турками, то ли уходить через Днестр тем, кто умеет плавать, но на той стороне реки всех убивали татарьі. Мьі уже не рассчитьівали уйти отсюда живьіми. Но Господь Бог, которьій держал в своих руках судьбу врагов, указал нам верное средство — биться с неприятелем. За зто вечная благодарность Господу!
10. 21 сентября мьі должньі бьіли оставить шанец у леса и перейти в большое укрепление, так как большинство из наших людей погибло и держаться далее не могли. В зтот день ротмистр литовцев бьіл прострелен из фальконета. После дол-гого причастия он прожил еще шесть часов, после чего скончался.
11.  22 сентября султан вторично предпринял мощное наступление, двинув против нас много тьісяч турецких пехотинцев вместе со своими яньічарами, дабьі они штурмовали укрепление. Но и во второй раз он потерпел неудачу а его люди, а также лошади понесли урон из-за огня наших пушек. Тогда султан переправил много орудий через Днестр и причинил ими большой ущерб запорожским возам и лошадям.
12. Так как не бьіло никакого средства достать провиант для несчастньіх, исто-щенньіх от голода солдат, то из-за зтого, а также из-за жаждьі, нездоровой ядови-той известковой водьі среди войска вспьіхнула кровавая дизентерия, усугубившая все бедьі. Лица бедньіх солдат так пострадали от водьі, что многие не могли видеть. Их половьіе органьі раздулись, словно бьічьи пузьіри, и не вьшускали мочу
По восемь-десять, по двенадцать, по четьірнадать дней не бьіло ни хлеба, ни пива. Солдатьі должньі бьіли жарить конскую печенку и есть ее вместо хлеба. Правда, вареная конина, которую ели вместо говядиньі, бьіла очень хороша. Вме-сто пива пили плохую известковую воду Дошло до того, что в лагерь не могли до-ставить хлеба в течение четьірех недель и еще нескольких дней. Некоторьіе из солдат по десять, по двенадцать дней не имели во рту ни кусочка хлеба. Воена-чальники бьіли не в лучшем положении, имея лишь крупу и немного сухарей. Не-которьіе из них не избежали жалкой участи.
13. Редко в каких войнах приходилось испьітьівать такие тяготьі, какие бьіли в Валахии, когда ели собак и кошек. В зтом убедились многие честньіе солдатьі и командирьі. Некоторьіе говорили, что в осажденном Смоленске в Московии, хоть и приходилось есть собак и кошек и не иметь по десять, по двенадцать дней хлеба, но по крайней мере там можно бьіло достать хорошее питье. Здесь же хорошей водьі не бьіло четьіре недели.
Следует упомянуть о кончине одного страшно изголодавшегося мушкетера.
120
 
 
Перед смертью он просил у Господа лишь кусочек хлеба. Когда же его лейтенант подал ему кусочек сухаря, он все же не смог его сьесть из-за сильного истощения. Он лишь откусил кусочек сухаря, держа другой в руке, да так и скончался. Одна-ждьі, когда я шел по лагерю, один солдат жадно попросил у меня водьі. Я дал ему известковой водьі и он вьшил ее с большой жадностью. Не прошел я и двадцати шагов, как он умер. Точно так же умирали и многие другие.
14. Я опускаю повествование о значительной нехватке корма для несчастньіх лошадей, которьіе на протяжении четьірех недель не ели ни сена, ни соломьі. Тут бьіло горе горькое. Добрьіе кони ели ветки в дубовом лесу, из-за голода должньі бьіли грьізть колья, к которьім они бьіли привязаньі, обьедать холки друг у друга. Лошади, как и многие сотни солдат, умирали от голода. По словам сведущих людей из лагеря, внутри большого укрепления и за его пределами погибло 24 тьі-сячи лошадей.
15.  Как мне достоверно сообщали, двое солдат из-за сильного голода покон-чили самоубийством. Они вьішли на средину моста, дваждьі крикнули «Иисус», прьігнули вниз и утонули.
16. 29 сентября поляки назвали нас, немцев, «предательскими ск... сьшами» из-за того, что один мушкетер вследствие сильного голода перешел в турецкий лагерь. На той стороне он пребьівал двое суток. Там один турецкий господин дал ему два дуката с тем, чтобьі он привел с собой к туркам 20 мушкетеров, над кото-рьіми зтот господин обещал сделать его главньім. Каждому солдату он обещал платить ежемесячно 10 дукатов жалованья. Солдат вернулся с зтим из турецкого лагеря, но усльішал от немцев, что они предпочитают оставаться и умирать от го-лода. Затем другой солдат спросил у него, где он бьіл. Тот ответил, что он двое суток находился в турецком лагере, но все приняли его ответ за шутку Зтому сол-дату очень хотелось получить свои 10 дукатов жалованья, но вскоре он попался. На третий день его в соответствии с похвальньім военньім обьічаем казнили для острастки других как изменника и шельму Его отрубленную голову насадили на длинное копье перед укреплением. Когда поляки увидели зтого казненного немца, они больше не именовали нас так оскорбительно.
17.  Зтот проступок солдата бьіл вьізван только лишь жестоким голодом, от-сутствием надеждьі на перемену к лучшему Ранее в лагере можно бьіло купить хлеб за 3-4 гроша, теперь же он стоит 2-3 рейхсталера или же 3 золотьіх дуката. Наш полковник Клаус фон Бруххаузен уплатил двум рейтарам за хлеб 10 добрьіх флоринов, но все же не смог насьітиться купленньім.
18.  Дорогу нельзя бьіло удержать под контролем, так как нельзя бьіло по-строить мост через Днестр. На той стороне реки татарьі делали свои набеги: все опустошали, убивали, угоняли к туркам многих людей из подольской шляхтьі, мужчин и женщин, угоняли бьіков и лошадей. Мьі бьіли по сути окруженьі с двух сторон: татарами с одной стороньі, турками — с другой.
19.  В зто время свьіше 40 валахов-мужчин, женщин и детей бросились в Днестр и утонули. Зто произошло, когда они зажгли лагерь и хотели изменить.
20.  Сегодня в большой лагерь пришло известие о том, что шведский король овладел городом Ригой. Зто известие опечалило поляков.
21.  30 ночью поднялся жестокий сильньій ветер, от которого погиб старьій
121
 
 
гетман Ходкевич из Литвьі, отличившийся на Руси и в Московии. Ходкевич от-носился к немцам, как родной отец, и потому пользовался у них громкой славой.
22. В зтот день к нам в шанец полковника Денгофа пришел один моравец из Прина. Зтот человек пробьіл в турецком плену 40 лет. Он сообщил как бесспор-ньій факт, что молодой турецкий султан лично находится в лагере; что ему от роду едва 17 лет; что его ужасньіе сильі составляют 200 тьісяч турок и 107 тьісяч татар. Моравец сказал также, что четверо суток тому назад, ночью, турки получили из-вестие о том, что сюда прибьівает много тьісяч немцев. Тогда среди турок распро-странился такой страх, что они вопреки своему обьікновению даже ночью бьіли деятельньі и хорошо готовились к бою.
У зтого моравца бьіло при себе свьіше тьісячи дукатов. Зтот человек недолго находился в большом укреплении при одном польском шляхтиче. Поговаривали, что тот шляхтич убил его, а тело бросил в Днестр, чтобьі захватить его коня и добро.
23.1 октября в наш лагерь прибьіл валашский господарь с одним французом. Он, как говорили, использовался в мирньіх переговорах между турками и поля-ками.
24.  3 октября видньій турецкий господин, одетьій в коричневьій халат из шелка и атласа, под которьім виднелся еще один зеленьій дамасский халат, при-бьіл к нам на красивом темно-рьіжем коне. Вместе с ним прибьіли два молодьіх турка. Он находился у нашего гетмана Конецпольского цельіх три дня. Наконец, вечером 4 октября его отпустили. До турецкого лагеря его провожали с подобаю-щими почестями князь Зашипсил, молодой гетман, г. полковник Вайер и другие польские господа.
25.  5 октября. По нашему предположению, вскоре должен бьіл бьіть заклю-чен хороший мир. Поляк должен бьіл послать своего представителя к туркам вме-сте с турецким посланником, которьій бьіл у нас. Польский посол должен бьіл передать турецким пашам в присутствии молодого султана условия мира, кото-рьіе он должен бьіл подписать. Когда же трактатьі читались, то турецкий султан швьірнул их на землю. Тогда же турки начали стрелять из 26 пушек, переведенньіх за Днестр, а также из половиньі картаун и из фальконетов во всех шанцах. В тот день они сделали свьіше 200 вьістрелов и причинили большой ущерб запорож-цам. Бьіли пораженьі в голову некоторьіе солдатьі, находившиеся за бруствером в шанце полковника Денгофа.
26. Радость турецкого султана.
По приказу турецкого султана всех пленньіх казаков, поляков и немцев, а также тех, кто бьіл пойман при попьітке раздобьіть что-либо сьестное, вьівели на довольно вьісокую скалу Их раздели, а затем отрубили головьі всем зтим 500 че-ловекам. Скала находилась у противоположного берега Днестра, на открьітом месте, и все видели радость султана, когда вниз летели одна за другой отрублен-ньіе головьі, а затем и тела казненньіх.
27. Польское мужество не должно вьізьівать удивления, так как один турок с обнаженной саблей прогонял трех поляков, что я и многие честньіе солдатьі ви-дели. Некоторьіе примерьі их мужества довелось увидеть и мне. Когда немецкий мушкетер убил в схватке турка, то три поляка нашли его труп, отрубили голову
122
 
 
разрубили туловище, отсекли руки и ноги. Затем они пришли в лагерь с окро-вавленньіми саблями и говорили: «Вацьпан, посмотри на кровь», — что означало: «Смотри, мой господин брат, зто кровь бусурманина», словно бьі бьіли в рьщар-ском деле, сражаясь с трупом.
28.  После различньіх пертрактаций бьіл заключен мир между польским ко-ролем и турецким султаном на следующих условиях. Зти условия нам, немцам, стали известньі из авиз:
1) Польский король оставляет султану всю Валахию;
2) Он передает ему прекрасную крепость Хотин, которая расположена на ска-лах у Днестра;
3)  Польский король должен бьіл уплатить татарам 40 тьісяч дукатов на ко-жухи и прокорм. Зто передают как достоверное известие;
4) О вьікупе несчастньіх пленников не упоминалось. Говорилось лишь о том, что турки должньі возвратить г. Фарресбрика и других польских господ, которьіе попали в плен во время прошльіх поражений поляков.
29.  В ознаменование ратификации мирного договора после трактатов яньі-чарьі дали три залпа. В зту же ночь 40 тьісяч казаков вместе с христианами, кото-рьіе бьіли при них, произвели троекратньій залп. Зто сделали и немцьі, поляки, гайдуки.
30. Однако султан не только не добился победьі, но и, как сообщал нам мора-вец, потерял 20 тьісяч человек убитьіми, как и наше войско, если не более. 13 ок-тября султан ушел со своими толпами и оставил свой прекрасньій мост. По зтому мосту поляки, казаки и немцьі, а также еще много тьісяч человек возвратились из осадьі. Кроме того, многие больньіе солдатьі, которьіе еще могли двигаться, оста-вались там. Их на пароме перевозили до крепости Сучава.
Когда мьі пришли в Подолию, наступила плохая погода, дождь и град вместе с сильньім холодньім ветром, из-за чего в зту же ночь большинство больньіх сол-дат замерзло.
31.17 октября. Мьі вьіступили из своего валашского полевого лагеря. Так как большинство командиров не имело лошадей, то они вьшужденьі бьіли идти пеш-ком, на что бьіло больно смотреть. Бледньій раненьій корнет из части полковника Клауса фон Бруххаузена также должен бьіл идти пешком, чтобьі не умереть. А ведь тут виднелись отличньіе красивьіе возьі, много сот красивьіх польских ко-лясок, прекрасньіх шатров, которьіе стоили по 200 и 300 флоринов. Теперь «Проше пани» статно ехали верхом со своими рьісьими шкурами, седлами и по-понами, чинно продвигаясь рядом с нами, немцами, шедшими пешком.
32. Так как татарьі предпринимали разбойничьи набеги на зтой стороне Дне-стра и причиняли большой ущерб, то очень много наших возов оставалось у водьі. Полк г. полковника Лермута до утра делал переход, а затем маршировал под при-крьітием возов.
33. Многие солдатьі по пути бьіли обезглавленьі татарами, замерзли, или же бьіли убитьі подольскими крестьянами. В Каменце-Подольском поляки вьітал-кивали на улицу больньіх командиров, как фенрика Вильгельма фон Лобена, и солдат; оставляли на навозньіх кучах, где они могли бьіть сьеденньіми свиньями.
34. Жалованье вьшлачивалось немцам в русинском Лемберге, на площади Аб-
123
 
 
данк. За один силезский орт давали 20 польских грошей, которьіе не хотели нигде принимать, ни в Великой, ни в Малой Польше, ни в Мазовии, ни в Пруссии, Ка-шубии и Померании.
Зто краткое сообщение познакомило христианского читателя с тем, что происходило в Валахии, когда там шла война с татарами и турками. Бог бьіл ми-лостив к нашему любимому отечеству и всей Германии. Наша верная служба бьіла подвергнута испьітанию в Подолии, где мьі встретились с тиранией и кровожад-ностью, где мьі вьшолнили, слава Богу волю Христа. Аминь. Автор.
На зтом заканчиваю. Конец.
 
 
Текст подано за:
Записки немецкого офицера о Хотинской войне 1621 г. как исторический источник // Вопроси германской истории. Русско-германские связи и отношения нового и новейшего времени. - Днепропетровск:ДГУ, 1985. Пер. Ю.А. Мицика.
Ніір://уо5іІіі.іп/о/Техі5/Оокитепіу/РоІеп/ХУП/1621 -1640/Іеііип§_ШіІаскеі
 
124
 
1 верес[ня] турецький цісар розпочав проти нас битву з немислимою силою і послав уперед декотрі [війська] атакувати наших зі стріляниною, несподіваним нападом і натиском. Цього дня по нас було зроблено щонайменше 1200 пострілів з великих гармат, проте без жодної шкоди для людей чи табору: адже наш польо-вий табір був у надійному місці, так що лише з одного боку зо 3000 ворогів могли наскочити і напасти на нього. 3 півночі ми мали велику ріку, що називається Дні-стер, і дуже високі та величезні горби. Зі сходу - міцний замок Хотин і жахливі скелі. На заході - глибокий рів, або шанець.
2  вересня турецький цісар прислав до нашого генерала декого з волоських дворян буцімто привітати його, але таємно наказав їм, аби вони за слушної на-годи підпалили наш табір у різних місцях. Після того, як вони прийшли в табір і висловили своє привітання чи привіт, наш пан генерал негайно повелів допитати з пристрастю одного з них, який виказав усю гру й звинуватив своїх спільників, котрі на тортурі теж визнали те саме. Він зараз же наказав таємно стратити їх шля-хом обезглавлення, так що не лише турки, але й поляки про це нічого не дізна-лися. Того самого дня він змінив табір і наказав, щоб на те місце, на якому був попередній, назносили сухих дров, старих покрівель і солдатських куренів, трі-сок і тому подібний матеріал, так щоб швидко загорівся вогонь, зробили з цього купи і підпалили, що було зроблено як слід.
Коли після цього турецький цісар побачив полум'я і вогонь, що піднялися у різних місцях, він цілком повірив у те, ніби витівка вийшла і його диверсія вда-лася (бо ж він це вирішив з волохами), і спрямував свою військову силу без вся-кого порядку і поради у запалений польовий табір, погнавши її вперед. Тоді пан генерал взяв до уваги, що випадає зручна нагода спробувати щось поважне; він не міг її прогавити і спрямував добрячу кількість козаків і джур [оег Ко$$аескеп ипсі 2игопеп], додавши їм німецьку піхоту проти ворога, що нападав і водночас ні-бито мав позірну перемогу. Тоді відбулася жорстока сутичка і з обох боків спо-стерігалася настійливість. 3 нашого боку на полі бою полягло з 4 тисячі, з турецького - десь зо шістдесят тисяч.
3 вересня турецький цісар наказав своїм пашам, аби вони вжили всіх засобів, щоб того самого дня захопити табір запорозьких козаків [сіег 2арогоіуепзег Ко$-
125
 
 
хаескеп] (цю пораду йому дали двоє втікачів-волохів), і, крім того, постановив, що він бажає обідати гце того ж дня у захопленому таборі. Зрештою було швидко відправлено і підготовлено декілька тисяч турків і татар, які першими [пішли] в наступ й атаку Після того, як наші мужньо вистояли і відкинули [їх] назад, ворог вдруге кинувся в атаку з більшою силою й у великій кількості. 3 обох боків билися мужньо і тривалий час. Наші вибігли з табору і видерли у ворога кілька гармат, в інших порозбивали і порубали колеса й лафети, інші заклепали й зробили не-придатними. Також швидко дали знати панові генералу в якій небезпеці вони обо-роняються, і вимагали, гцоб він наказав надати їм допомогу якнайшвидше і без затримки, адже могло статися так, гцо в подальшому вони можуть надто ослаб-нути, аби вистежувати, терпіти і стримувати таку силу й могутність турків і татар.
4 вересня, яке було суботою, ворог здійснив четвертий напад на табір у наба-гато більшій силі і числі, ніж перед тим. Коли козаки зрозуміли, гцо вони заслабі вистояти перед такою атакою, вони вийшли зі свого табору, гцоб з'єднатися з ін-шими загонами, які мали їхній польовий табір за п'ять миль дороги звідти, при па-нові генералові, вишикувалися в бойовий порядок, розподіливши загони між своїми хоругвами, і розпочали могутній прорив прямо через табір турків і татар. Протягом всього цього походу вони були готові стати до битви з ворогом і відки-нути [його], і повсякчас велася захисна стрілянина. Між тим можна було поба-чити триста шістдесят лісовських козаків, яких пан генерал послав їм на допомогу (це були ті самі, гцо служили його Ціс[арській] Вел[ичності] в Австрії та Богемії проти заколотників). Коли вони, згідно з їхнім звичаєм, напали на ворогів збоку то немало їх порубали. За ними пішли верхньонімецькі кіннотники і піхота, які, коли дійшло до сутички, мужньо і сміливо захищали козаків проти ворога. В останньому загоні були ті, що добровільно потяглися за ними: обозні, кучери, віз-ники, кухарі і джури, які пройшли цілу милю аж до ворожого табору з якого вони викотили кілька великих гармат, пограбували намети, а деякі підпалили. У цій битві полягло понад сто тисяч турків. Сам великий Турок, або цісар, залишив табір і врятувався втечею, загубивши свій тюрбан [зеіпеп ТигЬапї.], який джури знай-шли і подарували панові генералу 3 наших, що загинули того дня, було нарахо-вано чотирнадцять тисяч: три тисячі німців, шість тисяч козаків, із джур - п'ять тисяч.
5 і 6 вересня, які були неділею і понеділком перед різдвом нашої Діви і вели-кої Цариці неба та землі, нічого не чинили.
7 вересня, у день перед згаданим святом різдва Марії, турки поділили свій лад на два загони. Один з великими гарматами вони спрямували проти козаків, сильно і часто стріляючи по них із гармат, але без шкоди для наших. Козаки ж не пальнули того дня з жодної своєї гармати, лише очікували нагоди і вечора, коли б могли здійснити вилазку і витягти ворожі гармати та завдати шкоду Але турки, [вже] посмакувавши цієї смаженини, за декілька годин до ночі повідтягали гар-мати назад, у безпечне місце.
Інший турецький загін майже одночасно подався до воріт або проходу до та-бору який обороняв пан генерал із Литви із залогою. Генерал негайно дав солда-там дозвіл зустрітися з ворогом. Ця сутичка була жахливою і небезпечною, адже наші билися, змішавшись із турками. Тут і там було видно цілі купи забитих тіл,
126
 
 
неначе довгий міст. Та коли турки відтіснили наших до влаштованої засідки, тоді битва відновилася і, як звичайно трапляється у цій грі кривавого Марса, з обох боків були неймовірні побоїще і різанина з немалою шкодою для обох сторін. У цій сутичці по-рицарськи проявив себе благородний пан Сенявський, кравчий Королівської Вел[ичності]. Але чи загинуло в цій битві більше визначних панів, у записці нічого не повідомляється.
8 вересня турки, щоб розділити нашу армію [ишег Агшаоа] і таким чином ос-лабити [її], послали декілька тисяч татар, аби вони спустошили вогнем і мечем Поділля і Русь. Ті й дійшли аж до Львова, але пан генерал не міг довести до того, щоб (чого турки одностайно прагнули) зменшити свої загони і стати на перешкоді цьому наїздові, адже, казав він, краще нехай постраждає мала частина королів-ства, ніж ціле королівство опиниться в небезпеці. Задля цього він тримав увесь свій люд у таборі і не дозволяв умовити себе послати частину [війська] проти татар. Коли це відбувалося, благородний пан Замойський, воєвода київський, пе-ребував зі своїм людом за рікою Дністер. Коли ж він рухався до табору, то випад-ково наштовхнувся на татар, багато з них понищив і знову відібрав здобич та полонених. Наша надія спрямовується до милостивого Бога, щоби сталося так, аби варварський ворог втратив свій високий дух, коли він дізнається, що татари, післані за Дністер, боячись нападу нашого війська, припиняють грабунки і під-пали на Поділлі.
9 вересня, у четвер після різдва Богородиці, турок випробував свою граничну могутність і декілька разів атакувів табір. Негайно було вирішено з одностайністю і єдиною волею всіх наших, щоб дати війську свободу зустрітися з ворогом. Після цього вони виступили з відважним геройським серцем і з доброю вірою в Бога. Так і ця надія не обманула їх, а Бог дав їм щастя і перемогу. Отож вони проявили себе так по-рицарськи супроти ворога, що від пролитої крові струмки й потоки текли широким полем. Сам турецький цісар, нажаханий своїм нещастям, утік за п'ять миль шляху від польового табору
10 вересня з польового табору вислали лист до Варшави такого змісту: Ту-рецьке військо майже наголову полягло у генеральній битві і турецький цісар осо-бисто перебував при цьому, а після того, як його справи склалися нещасливо, вважають, що він з небагатьма [людьми] вдався до втечі у Семигород. Про цю вік-торію пан генерал написав також особисто його Корол[івській] Вел[ичності] і за-жадав, щоб той зволив негайно прибути з відбірним польським військом так швидко, як він зможе, у польовий табір, аби вони щасливо вступили у ворожу країну Це стало відомо нам у Кракові з Варшави минулими днями.
11 вересня прийшла пошта до Варшави, що швед прибув у Ліфляндію на два-надцяти великих кораблях і осадив Ригу столицю цього краю, також програв кілька штурмів. Далі, що були втрачені два великих кораблі з його [ескадри], після чого здалися солдати разом з важкими гарматами. Далі, що інший корабель роз-бився внаслідок морської бурі. Знову ж, що залога фортеці Діаменцо здійснила вилазку і захопила один корабель. Розгнівавшись через це, шведи почали штур-мувати ворота фортеці, кинули на неї з мортир сто вогняних ядер, які залога зу-стріла так: вони взяли льон або вовну намочили їх, напхали в мішки і накрили ними дахи і, таким чином, вогняні ядра не могли завдати їм жодної шкоди.
127
 
 
12 вересня король Англії надіслав нашому королю 2000 [вояків] на допомогу проти турків. 3 дружби до короля Польщі він наказав оплатити їх за власний ра-хунок аж до грудня.
13 вересня закінчився сейм у Варшаві і з вдячності Богу близько першої ночі співалося у парафіяльних церквах Ьаисіез Маїиїіпае. На ньому було ухвалено: 1. Що по всій державі потрібно відкрито записувати солдатів проти ворога; 2. Що потрібно зібрати контрибуції і грошову допомогу; 3. Що всі духовні звільнені від цієї війни; 4. Що міщани, чиє майно досягає восьми тисяч, виставляють проти во-рога рейтара, чиє ж чотирьох тисяч - піхотинця; 5. Що від цього загального воєн-ного тягаря мають бути звільнені чотири головних міста польських провінцій: Краків, Вільно, Львів і Кам'янець.
14  вересня прибув із Голандії польський посол пан Єровський. Він був по-сланий туди для того, щоб доставити на турецьку війну озброєння, порох і т.п. На цій підставі сейм виділив дванадцять тисяч гульденів, щоб було закуплене зга-дане необхідне військове спорядження.
15 вересня у Литві, Самогіттії та Лівонії був проведений огляд військ, [при-значених] проти шведів на допомогу місту Ризі. Тому згадані провінції не хотіли дозволити в сеймі, щоб у них вербували військо проти турків, адже вони мусили готуватися проти шведів.
16  вересня Пруське воєводство, а також Хелмінське, Мальборкське і По-морське (вони розташовані найдалі від нашого польового табору проти турків) вислали їхнє військо до Львова.
17-го. Виступив на війну люд із Великопольщі, Познані та Каліша. 18-го. Від-правили свою допомогу Куявська, Брестська, Іновроцлавська і Добжинська землі.
19 вересня. Хотів сам король зі своїм двором виступити і зі своїм військом податися в польовий табір проти турка як заклятого і явного ворога Вітчизни, але його затримав курфюрст бранденбурзький, якому він надав Пруський лен, після того як той погодився на всі кондиції, виставлені йому королем, і присягнув на вірність і віру
I, отже, князь у Прусії 20-го дня вересня публічно продемонстрував належну службу королю дедукцією, або веденням жеребця у Варшаві.
21  вересня Сєрадзьке воєводсто і Велюнська земля вислали своє військо проти ворога.
22  вересня найсвітліший король Польщі Сигізмунд II виступив у похід і пішов із поважною кінною свитою з Варшави. Його Корол[івську] Вел[ичність] супроводжували загони панів мазовецького, плоцького, равського, подляського [воєвод]. Ми сподіваємося, що він прибуде під Львів 4 жовтня, яке є святом Св. Франціска.
23 вересня назустріч Його Корол[івській] Вел[ичності] вийшли, щоб його су-проводжувати, воєводи київський, брацлавський, волинський, брестський, русь-кий і люблінський.
24-го за ним послідував зі своїм військом воєвода із Сандомира. Всечесний єпископ Краківський був між тим призначений і поставлений захищати і забез-печувати кордони королівства Польщі.
Через те, що шведи зайняли місто Ригу як і всю Ліфляндію і Курляндію, і під-
128
 
 
корили собі деякі місця за їхніми межами, наш король 24 листопада уклав мир з турецьким султаном, і султан зі своїм військом відійшов на 4 милі. Були підписані умови мирного договору яких король повинен був постійно дотримуватись у від-носинах з Портою. Також на знак поваги до турецького султана король повинен подарувати йому 50 шатрів, 20 чорних лисиць, дзеркало, а Везир-паші - 20000 зо-лотих. Татарському хану потрібно було виплачувати його звичайну щорічну да-нину Козаки не повинні були завдавати турецькій державі ні найменшої шкоди, але таким же чином татари повинні були припинити ворожі напади на Корону Польську Фортеця Хотин повинна була перейти до волоського господаря. Обі сторони повинні були суворо дотримуватися умов миру
Боже, дай усім цих заходам щасливий хід і бажаний результат во славу Свого імені і на благо католицької віри. Амінь.
 

                                                                                                                    

Текст подано за: Карпо В., Масан О. «Коротка реляція» - маловідме джерело з історії Хотинської війни 1621 року // Зелена Буковина: Науковий і науково-популярний журнал. -2005. - № 1-2. - С. 171-184.
                                                                                                                                          129
Мьі, Станислав из Ходоростава Журавинский, каштелян белзский, староста владимирский, и Якуб Собеский, воеводич люблинский, комиссар Речи Поспо-литой, от имени светлейшего Сигизмунда III, короля польского, великого князя литовского, русского, прусского, мазовецкого, жмудского, ливонского и прочая, наследного короля шведского, готского, вандальского и всей Речи Посполитой, направленньіе из войска его королевской милости от ясновельможного пана Ста-нислава Любомирского, графа на Вишнице, подчашего и гетмана польного, ко-ронного, старостьі сандомирского, спижского, белоцеркавского, добчицкого, также и от панов комиссаров, назначенньіх от Речи Посполитой для установления мира, к светлейшему и могущественному султану Осман-хану, великому импера-тору константинопольскому, Азии и Европьі, Персии и арабов, Кипра и Египта, с целью установления священного мира и старинной, много лет сохранявшейся дружбьі между светлейшим домом Оттоманским и светлейшим королем, госуда-рем нашим. Оба представителя обсудили и установили условия договора с Дила-вер-пашой, верховньім везиром Портьі и наиславнейшего султана.
Для наилучшего утверждения и укрепления возобновленного союза пан Ста-нислав Сулишовский, секретарь его королевского величества, гонец великого посла, по старинньім обьічаям, отправится тотчас с султаном [в Стамбул]. А от султанской Портьі с нами вместе в лагерь поедет чауш, откуда направится к его ве-личеству королю. Для безопасности и спокойствия его, как принято с давних вре-мен, [чауш] будет сопровождать посла к Порте, с тем чтобьі он как можно скорее приехал. Посла отправит его величество король для утверждения союза, нами установленного. Зто должен бьіть человек достойньій и благоразумньій, с кото-рьім к Порте явится агент; он будет там жить по обьічаю, [заведенному] другими христианскими государями, меняясь [периодически]. А когда великий посол воз-вратится, султан со своей стороньі также пошлет к королю достойного человека, как зто принято делать при заключении мира с другими христианскими госуда-рями.
1. Речь Посполита должна будет освободить весь Днепр от казаков, чтобьі они не вьіходили оттуда на море и не разоряли владения султана. При малейшем про-тесте султана следует обеспечить компенсацию [за ущерб].
2.  Ни молдаване, ни татарьі добруджские, белгородские, тегинские, килий-ские, очаковские, крьімские не должньі причинять какой-либо ущерб владениям, замкам, городам, селам, скоту, имуществу, людям [в землях] короля и Речи По-сполитой, а также совершать набеги. Султан должен защищать от татар переправьі у Очакова. Если же вопреки заключенному договору владения короля и Речи По-сполитой понесут потери от татар, а компенсации они не дадут, ущерб должен бьіть возмещен, а татарский хан наказан.
130
 
 
3. Однако, если в пустьіх полях, прежде чем осуществится разграничение, рьі-баки и охотники, как зто часто бьівает, повстречаются и вступят в столкновение между собой, зто не должно бьіть причиной разрьіва союза между королем и сул-таном. Если когда-либо хан с войском по поручению султана [или по своей воле] отправится в соседние владения короля и Речи Посполитой, то должен обходить селения короля, не вторгаясь и не причиняя им никакого ущерба и обид в соо-тветствии с принятьіми обеими сторонами условиями о компенсации потерь.
4. Когда султан и король снесутся между собой по поводу установления и раз-межевания границ между их владениями, то с обеих сторон должньі бьіть назна-ченьі люди рассудительньіе и знающие те места.
5.  Речь Посполита в дальнейшем будет ежегодно давать татарскому хану обьічную плату Ее следует отсьілать в Яссьі тому кто будет в зто время молдав-ским господарем. Он же должен известить хана, а тот — послать в Яссьі своих [людей] для получения [платьі]. Когдаже, по обьічаю предков наших государей, [хан] будет призван идти со своим войском против врагов короля и Речи Поспо-литой, то должен явиться не мешкая и вьшолнить свой долг, налагаемьій дружбой.
6. Поскольку причиной разрьіва старинной и священной дружбьі между свет-лейшим домом Оттоманским и королем, нашим государем, не в малой степени бьіли злоба и жадность некоторьіх молдавских господарей, то в тех владениях должньі бьіть люди осторожньіе и спокойньіе, которьіе бдительно соблюдали бьі союз, установленньій обеими сторонами, и проявляли необходимую покорность.
7.  [Пункт, исходящий лишь от польской стороньі]. По заключении договора должньі будем Хотин отдать в полном порядке, таким, как застали его по ньше-шнем приходе войска короля, со всем, [что там бьіло], тому кто будет в то время молдавским господарем.
8.  В заключение король, наш государь, обещает [султану] бьіть другом его другу врагом его врага. Он будет придерживаться старинньіх договоров дедов и прадедов короля и султана, утверждавшихся и клятвенно подтверждавшихся через многих великих послов. Установленньій нами ньше [договор], которьій также будет возобновлен великим послом, направленньім к Порте, король будет соблюдать, о чем наш государь доводит до сведения всех и каждого. И мьі от имени короля, нашего государя, пока Бог будет его хранить на зтом свете, обе-щаем и клянемся именем Господа нашего Иисуса Христа, Бога и Спасителя, сле-довать зтому договору во всех его пунктах, при условии, что, подобно королю и Речи Посполитой, во всем соответственно будет действовать и султан. Подписьі-ваем на вечную память с приложением наших печатей. В лагере у Хотина 9 ок-тября 1621 г.
 
Текст подано за:
Османская империя в первой четверти XVII века. - М.: Наука, 1984. Пер. Н С. Рашби.
кіір://уо8іІіі.іп/о/Техі5/Оокитепіу/РоІеп/ХУІІ/1620-1640/Оо§оуог_іигк...
131
 
...Для держави (йдеться про шляхетську Польщу, - ред.) козаки водночас були небезпечною отрутою і видатною обороною, бо своїми набігами вони або створювали загрозу на Чорному морі, або, вступаючи в бій з турками і москови-тами на суші, приносили користь Королівству
§ 1. Отже, козаки були здатні не тільки на погані, але й на добрі вчинки і, зде-більшого, прагнули до війни з турками на суші та морі. До морської війни запо-рожці добре пристосовані й завжди готові шукати в ній здобичі. Зрубавши товсті, але разом з тим піддатливі для обробки липи, вони видовбують їхній стовбур так, щоб за формою він нагадував човен, у якому на плаву розміщається 60 чоловік. Після цього зсередини його оббивають шкірою, а з боків прив'язують скріплені в'язки очерету, щоб під час раптової бурі плисти по розбурханих хвилях у повній безпеці, а в разі необхідності якнайшвидше втекти на мілководдя (за свідченням Пясецького в «Хроніці», стор. 54, а також Анджея Максиміліана Фредра в «Істо-рії Генріха I», стор. 218 і далі).
§ 2. На таких ось човнах вони спускаються по Борисфену до Понту Евксин-ського (давньогрецька назва Чорного моря, ред.) й нападають на приморські міста, завдаючи клопоту турецьким сторожовим залогам. Так, 1614 року, коли ту-рецький султан приймав послів Польського Королівства, які всіляко скаржилися на набіги татар, запорозькі козаки перейшли на 100 човнах Понт Евксинський і напали на багатолюдне укріплення Синоп. Захопивши надзвичайно коштовну здобич і вирізавши населення міста, вони винищили вогнем турецькі околиці, на-страхавши сам Константинополь. У 1615 році вони спалили 24 турецькі триреми, спустошили Фракію, Віфінію й Пафлагонію та знищили Трапезунд з портом, ар-сеналом і триремами. У 1624 році козаки перейшли через Понт Евксинський аж до передмістя Константинополя й, приставши до берега, не тільки підпалили зна-мените містечко Янгікоє, з якого взяли цінну здобич, але й напустили такого жаху на султанську столицю, що флот, який виступив на триремах, не наважився зав'язати з ними бій. Тому Амурат, турецький султан, часто повторював, що він і вухом не веде, коли гримлять спрямовані на нього гармати володарів, і що тільки козаки, з'являючись з боку Польщі, можуть потурбувати його сон (див.: М. Гартк-нох, кн. II, розд. 8, § 16).
§ 3. Лишається перенести оповідь з Понту Евксинського в межі Русі (України, - ред.) й нагадати, як запорожці та низовці, б'ючись із турками й московитами, обороняють на суші Польську Річ Посполиту Так, 1581 року, лишившись малою групою охороняти острови від нападу варварів, козаки своїми наскоками завдали значної шкоди туркам і татарам, бо випалили їхні поселення, частину людей за-били, частину забрали в полон, [а потім] напали на Орлик і повністю його зруй-нували. У 1618 році 20 тисяч козаків пішли в похід на Московію, взявши з боєм
132
 
 
знамениті міста Шацький (Засхко) та Єлець 0е1е$ко), і спустошили околиці вздовж і вшир, а місто Калугу зрівняли з землею.
У 1621 році за владарювання Жигимонта III 30 тисяч запорозьких козаків явили чудові взірці відваги під Хотином. Коли турецький султан Осман II з ве-личезним військом напав на обоз запорозьких козаків, який вони називають «та-бором» і укріпляють виставленими в ряди возами як найміцнішу фортецю (див.: Я. Собеський, «Про Хотинську війну», кн. II, стор. 109 і далі; Ш. Старовольський, «Польща», Гданське видання, стор. 284), запорожці його хоробро відбили. При-гнічений такою поразкою настільки, що відмовився в той день їсти, султан обі-цяв 50 золотих кожному татарину, який приведе хоч якогось козака (а йому привели 2 тисячі селян замість козаків). Однак козаки під проводим гетьмана Ко-нашевича, до яких потім приєдналися й поляки, примусили його до втечі, вигна-вши з табору на який він покладав такі великі надії (див.: Пясецький, «Хроніка», арк. 407). У 1626 році ті ж самі воїни, надавши допомогу полякам, одержали ще одну славетну перемогу над татарами, які не змогли використати своїх луків, змо-крілих під дощем. I чи є хоч один, хто б не знав, якої славетної поразки завдали ко-заки цього 1684 року туркам і татарам, котрі прийняли їхні умови миру I якщо б я хотів повніше описати цю величну перемогу мав би, здається, писати другу «Іліаду» після Гомера, але окреме свідчення про неї тепер надруковане й невдовзі буде випущене в світ. Слід молитися Богу щоб допомагав славним зусиллям ко-заків, подарував їм довголіття й з кожним днем зміцнював зв'язки укладеного союзу...
 
 
Текст подано за: Хотинська війна (1621 р.). - К: Ценрт пам'яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, 1991.
133
 
КОРОТКИЙ ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ IЛІТЕРАТУРИ
Історія Хотинської війни 1621 року, як і весь літопис визвольної боротьби українського народу проти турецької навали, недостатньо досліджена. У працях вітчизняних істориків М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, М. Косто-марова згадується про неї мимохіть. Так, С. Соловйов у своїй «Истории России» висвітлює лише деякі моменти, зокрема, вказує на «добру службу» Петра Сагай-дачного, його роль у визвольній боротьбі з турками й татарами. «Козаки його, -писав С. Соловйов, - відіграли головну роль у знаменитій Хотинській битві (1621 року), у якій Польща була врятована від нашестя султана Османа...»1.
Проблеми історії Хотинської війни не стали предметом спеціального дослід-ження і для радянських істориків. Тільки окремі висловлювання про ці події зу-стрічаються в працях Н. Смирнова2, О. Новосельського3 та деяких інших вчених. Загальні відомості про Хотинську війну подаються і в підручниках та багатотом-них виданнях з історії України.
Важливі факти з цього питання подибуємо в документах, зібраних й виданих з передмовою видатного історика I. Крип'якевича4. Ці матеріали охоплюють пе-ріод із середини XVI століття по 1631 рік. До них належить листування між дер-жавними діячами Польщі, Туреччини, Криму й запорозького козацтва з військових, політичних і міжнародних питань. Документи, певною мірою, дозво-ляють з'ясувати деякі аспекти козацького питання у взаєминах між Польщею, Ту-реччиною і Кримським ханством. Вони повідомляють про походи козаків до берегів Туреччини й Криму, а також про часті напади татар на польські володіння. Особливо великий інтерес викликають документи, пов'язані з історією Хотин-ської війни. На жаль, інших видань, що висвітлювали б ширше коло питань з істо-рії Хотинської війни, немає.
Загальні відомості про Хотинську війну проникли до праць зарубіжних істо-риків, здебільшого, завдяки мемуарам сучасників та учасників Хотинської епопеї.
Війна Туреччини, розпочата з метою завоювання польських земель, і відбиття турецької навали козацько-польськими військами для сучасників були історич-ним актом першорядної ваги. Не тільки українські козаки й поляки, які безпосе-редньо були зацікавлені в успішному результаті боротьби, але й усі народи Європи напружено спостерігали за подіями кампанії 1621 року, що розгорнулася під Хотином.
На початку XVII століття Туреччина ще користувалася престижем непере-можної держави, яка чисельністю й організацією своїх бойових сил перевершу-вала всі країни Європи, Азії та Африки. Військова могутність Османської імперії, що кінцево визначилася в XV столітті й досягла найвищого ступеня розвитку в кінці XVI, не зустрічала досі суперника, який зумів би зупинити її наступальний
134
 
 
порив. Проводячи завойовницьку політику, вона упродовж двох віків владування своїх султанів підкорила численні народи й регіони в трьох частинах світу
Хотинська війна поклала край наступальному рухові турків і тому була зу-стрінута всіма європейськими народами як вирішальна перемога, отримана над грізним, досі непереможним ворогом. I хоч вона не була остаточною, але сам факт успішного захисту був знаменною подією (як і битва при Лепанто), засвідчивши послаблення військової могутності Туреччини. Після Хотинської війни ця, ко-лись грізна для сусідів, держава повільно й неминуче відходила на другий план у політичному житті Європи.
Напружена боротьба з турками й вдале завершення Хотинської війни сильно вразили сучасників. Багато її учасників занотовували перебіг військових подій. Дещо згодом було опубліковано в різних збірниках. Важливе значення мають що-денники Якова Собеського5 й Мацея Титлевського6.
Серед письмових пам'яток європейської історіографії з питань історії Хо-тинської війни найповнішою і найціннішою є історична монографія Якова Со-беського, написана на основі власних спостережень. Собеський збагатив матеріали щоденника різноманітними історичними фактами й опрацював їх як історичний твір.
Цінність його записів зумовлена високим рівнем освіти автора, а також тим громадським становищем, яке вій займав у Польській державі. На сеймах його чо-тири рази обирали маршалом (головою, - ред.), уряд постійно призначав його ко-місаром для участі в найважливіших і найважчих політичних та військових справах.
Під час Хотинської війни Яків Собеський входив до складу призначених польським сеймом комісарів, які брали участь у засіданнях військової ради, були присутні на прийомах гетьманів, послів і самі виступали як посланці до турець-кого табору для переговорів про умови миру з турецькими сановниками, скла-дали угоди, завідували фінансами армії. Тож, Собеський не тільки добре знав про всі події, що відбувалися, але йому були відомі явні й таємні мотиви вчинків, а також погляди й думки керівних осіб.
Праця Якова Собеського має певне значення для дослідників. На неї поси-лаються усі наступні вчені, які вивчали історію українського козацтва й епопею Хотинської війни. У книзі автор розповідає про підготовку королівської Польщі до війни з Туреччиною, характеризує стан військової справи й економіки Польщі, по-відомляє про звернення польського сейму до західних країн за допомогою, про польсько-козацькі стосунки й діяльність козацького ватажка Петра Сагайдачного. У ній також йдеться про приготування до війни турецького султана Османа II, про військові сили турків і татар та передислокацію військ у район Хотина, за Дністер.
Одначе праця Собеського має низку недоліків. Зокрема, автор абсолютно не торкається докорінних проблем Хотинської війни. Такі питання, як класова суть війни, її характер, причини виникнення, ним не висвітлюються. Собеський був ідеалістом у розумінні історії й законів розвитку людського суспільства. Тому ба-гато цінних повідомлень, поданих автором, носять описовий характер й інколи позначені надмірною деталізацією. До числа важливих недоліків його праці на-лежать також ухиляння від подачі повної картини всієї війни з характеристикою її наслідків як для шляхетської Польщі, так і для Турецької імперії. Причиною
135
 
 
війни він вважає зажерливість молодого «тирана» султана Османа II, який праг-нув особистої слави. Неспроможність подібних суджень очевидна.
У монографії автор зупиняється на епізодах військових подій. Тут багато взає-мовиключаючих положень як в оцінці військової могутності турків, так і в стано-вищі польсько-козацького війська під Хотином. Крім цього, Собеський розцінює запорозьке козацтво як допоміжну силу у війні проти Туреччини, заперечує його вирішальну роль у Хотинській війні.
Не доволі виразно повідаючи про складні взаємини між головнокомандую-чим польськими військами Карлом Ходкевичем і ватажком запорозьких полків Петром Конашевичем-Сагайдачним, Собеський відзначає, що Ходкевич не заба-жав ділити славу перемоги над турками під Хотином із Сагайдачним. Не робить честі авторові й надмірна нескромність в оцінці своїх особистих заслуг при вре-гулюванні стосунків між запорозьким військом і польським командуванням під час укладення перемир'я з турками. Дещо поверхово повідомляє він про став-лення запорозьких козаків до умов перемир'я, які, по суті, спрямовувалися проти українського козацтва.
До числа цінних праць на цю тему належать «Записки» Мацея Титлевського. Самійло Величко при перекладі додав до мемуарів цього автора цікаві запози-чення з якогось козацького щоденника, що не дійшов де нас7.
Порівняно з Собеським, Мацей Титлевський подає низку цікавих фактів, зо-крема про Цецорську війну 1620 року між Польщею й Туреччиною, про надану 20000 загоном донських козаків допомогу запорожцям під Хотином, про полег-лого на цецорських полях батька Богдана Хмельницького та полонення майбутн-ього гетьмана турками. Велика перевага записів Титлевського ще й у тім, що в них описано майже всю війну день за днем, з підбиттям своєрідних підсумків згаду-ваних подій. Повідомлення автора рясніють цифровим матеріалом щодо військ воюючих сторін і їхніх втрат як по днях, так і в цілому Але автор не торкається пи-тань причини виникнення війни, підготовки до неї воюючих сторін, не дає харак-теристики епохи тощо. Деякі повідомлення Мацея Титлевського малоймовірні. Так, приміром, він пише, що 1620 року під Цецорою Богдан Хмельницький по-трапив у полон до турків, де знаходився два роки, доки козаки не викупили його. Це вірно. Одначе Титлевський стверджує, що під час Хотинської війни Богдан Хмельницький з 10000 козаків успішно боровся з турками й, начебто, в одному з морських боїв з ними потопив понад 20 турецьких військових кораблів8.
Очевидно, цим повідомленням скористався О. Левицький, який помилково писав, що «...у цей же час, коли гетьман Сагайдачний під Хотином мужньо відби-вав атаку численних військ Османа, молодий Хмельницький, зібравши 10 000 від-важних запорожців, спустився з ними Дніпром на чайках до Чорного моря, де розбив і потопив 12 турецьких галер, а стальний турецький флот переслідував до самого Царграда»9.
Як відомо, Б. Хмельницький, беручи участь в турецько-польській війні 1620 року під Цецорою, потрапив у полон до турків і повернувся з нього через два роки. Мабуть, перебуваючи в полоні, він спілкувався зі своїми співвітчизниками, од-наче це питання ще не досліджено. Тому необхідно вкрай критично ставитися до цього повідомлення.
136
 
 
Сумнівними й нереальними видаються й деякі інші свідчення Титлевського. Так, приміром, автор наводить абсолютно фантастичні цифри щодо чисельності військ воюючих сторін. Згідно з його даними під Хотином було 400000 турків і татар, а польська сторона налічувала 136000 чоловік разом із запорозькими коза-ками. Аналіз численних документів засвідчує, що Польща без козаків мала під Хотином близько 32000 воїнів, а запорозьких козаків було 42000, тобто польська армія в цілому налічувала лише 75000 чоловік; щодо турків, то султан мав близько 150000 воїнів, а татар було до 50000; отже, турецька армія налічувала близько 200000 чоловік. Також він подає нереальні цифри щодо втрат воюючих сторін. За підрахунками Титлевського, поляки за час війни втратили 753 чоловіки вбитими і багато пораненими, а турки лише вбитими 208000. Усі ці дані, як щодо чисель-ності військ воюючих сторін, так і щодо кількості їхніх втрат, не підтверджуються іншими джерелами.
Хотинська війна справила величезне враження на сучасників. Під безпосе-реднім впливом подій вони написали численні мемуари, спогади, твори. До числа останніх належить праця Ованеса Каменецького «Історія Хотинської війни». Гї рукопис знайдено серед давніх актів, що зберігаються в Державному архіві при Раді Міністрів Вірменської РСР.
Про це повідомляє А. Анасян у своїй статті «Відголоски битв при Хотині (1621 р.) у вірменських джерелах»10. Оскільки твір Ованеса Каменецького пере-кладено на російську мову, автор побіжно характеризує цю працю. Згідно з пові-домленнями А. Анасяна, О. Каменецький написав «Історію Хотинської війни» за дорученням свого батька Тер-Акопа. Для цього він, тривалий час мешкаючи в Кам'янці-Подільському й будучи сучасником Хотинської битви, зібрав доступні йому документи. Серед них були твори учасників війни. Окрім цього, автор роз-мовляв з людьми, які зблизька спостерігали за подіями під Хотином. Перебу-ваючи напередодні війни у Львові, він особисто бачив польське військо, що прямувало у район Хотина. Згідно з повідомленням Анасяна, твір О. Камене-цького складається з передмови, 18 розділів і пам'ятних нотаток. Автор описує події Хотинської війни, до того ж останній розділ присвячує умертвінню султана Османа II в Константинополі.
Деякі матеріали про Хотинську війну 1621 року можна знайти в «Хроніці» Авксента Каменецького, де, окрім всього, є повідомлення з історії України і су-сідніх з нею країн з 1611 по 1624 роки. «Хроніка» - частина вірменської історич-ної літератури, відомої під назвою «Каменецького літопису». Авксент Каменецький, виходець із заможної вірменської родини, тривалий час жив у м. Кам'янці-Подільському й перебував у тісних зв'язках із польською владою.
На жаль, короткі коментарі Анасяна не дозволяють скласти повної уяви про названі праці. До того ж, його повідомлення викликають деякі сумніви. Комен-туючи «Історію Хотинської війни» Ованеса та «Хроніку» Авксента Каменецьких, А. Анасян пише: «Згідно з цим джерелом польські війська почали рухатися з 20 серпня 1621 року в напрямі Хотина; кількість військ поступово наближалася до 45000, 25 серпня до них... приєдналися ще 45000 козаків. Таким чином, половину військ польської сторони складали запорозькі козаки. Армія ворога з 460 000 чо-ловік дісталася під Хотин 26 і 27 серпня; у ній татарські війська становили майже
137
 
 
половину — 210000 чоловік, із них 130 000 — на чолі з Татар-ханом і 80 000 - на чолі з Хан-Теміром».
Ця заява не відповідає дійсності, однак не можна ставити особливих вимог і до А. Анасяна, оскільки в даному випадку він обмежується лише подачею думок, викладених у джерелах, які він коментує. Стаття Анасяна - довідково-інформа-ційного характеру Щодо «Історії Хотинської війни» й «Хроніки», то необхідно звернути увагу на їхні суттєві недоліки. Передусім, аналіз численних європей-ських і східних джерел засвідчує, що польське військо під Хотином налічувало близько 32000 чоловік, запорозьких козаків було близько 42000 в складі 13 пол-ків. Осман II згуртував близько 150000 чоловік без татар11. Прибула під Хотин орда кримського хана Джанібек-Гірея сягала 50000 чоловік, Кантемір-мурза при-вів 7000. Також у названих працях перекручено імена ватажків татарських орд. Якщо обмежитися тільки цими зауваженнями, то можна констатувати, що праці вказаних авторів, які коментує А. Анасян, ніяких нових фактів з історії Хотин-ської війни не містять. Одначе публікація їх мала б певне значення для подальших досліджень.
Кілька щоденників, присвячених цій темі (Прокопа Збігнєвського, Яна Острога, Любомирського та інших) відзначаються поверховим характером ви-кладу тому джерелознавчий аналіз їх позбавлений сенсу
Із спеціальних робіт можна вказати на невеличку книгу польського історика Йосипа Третяка «Історія Хотинської війни 1621 року»12, написану виключно на основі польських та німецьких джерел. Правда, окремі повідомлення запозичені також із «Таріхі Наїми». У зв'язку з тим, що Третяк не був орієнталістом, він не зміг скористатися такими цінними східними джерелами, як «Збірник докумен-тів», складений Ферідунбей Ахмедом13. До нього увійшли офіційні папери сул-танів та кримських ханів і його матеріали охоплюють період історії Туреччини від часу заснування Османської держави до 1687 року Цікаві факти знаходимо тут і з історії Кримського ханства.
Не скористався автор і ще одним важливим збірником документів14, у якому є матеріали, написані турецькою й татарською мовами, міжнародні трактати, ноти європейських держав, Туреччини тощо.
Як уже зазначено, при написанні своєї книги Третяк, по суті, обмежився євро-пейськими, здебільшого польськими джерелами. Тому цілком зрозуміло, він не зумів змалювати повну картину війни 1621 року Зокрема, автор не охоплює всіх проблем, пов'язаних з її історією, замовчує роль українського козацтва у війні, на-слідки хотинської поразки для Османської імперії, загострення протиріч між тур-ками й татарами, посилення визвольної боротьби слов'янських народів проти панування турків після хотинського розгрому османської армії тощо. Автор «Істо-рії Хотинської війни» невзмозі встановити причини багатьох подій, узагальнити факти й зробити відповідні висновки; у нього відсутній критичний аналіз викори-станої літератури й джерел. Через всю роботу проходить ідея польського націона-лізму, думка про те, що шляхетська Польща виконує своєрідну історичну місію впродовж віків. Усе це принижує значення вказаної праці як історичної монографії.
Тенденційність і суб'єктивізм одразу даються взнаки, як тільки автор починає розповідати про Україну та її героїчних захисників - запорозьких козаків. Третяк
138
 
 
намагається одним помахом пера скинути з рахунку цей вирішальний фактор у за-безпеченні перемоги і пов'язує їхню участь у Хотинській війні з прагненням по-живитися.
Через небажання належно оцінити роль запорожців Третяк не зміг висвітлити низку цікавих питань щодо їхнього військового мистецтва: тактичні прийоми ве-дення війни, систему оборони, нічні атаки та бої тощо.
Одначе праця Третяка значно відрізняється від решти робіт на цю тему як ба-гатством змісту так і формою викладу історичних подій. У цілому автор здійснив велику й корисну роботу звернувши увагу дослідників на події минувшини, що зі-грали велику роль у житті слов'янських народів.
Проблем Хотинської війни торкнувся також I. Гаммер у своїй десятитомній «Історії Османської держави»15. Змальовуючи загальний хід історичних подій в Туреччині, він, одначе, обмежився тільки поверховим викладом фактів, без гли-бокого аналізу причин і наслідків цієї війни. На загальному тлі історії Османської держави Хотинська війна в його праці проступає як епізод, що мав місце 1621 року Як відомо, Гаммер був орієнталістом. Він мав доступ до деяких важливих праць турецьких істориків і широко використовував їх у своїх дослідженнях. При висвітленні історії Хотинської війни Гаммер здебільшого посилається на «Таріхі Наїма» - працю відомого турецького літописця, громадського діяча Мустафи Наїми, а також користується й деякими іншими джерелами.
Наведені факти в творі Гаммера (порівняно з іншими джерелами) характе-ризуються хронологічною послідовністю їхнього викладу Одначе його повідом-лення не позбавлені фальсифікації й неточностей - правда меншою мірою, ніж в інших авторів. Це виявили й турецькі історики, які перекладали його «Історію Османської держави» на турецьку мову Помилки й перекручення (насамперед, у подачі хронології, імен, назв праць, географічних відомостей тощо), допущені Гам-мером при користуванні праць східних авторів, під час перекладу були виправ-лені і поточнені. Усі наступні історики, які користувалися його роботами, як правило, механічно повторювали його хиби.
Одним із важливих джерел, які безпосередньо стосуються досліджуваного питання, є рукопис Кятіба Челябі «Фезлеке» (фезлеке - висновок, резюме, -авт.). Мустафа Абдулла Кятіб Челябі, або як його частіше звали - Хаджі Халіфа (Хальфа) був всебічно освіченою людиною свого часу Все своє свідоме життя прослужив у військовому відомстві. Виконуючи різні доручення, він відвідав Малу Азію, Месопотамію, Сірію, Персію. У 1634 році потрапив до Константино-поля, де вирішив оселитися. Служив на посаді «хальфі» (намісника). Його праці стосувалися найрізноманітніших галузей знань - історії, географії, бібліографії тощо. Найцінніша - історичний твір «Фезлеке». Для дослідження історії Хотин-ської війни це джерело має велике значення.
У цьому рукописі змальовані деякі походи українських і донських козаків до Туреччини й Криму Та найповніше в ньому викладена історія Хотинської війни. Авторитет К. Челябі загальновизнаний серед учених Сходу та Європи, на його праці посилаються всі історики. За багатством змісту й хронологічною послідов-ністю рукопис «Фезлеке» серед інших праць Челябі, безумовно, посідає перше місце. Одначе факти, подані автором з досліджуваного питання, не можуть вико-
139
 
 
ристовуватися без критичного аналізу оскільки він дотримується ідеалістичних позицій і активно захищає агресивну політику правлячих кіл Османської імперії. У «Фезлеке» реакційні погляди Кятіба Челябі проявляються при викладі подій Хотинської війни, яку він називає «походом ісламу проти гяурів».
Захищаючи агресивну політику панівної верхівки Османської імперії, Челябі пише, що все діялося «на основі давнього закону», тобто закону мусульманської релігії, в основі якої лежить Коран, що всякого чужоземця проголошує ворогом.
Дослідженням певного періоду військової й політичної історії Османської ім-перії займався відомий турецький літописець Мустафа Наїма (помер 1716 р.), який був офіційним державним літописцем при дворі султанів. Його хроніка «Та-ріхі Наїма» («Історія Наїми»)16, охоплює період Османської Імперії з 1592 по 1659 роки. Хоч вона й носить компілятивний характер, все ж відзначається значною фактографією, ясністю й простотою викладу Як літописець Наїма описує події в чіткій хронологічній послідовності. Тому не випадково на його праці посилаються багато істориків Сходу та Європи. Хроніка Наїми зайняла почесне місце в до-слідженнях, присвячених історії Османської імперії цього періоду Такі визначні орієнталісти, як I. Гаммер та В.Д. Смирнов, хоч і підкреслюють її компілятивний характер, та все ж широко використовують її у своїх працях.
Польські орієнталісти зробили вибірковий переклад деяких розділів хроніки Наїми, в яких йдеться про польсько-турецькі стосунки. На них посилається багато істориків, у тому числі Й. Третяк, М. Грушевський, А. Тверитинова. Остання в своєму дослідженні, присвяченому повстанню Кара Язиджі, дійшла висновку, що Наїма, повністю переписавши «Фезлеке» Кятіба Челябі, фактично займався пла-гіатом і що це, свого часу, помітив В. Смирнов17. 3 цим повністю погодитися не можна. Річ у тім, що Тверитинова, мабуть, говорить про хроніку Наїми стосовно своєї праці, а робить висновки про «Таріхі Наїма» загалом.
Виклад подій повстання Кара Язиджі в Наїми подекуди дійсно співпадає з текстом «Фезлеке», однак цього не можна сказати щодо його праці в цілому Так, приміром, Наїма порівняно з Кятібом Челябі намагається (правда, не завжди вдало) об'єктивніше описувати події Хотинської війни. Необхідно також враху-вати й те, що ні Кятіб Челябі, ні Наїма не були очевидцями повстання Кара Язиджі. Кятіб Челябі розпочав свою працю в зрілому віці, будучи зайнятим вій-ськовою службою, яка забирала (за його ж словами) багато часу Таким чином, він описував події минулого. Мустафа Наїма доводить свою хроніку до 1659 року тоді як «Фезлеке» закінчується 1654 роком. Окрім цього, Наїма подаєважливі ві-домості про морські походи козаків на Туреччину й Крим, а в окремих випадках змальовує повну картину подій, про які не згадується в працях інших турецьких істориків. Так, приміром, Наїма повідомляє надзвичайно цікаві факти про морсь-кий похід запорозьких козаків на Трапезунд улітку 1614 року тощо.
Завдяки своєму службовому становищу Наїма підтримував тісні взаємини з багатьма державними діячами Туреччини, добре знав двірські інтриги, багато з яких описав у своїх творах. Він захищав агресивні спрямування панівного класу Османської імперії, і це не могло не вплинути на оцінку описуваних ним подій. Так, війну він розглядав як джерело прибутку а ведення війни, спрямованої проти немусульман, - як святий обов'язок турків.
140
 
 
Деякі моменти з історії Хотинської війни відбилися в праці «Таріхі Печеві» («Історія Печеві»)18, яка охоплює період з 1520 по 1640 роки. її автор Печеві Іб-рагім (1574 - близько 1650 р.) також мав зв'язки з військовими колами Туреч-чини того часу Як засвідчує його щоденник, перебуваючи у складі турецького війська й обіймаючи різноманітні посади, він став очевидцем описуваних ним подій. У своїй роботі Печеві торкається деяких аспектів Хотинського походу сул-тана Османа II. Він намагається показати Хотинську війну як війну мусульман проти «невірних». Вкрай важливим є його свідчення про особливу роль україн-ських козаків під Хотином. Автор визнає, що там уся увага турків була зосеред-жена «на табір козаків».
Деякі цінні повідомлення про Хотинську війну подаються у восьмитомній розвідці історика, географа й мандрівника Евлія Челябі (1611 - 1679 рр.)19. Його праці відомі під назвою «Звлия Челяби сияхетнамеси» («Подорож Евлія Че-лябі»). Історія Хотинської війни висвітлюється в п'ятому томі цього твору, бага-тому на фактичний матеріал про Хотинську фортецю, опис її внутрішньої частини та озброєння. Евлія Челябі також вимушений був визнати, що вирішальна роль у розгромі турецького війська під Хотином належала українським козакам. Хоча султан Осман II «...з 200-тисячним військом обложив Хотинську фортецю, - го-ворить Челябі, - але захопити її не зміг через те, що королю (польському) була на-дана допомога з боку..»20, тобто від українського козацтва.
Окремих питань з історії Хотинської війни торкнувся турецький дослідник Ахмед Расім21. Великий інтерес становлять його повідомлення про поразку Ту-реччини й наслідки цієї війни для Османської імперії. Дослідник встановлює пря-мий зв'язок між поразкою Османа II і важким внутрішнім та міжнародним становищем Туреччини після Хотинської війни.
Однак Ахмед Расім механічно повторює стару, уторовану теорію про те, що війна була помилкою молодого малодосвідченого султана Османа II, якого вели-кий візир Алі-паша «підбурював до війни з Польщею». По суті, історію Туреч-чини він зводив до історії «кращих» й «гірших» султанів та візирів. Успіх у війні пояснює особистими якостями командирів, передусім, головнокомандуючого вій-ськами.
Таким чином, турецькі дослідники у своїх працях висували реакційне поло-ження про те, що Османська держава повинна панувати над всіма народами, оправдовували загарбницькі й грабіжницькі війни, підкорення й гніт інших на-ціональностей. На цьому ґрунті згодом зросла пантюркістська, людиноненавис-ницька ідеологія.
УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ХОТИНСЬКОЇ ВІЙНИ
Щоб оцінити значення Хотинської війни та її роль в історії визвольної бо-ротьби українського народу проти турецько-татарських поневолювачів, необхідно з'ясувати низку питань, серед яких - встановлення співвідношення сил воюючих сторін.
Як відомо, Україна втратила свою незалежність ще задовго до Хотинської війни. Внаслідок феодальної розпорошеності та навали татаро-монгольських за-гарбників могутня східнослов'янська держава Київська Русь, що процвітала в IX
141
 
 
- на початку XII століть, розпалася на кілька частин. У силу історичних особли-востей розвитку окремих регіонів колишньої Русі на її території сформувалися три народності - українська, російська, білоруська.
Особливо важкою склалася доля Південно-Західної Русі (України), яку впро-довж наступних віків шматували різні держави. Так, частину її території захопили литовські феодали, Галичину, західну Волинь і Поділля поневолила панська Польща, Закарпаття втрапило під ярмо угорських феодалів, Буковина увійшла до складу Молдавії, а південні українські степи заполонили татарські орди.
Становище українського народу значно погіршало після Люблінської унії 1569 року в результаті якої об'єдналися Польща й Велике князівство Литовське. Створивши багатонаціональну державу - Річ Посполиту польські магнати захо-пили частину східнослов'янських земель й потягнулися до родючих угідь України. Один із ідеологів колоніальної політики магнатсько-шляхетської Польщі Йосип Верещинський, київський біскуп, споглядаючи багатства краю, тоді вигукував: «Україна манить нас і голосно закликає словами рятівника: «Прийдіть до мене всі стражденні й обтяжені і я заспокою вас»22.
Особливо поривалися польські магнати на південно-східну Україну У 80-х роках XVI століття на Волині вже зустрічається ціла низка нових польських маг-натських прізвищ: Понятовські, Жолкевські, Бучацькі тощо. Услід за ними на Україну потягнулися католицьке духовенство та дрібна польська шляхта, яка орендувала у магнатів землі, або ж наймалася до них на службу й також пригні-чувала український народ. Орендатори доводили експлуатацію до небачених роз-мірів, щоразу вигадуючи нові побори й повинності.
Частина українських магнатів, боячись втратити свої величезні земельні во-лодіння, почала приймати католицтво і вже на початку XVII століття ополячи-лася. Спільно з польськими феодалами вони продовжували ярмити український народ.
Ріст латифундій польських й українських магнатів на Україні особливо по-силився після постанови сейму 1590 року про розподіл пустель, «...що лежали за Білою Церквою, і всіх степових просторів на обох берегах Дніпра до московських кордонів»23. Такий розподіл практикувався й раніше, сейм лише узаконив захоп-лення українських земель магнатами й офіційно дозволив польському королю роздавати їх «у довічне» користування заслуженим особам шляхетського стану
Згодом почало широко практикуватися роздаровування українських просто-рів польським магнатам. Так, постанова 1609 року повідомляє: «Внесено було про-хання до нас, - писав король Сигізмунд III, - від земельних послів, щоб ми за великі й криваві заслуги Валентія Олександра Калиновського, старости він-ницького й брацлавського, пожалували йому на правах власності пустиню, що на-зивається Умань і лежить в стар. Брацлавському в тих межах її, в яких вона завершується по своїх урочищах, на що ми даємо дозвіл»24.
Значні земельні володіння були захоплені Вишневецькими, Острозькими, Корецькими, Заславськими, Збаразькими та іншими феодалами25. Плодючі угіддя України приносили їм величезні багатства. Шляхом загарбання земель й екс-плуатації українського народу багато з них ставали заможнішими навіть від поль-ських королів. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який перебував
142
 
 
на службі в польського короля й проживав на Україні майже 17 років, писав, що цим магнатам «...не вистачає лише права карбувати монету, щоб стати справж-німи монархами»26.
У результаті таких пожалувань, а також прямих загарбань до рук великих феодалів потрапляли величезні території. За короткий термін польський уряд роздав магнатам усю південно-східну Україну Від сейму магнати отримували без-межні права на визискування населення дарованих земель: право на суд, збір по-винностей і податків. Магнати перетворювалися в повних власників зі своїми військом, скарбницею, придворним штатом.
Коронні землі, тобто державні, роздавалися місцевим старостам у довічне во-лодіння, або ж на два покоління. «Тут, - говорить Боплан, - немає інших ленів, аніж староств, тобто державних помість, які король віддає в управління дворя-нам»27.
Старостами призначалися великі магнати, котрих зобов'язували будувати замки, постачати їх гарнізонами, зброєю, боєприпасами. На весь час свого владу-вання вони увільнялися майже від усіх державних податків. До рук старост пере-ходили державні функції влади — суд, управління тощо.
Наприкінці XVI століття відбувається подальше зростання міст і внутрішн-ього ринку Наярмарках Києва, Львова, Кам'янця, Ярослава, Володимира, Луцька у великій кількості збувалася продукція сільського господарства й місцевої про-мисловості. Сюди приганяли на продаж коней, волів, привозили хліб, шкіру, рибу, полотно, металеві вироби. Ярмарки та торги виникали і в менших містах.
Тоді ж зростає й експорт зерна та лісу до Західної Європи. Головними поста-чальниками стають Польща й Литва. Економіка України набуває виключного зна-чення для королівської Польщі. Феодалам доводилося пристосовувати своє натуральне господарство до зростаючих потреб ринку 3 розвитком товарно-гро-шових відносин збільшувалися й витрати феодалів: з'явилися нові потреби, зросли запити на західноєвропейські товари й предмети розкоші; більших витрат вимагало й утримання війська. Питання про збільшення прибутків набирало, таким чином, першорядного значення. Польські магнати посилювали панщину й збільшували оброк, закріпачували вільне населення. У багатьох місцевостях пан-щина почала досягати 4-5 днів на тиждень.
Окрім того, що селяни відбували важку панщину, їх змушували віддавати феодалам із свого господарства хліб, худобу птицю, а також платити грошовий оброк. Одним словом, вони повинні були дарувати своєму панові все, що той за-багне. У цілому в період панування шляхетської Польщі на Україні становище селян було не кращим, ніж у галерних невільників.
Ріст великого землеволодіння відбувався за рахунок подальшого захоплення селянських земель і розорення їхніх господарств.
Про важке становище селян у Польщі в XVI столітті яскраво писав польський публіцист Станіслав Ожеховський: «Влада над селянами у нас сувора, бо селя-нину не можна поскаржитися на свого пана навіть при найвірогідніших утисках, а деякі пани такі жорстокі, що поводяться зі своїми селянами, неначе з худобою... Пани забирають у своїх селян землю, майно, а в деяких повітах продають їх, як ху-добу»28.
143
 
 
Посилення кріпосницького гніту закріплювалося державним законодавством. Артикули короля Генріха Валуа (1573 р.) і Третій литовський статут (1588 р.) остаточно сформували кріпацтво. Згідно з литовським статутом селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком, а феодали отримували право розшукувати й повертати селян-втікачів упродовж 10 років.
Релігія також служила інтересам панівної експлуататорської верхівки. Особ-ливо сильною була експансія католицької церкви, яка стала знаряддям пригні-чення українського народу
Селяни повставали проти кріпосницького й національно-релігійного гніту іноді класова боротьба набирала гострого характеру Це викликало скажене оз-лоблення магнатів і всіх королівських чиновників. Внаслідок шляхетська Польща не забарилася посилити гніт селян, застосовуючи до них найсуворіші заходи.
«Велике в Польщі, - писав шляхтич Старовольський, - шкуродерство ста-рост й орендаторів казенних маєтків, які накладають на убогих королівських селян всілякі повинності, роботу й податки, а деякі зі своїх власних ледь шкуру не здирають... Коли ж... розумніші селяни, сподіваючись на деяке поліпшення, пере-стають звертатися до двору з проханнями, вони негайно наказують їх убити чи втопити, манатки, якщо вони щось мали, [вони наказують] конфіскувати..., стверджуючи, що утопленик був бунтівником, розбійником, що він підтримував злодійські стосунки з прикордонними»29.
Українське селянство страждало й від безперервних феодальних міжусобиць, які призводили до нестійкого становища в країні. Це відбивалося, передусім, на селянстві. Суди були завалені скаргами селян на поміщиків, поміщиків - на селян та один на одного. Ось кілька прикладів: шляхтич Євстафій Стиблій подав 1613 року в суд скаргу на Криштофа Намирича про те, що за наказом останнього уряд-ник його помістя Стефан Радкевич із багатьма слугами та селянами (у кількості 80 озброєних людей) напав під виглядом татар на село скаржника, знищив селянські хати й пограбував їхнє майно, при тому селяни були жорстоко побиті й поранені30. 4 лютого 1604 року возний доносив про огляд вбитого, а також поранених і за-мордованих панами Шепевськими селян, котрі належали поміщикам Третяку та Сингаївському31. Збереглася велика кількість скарг селян на поміщиків, які гра-бували й розоряли їх. Жителі королівського села Михалькова скаржилися на те, що королівський чиновник Ворона виснажував їх тюрмою і голодом32.
Разом з посиленням експлуатації селян, з другої половини XVI століття фео-дали наступають на міста, навіть ті, що користувалися магдебурзьким правом33.
Свавілля старост і воєвод тут надзвичайно посилювалися. Вони втручалися в міське життя, захоплювали землі й посади в його самоуправлінні (яке часто зво-дили нанівець), грабували населення. Так, приміром, 1576 року овруцькі міщани повідомляли королю про те, що вони відмовилися «...насипати греблю в там-тешньому ставку й будувати млин, бо вони не зобов'язані це робити»34. У 1580 році житомирські міщани заявили, що урядник старости Чорторийського, шлях-тич Загоровський знищив королівську пільгу й примусив їх до роботи та небаче-них повинностей.
Старости й воєводи користувалися правом участі в управлінні й господарсь-кому житті міста. Навіть ті, що мали магдебурзьке право, не звільнялися повністю
144
 
 
від влади старост і воєвод — за ними зберігалися поліцейські функції, право вста-новлювати такси на товари, стежити за мірами ваги тощо.
При цьому важливу роль відігравала та обставина, що кожний феодал, який намірявся збудувати в своєму маєтку замок для захисту від нападів татар і для залучення поселенців, отримував право звести його для вигод міста чи містечка. 3 наданням такого права пов'язувалася й передача власнику державного права верховного суду збору повинностей і податків. Подібні привілеї одержувало ба-гато магнатів: князь Вишневецький — для заснування містечка Олександрова на р. Сулі, Я. Бутович — для заснування м. Брусилова в Київському воєводстві, Г. Стрижевський — для заснування міста Янова в брусилівському воєводстві, В. Шишкевич — для заснування міста Нов. Вишневець в тому ж воєводстві та інші.
Наприкінці XVI і на початку XVII століть у зв'язку із загальним економіч-ним розвитком Придніпров'я тут зростає чисельність населення, відроджуються старі міста (Полтава, Переяслав, Пирятин, Лубни) і виникають нові (Лохвиця, Чигирин та інші).
Серед самого міського населення відбувається процес соціального розшару-вання. Заможна міщанська верхівка - крамарі, лихварі тощо - відокремлюються від інших прошарків. У кінці XVI століття у великих містах України — Києві, Львові, Володимирі та інших - вже існували такі аристократичні роди, як, при-міром, Балики, Серебковичі, Корнякти, Шольца-Вольфовичі... Завдяки своєму впливу й багатству вони захоплювали міські посади, які згодом передавали в спа-док.
Торгівельне й економічне значення українських міст безперервно зростало. У зв'язку з посиленням товарно-грошових відносин в умовах феодального спо-собу виробництва зросла тяга до господарської експлуатації нових, ще не освоє-них або ж мало освоєних угідь. Земля ще більше концентрується в руках окремих магнатів, посилюються феодально-кріпосна експлуатація селян і міщан, податки, повинності й сваволя королівських чиновників.
Соціальне закабалення супроводжувалося політичним безправ'ям і націо-нально-релігійним гнітом українського народу які особливо посилилися з другої половини XVI століття. Сільська й міська біднота з Волині, Поділля, Полісся, Га-личини рятувалися від них втечами в мало заселені Брацлавщину й Подніпров'я, де приплив втікачів сприяв зростанню й територіальному розширенню козацтва. На кінець XVI століття в південно-східній Україні вже виникла значна кількість містечок, де проживало окозачене населення.
Поява козацтва на південному сході України сприяла економічному освоєнню величезних просторів України, розвитку на них сільського господарства й про-мислів. Важливим чинником цього явища було те, що вже сам факт існування вільного від кріпацької залежності козацтва доводив можливість обходитися без феодалів, що й справляло революціонізуючий вплив на закріпачене селянство і всі пригноблені маси.
Козаки, крок за кроком, освоювали нові землі, будували міста й поселення. Освоєння угідь, які фактично стали пустелями після татаро-монгольського спу-стошення, відбувалося в умовах жорстокої боротьби козацтва з турецько-та-тарськими агресорами з одного боку й польськими магнатами - з іншого.
145
 
 
У 1591-1593 роках величезну територію (Київщину Поділля, Волинь) охо-пило селянсько-козацьке повстання під керівництвом Криштофа Косинського. А 1594 спалахнуло нове - на чолі з Северином Наливайком, яке розповсюдилося майже на всю Правобережну Україну й тривало до 1596 року Повсталі нещадно вбивали шляхтичів, палили їхні садиби і впроваджували козацький суспільний лад: вибирали зі свого середовища старшин, колегіально (на радах) вирішували всі справи. Хоча й це повстання було придушене панською Польщею, український народ продовжував боротися за своє визволення.
3 кожним роком ширився визвольний рух, зростало і міцніло козацтво. Для боротьби із цією силою шляхетська Польща вдавалася до нових заходів, важливе місце серед яких відводилося католицькій церкві. Так, 1569 року до Польщі був прикликаний католицький орден єзуїтів. Спираючись на покровительство като-лицької Польщі, католицька церква почала захоплювати на Україні землі, пра-вославні церкви й монастирі, відкривати єзуїтські школи, утискувати православну релігію.
У 1596 році Сигізмунд III скликав у місті Бресті церковний собор, на якому була проголошена унія православної церкви з католицькою. Уніати визнали своїм проводирем римського папу й прийняли основні догмати католицької церкви, отримавши низку пільг.
Проголошення унії переслідувало виключно політичну мету Польський уряд вважав, що для внутрішнього спокою в країні необхідна єдність віросповідань, особливо там, де безсильна влада не могла втримувати підданих у рамках «за-кону».
Сигізмунд III нав'язував українському народові унію, щоб встановити «...в єдиній неподільній Речі Посполитій злагоду єдність та любов..., завдяки чому збе-регти й зміцнити цілісність державного союзу»35, тобто щоб зміцнити панування шляхетської Польщі в Україні.
На спробу окатоличити Україну народ відповів рішучою боротьбою, у якій помітну роль відіграли й православні церковні братства. Один із представників православної церкви Г. Балабан говорив, що «...будемо доносити королю про ті кривди, які терпимо ми самі й народ православний від вищого католицького ду-ховенства в містах і селах, особливо в тому що нам забороняють відзначати свята за давнім нашим звичаєм, не дозволяють працювати в свята католицькі». Сто-совно брудних махінацій уніатів у Римі, Балабан сказав, що все це спрямовано «...проти нас, нашої релігії, прав і вольностей наших...»36.
У першій чверті XVII століття в Україні продовжує зростати велике фео-дальне землеволодіння й посилюється кріпосницький гніт. У руках окремих поль-ських й українських магнатів зосереджуються величезні земельні угіддя. Магнат Конецпольський тільки в районі Південного Бугу володів 740 селами й 170 мі-стечкам. Острозьким належали 2760 сіл і 80 міст37.
Згадуючи про тяжку долю селян у тогочасній Польській державі, один із су-часників писав: «...Деруть з селянина шкуру в харчевні, на панському дворі, в церкві. Серце тріпоче, по тілу мурашки бігають, коли згадаєш про це рабство, яке [у нас] важче, аніж у язичників»38.
3 ростом кріпосної експлуатації селян, яка у першій чверті XVII століття до-
146
 
 
сягла небачених розмірів, почастішали втечі селян із західних областей України до південно-східних, де становище народних мас дещо відрізнялося. Тут основна частина селян продовжувала ще сидіти на «слободах», сплачуючи оброк земле-власникам чи державі. А подекуди, особливо в місцевостях, що прилягали до сте-пової зони, селяни взагалі не сплачували повинностей. Осідаючи на «слободах», вони отримували від землевласників пільги щодо повинностей на 20-30 років.
Боплан відзначає виключно швидкий темп освоєння земель південно-східної України. «Місцеве населення, - пише він, - присвятивши всі свої турботи благу... королівства, так далеко відсунуло його кордони й доклало стільки зусиль до об-робітку пустель на своєму шляху що зараз їхня надзвичайна родючість складає го-ловне джерело доходів для... держави»39.
Однак життя тут не виправдовувало надій втікачів. Позбавлені засобів ви-робництва та існування, вони попадали в кабалу до шляхти, заможних міщан і ко-заків, зазнаючи не менш жорстокої експлуатації. Пов'язуючи втечу селян на південний схід і збільшення там кількості козаків з важким становищем селян Польщі, Боплан пише, що їхні власники «...користуються безмежною владою не тільки над майном, але й життям своїх підданих; ось наскільки великі привілеї польського дворянства, яке живе неначе в раю, між тим, як селяни перебувають немов у чистилищі. Таке рабство є головною причиною незчисленних втеч, від-важні селяни рятуються на Запоріжжі... Подібні втечі постійно збільшують склад запорозького війська...»40.
Приплив до південно-східних районів бідноти, що рятувалася від соціального й національно-релігійного гніту, постійно посилювався. Доведені до відчаю над-мірною експлуатацією, свавіллям і насильством феодалів, народні маси гуртува-лися в загони й переходили до козаків41, у яких вони вбачали єдину надію на свій порятунок.
Згідно з даними Люстрацій 1616-1622 років помітне зростання «непокір-ного» козацького населення. У деяких староствах воно переважало, їхня кількість збільшується з наближенням до степових районів України.
До 1622 року навколо Білої Церкви появилося до 35 хуторів. Люстрація відз-начає, що в «хуторах живуть козаки», а в селах міщани Білої Церкви мають свої хутори, «...з яких не відправляють ніяких повинностей». У той же час у Київсь-кому старостві було 10 сіл, зайнятих лише козаками42.
Запорозькі козаки займали велику територію й відчайдушно захищалися від посягань польських властей. Вони нехтували юрисдикцією старост і встановлю-вали свої закони. Ось як обурено відгукувався з цього приводу один із тодішніх депутатів польського сейму: «Ні магістратів у містах, ні старост, ні гетьманів не слухають, самі собі право встановлюють, урядників і старших призначають і у Ве-ликій Речі Посполитій ще одну Річ Посполиту створюють»43.
Таким чином, Запорозька Січ стала прямою загрозою для панування шля-хетської Польщі на Україні. Навіть захищаючись від турецько-татарських напад-ників, козаки не припиняли своєї боротьби з магнатською Польщею.
Про загальне зміцнення козацтва свідчить і той факт, що починаючи з 1607 року івнаступні 1609,1611,1613,1618,1619,1620 роки до сеймових конституцій включають статті, які безпосередньо стосуються козацтва.
147
 
 
На початку XVII століття польський уряд запобігливо вживав ще низку за-ходів, спрямованих проти зростаючого авторитету й військової могутності запо-розьких козаків. Так, приміром, 1614 року коронний гетьман Станіслав Жолкевський посилає універсал до ротмістра королівських військ, в якому нака-зує бути готовими до боротьби із запорожцями, не давати останнім приводу для зіткнень, не дратувати їх, і повідомляє, що для мирних переговорів до козаків від-правлені королівські комісари44. Згодом під Житомиром між польськими коміса-рами й козаками була укладена угода, згідно з якою козакам заборонялося гуртуватися, вести війну із сусідніми країнами, здійснювати походи на Чорне море, а також їх зобов'язували коритися старостам, панам та дотримуватися їхн-ьої юрисдикції. У наступні роки аналогічні переговори систематично відновлю-валися.
Безперечно, козаки не погоджувалися з такими угодами й універсалами, тож їхні заворушення посилювалися, рух зростав, а нищення панських маєтків на-брало масового характеру
3 цього приводу сучасник подій, польський публіцист Пальчовський у своїй книзі «Про козаків - знищити їх чи ні?» дійшов висновку, що «...знищувати ко-заків нечесно, даремно й неможливо». Свої міркування автор обґрунтував: «Не-чесно, бо це означає виконати вимогу недруга-турка знищити християн, тоді як Україна при дворах європейських вважається єдиним заслоном для християнства; даремно: якщо не будемо мати сусідами козаків, то будемо мати сусідами турків і татар. Що краще? Неможливо: якщо при королі Стефані хотіли знищити коза-ків, та відклали намір за неможливістю, а тоді було їх значно менше, ніж тепер»45. Подібні міркування не були поодинокими. Вони відбивали погляди про запо-розьких козаків, що вже склалися на цей час у правлячих колах Польщі.
Усвідомлюючи, якою загрозою для їхнього панування на Україні стало зміц-нення Запорозької Січі, магнатська Польща вдається до нових заходів.
Так, щоб встановити контроль над козацтвом і водночас використати його в боротьбі зі своїми ворогами, вона приймає частину козаків на державну службу В 1572 році із числа найзаможніших були записані до реєстру й отримали назву реєстрових 300 козаків. За службу вони одержували від польського уряду платню й деякі привілеї: верхівка козацтва — значні земельні наділи, а рядові— право ко-ристуватися вже освоєними ними землями. Реєстрових козаків зобов'язували нести охоронну службу по захисту кордонів від нападів турків і татар, брати участь у державних військових походах, а також намагалися використати їх у бо-ротьбі проти народних мас України, зокрема втеч селян на Запоріжжя.
Одначе, всупереч волі магнатської Польщі швидко зросло число вільного, не-реєстрового козацтва, яке перетворилося в могутню військову силу того часу За-порозька Січ стала для нього не лише організаційним, але й духовним центром у боротьбі з усіма поневолювачами, а козацтво - новим, надзвичайно специфічним і небаченим в історії інших країн соціальним явищем.
На кінець XVI століття запорозькі козаки починають відігравати помітну роль у міжнародних відносинах, особливо в стосунках з балканськими країнами, Туреччиною, Кримом і Польщею.
Європейські імператори шукали з козаками військового союзу проти турків.
148
 
 
У 1593 році з ними зустрічається папа Климентій VIII. Під час війни між Туреч-чиною й Австрією в пошуках союзників до них звертався австрійський імператор Рудольф II. 3 цією метою 1594 року до Запоріжжя була спеціально споряджена дипломатична місія на чолі з Еріхом Лясотою. Останній дуже високо відгукнувся про запорозьких козаків. Організованість, дисципліна, суворі порядки на Січі зди-вували його. Усвідомлюючи зрослу силу Запорозької Січі, він вважав за необхідне для Австрії «...заручитися дружбою цієї громади, яка не тільки користується ве-личезним авторитетом на Україні..., але на яку задивляється й вся Польща»46.
Безсумнівно, на кінець XVI століття українське козацтво становило вели-чезну військову силу, здатну організовано виступити проти султанської Туреч-чини й вести з нею тривалу війну На той час воно мало досить міцну організацію, гуртуючим центром якої була Січ. На чолі всього війська стояв гетьман. У його руках зосереджувалася військова, адміністративна й судова влада. «Верховна влада над військом, - говорить Я. Собеський, який знав всі сторони діяльності козаків, - належить гетьманові, який носить палицю як символ своєї гідності...»47. Гетьман командував запорозьким військом, затверджував вибраних старшин і поділ угідь між куренями, виносив смертні кари, зносився з іноземними держа-вами.
Вищим військово-адміністративним органом Січі була Рада, перед якою геть-ман звітував про свою діяльність. У громадських справах гетьман «...нічого не може вирішити без так званої військової ради», - повідомляє Г. Боплан. На раді, згадує інший очевидець, для виборів гетьмана «...збираються всі старі полковники й старшини, які користуються повагою серед козаків, кожен подає голос на ко-ристь того, кого вважає найздібнішим і той, хто отримав найбільшу кількість го-лосів, вважається вибраним»48.
На свій час запорожці були добре озброєні. Це визнавали й сучасники. Со-беський з гіркотою відзначає: «...якщо б і польське військо було так само добре озб-роєне, то могло б помірятися з однією із сильних у світі піхот»49. Озброєння козаків складалося із рушниць, пістолів, шабель, списів; використовувалися також луки, кинджали, ножі. Рушницю мав кожний козак. Була в Січі й артилерія - легка й рухлива. Запорозькі козаки самі будували флот, виготовляли зброю, добували се-літру для пороху Серед козаків зустрічалися люди найрізноманітніших професій, досвідчені в усіх життєво необхідних ремеслах, зокрема: теслі, що вміли зводити як будинки, так і судна, екіпажні майстри, ковалі, зброярі, чинбарі, кравці тощо. Вони вміли також обробляти землю, сіяти, жати й випікати хліб, готувати їжу50.
На важливих напрямах, по яких, здебільшого, нападали турки й татари, ко-заки вартували. Правда, великих і міцних укріплень вони не мали, одначе досить добре вивчали й знали військові прийоми своїх ворогів і протиставляли їм своє військове мистецтво й тактичні прийоми. Для попередження про небезпеку ко-заки виставляли «бікети» («бекети»), готували «редути», «фігури» й «могили».
«Бікетами» називали пограничні роз'їзди на південних і південно-східних кордонах України, передусім біля Придніпровського й Бузького лиманів. До їхніх функцій входило повідомлення на Січ військових даних, здебільшого про пере-сування противника та його заходи. «Редути» являли собою приміщення для вар-тових постів. Іх ставили вздовж лівого берега Дніпра на відстані 10 або 20
149
 
 
кілометрів один від одного (залежно від рельєфу місцевості), з таким розрахун-ком, щоб з одного на інший можна було сигналізувати.
Для швидкого повідомлення про раптовий напад військ султана й орди хана використовували «фігури» - ряд обсмолених і певним чином складених бочок, що виконували роль сигналу При раптовій появі противника козаки запалювали (залежно від ступеня небезпеки) одну, дві чи три фігури, розташовані на віддалі до 0,5 кілометра, і в такий спосіб забезпечували швидкість як передачі сигналу так і організації відсічі ворогу
«Могилами» називали кургани, земельні насипи, рови й старі могили, які слу-жили для спостережень за підготовкою і просуванням ворога. Козаки вдоскона-лювали ці засоби захисту споруджуючи вали та інші штучні укриття, за якими встановлювали гармати. Помітивши татар чи турків, вони гарматним пострілом попереджували всю лінію й навколишнє населення про появу ворога. Усі ці за-ходи козаків служили інтересам всієї країни. Нашестя турків і татар на Україну було частим явищем, тому кожний, хто здатний був носити зброю, не виходив без неї з дому оскільки в будь-який час міг потрапити в небезпеку
У деяких містах України були спеціальні споруди з бійницями. Про одну з них, в Прилуках, розповідає Еріх Лясота: «Місто це оточене прекрасними про-сторами й родючими полями та нивами, серед яких розкинуті одинокі маленькі і дивні будиночки з бійницями, в яких знаходять порятунок селяни, зненацька за-хоплені татарами, і захищаються від них; для цього кожен селянин, виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі й шаблю чи тесак біля пояса, бо вони досить часто зазнають нападів татар і майже ніколи не бувають безпечні від них»51.
Питання захисту кордонів України від нашестя турків і татар мало важливе значення і для Польщі. Одначе польський уряд цією проблемою не займався, а головним чином турбувався про своє збагачення й благополуччя. Магнати - Виш-невецький, Жолкевський, Острозький та інші, які поселилися на українських зем-лях, байдуже ставилися до долі місцевого населення. Згадуючи про українські землі, що зазнавали з боку турків і татар безперервних руйнувань і пограбувань, один із сучасників писав: «Взагалі ця нещасна країна страждає від східних варва-рів, неначе скала від морських хвиль...»52.
Перед лицем жорстоких і підступних недругів Україна була представлена сама собі, полишена напризволяще. Про це свідчить і стан українських замків, і дані Люстрацій 1570 року Візьмемо, для прикладу, київський замок. Він був де-рев'яний, обмащений глиною, мав 7 веж, 177 городень. Усі будови всередині зна-ходилися в непридатному стані. Склади для озброєння й продуктів пустували53. Для захисту країни від нашестя велике значення мали Черкаси, Кам'янець, Біла Церква, Житомир. Але й вони знаходилися в поганому стані.
У 1592 році київський воєвода князь К. Острозький говорив на сеймі «...про дуже поганий стан міста й замку київського та білоцерківського», при тому вка-зував на те, що Київ не має ні укріплень, ні оборонних засобів54. У 1622 році стан черкаського та інших замків України не поліпшився.
Ці факти свідчать про те, що ніяких державних укріплень на Україні не існу-вало. Тому турецько-татарські агресори часто нападали на Україну й приносили
150
 
 
її народу незліченні біди. Байдуже ставлення магнатської Польщі до долі України (хоч вона була її житницею) пояснюється, головним чином, такими причинами: у боротьбі проти Російської держави шляхетська Польща шукала союзу з Туреч-чиною й Кримом. А її зміцнення «...явно порушило політичну рівновагу в Східній Європі й загрожувало не тільки Туреччині, але й Польщі. Об'єктивні політичні інтереси змушували польських королів не тільки ухилятися від участі в антиту-рецьких лігах, але навіть спиратися на союз з «ногайством» проти Московської держави. Крим і шляхетська Польща були природними союзниками в боротьбі з Московською державою»55. Королівська Польща розглядала Україну як державу яка повинна була захищати власне польські землі від нашестя турків і татар, зва-ливши всю ношу агресії на свої плечі. 3 цього приводу Боплан писав: «Ця знову завойована держава (йдеться про Україну - авт.) нездоланна у захисті проти мо-гутності турків та жорстокості татар і є міцною перепоною, здатною зупинити їхні безперервні, спустошливі набіги; вороги часто бувають здивовані, натикаючись на істотну причину своєї ганьби й поразки в тій провінції, яка завжди відкривала їм шлях до перемоги»56.
Таким чином, турецько-татарські набіги мало загрожували політичним цен-трам шляхетської Польщі і не завжди зачіпали власне польські землі, а страж-дання українського народу аж ніяк не хвилювало польський уряд.
Український народ вписав славетну сторінку своєї історії в нерівну і жорстоку боротьбу з нашестям турків і відіграв значну роль у їхньому розгромі. У цій бо-ротьбі важливу роль відіграли славні запорозькі козаки, які не тільки вистояли перед цією грізною силою, але й першими зі зброєю в руках з'явилися під стінами Оттоманської імперії, вселяючи страх і тривогу в серця її вершителів, а також роз-громили величезну сухопутну армію чванливого султана Османа II. Якщо при Лепанто 1571 року турки, зазнавши поразки від з'єднаного іспано-італійського флоту під проводом Дона Хуана, втратили свій флот, то 1621 року під Хотином вони разом з татарами, зазнавши поразки від з'єднаного козацько-польського вій-ська, втратили свою величезну сухопутну армію і разом з нею престиж своєї мо-гутності.
ТУРЕЧЧИНА НАПЕРЕДОДНІ ХОТИНСЬКОЇ ВІЙНИ
Упродовж ХУІ-ХУП століть Туреччина проводила відкриту експансіо-ністську політику в Східній Європі, на Кавказі та Ірані. Тільки з Польщею вона знаходилася в стані двох воєн: Цецорської (від назви села Цецора, що поблизу м. Ясси в Румунії, - авт.) та знаменитої Хотинської, у яких її військовим союзни-ком виступав кримський хан із своїми численними ордами.
Агресивна політика Туреччини мала глибоке коріння, закладене в її соці-ально-економічному розвитку Першоосновою цієї «розбійницької держави» слу-жило невеличке ленне володіння в районі Сегюта - між Біледжіком й Ескішехіром. Скориставшись слабкістю Візантійської імперії, а також сусідніх невеликих еміратів (князівств), що утворилися на руїнах сельджуцької держави, перші беї й султани почали здійснювати свої загарбницькі плани. Це був час, коли в країнах Західної Європи не було централізованих держав.
151
 
 
За короткий термін туркам вдалося підкорити навколишні території. Дрібні й слабкі феодальні країни Азії та Європи, що страждали від внутрішніх протиріч, не могли протистояти їхнім розбійницьким ордам, бо не мали організованої армії. Лише через 122 роки після згуртування яничарів (1326 р.) була створена фран-цузька піхота (1448 р.)57.
18 квітня 1453 року султан Махмед II Фатіх (ель-Фатіх арабською мовою -завойовник, - авт.), спустошуючи й знищуючи все на своєму шляху з'явився з ве-личезним військом і флотом перед беззахисною візантійською столицею Кон-стантинополем. Знищене вогнем й мечем місто 29 травня 1453 року здалося. Незабаром турки зробили його своєю столицею.
До їхніх рук, таким чином, потрапили важливі світові стратегічні й торго-вельні шляхи середньовіччя. Взяття Константинополя мало для загарбників ве-личезне значення, оскільки він став мостом для вторгнення в Європу Цього не заперечують і турецькі історики. «Захоплення Стамбула турками, - пише автор «Таріхі», - у той час означало поразку всього християнського світу перед Туреч-чиною»58.
Відтоді турки не знали жодних перепон у здійсненні своїх загарбницьких пла-нів. Сп'янівши від легких перемог і перетворивши всю країну на військовий табір, османи готувалися до нових походів. Із захоплення Константинополя почина-ється смуга зміцнення Туреччини й перетворення її в могутню військово-фео-дальну державу
В агресивних планах турків проти країн Східної Європи значне місце посі-дало Кримське ханство, поставлене у васальну залежність 1474 року Захопивши його, Туреччина отримала можливість здійснювати вільне судноплавство в ба-сейні Чорного моря, а її військовий і торговий флоти придбали нові бази і порти. Велике значення для неї мали й економічні ресурси Криму
У результаті загарбань на Чорному морі й Балканах турки оволоділи гирлами рік Дунаю, Дністра, Дніпра, Дону й намагалися захопити гирло Волги.
Найвищого ступеня свого розвитку Османська імперія досягла в XVI столітті. Гї панування поширилося на величезну територію, що лежала на межі трьох ма-териків — Азії, Африки та Європи. Країна становила конгломерат багатьох при-гнічених народів, що стояли на різних рівнях соціально-економічного розвитку До Турецької імперії ввійшли: Греція, Болгарія, Сербія, Угорщина, Албанія, Ма-кедонія, Фракія, Молдавія й Валахія, північне побережжя Чорного моря до Кубані й частина східного, південна Грузія, вся Мала Азія, Ліван, Сирія, Палестина, Ме-сопотамія, Аравія, частина Вірменії й Курдистану Тріполітанія, Кіренаїка, Алжир, Туніс, Єгипет.
Панування турків трималося на основі дисципліни й Османська імперія була єдиною дійсною військовою державою середньовіччя, організованою на демо-кратично-деспотичних засадах.
На рубежі XVII століття з'явилися симптоми занепаду цієї могутньої країни середньовіччя, одначе не можна погодитися з твердженнями деяких дослідників, що саме тоді розквіт імперії змінився її занепадом59.
Великі туркологи Н. Смирнов60, А. Міллер61 й А. Тверитинова62 абсолютно вірно стверджують, що початок занепаду Османської імперії припадає на кінець
152
 
 
XVI - початок XVII століть. У цілому ж, слід зазначити, вона була ще сильною державою і в середині XVIII століття.
Історична література (як європейська, так і східна), хоча й намагається знайти причини, які призвели до падіння могутності турецької держави, все ж залишила цю проблему в своїй основі невирішеною.
Із російських орієнталістів XIX століття вивченням цього питання займався В. Смирнов63. Але й він не зміг встановити дійсних причин занепаду Османської імперії.
Спроба пояснити економічний й політичний занепад Туреччини розвитком корупції, прагненням збагатитися, втручанням жінок у державні справи, прихо-дом до влади малолітніх й слабоумних султанів, самоправством державних чи-новників, порушенням давніх законів, яких дотримувалися попередні правителі64, також не дають відповіді на порушене питання. Безумовно, усі ці фактори по-слаблювали імперію, але не були причиною її краху, скоріше - наслідком більш глибокої економічної кризи османської держави. Тож, початок падіння могутно-сті турків необхідно шукати в економіці, занепад якої призвів до послаблення вій-ськової могутності, та в політичній структурі країни. Як відомо, на чолі турецької держави стояв султан.
Уся імперія вважалася його власністю, а її населення - «рабами султана». Ім-перією правили представники феодальної знаті, інтересам якої підпорядковува-лася вся політика султана. Значну роль в житті країни відігравало й вище мусульманське духовенство. Вся країна поділялася на провінції - ейялети, очо-лювані бейлербеями, призначеними султаном. У воєнний час вони вважалися ко-мандуючими військами на своїй території65.
Кожний ейялет, у свою чергу поділявся на певну кількість областей, що на-зивалися санджаками й правилися санджакбеями. Врешті, кожний санджак роз-падався на так звані зеамети (наділи, що давали до 10000 акче) і тимари (феодальні володіння, які приносили до 20000 акче річного прибутку)66. Кількість тимарів і зеаметів залежала від території й чисельності населення даного району
Землі Туреччини поділялися на три основних категорії: державні, вакуфні і приватновласницькі. Державні, в свою чергу складалися з трьох нерівних частин, які належали царюючому дому державній скарбниці, а також ті, що роздавалися державою на правах ленних пожалувань. Остання, найбільша частина, відігравала важливу роль для держави. Ленниками були представники феодально-військо-вих кіл, тісно пов'язаних з правлячою верхівкою країни. Усі призначені посадові особи отримували наділи. Після зміщення з посади ділянки поверталися назад до фонду державних земель.
Власники тимчасових ленних наділів не мали права їх продавати, передавати й відчужувати. Вони роздавали свої наділи (лени) селянам, які належали до пев-ного тимара чи зеамету на правах «тапу». Як визначає А. Тверитинова, це -«...певна форма феодальної залежності селянина від ленного власника, в силу якої перший зобов'язаний обробляти відведену йому ділянку землі й сплачувати певні податки своєму феодалу»67. На отримані від своїх ленів прибутки власники ти-марів й зеаметів озброювали й забезпечували державу воїнами.
Наприклад, у Румилійському ейялеті, в якому нараховувалося 914 зеаметів й
153
 
 
8360 тимарів, кількість воїнів сягала до 33000 чоловік, у Боснійському (389 ти-марів і зеаметів) число кавалеристів сягало 3000 осіб68.
У такий спосіб організоване військо складало основу військової могутності турецької держави. Більша частина його брала участь у війнах і походах. Тимари і зеамети переходили в спадщину тільки по чоловічій лінії. Нащадкам, як і їхнім батькам, не дозволялося продавати і передавати отриману спадщину Іх також зо-бов'язували нести військову службу При відсутності спадкоємця тимари чи зеа-мети поверталися у власність держави. Лише в окремих випадках султани віддавали певним особам тимари в «мюльк», тобто у власність69.
Вакуфні - це землі, даровані державою або окремими власниками мечетям на благодійні заходи. Фактично ці землі складали основну матеріальну базу ду-ховенства. Отримуючи значні прибутки з неї, священнослужителі перетворюва-лися у великих феодалів.
До категорії приватновласницьких входили також землі, що належали окре-мим особам. Вони вільно переходили у спадок і могли відчужуватися за розсудом їхнього власника. Але їхня питома вага в загальній системі землеволодіння майже до кінця XVI століття була неоднозначною. Кількість приватних земель почала зростати з початком розкладу системи ленних володінь. 3 одного боку феодали почали присвоювати землі, жалувані їм в лен, з іншого — значна кількість зе-мельних угідь шляхом купівлі перейшла до рук представників торговельно-лих-варського капіталу Тимари й зеамети діставалися у власність осіб, непричетних до військової служби, і військово-ленна система поступово втрачала своє попе-реднє значення.
3 початком занепаду імперії почала зростати кількість податків і платежів, якими обкладалися усі види господарської діяльності та майна. Збори з селян, державних і султанських земель проводилися фінансовими чиновниками, зва-ними дефтердарами. Із підданих держави стягували чотири «законних» податки: десятина з мусульманського населення; закят - щорічна мусульманська подать (1/40 частина річного прибутку на майно); харадж - податок із немусульман-ського населення імперії, який стягували двома способами - з ділянки землі й урожаю з неї (формально він дорівнював десятині, але стягували до половини урожаю, додаючи поземельний податок); джиз'є - подушний податок з нему-сульманського населення.
Ріст обмінних операцій і зміцнення товарно-грошових відносин спонукають феодалів викачувати за рахунок землі якнайбільше прибутків і перетворювати отримані натуральні податки в гроші. У них з'являється зацікавленість не тільки у фіскальній, але й господарській експлуатації землі. Внаслідок цього посилюється велике феодальне землеволодіння, до якого прилучається й торговельно-лих-варський капітал. Військові лени перетворюються у вотчини, які не пов'язані ні з відбуванням військової служби, ні з будь-яким іншим обов'язком перед державою.
На кінець XVI століття в Туреччині розповсюджується відкупна система стя-гування податків, згідно з якою уряд продавав право збору податків у цілих про-вінціях, віддаючи селян у розпорядження жадібних відкупників.
Внаслідок впровадження цієї системи основний тягар всієї феодальної си-стеми впав на плечі селян, а сама Османська імперія вступила в смугу фінансової
154
 
 
кризи. Та все ж у пошуках виходу із неї уряд продовжував віддавати державні землі відкупникам. Це призвело до розладу й розорення господарського життя, послабило військову міць держави, а лихварський капітал проник в усі пори фео-дального землеволодіння, підірвавши його підвалини. Таким чином, військово-ленна система землеволодіння, що складала економічну основу Османської імперії, під впливом лихварського капіталу почала руйнуватися.
У зв'язку з розкладом системи ленних володінь зростала кількість приватно-власницьких земель. Тягар військово-феодальної системи Османської держави ставав непосильним. Жорстока експлуатація народних мас як феодалами, так і духовенством, незчисленні податки, дорожнеча життя і політичне безправ'я на-роду посилювали в країні масове невдоволення.
На рубежі XVII століття вся країна була охоплена повстаннями. Про най-більше з них - Кара Язиджі -дєлі Хасана — можна довідатися з ужє згадуваноі спє-ціальної розвідки А. Тверитинової, у якій дослідниця повідомляє: «Невдоволення султанською владою, що охопило народні маси Османської держави, із краю в край виливалося у могутнє повстання під керівництвом Кара Язиджі... Завору-шення повсюдно продовжувалися у вигляді численних спалахів упродовж всієї першої чверті XVII століття»70.
Хоча це та багато інших повстань були жорстоко придушені, все ж вони до основи похитнули деспотичний режим султанату
Втрачаючи військову могутність, турки, водночас, позбувалися й своєї ролі світового страховища, до того ж, у цей час у Європі почався процес капіталістич-ного розвитку, централізації й зміцнення держав.
У цих умовах єдину надію Туреччина покладала на свого васала - Кримське ханство, яке було напівсамостійною державою, але відігравало велику роль в си-стемі Османської імперії. Турецький уряд всіляко намагався тримати його в по-корі. Це було нелегке завдання. Не завжди допомагали туркам їхні гарнізони в Криму й призначені там хани. А з часу взяття Криму до приєднання його до Росії (1783) турецький уряд призначав там 43 хана71. Щоб упокорити Крим, турецькі султани завжди тримали біля себе братів чи синів кримських ханів, яких могли будь-коли посадити на ханство.
Наявність значної кількості тимарів й зеаметів у Криму забезпечувала тур-кам можливість утримувати там велику кількість військ. Так, приміром, кафій-ський ейялет поділявся на 554 тимари й зеамети72. Окрім Кафи, в турецькі володіння потрапили ще й: Керч, Єнікала, Перекоп, Мангуп, Інкерман, Балаклава. Це були так звані султанські міста, в яких турки споруджували фортеці, тримали гарнізони, жорстоко експлуатували народні маси.
Ахмед Расім-ефенді, характеризуючи турецькі власті того часу писав: «...наші державні мудреці... переконані, начебто перший і святий обов'язок мусульман-ського народу — знищувати всіх невірних земної поверхні, або ж... користуватися всякими випадками, щоб скрутити шию ворогу й навчити пошануванню». I далі: «...Цю державу мечем добуто й тільки мечем можна підтримати. У нашого право-вірного султана зоря високо, мужі хоробрі, шаблі гострі...»73.
Політична історія Кримського ханства з часу утвердження над ним верхо-венства Оттоманської Порти формувалася й протікала на основі постійного на-
155
 
 
магання татар до повної самостійності й самобутності - з одного боку й бажання турків із якнайменшими для себе труднощами зберегти за собою верховенство над Кримом - з іншого74.
Після встановлення турецького панування над Кримом політична рівновага в Східній Європі порушилася; над її країнами нависла постійна загроза турець-кого нашестя. Не випадковий той факт, що Кримське ханство стало одним із вуз-лів, навколо якого вперше заплутується безконечне східне питання. Своїми загарбаннями російських й українських земель та побережжя Кавказу турки роз'єднали слов'янські землі. Вони погрожували економічним і політичним цен-трам держав Східної Європи. Роль Криму як стратегічної бази зростала.
Перетворений у військовий табір, Крим мав велику кількість фортець. Го-ловна увага спрямовувалася на зведення укріплень у гирлі Дніпра. Важливі вій-ськові бази концентрувалися також на перешийку Тут, особливо в районі фортеці Ферах-Керман, знаходився центр ханських військ. Разом з фортецею Ором, Ферах-Керман була першим вартовим пунктом півострова й сухопутної станції на шляху до материка.
Окрім слабо розвинутого землеробства й тваринництва, якими займалася не-значна частина населення, усі види діяльності кримських татар періоду середн-ьовіччя підпорядковувалися інтересам загарбницьких війн. Спустошливі набіги на ослаблені сусідні країни й полонення частини населення були для татар зви-чайним явищем.
Україну східні варвари розглядали як постійне джерело свого збагачення. Упродовж ХУІ-ХУП століть вони систематично грабували її.
Насильне захоплення татарами й турками мирних жителів України в «ясир»
- загальновідомий факт. Письмові джерела свідчать про нечуване (навіть для того часу) винищення татарами й турками українського народу Так, 1516 року татари напали на Україну-Русь й забрали звідтіля в неволю до 5000 чоловік, а 1537 року
-  15000 мешканців Волині. Полонили дітей і жінок, молодих і похилого віку, одним словом - усіх, незалежно від віку й статі.
Блез де Віженер, якому доручали скласти «Опис польського королівства і по-рубіжних з ним держав», повідомляє, що татари величезними групами проникали на територію України й «...встигли пограбувати край на просторах понад 100 миль довжиною й 30 - шириною до міст: Кам'янця, Галича, Дунаєвців і ще далі, захо-пивши понад 40000 полонених...»75. Посол німецького імператора в Москві Гербер-штейн (1517-1527), вказує на 80000 загнаних в «ясир» із Московської держави76.
Інший сучасник передає зміст однієї бесіди, що також яскраво підкреслює не-вільницьку долю українського народу: чоловік, «...який постійно бачив безліч наших людей, гнаних туди, запитував у нас: чи ще залишилося скільки-небудь людей у нашій країні, чи їх уже зовсім немає? А також, звідкіля береться така їх кількість? Так ці грабіжники мають завжди достатньо рабів не тільки для торгівлі з іноземцями, але й для задоволення у себе вдома своєї жорстокості чи примхи»77.
Усі ці приклади свідчать про масовий характер вигнання татарами і турками людей із українських та російських земель. Однак окремі факти не можна визна-вати повністю достовірними. По-перше, сучасники могли перебільшувати їх під впливом жаху, навіяного частими й спустошливими набігами турків і татар; по-
156
 
 
друге, можливо вони у такий спосіб намагалися спонукати уряд до рішучих захо-дів щодо захисту країни від агресії східних варварів.
Після кожного походу на слов'янські землі султан зобов'язував кримських ханів віддавати йому у вигляді обов'язкової данини близько 20 відсотків невіль-ників, з числа яких затим відбиралися «дарунки» візирам, хану гізларам й дея-ким іншим придворним. Решту продавали в рабство. Головними торговельними містами по продажу невільників були Кафа й Константинополь. До останнього, як пише С. Соловйов, причалювали: «...по три-чотири кораблі щоденно, наповнені руськими невільниками; на торгових майданах міста стояли священики й монахи, юнаки й дівчата, яких гуртом відвозили до Єгипту на продаж»78.
Внаслідок об'єднання турецьких і татарських сил Крим перетворився в не-вільничий ринок, що забезпечував рабами країни Сходу Війни для турків стали джерелом збагачення, а військова справа - священною. Хто хоче бути «знатним» і «багатим», той «повинен бути військовим» - так виховували турки своїх дітей упродовж віків. Тож, пограбування й нечуване звірство по відношенню до мир-ного населення підкорених країн не були витівкою окремих осіб чи військових частин, а становили особливий режим, заздалегідь передбачуваний й заохочува-ний турецьким урядом. До того ж, в основі реакційної ідеології турків і татар лежав Коран (Аль-коран) - священна книга ісламу
Іслам, як відомо, виник в VII столітті нашої ери в Аравії. Його засновником був представник феодально-купецької знаті Мухамед, який використовував іслам для об'єднання арабських племен й утвердження своєї влади. Іслам відзначався крайньою жорстокістю й використовувався арабськими властями в загарбниць-ких війнах, які велися під знаменом «Джахат» («священної війни») за торжество віри проти невірних. Під гаслом «священної війни» арабські завойовники вогнем і мечем насаджували іслам серед поневолених народів.
3 моменту своєї появи іслам як релігія різко відмежовував своїх послідовни-ків від інших народів, які його не приймали. Перших коран називає «мусульма-нами», других - «куффарами», або «каферами» (невірними). Весь світ він поділяє на два ворожі табори:.«Дар-уль-Іслам», тобто «світ ісламу» і «Дар-уль-харб» -«світ війни», куди відносить усі народи, що не прийняли ісламу Мухамед запові-дав своїм послідовникам вести проти «невірних» безпощадну війну
3 виникненням ісламу пов'язане утворення халіфату - феодально-теокра-тичної держави арабів. Халіфа вважали «намісником посланця божого», «наміс-ником пророка». Він поєднував у собі всю вищу світську й духовну владу На початку XVI століття турецькі завойовники, намагаючись використати іслам для прикриття й виправдання своєї загарбницької політики, розширення й зміцнення Османської імперії, скинули владу арабських династій й перенесли халіфат до Ту-реччини. Турецький султан був оголошений халіфом і, таким чином, відтоді вва-жав себе намісником бога на землі.
Як відомо, первісна торгівля зародилася внаслідок війн і грабунків. Тому аллах виступає, передусім, як натхненник грабіжницьких війн проти «невірних». Коран оголошує їм безпощадну війну, хоча він допускає можливість тимчасових мирних зносин з ними - не більше, ніж на чотири місяці. По закінченні цього тер-міну Коран вимагає від своїх послідовників убивати «невірних».
157
 
 
Ставлення до полонених встановлювалося Кораном згідно з інтересами іс-ламу які вимагали розьчирення торгівлі й ринку Тому спочатку пробували при-вернути «невірних» до ісламу У випадку невдачі пропонувалося знищувати їх, або перетворювати в рабів. Коран заохочує вбивства й грабунки «невірних», обі-цяючи своїм послідовникам здобич - голови й майно переможених, їх дружин та дітей.
Учення Корану лягло в основу пізніьче сформованих реакційних теорій пан-тюркізму й панісламізму які пропагували об'єднання всіх мусульман під владою Туреччини. Воно служило економічним, політичним і військовим інтересам ту-рецько-татарських загарбників.
Кятіб Челябі, характеризуючи одну із добре підготовлених атак турків у пе-ріод Хотинської війни проти запорозьких полків і польського війська, називає її «наступом військ ісламу на табір противника»79. Взагалі Челябі рідко використо-вує слово «турки» чи «татари», замість них вживає терміни «іслам», «світ ісламу», а щодо противника - «кафери». Тому не важко зрозуміти, чому турки й татари так старанно затушовували значення слів «невільник», «полонений» і «кафер».
Були дві категорії людей, які потрапляли до турецької неволі: насильно заг-нані й військовополонені. Останніх завжди бувало менше. Східні агресори сві-домо плутали їх, оскільки це відповідало класовим інтересам панівної верхівки імперії80.
Отже тривалий час Україна разом з іншими слов'янськими державами зазна-вала грабежів, руйнації. Завойовники ні перед чим не зупинялися. Вони люто ни-щили історичні пам'ятки, міста й села, при тому деякі з них по кілька разів. Лише з кінця XVI століття, узв'язку із зміцненням військової могутності України, турки й татари вже не могли безкарно піддавати Україну грабунку й руйнації, а її народ - винищенню. Основною перепоною на ворожому шляху стало запорозьке коза-цтво.
ШДГОТОВКА ДО ХОТИНСЬКОЇ ВІЙНИ. ВІЙНА ТА її НАСЛІДКИ
Хотинська війна 1621 року була певним зламним моментом в історії Осман-ської імперії як за кількістю військ, що в ній брали участь, так і за розмахом воєн-них дій та наслідками. Вона розвіяла легенду про могутність і нездоланність турків. Відтепер вони перестали бути об'єктом незборимого жаху для народів Єв-ропи та Азії. Нечувана поразка поневолювачів сповнювала серця уярмлених на-родів певністю у визволенні від турецького гніту
У 1620 році між Туреччиною і Польщею йшла війна, відома в історії під на-звою Цецорської, вона, фактично, була початковим етапом Хотинської.
Перед цією війною, в лютому 1618 року в Туреччині стався двірський пере-ворот. Яничари скинули Мустафу I і посадили на престол старшого сина султана, молодого войовничого Османа II. Навесні того ж року між Османом II і персь-ким шахом Аббасом було укладено перемир'я. Султан вирішив спершу звести ра-хунки з Польщею. Антипольські настрої в середовищі військових і особливо поміж яничарами зростали день від дня. У Туреччині робилися великі витрати на воєнні готування і збільшення армії. Тим часом Осман II наслав на Польщу татар.
158
 
 
Першим здійснив похід Кантемір-мурза зі своїми білгородськими татарами. Услід за ним на польські володіння посунули орди кримських татар на чолі з Кал-гой Девлет-Гіреєм. Напад татар на польський табір під Кам'янцем не мав успіху зате татари півтора місяця спустошували великі території під Вінницею, Баром, Тернополем, Синявцем, Дубнами і Львовом81.
У 1618 році на зібраннях сейму обговорювалися питання внутрішнього й між-народного становища Польщі. Зазначалося, що головна небезпека походить з боку турків, татар і почасти від українських козаків.
До Польщі прибув перський посол (після укладання перемир'я з турками), який повідомив польським державцям, що шах Аббас має намір продовжити війну з Туреччиною і просить для допомоги 12000 козаків. Польський уряд не від-гукнувся на цю пропозицію. Річ Посполита складала проекти мирних угод з Ту-реччиною і Кримом. Для переговорів до Стамбула був направлений Петро Ожга, до Криму - Олешко. Але спроба укласти мир не вдалася...
Набіги татар на Польщу почастішали. Особливо посилилися вони в січні та квітні 1619 року Через рік після укладання миру з Персією Туреччина вирішила розпочати війну з Польщею. Двірські кола переконували султана в необхідності її пришвидшення. Іскандер-паша залякував Османа II морським походом коза-ків на 300 чайках82. Турки боялися, що запорозькі козаки примусять їх поміняти плани й термін початку війни.
Польський уряд сподівався, як і раніше, на мирне врегулювання стосунків з Туреччиною. До Константинополя послали Отфіновського, але султан відмовився навіть прийняти його. У Криму з тією ж метою знаходився Олешко. 3 ним пове-лися ще гірше - затримали як бранця.
Тільки тоді у Польщі зрозуміли, що йдеться до війни. Станіслав Жолкевський розпочав до неї готуватися. Проте шляхетська Польща не мала ні часу ні можли-вості зібрати велику армію. На допомогу запорожців Польща не розраховувала, бо усі заходи останніх літ спрямовувалися проти козаків. Вони відштовхнули остан-ніх, унеможливили спільний виступ супроти султана.
Зважливі запорожці під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного вщент розгромили татар під Перекопом і направили послів до російського царя Михайла Федоровича. Посланці гетьмана повідомили про бажання усього війська запо-розького служити російському урядові...83
Усім посланцям були видані подарунки. Крім цього була вручена грамота царя Михайла Федоровича гетьману Петру Сагайдачному і всьому війську запо-розькому про те, що їм висилається платня.
Кожна з великих держав того часу по-різному ставилася до запорозьких ко-заків. Шляхетська Польща гадала використати запорозьке військо для охорони кордонів своїх володінь, відбиття нападів турків і татар. Водночас вона стриму-вала козаків від морських і суходільних походів на Туреччину й Крим. Турки хо-тіли знищити запорозьке козацтво, розгромити його як воєнну силу щоб вільно здійснювати свої спустошливі наскоки на Україну
Запорозькі козаки ненавиділи поневолювачів - турків, татар, шляхетську Польщу Вони бажали покласти край спустошливим нападам східних варварів, вигнати польське панство з України...
159
 
 
У перьчих числах вересня 1620 року Станіслав Жолкевський із нечисленним військом перейшов Дністер і рушив углиб Молдавії, під Ясси, щоб з'єднатися з військом господаря Молдавії Граціані. Він зупинився табором під Яссами, на це-цорських полях, і став чекати на турків. Жолкевський мав 10000 воїнів, із них 7000 кавалерії.
У другій половині вересня туди ж прибув Іскандер-паша з кримським ханом Джанібек-Гіреєм. Точних даних про кількість їхніх військ немає. Ф. Сувара виз-начає чисельність турецької армії біля 30000 чоловік. Станіслав Жолкевський на-зиває цифру 60000, а Мацей Титлевський доводить її до 107 тисяч. Наїма визначає чисельність армій сторін таким чином: «Польща мала 53000 чоловік, Осман мав армію 100000 чоловік»84. Але при цьому безсумнівним залишається таке - ту-рецькі сили переважали польські.
Цецорська війна була жорстокою. На сімнадцятий день вона закінчилася. У пер-ших двох бойовиськах основні сили Жолкевського були розбиті й паралізовані. Гра-ціані утік з поля бою, але його впіймали і вбили. Голову його відіслали Іскандеру-паші85. Гетьману Жолкевському хоч і з великим зусиллям, вдалося вир-ватися з оточення і дійти до Дністра, але він зостався майже без війська. Переслі-дуючи Жолкевського, турки та орди татар нещадно винищували воїнів польської армії і мирних жителів. У цій війні був убитий Михайло Хмельницький, батько Бог-дана Хмельницького, а сам він потрапив до турецького полону у якому перебував два роки. Калиновський під час втечі утопився в Пруті. Гетьману Жолкевському Кантемір-мурза відрубав голову її доставили султану Осману II. Ахмед Расім роз-казував, що за головою Жолкевського «...прибула його дружина і просила, щоб її, ту голову їй віддали»86. Конецпольський потрапив до Босфорської тюрми. Турки й та-тари захопили багато зброї, у тому числі, 120 гармат, тисячі возів із майном87.
Втрати турків були теж значними. За свідченням Мацея Титлевського -близько 30000 чоловік88.
Так завершилася під Яссами, в районі села Цецори, війна між Туреччиною і Польщею в 1620 році.
«Причиною катастрофи, - говорить Ф. Сувара, - був повний розклад поль-ської шляхти з її проводирями включно»89. Не заперечуючи цього, ми не можемо погодитися з тим, що до поразки Польщі в Цецорській війні спричинив тільки цей фактор. Причин, які привели Польщу до поразки, багато. Та одна з найголов-ніших та, що поляки вели її без участі запорозьких козаків.
Розбивши армію Жолкевського, турки й татари увірвалися вглиб України, на Поділля, дійшли до Львова і Перемишля, чинячи розбій і насилля. Тоді проти них виступили запорозькі козаки. Частина їх, б'ючи ворога, вийшла на кордони Мол-давії. Інша - на Кримське узбережжя і знищила 15 татарських містечок. Поміж них Бодзек, Баксей, Зухарей, Земза та інші. Козаки потопили також 9 турецьких галер. У цьому кримському поході брало участь 15000 запорожців.
Упродовж тривалого часу українські козаки вели безприкладну боротьбу проти турецько-татарських загарбників. Слід зауважити, що в більшості випадків вони ставали до бою з переважаючими силами ворога. Козаки, як регулярне вій-сько, не мали постійного постачання, а їх флот - легкі чайки, не раз терпів од морської стихії. I все ж козаки вели запеклу боротьбу як у межах України, так і на
160
 
 
терені супротивника, здійснювали морські й суходільні походи до Туреччини й Криму з'являлися під стінами Константинополя.
Особливо успішною була ця боротьба, починаючи з кінця XVI століття. За-порозькі козаки завдали турецько-татарським нападникам безліч відчутних уда-рів і, таким чином, розвіяли міф про непереможність турків. Турецькі й татарські агресори, що безжально спустошували російські й українські землі, змушені були тепер бачити руїни Синопа і Кафи, розорення найбагатших турецьких провінцій у Європі та Азії. Щоб нажахати турецьку столицю, козаки спалювали найближчі до неї поселення. Насолоджуючись прогулянкою в розкішних садах, султани тепер були прикро вражені печальним для них виглядом пожеж.
Новим явищем в історії звитяжної боротьби українського народу проти тур-ків і татар було масове визволення з неволі своїх співвітчизників. «Поза держа-вою, часто всупереч наказам урядів московського і польського, козаки вели війну з кримськими татарами і турками; мета цієї війни була не тільки в тім, щоб до-бути сіряків, але й у тім іще, щоб визволити своїх одновірців із бусурманського по-лону»90. Про це розповідають документи й свідчення багатьох сучасників.
Запорозькі й донські козаки як у своїх спільних, так і в самостійних походах на межі XVII століття і пізніше звільнили безліч людей із турецько-татарської не-волі... Так, наприклад, якщо за султана Селіма II невільників-веслярів у турець-кому флоті вистачало на 40 галер, то в 1576 році тільки на 20. У 1579 році загальна кількість невільників у арсеналах і галерах становила 6 000 чоловік, у 1590 році -4000, а в 1637 році тільки 700 чоловік...91
Визвольна боротьба українського козацтва мала неабияке значення для по-неволених народів - сербів, болгар, румунів, молдаван та інших. У справедливій борні українських козаків з турецькими нападниками вони вбачали промінь сво-боди, тож посилювали й свій опір за свободу і незалежність.
Осман II, окрилений легкими перемогами під Цецорою, прискорював підго-товку до нової війни з Польщею. Султан хотів не тільки розгромити, але й по-глинути цю країну
Одне з невирішених питань - причина війни 1621 року Дослідники нази-вають різні мотиви. Так, наприклад, Яків Собеський пише: «Перший привід до війни подали запорозькі козаки, які здійснили велику кількість морських походів; вони доводили султанів до божевілля нападами на приморські міста, спустошен-нями й грабунками найбагатших турецьких провінцій у Європі та Азії92.
Зовсім інші мотиви висловлює I. Гаммер: «Головною причиною польської війни є зрада господаря Молдавії Граціані»93. Зрада була в тім, що Граціані, отри-мавши листи Бетлена Габурського, які адресувалися османському урядові, пові-домив козакам і Польщі про все те, що їх стосувалося.
Йосип Третяк також зупиняється на цьому питанні. Його думки зводяться до такого: упродовж XVI століття Польща була в дружніх стосунках із Туреччиною. Це пояснюється тим, що вона не становила інтересу для захоплення через свою бідність. Однак у кінці XVI і на початку XVII століть ці мирні стосунки між Поль-щею і Туреччиною зіпсували три обставини. По-перше, постійні напади татар на польські володіння; по-друге, невизначені стосунки залежності Молдавії від Ту-реччини і Польщі. I, нарешті, напади запорозьких козаків на турецькі володіння94.
161
 
 
Посиленню і зміцнення запорозького війська як значної військової сили, здат-ної вести не тільки оборонні війни, але й наступальні, змінило становище в Східній Європі не на користь турків. Козаки поклали край спустошливим наскокам ту-рецько-татарських нападників. Тож невипадково, що постійним пунктом перего-ворів між турками і поляками стало козацьке питання. Турки добре бачили воєнну силу запорозьких козаків, небезпечну для Туреччини і залежних від неї країн...
У перші два десятиліття XVII століття турки і поляки проводили тяжкі війни: перші - з Персією і Польщею, другі - з Російською державою і турками. Війни виснажили статки цих країн, посилили невдоволення народних мас і найголов-ніше, вони не були тепер джерелом збагачення і надійних пограбувань. Внутрішнє становище Туреччини, а також Польщі було важким. Туреччину в період з кінця XVI і впродовж першої чверті XVII століть охопило полум'я повстання Кара Язиджі-делі Хасана. У шляхетській Польщі нуртували козацько-селянські ви-ступи. Через це Туреччина не могла розраховувати на затяжну війну з Польщею, та, власне кажучи, за результатами цецорської кампанії такої необхідності не ви-никло. Турки, незважаючи на нестабільне внутрішнє положення, намагалися шля-хом нових нетривалих війн залагодити своє становище і досягти воєнних і політичних успіхів. Цілком правомірно, що вони не могли розраховувати на до-вгочасну війну Польща не тільки в цей час, але й раніше намагалася за будь-яку ціну уникнути війни з Туреччиною. Про це свідчать її численні, принизливі зо-бов'язання про виплату туркам і татарам щорічної данини, про «загнуздування» запорозьких козаків, навіть про знищення їхнього саморобного флоту Шля-хетська Польща після Московського походу 1618 року ладна була укласти з тур-ками і кримськими татарами будь-яку угоду, щоб тільки забезпечити мир на кордонах своїх володінь. Особливо після цецорської катастрофи 1620 року діячі шляхетської Польщі тільки й мріяли про мир з турками. Осман II намірявся зіб-рати велику армію, бо це відповідало його задуму блискавичної війни. Султан ніяк не міг думати про затяжну війну Цього не дозволяли йому ні внутрішнє, ні міжнародне становище Туреччини. Мир з Персією був нестійким. Перси шукали зручного моменту і надійних союзників, щоб ударити по туркам. Хитким було становище Туреччини і в окупованих європейських країнах. Турки могли тільки окремими блискавичними воєнними успіхами створити ілюзію своєї могутності.
У період підготовки до війни Осман II надавав великого значення моральним факторам. Про це свідчили розсилання дервішів у мусульманські країни, гучно розрекламовані поїздки султана з метою інспектування військових частин, його багатообіцяючі солодкі промови, щедре нагородження воєначальників золотом та іншими коштовностями.
Великий візир Алі-паша з одного боку займався накопиченням грошей, з ін-шого — підбурюванням султана до війни з Польщею. Осман II подумки вже во-лодів Польщею, розподіляв її міста, замки між візирами та бейлербеями, як безсумнівну здобич. За висловом одного з іноземних послів, молодий Осман «зав-часно ділив шкуру лева, ще не вбивши його».
Зміщення багатьох бейлербеїв, нова розстановка сил у країні, численні й су-ворі фірмани теж свідчать про те, що султан готується до великої війни. Замість Алі-паші, який раптово помер, великим візиром був призначений Гусейн-паша.
162
 
 
Нарешті, Осман II наказує убити свого брата Шахзаду Мухаммеда, який перед смертю побажав султану такого ж кінця95.
Після цього Осман II беззастережно прийняв рішення про хотинський похід. Перед султанським палацом було піднято державний прапор Туреччини та бун-чук із кінської гриви. Це означало, що Осман II особисто візьме участь у наступ-ній війні96. Султан наказав оголосити в ейялетах імперії про війну з Польщею. Всі чоловіки мусили брати в ній участь.
Туреччина поступово перетворювалася на могутній воєнний табір. Чого не стачало для воєнних приготувань у самій імперії, те закуплялося в далеких краї-нах, не зважаючи на надмірні витрати. Турки наказали болгарам і молдаванам по-будувати міст через Дунай.
У питанні про війну з Польщею не було єдності в Раді Османа II, де він мав сильну опозицію. Дехто таємно, а хто й відверто висловлював невдоволеність на-маганнями султана розв'язати війну Досвідчені й впливові діячі країни намага-лися відмовити султана від походу проти Польщі. Вони побоювалися, що з початком війни перси порушать мир, а козаки посилять свої морські походи. Перси, доказували вони, уже тривожать кордони Туреччини і можуть розпочати нову війну коли дізнаються, що держава беззахисна. На це султан відповів, що він «не змінить свого рішення навіть у тому випадку, коли б персидський шах був за 10 днів шляху від Константинополя»97. Султану висловлювали й таке побою-вання, що українські козаки домовляються з християнськими жителями країни і можуть напасти на столицю імперії. На це султан відповів: «...треба перед походом із Константинополя вирізати всіх християн в столиці»98. У цей час Константино-поль був великим і багатолюдним містом. Він нараховував близько 100000 жите-лів. Тоді радники звернули увагу султана на те, що подібні дії втягнули б Туреччину у війну з багатьма державами Європи. Осман II змовчав, але вийшов сердитим із Дивану (ради султана, - ред.).
Іншого разу коли зайшла мова про війну з Польщею, деякі члени Дивану на-голосили, що вона буде довготривалою, важкою і навряд чи принесе славу мо-гутньому султанові. Та Осман II не прислухався до цих порад. Розгнівано кидався на всіх, наче розлючений тигр. «Візир Мустафа, який категорично висловився про неможливість перемоги, отримав рану ножем від руки самого Османа II»99.
Ніщо не могло похитнути рішення султана. Осман II з непохитною вірою в успіх готувався до війни, яка повинна була розширити кордони держави, а ім'я молодого володаря «назавжди покрити вічною славою». Він не тільки хотів ки-нути на Польщу всі збройні сили Туреччини, але й сам вирішив стати на чолі армії, щоб уподобитися своїм предкам, особливо султану Сулейману Звичайно, у цьому було багато фатального, бо в Туреччині в період правління Османа II не було ні-чого схожого з Туреччиною часів Махмеда і Сулеймана.
Хоч зовні в імперії все було благополучно, та всередині вона уже розклада-лася. Агресія й корупція підточували її сили, продажність - стала другою релі-гією турків100.
Султан віддав наказ посилили охорону Чорноморського узбережжя. Було ви-рішено відправити на Чорне море 40 галер під командуванням Копудана-паші. Останній так боявся козаків, що всіма силами намагався відмовитися від коман-
163
 
 
дування, а турецькі солдати так лякалися морської зустрічі з козаками, що їх треба було палками заганяти на галери. Сам султан теж більше всього боявся козаків і намагався фізично винищити їх. Алі-паша і Халіл-паша отримали наказ охоро-няти турецькі морські каравани, що перевозили по Чорному морю військо, арти-лерію, боєприпаси.
Побоювання турків були небезпідставними. У першій половині травня в рай-оні Дністра раптово з'явилися запорозькі козаки. Халіл-паша вступив у бій з ко-зацькими човнами, потопив 5 і захопив 18. У полон потрапило близько 200 козаків, які були доставлені султану і по-звірячому закатовані. Частину козаків яничари посадили на кіл, частину вбили з лука, деяких розтоптали слонами, решту повісили, четвертували. Усе це відбувалося на очах кровожерливого сул-тана. Він щедро обдаровував тих, хто приносив козацькі голови.
Турецьким військам було наказано дислокуватися біля Константинополя. Туди 22 квітня 1621 року прибув Осман II із придворним військом - яничарами, сипахами і 6000 верблюдів, які привезли гроші й провіант. Через кілька днів сул-тан вирушив з усім військом до Адріанополя. Тут він зробив огляд. У його при-сутності проводилася вибіркова стрільба із різноманітної зброї, деяких воїнів замінили на більш підготовлених101.
На початку червня турецька армія вирушила у похід до Дунаю. Шлях лежав через Балкани і був важким для величезної армії. Війська, що прийшли до ріки, зупинилися, оскільки моста не було. Осман II чекав переправи й займався вій-ськовим навчанням. Сам він управлявся в стрільбі з лука. Сюди почали приси-лати полонених, їм пропонували прийняти іслам, а у випадку відмови обезголовлювали. Бажаючих перейти у нову віру майже не було. 3 бранцями по-водилися надзвичайно жорстоко. Козаків, більшість із яких були поранені, у кан-далах підводили до султана. Частину з них він саморуч пронизував стрілами, інших віддавав яничарам, ще інших наказував закопувати живцем у землю, да-вити слонами, розривати на частини, рубати навпіл.
Для захисту гирла Дунаю від козаків був відправлений Капудан-паша, але ко-заки його обійшли і спалили невеличке місто Ахіоль. Дванадцять козацьких чов-нів дійшли до Босфору жахаючи жителів Константинополя. Багато хто збирався залишити місто. Каймакан-паша - помічник великого візира, Бостанчі-паша -начальник двірцевої охорони почали збирати військо для захисту Босфора від ко-заків. Із трьома галерами і 40 невеликими кораблями турки не відважилися на-пасти на 16 козацьких чайок і дозволили руйнувати селища на їхніх очах...
У турків була добре поставлена розвідка. Сланікейський бей Абдул Керім-паша (у Ахмеда Расіма - Абдулла-паша) був відправлений на кордон для розві-дування. Крім того, була створена ціла група людей, які доставляли дані про супротивника і присилали язиків. Кятіб Челябі говорить, що султану «були при-слані чотири кафера і кешіш (піп, - авт.). Один з них прийняв іслам, чотирьом іншим відрубали голови»102.
У період підготовки до війни Осман II широко використовував православну церкву У Польщу і на Україну було заслано 15 шпигунів із листом патріарха, щоб вони підбурювали православних проти короля. Султан скористався міжусоби-цею представників православної і католицької церкви.
164
 
 
У різні кінці імперії розсилалися довірені особи Османа II для мобілізації людей, реквізиції продуктів, транспорту, коней, мулів, верблюдів. Тисячі дерві-шів ходили містами й селами імперії, агітуючи населення за війну проти Польщі.
Осман II носив панцир султана Сулеймана й намагався у всьому його наслі-дувати. Жорстокістю він не поступався своєму предкові. Пиху він мав неабияку уявляв себе володарем усього світу й гадав, що його могутність безмежна. Після огляду частин Осман II приступив до військових маневрів, по закінченні яких із султанської казни військам роздали грошові подарунки. Затим усі полки прой-шли перед Османом II. Він обіцяв їм «перемогу й здобич».
За свідченням Юрія Воротського, який утік із турецької неволі, на 16 липня султан мав армію в складі 75000 турків, 30000 арабів, 47000 греків та інших не-мусульман, 10000 яничарів, 260 гармат103. День від дня кількість військ і засобів пересування збільшувалися. Чисельність турецької армії оцінювалася по-різному Так, наприклад, Гійом Левассер де Боплан беззаперечно стверджує, що Осман II у 1621 році виступив проти Польщі з 600000 військом. Подібні перебільшення зу-стрічаються і в інших працях. Достовірніші дані про кількість військ турецької армії знаходимо в турецьких джерелах. Султан під Хотином мав 200000 військо без татар104. Майже всі історики вказують, що кримський хан Джанібек-Гірей при-був під Хотин із 50000 ордою. Турецькі джерела можуть тільки применшити, а не збільшити чисельність османської армії під Хотином - з огляду на те, що вона була розбита.
Якщо не брати до уваги повідомлення різних осіб, що втекли від турків, про прибуття поповнень до султанського табору то можна вважати, що проти поляків і козаків під Хотином стояла понад 250000 армія. Вона була добре озброєна і спо-ряджена. Більшість воїнів султана й ханської орди мали значний воєнний досвід. Крім того, турецька армія була озброєна 300 гарматами великого й середнього ка-лібру, вона мала величезну кількість верблюдів, мулів, коней і слонів.
Підготовка і перебазування армії, боєприпасів, озброєння, тварин вимагало часу і великої кількості кораблів, щоб морем доставляти все це в район Дністра. Тож, найнебезпечнішим місцем для турків був басейн Чорного моря, де на кара-вани їхніх кораблів безперервно нападали запорозькі й донські козаки.
Одинадцятого липня 1621 року Халіл-паша, що знаходився в Кілії, дізнався про наближення козацьких чайок і направив проти них 150 кораблів. У морсь-кому бою козаки вщент розбили турків. Трохи пізніше вони билися з ордою Кан-теміра-мурзи у районі Прута і завдали їй значного удару Султан Осман II, коли дізнався про ці поразки, розлютився. Козаки загрожували й турецькій столиці. Візири й улеми радили султану повернутися, вони боялися, що козаки можуть захопити Стамбул. У кінці серпня запорожці дійсно з'явилися на околицях Кон-стантинополя. Ці дії козаків не припинялися і під час Хотинської війни.
Козаки своїми постійними нападами заважали Осману II здійснити план літнього наступу На початку липня 1621 року міст через Дунай було збудовано, й армія султана, до якої приєднався бейлербей Анатолії, розпочала переправу Ос-ману II радили залишитися з частиною військ біля переправи. Цю пропозицію він відхилив.
У кінці серпня, після того, як були закінчені всі воєнні приготування, Осман
165