МоїМ ВАТЬКАМ -
учасникам хтинського повстанняівану
Васильовичу,
Феодосії Митрофанівній
та дітям світланіi олександру
присвячую...
 
Комарницький Сергій Іванович народився у Хотині, неподалік славно-звісноїфортеці, де пройшло його дитинство. Після закінчення історичного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича працював вчителем.
31961 по 1970рр.-старшийнауковийпрацівникЧернівецькогокраєзнавчого музею. У1971 р. захистив дисертацію в Інституті історїіНАН України. Згодом працював науковим співробітником Чернівецького філіалу Інституту історїі НАН України, доцентом кафедриуспільних наук медично'і 'академїі. 3 2000 по 2002 рр. займав посаду професора Чернівецького економіко-правничого інституту
Активно займається науковою роботою, буковинознавець, автор 12 книг, 4-х монографій, більшяк400статейвперіодичнійпресі. Серед них такї. "Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр" К, Науко-вадумка, 1979;"Хотинськаепопея(ЗісторіїХотинськоївійни 1621р.), Чернівці, Золоті литаври, 2000 р.;" Поклик землі рідної" Чернівці, Золоті литаври, 2002 р.; "Вони наближали перемогу. (Буковина та буковинці в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.)" Чернівці, Місто, 2005 р.; у співавторстві -"Козацький полководець" Чернівці-Київ, Золотілитаври, 2005 р.
За останню книгу Міжнародною громадською організацією "Козацтво Запорозьке" нагороджений орденом "Козацької слави" III ступеня, орденом "Байда Вишневецький" та медаллю "Петро Сагайдачний".
СЕРГІЙ КОМАРНИЦЬКИЙ
Хотин
У дев'ятнадцятому
Чернівці 2011
ББК 63.(4УКР-4Чен) К63
Комарницький С. I. Хотин у дев'ятнадцятому. - Чернівці, "Золоті ли-таври'; 2011,152 с.
Сергій Комарницький.
Хотинудев'ятнадцятому. ,'Золоті литаври",- Чернівці, 2011,152 с.
К 63                Однією з найяскравіших сторінок історії боротьби краю проти
іноземних поневолювачів є січневе Хотинське повстання 1919 року.
У свій час працюючи старшим науковим співробітником Чернівецького краєзнавчого музею і будучи початківцем побудо-ви Хотинського музею, автор зібрав чимало матеріалів, документів, спогадівтихбуремнихліт
У книзі розовідається про окупацію Хотинського повіту авс-тро-угорськими, а невдовзі і руминськими загарбниками. Грабунки, вбивства, знущання над мирним населенням краю привели до виб-уху січневого повстання. Розкрита діяльність керівників Хотинської Директорії, її накази. Після поразки повстання, понад 54 тисячі чо-ловікразомзжінкамиідітьми перейшлиДністерна Поділля. Коротко висвітлюється героїзм і мужність Хотинських повстанців в роки гро-мадянської війни/іх спогади. Розповідь супроводжується документа-ми та фотографіями, які зберігаються у автора, а також у музеях м. Чернівців, Хотина.
Книга адресована викладачам, учням, студентам, історикам, всім.хто цікавиться славним історичним минулим Хотинщини.
ББК 63.(4УКР-4Чен)
© Комарницький С. 1.2011 ©"Золоті литаври". 2011
Переднє слово
Автором переглянуті численні документи, матеріали, література, спогади учасників Хотинського повстання, якому понад 90 років і перед нами оживає героїчна і водночас трагічна історія Хотинщини початку XX ст.
У книзі "Хотин у дев'ятнадцятому" Сергій Комарницький на до-кументальних матеріалах крок за кроком відображає правдиві події того періоду. Вони йому знайомі. Сам родом з Хотина. Його батьки -Іван Васильович, Феодосія Митрофанівна - учасники Хотинського повстання. Працюючи у Чернівецькому краєзнавчому музеї', авто-ром написано більше 20 статей, повідомлень на цю тему, записані спогади учасників Хотинського повстання та громадянської війни.
Після захисту дисертації, Сергій Комарницький працює в Інсти-туті історії АН України (Чернівецький філіал), бере активну участь у підготовці книги „Героїчна Хотинщина". (Матеріали наукової сесії', присв'яченої'50 - річчю Хотинського повстання), див. стор. 4, а також фундаментальноїпраці„Хотинское восстание". Збірник документів і матеріалів. Видавництво„Штиинца", Кишинів, 1976, (див. с. 17).
Минає час. На жаль, немає уже в живих учасників тих буремних подій, але пам'ять про них люди зберігають. Героїчні подмтого часу, муж-ність, звитяга та патріотизм Хотинських повстанців назавжди увіковічені у назвах вулиць, пам'ятникаху підніжжя яких завжди живі квіти.
Молодому поколінню книга Сергія Комарницького „Хотин у дев'ятнадцятому" слугуватиме патріотичному вихованню, гордістю за свої'х предків,які виборювали соборність України, любові до свого рідного краю. Адже чужоземний гніт ніколи не був у пошані.
Василь Юрійчук,
Уповноважений Державного комітету України у справах ветеранів у Чернівецькій області, Голова ЧернівецькоїРади ветеранів України
5
I. Крізь горнило літ
Історію неможливо змінити, треба тільки мати відвагу знати її правду, лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність.
Пантвлвймон Куліш
Важкий і тернистий шлях пройшли бессарабці та буковинці у бо-ротьбі за злуку з Наддніпрянською Укрвїною. Хотинщина багата істо-ричними подіями. Славні традиції героїчноїзвитяги народнихмас за звільнення від іноземного та національного гніту ведуть у глибини історії нашого краю.
Більше шести століть бессарабці та буковинці стогнали в ярмі чужоземних поневолювачів. їх грабували татарські хани, угорські феодали, турецькі паші, російські царі, австрійські барони, румунсь-кі бояри. Але народ не підкорявся гнобителям, він піднімався на бо-ротьбу. Крізь горнило літ населення цього краю несло почуття бра-терської любові до українського народу.
Хотинщина, як і вся Північна Буковина - споконвічні слов'янські землі. На Подністров'ї здавна жило плем'я тиверців. У підгірТ та у Карпатах - хорвати. В X - XI ст. ці землі входили до Київської Русі.
У розвитку древнього Хотина велику роль відіграла торгівля. Його укріплення охороняли велику переправу на Дністрі та стримували гра-біжницькінабігизавойовників.Іу XII- XIII ст.,колиХотинвходивдоскла-
ду Галицько - Волинської держави, його розвиток тісно був пов'язаний з торговим шляхом, що проходив по Дністру. Тому, закономірно, у сві-домості місцевого населення закріпилась і дожила до наших днів назва „русин"(читай - українець)„,Русь"„,руський люд"тощо.
У середині XIV ст. (1359 р.) Хотинський цинут увійшов до складу Молдавської держави. Хотин був прикордонним містом Молдавії, мав досить міцні укріплення. У Хотинській фортеці - резиденції мол-давських господарів упродовж XV- XVI ст., було написано багато феодальних грамот, розпоряджень, звернень. Майже в усіх грамо-тах- листах поруч з іншими старостами найбійших міст Молдавії є підпис коменданта фортеці Хотина.
Історія Буковини пов'язана з багатовіковою героїчною бороть-бою народних мас за соціальне і національне визволення. У цій бо-ротьбі народ часто висував із свого середовища чудових керівни-ків - ватажків, які здобували славу народних героїв. Одним із таких героїв став Дмитро Муха, який очолив селянське повстання 1490-1492 рр. проти польської влади та місцевих феодалів.
У 1621 році біля стін Хотинськоїфортеці розігрується знаменита Хотинська війна міжтурками і поляками в союзі з козаками Запорізь-кої'Січі.Головну рольу цій війні відіграли козацькі полки на чолізта-лановитим полководцем Петром Сагайдачним. Хотинська війна, на думку багатьох істориків, врятувала Західну Свропу від вторгнення яничар і вселила віру всім пригнобленим народам у звільненні від страшного турецького ярма.
Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти (1648- 1654) у Хотині у 1650 і 1653 роках перебували війська Богдана Хмельницького. Населення краю радісно вітало козаків і всіля-коїм сприяло. Пам'ять про походи українського козацтва й нині живе в хотинських селаху піснях, переказах і місцевих назвах, у яких оспівуєть-ся героїчна боротьба запорозького воїнства проти поневолювачів віт-чизни. Визвольні походи на буковинській землі знайшли своє відобра-ження і у старовинній українській пісні про Корсунську перемогу, в якій іронічно розповідається, як козаки гнали шляхту„так як би череду":
Ой котрих гнали до Прута, Була дорожвнька барзо крута;
7
Котрих до Бузька,
Була дорожвнька барзо грузька;
А которих до Хотина,
То, біжучи, потопили...
Отже, своєрідне географічне розташування території Хотин-щини з давніх давен обумовлювало його розвиток. На перехресті багатьох шляхів, які вели із заходу на схід і з півночі на південь, Хотинська земля впродовж віків була постійним полем військо-вих зіткнень, багато разів переходила із рук в руки. Нею володіли польські пани, турецькі феодали; неодноразово визволяли запо-розькі козаки. I тільки на початку XVIII ст. туркам удалося оста-точно закріпитися у краї. Для утримання турецького гарнізону й ремонту укріплень була створена так звана Хотинська райя (мілі-таризована зона), куди було включено сто навколишніх сіл. Уся влада на території райї, яка безпосередньо була підпорядкована турецькому султану, зосереджувалась у руках Хотинського паші. Озброєні загони турецьких яничарів роз'їжджали по селах, відби-рали у населення продукти, а людей забирали у полон і відправ-ляли на невільницькі ринки.
Рятуючись від податків та грабунків, люди масово тікали у відда-лені гірські місцевості, а інколи цілими селеми переселялися в Украї-ну, в землі Війська Запорізького. 3 Хотинської райї частина населен-ня тікала на Буковину.
У XVIII - XIX століттях древнє слов'янське місто чотири рази штурмували російські війська. У березні 1736 року почалась росій-сько - турецька війна. У серпні 1739 року в районі сіл Ставчани, Не-добоївці відбулася кривава битва.Турецькі війська зазнали поразки. До складу російської армії увійшло понад тисячу буковинців - доб-ровольців. У бою під Ставчанами хоробро бились із ворогом росія-ни, українці, грузини, молдавани, буковинці. Хотинський гарнізон на чолі з Кончак- пашою здався в полон. Яничарський ага вручив російському командуванню ключі від Хотинськоїфортеці.
Через 30 років, тобто в 1769 році, під стінами цитаделі на Дністрі знову точилися битви між російськими і турецькими військами. Вій-ська під комондуванням князя Голіцина 19 квітня 1769 року розбили
30-тисячний гарнізон Кареман-паші під Хотином. Влітку 1787 року росіяни знову штурмують Хотинську фортецю і здобуваютьїї. I тільки під час росйсько-турецької війни 1806 - 1812 років Хотинщина була остаточно визволена від багатовікового чужоземного гніту. У 1807 році російська армія блокувала фортецю і примусила іїздатись. Від-ступаючи, турки майже повністю зруйнували Хотин. За Бухарестсь-ким мирним договором 1812 року це місто ввійшло до складу Росії і стало повітовим центром Бессарабськоїгубернії.
Приєднання до Росії Бессарабії- відсталої, спустошеноїтрива-лими війнами і варварським пануванням турків, об'єктивно мало деяке прогресивне значення. Зростало населення, відкривались школи. Але соціально - економічне положення населення Бессара-бії було вкрай важким. Царизм приніс з собою посилений феодаль-но - кріпосницький гніт.
Хотинщина була провінційним, глухим закутком Російської ім-перії, проте всі політичні події, які відбувалися у Росії, Україні відлу-нювались у краї. Тут відгукнулося повстання декабристів, у зв'язку з чим у Хотині царським урядом були проведені арешти. У Хотині зна-ходився один з 3-х центрів організвції грецьких патріотів, які готува-ли грецьке повстання 1821 року й організовували йомудопомогу.
Піднесення революційного руху в Росії наприкінці XIX- на по-чатку ХХст. позитивно вплинуло і на розгортання боротьби у Бесса-рабії. У багатьох містах, в тому числі і в Хотині, виникають соціал - де-мократичні групи. Хотин став пунктом, через який переправлялася нелегальна література.
Луна російської революції 1905 - 1907 років докотилася й сюди, до далеких дністровських берегів, відбилась об Карпатські гори. У Хотині страйкували робітники друкарні, цегельних заводів, гураль-ні, підмайстри та учні, прокатники, які вимагали підвищення зарпла-ти, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці, усунення най-більш ненависних чинів поліції, припинення війни на Сході.„Червоні півні"заграли над панськими маєтками. Мужні борці за свободу Ки-рило Горальчук- Коханий, Тимофій Бабій - Самсонов, учителі Давид Федоруца, брати Андрій та Володимир Горбенки, брати Андрій та Яків Дудниченки, Валерія Мальська та інші розповсюджували листів-ки із закликами повалення самодержавства.
9
У термінову порядку в Хотин прибув сам бессарабський губерна-тор Харузін. 12 квітня 1907 року він телеграфує міністрові внутрішніх справ Столипіну:„Прибувши в Хотинський повіт, зробив обТзд усіх сіл неспокійної його частини, що зветься Буковиною. Поблизу села Кліш-ківці зорано поміщицьку землю. Стражники і драгуни зігнали з поля 200 порушників, 44 заарештували..."Хотинському справнику губер-натор нагадував про необхвдність застосовувати зброю проти селян.
Багато учасників революційного руху опинились у тюрмі або на засланні.
Великий вплив на тодішню молодь мали революціонери всіх мастей, яких царська влада висилала на окраїни Російської імперії, якою була тоді Хотинщина. Серед них були такі вчителі як Т. П. Біло-зоров, А. Н. Топчієв, Д. А. Корецький та ін. Вони не лише вчили своїх дисциплін, але й запалювали юні серця ненавистю до кривди, жа-данням свободи, закликали любити людину праці.
Перша імперівлістична війна принесла буковинцям не мало страждань, руйнувань, злиднів. У Хотині дислокувалися частини 8 -ї російськоїармм'Південно - Західного фронту.У 1916 році місто було одним з опорних пунктів російськоїарміїдля підготовки і здійснен-ня Брусилівського прориву у напрямку Карпатських гір.
У складі діючоїармії на Хотинщині та Буковині побував Д. М. Кар-бишев,який керувавукріпленням позицій російськихвійськумежи-річчі Прута і Дністра і деякий час жив у Новоселиці. У складі 1 -го ба-тальйону 326-го Белгорайського піхотного полку 82-ї піхотної дивізії тут воював В. I. Чапаєв. В Хотині, а також на захід від села Ржавинці одержав бойове хрещення О. М. Василевський („Дело всей жизни". М. 1974, с. 22, 28 - 30), бував тут і Г. К. Жуков („Восспоминания и раз-мишления". М. 1969, с. 99), у Новоснлиці спостерігав за знівеченою Буковиною один із засновників коміністичної партії СІІІА Джон Рід, який присвятив Буковині нариси„Життя в Новоселиці"і„Ми потрап-ляємо в Буковину" (Рид Дж. Вдоль фронта. М. - Л., 1928, с. 124 - 140).
II. Хотин
у вісімнадцятому
Живе в народі мудрість:„Хто не шанує минулого, той не вартий майбутнього".
Зелена, чарівна Буковина славиться красою гір, бурхливими потоками, широкими придністровськими ланами, дністровськими кручами, каньйонами. Славна вона іменами невтомнихтрудівників. Славний наш край і своїм героїчним минулим, боротьбоютрудового люду за соціальні і національні права.
Кожен шматок землі нашої вкарбував у собі великі діла минуло-го, а імена тих, хто віддав своє життя в ім'я прекрасного, - в пам'яті буковинців.
Бурхливими подіями відзначились на Хотинщині 1917- 1919 роки.Тутбули представники від ЦентральноїРади, Гетьманату, Дирек-торії, яку очолював С. Петлюра. На прикордонну Хотинщину, як ні на яку іншу територію в Європі, претендувало п'ять держав і вісім урядів: Росія (радянська і білогвардійська), Україна (Українська Народна Рес-публіка, гетьманська і радянська), Молдавська Народна Республіка, Австро - Угорщина і Румунія. Події мінялися як у калейдоскопі.
В лютому 1917 року в Росії було повалено царське самодержав-ство. Але Лютнева буржуазно - демократична революція не принесла ні соціального, ні національного визволення українцям. Буржуазний Тимчасовий уряд, який з допомогою меншовиків і есерів захопив у свої руки владу, докладав усіх зусиль, щоб придушити національно -визвольний рух народів Росії. Імперіалісти Антанти, допомагаючи
конрреволюційним силам всередині країни, вимагали від Тимчасово-гоуряду продовження імперіалістичноївійни.Уже в цей час румунські імперіалісти і створена у Кишиневі 21 листопада 1917 р. „Сфатул церій"* підготовляли грунт для загарбання Бессарабії і Північної Бу-ковини.
Після повалення царського самодержавства трудовий люд краю все рішучіше піднімався на боротьбу проти гнобителів. У Чернівцях відбулись масові демонстрації з нагоди повалення царизму, під час яких солдати 8 -ї російської армії Південно- Західного фронту, мешканці міста демонстрували свою солідарність з революційними солдатами і робітниками Петрограда. Над Чернівцями кружляв аеро-план і розкидував листівки з повідомленням про повалення царизму
Колишній солдат 660-го Чернівецького полку М. I. Сєкачов згадує: „Ставлення Чернівецького полкудо імперіалістичноївійни було дове-дене Тимчасовому уряду 17 червня 1917 року, що солдати протесту-ють проти подальшого ведення війни і приєднуються до думки - тер-міново розпочати переговори. Війна народові не потрібна. Необхідне негайне укладення миру, інакше доведеться мирним жителям самим укладати мир. Так ми і зробили, - продовжує у своїх спогадах М. I. Сє-качов. - Припинили на своїй ділянці перестрілку з ворогом і почали брататися з австрійськими і німецькими солдатами."
Негативне ставлення до війни панувало не тільки серед фронтови-ків, але і у всіх частинах 8-ї армії. Це було продемонстровано у червні 1917 року, коли почалась підготовка до задуманого Керенським аван-тюристичного наступу на Південно - Західному фронті. Тоді тільки в 165-й дивізії до складу якої входили полки: 660-й Чернівецький, 659-й Буковинський, 658-й Карпатський і 657-й Прутський, втекло з окопів кілька сот солдатів. Та й ті, що залишились на передньому краї фронту, не захотіли проливати свою кров за інтнреси вікових поневолювачів.
Зрадницький план Тимчасового уряду- продовжувати війну до „переможного кінця"- ганебно провалився. Армії Південно - Захід-ного фронту в безладді відкотились на схід. Правий фланг 8-ї армії опинився на територіїУкраїни, а лівий - на території Румунії. Армія мітингувала. Розгорнулось масове братання, ініціатором якого і на цей раз був Чернівецький полк.
*„Сфатул церій"("Рада краю")- орган молдавської буржуазм. Більшість їїстановали представники реакційного офіцерства, буржуазії, поміщиків.
При підтримці фронтовиків в Хотинському повіті селяни про-тягом осені 1917 року відібрали у поміщиків десятки тисяч десятин землі, багато худоби, інвентаря.
Страйкуючі вимагали негайного припинення війни і укладення миру без анекцій і контрибуцій, скасування воєнних законів.
Населення Бессарабіїі революційні солдати румунського фрон-ту розгорнули боротьбу за соціальну справедливість. 8 - 9 січня 1918 р. в Хотині відбувся IV повітовий селянський з'їзд, який проголосив владу Рад на Хотинщині.
Проте в той час не вдалося закріпити владу Рад. Ще в грудні 1917 року королівська Румунія, підпримана імперіалістами Антанти, розпо-чала інтервенцію з метою загарбання Бессарабії і Північної Буковини.
Головними натхненниками і організаторами збройної інтервен-ціїпроти молдавського іукраїнського народу були імперіалісти СІІІА і Антанти. 10 грудня 1917 р. імперіалістичні уряди Англії і Франціїз відома і за згодою СІІІА підписали таємну угоду про розподіл сфер впливу на території нашої країни. Україна, Бессарабія і Крим за цією угодою входили у французьку зону. Фактичним керівником інтервен-ціоністськоїакціїбоярськоїРумунії, яка виступала в ролі слухняного знаряддя імперіалістів Заходу, був французький генерал Бертелло, який очолив штаб союзних військ в Яссах.
Для загарбання Бессарабії боярська Румунія кинула великі військові сили, яким вдалося в середині січня 1918 р. захопити Кишинів, південні і центральні частини Бессарабії. Майже всюди інтервенти зустрічали рішучий опір збройних загонів молдавських та українських робітників і селян. В боях з інтервентами під Бен-дерами, Рибницею, Болградом, Вилко-во й в інших місцях разом з українцями, молдаванами            і
росіянами брали участь румунські революційні загони, що були організовані в Одесі.
Румунський                  соціал -
демократичний комітет дії, який в той час знаходився в Одесі, звер-нувся з маніфестом до румунських військ, закликаючи румунських робітників і селян, одягнутих у військову форму, виступити проти інтервенції і повернути зброю про-ти власної буржуазії: „Поверніть зброю проти тих, що погнали вас проливати кров бессарабських братів. Поверніть зброю проти
Зворотній бік світлини із автогра-фом Михайла Сєкачова
ї^л» ПЧ'< I /?//,.
М. I. Сєкачов, колишній солдат 660-го Чернівецького полку, 165-їпі-хотної дивізії, яка входила до складу 8-ї армії Південно-Західного фронту,
член ревкому. Грудень 1917 року
ї. Ч'іаЗєсмЛу* .&
Уі-
*£ .І^хі.Х'.
1, У-е/ и-с-^уе*.
іс£іх***6*т-
Мітинг на Австрійській (нині Соборній) площі Чернівців з нагоди повалення царизму в Росіїв лютому 1917 року
ваших командирів - вбивць. Поверніть зброю проти тих, хто вас ек-сплуатував і вбивав, коли ви в мирний час просили землю і волю". (2. с.39).
Просування румунських інтервентів на північ Бессарабії, в райо-ни Північної Буковини, зустріло рішучий опір місцевого населення; інтервенти зазнали великих втрат. Важливе значення в керівництві збройною боротьбою проти інтервентів мало створення наприкінці січня 1918 р. в Могильові - Подільському Бессарабського Централь-ного Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських і солдатсь-ких депетатів з предстаіників Рад Бельцьського, Хотинського і Соро-цького повітів. ЦВК координував своїдіїз Військово - революційним комітетом 8-ї армії, що була розташована на Поділлі. Центральний Виконавчий Комітет і Військово- революційний комітет 8-ої армії звернулися до населення Бессарабії з відозвою, в якій закликали їх до самовідданої боротьби проти іноземних інтервентів.„Хай же всі, хто хоче взяти участь у вигнанні румунських та інших гнобителів з Бессарабії, - говорилося у відозві, - йдуть до нас, приєднуються до наших військ".
Велику роль у мобілізації сил на боротьбу із румунськими інтервентами відіграв V повітовий селянський з'їзд Хотинщини, який відбувся 18 лютого 1918 року. У своїх постановах про владу, про мобілізацію, про продовольство з'їзд висловив рішучість населення повіту спрямувати свої зусилля на боротьбу з іноземними загарбни-ками та їх прислужника-
Першотравнева Ьемхтстрація в Чурнівцяху 1917р.
Успішні наступальні операції революційних частин, які розгорну-лись наприкірці лютого 1918 р. , змусили Ру-мунський уряд за зго-дою дипломатичних і військових місій держав Антанти шукати мир-них шляхів вирішення військового конфлікту з
15
Радянською Росією і Україною. Після мирних переговорів, що трива-ли 5 - 9 березня 1918 року в м. Одесі і Яссах, бала підписана угода, за якою боярська Румунія зобов'язалась протягом двох місяців вивести свої війська з Бессарабії. Румунське військове командування, згідно з угодою, відмовилось від права проводити на території Бессарабії арешти і взвгалі виконувати будь-які судові і адміністративні функції.
Підписуючи цюугоду, Румунський королівський уряд не збирав-ся її виконувати. Він хотів лише виграти час, щоб уникнути розгрому своїхвійську Бессарабіїі втриматисьтам дотого часу, поки підійдуть з півночі йому на допомогу австро - угорські інтервенти.
12 квітня 1917р. Центральна Рада на розширеному засіданні розглянула питання про Бессарабію, прийняла резолюцію, яка була направлена румунському уряду у формі декларації, де підкреслюва-лось, щоУкраїнська Народна Республіка вимагаєздійснення вільно-го волевиявлення мешканців тих частин Бессарабії, які заявили або вже заявлять про своє бажання належати до України. (3. - с. 191). Од-нак румунський уряд на це ніяк не реагував.
Вторгнення австро - угорських загарбників, за згодою боярської Румунії, в північні частини Бессарабії і просування їх через окупо-вані румунськими військами південні райони Бессарабіїв напрямку Тирасполя - Одеси значно погіршило становище революційних сил. Отже, крім румунських королівських військ, що насувалися з пів-дня, в Північну Буковину та Бессарабію вдерлися австро- угорські інтервенти, закликані на Україну разом з військами кайзерівської Ні-меччини Центральною Радою. 28 лютого 1918 р. вони окупували Но-воселицю, Хотин, Атаки та ряд інших населених пунктів, захопивши залізничну магістраль Чернівці- Новоселиця- Окниця- Могилів -Подільський. Таким чином, Хотинщину (південну частину повіту) загарбали румунські та австро - угорські інтервенти. Багато повс-танців і партизан Хотинщини разом з революційними солдатами 8-ої армії відступили до Могильова - Подільського, а потім далі в глиб України, де вони взяли участь у боротьбі за владу Рад.
Учасник Хотинського повстання Я. Г. Барчук з с. Гвоздівці у своїх спогадах зазначає:„Коли було завершено весняну сівбу, в с. Гвоздів-ці і в увесь Хотинський повіт вступили війська Авсрії. У цей час ру-муни вже господарювали в інших повітах Бессарабії, де їм вдалося
вогнем і мечем придушити протести населення, що в багатьох ви-падках виступало зі зброєю в руках. Окупанти скасували всі рішення сільревкому, розпустили його, членів сільревкому арештували. На селян, що одержали землю, наложили непосильну контрибуцію на користь поміщика, який прибув з ними. При стягненні контрибуції селяни піддавались побоям, знущанням". (5. - с. 195 -196).
Над Хотинщиною, як і всією Північною Буковиною, нависла чорна ніч панування іноземних загарбників. Всі реврлюційно- де-мократичні організації трудящих- Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, земельні комітети тощо були розігнані, а їх активні діячі кинуті до в'язниць. Під охороною окупантів і місцевої жандармерії повернулися до своїх маєтків поміщики, які влаштову-вали розправи над селянами, стягали з них контрибуцію.
До керівництва земством прийшли великі бессарабські поміщи-ки - Крупенський Н. М. і Казимір Н. А.
Представники української Центральної Ради, які незадовго до окупації австоро- угорських військ, прибули у Хотин, окупанти не дивлячись на„союзницькі"відносини з Центральною Радою, швидко і безцеремонно прогнали:„Повідомляю, що призначений вами ко-мендант висланий з м. Хотина австрійськими властями"- так пові-домляв у Київ військовому міністру УНР Хотинський повітовий комі-сар Української Ради Лискун. (6. - с. 32).
Фактично влада у Хотинському повіті перейшла до рук спеціально створеної австро - угорським командуванням „Гру-пи управління" на чолі з генералом Генебергом (Чернівецький облдержархів, ф. Хотинської земської управи, спр. № 474, л. 21. 1918 р.). Міське і земське самоврядування, на чолі яких стояли крупні поміщики, ретельно виконували волю австро - угорських загарбників. Встановилась військово - поміщицька диктатура окупантів. Міський голова на вулицях міста вивішував одну за одною об'яви, в яких заборонялись всілякі збори і мітинги, хо-дити у вечірній час і т. п.
Земська управа в свою чергу розсилала по волостях і се-лах Хотинського повіту аналогічні по формі і змісту об'яви. Так, в одній із об'яв селян зобов'язували протягом семи днів розраху-ватись із земським податком, погрожуючи тим, що у випадку не-
 
17
 
 
сплати „винні будуть відповідати по закону воєнного часу, тобто розстріл". Розправи і екзекуції відбулись по всіх селах повіту, про що свідчать сотні документів, які зберігаються в Чернівецькому об-ласному державному архіві. Селян, колишніх фронтовиків, пороли шомполами, різками. В одній із скарг зазначається:„Нашу общину, яка складається із 654 господарств, австро - угорські власті, які знаходяться у с. Васкауци (тепер с. Вашківці Сокирянського райо-ну) пригнічують, гвалтують, б'ють, грабують, забирають підводи, сільськогосподарський реманент..." (5.-е. 47).
Кожне село повинно було сплатити певну контрибуцію, а хто не мав грошей - нещадно били, доходило до 95 ударів різками. На-селення Бессарабії не підкорилось поневолювачам. Воно активно протестувало проти насильства і знущання іноземних загарбників, виступало проти них зі зброєю в руках. У важких умовах воєнно-поліцейського режиму і кривавих репресій робітники і селяни вели самовіддану боротьбу за своє визволення. Коли окупанти ввели у грошовий обігсвоїкрони (1 карбованець„романівський"прирівню-вався 2 кронам австрійським), населення рішуче відмовилось прий-мати крони.
Яскравим прикладом єдності дій, спільноїборотьби робітничого класу України і Молдавії проти іноземних загарбників був загальний страйкзалізничників,якийрозпочавсявсерединілипня 1918р.ітри-вав більше місяця, охопивши головні залізниці України, Бессарабії, Північної Буковини та Полісся. Страйк паралізував залізничне спо-лучення України і Північної Буковини з Німеччиною і Австро - Угор-щиною, він значною мірою сприяв зриву планів австро - німецьких окупантів щодо вивозу хліба і награбованого майна із загарбаних територій.
Листопадова буржуазно - демократична революція в Німеччині викликала крах німецької окупації України. У жовтні 1918 року внаслідок розвитку революційного руху розвалилась клаптико-ва Австро - Угорська імперія. Все це відкривало шлях до швидкого визволення з-під ярма іноземних загарбників. В кінці жовтня 1918 р. останні австро - угорські частини залишили Хотинщину.
Скориставшись відступом австро - угорських роздрібнених військових частин, підпільні групи, сільські комітети, партизани
 
 
роззброювали їх і переховували боєприпаси у потаємних місцях. У своїх спогадах активний учасник Хотинського повстання та громадянської війни Терентій Леваднюк зазначає:„1 листопада до нас у село (Данківці- К. С.) зайшла обозна частина австрійських військ і зупинилась на ночівлю. На 11 годину вечора голова комітету Леонід Руснак нелегально зібрав у школі членів комітету і дав коман-ду в цю ніч напасти на австрійців і забрати зброю. Наступ був вда-лий. Налякані австрійці (мова йде про австро - угорських окупантів) розбіглись хто куди, залишивши зброю і багато коней. В цю ніч ми захопили 15 ящиків бомб, 500 гвинтівок, 6 кулеметів і багато боєприпасів. Захоплену зброю ми заховали в шкільному підвалі." (Чернівецький краєзнавчий музей, далі ЧКМ, фонди, інв. № 12345 -III - 573, стр. 467-468).
Вхід до підвалу було зруйновано і замасковано - відмічає у своїх спогадах секретар підпільного комітету села Данківці Оленв Руснак -Коли зайшли румунські окупанти, їм не вдалося виявити таємний склад зброї, яку було використано згодом учасника-ми Хотинського повстання. (5. - с. 343).
Винятковою відвагою просла-вив себе у дні Хотинського повстан-ня колишній Георгіївський кавалер російської армії Василь Кандиба. Разом із своїм братом Андрієм він обеззброїв батальйон австрійських солдатів. Групв хотинчан Сергій Туховський, Микола Дубчак, Павло Гибай з гранатами в руках наказували відступаючим австрійським воякам скласти зброю.
Іноді австрійські солдати самі розправлялись із своїми офіцерами, добровільно залишали зброю. Це дава-ло їм можливість безперешкодно доби-ратися до дому.
При царській Росії буЬинок земськоїуправи. Тепер сіпьськогоспоЬарський технікум.
 
 
Активний учасник Хотинського повстання Д. I. Капустін, родом із с. Владична згадує, що при відступі австро- угорських окупантів по шляху Хотин - Недобоївці - Новоселиця,„створювались партизанські загони, які з успіхом обеззброювали австрійські військові частини і відбирали награбоване ними майно і зброю" (5. - с. 258). Партизани зброю закопували, переховували в руїнах староїХотинської фортеці.
Жителі міст і сіл Бессарабії та Північної Буковини проганяли австрійських старост, жандармів, обирали своїх старост, створюва-ли земельні комітети, яким було доручено вирішувати питання про землю. Селяни відмовлялися сплачувати податки, захоплювали і ділили поміщицькуземлю, хлібта реманент.
В Хотині, Чернівцях, Сторожинці владу фактично взяли озброєні робітничі загони. Залізниця Чернівці - Могилів- Подільський кон-тролювалась робітниками і революційними солдатами. 3 листопада 1918 р. в Чернівцях відбулося багатотисячне народне віче, на якому були присутні представники з усіх кінців Північної Буковини. Крім міського населення в ньому взяли участь близько 40 тис. селян. Учасники віча одностайно висловились„за прилучення австрійської часті української землі до України"
Однак на перешкоді до здійснення заповітної мрії трудового люду Бессарабіїта Північної Буковини об'єднатися зі своїми братами в єдиній Українській державі стали румунські загарбники, які за зго-дою і допомогою американських та англо-французьких імперіалістів в першій половині листопада 1918 року окупували Бессарабію і Північну Буковину
Уже після першої звістки про революційні подіїв Австро -Угорщині група поміщиків і духовенства, очо-лювана поміщиком Крупенським, на-стоятелем хотинського собору Гри-мальським і головою Хотинського земства Гачкевичем, під приводом
Капустін Д. I. (1890).
Учасник повстання в с. ВпаЬична
та громаЬянської війни
 
 
начебто „запобігання анархії " звернулися до румунського уря-ду з проханням ввести в повіт румунські війська. А гетьманський староста, який згодом перейшов на службу до Директорії (Симона Петлюри), у спеціальному оголошенні повідомляв про наступний прихід румунів і застерігав населення повіту від спроб чинити оку-пантам опір. (6. - с. 42).
7-8 листопада 1918 р. три загони румунських військ- пер-ший з боку залізничної станції Окниця, другий з Єдинецької волості і третій з містечка Липкани - здійснили наступ у напрямку Хотина. Події розгорталися так швидко, що робітникам і селянам не завжди вдавалось організувати оборону проти наступу румунських військ (збройний опір окупантам вони вчинили біля ст. Окниця, с. Атаки та в деяких інших місцях).
9 листопада начальник 1-ої кавалерійської дивізії румунських військ генерал Давидоглу захопив містечко Бричани, де опублікував „Повідомлення № 1", в якому писалось, що вся Бессарабія в цілому приєднується до Румунії. (6. - с. 40.)
Уруїнах старої Хотинської фортеці повстанці у 1918 р. переховували зброю відібрану у відступаючих австро - угорських військ. Фото 1915 р.
 
 
10 листопада 1918 р. румунські війська окупували Хотин і Ново-селицю, а 11 листопада - Чернівці. Після страхіть австро - угорської окупацм'Хотинщині довелося терпіти сваволю і знущання румунсь-кихзагарбників.
Командир 2-ої кавалерійськоїбригади полковник Морузі видав оголошення про те, що румунські військові власті окупували м. Хо-тин нібито„з метою збереження громадського порядку та спокою..." Полковник застерігав:„Підбурювання проти порядку і спокою буде суворо каратися".У своїй об'яві 11 листопада Морузі наказував насе-ленню Хотина не пізніше 12 годин того ж дня здати всі види зброї.
Вже наступного для виявилось, що то за„порядок і спокій". Кри-ваві розправи, грабування, примусову румунізацію принесли нові окупанти на своїх багнетах. У селян відбирали землю і хліб. У від-повідь до насильства хотинці готувались до боротьби.
15 листопада хотинський комендант майор Попеску наказав терміново зняти всі вивіски, написані українською і російською мо-вами і замінити їх на румунські. У школах заборонялось вести занят-тя цими мовами.Дерор, реквізиції, п'яні оргії румунських офіцерів і солдатів, масові арешти і розстріли - ось картина життя населен-
ня повіту в листопаді - грудні 1918 р. ",- писав Л. Я. Токан -
|;^;; обьявленіе*. .-:
У;'* •••;' :—г—щ '•■''''■■ :'•'-':■
.:' 'І'По погучшюж. и&яШть, Руиннскія
вОЕсга а?,хоДЕїся па ставцін Ларга в м> к.
Дка^авя кь Еіду чвго-прибвїів нхь вг г.
Хотввь. сяздзотм го саиоиь свороиг врв-.'кейи. _.;?,                     _
•Цроіпуіваееявяів гор.
по' дрежввЖвозшо:
ивлвців (трЦл&гагі точно испоіиять свои ' служебнвя ретма»
кавихт. вайушіеніВ, ст. чьей іи сч
овн нв*исх«даіл
ВсяЕ'овЖаіАренй проаввбеїв 6ввпор|С!(ом>!
должно Оіїїь подамвЕО тотчкеь-же сшшіш.:
Р'Іішетєзье^к^ ЕІраяг.':,. ■ ■" ,'' ; -'
один з організаторів Хотинсько-го повстання.
Румунські солдати і жандар-ми вдирались в села і міста, гра-бували населення, відбираючи домашні речі, худобу, хліб, про-дукти харчування тощо. Для придушення селянських заво-рушень румунське командуван-ня надсилало в села каральні експедиції, які чинили масові
екзекуції. За найменшу прови-ну, непокору властям, протест
Оготюшення Хотинського повітового
старости. 10 пистопаЬа 1918 р.
22           ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
проти насильства румунські окупанти катували украінських і мол-давських робітників та селян.„Офіцери проходили в будь-який бу-динок, - писала у своїх спогадах Г. Галанська, вчителька з села За-рожани Хотинського повіту, - забирали речі, брали до себе жінок, за найменший опір били нагайками, прикладами, шаблями". (4. - с. 50)
Хотинський повіт, як і інші райони Північної Буковини, окуповані румунськими військами, перебував фактично у стані воєнноїоблоги. Всю владу зосередила у своїх руках румунська військова адміністра-ція. Окупанти проводили політику насильницької румунізації, жорс-того переслідували селян і робітників Бессарабіїі Північної'Букови-ни за їх любов до своєї мови і культури.
Ще до повстання на околицях Окниці румунські окупанти під керівництвом генерала Єпуре розстріляли з кулемета біля 400 чо-ловік (місцевих жителів і солдат старої російської армії), які не встиг-ли перейти Дністер. (5. - с. 319 - 320).
Напередодні повстання місцевий хотинський житель Пилип Казанецький (народ називав його„Філька") за розпорядженням ко-менданта Попеску був розстріляний у парку біля церкви за те, що він начебто говорив, що скоро прийдуть з-за Дністра і звільнять нас.
Анрі Барбюс в книзі „Палачи" так описує це звірство окупантів: „Жители Хотина бьіли собраньі барабанньім боем в обществен-
ньій сад, где им представилось ужасное зрелище: сапожник Василий Филько бьіл привязан к дереву, тело его залито кро-вью, одежда висела клочьями. Он бьіл окружен генералами и офицерами, среди которьіх на-ходился главнокомандующий оккупационньіми войсками ге-нерал Броштяну (тот самьій, ко-торьій хвастался тем, что прика-зал потопить в Днестре в начале
Оготюшення румунського попковника
ОБЬМЛШЕ ігз
'' ' . :~;.^ у——■-------ЧЄ*3-------------------
Румьщскія военкьія сластл оккупвровали г. Хотниі. еь цілью йохраненіз обществешіаго шрядка в епокой-етвія, дадавленія всевозаоашьіх'ь грабеясей и наснлій
і! подпержгькЇЕ вообще погшдка нарушеБнаго в-ь тече-нш чстьірегь л&гь и длз лрбдупрожденїя оккупацш непріятелемг. ■■.                                     :.'.•■-
Возбужденіе крртввь порядиі н споВойстаія будеть етрого 'наказуватьеа. ■ ?.-              ' ~.. ,
Все оружіе: пулеметьї, рутанл боибьг, ружьа, ре-лольверьі, ошгничьи ружья, патроньі к'Ироч. должно бьіть снесе-но егь мклнцна дс 12 час. дня 29 Октября £12 Нояґ>ря} сего 1918 года. .■..'•.''.' ' ■'■•' ^ ■■..'.. Дослї 12 часоат. если у кого либонайдется;іакое-.; нібудь оружіе будегь. еірого ваказаяь ло закоЕамг военнаго времеіш.             '                                 -
■ Хожденїе по улщаігь рйзрт.ше8о''дг: 10 часов-ьБе- ; чєра, воайІ: указаннаго врскеіш-патруля будуть:за- ; дсржнвіігь.я'£рш?шваіг. ■ ■ .,;■■.-:'*. ■ •. '*..-..
Ведигш#: Рубф/ї!я теелая тгть гь : іюлвозні еди-ненін''с^':.:І^^/»гї^^;^рев^;]»$~ друікелюбномг; • отн0Я№:;йі:^'-йєЙгі»'сті*|>ояьі ігйстиато щрвг&Ш^ что;/' д&дп, воітгжнасть вг^иг :к::т^>;жуогьк.;';-;.и:^ї;:!л
. Жс<фх$знтг ЇІ-й І7> <-і<*
. і:****і$&М0РХ9И
про окупацію м. Хотина
11 пистопаЬа 1918 р.
 
 
бессарабской оккупации 8000 большевиков из Сорокского округа) и командующий 4-й дивизией генерал Попеску. Последний с остер-венением наносил ударьі несчастному рабочему, которьій испускал страшньіе крики; другие офицерьі помогали Попеску. Возмущенньім зтой жестокостью жителям об"ьяснили, что Филько приговорен к смерти за большевизм и должен бьіть казнен у них на глазах. На са-мом же деле„преступление"бьіло совсем другое. За два часа до зтого несчастньій осмелился сказать солдатам, что они не имеют права бес-платно отбирать товарьі. Когда офицерьі заметили, что Филько конча-ется под их ударами, они устроили стрельбу по зтой живой мишени. Каждьій удачньій вьістрел сопровождался смехом и шутками офице-ров. Только пятая пуля, попавшая в лоб, прикончила несчастного. Его жена и дети присутствовали при зтой ужасной казни. Тело Филько оставалось привязаньім к дереву в продолжение трех дней, чтобьі служить примером для остальньіх"(Анри Барбюс. Палачи, с. 41).
У наказі № 2 від 14 листопада 1918 р. командир румунської дивізії попереджає населення Хотинського повіту, що особи, які здирають афіші, об'яви, будуть ув'язнені і повинні заплатити штраф 2000 лей, а за„більшовицьку"* пропаганду чекає смерть". (5.-е. 55).
Наведемо цікавий фрагмент із спогадів учасника Хотинського по-встання хотинчанина 3. Д. Завадського:,, Потім прийшов румун (мова йде про румунських окупантів - К. С.) назвав всіх більшовиками. Шапка хороша - більшовик. Чоботи хороші - більшовик. Одним словом - гра-
ОбкладинкакнигиАнріБарбюса"Палачі".М., 1927р. буваЛИ..." (ЧКМ, ф., ІНВ.
№ VI - 2792, л. 28-30). Учасник           Хо-
тинського повстан-ня Пистружак С. X. з с. Недобоївців так характеризує по-няття „більшовизм": „Через солдатів, які повертались додо-му з Росії, а потім від
* Всіх, хто виступав проти ру-мун, окупанти називали "біль-шовиками"
 
 
якихось людей з інших сіл (Ставчани, Зарожани і самого Хотина) по-ширювалися думки, що в Росії встановлена влада бідних, що ділять землю між бідними, а це нам дуже подобалось. Слово„більшовик" вони пояснювали так, що влада знаходиться в руках більшості на-роду і захищає інтереси більшості. Нам теж хотілося такої влади." (ЧКМ ф., Інв. № 12964 - III - 8922, л. 36 - 40).
В інших спогпдах зазначається: „Окупанти встановили вар-варські порядки: грабіж, катування, насильства, згвалтування, що не знало ні меж, ні статі, ні віку. Ходять вояки „Романії Маре" по хатах шукати „більшовиків" і беруть з хати, що їм подобається з домашніх речей і одежі, а тих, що чинять опір, б'ють до втрати свідомості...А при зустрічі з офіцером, солдатом Румуніїми повинні скидати перед ними шапку та вклонятись. "(5.-е. 196).
Гнів і обурення населення на всій окупованій території нароста-ли з кожним днем. Солдати-фронтовики, що повернулися в села, чле-ни підпільнихреволюційнихорганізацій закликали селян готуватися дозбройноїборотьби проти іноземнихзагарбниківтаїхприслужни-ків. Наприкінці 1918 р. за Дністром, в Могильові- Подільському, за ініціативою революційно настроєних втікачів із Хотинського повіту та інших повітів Бессарабії була створена революційно- демокра-тична організація„Союз бессарабців", яка ставила своїм завданням визволення Бессарабії від румунських окупантів. Аналогічні органі-заціїбули створені в Одесі „Комітет спасіння Бессарабії", Тирасполі, Києві („Рада бессарабськихукраїнців") (2. - с. 47).
У м. Хотині діяв„Міжнаціональний бессарабський союз", у складі якого були українці, молдавани, росіяни та представники трудя-щих інших національностей. У глибокому підпіллі за ініціативою революційно настроєних фронтовиків у селах Хотинського повіту створювалися повстанські групи і комітети. В Данківцях повстансь-кий комітет очолив Л. Руснак, у Ставчанах - Н. Адажій, в Анадолах -М. Просвірін, у Малинцях- учитель Д. Чекмак, на Зарожанському цукровому заводі- Ф. Дубковецький, у Кельменцях- колишній політкаторжанин В. Раренко.
У Хотині для координації дій підпільних груп і підготовки по-встання був створений повстанський комітет, тимчасовий орган вла-ди повстанців- Директорія. До її складу увійшли від Хотинського
25
 
 
революціиного комітету, И. I. Волошенко- Мардарєв і Л. Я. Токан, від Кам'янець - Подільського комітету I. Ф. Лискун, Є. В. Лисак і I. С. Дунгер. Директорія розробила план мобілізації і розгортання збройних повстанських частин. Були написані і надруковані листівки із закликом до боротьби, налагоджено зв'язки з повстанськими комітетами в селах повіту, а також з емігрантськими групами на лівому березі Дністра. Чи не найважчою справою було озброєння повстанських загонів.„Якщо були готові плани мобілізації і розгортання збройних частин у повс-танського комітету, проведена робота серед повстанців, - розповідає у своїх спогадах Л. Я. Токан, - то не було ще необхідної для виступу кількості зброї і боєприпасів, ми не підібрали командний склад пов-станської армії. Незважаючи на це, повстанський комітет постановив форсувати підготовку повстання" (ЧКМ ф., інв. № 12345 - III - 5739, л. 25 - 40). Повстання готувалося на весну 1919 р. Але сваволя і терор румунськихокупантів прискорили його початок.
 
 
III. Буремний дев'ятнадцятий
 
В ніч на 19 січня 1919 р. загін повстанців під керівництвом Г. Бар-буци, переправившись в районі Могильова-Подільського на правий берег Дністра, зненацька напав на румунські пости. За допомогою місцевого населення румунські пости були розгромлені, частина ворожих солдатів узята в полон, а частина в паніці втекла. Визво-ливши село Атаки Сороцького повіту, повстанці розпочали наступ на Окницю і Сокиряни. На допомогу повстанцям прийшли залізнич-ники. Вони обладнали бронепоїзд, який під командуванням матроса Г. Муллера з боями просувався до ст. Бирново, завдаючи ворогові великих втрат. (2. - с. 48).
Карта Хотинського повстання 1919 р.
НАПРЯМ НАСТУПУ ПОВСТАНЦІВ
МІСЦЯ ЗАЛЕКЛИХ БОІВ МІЖ РУМУНСЬКИМИ ВІНСЬКАМИ I ПОВСТАНЦЯМИ________________
 
 
Дізнавшись про ці події, Хотинська Директорія вирішила 22 січ-ня 1919 р. розпочати повстання. Одним із керівників Хотинського повстання був Й. I. Мардар'єв. Вумовахжорстокого окупаційноготе-рору він разом із своїми побратимами проводив нелегальні наради в селах повіту, створював бойові групи і таємні склади зброї. У школі, де вчителював Йосип Мардар'єв, була захована зброя.
I ось в ніч з 22 на 23 січня 1919 року піднялися селянські пол-ки - Рукшинський, Анадольський, Данковецький. Кожний з них на-раховував по 1000 чоловік. Ще й ескадрон кавалерії, артилерійський ДИВІЗІОН...І в кожному селі загони місцевої оборони...Ставали в їхні ряди обпалені пожежами боїв фронтовики і зовсім юні сільські хлопці, жінки та дівчата. Брали до рук гвинтівки, а то й просто вила чи коси. Вирушали в бій. Повстання охопило територію від Атак хотинських до Атак Сорокського повіту навпроти Могильова-Подільського.
Під густим кулеметним вогнем, повстанці захопили мости на Дністрі в районі с. Атаки, знешкодили румунську залогу. Загін повс-танців у Жванці, очолюваним Н. Адажієм, завдав удару по румунсь-ких загарбниках з лівого берега ріки. На ранок 23 січня повстанці оволоділи містом Хотином, погнали окупантів за Прут.
Газета „Життя Поділля" від 24 січня 1919 р. повідомляла: „Подробиці повстання біля Хотина такі: об 11 годині ночі з 22 на 23 січня зібралося біля 800 чоловік повстанців біля Хотина в Пригородськім лісі над Дністром (проти с. Ісаківці.- К. С). Повстанці були озброєні тільки рушницями (для полювання), а частина -військовими гвинтівками. Повстанці по берегу Дністра почали на-ступати на Атаки, де було румунами під той час зроблено шанці і встановлено 10 кулеметів. Румуни помітили скупчення повстанців і розпочали стрілянину з гармат та кулеметів. Не дивлячись на силь-ний вогонь, повстанці рушили відкритою атакою на румун, збили їх, захопили кулемети і перебили румун. Решта румун в паніці. Осо-бливо поспішно почали відступати обози в Хотині і за Хотином. Є відомості про повстанський рух в інших повітах по Дністру. Містечко Окниця теж зайнято повстанцями. На Буковині також почався по-встанський рух проти румун."
Йшли на поміч повстанцям українці з Поділля, молдавани з Бессарабії, переходили доїхніхлав навіть румунські солдати.
 
 
Спеціальні загони вирушали за Дністер у села Руда, Гаврилівці, Сокіл, нападали на петлюрівські склади зброїі постачали повстанців гарматами, гвинтівками, кулеметами, патронами, гранатами.
Звістка про повстання на Хотинщині, мов блискавка, облетіла всі придністровські українські села і міста на Поділлі. Жителів цих районів з давніх давен єднали почуття спільного походження -спільність мови й культури, тісні господарські зв'язки. Відразу після початку повстання багато селян Подільського Придністров'я виру-шили на допомогу своїм братам-хотинцям.„Настрій нашого прикор-донного з Бессарабією населення підвищений у зв'язку з зазначени-ми подіями, - писав у своєму повідомленні про Хотинське повстання кам'янець-подільський повітовий комісар. - Делегати селян багать-ох сіл Довжецької та Рихтецької волостей звертаються до мене за дозволом перейти Дністер для допомоги повстанцям". (2. - с. 51).
Звернімось до документів того періоду. Ось телеграма від 24 січня 1919 року начальника 2-го Поділького корпусу військ УНРЛебедєва начальнику штабу отаману Осецькому:,, В 12 годин
Хотинське повстання 1919 р. Худ. Б. Курліков. Літографія
29
 
 
Будинок по вуп. Дворянській
(тепер Незалежності) в Хотині, де зна-
ходився штаб Хотинського повстання
з 23 січня по 1 пютого 1919 р.
Меморіальна дошка на будинку.
ночі з 22 на 23 січня у Хотині піднялось повстання...У 2 години у Жванець до кінної сотні Кармалюка і п'ятої сотні 7 подільського полку, котрі оберігали міст через Дністер, прибули повстанці з Хотина, котрі повідомили, що Хотин вільний від румун і що вони зібрали дві гармати, кулеме-ти, цейхгаузи і просять допо-моги. Після цього п'ята піша 7 поділького полку і кінна кар-малюцька сотні самочинно вступили в Хотин і взяли участь у взятті редута Атаки, зайнято-го румунами. Румуни перебиті. Взято 10 кулеметів". (6.- с 132). В іншому повідомленні Кам'янець-Подільського ко-менданта УНР Гербановського головному штабу зазначається: „Доношу, що в ніч на 23 число повстання проти Румунії. Наші
біжучого січня в Хотині почалося частини, котрі охороняли в м. Жванці переправу через Дністер, по заклику повстанців самовільно пішли: кінна сот-ня Янка Кармалюка, півбатареї четвертого кінно-гарматного полку і п'ята сотня першого пішого Івана Мазепи полку...По певним відомостям, повстання має загальний характер. Ідуть
Меморіальна дошка на будинку, де зна-ходився штаб Хотинського повстання
в шда ;шнку
ЕІЧНІ ІІ9 РОКУ .ЛЇЇИВК'-;"ШТЯВ.
хожькогп лншння
ШН РУМУНСЬКИХ
ПКУПЯНТЄ
 
 
на румун всі без різниці національнастей та возроста...Наше се-лянство співчуває повстанцям". (6. - с. 132 - 133).
Численні донесення, телеграми надсилались до уряду УНР про те, що хотинські повстанці силою забирають зброю із складів на Поділлі. Так, отаман 2-го Подільського корпусу телеграфував до Києва:„Хотинські повстанці забрали у завідуючого гарматним скле-пом 750 рушниць, вінчестеров, шаблюки, кілька мотків телефонного проводу, 20 000 набоїв та ще інше майно". (5. - с. 79).
3 рапорту чиновника для доручень Павловського:„24 січня до складу с. Руда підТхало чоловік 50 повстанців з м. Хотина...забрали 3 гармати, 695 трьохдюймових набоїв. ..,10 кулеметів„Кольта", 10 за-пасних стволів до них, 25 револьверів„Наган", 4 телефони, 2 катушки з кабелем і 10 ручних гранат..." (6. - с. 134).
Грім гармат у Хотині був сигналом до повстання у всьому повіті. У ньому взяло участь понад 30 000 чоловік. Крім того, чимало людей допомагали повстанцям, співчували їм.
Хотинське повстання справило великий вплив на розвиток виз-вольної боротьби молдавського народу. Населення поневоленої румунськими боярами Бессарабії пильно стежили за ходом подій і гаряче бажали повної перемоги хотинцям. Сусідні повіти Бессара-бії надавали їм всіляку допомогу. Отже, проти румунських окупантів пліч-о-пліч бились українці, молдавани, росіяни та представники ін-ших національностей, які проживали по обидва боки Дністра.
23 січня Директорія видала свій перший наказ про суворе до-тримання порядку на визволеній від румунських загарбників те-риторії. В той же день було створено штаб Бессарабської народної армії. У відозві до робітників і селян Директорія проголосила неза-конним приєднання Хотинщини до Румунії і закликала до боротьби за визволення рідної землі від імперіалістичного ярма. Директорія проголошувала відновлення всіх свобод, здобутих народом внаслі-док революції в Україні, які були ліквідовані румунським урядом.
Як зазначає директор Хотинського краєзнавчого музею, нау-ковець Людмила Пастух, що „керівники повстання усвідомлювали справедливість своєї визвольної місії, не хотіли, щоб румунські влас-ті це повстання витлумачували перед Європою, як якийсь злочин-ний заколот анархічних бунтівних елементів проти законної влади".
31
 
 
Тому вони, щоб викрити загарбницький акт Румунії щодо Хотинщи-ни відразу ж звернулись з Нотою до Української Директорії, аме-риканського президента Вільсона, урядів Англії, Франції, України, Німеччини, Австрії, Росії й Італії, в якій викрили загарбницьку полі-тику королівської Румунії щодо Хотинщини, що повсталий народ звільняється від національного і соціального гніту. Висловлювалася надія, що жодна держава не піде проти повстанців. Хотинська Ди-ректорія просила український уряд, як сусідній,взяти на себе пере-дачу цієї ноти вказаним урядам по радіо. Того ж 23 січня Хотинська Директорія звернулася з відозвою до населення повіту із закликом зберігати порядок і спокій, не допускати грабежів, насильств. (22).
Головне в діяльності Директорії було створення військових загонів для боротьби з окупантами. 24 січня 1919 року видано наказ про мобілізацію в народну армію повстанців.У ньому повідомлялось, що Директорія, підтримувана волелюбними силами Бессарабії, вирішила вигнати румунських окупантів зі свого краю, щоб повер-нути завойовану землю і волю. Для того, щоб виконати це завдання, потрібно всім взятись за зброю, а тому:„1. Наказуємо військовому комісару призвати всіх чоловіків, здатних носити зброю, від 18 до 25 років, а в місті Хотині до 40 років; 2. Всіх офіцерів і чиновників колишньої російської армії до 60 років, а фельдшерів до 40 років." Далі в документі зазначається, що мобілізація повинна бути прове-дена в найкоротший строк, у міру звільнення території від румунів. Мобілізовані мусять мати провіант на 4 дні, захопити з собою: ку-лемети, гвинтівки, бомби, ракети, патрони, шаблі,револьвери та ін. Підпис- військовий комісар Дунгер. (Див. ст. автора: Мовою документів. - Рад. Буковина. - 1969. 7 січня).
Командиром народноїарміїХотинщини став капітан у відставці Латій, а комісаром- хотинський учитель, член Директорії I. С. Дун-гер, який 26 січня 1919 року розпорядився: 1. Села Перебиківці, Баламутівка, Онут, Ржавинці, Рухотин, Рашків, Поляна, Колінківці, Грозинці, Малинці, Клішківці, Санківці, Гордівці, Чепоноси, Недобоївці, Зарожани, Владична, Ширівці, Керстенці, Шишківці, До-вжок- посилають мобілізованих в с. Недобоївці в розпорядження капітана Шарапова;2. Пригородок, Арестівка, Рукшин,Хотин і Анадо-ли - в м. Хотині - у розпорядження Хотинського військового началь-
 
 
ника; 3. Дарабани, Каплівка, Ставчани, Круглик, Пашківці, Толбуряни, Михайлівка, Лівинці, Слобода Кишлянська і Кишло-Неджимово (те-пер Подвірївка) - в с. Данківці - в розпорядження командира 2-го Хотинського полку капітана Жуковського. (16).
Всі ці факти свідчать, що Хотинське повстання готувалось про-думано, відзначалось організованістю, дисципліною.
Окрім вищезгаданих полків, було створено спеціальні загони, які поставляли повстанцям гвинтівки, кулемети, гранати.
Одним із повстанських загонів командував робітник Заро-жанського цукрового заводу Федір Іванович Дубковецький, який після громадянської війни став згодом організатором і керівником відомого колгоспу „Здобуток Жовтня" Черкаської області, двічі Герой Соціалістичної Праці, помер у 1960 році. Командував по-встанським загоном також робітник I. С. Нягу, згодом - командир 1-го кавалерійського полку бригади Г. I. Котовського і прославився в боях з інтервентами в роки громадянської війни.
На допомогу хотинцям ішли молдавські селяни. Спільними сила-ми повстанці зайняли станцію Окниця, що мала велике стратегічне значення. Робітники - залізничники обладнали бронепоїзд, який на лінії Окниця - Ларга -Липкани - Новоселиця громив румунських інтервентів.
Хотинське повстання було спрямоване не тільки проти ру-мунських окупантів, але й проти місцевих поміщиків, які за допо-могою загарбників відібрали у се-лян землю.
За наказом Директорії з Хотинської в'язниці звільнили кількасот заарештованих борців про-ти румунських окупантів. Ті, що могли носити зброю, відразу влилися в за-гони повстанців. Були заарештовані і посаджені до в'язниці румунський комендант Хотина капітан Антонеску,
Дубковецький Ф. I. (1894 -1960).
Керівник загону повстанців с. Зарожани,
учасник громаЬянської війни,
Ьвічі Герой СоціалістичноїПраці
 
 
а також Хотинський міський голова Гачкевич, настоятель собору Гри-мальський та інші гнобителі народу, в тому числі до 300 румунських по-лонених солдат.
Керував революційним порядком комендант м. Хотина з 22 січ-ня по 1 лютого 1919 р.учитель Г. М.Журавець.
Переслідуючи румунські війська, повстанці успішно просувалися в глиб повіту. Румунські окупанти в паніці відступали, кидаючи по дорозі зброю і військове спорядження. Іноді їх підрозділи в повному складі здавались у полон. Окремі групи румунських солдат переходили на бік повстанців і брали участь у бойових діях. Протягом кількох днів успіш-ного наступу повстанці визволили від окупантів весь повіт.
У визволених районах вживались заходи щодо мобілізаціїсил для остаточного вигнання румунських окупантів з Хотинського повіту. Ха-рактерним з цього погляду є розпорядження Кельменецького волос-ного виконавчого комітету Рад селянських депутатів від 26 січня 1919 р., яке було розіслане сільським виконкомам:„Кельменецька волосна виконавча селянська Рада повідомляє вам для сповіщення населенню великоїрадості. Наші запеклі і підступні вороги румуни, що деякий час знущались над нами, завдяки хорошій організації, яка пішла від Хоти-на і Буковини, залишили межі нашого повіту. Проте ходять чутки, що
вони сподіваються повернутись назад і знову ще більше будуть знущатися над нами. А тому, щоб цього не трапилося, ми всі як один повинні мобілізуватися. Всіх, хто бажає добровідьно захища-ти свою батьківщину і волю, просимо з'явитись для реєстрації в с. Кельменці в приміщення волості зі зброєю, хто яку має: гвинтівками, шаблями, бом-бами, кулеметами і тому подібним, а також просимо зберігати цілковитий порядок на місцях" (2. - с. 53).
Для забезпечення продо-вольством повстанських військ і
Журавець Тригорій Михайлович -
комендант м. Хотина
в період Хотинського повстання 1919 р.
 
 
робітничого населення Директорія утворила продовольчу комісію. Було попереджено всіх торговців, що самовільне підвищення цін зі спекулятивною метою, розглядати-меться як злочин. Організований повстанським комітетом„Червоний Хрест" забезпечував бійців продо-вольством, медикаментами.
У Хотинському повстанні брав участь і батько автора - Комарниць-кий Іван Васильович, ветеран Першої світовоївійни,кулеметникАмурського полку. У 1916 році на Чорній горі, біля містечка Кути на Станіславщині (те-пер Івано-Франківська область), був важко поранений, під час повстання з кулеметом „Льюїс" тримав фронт біля недобоївських вітряків. Його моло-да дружина Феодосія Митрофанівна
Фотокопія запрошення
беодосія Митрофановна Федоруца
Иван-ь Васильевичь Комарницкій
покоршьііше просятг Вась почтить своимь присутствіемь бракосочетаніє ихь, имгью-щее бьіть вь Срейу 14 Фсвраля 1918 е. вь Св.что-Николаевской церкви вьг. Хотинп, а оттуда пожаловать в* домь нсшьстьі. Танци сь 13 час. дня
Сімейне фото.
Зліва на право Комарницька Феодосія Мит-
рофанівна (1897-1982),
Комарницький Іван Васильович (1890 -
1977) - учасники Хотинського повстання
 
 
(одружились 14 лютого 1918 р. про що свідчить запрошення на весілля, яке чудом зберіглося у сімейному архіві.- Див. фото) разом із жителями Хотина Наталією Олексіївною Федоруцею та інвалідом Першої світової війни Петром Єліферійовичем Федоруцею збирали гроші у жителів Хотина і навколишніх сіл, скуповували сало, випікали хліб і доставляли на бойові позиції(див. ст. автора:„Помічниці". - Рад. Буковина. - 1964.22 січня).
Хотинське повстання викликало революційне піднесення по всій Буковині. Румунські окупанти боялись його поширення на інші повіти краю. 26 січня командуючий румунськими військами в Чернівцях гене-рал I. Задік видав наказ„3 огляду на більшовицький рух на кордонґ'та „спробу викликати заворушення на БуковинГ'румунське командуван-ня оголосило стан облоги в Кіцмані, Заставні, Вашківцях, Сторожинці, Чернівцях. Були закриті всі культурні заклади, заборонені концерти. Після 6 години вечора заборонялось ходити по вулицях.
Посилилась революційно-визвольна боротьба. Так, у знак солі-дарності з повстанцями страйкували у Чернівцях залізничники, де-ревообробники, метелісти.
В одному із наказів зазначалось, що особи, які „вживатимуть зброю проти румунської армії, вважатимуться революціонерами і будуть засуджені на примусову довічну каторгу, або на смерть". В
іншому документі
Наказ командування 8- ою дивізією ген. Задіка
про введення стану обпоги на території
Північної Буковини. 26 січня 1919 р.
від 27 січня 1919 р. повідомляється , що
„населення Буковини негативно ставить-ся до румунських окупаційних властей: у Кіцмані мешканці забрали в окупантів 6 кулеметів, а в Заставні роззброїли          загін
окупантів". (5.- с. 89). В Мамаївцях селяни створили збройні загони на допомогу
СТАН 8БЛ0ГК
Розпорядов ч. 4.
Зі зляду на большевистичн! роарухи іга граішци. як також проти суммежаої области Бессарабні звер-ненвй яаступ та сторобу ворога, ввк-ликатн й в границих Буковвви неспокій завішуб ся в ці-ш вапобіженя веякому ааколотовн публиіного снокою тя беанеченіхтва держави 8 оповіщенен сеі оповісткн СТДН ОБДОГИ в ціліі его строгостн на повітн Кіцмань, Заставна, ВашвівцГ. Сторо-жянєць, Серет, Чериівцї і місто Чернівці.
36
 
 
повсталим. Газета „Життя Поділля"від 26 лютого 1919 р. повідомила про спробу повстання проти румунських окупантів у м. Чернівцях. „Будапешт. „Пестер Ллойд" зазначає: дня 5 лютого українське насе-лення Чернівців пробувало підняти повстання проти румунського панувння, яке одначе, румуни в зародку задавили".
Повстання викликало паніку в правлячих колах королівської Румунії. Для його придушення стягувались сили з усієї країни. На до-помогу інтервентам прийшли англо-французькі імперіалісти, які пе-редали загарбникам значну кількість артилерії, кулеметів, боєпри-пасів, інструкторів - офіцерів.
Автором виявлено ще один цікавий документ, який ставить крапку над "і". 3 нього видно, як з допомогою імперіалістів, так зва-них "демократичних"держав, шматували українські землі, "наводи-ли порядок". Документ подаємо мовою оригіналу.!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Погано озброєні повстанці завдавали окупантам великих втрат, героїчнозахищаючисвоюземлю. Майжекожнеселоставало ареноюжорстоких боїв.Три дні билися повстанці за станцію Окни-ця. Бронепоїзд не давав змоги перекидати до залізниці військові частини в район повстання. Румунське командування змушене було підтягнути цілу дивізію для наступу на Окницю. Вони кинули в бій регулярні війська, кулеме-
Повний текст телеграми
ти і кавалерійські підрозділи. Ціною значних жертв окупан-там вдалося захопити станцію і почати наступ на внутрішні рай-они Хотинщини.
Повстанці хоробро билися з переважаючими силами ворога. Особливо запеклі бої відбулися в Недобоївцях, Данківцях, Сталінештах (тепер Стальнівці), Колінківцях, Клішківцях, в районі Хотина, під Атаками та інших се-лах. Деякі села було зрівняно з землею, залишились тільки осто-ви пічнихтруб. Наступ румунських
Телеграма подільського губкомісара УНР в Київ Петлюрі про Хоткнське повстання. 29 січня 1919 р.
За одержаними мною відомостями в Хотин-• ському пов. повстання в повному розпалі. Пов-станці не мають гармат і дуже мало гвинтівок. Спочатку румуни з гарматами втекли з Хотина на 30 верст. Тепер скупчилися загальною кіль-кістю 400 чол. піхоти, 100 кінноти при двох гар-матах, піхота має значну кількість кулеметів*. Румуни ідуть на Хотин, лютуючи по дорозі, в селах ріжуть дітей і жінок, в цей момент румуни знаходяться в десяти верстах від Хотина. Жах населення надзвичайний. Офіціально ми додер-жуємось нейтралітету, але якось неможливо ди-витись з боку, як румуни ріжуть дітей та жінок і "палять села Хотинщини, населення котрої е в більшості українське.
Про що доводжу до відома.
Губкомісар Морозовський.
* Ці відомості, звичайно, далеко не повні і відносяться, мабуть, лише до однієї з груп ру-мунських військ, які наступають проти хотин-ських повстанців.
37
 
 
окупантів супроводжувався розстрілами беззахисних стариків, жінок і дітей. Кам'янець-Подільський губернський комісарУНР Морозовсь-кий телеграфував 29 січня 1919 р. С. Петлюрі в Київ:„Румуни ідуть на Хотин, лютуючи по дорозі, в селах ріжуть дітей і жінок, в цей момент румуни знаходяться в десяти верстах від Хотина. Жах населення над-звичайний. Офіційно ми дотримуємось нейтралітету, але якось не-можливо дивитисьзбоку,якрумуни ріжутьдітейтажінокі палятьсела Хотинщини, населення котроїє в більшості українське". (б. - с. 136).
На придушення повстання боярська Румунія направила регу-лярну армію під командуванням генерала Давидоглу, який видав наказ вогнем і мечем знищувати все на своєму шляху. Учасник по-встання з села Рукшин С. В. Куделько зазначає:„Румунські окупан-ти заходили в будинки, стягували з ліжка хворих і літніх людей і розстрілювали їх". Так був розстріляний Іван Іванович Братанюк, Ва-силь Кравецький. А18 стариків роздягнули і вели їх шість кілометрів при 20-ти градусному морозі, а потім розстріляли. Знущались над жінками, дітей виганяли на мороз. Трупи валялись на дорозі і ніхто їх не підбирав. (ЧКМ, ф. інв. № 12345 - III - 5739, л. 305 - 307).
Загони повстанців з усіх кінців повіту з боями відходили до
Розстріл хотинських повстанців. 3 фондів Краєзнавчого музею
 
 
Хотина. Об'єднавши сили вони вчинили жорстокий опір воро-жим військам. Та переважаючі сили румунських окупантів змусили повстанців відступити за Дністер.
Увірвавшись 1 лютого в Хотин, окупанти вчинили страшну роз-праву над населенням. На міській площі розстріляли 500 чоловік, у Недобоївцях- 200, Рукшині - 300 чоловік, Сокирянах- 100...У Недобоївцях із 600 будинків спалено 550, у Рукшині - 300 будинків.
У збірнику документів„Хотин в огне восстания"в акті про злочини сказано:,, Для вбивства застосовували як вогнестрільну так і холодну зброю. Рани були від шабель, штиків і вогнепальні з сильними опіками внаслідоктого, що постріли здійсньовались впритул, на дуже близькій відстані. Окупанти забороняли хоронити вбитих, відповідаючи„Хайїх собаки їдять". В усіх селах, зайнятих румунами іде суцільний грабіж. За-бирають гроші, одежу, взуття, хліб, скотину, меблі. Селян, які чинили опір, розстрілювали. Награбоване майно цілими валками направля-ють вРумунію. Хати спалюють разом ізмешканцями". (5.-е. 391).
Такі села як Пригородок, Ширівці, Владична, Керстенці, Данківці, Недобоївці, Рукшин, Ставчани перетворені в одні згарища. Село Ата-ки горілотри дні.
Братська могитіа Хотинських повстанців на військовому ктюдовищі м. Хотина.
39
 
 
„Вночі можна було читати від зарева палаючих сіл"- читаємо у спогадах очевидців.
Наведемо ще такий факт:„При захоплені села Долиняни королівсь-кими вояками було розстріляно 53 молодих селян. Вони були розстріляні з кулемета, при тому страта супроводжувалась знущаннями. Всі жертви були роздягнуті наголо і в такому вигляді повинні були на морозі чекати розстрілу. А роздягали, щоб„не псувати кулями одежі". (6. - с. 87).
Окупанти не приховували власноїжорстокості:„Більшовицький рух у Хотинському повіті придушений...Сім сіл зрівняно з землею, вбито 5000 повстанців. Помста наших військ триває".
Щодня окупанти вели сотні людей в руїни Хотинської фортеці, звідки ніхто не повертався.
Ще 4 лютого 1919 р. у доповідній начальника Кам'янець-Подільської повітової міліції петлюрівській адміністрації повідомлялось: „По одержаним зараз із Жванця по телефону відомостям, румунське військо сього ранку стріляло по с. Брага і по мосту з Хотина до Жванця. Міст з Хотинського боку місцями згорів..."
Виступ англійського генерала Греклі в Кіцмані 15 травня 1919 р., де висловлю-
ються слова поЬяки румунським військам в приЬушенні Хотинського повстанні
1919 р. Фотокопія. (ЧКМ, ф. інв. № 11974- VII - 5673).
Оотпііог оїі^егі,
Аує/і іп іоИаІиІ Оу«. $/' Іп оііісгиі і)\\ч. сеа таі ргс(юа$А атіа саге ігеЬие авіагі іп Іиріа: е§1е яиіієіиі Іог.
^итаі хиіієіиі охІа$и!иі готап а риіиі $і уа риіеа вифпе ре ассхіі Ьгауі Іиріаіогі готапі, саге ртіп угсііпісіа' Іог аи ІасиІ о сапіііаіс ііе Іисгагі а$а <іс піагс, іпсаі апі гата$ іптагтигіі, си Іоаіе са асєзіі о$Іа$і аи ііє іцуіпз пеуоі хирга отспєзіі. Рі$ига Іог уезєіа зі уоіоаха іті ііа ргоЬа ти1(итігіі Іог зиНсієзІі, са ізі роі Іасс ііаіогіа. 1)іп пспогосігс га/.ЬоіиІ п'а іпсеіаі репіги Оу&, ііаг агі пи арага(і си рісріигііс Ьгауі/ог озіазі готапі саига Пуз. ргоргіє, сі саига Еигорсі іпігс^і сопгга ргітс}ііісі і1і$1ги§аІоагє а Ьоізсуіхтиіиі.
Аргесієт Іо(і засгіїісіііс се ІасеІІ зі ргі\чгіІс рііпс ііс ііаііє}ііе аіс Еигорсі іпігс^і зипі азирга і)уз.
Іп питсіє а!іа(ІІог, іп зрєсіаі аі (агіі теіс, \-а єхргіт аіітіга(іиііса р \а аііис ти1(итігі рііпе (іс гссипозііпіа.
Іієаи іп запаіаієа М. 5. Иє£с1иі ісгіііііаті I рспіги ргоразігса А?о-тапісі Магі.
(С'цуапіагс (ігшіа Іа Со|тапі іп гіиа сіс 15 Маі НІЧ).
 
 
ОкрімБраги,артилерійському обстрілу піддались села на Поділлі- Гаврилівці, Жванець, Ісаківці, Бабшин. В Окниці румунськими               окупантами
розстріляно 165 залізничників-так писала газета „Вісті" (Київ) від 26 березня 1919 р.
За неповними даними було розстріляно і замучено понад 15000 чоловік. На Поділля в су-вору зиму через Дністер прийш-ло понад 54 тисячі повстанців із жінками і дітьми, у тому числі 4000 із зброєю в руках, при 40 кулеметах і 6 гармат. Таким чином, керівникам повстання вдалося не допустити паніки і забезпечити переправу через Дністер на Поділля. Та все ж чимало повстанців загинуло при переправі. Не всюди стояв лід. Були прогалини. Біженці використову-вали рибацькі лодки-плоскодонки, або як їх називали „душегубки". В численних спогадах зазначається, що тисячі і тисячі людей поглинула ріка Дністер, деякі називають циф-ру- до 25% від числа переправ-лених на Поділля, що становить більше 12 тисяч чоловік.
Румунські окупаційні війська наказали сільським старостам придністровських сіл зобов'язати жителів щоденно вирубувати лід на Дністрі, щоб не було можливості переходити річку.„Хто з мешканців
Напис на хресті братської могили
Біля братськоїмогили
Хотинських повстанців
автор книги Сергій Комарницький
та фотокореспондент пресцентру
Міжнародної громадської організації
"Козацтво запорозьке"
по Чернівецькій області
Роман Ластівка.
Місто Хотин, грудень 2008 року
 
 
сіл не підуть вирубувати лід проти свого села, будуть рахуватисьучас-никами більшовицького руху і до них будуть вживатись репресивні міри." (5. - с. 99). Були і такі повстанці, які поблукавши на Поділлі, не примкнули ні до„батька"Петлюри, ні до Червоної армії, а поверну-лись у свої села на Хотинщині. Окупанти їх переслідували, кидали до тюрем, розстрілювали. Так, повернувся у своє рідне село Жилівка, колишній керівник загону селян Іван Васильович Скицько. Жандар-ми його схопили, по-звірячому вбили і кинули у криницю Хотинської фортеці. Батько його заплатив 500 леїв, щоб дозволили взяти сина і поховати.. .(ЧКМ, ф. інв. № VI - 2793, л. 43 - 45).
СотніповстанцівтомилисяутюрмахкоролівськоїРумунії-Край-овій, Жилави, Тиргу-Жіу, Дофтані та інших катівнях. Більше 2000 чо-ловік було засуджено на довічну каторгу. Жодна амністія не розпов-сюджувалась на тих, хто у січневі дні дев'ятнадцятого повстав проти загарбників.
Навіть після придушення повстання звірства окупантів про-довжувались. Бюро українського уряду у телеграмі від 22 березня 1919 р. повідомляло, що полблизу с. Ширівці Хотинського повіту румунський загін солдат виявив у лісі велику кількість жінок і дітей, які переховувались у будинку лісничого. Румунські карателі оточи-ли будинок і запалили його. Всі, хто знаходився у ньому загинули у полум'ї. (5.-е 121).
Звичайно, повстанці Хотинщини, які відчували гостру неста-чу зброї не змогли протистояти переважаючим силам ворога. На дальшому ході боротьби негативно позначилась і розбіжність у по-глядах серед членів Хотинської Директорії. її члени I. Лискун та С. Лисак, як згадують Л. Токан та інші учасники повстання, виступали проти передачі селянам всіх поміщицьких і церковних земель. Вони були проти розширення соціальної бази повстання і залучення до участі в ньому інших революційно-демократичних організацій, що діяли на території Бессарабії. Не погоджуючись з революційною лінією в організіції повстання, Лискун і Лисак виїхали до Кам'янець-Подільського нібито за зброєю і боєприпасами і більше не поверну-лися вХотин.
Позиція Лискуна, одного із керівників Директорії, і деяких інших її членів, зазнала серйозної критики на нараді бессарабських демо-
 
 
кратичних організацій, що відбулася 4 лютого 1919 р. в м. Жмеринці (в нараді брали участь і представники„Бессарабського національного союзу"з Хотина). Заслухавши повідомлення про діяльність Хотинської Директорії,нарадаусвоїйрезолюціївідзначила,що„Директоріясвоєю тактикою не шукала і не шукає об'єднання з іншими революційними організаціями Бессарабії, а навпаки, вносить розбрат, тому нарада вважає це неприпустимим і шкідливим для загальноїсправи і закликає Директорію стати на шлях погодженої роботи, щоб спільними силами всіх синів Бессарабії визволити свою батьківщину від тяжкого ярма узурпаторів-румун". (4. - с 106 - 107).
Зазначені тактичні помилки Хотинської Директорії поси-лювались серйозними недоліками і помилками в командуванні збройними силами повстанців. Як згадує Л. Я. Токан, командуючий повстанськими частинами Латій у найбільш критичний момент за-лишив свій пост і кудись зник. Відсутність твердого керівництва з боку Директорії, невмінняїї командування використати повстанські загони для боротьби проти румунських окупантів, писав пізніше в своїх спогадах керівник повстанського загону, колишній моряк з с. Станілештів (нині Стальнівці) Харлампій Руснак, створило стано-вище при якому кожний загін перетворювався в окремого захис-ника свого села. (5. - с. 346 - 347).
Як зазначають автори історичного нарису „Хотинщина" (3.-с. 203). „досі залишається недостатньо вивченим питання про політичну спрямованість Хотинського повстання". Румунські власті у всіх документах намагалися зобразити його як наслідок більшовицької пропаганди і безпосередніх дій більшовицьких загонів. Так, на радіограму С. Петлюри від 11 лютого 1919 р. із за-питом про придушення Хотинського повстання бухарестський уряд заявив:„...в Могилівському районі, як і в Хотинському, по-рядок було порушено більшовицькими бандами, які переправи-лися через річку Дністер і підговорювали населення порушувати громадський порядок, місцями навіть силою". Як вже відмічалось раніше, румунські окупанти називали більшовиками всіх, хто ви-ступав проти загарбання краю боярською Румунією. Така оцінка Хотинського повстання не була випадковою. Саме тоді відбувалась Паризька мирна конференція, яка мала вирішити долю Бессарабії.
43
 
 
ШТАБА АРМІИ.
г. Хотиігь. ОФФИЦІАЛЬНО.
РазсЬяниня части про-тивника появляются вг Топороупахг и Диноу-цахь. Наши части зани-маютт, вполні надежння позиціи. Обетр'Ьлянннй нашей артиллеріей разг-Зщь нротивника вг рай-оні Диноуцт» при уход*Ь оставилг пулемет'ь и пр. снаряженіе. Активнаго настуяленія нротивника ие наблюдается.
Штабомь получена огь командующаго Могилев-ским-ь отрядомь теле-грамма о занягіи частя-ми отряда ст. Окница и м. Секурянн и обт> ус-пішномг продвиженіи вперед'ь
Также получено доне-сеніе, что отрядь 'гали-
ЦІЙСКИХ'Ь БуКОВИНЦЄВ'Ь
занялг м. Саднгуру.
Прибнвшіе вт> Хотип'ь представители Англій-ской военноїї миссіи вьі-іхали сегодня сь пред-ставителями уЬзднаго земства и Директоріи вгь Недобоуцн, Долинянн, Ставчанн для составле-нія актов'ь о звірст-вахг творимнх'ь Румьі-нами п донесенія обг атомг своему правитель-ству и мирной конфе-ренціи.
йтальникь Штаба Армїи ФШЙПЧУКЬ.
Хвтнгь, 'Гив М. -Іишдввгвра.
Один з примірників бюлетня штабу армїі
 
 
ЙГ Ш
.годт, издлига ПЕРвнйр I, тт*„ " * і:: = Г. ХОТИНА. =.-;
•^ 3-;..;. •;. -,';.- ■■■■________Восгфссенье 24 декпбря 1917 год'а.
ВСТВ^ГРУДЯЩІВСЯ-К'Ь УРІ
26 ДЕКАБРЯ;
д             ТОВАРИЩИ—ТРУЖЕННИКИ!              І
9* ГОЛОСУЙТЕ ЗА СПИЄОНЬ №9.1
СИИСОІУЬ ?» 9 НЬІСТАВЛЕН'Ь'Ср'в. РАВ. и СОЛІЇ. 7ТЕПУ/Г
Газета "Известия", яка Ьрукувапася в Хотині
Один з головних аргументів румунської делегації на виправдання приєднання цієїтериторії- боротьба з поширенням більшовизму і створення санітарного кордону від комунізму. 3 метою виправдан-ня безглуздих жертв і для введення в оману, румуни свідомо і на-вмисно оголосили народний рух більшовицьким.
Насправді ж головною рисою Хотинського повстання була бо-ротьба з румунською окупацією краю. Хотинчани всіх політичних спрямувань (есери, меншовики, більшовики, комуністи-анархісти) не хотіли миритися із жорстоким режимом, який встановили загарб-ники, і тому повстали.
Незважаючи на поразку, Хотинське повстання мало велике іс-торичне значення. Воно переконливо спростувало брехливі запев-нення окупантів протакзване„добровільне"приєднання Бессарабії та ПівнічноїБуковини до королівсько-боярськоїРумунії.
Не дивлячись на поразку, Хотинське повстання стало могутнім вибухом справжнього народного волевиявлення, їх прагнення до соціального і національного визволення і за злуку з Наддніпрянською Україною.
 
 
ДВІ
ЗНАХІДКИ
Нещодавно мєнІ пощастило зу-
стрітись у Києві з професором Олександром Трохимовнчем Юр-ченком — звтором книгн «Хотин-ское восстание»*), старшим нау-ковим праціонїіком Іпституту іс-торії партії ІДК КП України — філіалу Інстнтуту м&ркснзму-до-нінізму при ЦК КПРС. Олі-кс'андр
XI 6%
ДО 50-РІЧЧЯ
Тривалий час було загадкою, чи друкува-лися документи (звер-нення, відозви тощо) під час самого повстання. Адже основну части-ну матеріалів про нього складають лише спогади учасників,які зберігаються у фондах Чернівецького краєзнавчого музею та іншихархівах.
Автору цієїпраці поща-стило свого часу зустрітись з професором О. Т. Юрчен-ком- автором книги „Хо-тинское восстание", який передав Чернівецькому музею з особистого архіву два оригінальних доку-менти, що висвітлюють ще         одну сторінку
революційних подій на Хотинщині. Це, зокрема, бюлетень штабу армм м. Хотина, випущений під час повстання 1919 року, над-рукований у хотинській друкарні Ландвігера. Цей документ свідчить про існування в Хотині штабу армії, начальником якого був Філіпчук. Членів штабу поки що не встановлено.
Фотокопія статті автора "Дві знахїоки" відЗ листопада 1968 р.
хотинського
ПОВСТАННЯ
Трохнмович люб'язио передав на-шому музею з свого оеобистого архіву два оригінальннх докумсн-ти, які внсвітлюють ще одну сто-рінку революційних подій на Хо-тіініішііі
Поред нами бюлетень штабу
т повстания 1919 року.
шйишхі Ь>*а>»йН!іл'ї 1
М|-*м*'^н.аісйй .•іні'лиі-.: евдї' ші\тЩґ,М%ЩЇі■■$№*■■.. Шіщі ■ тптія іуь їіщж-
0ВИ&Ш » Дйрі-ИОрШ ВІ<
Н' шїн>іш і.чніітш, Імьчаььі м:ї <•'» пш.и.1-їіій акш.% 9 '.іії^ст-і.зхї. тво)ніхмхі» Рріи* иами и тішпт чбь
**■ свідчить про існувавня штабу армії в м. ХотинІ, вачальликом якого був Філіпчух. Складу членів штабу покн що не встановлено. Але сам факт його Існувания пе-реконуе в тому, що про стнхїй-ність Хотинського вовставня пе може бутн мовп.
Досі не було відомо й про те, що під час Хотинського повстан-ня діяли загони гадицьких буко-винців. Це ще одяз ееисація для істориків, краєзнавців.
Інший докумеит теж унікальпий; прнмірник газети «Изгаестия» — органу Радн РобІтничих і Солдат-
ськнх депутатів за 24 грудня 1917 року, рік видання перший, номер третій, Вона мала есерівсько-мен-шовицький характер. Але якщо досі булн тількн здогадкн про іс-нування революціиних комітетіа у Хотині, то тепер це підверджує-ться документальио.
Як повідомив професор Інстн-гуту історії АН УРСР Федір І'Іав-лович Шевченко, обндва ложумен-ти надзвичай-ио цінні. Це — ж-колкн того архіву про Хотниське повстаішя, сліди якого дослідии-кн втратнли в рокн Великої Віт-чнзняної війни. Але ж віи десь є. Пошуки тривають.
С. КОМАРНИЦЬКИН, старший науковнй працівник Чсрнівецького краезиавчого
 
 
Але сам факт його існування переконує в тому, що про стихійність Хо-тинського повстання не може бути й мови.
Досі не було відомо й про те, що під час повстання діяли за-гони галицьких буковинців. Це ще одне відкриття для істориків та краєзнавців.
Інший документ, переданий О. Т. Юрченком - примірник газети „Известия"органу Ради Робітничих і Солдатських депутатів м. Хотина за 24 грудня 1917 року, рік видання перший, номер третій. Правда, вона мала есерівсько-меншовицький хпрактер. Але якщо досі були тільки здогадки про існування революційних комітетів у Хотині, то тепер це підтверджується документально.
Обидва документи надзвичайно цінні. Імовірно, що це частина архіву Хотинського повстання, сліди якого дослідники втратили у роки Великої Вітчизняної війни. 3 початком війни цей архів з Чернів-ців потрапив в Актюбинськ, а в 1944 році - до Києва. Подальша його доля невідома.
 
47
 
 
Перебуваючи за Дністром хотинці прославилися на всіх фрон-тах громадянської війни. Як зазначає учасник Хотинського повстан-ня С.Ф. Круглецький „на Поділлі„господарювали"петлюрівці, нама-гаючись набрати вояків для свого„батька" Петлюри. Але даремно. I коли в Камянець-Подільському почав формуватись партизанський загін,ми вступили вйого ряди..."(5.-е. 281). Вскладісформованихв районі Кам'янець-Подільського 1-го і 2-го Бессарабських полків хо-тинці брали участь у боях проти денікінців, білополяків, формувань Тютюнника, Антонова, Матюхіна...
Влітку 1919 р. два полки увійшли до складу 45 -ї Червонопрапорної стрілецької дивізії, у створенні якої брав участь молодий командир Й.Е.Якір. Багато хотинців покрило себе невмирущою славою, пере-буваючи в рядах кавалерійської бригади Григорія Івановича Котовсь-кого та в інших революційних частинах і підрозділах. Звитяжці Хоти-на I. С. Нягу, К. Ю. Шинкаренко, В. П. Кандиба, Л. X Воронянський, Д. В. Каленчук, М. В. Просвірін, Д. Т. Чекмак, М. П. Скутельник, Н. В. Слива, 0.1.Ткаченко, Ф. I. Дубковецький,Я. I. КапустінД. С. Павлюк, М. П. Велич-ко, П. П. Житарюк- Івасюк, К. В. Юцевич, О. Г. Кормуш, Т. Зібраєв, П. Ги-бай, Д Калинчукта багато іншихуславилися на фронтах громадянської війни, на польському фронті, про що розповідають документи тих літ.
Одними з першихбійців і командирів45-їдивізії, нвгороджених орденами Червоного Прапора були відважні хотинці В. Крючков, Л. Воронянський, М. Скутельник, К. Шинкаренко та інші.
 
Г. Барбуца
Керівник повстанського загону
Якір Й. Е.                                        Котовський Г. I. (1887-1925 рр.)
Командир45стр. див.ускладіякої Командир каваперійської бригади, воювапи хотинські повстанці              куди входили хотинські повстащг
Єремецький К. С.                       Величко П. М.                            ТОКАН Л. Я. (1889
Керівник повстанського загону Керівник повстанського загону - 1955) - КОТШШНІй Ч71ЄН
с.Рукшин. Загинув 1921 р.                   с. Круглик. Загинув 1942 р.                                         .. „ '
Хотпинськоі Директпори
Раренко В. В. (1886-1919)
Юцевич К. Ф.
Павлюк Т. С.
Політкаторжанин керівник пов- Начальник штабу кавалерійської Керівникзагонус. Керстенці Начальник станськогозагонус. Кельменці             бригади Г. Котовського                         кінноїрозвідки бригади Котовського
 
 
Просвірин М. В.
Організатор артилерійськоїбате-реї повстанців. Загинув 1920 р.
Чекмак Д. I. (1889-1961)
УчасникХотинськогоповстання Ко-мандир полку в бригаді Котовського
Житарюк-Івасюк П. П.
УчасникХотинського повстання
Руснак Л. Г. (1897-1936)                Капустін Я. I. Учасник Чебан В. Г.
Голова тдтльного ревкому Дан- Хотинського повстання та УчасникХотинського повстання,
ківецької волості                                  громадянської війни.                       член Щвк 4 скл
Рашківський Т. I.
Учасник Хотинського повст., громадянської та Великої Віт-чизняної воєн
КанЬиба В. П. - командир загону повстанців м. Хотина, ветеран бригади Г. I. Котовського
 
 
Чимало з них згодом брали участь на фронтах Великої Вітчизняної війни. Це такі як Микола Васильович Дубчак, Дмитро Васильович Каленчук, Леонід Христофорович Воронянський, Пав-ло Миколайович Величко, Микола Васильович Слива, Костянтин Юхимович Шинкаренко та інші. Від простого селянина із Рукшина до підполковника в роки Великої Вітчизняної війни - такий шлях пройшов Юхим Іванович Цвик. Під час Хотинського повстання очо-лював загін, який брав участь у боях під Недобоївцями, Долиняна-ми, Каплівкою. Після придушення повстання перейшов Дністер, ніс службу в Червоній армії, загинув у Білорусії в 1944 році.
Кавалер орденів Червоного Прапора, ордену Леніна, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького і багатьохмедалей, втому числі і медалі „XX лет РККА"-такий послужний список нагород розвідника Василя Івановича Крючкова з с. Ленківці, активного учасника Хотинського повстання, громадянськоїта Великої Вітчизняної воєн. Людина з ле-генди - так називали його побратими ще при житті. I не дивно. Адже, ще в 1914- 1915 роках Василь Крючков (уже тоді був розвідником) за бойові заслуги нагороджений чотирма Георгіївськими хреста-ми і чотирма медалями (повний бант). Наприкінці 1916 року Крюч-ков був поранений і потрапив до німецького полону. Тричі тікав і тричі його ловили. За четвер-тим разом втеча вдалася. Було це в жовтні 1917 року. А згодом Василь Іванович разом із своїм пластунським полком перейшов на бік революції. Брав участь у жовтневих подіях у Петрограді, січневого повстання 1918 року в Києві. Потім служив у Червоній армії. 1918 року в числі перших на-горождених йому вручено орден Червоного Прапора № 62. Під час Хотинського повстання В. I. Крюч-
Крючков В. I. (стоїть). Під час Першої світової війни. Фото 1916 р.
 
 
ков очолив ревком с.Ленківці. До складу ревкому увійшли також жителі села Г. В. Мартинюк, Ф. М. Герман та інші. Під керівництвом ревкому був створений загін з 150 чоловік. Після поразки повстан-ня загін ленківчан відступив за Дністер. Згодом значна частина повстанців влилася в кавбригаду Г. I. Котовського. Серед них були: В. I. Крючков, Д. I. Соколовський.
Румунські окупаційні власті люто розправилися з повстанцями. Ка-ральний загін, надісланий у Ленківці, спалив хати батька В. I. Крючкова, активнихучасників повстання Г. В. Мартинюка, 1.1. Буката та інших.
Згодом Г. В. Мартинюк потрапив до рук карателів і після знущань був відправлений на каторгу.
Після громадянської війни В. I. Крючков служив у прикордонних військах. У його послужному списку є один дуже місткий рядок:„Тра-вень 1921 р. - січень 1932 р. Виконання особливихзавдань. "За цим записом- довгі і важкі роки служби на кордоні.Тільки на польсько-румунському кордоні під його керівництвом було ліквідовано 73
бандугруповань, диверсійних і
КрючковВ.І.Фото1920р.             ШПИГуНСЬКИХ ГруП. ПІД ЧЗС СЛужби
у прикордонних військах Василь Іванович одержав цілий ряд цінних подарунків, у тому числі і шаблю із золотим накладом.
За два роки до початку Великої Вітчизняної війни В. I. Крючков вийшов на пенсію і перебував на
Членський квиток Крючкова В. I. за № 1334 товариства бесарабців
 
 
лікуванні. Але вже в перші дні
війни повернувся у стрій. В
тилу ворога виконував спец-
завдання. Перед нами текст,
надрукований на клаптику
шовку: „Цим свідчиться, що
пред'явник цього тов. Крюч-
ков Василь Іванович є ко-
мандиром спеціальної групи,
якому слід надавати всіляку
допомогу при виконанні
даних йому доручень". Це
посвідчення було зашито в
одяг і пройшло потім з Васи-
лем Івановичем всю війну.
Не раз він і його товариші
дивились смерті у вічі, але
відомості від них наше ко-
мандування отримувало
важливі і вчасно. Скупі фрази
Крючков В. I. Фото 1965 р.
розповідали і про ворожі ае-
родроми, і про розміщення
частин, і про їх пересування. Під час боїв за звільнення столиці України
Василь Іванович був заступником командира винищувального про-
титанкового дивізіону. Тільки на підступах до Києва його дивізіон зни-
щив тринадцять танків во-
рога. 6 листопада 1943 року
у звільнений Київ, разом з
іншими військами, входив і
підполковник Крючков. За
період проходження служби
В. I. Крючков двадцять шість
разів був поранений і де-
сять разів отримав кантузію.
Останні роки свого життя він
Крючков В. I. Фото 1922р.
 
 
живу Черкасах.
Вони бились, яклеви, і вмирали,яклеви. Високо піднялаїххвиля революціїі високими, небуденними словами розповідають про под-виги тих літ документи.
Перший кавалерійський полк, який був славою і гордістю 2-ої стрілецькоїбригади, в смертельні вогняні атаки водил и найхоробріші із найхоробріших- Іларіон Степанович Нягу, Костянтин Юхимович Шинкаренко, що командував батальйоном хотинських повстанців, а потім був начальником кінної розвідки Бессарабської повстанської армії. Ось стислі військові донесення тих полум'яних літ. Перший кавалерійський полк був направлений для глибокої розвідки в напрямку містечок Мотижин і Ясногородки. Тут він зіткнувся з денікінською розвідкою, вступив у бій з противником на рубежі Дружня - Макаров - Мотижин і розгромив його.
Командир полку Нягу доповідав 28 вересня 1919 року Котовсь-кому „...Повторною нашою атакою противник, діставши рішучий удар, зліва від нашоїкавалерії, яка відрізала йому дорогу для відступу, в паніці кинув три гармати і кілька кулеметів, але завдяки своїй кількісній перевазі, оскільки всю свою піхоту перекинув справа і ро-вернув усі сили проти кавалерійського полку, прорвався і в паніці кинувся відступати, вивозячи все майно. Я з кавалерією кинувся його переслідувати і, не даючи йому зупинитись, гнали його аж до с. Білгородки. Противник перейшов через р. Ірпінь, зазнавши вели-чезних втрат. Розбивши противника, я з полком відправився в м. Мо-тижин, де перебуваю в цей час. Наші втрати: всього двоє убитих ко-ней". [23].
ПідЛюбар'юнаВолинізагинуводинізнайкращихнашихбійців -Володимир Підлубний з Хотина. Жив на тій вулиці, яка тепер носить його ім'я. Коли розпочалось повстання, йому вісімнадцять тільки минуло. Але це був уже досвідчений партизан-розвідник. Бився з денікінцями, двічі поранений, лікувався у госпіталях. А потім знов із ескадроном Миколи Скутельника переслідував війська панської Польщі. Загинув він на гострих клинках поляків, що зняли його з улюбленого коня Гнідка під час шаленої січі в густих колонах ворогів.
На похоронах Володимира Підлубного виступали його по-
 
 
братими - хотинці Кость Шинкаренко, Леонід Воронянський, Олекса Ткаченко.
А ось рядки з наказу по військах Тамбовської губернії про нагородження червоноармійців кавалерійської бри-гади Г. I. Котовського, що відзначились у боях при ліквідації банд Матюхіна та Антонова: „Нагородити орденом Черво-ного Прапора...помкомандира 1-го кав-полку т. Каленчука Дмитра Васильови-ча, що проявив нелюдську хоробрість в боях з перших днів діяльності червоних
партизанів".
Влітку 1924 рю Д. В. Каленчук демобілізувався, закінчив інститут, одер-жав диплом інженера. Працював на но-
НягуІ.С.
Керівник повстанського за-
гону в Сороцькому повіті,
командир полку бригади
Котовського.
вобудовах Харкова та Москви. Радісно
зустрів звістку про визволення рідного краю (28 червня 1940 р. - К. С.). В листах до рідних в село Бурдюг Кельменецького району писав, що скоро приїде на відпочинок з сім'єю. Але кровопрлитна війна перешкодила здійсненню мрії. Дмитро Каленчук знову на фронті. Веде бої під Москвою. У грудні 1941 року
полк, де служив Каленчук, вийшов у тил ворога, знищуючи його комунікації. В перших лавах кіннотників був командир. Північніше міста Клин осколок ворожого снаряду обірвав життя мужнього краяни-на.
Після поразки Хотинського повстан-ня на фронтах громадянської та Великої Вітчизняної воєн прославився і кавалер чотирьох Георгіївських хрестів Василь Кандиба. Г. I. Котовський доручає йому формувати і командувати кавалерійським
Підлубний В.
Учасник Хотинського повстання
та громадянської війни.
 
 
полком. На фронтах громадянської війни подружився з прославленим полковод-цем Миколою Миколайовичем Криворуч-ком, який до того ж згодом одружився на сестрі дружини Кандиби. Ще йшла грома-дянська війна, а він мріяв про навчання, бо за умов царизму і не думав здобути освіту. Демобілізувавшись у 1923 році з армії, Ва-силь Кандиба вступив на робітфак, потім в інститут харчової промисловості. Як відмінника навчання його залишають в аспірантурі. Пізніше в академічних жур-
Каленчук Д. В. - учасник Хотинського повстання,
командир полку в бригаді Г. I.
Котовського, учасник Вели-кої Вітчизняної війни.
налах появляються перші наукові праці Василя Кандиби в галузі хімії. Закінчивши аспірантуру і захистивши кандидатсь-ку дисертацію, він працює начальни-
ком інспекції Міністерства харчової промисловості колишнього СРСР. Від початку і до переможного закінчення війни Василь Пили-пович громить ненависних фашистів, а демобілізувавшись, зно-ву повертається на попередню роботу в Міністерство харчової промисловості. Вийшовши на пенсію, він з сім'єю проживав у Києві. ЯкзгадуєйогодонькаІринаВасилівна,дужехотів, щоб його поховали
в Хотині над Дністром...
Хотинські повстанці громили деніківські гру-пи Мамонтова, Марти-нова, Самсона, гнали з Криму війська Врангеля. Багаті на цікаві бойові епізоди біографіїбагатьох хотинських повстанців. В роки громадянської війни за вміло проведену
КанЬиба В.П. -з донькою Іри-ною. Сімейне фото 1920 р.
 
 
операцію нагороджено маузером командира 1-го ескадрону 1-го кавалерійського полку Шинкаренка Костянтина Юхимовича. Беріг подарунок, коли громив банди Тютюнника на Україні, Антонова на Тамбовщині, і коли після громадянської війни навчався в Київській кавалерійській школі ім. С. М. Будьонного, і тоді, коли був началь-ником прикордонної застави на радянсько-іранському кордоні, ліквідовував банди басмачів.
У кожної людини є дати, які запам'ятовуються на все життя. Саме такою була ніч з 2 на 3 лютого 1920 року для активного учасника Хо-тинського повстання, ветерана громадянськоїта ВеликоїВітчизняної воєн Миколи Пилиповича Скутельника, уродженця Сокирянщини.
Це було на території Одеської області, за 10 кілометрів від станції Березівка. Григорій Іванович Котовський, зібравши на своїй квартирі командирів, читав наказ командира 45-ої стрілецької
Трупа Хотинських повстанців - учасників громадянської війни.
Командир попку бригаЬи Котовського Шинкаренко К. Ю. (Сидить крайній зправа).
Фото з альбому сім'ї Шинкаренко.
Якщо кому відомі прізвища інших - повідомте автора
57
 
 
Червонопрапорної дивізії Й. Е. Якіра:„На-чальнику кавалерії тов. Котовському 3 лютого раптовим ударом захопити рай-он станції Березівка, вжити всіх заходів для того, щоб залізничний міст зберегти в цілості; після зайняття Березівки вислати посилену розвідку в напрямку Євгенівка -Великий Буялик, Ізмайлово - Покровсько-го..."
Всі мовчали. Тоді Григорій Іванович продовжив: „Завдання складне, але ми його будь-що виконаємо. Хочу до-
М. П. Скутельник
дати, що за даними розвідки, у ваго-нах на станції Березівка знаходить-ся полк денікіського генерала Брєдова, а в самому місті - одна кавалерійська частина і два піхотних полки".
На світанку ворог чинив сильний опір, але стрімкий наліт
котовців примусив їх тікати, залиша-
Скутельник М. П. в роки грома-дянської війни
ючи на полі бою багато боєприпасів,
поранених і вбитих. Однак осо-бливий запеклий бій був на станції Березівка. Командир 1-го ескадро-ну Микола Скутельник з кількома червоноармійцями кинувся у вагон, де був генерал Брєдов. Шлях йому перегородили офіцери з охорони ге-нерала, але Скутельник не відступав. Кілька офіцерів втекли, але один з них вступив у бій з Скутельником. Хвилина, друга... Нарешті офіцер не витримав натиску.
Стояв морозний день, а Микола Пилипович змокрів, - нелегко дала-ся перемога. Витерши піт, він підняв шаблю, яка лежала осторонь уби-того, прив'язав її до сідла. Пізніше
 
 
Шабля М. П. Скутельника
відважний воїн не раз рубав нею ворогів.
Влітку 1921 року М. Скутельник відзначився у боротьбі з бан-дою Антонова. В наказі № 41 від 25 вересня 1921 року читаємо: „Повторним орденом Червоного Прапора нагороджується ко-мандир 1-го ескадрону Скутельник Микола Пилипович, який бив-ся з ворогом не знаючи страху, про що може свідчити бій з банди-тами біля села Шеремотка".
Минуло з того часу багато років. Під час конференціїучасників Хо-тинського повстання, яка відбулася в Хотині в червні 1957 року, пол-ковник Скутельник передав цю шаблю Чернівецькому краєзнавчому музею. Біля самої ручки на шаблі викарбувано„Осман". Це, очевидно, прізвище офіцера, якому вона колись належала.
Скутельник доповнив історію цієї шаблі. На зворотньому боці но-жен шаблі викарбувано вершника на коні. Внизу дата- 25. IV. 1941 р. М. П. Скутельник не розлучався з шаблею і в грізні роки Вітчизняної війни. Нині шабля ветерана, здобута в бою з білогвардійцями, знайшла належне місце в музеї. Тут же поруч - його кавалерійські шпори.
Груди прослав-леного командира прикрашали орден Леніна, п'ять орденів Бойового Червоного Прапора, два з яких М. П. Скутельнику вру-чав особисто Григорій
ТоЬинник М. Г. Шлея
59
 
 
Одна із кулеметних команд
45 - оїчервонопрапорної стріжцької дивізії 399 полку,
організованих з учасників Хотинського повстання 1919 р.
 
Штаб і команда зв'язку 398 полку сформованого з учасників Хотинського повстання на польському фронті. Літо 1920 р.
 
 
Котовський, та багато інших урядових нагород.
А ось ще один цікавий експонат музею- кишеньковий годин-ник швейцарського виробництва. Його придбав у Львові листоно-ша з невеличкого містечка Бібрки на Львівщині В. Петровський, що колекціонував рідкісні старовинні речі. Вдома, уважно роздивив-шись годинника, Володимир Михайлович побачив вигравіруваний на ньому напис:„Стойкому защитнику пролетарской революции М. Г. Шлею от реввоенсовета фронта".
Інформацію, яку написав журналіст Г. Тимошенко для агенства преси„Карпати", вмістили кілька газет, в тому числі й хотинська рай-онна газета. Довідались про це наукові співробітники краєзнавчого музею. Почалися пошуки. Дізналися, що власником годинника був Мойсей Григорович Шлей - уродженець с. Керстенці Хотинсько-го повіту. Туди поїхав автор, який з'ясував, що М. Г. Шлей служив у царській армії в чині унтер-офіцера, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. В 1918 році, коли боярська Румунія оку-пувала Хотинщину і робітники та селяни почали підготовку по-встання, він очолив одну з бойових груп села Керстенці. Після при-душення повстання разом з братом Мироном вступив до бригади Г. I. Котовського.
Там був призначений заступником начальника розвідки, слсвив-ся хоробрістю. Не раз здобуті за його участі відомості про ворога ставали у пригоді командуванню. Ось за це сміливого розвідника і було нагороджено годинником.
Про мужність бійця революції свідчать спогади начальника розвідки бригади П. С. Павлюка, керівника повстанців села Владич-на Д. I. Капустіна. Сам М. Г. Шлей помер у 1948 році. Під час голоду 1946- 1947 років його бойова нагорода опинилась в чужих руках, а згодом годинник потрапив до колекціонера В. Петровського, який передав його до Чернівецького краєзнавчого музею. (Див. ст. автора „Напис на годиннику".-„Зориле Буковиней", 1976,23 січня).
Повторним орденом Червоного Прапора був нагороджений пом-командира 2-го ескадрону Воронянський Леонід Христофорович, що звершив безліч героїчних подвигів, завжди попереду свого взводу, вміло ведучи в бій своїх підлеглих. Це він щеу 1918 р. був бійцем зброй-ного загону Одеського ревкому. Напередодні січневого повстання він
61
 
 
повернувся у Хотин і брав активну участь у боях з румунськими оку-пантами. В роки Великої Вітчизняної війни Леонід Воронянський ко-мандував полком і загинув смертю хоробрих у 1942 році.
„Комзводу 2-го ескадрону того ж полку Ткаченко Олексій Іларіонович, який брав найактивнішу участь в усіх боях з бандита-ми, про що свідчить бій під с. Солдатчиною Тамбовської губернії, де Ткаченко з власної ініціативи кинувся в загін бандитів, зарубав 18 чоловік, захопив коня з сідлом". I це робітник з Хотина.
„Червоноармійця 1-го ескадрону того самого полку Чабана Дмитра Семеновича, як достойного сина Червоної армії, учасника багатьох славних боїв кавбригади на різних фронтах..."
А „папаша" Просвірін Михайло Васильович - командтр кінної батареї котовців, якого одна із тодішніх газет в некролозі про його смерть називала „демоном винищувачем", що „під градом куль та снарядів.. .уміло диригував чудовим оркестром гармат"...
Вчитайтеся в ці рядки і оживе у вашій уяві чудесна легенда рево-люційних битв, легенда про безсмертний подвиг героїв - хотинців.
Липень 1920 року був особливо гарячим для бригади, яка доби-вала на Поділлі рештки інтервенціоністськихвійськбілоїПольщі.
11-16 липня розгорілися запеклі боїза Горинку. I тут відзначився хотинець Леонід Воронянський. Коли кіннота, подібно грізному ура-гану, кинулась на ворога, польські батареї відкрили по ній шкваль-ний вогонь. Атака могла захлистнутись. Та у найвирішальнішу хви-лину група бійців під командуванням Воронянського несподівано
напала на польську батарею, захопила дві гармати і всю обслугу. Це набагато полегшило операцію.
У жовтні з Польщею було укладено перемир'я. Однак для котовців ще не на-стали дні миру і спочинку. В районі Літин, Бар,Яруга і на річці Дністер на південний схід від Могилева-Подільського зосере-
Воронянський Л. X. (1896 -1942) Керівник групи повстанців м. Хотика, поміч-ник командира ескадрону бригади Котовського, учасник Великої Вітчизняної війни
 
 
дились залишки врангелівської армії. На ліквідацію їх було кинуто 45-у дивізію і її кавалерійську бригаду. 21 листопада бригада Котовсь-кого вела бої на лінії Кривачинці - Порохня - Гарнишівка - Янушевці -Фрідріховка і о 18 годині ввірвалась у Волочиськ. Останні 5 кілометрів до Збруча бійці галопом промчали під ураганним келеметним і артилерійським вогнем противника, який намагався перемонтува-ти колію залізниці для виведення за Збруч ешалонів і бронепоїздів. Але нестримна атака котовців примусила білогвардійців кинути все і в паніці втекти у Польщу. На залізничних коліях залишилося 2 бронепоїзди, 8 гармат, понад 120 кулеметів, три ешалони паравозів, багато снарядів, гвинтівок, великий обоз і кілька сот полонених. (23).
Це його, Леоніда Воронянського, зустрічала рідна мати з хлібом і сіллю 28 червня 1940 р. на мості Атаки - Жванець.
За великі бойові заслуги Дмитра Чекмака було також нагород-жено орденом Червоного Прапора і значком„Герою революційного руху 1917- 1918рр."
Командир Стальнівецького повстанського загону Харлампій Руснак був політруком, а потім комісаром бронепоїзда № 8. В 1919 році і до кінця громадянської війни він брав активну участь в боях проти деніківців і білополяків, командував бронепоїздом„Воля".
I ще один цікавий документ з архіву:
„Представити до нагороди орденом Червоного Прапора комвзво-ду кінної батареї 45 стрілецької дивізії Леваднюка Терентія Назарови-ча... 13 листопада 1920 року у бою під селом Котюжани в районі м. Сніт-ково тов. Леваднюк з власної ініціативи вийшов зі взводом на відкриту позицію під сильним гарматнимта кулеметним вогнем.. .Використавши слушний момент, наша кіннота пішла в атаку. Ворог кинув підбиті гарма-ти.. .В цьому бою ми захопили багато кулеметів і боєприпасів...
Хто він той безстрашний воїн, що заслужив слова такої похвали?
...Ми сидимо в чепурному будиночку на центральній вулиці Данківців. Сивий, широкоплечий чоловік- господар хати - показує все нові й нові копіїдокументів, що збереглися з часів громадянської війни як свідчення його ратних подвигів. Це він, Терентій Назарович Леваднюк,людиназлегенди.ЦевінповернувсяурідніДанківціучині прапорщика з двома Георгіївськими хрестами на грудях. Як реліквії зберіг документи з часів громадянської війни. Вони - свідчення його
63
 
 
ратних подвигів. Затамувавши подих, слухаємо розповідь про баче-не і пережите.
- Тої пам'ятної ночі з групою своїх односельців Рукшинським лісом дібрався я через Дністер до містечка Жванець, де збирався по-встанський загін. Десь опівночі небо осяяла червона ракета. То був сигнал до наступу. Ми кинулися на дерев'яні мости, що єднали бе-реги Дністра. Шалено вдарили румунські кулемети. Та їх стрілянину заглушило наше могутнє„ура". Години через дві бій скінчився. Загін вирушив на Хотин, переслідуючи королівських вояків. А навкруги по селах уже палали пожежі- то селяни громили жандармські по-сти. Вранці я знову був у рідних Данківцях. На сільському майдані зібралось тисяч зо дві. Чоловіки і жінки одержували з таємного скла-ду зброю, заздалегідь припасену підпільним комітетом села. А на третій день Данківецький полкуже приймавбойовехрещення...
Зліва направо: Кирило Васильович Горальчук - учасник революційних подій 1905 - 1907 рр. на Хотинщині, Терентій Назарович Леваднюк - колишній учасник Хотинського повстання 1919 р. та громадянської війни, Антон Олексійович Глухий, колишній матрос (з 1901 - 1907рр.) на кораблі "Інгул", та ст. науковий працівник ЧКМ Комарницький С. I. записує спогади да збірника "Хотинское восстание". Фото 1967р., с. Данківці
 
 
Пам'ятає Терентій Назарович ту буй-ну рвдість, яку переживали повстанці, здобувши перші свої перемоги. Пам'ятає біль великих втрат, гіркоту відступу за Дністер. Там, за Хотином, йшла жор-стока розправа над його земляками. У Кам'янець-Подільському хотинці, зібравшись на нараду, вирішили слати делегатів у Київ. Парламентаріями об-рали Михайла Просвіріна і Терентія Ле-ваднюка. У Холодному Яру під Таращею зустріли посланці легендарного Щорса. При тій розмові і було вирішено форму-вати бессарабські полки.
Пам'ять зберегла і першу зустріч з Григорієм Котовським, у бригаду яко-
Леваднюк Терентій Наза-
рович (в центрі), служив у
Семенівському полку.
Фото 1916 р.
Учасники наукової конференції присвяченої 50- річчю Хотинського повстання, яка відбулася в Хотині 21 січня 1969 року. Зліва направо: Т I. Кантемір, Т Н. Ле-ваднюк діпяться спогадами з науковцями .Професори (зліва направо) М. В. Берез-няков, А. В. Лихолат, 1.1. Компанієць, 1.1. Слинько
65
 
 
го незабаром влилися тисячі хотинських повстанців, і вікопомні події часів громадянської війни. Бився він з куркульськими бандами та деніківськими полчищами на полях Одещини, визволяв Житомир, Київ; у лютневі люті морози поспішав на допомогу пролетаріям Петрограда, в сніговий буран брав Вознесенськ, дев'ять разів протягом однієїдоби ходив у атаку під Тирасполем, гнав білополяків до воріт Львова, брав участь у Тамбовському рейді.. .Порубаний у страшній січі, повернувся Терентій Назарович на береги Дністра. Як тільки зарубцювались рани, вирушив хоробрий боєць на нове небезпечне завдання в рідне село, де хазяйнували боярські зайди, для підпільноїроботи.
Слухаєш розповідь старого ветерана і наче читаєш літопис полум'яних літ борні, на кожній сторінці якого вписано подвиги хо-робриххотинців.
...Колишнявосьмирічнашкола№2м.Хотина.Тепертутрозмістилася санепідемстанція. Тут протягом 14 років працював талановитий педа-гог, керівник Хотинських повстанців Йосип Іванович Мардар'єв. А сама школа стала своєрідним штабом революційноїборотьби.
Хотинському повстанню передувала значна підготовча робота. У пам'ятні дні 1917 р. Мардар'єв організував у школі збори, на яких роз'яснював людям складне становище на Україні. А пізніше разом із своїми друзями готував робітників і селян до збройного повстання. Конспіративна квартира Мардар'єва була центром його підготовки. Сюди неодноразово сходилися керівники новостворених груп, тут
розроблялись плани збройного висту-пу проти окупантів. Після поразки по-встання Мардар'єв разом з іншими Хо-тинськими повстанцями переправився за Дністер. Влітку 1919 року, виконуючи вказівки Зафронтового бюро при ЦК КП(б) України, Мардар'єв залишився в тилу білогвардійських полчищ Денікіна. Під псевдонімом Іринін він керує партизансь-ким рухом у районі Рибниця - Тирасполь.
Вотюшенко - Мардар'єв Йосип Іванович (1874 -1935), учитель, член Хотинського повстанського комітету, один з організаторів, керівників Хо-тинського повстання.
 
 
Після громадянської війни Мардар'єв активно включився у мирне будівництво.
Життя невтомного бор-ця обірвалося в 1935 році. Але пам'ять про нього збереглась. У 1957 році у Хотині на фасаді будинку, де довгий час вчителю-
вав Й. I. Мардар'єв, встановлена меморіальна дошка.
Закінчилась громадянська війна. Демобілізувавшись з лав Червоної армії, колишні учасники Хотинського повстання оселились майже по всій Україні. Але більшість з них, як свідчать архівні документи, прийшли на лівий берег Дністра і оселились в селах Поділля - Жванець, Ісаківці, Гаврилівці, Брага, Руда, Сокіл, Бабшин, Гринчук, Довжок, Княгинин, Островчани, в містах Кам'янець-Подільський, Могилів- Подільський, Вінниця та багатьох інших населених пунктах. В основному ці села були навпроти Хотинського повіту, де були їхні родини, сімТ. Але там хазяй-
Колишня Хотинська школа № 2 (тепер сапепідемстанція), де був таємний сктюд зброїповстанців.
 
 
 
нували чужоземці...
Колишні повстанці включилисьу відбудову народного господарства України. Брали участь у відбудові Донбасу, створювали комуни, ставали активними учасниками боротьби за колективізацію сільського господар-ства. Одними із організаторів і активних членів колгоспів на Поділлі стали такі вихідці з Хотинщини, як: I. В. Бойко, М. М. Бих, В. Ф. Гончаров, брати Круглецькі, О. П. Левицький, Ф. О. Митрофаненко, М. В. Мельничук, Т. Н. Кушнір, А. I. Головатий, В. М. Залевський, П. С Павлюкта інші.
УбО-хрокахминулогостоліттянауковіспівробітникиЧернівецького краєзнавчого музею у селах Поділля збирали спогади, документи у колишніх учасників Хотинського повстання. Автору тоді пощастило зустрітись з Миколою Михайловичем Бихом, родом із Данківців, але проживав у селі Брага. Гортаю документи, що збереглись у ветерана.
Перед нами посвідчення за № 28044 „Для колишніх червоноармійців та червоних партизанів", документ з політичного відділу 45-ої стрілецької дивізії за грудень 1931 року. В ньому го-вориться що „Бих Микола Михайлович дійсно є ветераном 45-ої стрілецькоїВолинськоїЧервонопрапорноїдивізії,одинізучасників громадянської війни на всіх фронтах. В 1919 році вступив у парти-занський загін, приймав участь у Хотинському повстанні, боровся проти румунських бояр, брав участь у боротьбі проти різних банд до 1922 року".
Так, важкий і славний шлях за спиною цієї людини. Одягнутий у шинель царського солдата, пізнав він, що таке війна, побувавши
Зустріч учасників Хотинського повстання з жителями міста. Хотин.
Червень 1957 р.
 
 
в окопах у Пінських болотах. Коли грянула Лютнева революція, Микола Бих полинув у вир складних подій. У розпалі великих боїв підкосив молодого бійця тиф. Як одужав трохи, з гвинтівкою в руках прибув у рідне село на Хотинщину в коротку відпустку. Та потрапив туту круговерть нових подій.
Микола Михайлович Бих одним із перших став до лав повсталих селян, брав активну участь у Хотинському повстанні. А після його по-разки разом із тисячами своїх земляків переправився через Дністер, став командиром відділення у 2-му Бессарабському полку, командував взводом котовців. Бив Юденіча під Петроградом, Врангеля під Переко-пом, громив банди Мамонтова, Тютюнника, Заболотного, Марусі, Зеле-ного. Визволяв Київ, Білу Церкву, Житомир, Славуту, Бердичів, Львів.
А як відгриміли бої громадянської війни, спинився Микола Ми-хайлович Бих на високій кручі Дністра, в глибокій задумі довго ди-
Ст. науковий працівник С. I. Комарницький слухає розповіді учасників Хотинсь-кого повстаннята громадянської війни. Зліва направо: С. I. Комарницький, Е. Бівзюк, М. М. Бих, С. Ф. Круглецький, П. I. Івасюк. Фото 1968 р., с. Брага
69
 
 
вивсь на той бік, де лежала його рідна земля, уярмлена румунськими боярами. I вирішив: нікуди він звідси не піде більше, дочекається тут години, коли й Хотинщина стане вільною від іноземного гніту.
Він поселився у Бразі, обзавівся сім'єю, включився у мирне жит-тя. Був одним із організаторів комуни на селі, потім очолив колго-сп. Зводив Микола Михайлович високі артільні будівлі, засівав без-межжя колгоспних ланів золотою пшеницею і постійно думав про своїх односельчан, що мучились у ярмі чужоземних загарбників.
I діждався того світлого дня: 28 червня 1940 року Червона армія вступила в Хотин. Разом із іншими своїми побратимами, учасника-ми Хотинського повстання і громадянської війни, що мешкали у селі Брага - Круглецьким, Бівзюком, Завадським, Туховським, Чабаном -Микола Бих звернувся до земляків через газету„Вісті"з запальними словами:„...Донас,брати,доносився вічний плач істогін ваші.Часто ми бачили, як на возах вивозять жандарми ваших чоловіків і ваше добро. Ми з вами - ваша сім'я, брати і сестри! Ми простягаємо вам руку допомоги з цього боку Дністра...Ідіть же вперед, майбутнє за вами, будівниками і господарями вільноїдолі".
Утомужселі Брага пощастилоавторуусвій час зустрітись із Сте-паном Филимоновичем Круглець-ким. Повернувся з громадянської війни, куди він потрапив з рядів Хо-тинських повстанців. Минали роки, а колишній воїн, як зіницю ока, беріг дорогу пам'ять з армії- кни-гу „Історія 45 Червонопрапорної стрілецької дивізії". Часто листав хлібороб її сторінки, знову й зно-ву перечитував. Напам'ять знав вміщені у книзі спогади ветеранів 45 дивізії Й. Якіра, Д. Чекмака, Г. Ко-товськогота інших. В пам'яті щораз поставали давно минулі дні, бойові походи, зустрічі із смертю...
ОбклаЬинка книги
"Історія 45 Червонопрапорної стрілець-
кої дивізії". Фоторепродукція
 
 
Колишній воїн милувався і дарчим написом на титульній сторінці книги: „Ветерану 45-ї стрілецької Волинської Червонопрапорної дивізії Круглецькому Степану Филимоновичу, одному з учасників громадянської війни і Хотинського повстання 1919 року, який брав участь у боях на всіх фронтах в різних частинах нині 45 дивізії..."
Почалася Велика Вітчизняна війна, настали чорні роки окупації. Якось увірвалися до хати Круглецького фашисти. Видно, хтось доніс їм про книгу, яку беріг старий. Птлерівці все перевернули у хаті. Не знайшли. Але на тому не заспокоїлися. Степана Круглецького від-правили на каторжні роботи до Німеччини. Та настав час, коли Сте-пан повернувся додому. Обняли батька три сини Михайло, Сергій, Яків. Його дружина Агафія Павлівна підійшла до печі і дістала звідти зумуровану її руками скриньку: в ній були книга, яку так шукали гіт-лерівці, партизанський квиток, довідка про участь у громадянській війні. Це був його найдорогоцінніший скарб. У 1965 році С. Ф. Круг-лецького було нагороджено медаллю„3а відвагу".
1967 року указом Президії Верховної Ради СРСР, за мужність і ге-роїзм проявлені у 1917-1922 рр., нагороджено орденом Червоного ПрапораТимофія Івановича Рашковського, орденом Червоної'Зірки Тимофія Івановича Кантеміра та медаллю"3 а бойові заслуги"Терен-тія Назаровича Леваднюка.
Чимало документів залишив для історії учасник Хотинського повстання, житель с. Кишло-Замжиєво (тепер Подвір'ївка) О. С. Кор-муш, пізніше- писар 1-ої кавалерійської бригади Г. I. Котовського, нагороджений орденом Червоного Прапора.
Як і весь український народ Хотинські повстанці пережили страшне лихоліття - голодомор 1932 - 1933 рр., частина їх зазнала сталінських репресій, особливо у 1937- 38 рр. Як уже відмічалось вище, колишні повстанці в основному поселились у придністрянсь-ких селах на Поділлі. Тільки в с. Брага оселилось 42 колишніх учас-ників Хотинського повстання та громадянської війни. А за Дністром, де господарювали румунські загарбники, їх сім'ї. Чимало з них тай-ком переправлялись через Дністер навідати рідних. Так, учасник Хотинського повстання Василь Білівський з с. Рукшин служив у 2-му Бессарабському полку ім. Барбуци. Після громадянської війни пра-цював у органах ДПУ на Поділлі, організовував комуни в селах Руда
71
 
 
і Острівчани. В останні роки був сторожем у лісництві м. Кам'янець-Подільського. У 1938 році його заарештували, звинуватили у шпи-гунстві на користь ...Румунії. Асправа втому,що В.Білівськийтаємно переходив Дністер і забрав із Рукшина свою сім'ю. Восени 1938 року В. Білівського розстріляли, а в 1956 поці посмертно реабілітували. Зазнали переслідувань при сталінському режимі колишні повстан-ці Василь Довганюк, Іван Дудка, Борис Холдевич...Це питання, на жаль, недостатньо досліджене. Частково про це пише краєзнавець Яків Гайсенюк у своїй книзі „Рукшин і рукшинці"- Чернівці, 2005р. Зокрема, він описує про свого земляка Дем'яна Гермаківського (Д. Єрмаковського), який після громадянської війни працював на різних посадах на Полтавщині. Перед війною він очолював сільську Раду, а вроки орупаціїД.Єрмаковський пішову підпілля.Утравні 1942року він потрапив до рук гестапівців і вже через день його розстріляли. Автору вдалося виявити ще ряд прізвищ у сім'ях, які прожива-
Ст. науковий керівник Чернівецького краєзнавчого музею С. I. Комарницький
розповідає працівникам копгоспноїтваринницькоїферми про революційне минуж
Північної Буковини, проХотинське повстання 1919р.
(Пересувна виставка. с. Зелене. 8 - Ібтравня 1961 р.)
 
 
ли у придністрянських селах. їх батьки були репресовані.„Забрали у 1937 році"- так в основному повідомляли про своїх батьків діти, дружини. Зазнали сталінських репресій колишні учасники Хотинсь-кого повстання Василь Корнійович Малий родом із с. Ставчани, Ва-силь Іванович Ковалівський з с. Каплівка, проживали у с. Руда; Семен Васильович Гоцуцура (1886 року народження), Василь Гончаров з с. Зарожани, Іван Бойко - проживали у с. Гринчук. У 1937 році засла-ний в Архангельськ Семен Пантилейович Беженар родом із Клішків-ців. 3 с. Бабшин репресовані Григорій Дубчак, родом з с. Данківці, колишній ад'ютант командира 398 полку 45 дивізії Йосип Романович Тваринський, Макар Ганчук, Олександр Чорний...Іван Лупул, Дани-ло Вусатий померли в Донбасі.
Зазнали репресій Антон Чорноус (родом з с. Зелена),Яким Васи-льович Шершун, Рябчик, Костенюкзс.Лівенці...
В роки німецько-румунської окупації 1941 - 1944 рр. колишні повстанці ставали заручниками, при будь-яких акціях, направлених проти загарбників, їх переслідували, кидали до в'язниць, концент-раційнихтаборів. I чомусь, нажаль,„забувають"проХотинське повс-тання - цю знаменну історичну подію, - і при незалежній Україні.
Незважаючи на всі ці метаморфози, Хотинське повстання зали-шається яскравою сторінкою боротьби населення нашого краю за своє національне і соціальне визволення. Цей спалах народного гніву переконливо засвідчує непримиренність волелюбного народу до іноземних поневолювачів як 90,100 і 500 років тому.
В літопис історії революційної народно-визвольної боротьби воно увійшло, насамперед, як народне повстання, метою якого було вигнання іноземнихзагарбників.
Про Хотинське повстання знали далеко за межами Бессарабії та Буковини- в революційній Франції. Газета „Юманіте" широко ін-формувала читачів про боротьбу селян і робітників Хотинщини про-ти іноземних окупантів. Так, у статті, яка була надрукована в газеті „Юманіте"за 22 червня 1919 року, французький пролетаріат дізнав-ся про подробиці подій, що відбулись на Хотинщині.„В одному селі, -писала газета, - після того, як через нього пройшов каральний загін румунських військ, виявлено 58 чоловік вбитими, з них троє жінок і одна дитина".
73
 
 
Далі в статті розповідалось про провокаційні дії французької і англійськоїмісій в Румунії, проїх ворожу позицію щодо мирного на-селення Бессарабіїта Буковини.
Газета з гнівом і ненавистю говорить про діїанглійського офіцера Макларена, який їздив до Хотина, щоб умовити селян припинити боротьбу. Він намагався схилити на свій бік керівників повстання, обіцяючи їм свое посередництво в переговорах з румунським коро-лем Фердінандом і про помилування повстанців при тій умові, коли вони складуть зброю.
„Юманіте" справедливо оцінила цю поїздку, як намір добитись відселянвизнанняокупаціїХотинськогоповітубоярськоюРумуніею. Газета також підкреслювала, що повсталі ніколи не відмовляться від своїх завоювань, що вони готові понести жертви, але не схилити го-лови перед окупантами.
Приказ циркулярннй № 8.
Труд союзников для Бсзстановления госсии.
/Ооюзники/ Франция, Англия, Іяталия ^ Румнния об"являют через
ірранцузского представителя при Французском посольстве в Румшии
капитана морского флота Маркиза де-Белл£а, что принятьі мерн к тому,
чтобн никто не препятствовал восстанавлению Рочзии и порядка в ней,
начатого русскими патриоташі, поддерживаемнми ссюзниками. йзвестно,
что союзники послали в Россию войска: французские, английские,
американские, которне двигаются через Одессу, Румшию, Ригу,
Архангельск, Урал и ііавказ и направляются во внутрь России для
подавления большевизма^ Россия, как государство, которое принимает
участие в победоносном блоке, ссотавленного из демократичееких
государств согласие восстановиться по желанию всех русских патрио-тов и представителей порядка бнвшей Рос'сии, отчленял из старнх
ее гравиц:
Бессарабия - которая первходит к Румшии.
ІІсльша и Галиция - которне в-ходят в состав Польского Королевства
и кавказ - которнй остается самостоятельньш.
Относитєльно южннх областей ^оссии, которне занятн еще немцами и
на которне претендуют большевики, ссюзники решительно об"являют
свое желание восстановить в- них порядок и спокойствие. йто решение
будет поддержано зилой войск в таком количестве, в каком явится
необходимость.
Подписал ііапитан іїорского Флста Маркиз де Беллуа.
Зтот приказ данннй французекими войсками через каштана фран-цузского Маркиза дє Беллуа, посланннй главной квартирой из Ясс, напечатается на русском язнке для волостей ;;екурянской и Уоманкоуцкой по десяти зкземпляров.
ііапитан іїицулеску.
 
 
Автором виявлено ще один цікавий документ, який ставить точ-ку над «і». 3 нього видно, як з допомогою так званих «демократич-них» держав шматували українські землі, влаштовували «порядок».
Відомо, що розгромлені повстанцями румунські військові ча-стини після 23 січня 1919 року панічно відступили на південь та південний схід Бессарабії. Румунське командування стало спішно збирати більш численні військові з'єднання для розправи з повстан-цями. Крім того, буржуазно-поміщицький уряд домовився з коман-дуванням французьких військ, які перебували на півдні України, про те, щоб спільними зусиллями придушити повстання. Французи виділили для підкріплення частину артилерійських військ в розпо-рядження румунського генерала Поеташа.„Юманіте" різко засуди-ла ці дії. Вона затаврувала тих французів, які, забувши революційні традиції Франції, пішли на „волелюбний, змучений війною народ, який прагне покласти край всім злигодням і нещастям, зажити навіки вільно..."
Про безчинства румунських властей над повсталими селянами „Юманіте" писала і в наступних номерах. Вона вимагала негайного припинення інтервенції, виводу румунських військ з території Хо-тинського повіту.
Мужність і героїзм, які проявляли Хотинські повстанці у 1919 році надихали борців за злуку з Україною, що відбулася 28 червня 1940 року, а потім на героїчні подвиги в роки Великої Вітчизняної війни. На їх прикладах виховувалось тисячі і тисячі борців за народну справу. Про це свідчить антирумунське повстання солдат-буковинців 113-го полку румунської армії 17 листопада 1919 року, а також селянське Та-тарбунарське повстання 15-18 вересня 1924 року в південних селах Бессарабії проти румунських окупантів. 2000 селян було розстріляно під час придушення цього повстання, про це свідчить організація Хо-тинського комсомольсько-молодіжного підпілля, яка боролася проти фашистів у роки Великої Вітчизняної війни
Жертви народу не бувають даремні. I не забуваються ніколи.
 
75
 
 
V. Спогади
учасників Хотинського повстання
та громадянськоївійни *
 
* Використані спогади зберігаються у фондах Чернівецького краєзнавчого музею. Деякі з них записані автором, коли він працював у музеї (1960 -1971 рр.), а частина їх надрукована у збірниках "Хотинское восстание ". Кишинів. 1976; "Героїчна Хотинщи-на". Львівський університет 1972. Спогади написані мовою оригіналів.
 
 
ТОКАНЛ. Я. (1889 -1955) - учасникХо-тинського повстання та громадянської війни. Колишній священник Хотинської Миколаївської (Красної) церкви, член Хотинської Директорії.
Восени 1918 року вибухнула революція в Німеччині та Угорщині. Австро-угорські війська, що окупували Хотинський повіт, були відкликані. Група поміщиків і духовенства, очолювана поміщиком Крупенським, настоятелем хотинського собору Гримальським і го-ловою Хотинського земства Гачкевичем, щоб„запобігти анархії", вже після першоїзвістки про революцію в Австрії послала румунському урядові просьбу зайняти повіт румунськими військами.
Прогресивні елементи міста і фронтовики в селах вирішили чи-нити збройний опір румунам. Але події розгорнулисьтак швидко, що ніхто не зумів підготуватись до збройного опору. 10 листопада руму-ни вже були в Хотині і Новоселиці, завершивши цим самим окупацію всього повіту.„Віднині місто Хотин і Хотинський повіт приєднані до матері-Румунії", заявив префект, який прибув разом з військами.
Почалось, якзаявили румунські власті,„викорінювання більшо-визму". Терор, реквізиції, п'яні оргії румунських офіцерів і солдатів, масові арешти і розстріли - ось картина життя населення Хотинсь-кого повіту в листопаді - грудні 1918 р.
Щось треба було робити, а що саме - підказував гнів, який охоп-лював серця людей і тих, що залишились, і тих, що втекли від пере-слідувань за Дністер.
Ініціативна група, яка проводила деяку роботу ще до приходу румунів в Хотинський повіт, складалася з людей, різних за своїм со-ціальним становищем і політичними переконаннями. Тут були учи-
77
 
 
телі, службовці земськоїуправи, солдати-фронтовики. Але всі вони глибоко обурювались проти жорстокої сваволі, встановленої руму-нами в Бессарабії, їх об'єднувала одна думка - не допустити приєд-нання Хотинщини до боярської Румунії.
В кінці 1918 р., прогресивно настроєні втікачі з Бессарабіїі Хо-тинщини, які перебували за Дністром, висунули ідею створення на-ціонального союзу бессарабців, який повинен був очолити боротьбу за визволення Бессарабіївід румунськихокупантів.
Для підготовки повстання,для організаціїзв'язку з населенням Бес-сарабіїі,зокрема,з населеннямХотинського повітута окремими органі-заціями і групами бессарабців нв лівову березі Дністра, національний союз прийняв рішення обрати повстанський комітет з п'яти чоловік. В комітет увійшли: Л искун, Лисак, Дунгер, Мардар'єв і я, Токан.
Підготовка до повстання розпочалася. Були складені і надру-ковані листівки, заклики до боротьби, налагоджено зв'язок з насе-ленням Хотинського повіту та емігрантськими групами на лівому березі Дністра. В селах Хотинського повіту почали створюватись повстанські осередки, які зв'язували селянську масу з повстанським комітетом, а пізніше стали керівним органом у кожному селі. Зібрану зброю поступово переправляли дрібними партіями у Хотин.
Повстанський комітет довідався про існування в Могилеві-Подільському загону бессарабців, який 19 січня 1919 року перейшов Дністер, відігнав румунські частини і зайняв декілька сіл Сороксько-го повіту. Таке повідомлення збентежило всіх. Почулись вимоги не-гайно виступити з півночі на Хотин. Якщо у повстанського комітету були готові плани мобілізації і розгортання збройних частин, прове-дена робота серед повстанців, то не було ще необхідноїдля виступу кількості зброї і боєприпасів, ми не підібрали командний склад повс-танськоїармії. Незважаючи на це, повстанський комітет постановив форсувати підготовку повстання. Сигналом до збройного виступу мав бути гарматний постріл.
В ніч на 23 січня група селян, серед яких було багато фронтови-ків і молоді, на чолі з Долинюком переправилася з села Рукшин на лівий берег Дністра в містечко Жванець, де концентрувалися основ-ні сили повстанців. Проходячи через Хотинський ліс вони натрапи-ли на румунську кавалерію. Зав'язався бій. Румунська артилерійська
 
 
батарея, що знаходилася в Хотині, відкрила в напрямку лісу гармат-ний вогонь. Ці постріли в ясну морозну ніч були сприйняті хотин-цями як сигнал до виступу. Населення навколишніх сіл кинулось на жандармські пости і військові загони окупантів, обеззброюючи і зне-шкоджуючи жандармів і солдатів.
Відступаючи перед артилерійським вогнем, Рукшинська група добралась до Дністра. Тут виникло викликане останніми подіями рішення - кинутись на Хотин. Піднятий стріляниною в Хотині пере-полох через деякий час затих і до третьої години ночі все заспокої-лось. Хотинці, що знаходились в містечку Жванець, підійшли до двох дерев'яних мостів через Дністер, які охоронялись батальйоном ру-мунських солдатів. Проти кожного моста був встановлений кулемет, а між поруччями протягнуто в декілька рядів колючий дріт.
Рукшинський партизан Долинюк запропонував пройти по пара-пету мостів. Повстанці почали пробиратися по парапету з одного і другого боків моста. Румунські кулеметники, почувши шум на мос-тах, відкрили вогонь, але він не завадив партизанам пробиратись вперед, тому що кулі пролітали вздовж мостів. Повстанці через кіль-ка хвилин пробрались на той берег, знешкодили румунських куле-метників і з криком „ура" ввірвалися в село Атаки, де розміщався гарнізон. Румунські солдати з криком:„большевічій ау веніт" (бішо-вики прийшли) кинулись тікати. Повстанці, не зустрічаючи вже опо-ру, рушили на Хотин. Румунські артилеристи залишили свої гармати і втекли, але більша частина залоги Хотина була захоплена. Місто опинилося в руках повстанців.
Члени повстанського комітету зразужпідготували закликдо на-селення, накази про мобілізацію.
За розпорядженням повстанського комітету, з хотинської тюр-ми були звільнені всі в'язні, а їх місце зайняли захоплені в полон румунські жандарми та офіцери, а також міський голова Гачкевич, настоятель собору Гримальський та інші румунські агенти.
Для сформованих за раніше складеним планом трьох повс-танських полків- Рукшинського, Анадольського і Данковецько-го - були призначені командири. Ентузіазм населення, його револю-ційне піднесення, прагнення вигнати румунських загарбників були такі великі, що до третьої години дня 23 січня вже були в основному
79
 
 
готові всі три полки. Зайнявши вихідні позиції, вони почали швидко просуватися в трьох напрямах: на Новоселицю, Липкани і Окницю, вибиваючи румунських солдатів і жандармів, які засіли в деяких се-лах. Повстанська армія весь час поповнювалась фронтовиками, які приєднувались до неї в кожному селі.
24 січня в кожному із сформованих полків налічувалось до 1000 бійців. Відчувалась гостра нестача зброї. Петлюрівські власті відмо-вились надати повстанцям будь-яку допомогу. Довелося здобувати зброю і боєприпаси власними силами. В результаті наскоків, вчине-них на петлюрівські склади в Кам'янці-Подільському і Городку, було здобуто кілька сотень гвинтівок і значну кількість боєприпасів.
До залишиних румунами в Хотині чотирьох гармат, ми підібра-ли артилеристів з повстанців і сформували артилерійську батарею з невеликою кількістю снарядів. Повстанські полки просувались в глибину повіту і на протязі трьох днів весь повіт, аж до станції Окни-ця, був звільнений.
Серед окремих епізодів Хотинського повстання цікаво згадати те, що сталося з представником англійського посольства в Буха-ресті Макляреном. Після окупацм'Хотинського повіту боярською Ру-мунією в румунських газетах з'явилися повідомлення: коли, мовляв, румунські війська вТжджали в села чи містечка, а також в самий Хо-тин, то населення зустрічало їх оваціями, встеляло дорогу килимами і посипало її квітами. На такі замітки з Хотинського повіту було пос-лано спростування в румунські, а також австрійські газети, де вказу-валось, що все це брехня, що про квіти не може бути й мови хоча б тому, що в листопаді квітів нема. Не було й овацій, а спостерігалась ненависть до непрошених гостей.
Внаслідок цих спростувань румуни для підтвердження заміток у своїй пресі створили комісію з представників англійського і фран-цузького посольств у Бухаресті. Першим в'їхав на територію повіту представник англійського посольства старший лейтинант Макля-рен. Нічого не знаючи про повстання, він на автомашині у супроводі румунського офіцера із Чернівців переїхав кордон в селі Малинці. Тут його зупинив повстанський загін під командуванням Чекмака. Гостей висадили з автомашини і хотіли розстріляти, тому що в ролі румунського офіцера виступав колишній комендант станції Ново-
 
 
селиця. На великий подив партизанів англієць заговорив чистою російською мовою.
Чекмак звернувся телефоном до штабу в Хотині. Ми дали розпо-рядження доставити захоплених.
Обох офіцерів помістили в найкращий готель міста і постави-ли охорону. Для вияснення мети їх приїзду пішли Лисак і я. Коли ми ввійшли, перше запитання англійця було таке:„Ви воюєте з Англією, чи ні? Якщо воюєте, то я, звичайно, ваш полонений, а якщо ні,то я ви-магаю негайного звільнення і повернення мені документів та зброї". На це я відповів:„3 Англією ми, звичайно, не воюємо. А питання про повернення документів і зброї вирішиться тоді, коли ми вияснимо хто ви і для чого приїхали".
Англієць Маклярен подав мені свою візитну карточку і попросив „за міжнародним звичаєм"мою. Замість карточки я просто відреко-мендувався, заявивши, що карточок ми ще не встигли віддрукувати. Потім я запитав, хто супроводить пана Маклярена?
„Це французький офіцер", - відповів він.
Форма була дійсно французька.Я попросив, щоб Маклярен під-твердив це своїм чесним словом, але він відмовився. Ми перекона-лися, що це не француз, а колишній румунський комендант станції Новоселиця. Ми його відправили в тюрму, а Маклярен залишився в готелі під домашнім арештом.
На моїзапитання про мету приїзду Маклярен заявив, що він приї-хав перевірити заяву румунів проте,якїхлюблять в Бессарабії.Я поці-кавився, чи переконався пан Маклярен в цій любові. Він відповів:„Те-пер я можу засвідчити, як населення приєдналось до Румунії і що воно зазнало, якщо вирішило повстати". Ми показали Маклярену заклик повстанського комітету. Уважно прочитавши його, він заявив:„Ваше повстання не національне, а політичне, і навіть з більшовицькими ло-зунгами. Тому ніякого співчуття від Англії ви не можете чекати"
Після одногодинної розмови ми розійшлися. Повстанський ко-мітет вирішив використати Маклярена як свідка румунських звірств. Одержавши якраз відомості про жорстокість румун в селі Недобоїв-цях, ми послали комісію, в числі якоїбув і пан Маклярен.
На третій день свого перебування в Хотині Маклярен зробив нам таку пропозицію:„Я бачу і знаю, що повстання ваше закінчиться
81
 
 
поразкою. Щобуникнути зайвихжертв, пропоную відправити кого-небудь зі мною в Бухарест і звернутися через англійське посольство з просьбою про помилування. Відряджена вами особа буде під за-хистом англійського прапора".
Після короткого обговорення комітет відхилив цю пропозицію. Маклярену ми заявили, що кожний народ може добитися своїх прав не завдяки милосердю короля, а своєю власною рукою. Правиль-ність цієї відповіді була доведена всім ходом повстання. Незважаю-чи на нестачу зброї і боєприпасів, хотинці чиними впертий опір ру-мунським окупантам.
У складі повстанського комітету - так званої Хотинської Дирек-торії- відчувалась розбіжність у поглядах. У програмі і закликах вказувалось, що вся земля переходить до рук селян, що після за-вершення повстання будуть обрані органи управління визволеної Бессарабії на основі загального голосування. Ще до початку повс-тання, коли розробляли заклики, члени Директорії Лискун і Лисак виступили проти передачі всіх поміщицьких і церковних земель селянам. Бачачи якраво виражений соціальний характер повстан-ня, Лисак і Лискун, не згодні з основною лінією комітету, виїхали до Кам'янця-Подільського нібито за боєприпасами і зброєю і, нічого не приславши, більше не повернулись. У той же час нестача зброї і пат-ронів зупинила наступальний рух повстанських частин. Створилася затримка, яку використали румунські війська і румунська агентура.
Румунський уряд сконцентрував великі сили проти повстанців і почав натиск з Сороцького і Бєльцьського повітів, а також з боку Чернівців. Румунська агентура поширювала різні провокаційні чут-ки. Бойовий настрій повстанців падав. Очікувана допомога нізвідки не приходила. Командуючий повстанськими частинами колишній капітан царськоїарміїЛатій залишив свій пост і кудись зник.
Члени комітету переконались, що Лисак і Лискун обманули їх і зброї нічого чекати. Ми прийшли до висновку, що необхідно очо-лити військове керівництво повстанськими частинами і їх відхід на Хотин. Нам вдалося не допустити паніки, і повстанці почали органі-зовано відступати до Хотина і мостів через Дністер.
Давши 30 січня 1919 р. останню відсіч румунам на лінії Приго-родок - Атаки - Хотин - Анадоли, повстанці відійшли за Дністер, не
 
 
залишивши окупантам жодної гармати, жодної гвинтівки. За цей час багато мешканців Хотинського повіту, зібравши свої пожитки, пере-правились через мости на лівий берег Дністра.
На цьому повстання закінчилось, і територія Хотинського повіту знову потрапила в руки озвірілих окупантів.
Важко описати жах репресій, які знову почалися в Хотинському повіті. Дим пожеж від підпалених окупантами сіл багато днів стелив-ся над землею. Тисячі людей було спалено живими, розстріляно, ки-нутоу румунські катівні...
Запси 1948 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, лл. 25 - 40
 
83
 
АДАЖІЙ Н. Л. - чтіен Хотинського ревкому, один
із організаторів Хотинського повстання, керів-
ник Ставчанського повстанського загону.
Після придушення Хотинського повстання жахливий терор оку-пантів примусив близько 50 тисяч хотинських селян втекти на тери-торію Поділля. Подоляни надавали повстанцям притулок і допомогу. Але петлюрівці, що хазяйнували в той час на Поділлі, вороже до них поставились, роззброювали їх, розраховуючи використати проти Червоної Армії. Хотинці категорично відмовились вступати у пет-люрівську армію.
У кінці лютого 1919 р. в Жванці на таємній нараді був створений Хотинський ревком, на чолі якого став Волошенко-Мардар'єв. Рев-ком направив двох делегатів до Києва для встановлення зв'язку з Радянським урядом. В числі делегатів був і я. В Києві ми зустрілися з керівниками партіїта урядуУкраїни, одержали директиви про засо-би боротьби з петлюрівщиною і щодо відновлення Радянськоївлади на Поділлі.
Петлюрівські власті довідались про нашу поїздку в Київ і вчини-ли масові арешти та розстріли повстанців.
Ми організували підпільну групу з солдатів, які працювали у пет-люрівських збройних майстернях, розміщених на польських філь-варках у Кам'янці. Там же знаходився і штаб 4-го кінно-гарматного полку, де служив на посаді бунчужного уродженець села Владична Хотинського повіту Яків Капустін. Він охоче прийняв нашу пропози-цію про участь в організації повстання проти петлюрівців. Воно було призначено на 2 квітня 1919 року. В умовлений день ми прийшли на
 
 
подвір'я збройної майстерні. Разом із зброярами по сигналу відкри-ли кулеметний вогонь на площі, де навчалися петлюрівці, переріза-ли телефонні проводи, роззброїли штаб полку. Петлюрівці почали кидати зброю і розбігатись хто куди. Ми відкрили в'язницю, визво-лили арештованих, які також влилися в ряди повстанців.
Кам'янець-Подільський і Хотинський ревкоми вийшли з під-пілля. Було сформовано два каральних батальйони. Командиром кам'янець-подільського батальйону був призначений Яків Капустін, хотинським командував я.
18 травня 1919 р. мені випала велика честь від імені Хотинсь-кого військово-революційного комітету вітати заново створену Кам'янець-Подільську раду робітничих, селянських і червоноар-мійських депутатів. В привітанні ревкому говорилось: „Кам'янець-Подільський ревком передає вам владу, і ми надіємось, що ви будете стояти на висоті свого покликання і призначення. Червоноармійці зуміли прогнати гетьманських поміщиків, і ми маємо можливість вільно і відверто сказати все те, що наболіло у кожного із нас. Закли-каємо робітників готувати все потрібне для армії, селян - забезпечу-вати її хлібом, а трудову інтелігенцію - допомагати розумом і пером. Ми надіємось, що ви прийдете на допомогу знедоленій Бессарабії.
Хай живе всесвітня комуна!"
3 хотинських повстанців були сформовані 1-ий і 2-ий Бесса-рабські полки, які згодом зустрілися з частинами Г. I. Котовського.
ЧКМ ф., Інв. № 3 12345 - III - 5739, лл. 145 - 150. Спогади Н. Л. Адажія були надруковані в газеті„Рад. Буковина",
30 червня 1957року
 
85
 
 
ГРИГОРІЙ ЖУРАВЕЦЬ - комендант Хотина з 23 по 31 січня 1919 р. Народився у Хотині 1894 р., учитепь.
3 22 на 23 січня, вночі, під командою Пилипчука зайняли Кліш-ківці, Зелену. Зелена три рази переходила з рук до рук. Тут з'явився прекраснийзатятийодчайдухЗв'ягінцевта кавалерист Бабич зі свої-ми верхівцями. Він багато завдав шкоди румунам. Зв'ягінцев, Про-свірін, Бабич готувалися до наступу на Шилівці, Грозинці, Бочківці. У цих боях я не брав участі. Мене комітет, як коменданта, відкликав у Хотин, бо почався грабіж. 3 Іваном, Холмом, Скрипником, Єремчу-ком я не розтавався. Прибув з фронту Пилипчук О. Його назначили начальником повстанського штабу. Мені доручили мобілізувати всіх офіцерів міста Хотина. Місцем штабу був колишній спиртзавод. Міс-цем повстанського комітету - готель Шабельмана напроти, а комен-датури -готельпроти північно-західногорогубульвара.Там, вготелі Шабельмана, мав свою канцелярію комісар Дунгер.
Перед формуванням і поповненням усіх цих організацій пос-тавало нове питання. Зброї не було, амуніція теж на вичерпанні, а запасів ніде дістати. Порадив Пилипчук О. :„У Кам'янці стоїть полк, йому гвинтівки і амуніція не потрібні. Напасти на казарми і забрати". Договорилися...
...Прибувши доХотина,я віддав наказ, щоспійманий назлочині буде розстріляний. Зі мною прибув Єремчук з рукшинцями. Вночі зробили кілька облав- порядок наведений. Злочинців саджали до тюрми. У мене був ад'ютант Дзвінко, бухгалтер ощадкаси земуправи, бричка, так що я міг скоро прибути, де потреба того вимагала. Поси-
 
 
лив варту біля спиртзаводу...Вночі мали перестрілку з гайдамаками з-за Дністра, що прийшли грабувати завод...
...Мобілізував Головатого і Озарука. Вони мені заявили, що вони комуністи і працюють у комісара Дунгера. Капітан Латьєв був контуже-ний,зньогонемажодноїпомочі.ПідвечірСавицькийпривівавто,щодо-биралось до Хотина. В нім було два чужеземці, але не румуни - англієць і француз. Я їх помістив у готелі Шабельмана, поряд із повстанським комітетом і комісаром Дунгером, заборонив виходити з двору
До 25 січня Хотинщина була звільнена від румун. Відсутність такоїдисциплінованоїгрупи, як рукшинська, відчувалась на фронті. Нова румунська армія 26 січня рушила з великою кількістю гармат, артилерії, кавалерії, піхоти на Грозинці, Шилівці широким фронтом. Вночі їх наступ відбили Бабич, Зв'ягінцев та Просвірін. Румуни по-чали палити хати. Селяни емігрували відразу за Дністер перед та-кою навалою. Не дивлячись на одчайдушність Зв'ягінцева, Бабича, поїздку Пилипчука на фронт, чинити опір було трудно. Просвірін не встигав однією гарматою оборонятися, хоч багато підбив. Мов-чав тільки, коли гармата перегрівалась. Стрільба була розрахована, стріляв тільки певно по цілях.
27 січня повстанці мусили залишити Бочківці, Шилівці. Румуни масово палили села. Потяглися цілі валки втікачів за Дністер...
... Комітет перебрався до Атак, наказав харчі вивозити за Дністер. Половину рукшинських повстанців 28 січня відправили на охорону порядку на мостах. Начальник охорони - Белича Микола (комен-дант моста). 28 січня я свою сім'ю відправив до родичів за Дністер, в Ходорівці. 30 січня румуни зайняли Рукшин, Каплівку. Востаннє 31 січня Просвірін обстріляв Рукшин. Більше не було ані снарядів, ані патронів. В комендатурі залишилися Іван, Холм, я, Скрипник, Срем-чук. Я свого ад'ютанта Дзвінка відпустив, сказавши:„Паром працює. Як зможеш, переходи Дністер". Злостило нас, що нема снарядів, гра-нат, патронів. Пустими руками армії, яка б вона не була, не підкориш. В 6-й годині ранку наша нерозлучна п'ятірка пішла до с. Атаки, а з лісу висувалися довгі лави піхоти. Іван сказав:„От хоч би по 10 пат-ронів, засіли б у рові і побили тих падлюк!" А де їх взяти?
В Атаках повстанців не було. Тільки Белича сам охороняв міст. Румуни відкрили ураганний вогонь по мостах і с. Атаки. Моя школа
87
 
 
горіла, а ми біля моста ждали, сам не знаю чого. Майже півсела горі-ло. Дісталось немало Жванцеві. Туман щез...Дув морозний східний вітер. Дністер став покриватися льодом. Кавалерія румунська нама-галася по льоду добратися до Жванця...
...Повстанський комітет з переходом за Дністер став себе на-зивати Бессарабська Директорія, примостився в готелі Кам'янець-Подільського, недалеко пошти. Утворився новий комітет- Бесса-рабський комітет допомоги біженцям, який зіграв велику роль у цих подіяху місті Кам'янець-Подільському. На чолі цього комітету стали Мардар'єв і Токан. Бричку комендантську, що я дав Токану, як він під-возив зброю і амуніцію на фронт, вони взяли у своє посідання. В пер-шу чергу цукор, крупу, муку та інше, що ми вивезли з Хотина, вони розділили між біженцями. Коли все роздали, переїхали до іншого готелю. Багато біженців розмістилося у ближчих до Дністра селах, а решта були майже на вулиці...Цихтреба було десь примостити. Не знаю, хто додумався примостити їх в 4 П. П. в Кам'янець-Подільсько-му, що був розташований на польськихфольварках...
.. .Мардар'єв і Токан утворили ще одну свою штаб-квартиру у Ду-наївцях. Приїжджали до Кам'янець-Подільського і перевозили всіх активних учасників, як Зв'ягінцев, Бабич, Просвірін, Дудніченко в Ду-наївці, а звідти, не знаю вже яким шляхом, в Радянську армію...
ЧКМ, ф., інв. № VI -2791, лл. 5-36
 
ПЕВАДНЮК Т. Н. - житель с. Данківці Хотинсь-кого району, активний учасник повстання та громаЬянської війни.
...В січні 1918 року в Хотині відбувся IV селянський зТзд, який прийняв одностайно рішення про встановлення в повіті Радянської влади. Та мріям хотинців не судилося тоді здійснитися. Наш край тоді окупували австро-угорські загарбники. Саме в цей час я повернувся з царської армії, де служив у Першому кавказькому артилерійському дивізіоні. Наш дивізіон після революціїрозпався, офіцери повтікали.
Я був тоді прапорщиком і сказав солдатам:
- Додому, хлопці, нас чекають.
Приїхав в Данківці. Злидні, утиски. Австрійські посіпаки, пан Мунтян знущалися над безправними селянами, від зорі до зорі при-мушували робити на себе, били. Невдоволення селян росло. В селі створюється революційний комітет, до складуякого ввійшли Руснак Л. П. (голова комітету), Руснак О. П. (секретар комітету), Леваднюк А. Н., Ткач С. I., Паньков Ф. А., Серафимовський Н. Л., Рибчук А. Л., Че-бан А. П., Бих П. Г., Грек Д. А., Грек П. С., Паньковський П. А., Малий 0. П., Малий Г. П., Гураль С. I., Бутка А. Н., Кушнір I. О., Долгий Ф. А., Кравелький О. Ч. та я. Наш революційний комітет тримав тісний зв'язок з центром у Хотині. За вказівкою голови Хотинського ревко-му Волошенка-Мардар'єва, ми повинні були припасти зброю, прово-дити агітаційну роботу серед селянства з метою згуртувати людей, готувати їх до повстання.
Невдоволення окупантпми особливо зростало після хотинсь-ких подій в липні 1918 року. 11 липня на базарній площі в м. Хотині
89
 
 
зібрався ярмарок, куди вдерлися австрійські солдати і почали рекві-зувати у селян свиней. Селяни стали на захист свого майна. Налякані австрійці, рятуючи своєжиття, почали застосовувати зброю. Одного селянина було вбито, двох важко і багатьох легко поранено.
На другий день після цієїжорстокої розправи голова Данківсь-кого підпільного комітету Л. П. Руснак в сільській школі зібрав на-раду членів комітету і дав завдання збирати зброю і слідкувати за кожним кроком австрійськихжандармів.
Восени, коли неминуча загибель Австро-Угорської імперії стала очевидною, серед окупаційних військ почалися масові заворушення і командування змушене було почати евакуацію.
Першого листопада до нас в село зайшла обозна частина авс-трійських військ і зупинилась на ніч.
На 11 годину вечора голова комітету Руснак нелегально зібрав у школі членів комітету і дав команду в цю ніч напасти на австрійців і забрати зброю. Напад був вдалим. Налякані австрійці розбіглися хто куди, залишивши зброю і багато коней. В цю ніч ми захопили 15 ящи-ків бомб, 500 гвинтівок і багато боєприпасів.
Взагалі, коли австрійські частини відступали через село, на ву-лицю виходило все населення. Страшні були для окупантів гнів і обурення народу. Вони тікали, кидаючи зброю. Назбирали ми багато гвинтівок, боєприпасів.
Вся зібрана зброя була схована у шкільному підвалі.
На другу ніч після розгрому австрійського обозу ми знову зібра-лися на нараду, де обговорювали вчорашню операцію з австрійцями і намітили план дальшоїроботи комітету.
5 листопада Руснак виїхав у Хотин за вказівками. В Хотині йому було сказано, що на Буковину ідуть румунські війська, з якими необ-хідно вести боротьбу...
10 листопада 2-га кавалерійська румунська дивізія захопила м. Хотин. Ранком 11 листопада командуючий військами видав наказ до всіх селян повіту, що хто має яку зброю - повинен її здати протягом 24-х годин, хто не здасть, того буде розстріляно.
В ніч на 12 листопада румунські окупанти вчинили кривавий на-пад на села повіту. Сотні крвщих людей було розстріляно і замучено, багато побито палками. Королівські посіпаки хотіли, як вони гово-
 
 
рили, вибити з нас, селян, більшовицький дух і тим самим залякати селянство. Грабіж і терор розповсюдилися по всьому повіту.
Земські управи м. Хотина і навколишніх сіл були взяті під конт-роль румунськими властями.
25 листопада земська управа м. Хотина під головуванням есе-ра Китайгородського і комісара земської управи Кондака скликали куркульські збори усього повіту. Кондак запевняв окупантів, що зем-ська управа і далі вестиме боротьбу з більшовиками і поведе селян повіту так, що вони завжди будуть підкорятися румунам.
У відповідь на звірства румунських окупантів та їх прислужни-ків селяни ще активніше почали підтримувати підпільні комітети, що вели боротьбу з окупантами.
В кінці листопада 1918 року волосним підпільним комітетом з центра був даний наказ готувати населення до збройного повстання на весну 1919 року. Але в ніч на 20 січня 1919 р. група бессарабців, переправившись через Дністер в районі Могилівських Атак, розби-ла загін румун і зайняла станцію Окниця. Чутки про розгром румун і зайняття станціїдійшли і до Хотина. 22 січня Хотинський підпільний комітет віддав наказ підпільним волосним і сільським комітетам в ніч на 10 (23) січня піднятись на загальне збройне повстання проти румунських окупантів.
Голова нашого волосного комітету Л. П. Руснак наказав мені, щоб я, Леваднюк А. Н., Ткач С. I., Рибчук А. Л., Чебан А. П. і Серафимовсь-кий Н. П. з наступом ночі відправилися в с. Пригородок, де ми мали зустрітись з групою повстанців з с. Рукшина та їхніх навколишніх сіл. По дорозі в Пригородок, в хотинському лісі, ми зустрілись з рукшинсь-кими повстанцями і разом з ними направилися до села Пригородок. В Пригородку нас зібралось близько 350 чоловік і по крутому березі Дністра ми прийшли до с. Атак, де розділилися на дві групи. Наша гру-па наступала на переправу зверху, по течії Дністра. Нею командував капітан Лаптєв. Наступ ми розпочали тоді, коли побачили червону ра-кету. По цьому сигналу ми кинулись на румунів. Одночасно друга гру-па кинулась на румунських солдат, що охороняли міст через Дністер. Наша атака була настільки несподіваною і раптовою, що румуни, не витримавши бою, почали тікати хто куди. Ми захопили у полон 24 чоловіки. Через дві години міст через Дністер був звільнений.
91
 
Ранком 24 січня я з групою товаришів повернувся у Данківці. Біля будинку волосноїуправи зібрались із навколишніх сіл біля двох тисяч чоловік. В селі визискувача пана Мунтяна вже не було, йому вдалося втекти від народного гніву. Створений перед цим селянсь-кий комітет приступив до розподілу землі.
25 січня, вранці, з Хотина приїхав капітан Бабич. Він пред'явив документи про те, що відряджений у Данківці Хотинським ревкомом для формування полку з повстанців. В цей же день полк був органі-зований. Командиром полку був призначений поручик Головатий з с. Каплівки, а помічником його - Руснак Леонід Пилипович з Данків-ців. Головним секретарем штабу була вчителька Данківецької школи Оленв Пилипівна Руснак. Полк складався з 10 рот по 120 чоловік у кожній. До полку приймалися всі бажаючі боротися за владу Рад; хто немавзброї,її видавали зіскладу,який розміщався вшколі. Складом завідував Ткач С. I. Пам'ятаю, скільки було радості, коли гвинтівки одержували Філарет Глухий, Філарет Паньків, Семен Гураль, Прокіп Глухий та багато інших. На будинку волосноїуправи майорів черво-ний прапор, на тякому пломеніли слова:„Вся влада Радам!".
Данковецькому полку був даний наказ переслідувати румунські війська, що відступали. 3 бойовою піснею полк вирушив у бій; він закрив окупантам шлях до Хотина і переслідував їх по шосе до Ма-малиги і Липкан. Запеклий бій розгорівся у с. Михайлівці. Тричі село переходило із рук у руки, нарешті ворог був вибитий з цього села.
В цей час я, як артилерист, одержав наказ з повітового штабу з'явитись у Хотин, куди прибуло 4 гармати. Група повстанців пе-рейшла Дністер з Могилів-Подільського, захопивши у петлюрівців 4 гармати, 3 кулемети і багато іншої зброї. 3 штабу мене направили до командира батареї Прсвіріна Михайла Васильовича. Він призначив мене своїм заступникам і наказав підібрати повстанців для обслуго-вування гармат. Я підібрав Кучера Петра (з с. Рукшина), Чорнія Юрія (з с. Анадоли), Білецького Федора (з с. Атаки) та інших. Коли гармати були готові до бою, нас направили на Недобоївський участок фрон-ту, де з с. Керстенець почали наступати румуни. Рукшинський полк під прикриттям нашоїартилеріїперейшову атаку і румуни були від-кинуті до с. Динівці. Розбиті румуни перегрупували своїсили і знову почали наступ по Липканській дорозі на Данківський полк. Бій три-
вав два дні. На третій день, 28 січня, о 8 годині вечора ми одержали наказ відступити до Хотина.
Відбивши по дорозі до Хотина напад румунської кавалерії (під час цього бою була поранена секретар штабу Руснак О. П), ми окопа-лися на околиці міста. Румуни з декількох боків наступали на Хотин. Нам дана була команда відкрити вогонь по румунським військам, треба було за всяку ціну стримати натиск румунських королівських військ, щоб дати змогу нашим частинам відступити за Дністер. Жор-стокий бій на підступах до Хотина тривав дві доби, та сили були не-рівні й нам довелося відступити до Атак, а потім вже на лівий берег Дністра.
За Дністром ми зустрілися з петлюрівським кавалерійським полком. Петлюрівці хотіли перетягнути повстанців на свій бік, а коли отримали рішучу відсіч - намагалися нас роззброїти, але їм цього не вдалося. 3 хотинських повстанців були створені перший і дру-гий Бессарабські полки, що потім влилися у 45-у стрілецьку дивізію, якою командував Й. Е. Якір.
Отож хотинські повстанці не були переможені. Із зброєю в руках вони мужньо боролися на фронтах громадянської війни.
Запис 1962р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, лл. 466 - 471.
 
93
РАШКІВСЬКИЙ Т. I. - учасник Хотинського повстання, громадянської і ВеликоїВітчизняної воєн.
В серпні 1918 року я демобілізувався з армії і повернувся на рід-ну Хотинщину, яка в той час знаходилася під владою австрійців. В середині листопада 1918 року після революції в Німеччині і розпа-ду Австро-Угорської монархії окупаційні війська почали відступати з Хотина. В Недобоївцях, як і в інших селах, був організований загін повстанців, який після короткої перестрілки роззброїв австрійську військову частину.
Незабаром Хотинський повіт був окупований румунськими ко-ролівськими військами. Терор, нещадні грабежі, румунізація - ось що принесли нам ці деспоти. Але дика сваволя окупантів, їх знущан-ня над мирними жителями, масові розстріли не могли зламати твер-дості духу трудящих; звірства і терор окупантів тільки посилювали ненависть до них.
Населення Хотинщини почало готуватися до повстання, яким керував підпільний ревком. Я був зв'язківцем між ревкомом с. Недо-боївці і повітовим ревкомом. Часто ходив у Хотин до Леоніда Токана, який розпитував мене про становище на місці і давав вказівки про підготовку до повстання. Саме від нього я дізнався про дату і час по-чатку повстання.
22 січня 1919 р. мені, Брадинському, Піддубному Андрій Канди-ба наказав зі зброєю в руках прибути в хотинський ліс в урочище „Варниця". Прибувши на місце призначення, ми застали там понад 100 чоловік із Хотина, Ракитна, Атак. Наш, недобоївський, загін ра-
зом із повстанцяим з інших місць направилися до хотинських мостів через Дністер. Зайнявши бойові позиції, ми трохи відпочили, а коли партизани з подільської сторони відкрили гарматний вогонь по ру-мунській заставі, яка знаходилася в с. Атаки, з криком„ура!"під при-криттям кулеметного вогню рушили до мостів. Наш загін, знявши до-сить сильну охорону мостів і з'єднавшись з партизанським загоном із-за Дністра, почав наступ на с. Атаки. Біля застави зав'язались бої. Добре озброєні відбірні частини румунської армії не могли встояти перед натиском повстанців. Застава скоро була захоплена повстан-цями, при цьому було взято у полон близько 100 румунських солдат, всеїх військове спорядження перейшло до наших рук. Декільком ру-мунським солдатам вдалось втекти в Хотин, де вони наробили вели-кої паніки. Під ударами повстанців Хотинський гарнізон румунських окупантів покинув місто і відійшов у напрямі ст. Новоселиця і Ларга.
Коли ми на світанку 23 січня 1919 р. прийшли в Хотин, місто свят-кувало перемогу.
В той же день мені разом з т. Просвіріним було наказано поїха-ти в с. Гаврилівці, де був склад з петлюрівською зброєю і захопити його. Прибувши на місце, ми зняли вартових, забрали дві гармати з боєприпасами, багато рушниць та іншого військового спорядження. В цій операції нам велику допомогу надавало місцеве населення.
При допомозі Дубчака Миколи і Клішківського Семена ми роз-добули двокілометровийтелефонний кабельі два польовихтелефо-ни. Атакські селяни дали нам підводи, на яких ми доставили здобуту зброю в Хотинський штаб. Мене з Білковським (уродженцем м. Хоти-на) призначили телефоністами на спостережних пунктах для спря-мування вогню нашоїартилерії.
Невдовзі наш загін під командуванням Просвіріна почав наступ на с. Недобоївці. Бій був нвдзвичайно жорстокий. Румуни, одержав-ши артилерію від англійців і французів, розпочали наступ з території Сорокського і Бельцьського повітів. Наша артилерія перемістилась у с. Данківці, а потім до ст Ларга.
В той же день нас перекинули в с. Рукшин. В кінці січня 1919 р. ми дізналися, що румуни почали наступ по всьому фронту, повстанці вели вперті бої за утримання своїх позицій і тільки після наказу ми з боями почали відхід до мостів на Дністрі. Під час переправи ворог
95
безперервно обстрілював нас з гармат і кулеметів. Мости були зруй-новані артилерією, відступаючі повстанці змушені були кидатися в холодну воду і на крижинах переправлятись на протилежний берег Дністра, багато з них при цьому загинуло.
Увірвавшись в Хотин, румуно-боярські окупанти вчинили жор-стоку розправу над мирними жителями. На міській площі було роз-стріляно близько 500 чоловік.
Після поразки повстання наша сім'я, як і багато інших, перепра-вилася за Дністер. Мій батько був вбитий румуно-боярськими оку-пантами. Згодом моя мати з сестрами повернулася додому в с. Недо-боївці, але замість хати застала там згарище. Спалені були тисячі хат учасників Хотинського повстання.
Перейшовши на лівий берег Дністра, я, як і тисячі хотинців, про-довжував боротися зі зброєю в руках проти ворогів трудящих. Били-ся ми на Україні з Денікіним, громили банди Махна, Тютюнника, Зе-леного, били білополяків, брали участьутамбавському рейді проти банд Антонова і Матюхіна.
Довгий час я був ординарцем у Григорія Івановича Котовсько-го, адже більшість учасників Хотинського повстання влились саме в його кавалерійську бригаду, яка входила в 45-у стрілецьку дивізію під командуванням Й. Е. Якіра. Лише в 1923 році я демобілізувався і потім працював в Таращанському районі на Київщині.
Як радісно бачити, що недарма проливали свою кров, ризикува-ли життям борці за народне щастя.
Діти й онуки повстанців свято бережуть славні бойові традиції, будують нове життя.
Запис 1957 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 -III- 5739,лл. 245 -261.
 
 
КВАСНЕВСЬКИЙ Н. I. - с. Рукшин, нароЬився у 1897р., селянин, учасник Хотинського пов-стання.
В наше село Рукшин румунські війська вступили 18 листопада 1918 року. Слідом за ними прийшла свора жандармів і чиновників, які грабували селян, забираючи їх останні пожитки. На селян вони дивилися з презирством, як на нижчу расу. Румунський офіцер від-дав розпорядження, за яким перед кожним румунським офіцером, солдатом і чиновником треба було зняти шапку, поцілувати руку, або сказати„цілую руку".
Боячись протидії з боку селян, румунський офіцер зразу ж після вступу в село, віддав наказ про здачу зброї, погрожуючи найжорстокі-шою розправою над тими, хто не виконає розпорядження. Проте селя-ни зброї не здавали. Пам'ятаю, однієї неділі жандарми і солдати зігнали на площу біля церкви понад 100 чоловік, вишикували в ряд і кожного десятого відвели в сторону для розстрілу. Побивши до крові приклада-ми і шомполами кожного з них, румунський офіцер остаточну розправу переніс ще на декілька днів, якщо за цей час вся зброя не буде знесена.
Загарбники кожний день накладали все більші податки і побори. Гнів і терпіння народу були доведені до краю. В душу селян глибоко запали вільнолюбиві ідеїсолдатів 16-го Заамурського полку, що були розквартировані в Рукшині в 1917- 1918 рр., і вони починають го-туватися до боротьби проти румун. Основними організаторами се-лянства стали бувші фронтовики Шестобуз Федір і Єремецький Кузь-ма, які повернулись з російської армії. Вони підтримували зв'язок з Лискуном з с. Атаки і Адажієм з с. Ставчани.
97
 
 
...На одних зборах, що відбулися в хаті Гермаківського Івана на початку січня 1919 року, Шестобуз і Єремецький наказали нам бути готовими до виступу проти румунів і чекати дальших розпоряджень. Незабаром, 23 січня, ми одержали вказівку розпочати повстання. Події розгорнулися з блискавичною швидкістю. Ще перед вечором жандарм-ський пост в Рукшині був розігнаний, один з жандармів був убитий.
Група повстанців у кількості 60 чоловік на чолі з Ф. Шестобузом і К. Єремецьким рушила в напрямку на Хотин. В Хотинському лісі до нас приєдналася група повстанців з с. Ставчани в кількості біля 25 чоловік на чолі з Адажієм...Румунський кавалерійський роз'їзд помітив незвичайний рух у лісі і відкрив вогонь. Зустрівши належ-ну відсіч, кавалеристи повернулися в Хотин. Незабаром ліс почали обстрілювати з гармат. Користуючись темрявою, ми пробрались че-рез Пригородок на Атаки. Тут, на кладовищі, ми були розділені на дві групи і з гучним окриком„ура!" кинулись з двох сторін на ворожі укріплення і міст, що з'єднував Атаки з Жванцем. Одночасно інший загін повстанців, складений із утікачів-хотинців, кинувся з тієї сторо-ни Дністра на румунський гарнізон. В короткій сутичці частина ру-мунських солдатів була знищина, інша розбіглась хто куди, залишив-ши кулемети, гвинтівки, військове спорядження. Мости були взяті. Дорога з Атак на Хотин була відкрита. В бою за мости полягло двоє наших односельчан - Пелеванюк Іван і Окипняк Дмитро.
Гучна стрільба на мості сколихнула всю Хотинщину. 3 усіх сіл спі-шили загони до Хотина. На світанку Хотин був у руках повстанців. Румунське військо разом із жандармами і чиновниками в поспішній безладності почало відступати за Прут. 3 мешканців нашого села і сусідніх сіл було організовано Рукшинський полк. В селі утворюється комітет допомоги повстанцям, який займається питанням постачан-ня повстанців необхідними продуктами і одягом. До складу комітету входило біля 40 чоловік.
Зібравши значні військові сили, румуни перейшли в контрна-ступ. Незважаючи на недостачу зброї і боєприпасів, ми вперто обо-ронялись. Декілька днів тривали бої біля Недобоївців, Керстенців, Хотина. Але встояти перед регулярною армією ми не змогли. 1 лю-того румуни вступили в Рукшин. Майже все населення втекло на той берег Дністра. Залишились тільки старі та хворі.
Вступивши в село, окупанти почали жорстоку розправу. Із 1000 дворів села майже половина була спалена, а остання частина пог-рабована. Румуни вривались в хати, стягали з ліжка хворих і старих, жінок і дітей, били прикладами і шомполами, розстрілювали, вбива-ли нічим неповинних людей.Так був розстріляний Братанюк Іван, бу-дучи смертельно хворим, так був убитий 70-річний Кравецький Ва-силь. Батько Шестобуза Федора помер після нелюдських катувань. 18 чоловік роздягнених, побитих провели 6 кілометрів босих по сні-гу при 20-градусному морозі за село і розстріляли. Федір Шестобуз, Єремецький Кузьма, Кривий Прокіп, Билівський Василь були заочно засуджені до 25 років тюрми і каторги, інші - до різних строків тю-ремного ув'язнення.
Але ні тюрми і тортури, ні катування і муки, ні голод і злидні не змогли зламати вільнолюбивого духу народу. На руїнах і пожарищах під ударами прикладів, нагаїв ще міцніше стискався мозолястий ку-лак мужика, ще більше загартовувалася воля до боротьби, а з відчаю і глибокого обурення заплакані очі дивилися на схід з вірою і надією на допомогу своїх однокровних братів з-за Дністра.
Запис 1957 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, лл. 273 - 276.
 
99
РУСНАК О. П. (1893) - секретар Данківецького ревкому, активна учасниця повстання.
Після закінчення гімназії працювала вчителькою в с. Данківці (тепер Хотинського району). В 1917 р. в селі стояли російські війська, і тут розміщувався штаб корпусу. Літом 1917 року в Хотині проходив учительський з'їзд, організований земством. Там я вперше познайо-милась із депутатами Рад солдатських депутатів - комітетчиками. Від них довідалась про революційні події в Росії. В 1918 р. в с. Данківці був організований підпільний комітет. На засіданнях комітету обго-ворювали питання про розподіл поміщицькоїземлі. Одні говорили, що землю треба взяти силою, інші - законним шляхом. Головою ко-мітету був мій брат Руснак Леонід Пилипович (1897 року народжен-ня), який повернувся з фронту підпрапорщиком і жив разом зі мною. Я була секретарем комітету. На засіданнях комітету зачитували де-крети про мир і землю, брат інформував про російську революцію. Комітет виносив рішення про рішучі дії проти австрійських солдатів, які займалися грабіжами.
Наш комітет роззброїв австрійську частину, що відступала. В підвалі школи заховали 6 кулеметів, біля 500 гвинтівок, багато ящиків з гранатами і патронами. Вхід до підвалу зруйнували і замаскували. Коли зайшли румуни, їм не вдалося виявити таємний склад зброї.
Перед початком повстання брат за вказівкою з Хотина виділив загін озброєних селян для звільнення Хотина. В ніч на 23 січня ру-муни втекли з Данківців. В школі засідав штаб Данковецького полку. Командиром одного із загонів повстанців був мій брат Леонід. Я пра-
100
цювала в штабі полку, чергувала біля телефону, організувала харчу-вальний пункт.
За дорученням комітету я вивісила червоний прапор, переда-ний мені перед відступом російськими солдатами. Прапор був виві-шений на будинку школи. У нас не вистачало зброї, і багато повстан-ців поверталось додому.
Під час відступу ми йшли на Каплівку- Хотин. У бою з румунсь-кими кавалеристами у Кам'яному Яру мене поранило в ногу. На ру-ках бійців мене внесли в Хотин, а звідти - у Жванець. Бойові загони відходили організовано, з боєм.
На Поділлі спочатку переховувалась від петлюрівців, а пізніше вчителювала. В 1920 році працювала в Кам'янці, в лісній школі, зго-дом - у Казахстані. В 1936 році, коли працювала науковим співробіт-ником Курського краєзнавчого музею, втратила зір. Після Великої Вітчизняної війни переїхала в рідне село Ярівка Новоселицького району, де живу і тепер.
Запис 1956 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, лл. 365 - 367.
 
101
 
ЦІСАР М. - народився 1892 р в Хотині, учасник повстання 1919 р.
 
Про Хотинське повстання мені повідомили із штабу повстанців, і я виявив бажання взяти у ньому участь. В сусідньому городі стоя-ли 6 румунських польових гармат. Я стежив, як вони охороняються, і, коли до мене прийшов посланець із штабу повстанців, я допоміг йому зняти замки з цих гармат.
Коли почалось повстання мене та ще 6 чоловік послали в с. При-городок. Там ми напали на заставу окупантів. Злякані від несподіва-ного нападу всі 32 солдати і один офіцер втекли, залишивши 2 ку-лемети і багато гвинтівок. До нас приєдналось ще 350 чоловік. Всі разом пішли в наступ на Арестовку, Рукшин, Чепоноси.
Перше бойове хрещення ми прийняли в 3-х кілометрах за Рук-шином і вступили в бій з румунськими військами.їм довелось відсту-пити. Зайшовши в тил правого флангу румунської піхоти, яка знахо-дилась в с. Каплівці, ми почали її оточувати, а згодом й розгромили.
Весь час повстання мій загін разом з загоном т. Стрілкова захи-щав місто Хотин, куди ворог намагався проникнути. Не маючи до-сить зброї, ми змушені були відступити.
Минули ці часи. Тепер ми звільнені на віки. I ніколи не ступати румунським загарбникам по вільній бессарабській землі!
Газ. „Рад. життя" (м. Хотин), №10,1941,22 січня.
 
 
ЮР'ЄВ Т. О. - народився 1892 р в кельменцях, учасник повстання 1919 р.
Ріднуземлютопталаноганепроханихгостей -солдатівкоролівсь-кої Румунії. Безправ'я, темнота і злидні. А ще побої, дикі розправи. Що могло бути гіршим, принизливішим? Не могли ми з цим миритися.
I ось уже гуртуються однодумці: Володимир Варфаломійович Раренко, Терентій Петрович Москалюк, Матвій Іванович Раренко, Григорій Ананійович Белєк, Федір Опанасович Лупанчук, Леонід Да-видович Рингач. Чоловік з тридцять.
Нашим вожаком був Прокіп Костянтинович Горобієвський, який мав зв'язокзХотинським підпіллям. Він готував нас, повідомив про день висту-пу.„Зброю тримайте напоготові..."- сказав. Мали ми один кулемет, кілька гвинтівок. В серцях наших горів великий вогонь ненависті до ворогів.
У Кельменцях розташувався пост прикордонників. Мені, колишньому бомбометникові, дали завдання підірвати його, а товаришеві - пошкоди-ти зв'язок. Продумали все до деталей. I яктільки Горобієвський дав сигнал, обеззброїпи пост. В паніці румуни кидали село. Повстанці переслідували їх. Наш загін невдовзі злився з Ларзьким. Всьоди піднімався народ.
Хоч повстання зазнало поразки, боротьба не припинялась. Про-кіп Горобієвський і його брат Сава приносили з-за Дністра проклама-ції, які сповнювали вірою у возз'єднання з рідною матір'ю-Україною.
Чимало бессарабців поповнили ряди червоноармійців, пліч-о-пліч зі своїми єдинокровними братами відстоювали молоду Ра-дянську республіку...
Газ. „Рад. Буковина", № 16, 1969, 22 січня.
103
 
 
СОКОЛОВСЬКИЙІ. Д. - нароЬився 1892 р в с. Ленківцях, робітник. учасник Хотинського повстання та громаЬянської війни.
 
Я служив у 9-му залізничному батальйоні, який розміщувався на ст. Ларга. Коли румунські війська підійшли до нашого села, я приїхав додому провідати рідних. Разом з Мотрюком Філатом Івановичем, його братом Мотрюком Федором Івановичем, Марондюком Фомою, Шпорським Федором, Дворським, Андріяном Прокопом, Славінсь-ким Іваном, Кривим Данилом, Крючковим Василем Івановичем під-няли повстання у с. Ленківцях, а Леваднюк Терентій підняв повстан-ня в с. Данківцях. Але сили були нерівні, ми відступили і приєдналися до повсталих м. Хотина. При злитті з повстанцями Хотина Крючков Василь Іванович став начальником контррозвідки, ЛеваднюкТерен-тій - командиром 2-го взводу батареї, решта були в обслузі батареї. Я був у кінній розвідці батареї, якою командував т. Просвірін (забув як ім'я і по-батькові). Особливо важкі боїбули під с. Недобоївці. Після бою ми відступили в Хотин, де ще трималися тижнів два, а потім не стало снарядів до гармат, патронів і ми змушені були покинути Хотин і відступити в м. Кам'янець-Подільський. 3 Кам'янця-Подільського я подався до ст. Вапнярка, де приєднався до загону Г. I. Котовського...
Запис 1970 р. ЧКМ, ф., інв. №-УІ-2792,л.181.
 
104
 
 
КРУГЛЕЦЬКИЙ С. Ф. -нароЬивсяу 1891р.,
м. Хотин. Учасник повстання та громадянської
війни.
 
Я народився у м. Хотині. На початку Першої світової війни мене мобілізували в царську армію і відправили на фронт. Після перемоги Жовтневої революціїя прибув у Хотин, додому. Тут я вступив у підпіль-ну організацію, яку очолював Бабич. Я особисто заховав у хотинській фортеці 25 гвинтівок і багато патронів. Коли почалося повстання, я роздавав повстанцям зброю, хліб, одяг з військового складуу Хотині.
Після поразки повстання ми відступили через Дністер у Жванець. На Поділля перейшло близько 4 тисяч озброєних повстанців, які мали всього 40 кулеметів і 6 гармат. Разом з ними втекло понад 50 тисяч мирних жи-телів. На Поділлі„господарювали"петлюрівці, намагаючись набрати вояків для свого„батька"Петлюри. Але даремно. I коли в Кам'янці-Подільському почав формуватися партизанський загін, ми вступили в його ряди.
31919 ро 1921 рр., я служив у кавалерії Котовського. Знаю своїх коман-дирів т. Нягу, якого було поранено в м. Любарі. Після видужання від рани він захворів на тиф і помер в м. Таращідам його і поховано. Знаю командира 2-го полку т. Макаренка, якого поранено в живіт в с. Озерні. Він помер в Таращі, там його і поховано. Знаю командира батареїт. Просвіріна, якого під Проску-ровим було тяжко поранено, і він помер в м. Ладижені, де і був похований.
Знаю своїх командирів Котовського, Скутельника, Воронянсько-го, Зібрєєва. Знаю командира піхотного полку т. Криворучка, якого було поранено під Одесою. Коли його хотіли забрати в полон де-нікінці, він застрелився.
Запис 1957 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, л. 210; Хмельницький облдержархів,
ф.Р- 3222, оп. 1, спр. 88, лл. 3-4.
^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^        105
 
ПУШКАР С. В. - народився у 1990 р., с. Рукшин, робітник. Учасник Хотинського повстання.
19 січня 1919 р. почались події. В ніч вийшла рота румун з села. Бла-годушко Іван Федорович запропонував ввечері зібратись зі зброєюу Довганюка Василя Ілліча.Я направився до Довганюка, коли зустрівся з групою людей, які теж були озброєні. Нам сказали, що Довганюка вже дома нема: він пішов на збори селян. Ми були свідками, як Яків Анд-рійович Шишковський і Сидір Миколайович Шишковський порвали телефонну лінію. Біля приміщення, де зараз клуб, до них підійшов Бла-годушко Георгій Іванович, а потім шеф поста. Вони його вбили. Жан-дарми вже з села повтікали. В цей час ми почули біля вітряків стрільбу. Це селяни стріляли по жандармах, які втікали.
Після цього направилися до Шестобуза. Ми знали, що там зби-раються селяни, готуються до повстання. Коли прийшли до Шесто-буза, то нам сказали, що вже одна група селян пішла в Хотинський ліс. Нас чекав Довганюк В. I., який повів нас в Хотинський ліс.Там вже було багато людей. Начальниками були Єремецький і ставчансь-кий офіцер (поручик). До нього зверталися „пан поручик". Це був офіцер російської армії. Увесь загін пішов у напрямку на Хотин (біля Шуманського містка). Тоді Єремецький дав команду вишикуватися, всі стали у два ряди, де хто хотів. Єремецький доповів поручику, що загін вишикувано. Була дана команда по порядку номерів розраху-ватись. Після цього Єремецький доповів офіцеру, що в загоні 250 чо-ловік, а дозорний - що на шляху з Хотина чути кавалерію. Зараз же почала стрільбу румунська кавалерія. Єремецький дав команду від-
 
 
бити атаку. В окупвнтів кинули гранати, почали стрільбу. Кавалерія повернула на Хотин. 3 Хотина по лісу почала бити артилерія. Після цього загін попрямував на жванецький міст.
Коли ми прийшли в Недобоївці, там було багато жертв: румуни били жителів. Півтора тижня ми тримали фронту Недобоївцях. Люди самі приносили хліб, сало і передавали комітетам, які були в селах. 3 Недобоївців ми пішли у Малинці. Потім один взвод направили назад у Недобоївці. Казали, що в Ставчанах румуни.. .На другий день на сві-танку з Ставчан показалась румунська кавалерія, вона була відбита, але появилась піхота. В той же день ми відступили в Хотин.
Після розгрому повстання румуни чинили розправу...
ЗАПИС1957Р. ЧКМ, Ф., ІНВ. № 12345 - III - 5739, ЛЛ. 265 - 268.
 
107
 
 
ЗАВАДСЬКИЙ 3. Д. - нароЬивсяу1891 р., м. Хо-тин, робітник. Учасник повстання та грома-Ьянської війни.
Пам'ятної ночі, з 23 на 24 січня 1919 р., як тільки стемніло, пов-станці м. Хотина, озброєні селяни з навколишніх сіл групами й поо-динці, криючись від жандармерії і румунських солдат, пробирались до пункту збору - Рукшинського лісу. До 12 годин ночі в лісі зібралось декілька сот чоловік з Хотина, Рукшина, Анадол, Керстенців, Кап-лівки, Пригородка. Всі вони були озброєні гвинтівками, гранатами. Мали й кулемети. Повстанці прийняли бойовий порядок: розділили-ся на взводи, роти. Кожний з підрозділів одержав бойове завдання. Група повстанців, в яку входив я, одержала завдання атакувати ру-мунський батальйон, що охоронявжванецькі мости.
012 годині бойові загони повстанців вирушили з лісу в напрямку на Хотин і Атаки. Як тільки ми почали виходити з лісу, на нас напала румунська кавалерія. Зав'язався бій. Румуни не витримали нашого натиску і втекли в напрямку на Хотин. Незабаром артилерія против-ника відкрила по лісу ураганний вогонь.
Недалеко від с. Атаки ми розбились на дві групи. Одна пішла прямо по шосейній дорозі. Другий загін по березі Дністра рушив у сторону мостів.
-  Хто йде? - пролунав голос румунського вартового недалеко від мостів, зупиняючи нас.
-  Свої, прикордонники, - відповів один з нас румунською мо-вою. Вартовий повірив і підпустив повстанців до себе. А коли варто-вий був знятий, шлях до мостів став відкритим.
108 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
Румунські солдати і офіцери міцно трималися в своїх укріплен-нях. Нас почали тиснути до Дністра. Один з повстанців впав убитим, другий був ранений. Але в цей момент у тилу румунських укріплень два кулемети відкрили стрільбу. Це група наших повстанців пробра-лась через городи в тил ворога і почала наступ.
Румуни не витримали нашого натиску і втекли в напрямку на Хо-тин. А там їм назустріч йшли інші загони повстанців.
Основні військові сили противника були розсіяні по полю. Село Атаки і жванецькі мости були звільнені від румун. Повстанці рушили на Хотин.
Газ. „Рад. життя", № 9 1959,21 січня.
 
109
КОМАРНИЦЬКИЙI. В. (1890 - 1977РР.)-учас-ник Хотинського повстання 1919 р.
Народився в Хотині Бессарабської губернії в сімТ робітника. 3 13 років, після смерті батька, пішов працювати. Вчився мулярки. Спо-чатку підсобником, а потім майстром.
У 1911 році призвали до царської армії. Ніс службу в Корсунсь-кому полку, 82 дивізіїу м. Астрахані. Ав 1912 році направилиу куле-метну команду у м. Оренбаум біля Петрограду. Зі мною був земляк із Дінауц (Динівці) Василь Шпирка. У кулеметній команді пробув до 1914 року. Та раптом війна. Кулеметна рота пішла в напрямку Вар-шави, недоходячи до м. Івана Тлустли, потім відбулись боїбіля Льво-ва. Брав участь у боях проти німців, австріяк. У 1915 році в одному із боїв біля Стрия мене було поранено в праву ногу австрійською кулею. Декілька місяців лікувався у м. Курську. А згодом - Москва. Пам'ятаю, там знімали вивіски німецьких фірм. I незабаром знову кулеметна команда при Корсунському полку. Кулемети „Максим", „Кольт", кулемет„Шварц-лідер"(авсрійськоїсистеми) знали на зубок. У квітні 1916 р. брав участь у звільненні від австріяк м. Чернівців, а також у звільненні Вижниці, Кут (Чорна Гора). Йшли жорстокі бої. Тут мене вдруге було поранено біля с. Яблуниця. Пролежав тимча-сово у Вижницькому воєнному шпиталі, а згодом лікувався у Кате-ринославі, Бельцах. Після лікування направили в 1-ий Заамурський оздоровчий батальйон. Там і зустрів Лютневу революцію. Демобілі-зувавшись напочатку 1918р., прибув у Хотин. А згодом брав участь у роззбоєнні відступаючих австрійських солдат. В городі під вишнею
110 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
(на межі з сім'єю Кирницьких) закопав зброю: гвинтівку, патронташ з патронами, шаблю...
В листопаді 1918 року на Хотинщину посунули нові завойовни-ки, замінивши австріяк, прийшли румунські бояри. Дуже знущались над мирним населенням. Гніву не було меж.
Одного разу зібрались на таємні збори, де були присутні лише бувші фронтовики. У кого не було зброї- роздали на схованку і ска-зали, щоб бути напоготові. Готується повстання.
Пам'ятаютакий випадок. Це було напередодні повстання 9 січня (22 січня за новим стилем) 1919 року, повертаючись з міста додому, був свідком арешту Фільки Казанецького, якого без суду і слідства в міському парку, біля церкви, розстріляли. Населення з обуренням віднеслось до цього мародерства. Ввечері мене повідомили - вночі повстання. Назначили збірні пункти. Сигнал до початку- постріли з гармат з боку Жванецького мосту.
Відкопав гвинтівку, почистив. А на ранок Хотин був у руках пов-станців. Румунських окупантів потіснили у напрямку села Недобоїв-ців, де встановили фронт. Через два дні мене зачислили до групи ку-леметників. На Недобоївській дільниці фронту (позиція біля вітряків, це було найвище місце), було три кулемета. На першій лінії фронту була також гармата, якою командував Ілля Васильович Куфтяк.
Разом зі мною був Іванов Філька Михайлович. На позиціях ми пробули 9 діб. Пролунало декілька пострілів з гармат. Невистачало снарядів. А згодом прибули іноземні делегати. Це були справжні розвідники. їх заарештували, але потім відпустили. Після цього ру-муни наперли сміливіше. Почався відступ. А невдовзі був на тому боці Дністра біля с. Ісаківець. Та тривожна думка не давала спокою. В Хотині залишилась дружина з щойно народженим немовлям. Ви-рішив таємно повернутись. Через деякий час з Самариним Василем Григоровичем (це він служив у Семенівському полку і брав участь у штурмі Зимнього) перейшли через лід в Хотин.
В. Г. Самарина видав зрадник - єврей (прізвища не пам'ятаю). Са-марин потрапив до в'язниці, де просидів біля року. Зброїу нього не знайшли і він зумів відкупитись.
Щоб не мозолити очі жандармам, я з групою каменярів відправився на заробітки в Бельци, потім Ясси, Трансільванія, До-
111
бруджа. Будували вілли в Чернівцях, палаци в Бухаресті, Констанці, Оривичі (біля Сербії)...
Так було до 28 червня 1940 року. Старшого сина Петра румуни замучмли у кончентрарах (допризивні курси). Син Борис, 1922 р. н. ще до приходу Червоноїарміїбув членом підпільноїмолодіжноїор-ганізації.
Раптом знову війна. Злидні, знущання доводилось пережити. Бориса в 1941 році було заарештовано. Видав агент поліції. В Черні-вецькому державному архіві зберігаються документи про це. Сина заточили у румунський концтабір Тиргу-Жіу.
У березні - квітні 1944 року брав участь у переправі через Дніс-тер наших передових частин. Мій будинок неподалік Дністра. Мав човна. За день перевозив до 40 воїнів.
У 1944 році працював директором Хотинського райпромкомбі-нату. Пережили голод 1946 - 1947 років. 3 1947 по 1964 роки працю-вав у Чернівецькій області, в основному у Заставнівському районі та Тернопільській області. Будував Будинки культури, тваринницькі ферми. Тепер дома.
Запис 1969 р. ЧКМ, ф., Р. 49666
 
112
 
 
КОХАНОВ Ю. I. (1893) - один з керівників пов-станського загону с. Данківці, учасник грома-Ьянської війни
...27 марта 1918 г. «Сфатул цзрий», состоящий преимуществен-но из помещиков, принял предательское решение о присоединении Бессарабии к Румьшии.
Помочь осуществить присоединение прибьіли австро-немец-кие войска и, заняв Хотинский уезд хозяйничали по-своему, а затем их сменили белорумьінские власти. Ограбленное население опять грабили.
С тех пор настали смутньіе, черньіе, траурньіе дни для трехмил-лионного несчастного бессарабского населения.
Увеличились зксплуатация рабочих и крестьян, голод, нужда, унижение, грабеж, усилился режим военной оккупации: насилие, террор. В городе бьіли размещеньі жандармские управления. При-каз командира 2-ой кавалерийской бригадьі румьшских войск пол-ковника Морузи (коменданта города) гласил: «При наступлении тем-нотьі жителям на улицьі не вьіходить. Днем более трех человек не собираться, в противном слечае нарушители рискуютжизнью».
То же бьіло и в селах Хотинского уезда. Комендантам жандармских управлений даньі бьіли неограниченньіе права и власть. Комендантьі и их подчиненньіе арестовьівали невинньіх людей и издевались над ними: избивали кулаками, плетками, прикладами и чем попало. Жало-ваться потерпевшие не имели права, да и не бьіло куда и некому...
...Вечером 29 декабря 1918 г. прибьіли в с. Данкоуцьі два зскад-рона конньіх румьінских всадников и, расположившись возле ко-
113
мендантского управления, дали распоряжение немедленно созвать сходку жителей с. Данкоуцьі, предупредив через посланньіх старост и десятских, что, если кто из жителей не явится, будет строго наказан.
Поднялись шум и тревога. Конньіе всадники скакали по улицам, грохотали двери и дребезжали окна, плакали хозяева и дети отуда-ров палками и плетками, которьіе наносили охмелевшие оккупантьі, продажньіе шкурьі староста Панько Андрей и его подчиненньіе.
С недобрьім предчусвтвием бедьі шел народ на зту сходку. Соб-равшихся окружили солдатьі, вьістроили в два ряда и по очереди вьіводили на середину площади. Возле дома Михаила Рьібчука раз-девали догола, клали на мокрьій снег и избивали. Избитьіх вьістраи-вали отдельно, и конная зкспедиция следила: если кто-нибудь гром-ко стонал, вторично подвергался избиению.
Более четьірех часов в зту ночь продолжалось избиение трех-сот несчастньіх крестьян с. Данкоуцьі.
Среди переносивших побои бьіли старики: Белоус Петро- 70 лет, Глухой Иван - 60 лет, а также 25-летний Чебан Митрофан Павло-вич (сейчас работает плотником в кохозе с. Данкоуцьі).
Переносили побои дети и юноши: 12-летний мальчик Дудчак Афанасий Филиппович, 11-летний Гураль Афанасий Иванович (ньіне машинист в колхозе с. Данкоуцьі) и многие другие.
После зтого побоища офицер произнес на русском язьіке речь: «Увидев румьінского солдата, поклонись, попроси в хату, накорми его и обогрей; увидев румьінского офицера, скинь шапку, лошадь накорми и напои; знай, что вьі отньше и навсегда сьіньі «великой ма-тери» Румьшии. Памятуй, что румьшская власть принесла культуру и цивилизацию».
Такую речь слушали крестьяне с. Данкоуцьі ночью, стоя в снежной слякоти, в крови. В зтотже момент из двух краев села показалось заре-во, а потом пламенньіе язьіки - горели хатьі неявившихся на сходку.
Раз"ьяренньіе палачи зверски замучили в с. Данкоуцьі Панькова Устима Николаевича. Его раздетого, несколько часов били ногами, плетками, прикладами во дворе в присутствии родного сьіна Нико-лая, а потом оттянули на улицу и пристрелили.
Расстреляли старика Аскалина Захария Николаевича, Дудча-ка Корнея Фолипповича лишь за то, что они не сказали, у кого есть
114 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
оружие. Ихтрупьі втечениитрехдней лежали наулице:ихне разре-шалиубирать.
Оккупантьі настолько распоясались, что издевались, грабили, убивали и тьісячи невинньіх людей без суда ссьілали на каторгу. На-род изнемогал.
Возникла необходимость в решительной, организованной борьбе.
В городе Хотине создалась небольшая подпольная группа: 1) По-пович Иван из с. Долиняньі, 2) Дралюк Михаил из с. Каплевка, бьівший политкаторжанин , вернувшийся в 1917г., 3) из г. Хотина «Каменного Яра» т. Кирничньій, бьівший политкаторжанин, участник боев 1905 г.
Зта подпольная группа являлась ядром революционного коми-тета. Позже в зту группу вошли Попович Софрон из с. Долиняньі и Лукьянчук из с. Пригородок (зта группа одновременно бьіла рево-люционньім комитетом).
Подпольньій комитет в с. Данкоуцьі и во всей волости возглавлял Руснак Леонид Филиппович, а его сестра, учительница, бьіла секрета-рем комитета. Они же организовали в школетайньіе складьі оружия.
Бьіло решено сгруппировать существовавшие разрозненньіе подпольньіе группьі, хотя учесть их все бьіло трудно и невозможно, ибо каждая группа, боясь провокаторов, действовала осторожно и самостоятельно. Да и сам комитет проводил свою работу не на пос-тоянном месте, но, как правило, в понедельники, так как в каждьій понедельник в г. Хотине состоялся базар-ярмарка.
Бьіло и так, что собираемся или узнаем через товарищей, где и когда встреча или собрание. Собирались в харчевне, которая на-ходилась возле бьівшего казначейства, иной раз в хате Козаковьіх недалеко от ярмарковой площади, иной раз в предместье Хотина в Каменном Яру, в хате Кирничного, иной раз у т. Дралюка в с. Каплев-ка, иной раз в с. Данкоуцьі в Кравецкого Ефима, хата которого нахо-дилась в 200 метрах от леса «Липники».
По решению комитета мне бьіло дано задание связаться в с. Кап-левка с группой Мефодия и Алексея Рьіжих, а также вовлечь Варвуса Семена, поднять на восстание села Данкоуцьі, Толбуряньі, Левинцьі; Дралюку Михаилу- поднять восстание в селах Дарабаньі и Анадо-льі; Поповичу Ивану и Поповичу Софрону из с. Долиняньі - поднять восстание в селах Долиняньі, Керстенцьі, Круглик, Пашковцьі; Кир-
115
ничному и Чекмаку- в Хотине и других селах; Лукьянчуку- в селах Пригородок, Недобоевцьі и Зарожаньі. В с. Ставчаньі бьіл сильньій отряд, которьім руководил Адажий Никифор.
В ночь на 23 января 1919 г. со стороньі ближайшего с. Рукшин восставшие крестьяне начали наступление на Хотин.
Оккупантьі открьіли артиллерийский, ружейньій и пулеметньій огонь. Усльішав стрельбу, крестьяне окружающих сел пошли на по-мощь восставшим.
80 человек бойцов-повстанцев захватили жванецкий мост че-рез реку Днестр, оставив на нем охрану, и во главе с командиром отряда т. Просвириньім вместе с крестьянами с. Атаки и других сел штурмом пошли на Хотин.
Город Хотин бьіл окружен и на рассвете перешел в руки повстан-цев. Оккупантьі в панике бежали, оставив более ста пленньіх, много раненьіх и убитьіх, оставив также двадцать пять лошадей, два трех-дюймовьіх орудия, десять пулеметов (пять штук «Льюис», две штуки «Шоша» и три штуки «Максим»), восемь повозок, более четьірехсот винтовок, два склада с провиантом и амуницией.
Отступающих оккупантов преследовали, пресекали пути к от-ступлению, отнимали оружие, брали в плен.
В с. Данкоуцьі крестьяне ночью разгромили и разоружили ко-мендатуру, забрали оружие - 25 винтовок.
Спросонья раздетьіе жандармьі в панике бежали в противопо-ложенную сторону и, встретившись с белорумьінами, отступающи-ми из Хотина в урочище Четьіре корчмьі, бьіли перебитьі отступа-ющими из Хотина румьінами, которьіе приняли их за повстанцев. К утру в с. Данкоуцьі более двухсот человек уже бьіли вооруженьі и к десяти часам утра расставленьі повзводно.
Первьіми вступили в боевой отряд Леваднюк Андрей, Грек Павло, Долгий Владимир, Грек Алексей, Дудчак Петро, Дудчак Дуня, Панько Аня, Грек Михаил, Глухой Василий, Леваднюк Терентий, Чебан Митро-фан, Панько Филарет, Рьібчук Алексей, Белоус Петро, Гураль Семен, Кушнир Семен, Аскалин Григорий, Бевзюк Ефрем, Белоус Терентий, Руснак Василий, Кушнир Иван, Серафимский Никифор, Грек Иван.
Отряд постоянно увеличивался за счет восставших крестьян из других сел. К 11 часам дня перешел в наступление по направлению
116 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
ст. Новоселица. Второй отряд наступал на станции Ларга и Окница. К 12 часам 23 января все села Хотинского уезда восстали.
Повстанцьі восстановили полностьютелефоннуюиживуюсвязь между боевьіми отрядами и г. Хотином. Хорошо бьіла налажена связь боевого отряда Зарожанской группьі, которой командовал Дубко-вецкий Федор Иванович (позднее Дубковецкий Ф. И. - председатель колхоза «ЗдобутокЖовтня»Тальновского района Черкасской облас-ти, Герой Социалистического Труда). Связистьі Петрашишин Иван и Черньій Трофим, присланньіе Дубковецким, бьіли хорошо вооруже-ньі и донесения доставляли в срок. Со стороньі Данкоуцкого отряда также бьіли вьщеленьі связистьі - Кушнир Иван и Серафимский Ни-кифор. Все зти связистьі бьіли славньіми, бесстрашньіми бойцами во время гражданской войньі..
В настоящее время семья Петрашишина Ивана проживает в с. Вербовка Ольшанского района.
Семья Черного Трофима проживает в с. Ольшаньі Черкасской области.
Семьи Кушнира Ивана и Серафимского проживают в с. Данко-уцьі Черновицкой области.
Также хорошо бьіла налажена связь с Кельменецким боевьім от-рядом, командиром которого бьіл Цвинтарньій Василий Иванович (ньіне проживает в Каменец-Подольском). Помощником его бьіл Ми-ронюк Фома Федорович. Оба они потом бьіли в Красной Армии и до конца гражданской войньі проявили себя отличньіми разведчиками 1-го Бессарабского дивизиона.
Миронюк Фома Федорович в настоящее время проживает в с. Мокрицьі Ольшанского района Черкасской области и работает в колхозе по-стахановски.
Из разрозненньіх отрядов восставших организовались три бо-евьіх полка повстанческой армии: Данкоуцкий, Рукшинский и Ана-дольский.
Данковецкий полк имел свою артиллерию- одно трехдюймо-вое орудие, четьіре пулемета (два «Льюис» и два «Шоша»), пятьсот штьіков, обоз из десяти повозок и десяти саней пароконньіх. Штаб полка находился в с. Данкоуцьі, там же- складьі продовольствия и оружия.
117
Крестьяне от души, добровольно приносили продуктьі, пекли хлеб и доставляли боевьім отрядам полка. Заведующим хозчастью бьіл т. Глухой Иван (Настюкив), а помощником его бьіл т. Чебан Мит-рофан Павлович.
Данкоуцкмй полк бьіл разделен на два подразделения как при наступлении, так и при обороне. Полк и его подразделения попол-нялись преимущественно из солдат старой армии.
С красньіми флагами, с пением «Марсельезьі» гордо и бесстраш-но шли в бой.
Семидесятилетний старик Белоус Петро (Мозьіл) не отставал, а когда ему предложили, чтобьі он остался в обозе, обидчиво ответил: «Убью пару бояр, а потом и в обоз».
Народ освобожденньіх сел - мужчиньі и женщиньі - встречали нас везде с хлебом и солью, вручали оружие, отнятое у оккупантов и готовили обедьі.
Брошенное и отбитое добро, награбленное оккупантами, мьі разрешали крестьянам разбирать по домам.
Власть переходила в руки революционньіх комитетов.
27- 29 января 1919 г. Хотинский уезд бьіл полностью очищен от румьшо-боярских оккупантов, и, недавая опомниться им, мьі про-должали наступление. На Новоселицком направлении в некоторьіх местах переходил даже румьшскую границу.
Тут - то и почувствовали оккупантьі силу революционного на-рода. Румьшская армия не устояла перед революционньім народом и его славньіми полками повстанческой армии, позорно бежала, и лишь при помощи иностранньіх грабителей Франции и Англии наше наступление на седьмой день у железодорожньіх станций Ларга и Окница бьіло приостановлено.
Противник готовил наступление. Мьі решительно и упорно отстаи-вали рубежи. Но нам не хватало вооружения, особенно боеприпасов, и еще более воинской организованности и политического руководства.
Нашими слабостями и недостатками воспользовались оккупан-тьі. Через восемь дней после начала восстания румьшские войска, опомнившись от перепуга и получив подкрепление, перешли в на-ступление. Стойко отбивались мьі под селами Толбуряньі, Ставчаньі, Долиняньі, Козьіряньі.
118 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
На отдельньіхучасткахзтихсел (Толбуряньі, Балковцьі) мьі пере-ходили в контрнаступление.
Отважньіе бойцьі нашего полка тт. Базанов Алексей Харитоно-вич (его семья в настоящее время проживает в с. Ольшаньі Черкас-ской области), Федя Мартьінеша (его семья в с. Секуряньі), Должок Владимир Андреевич (проживает в г. Киеве, улица Миллионная), Бе-лоус Терентий Иванович (семья в с. Ольшаньі Черкасской области), ГуральСемен Петрович и Серафимский НикифорЛеонтьевич (семья в с. Данкоуцьі Черновицкой области), пробравшись в тьіл противни-ка, захватили восемь человек пленньіх, один пулемет, пять винто-вок, два цинковьіх ящика патронов и на рассвете вернулись в свой отряд.
В ночь на 1 февраля наш отряд бьіл расположен у Толбурянско-го леса, а штаб - в здании бьівшего помещика Мунтяна.
Наутро обстановка бьіла тяжелая: мьі оказались отрезанньі-ми, связь бьіла прервана, разведчик т. Кушнир Семен Афанасьевич попал в руки неприятеля (семья Кушнира С. А. работает в колхозе с. Данкоуцьі Черновицкой области). И лишь благодаря связисту т. Глухому Василию Ивановичу (проживает в с. Данкоуцьі, работает плотником в колхозе), которьій пробрался с большим риском через гущу оккупантов и сообщил нам о расположении противника, мьі со своим отрядом через урочища Болтьі, Бабий Яр и с. Каплевка вьішли из окружения почти без потерь и приняли бой на подступах к горо-ду, у Каменного Яра.
Бой бьіл очень ожесточенньій. Патронов не хватало, пулеметьі бездействовали, у орудия остался один ящик снарядов, и то калибр неподходил.Наводчики -ЛеваднюкТерентий и ГуральСемен -про-чищали ствол орудия да сердито ругались.
Под нажимом противника, в несколько раз превьішавшего наши сильі, которому Англия и Франция оказали большую помощь артил-лерией и вооружением, мьі вьшужденьі бьіли оставить наш родной край и отступить на левьій берег Днестра, где в зто время уже собра-лось более сорока тьісяч беженцев.
Румьшские бояре жестоко расправлялись с населением Хотин-ского уезда, не успевшим звакуироваться. В одном лишь г. Хотине они расстреляли более пятисот жителей. Расстреляньіх не давали
119
долго убирать, а восемь человек, повешенньіх на бульваре , возле собора, пять дней не снимали с виселиц.
За оказание помощи восставшим и изготовление для них бро-непоезда оккупантьі расстреляли сто шестьдесятжелезнодорожни-ков, а одного старика - мастера со станции Окница - облили керо-сином и сожгли.
В с. Данкоуцьі из четьірехсот дворов уцелело двадцать. Осталь-ньіе бьіли разграбленьі и сожженьі.
В с. Долиняньі сожжено двести дворов. То же сделано и в селах Ставчаньі, Керстенцьі, Беловцьі, Пашковцьі, Козьіряньі и др.
При отступлении повстанческих отрядов на левьій берег Днес-тра мьі продолжали борьбу на фронтах гражданской войньі под ко-мандованием прославленного Григория Ивановича Котовского.
Запис 1957 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, лл. 178-184.
 
120
 
 
ШИНКАРЕНКО К. Ю. (1897 -1957) - керіеник групи повстшщів м. Хотина, командир полку бригади Котовського
.. .По уходе австро-венгерских войск им на смену вступили тоже не-прошеньіе гости - румьінские войска, которьіе показали себя как завое-ватели. Бьіло сразу введено военное положение, издавались строжайшие и угрожающие приказьі о сдаче ошестрельного оружия, а при обнаруже-нии такового угрожали расстрелом виновньіх на месте без суда. Военного оружия в селах уезда бьіло очень много. Даже гораздо больше, чем мог себе представить враг, против которого оружие собирали и сберегали.
Например, у меня лично бьіло три револьвера с большим запа-сом патронов к ним; маузер № 3 (большой), к нему 130 штук патронов; немецкий шпеер девятизарядньій, к нему 40 штук патронов; бельгий-ский браунинг, с которьім я никогда не расставался и при румьінах носил его при себе, к нему имел 200 патронов и 10 обойм; русский ка-рабин, 300 штук патронов к нему. Не меньше личного оружия бьіло у Воронянского Леонида Христофоровича, у Кандьібьі и многих других. Мое оружие хранилось у Воронянского, так как он знал все системьі оружия, умел разбирать и собирать его, чистить и хранить...
...Для Хотинского восстания в январе 1919 г. против оккупацион-ньіх румьінских войск бьіли основательньіе причиньі.
В Хотине во время господства румьін на бульваре и на улице трем человекам вместе запрещалось, а двоим сидеть нельзя бьіло. А наруша-ющий зтот приказ арестовьівался и отправлялся в сигуранцу и зачастую в тюрьму. Таких порядков Бессарабия и живущее в ней население не помнят. Все больше и больше накапливались злоба м ненависть к ок-
121
 
 
купантам, и за все их действия готовилась месть, суровая расплата за принесенньіе страдания. Чувствовалась какая-то организующая сила, видно бьіло сильное недовольство произволом и разгулом военщиньі.
Руководства, которое должно бьіло возглавить недовольньіх, не бьіло видно, но оно бьіло. Существующий подпольньій ревком вел себя конспе-ративно и наблюдал за массой, в которой кипело море ненависти...
7 или 8 января (по старому стилю) 1919 г. на бульваре в центре го-рода румьінский комендант прмказал солдатам арестовать гражданина г. Хотина Казанецкого Филиппа. Казанецкий отказался следовать за сол-датами.Тогда комендант позвал еще 5 солдат, приказал Казанецкого свя-зать и связанньім привязать к дубу, которьій бьіл в 20 метрах от церкви. Когда Казанецкий бьіл привязан к дубу, комендант приказал расстрелять его.Так и бьіл расстрелян Казанецкий среди бела дня на глазаху населе-ния. И бьіл приказ коменданта: труп расстрелянного не снимать три дня.
Труп висел до ночи, а ночью бьіло поднято восстание в городе и в селах. Сигналом к восстанию бьіли два орудийньіх вьістрела. Рев-ком вьішел из подполья и возглавил восстание...
Хотинский уезд бьіл полигоном первой мировой империалисти-ческой войньі, неоднократно переходящим из рук в руки, так что народ бьіл обстрелян и оружие (от револьвера разньіх систем до винтовок и ручньіх пулеметов) имел каждьій, кому только хотелось его иметь. Взять хотя бьі г. Хотин. Когда уходили австро-венгерские войска, их разору-жил отряд во главе с братьями Кандьіба - Василием и Андреем. Доб-ровольная сдача оружия дала им (австрийским солдатам. - К. С.) право уйти домой. Часть зтого оружия бьіла разобрана, часть припрятана во 2-ом приходском училище, в крепости в надлежащем месте.
На строгий приказ о сдаче оружия (а бьіло оно у большинства) население его не сдавало, а закапьівало или бросало в колодцьі или Днестр. Почему так поступали с оружием?
С одной стороньі оно нужно бьіло для защитьі самих себя от ок-купантов, а с другой - боязнь его сдавать, чтобьі не навлнчь на себя улик, так как обнаружение оружия говорило о твоей принадлежнос-ти кбольшевикам...
Одним из явньіх недостатков восстания являлось отсутствие патро-нов и всего боевого запаса.Такой боевой участок, как Данкоуцьі, которьім мне пришлось командовать, имел патроньі на 3 - 4 дня, винтовок больше
122 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
бьіло чем патронов к ним. Снарядьі для батареи привозили подводами из Скальі (Скала - Подільськ. - К.С) за 60 километров, с польской границьі. Две пушки с зарядньіми ящиками и лошадьми захватили у петлюровцев.
Будучи избранньім командиром батальона на Данкоуцком учас-тке, я должен бьіл переговорить со штабом в Хотине. Из-за отсутс-твия связи я вьіехал на лошадях в Хотин, оставив тут заместителя.
Боеприпасов мне не удалось достать. Наша батарея обстреляла движущуюся колону у Четьірех корчм (в 6 километрах от Хотина), ко-торая появилась из Недобоевцев, а Недобоевцьі бьіли охваченьі пла-менем пожара: горели ветряньіе мельницьі, горели хатьі, стога сена, со-ломьі и кукурузьі. Наблюдая в бинокль наступающие колонньі румьін, я увидел, что зто бьіла не военная цепь, а неорганизованная масса, ко-торая шла под обстрелом нашей артиллерии. Оказалось, что румьіньі при захвате с. Недобоевцьі начали поджигать дома, а людей вьігоняли и гнали, как скот, вперед, а сзади подганяли. Кто не шел, прикладами подганяли, а кто пьітался удрать, расстреливали. В зтой сплошной мас-се бьіли старики, женщиньі, дети - все, кто только мог идти.
К батарее подьехал крестьянин на лошади и рассказал командиру батареи Просвирину, что снарядьі и пули убивают в первую очередь крестьян, так как румьіньі находятся сзади, во второй цепи. «А нас го-нят к вам на расстрел», - закончил крестьянин. Стрельбу прекратили.
В городе паника. На дороге и под заборами валялись винтовки без единого патрона. Спасаясь, некоторьіе семьи повстанцев устре-мились к Днестру, на левьій берег, ища там спасения и убежища.
В ночь с 7 на 8 января 4 человека: я, Воронянский, Гибай Петр, Тка-ченко А. И.- напали на пулеметную команду румьін, которая стояла у ворот батареи при входе в крепость, уничтожили 6 человек румьін, за-хватили два ручньіх пулемета и более 1000 штук патронов с обоймами.
Имея два пулемета, группа двинулась на с. Пригородок. По до-роге к нам присоединились два человека - Подлубньій Владимир и Звенигородский Л. В Пригородке бьіло 14 человек и ручной пулемет. Здесь при помощи крестьян все румьіньі бьіли перебитьі, и у нас на-чали прибавляться люди и винтовки...
Я, как вьіборньій командир батальона Данкоуцкого участка, поз-же командир конной разведки из 18 человек, по поручению члена ревкома т. Мардарьева вел разведку. На Четьіре корчмьі и Рукшин
123
 
 
мне приходилось отступать в арьергарде, т. е. последним. Подо-мной на мосту убило лошадь, что тормозило проход.
Всем тем, которьіе участвовали с оружием в руках в борьбе против румьін, да и нетолько им, а и их родственникам оставаться нельзя бьіло.
На левьій берег Днестра ушл и десятки тьісяч людей, ушли л юди, сов-сем неучаствовавшие в восстании, нежелая оставаться под румьінами.
За то, что я участвовал в восстании (а из моей семьи участвовал я один), сигуранца забрала отца 92 лет, старую мать, братьев, сестер, их детей, над которьіми издевались в застенках. Моим родньім по-казьівали фотокарточки, где я заснят в дни восстания на лошади с пулеметом «Кольт», когда я ехал с недобоевских мельниц, и второй снимок, где я заснят с политруком Дембицким, будучи командиром 1-го зскадрона Бессарабского кавалерийского полка. Зтот снимок бьіл заснят в Каменце, на левом берегу Днестра, в августе 1919 г. У сигуранцьі бьіло много заснято людей - активньіхучастников Хотин-ского восстания, например, Кандьіба, Воронянский и др.
Хотинское восстание бьіло подавлено огнем и мечем румьшс-кой военщиньі в январе 1919 г. Трудно себе представить всю бесче-ловечную жестокость, разгул румьшской военщиньі, то, что учиня-лось над населением в г. Хотине и окружающих селах.
После подавления восстания в с. Долинянах расстреляли 50 че-ловек, большенство из них бьіли родственниками участников восста-ния. В Хотинской крепости в колодец бьіл брошен не один десяток убитьіх людей, которьіе не успели уйти через Днестр на левьій берег.
Почему восстание продолжалось 10-12 дней и почему оно так скоро бьіло подавлено?
1. Недостаточная подготовка к восстанию против вооруженньіх окку-пационньіх войск (хотя их можно бьіло бить, как били французов в 1812 г).
2. Недостаточная организация восстания. З.Отсутствиеснабжения повстанцев боеприпасами и продовольствием.
4. Плохая, а большей частью совершенно отсутствовавшая связь технического и целевого руководства с массами повстанцев.
5. Недостаточная, а местами совсем отсутствовавшая дисципли-на сверхудонизу.
6. Не бьіло твердого руководства со стороньі рабочего класса.
(5. -с. 373 -377)
124 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
РУСНАК К. С. (1891 -1958) - керівник повс-танського загону с. Стапьнівці, військовий комісар бронепоїзду № 8.
.. .Осенью 1918 года вспьіхнула революция в Австрии; в тот же день (дату не помню) солдатьі побили часть своих офицеров. Поки-нули охрану помещика Ромашкана и поехали к себе, а мьі в своем селе и весь Хотинский уезд, как бьівший тогда оккупированньій Ав-стрией, остались без власти. Существовавшие какие-то самоуправ-ления растерялись. О большевистской организации, по крайней мере в нашем уезде, в то время я не знал, не говоря уже о связи с зтими организациями. Позтому и вопрос действий у меня не стоял. Через несколько дней пришлось бьіть свидетелем беспрепятствен-ного занятия румьшскими чиновниками и жандармерией одного за другим сел Хотинского уезда.
Зто бьіло, на сколько помнится, в октябре- ноябре 1918 г. С первьіхже дней прихода румьш население почувствовало враждеб-ное отношение к себе. Запрещеньі бьіли сходки, установлена целая серия налогов. С заходом солнца никто не должен бьіл вьіходить, особенно последним возмущались наши парубки (флзкзй), которьіе так свободно всегда себя держали, и вдруг, какие-то пришельцьі все запрещают.
Возмущение населения против всех форм действия непрошеньіх гостей возростало; бьіли случаи открьітого столкновения румьін с населением. Помнится инцидент со мной. Однаждьі днем я зашел в бакалейную лавку. В зто время вошел румьінский солдат и, расплачи-ваясь за покупку, предложил владельцу лавки леи, курс на которьіе
125
 
 
после прихода румьін бьіл повьішен. Владелец лавки пьітался возра-жать и требовал «русских» денег. Но зтот солдат поднял винтовку и грозил ударить. Я в зто время схватил солдата одной рукой за спину, а другой - за винтовку. Солдат посмотрел на меня злобно и приказал следовать за ним. К счастью, он увидел в окно какого-то офицера, по-спешил вьійти и забьіл обо мне. А через несколько дней румьіньі бьіли великолепно осведомленьі, что я матрос и что мое поведение в от-ношении их не в их пользу, но зацепиться не бьіло за что, и, таким об-разом, я продолжал оставаться только на виду у них.
Позже я убедился, что информация исходила от нашего сель-ского попа (кажется, Григория Чекана), которьій умело подошел и вьіявил мои взглядьі политическогохарактера.
Кстати,зтотконтрреволюционньій попв 1921 годунашел смерть у себя дома за шпионство, провокацию и работу в контрразведке (последнее я привожу здесь со слов участника в зтом деле).
6 января по старому стилю известно, что ночью вспьіхнуло вос-стание и что румьіньі, испугавшись якобьі переправьі большевиков из-за Днестра, отхльінули к Пруту. Ушли румьіньі и из нашего села. Наконец, возмущение населения прорвалось, и начались повсе-местньіе восстания. От нашего села я бьіл делегирован с одним то-варищем (т. Лунгу Иван Семенович в настоящее время работает в МАССР в аппарате Наркомфина) в Хотин с наказом, что с. Сталине-штьі имеет вооруженньій отряд численностью 60- 80 человек, что-бьі немедленно отпустили соответствующее количество оружия, и вооруженное село отдается в распоряжение военного командова-ния восставшнго населения. К сожалению, по прибьітии в Хотин мьі увидели полнейшею растерянность «Директории», которая не мог-ла охватить руководством многочисленньіе повстанческие отрядьі уезда и чрезвьічайно неопределенньіми распоряжениями и прика-зами нервировала делегатов-ходоков с мест, и последние хватали что попало и возвращались домой. Помню, нам удалось получить полмешка патронов без обойм разньіх калибров и систем и несколь-ко зкземпляров листовок, воззваний и т. д.
Вернувшись с зтими трофеями домой, мьі сообщили на сходе о положении дел. Нужно сказать, что подьем духа нашего села бьіл на вьісоте революционного настроения. Бьіло решено все имеющееся
126 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
оружие с полной амуницией зарегистрировать в повстанческом от-ряде. Помню, что пара ребят (один Павел Андрицкий) немедля яви-лись верхом в седле, шашка через плечо, винтовка тоже, в лохматьіх больших папахах и своим появлением, гарцуя на коне перед собрав-шимися около волостного правления, еще больше назлектризовали революционньій дух населения, и казалось, что зтот молчаливьій , с суровьім взглядом народ способен творить чудеса. И, действитель-но, с зтого дня у нас отряд (около 120 человек) находился днем и ночью в полной боевой готовности.
Неумение Директории руководить и использовать повстан-ческие отрядьі для ботьбьі против румьш создало положение, при котором каждьій отряд превратился в арьергард защитьі своего села. Таким стал и наш отряд. Примерно 9 -11 января 1919 г. стало известно, что румьшьі сплошньім фронтом регулярной армией на-ступают и занимают село за селом, уничтожая на своем пути те села, кои оказьівают сопротивление. Зто известие окончательноубедило восставших, что с румьшами нужно говорить иначе и что только с оружием в руках можно отвечать на дерзкие поступки подльіх об-манщиков.
В зту ночь наш отряд и почти все село бьіли наготове, и настро-ение бьіло чрезвьічайно приподнятое, так как в пяти верстах от нас в села Мамальіга и Кошуляньі (со стороньі м. Липканьі) вступили ру-мьіньі и собирались двинуться по направлению к нашему селу. Здесь я с упомянутьіми вьіше товарищами очутился во главе отряда и ру-ководил операциями.
Разведка и дозор посменно всегда сообщали все замеченное. Ночь бьіла морозная и темная. Всю ночь в ожидании внезапного на-падения противника никто не спал, несмотря на то, что посменно бьіло разрешено отдохнуть тут же в волостном управлении; домой никто не хотел идти, ждали чего-то решающего. С рассветом, часов около 7-8 утра, наблюдатель с крьіши дома донес, что со стороньі ст. Мамальіга движется черная масса. Проверив зто, мьі убедились, что зто румьшьі. Немедленно бьіло дано распоряжение отряду занять позиции в старьіхокопах, полуразрушенньіх с германо-австрийской войньі. Причем нужно сказать, что окопьі стратегически бьіли чрез-вьічайно вьігодной позицией для нас,так как благодаря их располо-
127
 
 
жению, мьі предполагали встретить румьш с нашей стороньі в лоб, развернутьім фронтом, перекрестньім огнем.
Отряд нервничал: патронов мало, без обойм, другое вооруже-ние вовсе отсутствовало. Набранньіе в карманьі патроньі падали через прорванньіе карманьі за подкладку одеждьі; другие прятали прямо за пазуху. К тому же часто попадались японские патроньі к австрийским винтовкам и наоборот.
Спустя 10-15 минут стало отчетливо вьщеляться около одной пехотной ротьі солдат, не более взвода кавалерии и одно трехдюй-мовое орудие.
0 нас румьіньі не знали, и, видимо, не ждали такого сюрприза, и двигались совершенно спокойно в походном порядке.
Отряду бьіло отдано распоряжение без приказа не стрелять, бе-речь патроньі, подпустив неприятеля на 200- 300 шагов, и нанести максимум поражения. В полной тишине и напряжении грянул не-осторожньій случайньій вьістрел одного товарища: зто ударило по нервам всех остальньіх, и началась беспорядочная стрельба по на-правлению румьш. Наши глотки не могли заглушить ружейнуютрес-котню, и стрельба продолжалась. Румьіньі сразу поняли в чем дело, и мьі наблюдали, как пешие рассьіпались в цепь, кавалерия ударила по флангам цепи, а орудие отскочило назад на определенную дис-танцию, и через минуту уже летели снарядьі через наши головьі в село. Их цепь медленно, вперебежку, поодиночке двигалась, а кава-лерия продолжала рьісью далекий обход нас.
Потеряв надеждьі на вьіполнение намеченного нами плана и заметив в четьірех местах пожарьі в селе от орудийньіх снарядов (очевидно, стреляли зажигательньіми снарядами), а также пару ре-бят, раненньіх в окопах (Николай Апостол и еще кто-то, не помню), мьі распорядились отступать.
Я даже не мог зайти домой попрощаться со стариком отцом и семьей, так как румьшьі нас уже преследовали на растоянии 600-800 шагов. Мьі через село двинулись по направлению к Хотину. Проезжая через село я увидел мальіша, разорванного снарядом, и рьщающую мать, горящие хатьі и панику всего населения, грузивше-го что попало на повозки и с детьми бегущего из села куда попало, в противоположенную от румьш сторону. Рев скотиньі, лай собак,
128 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
крики людей, взрьівьі снарядов, ружейная трескотня дополняли зту жуткую картину.
Мьі к 10 - 11 часам вечера уже бьіли в Хотине (18 верст). Не пом-ню, как мьі провели ночь.
На другой день зашли в «Директорию». Директории в целом мьі не видели. Отдельньіе ее членьі (фамилии коих не помню) еще про-должали распоряжаться.
Я еще с товарищами по отряду из своего села стал в строй ка-кай-то партии, отравляющейся на позиции. Получили винтовки, пат-роньі и двинулись.
Позиция бьіла от Хотина в 1,5 - 2 верстах, и снарядьі уже падали на окраине города. К вечеру я с упомянутьім т. Лунгу И. С. перешел мост через Днестр, а на другой день Хотин бьіл занят румьшами, ко-торьіе стали жестоко расправляться с населением. По левую сторо-ну Днестра отЖванца до Каменец-Подольского и населенньіе пунк-тьі по Днестру бьіли полньі беженцами из Хотинского уезда.
Я с т. Лунгу направился вглубь Украиньі через царство Петлюрьі и через пару месяцев уже сражался на Деникинском фронте на бро-непоезде № 10 имени т. Раскольникова рядовьім красноармейцем на участке Чаплино, Демурено и Гришино, а затем и на другихучаст-кахУкраиньі.
(5. - с. 344 - 348)
 
129
 
 
РАРЕНКО О. В., вчителька, зв'язківець загону повстанців с. Кельменці. Народилась у 1897р.
...Осенью 1918 года румьінские оккупантьі двигались по на-правлению станций Окница - Секуряньі - Васкоуцьі - Романковцьі, занимая уже северную часть Бессарабии по направлению ст. Лар-га, беспощадно расправляясь с крестьянами населенньіх пунктов. Революционньій штаб города Хотина призвал крестьян уезда к не-отложной подготовке вооруженного восстания против оккупантов-румьін. Население бьіло приведено в боевую готовность. Оружие и патроньі, хранившиеся в нашем доме, бьіли приготовленьі к раздаче повстанцам. К концу 1918 г. румьінские оккупантьі приближались уже к ст. Ларга. Навстечу оккупантам помчались в зкипажах поме-щики Крупенский, князь Кантакузин, Поплавский, волостной писарь Парницкий, известньій кулак, почтарь Ренгач Федор, волостной старшина Ренгач Давид, сельский поп Гербановский, сельский дьяк и псаломщик (фамилии которьіх не припоминаю), сельская интел-лигенция: доктор Михайлович, кулак фельдшер Гонул...Собирается толпа народа...
Румьінский офицер о чем-то переговаривается с сельской ин-теллигенцией, а затем обращается к полицейской жандармерии и что-то по-румьінски говорит. Переводят дословно слова румьінс-кого офицера: «Об"ьяви всем им, чтобьі немедленно бьіло снесено сюда оружие, вплоть до лопатьі. Если к 6 часам вечера со всего села не будет снесено оружие, всех поколем». Так румьінские палачи ста-ли хозяйничать. В селах появилась жандармерия. Румьінские власти
130 ^^^^^^^^^^=^^^^^^^^^^=
 
 
провели реквизицию. Все села буквально бьіли разгромленьі, за ис-ключением богачей и помещиков. Их не трогали. Зато все, что бьіло у крестьян: солома, сено, хлеб - отнимали силой и отвозили в Румьі-нию. Забирали лошадей, повозки. Румьінские солдатьі закальівали штьіками свиней и телят. Ловили кур, гусей, уток по крестьянским дворам. Жители прятались. Некоторьіх из них румьінские солдатьі расстреливали, связанньіх избивали, а затем избитьіх привязьівали к столбам, чтобьі тут же при народе расстрелять. Сколько ни проси-ли, падая на колени и целуя ноги, женьі, отцьі и дети зтих замучен-ньіх, полумертвьіх крестьян, все оставалось голосом вопиющего в пустине. Тут же, у всех на глазах, замученньіе крестьяне получали по пять пуль в голову. Расстреливали оккупантьі ни в чем неповинньіх крестьян, наводя зтим страх на остальньіх.
Мой брат Владимир Раренко и Прокопий Горобиевский приеха-ли из г. Хотина с оперативного совещания революционного штаба. Немедленно созвали ночью в нашем доме сельский крестьянский актив бедняков и батраков для ознакомления с угрожающим поло-жением Бессарабии, население которой подвергается неимовер-ньім кровавьім расправам румьшскихоккупантов. Решение ревшта-ба о вооруженном восстании крестьян Хотинского уезда против оккупантов-румьін бьіло одобрено сельским активом и приведено в исполнение. На зтом же собрании вечером бьіли вьщеленьі свя-зистьі с ближайшими селами Кельменецкой волости. Связистами бьіли вьщеленьі братья Горобиевские - Савва и Григорий, мой брат Матвей Раренко, я и другие (фамилии которьіх не припоминаю). Со-вещание происходило ночью в квартире при закрьітьіх подушка-ми окнах, чтобьі не видно бьіло света. Отец Варфоломей Раренко с малолетним братом Иваном Раренко все время караулил во дворе. Каждому связисту бьіли указаньі определенньіе населенньіе пунктьі (села). Матвею Раренко определеньі приднестровские села, Савве Горобиевскому и Григорию Горобиевскому - по напралению Хотина и Ленковцев. Мне - по направлению ст. Ларга, Липканьі, Нелипоуцьі, Россошаньі, Грушевцьі, Бабино, Волчинец
Когда задание ревштаба по связи с боевьіми ячейками сел Кель-менецкой волости бьіло вьіполнено, в ночь с 5 на 6 января 1919 г. все оружие бьіло снесено вуказанное место и роздано повстанцам.
131
 
 
На следующий день в ночь с 6 на 7января 1919 г. началось восста-ние крестьян Хотинского уезда Бессарабии против оккупантов-ру-мьін. Наш отряд под руководством моего брата Владимира Раренко и Прокопия Горобиевского действовал в районе Ларги, поддержи-ваемьій партизанскими отрядами Шинкаренко К. и Василия Кандьі-бьі, оперативньіе действия которьіх в разньіх направлениях приве-ли в замешательство румьінские расположения, которьіе в панике бросали оружие и все боеприпасьі и удирали в Румьінию. Однако на следующий день, 30 января 1919 г. румьшьі получили подкреп-ление регулярной армии и стали наступать, заняли ряд населенньіх пунктов, двигаясь к ст . Ларга. Против румунской регулярной армии партизанские отрядьі не могли устоять и вьшужденьі бьіли отступать на Украину в Каменец-Подольский.
В Подольской губернии бьіл Петлюра, котрьій вступил в соглаше-ние с румьінами. Сами повстанцьі и их семьи оказались между двух огней: с бессарабской стороньі гремели пушки и румьшские пулеме-тьі, а с подольской стороньі (поскольку зто происходило на берегу Днестра) гремели «гарматьі и кулеметьі» петлюровцев, обстреливав-шиетехже повстанцев. Смертельньім натиском повстанцамудалось сломать гайдамаков и пробраться в Подолию. Мой брат, молодой партизан Матвей Раренко, при отступлении, будучи в партизанском отряде Шинкаренко К. под смертельньім натиском обстреливающих с двух сторон гайдамаков и румьін из револьвера одним вьістрелом повалил на землю двух румьінских патрулей. Стрелок он бьіл заме-чательньій, промаха никогда не давал, а ведь ему всего шестнадца-тьій год наступал. Погиб он трагически в 1919 г. в смертельном бою с гайдамаками в Орининском лесу, в Подолии. Командиром зтого пар-тизанского отряда , вступившего в смертельньій бой с гайдамаками, бьіл Константин Шинкаренко.
Зверство румьін после отступления повстанцев не поддается описанию.
Мой отец Варфоломей Раренко за то, что отказался идти в обоз, предназначенньій для вьівоза в Румьінию награбленного румьшами имущества, бьіл избит до смерти и брошен в безлюдном месте в за-мерзший колодец, расположенньій между двумя сугробами по на-правлению ст. Ларга. Я в зто время скрьівалась, дома не ночевала.
132 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
Однаждьі ночьютихо пробравшись к дому,зашла вхату и спроси-ла младшую сестру Дарью: «Где отец?». Она заплакала и сказала мне, что румьшьі сильно избили отца в доме ночью, всего окровавленно-го вьітащили из хатьі во двор, куда-то потащили, и уже третий день отца дома нет. В ту же ночь я пошла к дяде Ване Раренко и спросила его: «Где отец?» Он тоже ничего не знал, но сказал, что отец, кажется, арестован. При дальнейших розьісках я нашла отца в колодце. Отец не мог уже говорить, он только сильно стонал. Я бьістро побежала к дяде Ване, чтобьі он пошел со мной к месту, где находится в ко-лодце мой отец, брошенньій румьінами, и помог мне вьітащить его из колодца. Но дядя Ваня не мог пойти со мной, так как он плохо видел, а ночь тогда бьіла темная, и идти бьіло далеко. Его старшего сьша, Моисея Раренко, тоже не бьіло дома: он скрьівался, дома не ночевал. По данньім дяди Вани, я нашла его той же ночью у сестрьі Ириньі Раренко - Береки и сообщила, что мой отец уже третий день находится в ледяном колодце, уже не говорит, только сильно сто-нет. Брат Моисей Раренко немедленно оделся, взял веревку, и мьі вдвоем поспешили к колодцу. Моисей обвязал себя веревкой и стал спускаться в колодец, поддерживаемьій мной за веревку. В колодце перевязал отца веревкой в области груди и плеч, а затем вьілез, и мьі вдвоем вьітянули отца. Отец не мог говорить, не мог идти, силь-но стонал. Мьі вдвоем с трудом привели, вернее принесли отца к нашему дому. Зашли в хату, положили на лавку. В хате бьіло холодно, нечем бьіло топить. Что бьіло из барахла в хате, собрали и накрьіли отца. До утра отец пролежал в доме, а утром его забрала и отвезла к себе его родная сестра Матрена Полищук, у которой он лежал с воспалением легких, а затем все время болел до самой смерти...
Запис 1957 р. ЧКМ, ф., інв. № 12345 - III - 5739, лл. 388 - 402.
 
133
 
 
ТУХОВСЬКИЙ С. I. -нароЬився у 1893 р. м. Хо-тин, робітник. Учасник повстання та грома-Ьянської війни.
В начале ноября 1918 года при уходе австрийских войск из города пошли слухи, что Хотин оккупируют румьшьі. Народ бьіл недоволен румьшами, так же как и австрийцами. В земской упра-ве собралось много народа из района: я, Туховский Сергей Ивано-вич, Туховский Владимир Иванович, Клишковский Иван Ефимович, Кушниров Артем Федорович, Плотников Анисим Терентьевич. Мьі познакомились с Адажием из с. Ставчаньі, которьій давал нам инс-трукции по организации восстания против румьш. Через несколько дней румьшьі оккупировали наш город. Помню, что бьіло воскресе-нье. А в понедельник бьіла ярмарка, народ по обьікновению ехал в город. Румьіньі вьіставили постьі по дорогам и начали обьіскивать народ, отбирать казенньіе вещи, то есть русское обмундирование, шинели, гимнастерки, ремни, папхи и хорошие каракулевьіе шапки. Я тогда бьіл в городе и со многими другими товарищами смотрел на зту картину. Народ из окружающих сел собрался в городском саду. Кто без шапки, кто без шинели, а кто просто в нательном белье. Тут началась агитация за подготовку восстания, сбор оружия и боепри-пасов. Тогда т. Адажий приходил к нам в город и давал наставления. Собирались мьі в квартирет. Кушнирова Артема Федоровича.
Румьшьі что попало по улицам грабили. Они издали приказ в двадцать четьіре часа снести оружие, но никто не приносил. Тог-да они начали ходить по хатам, искать оружие, забирать казен-ньіе и гражданские вещи и продуктьі: сало, брьшзу, хлеб. Народ
134 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
еще больше разозлился, и мьі тогда начали действовать. Наша группа собралась за Днестром в с. Брага, у селянина Руденко Ефи-мия. Руденко помогал нам собирать оружие и организовьівать на-род в с. Брага. В конце ноября, я, Туховский С. И. , Кушниров А. Ф., Клишковский И. Е., Чабан Д. С. должньі бьіли переправиться в с. Брага. Случилось так, что подошел румьшский патруль. Патруль напал на Клишковского и Кушнирова. Они патруль обезоружили, солдата налупили и отпустили. Поднялась тревога на Днестре. Тогда не бьіло возможности переезжать Днестр. Нужно бьіло хо-рошо охранять оружие, которое бьіло у нас дома. Я хранил то, о котором я знал, а брат хранил в стоге сена гранатьі. Я не знал об зтом, а брат бьіл тогда в с. Брага. На другой день меня дома не бьіло. Румьшьі начали искать свои винтовки, но не нашли, а нашли у меня в стоге гранатьі, а у соседа Бродовинского Кондрата Васи-льевича - русскую винтовку. Арестовали отца и мать мою и сосе-да Бродовинского. Нужно бьіло принять какие-нибудь мерьі, ибо дело бьіло серьйозное. Тогда я, Кушниров Артем, Чебан Дмитрий, Танащук Иван вооружились винтовками и пошли освобождать отца и мать. Мьі удалились в сторону и начали наблюдать, что они будут делать. Они привели отца и мать и сказали отцу, чтоб он привел меня и брата. Зто бьіло ночью. Румьшьі ушли, и тогда я пошел в дом, а товарищи караулили, чтоб не захватили меня ру-мьшьі. Я переправил отца и мать в с. Брага.
Бродовинского Кондрата Васильевича поймали, вьівели на пло-щадь и хотели расстрелять, но народ начал кричать, что человек невиновньій. Его так избили розгами, что он через неделю умер. Народ волновался. Адажий приходил к нам и давал наставления. Та-ких групп повстанцев в городе бьіло еще много: вторая - под руко-водством Журавца, третья группа - под руководством Мардарьева и Дунгера. В зтой группе бьіло два течения. Зто бьіло разаблачено позже, в ходе восстания. В могилевских Атаках восстание вспьіхну-ло на несколько дней раньше- 6 января (по старому стилю). У нас расстреляли Казанецкого Филиппа в городском саду возле церкви и оставили привязанного, не разрешали снять и похоронить. Город об"ьявили на осадном положении. После шести часов запрещалось ходить по улицам, но для нас зто бьіло не страшно.
135
 
 
Дальше ждать бьіло нечего, и все группьі об"ьединились. В ночь на 9 января (по старому стилю)бьіло об"ьявлено всем группам бьіть готовьіми и начать восстание. Бьіло распределено каждой группе пе-ререзать все телефонньіе провода, после чего дать ракетньій сигнал. Нашей группе бьіло дано задание разоружить кордон и устроить пе-реправу на Днестре. Мьі свое задание вьіполнили: разоружили кор-дон очень легко. Часть группьі, которая бьіла за Днестром, открьіла по кордону огонь. Я, Кушниров, Клишковский, Чабан, Круглецкий Феодо-сий Филиппович - всего шесть человек бросили несколько гранат в кордон, и он сдался. Началась переправа лодками через Днестр, и все повстанцьі направились в город. Румьіньі бежали без всякого сопро-тивления. Мьі забрали в плен около 60 человек и посадили втюрьму.
...Когда я переправился через Днестр в с. Брага со своими то-варищами Кушнировьім Артемом Ф., Чабаном Дмитрием С, Кушни-ровьім Степаном Ф., Танащуком Иваном, Звенигородским Леонтием, которьій убит в бригаде Котовского, Туховским Владимиром Ивано-вичем, Круглецким Феодосием Филипповичем и многими другими, мьі поселились в разрушенном лесопильном заводе, в конторе. Там я находился до апреля месяца 1919 г. В начале апреля ночью приеха-ли пять петлюровцев (три кавалериста и два в зкипаже) и начали сту-чать в окно. Тогда мьі встревожились, не зная в чем дело. Товарищи зашли в другую комнату, а я пошел открьівать дверь. Когда я открьіл дверь, они у меня стали спрашивать, как переправиться на правую сторону Днестра. Тогда я понял, что они удирают. Я сказал им: « Да, можно, только нужно днем переговорить с кордоном», - и пригласил их в дом. Они бьіли вооруженьі японскими винтовками и маузерами. Лошадей завели в сарай и улеглись спать. Мьі забрали у них винтовки, лошадей и отвели в с. Брага. Потом мьі обсудили, что делать. Я, Круг-лецкий Ф. Ф., Кушниров С Ф., отправились в м. Жванец, чтобьі узнать в чем дело. По дороге встретил нас житель с. Брага Малайдах Самуил и сказал, что петлюровцьі отступают. В Жванце возле школьі располо-жились сотни петлюровцев. Мьі решили пойти и разоружить их. По дороге собрали еще несколько человек. Точно сказать не могу сколь-ко, но приблизительно бьіло человек двадцать.
Подошли мьі к петлюровцам и начали спрашивать, где их началь-ство, куда они отступают. Они сказали, что начальство куда-то ушло.
136 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
 
 
Тогда я понял, что зто те самьіе, которьіх мьі разоружили в с. Браге. Я отошел от них и сказал нашим ребятам: «Что мьі еще ждем? Давайте разоружим их!» Винтовки стояли в козлах. На семи подводах бьіли пулеметьі и боеприпасьі. Я первьім взял пулемет и начал пробовать вверх, а потом направил на них и сказал: «Не шевелитесь, отдайте оружие». Петлюровцьі не сопротивлялись, только сказали: «Това-рищи, не расстреливайте нас». Мьі им сказали: «Уходите по своим домам, вьі дураки, кого защищаете?» Они разошлись, а винтовки мьі сложили в школе, после чего я и мои товарищи вернулись в Брагу, а те офицерьі ушли по направлению с. Бабшин. Мьі забрали лоша-дей, винтовки и отправились в Каменец. По дороге мьі включили телефон и хотели говорить с Каменцем, но оттуда не отвечали. Зто означало, что в Каменце петлюровцев нет. Наутро мьі пошли в го-род. В городе уже бьіл организован революционньій комитет. Мьі сообщили, что разоружили сотню петлюровцев, а оружие сложили в Жванце, в школе. Пулеметьі мьі забрали. Сейчас в Каменце стали организовьівать полки: 1-й Хотинский, а 2-й - имени Барбуцьі, кото-рого петлюровцьі расстреляли в Дунаевцах...
Запис 1956 р. ЧКМ, ф., інв. № 12964- III - 8922, лл. 46 - 53.
 
137
 
 
VI. Заключення
Усе дал і відходять буремні події 1919 року на Хотинщтні. А пам'ять живе у нашихтворіннях, у наших серцях, у книгах і пам'ятниках.
У Хотині - невеликому місті на березі мальовничого Дністра - є площа Хотинського повстання. I вдень, і вночі цією площею йдуть осяяні революційним знаменом люди. У робітника, що простує по-переду з прапором одухотворене обличчя: він веде до щасливого майбутнього солдатів, селян, жінок. Є серед них пораненні, їм важ-ко ступати, але, прагнучи перемоги, вони ідуть у бій за землю, волю,
'й£*Г\
ґїг *.
138
ліпшудолю. Вїхніхрукахгвинтівки й сокири, вила й коси.Вони йдуть уперед, у безсмерття.
Бронзова багатофігурна композиція завдовжки 830 сантиметрів і заввишки 500 сантиметрів з горельєфним зображенням учасників Хотинського повстання.
На бронзовому монументі пломеніють слова:„Героям Хотинсько-го повстання в січні 1919 року". Автори монумента - Львівські скуль-птори В. Н. Борисенко, В. М. Подольський та Заслужений архітектор А. Д. Консулов.
У Хотині багато вулиць названо іменами героїв-повстанців: Во-лошенка-Мардар'єва, Воронянського, Шинкаренка, братів Кандибів, Просвіріна, Підлубного.
Революційним подіям, що відбувались на Хотинщині в 1917-1919 роках, присвятили своїтвори українські та молдавські літера-тори.
Один з першихтворів на цютематику з'явився на сторінкахдру-гої книги альманаху„Плуг" 1927 року -„уривок з кінороману", як за-значалося у підзаголовку„На Хотинщині"0. Кундзіча.
До десятиріччя повстання присвячено вірш „Хотин" М. Мар-фієвича, вперше надрукований у 1932 році. Добре відчувши жорс-
139
токість окупантів, Микола Марфієвич у вірші емоційно передає лють і злобухижаків.
Простяг на сіхд з туману руки
До вільних світлих бврвгів -
Жахливу вість їм шлв про дуків,
Пролють ізлобухижаків. Вночі - потайно, наче гуни 3 минулих варварських століть -Прийшли, стоптали цвіт комуни, Накинули жорстокий гніт.
Стирчать в пітьмі руїни голі,
На стінах там і досі кров,
По тюрмах в'язні - у неволі,
Десятий січень їм пройшов.
Літопису героїки Хотинського повстання належать два тво-ри письменника Степана Снігура - драма „Полум'я" (Київ, 1968) та повість„Буревій" (Ужгород, 1976). У цих творах автору вдалося від-творити народний характер повстання.
Ще один твір про Хотинські події 1919 року- роман К. Попови-ча„Бентежний світанок"(Ужгород, 1983).Хронологічно роман почи-нається з подій Лютневої революції 1917 року, повалення царизму і показує їх наростаючий вплив на бессарабське село до бентежних подій дев'ятнадцятого.
Хотинських повстанців тривалий час переслідувала королівська Румунія, не жалувала їх влада Директорії Симона Петлюри, викори-стали їх у громадянській війні і вони чесно несли службу з вірою у пре-красне майбутнє, а згодом частина повстанців зазнали репресій під час сталінського режиму. Переслідувалисьучасники Хотинського повстан-ня під час фашистської окупації, і чомусь, на жаль,„забувають" про Хо-тинське повстання і при незалежній Україні. Але ж вони боролись про-ти іноземного гніту, за свою свободу, незалежність, за соборну Україну.
Ми повинні пам'ятати і шанувати діяння пращурів.
Боротьба за Українську незалежність і державність на прикладі ге-роїзму Хотинських повстанців повинен слугувати сьогоднішньому по-колінню, щоб не допустити тих прорахунків і тої злочинної байдужості до своєї історії. Адже справи наші в сукупності з минулим, в сукупності з оточуючим світом природи і полум'ям домашнього вогнища виража-ються дорогим словом Вітчизна. Любити Україну неможливо заставити декретом.Любов потрібно виховувати.
140 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
VIII. Хронологія
(Подіїі факти)
7977 рік Лютий. — Робітники і селяни Хотинщини радо вітали Лютневу революцію,
повалення царизму. 10 березня. — У Чернівцях відбулася багатотисячна демонстрація і
мітингз нагоди повалення царизму в Росії. 28березня. — У Чернівцяхутворена Чернівецька гарнізонна Рада. Квітень. — У частинах 8-ї армії почали створюватися полкові комітети та
виникають Ради солдатськихдепутатів. 18квітня.(1 травня). — У Чернівцях відбулася 10-тисячна Першотравнева
демонстрація, в якій взяли участь революційні солдати російської
армії та жителі міста. На мітингах промовці вітали революцію та
вимагали негайного укладання миру. Травень. — На Буковину прибула делегація Харківської Ради робітничих і
солдатських депутатів на чолі з більшовиком Є. Д. Тиняковим, яка
привезла революційну літературу, провела агітаційну роботу се-
ред солдатів за вихід з імперіалістичної війни. 18 червня. — У Чернівцях відбулася 15-тисячна антивоєнна демонстрація. Вересень. — У Хотині, Клішківцях та багатьох інших селах Хотинського
повіту під впливом революційно налаштованих солдат 8-ї росій-
ськоїарміївиникають революційні комітети. 24 вересня. — У Клішківцях проведено 10-тисячний солдатський мітинг,
який прийняв резолюцію про негайне припинення імперіалістич-
ноївійни. Вересень. — У Хотині створено більшовицьку організацію, яка оголосила
боротьбу трудового людуХотинщини за встановлення влади Рад. 30 вересня. — У Хотині проходив з'їзд 33-го корпусу. На ньому було об-
рано делегацію до Петрограда у складі 36 чоловік, щоб передати
солдатський наказ про негайне припинення війни.
141
15-17 жовтня. — На Хотинському повітовому з'ї'зді Рад більшовика Л. О. Томаха обрано делегатом II Всеросійського з'ї'зду Рад і дано йому наказ: „Сприяти створенню влади, яка може припинити бойню і провести революційні заходи".
25 -27 жовтня. — У Петрограді відбувся II Всеросійський з'ї'зд Рад, який (7-
9листопада) проголосив встановлення Радянської влади в краї'ні, обрав Радянський уряд- Раду Народних Комісарів на чолі з В. I. Леніним, прийняв ленінські декрети про мир і про землю. Делегат від Хотинщини Л. О. Томах, який брав участь у з'і'зді і голосував за ленінські декрети, привіз значну кількість газет і відбитків цих де-крктів, розповсюджував ї'х серед трудящих повіту, розповідав про Жовтневу революцію, про В. I. Леніна.
27 жовтня (9 листопада). — У місцевій чернівецькій пресі опубліковано перші телеграми про перемогу повстання у Петрограді під керів-ництвом більшовиків, про арешт міністрів Тимчасового уряду і втечу Керенського.
16-17 листопада. — У Хотині відбувся з'і'зд представників солдатських ко-мітетів військовихчастин 33-го корпусув-їармм, який висловився за владу Рад.
1918рік
8 -9 січня. — Відбувся IV селянський з'і'зд Хотинського повіту, який прого-лосив владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
26  січня. — Радянський уряд прийняв постанову про розірвання дипло-
матичних відносин з боярською Румунією, у зв'язку з тим, що уряд Румунії почав воєнні дії' проти Радянської республіки і став на шлях загарбання Бессарабії.
27  січня (9 лютого). — Укладена таємна угода між Австро- Угорщиною і
Центральною Радою, за якою Буковина, як і Галичина та Закарпат-
тя залишились у складі Австро - Угорської монархії. 11 лютого. — 3 представників Бельцьського, Хотинського і Сокирянських
повітів створено Центральний Виконавчий Комітет. 18 лютого. — У Хотині відбувся V Селянський з'і'зд, який підтвердив вста-
новлення влади Рад в повіті і закликав до боротьби з румунськи-
ми загарбниками, що вторглися в Бессарабію. 28лютого. — Австро - Угорські війська захопили Новоселицю і Хотин. 16 березня. — Контрреволюційна Хотинська повітова земельна управа
видала розпорядження про заборону самочинних розподілів
поміщицьких земель та стягнення з сільських громад орендної
плати за захоплену ними приватновласницьку, банківську, монас-
тирську, церковну та казеннуземлю. 24 липня. — Селяни с. Ленківці Хотинського повіту виступили проти авс-
тро-угорських окупантів. 23 -25 вересня. — У Чернівцях відбувся страйк чернівецьких друкарень. Липень - жовтень. — Буковинці, мобілізовані в австрійську армію, все
142
частіше вдаються до дезертирства. 18 -19 жовтня. — Участь буковинської делегації у створенні Української Національної Ради (м. Львів).
23 жовтня. — У Хотині спалахнуло повстання проти австро-угорських ін-
тервентів.
24 жовтня. — Австро - угорські війська залишили Хотинський повіт.
28 жовтня. — У Чернівцях українські студенти на своїх зборах висловили-ся за возз'єднання Північної частини Буковини з Україною.
2 листопада. — У Чернівцях повстали солдати 22-го, 24-го і 41-го полків
австро-угорської армії. Вони відмовились підкорятись команду-ванню. Кінецьжовтня - початок листопада. — На Буковині і Хотинщині відбули-ся повстання проти австро-угорських загарбників, внаслідок чого ліквідовано австрійське управління.
3 листопада. — У Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне
віче, яке виражаючи прагнення українців, ухвалило приєднати Північну частину Буковини до України. 3 листопада. — Засновано Комуністичну партію Буковини. Головою партії був обраний С. I. Канюк.
10 листопадам. — Хотин захопили румунські війська.
11 листопада. — Переїзд представників Української Національної Ради до
Кіцманя. 11листопадам. — Чернівці захопили румунські війська.
12 листопада. — Загін самооборони Лужан та інших сіл вчинили опір ру-
мунським окупантам, що вдерлися на Північну Буковину. 27 листопада. — Нарком закордонних справ РРФСР надіслав голові Ради
Міністрів Румуніїтелеграму з протестом проти окупаціїБессарабії,
Північної Буковини. Грудень. — Арешти серед українських політичних діячів, службовців. Кінецьгрудня. — НаХотинщиністворюютьсяповстанськікомітети,якіочо-
люють учасники революційного руху і недавні солдати царської
армії. Назрівало народне повстання.
1919рік
21 січня. — Орган повстанської влади м. Хотина звернувся до Радянського
уряду, урядів країн Європи і США з нотою, в якій висловлюється прохання про допомогу у звільненні від румунських загарбників.
22  січня. — У Хотині відбулося засідання революційного комітету по
розробці плану повстання в повіті. 3 22 на 23. — Початок Хотинського збройного повстання. Хотин звільнено від румунських окупантів. Влада в повіті перейшла до рук керівно-го органу повстання - Хотинської Директорії.
23 січня. — Закінчилося формування трьох полків - Анадольського, Дан-
ковецькогота Рукшинського.
143
24 січня. — До хотинських повстанців приєднався 7-ий подільський полк і
кінна сотня під керівництвом Янка Кармалюка; Рукшинський, Дан-ковецький та Анадольський полки розгорнули наступ у напрям-ках: Хотин - Новоселиця, Хотин - Липкани, Хотин - Сокиряни.
25  січня. — Відбулися бої повстанців з румунськими окупантами за села
Ленківці, Неславче, Кодряни.
26 січня. — У Хотинському повіті оголошено мобілізацію. За наказом № 1
мобілізації підлягали всі чоловіки, здатні носити зброю, віком від 18 до 25 років, у м. Хотині - до 40 років; У Чернівцях в знак солі-дарності з Хотинськими повстанцями страйкували робітники під-приємств.
27 січня. — Хотинський ревком направив своїх представників і представ-
ників повітового земства у Недобоївці, Долиняни, Ставчани для складання актів злодіянь румунських окупантів у цих селах.
28 січня. — Румунські регулярні війська перейшли в наступ проти повстан-
ців, який супроводжувався масовими розстрілами.
29  січня. — На Поділля почали прибувати перші біженці з Хотинського
повіту.
30 січня. — Офіційне повідомлення генерального штабу румунськоїармії
про придушення Хотинського повстання.
31  січня-1 лютого. — Понад 54тисячі повстанців разомзжінками і дітьми
перейшли за Дністер на Поділля. 4 тисячі з них із зброєю в руках. Інтервенти зайняли Хотин.
1 лютого. — Селяни Данковецької, Грозинецької, Клішковецькоїта Рукшинської волостей через своїх представників направили звернення до консулів західнихдержав і СШАу Румунії про вжиття заходів щодо припинення злодіянь окупаційних військ і виведення їх із захопленихтериторій.
7 лютого. — Румунський уряд звернувся до Паризькоїмирної конференції про оформлення анексії Північної Буковини. У зв'язку з цим уряд Радянської України в радіограмі голові конференції висловив рішучий протест проти цього незаконного акту.
Березень. — У Жванці організований „Союз бессарабців", який планував виступити проти румунськихокупантів.
Березень - квітень. — Формування у районі Кам'янця-Подільського 1-го і 2-го Бессарабських полків.
Травень-червень.— Бессарабськіполкиувійшлидоскладу45-оїстрілець-кої Червонопрапорноїдивізії.
1 травня. — Уряди Радянської Росії та Радянської України у спільній ноті заявили протест проти жорстокого придушення Хотинського пов-стання і поставили перед урядом королівської Румунії вимогу не-гайно вивести війська з Бессарабії.
1 травня. — У Чернівцях відбулася 10-тисячна демонстрація, яка вимагала демократичних свобод. Демонстранти несли прапори і транспо-ранти:„3а мир серед народів!"„Рівні права жінкам!"
144
1  травня. — У Кіцмані на першотравневій демонстрації лунали заклики до
злуки з Україною.
2  травня. — Уряд Радянської України у ноті урядові королівської Румунії
гнівно засуджував окупацію Північної Буковини і категорично по-передив його, що захищатиме всіма засобами право буковинсь-ких робітників і селян на вільне національне самовизначення і не допустить, „щоб між Радянською Угорщиною і Радянською Украї-ною Буковина залишалася поневоленою". Від румунського уряду вимагалося негайно вивести війська з Північної'Буковини.
Влітку. — Відбулась нелегальна конференція Комуністичноїпартії'Букови-ни, яка прийняла рішення про вступ до Комінтерну.
Червень. — Створено ревком Галичини і Буковини для керівництва рево-люційною боротьбою.
20 липня. — Жителі Вашківців (на Черемоші) на багатолюдних зборах вис-ловили представнику Паризької мирної конференції своє одно-стайне бажання про злуку з Україною.
7 серпня. — У Чернівцях вийшов перший номер газети„Воля народу" яку реда-гував один іззасновників Комуністичноїпартії Буковини Сергій Канюк Газета відіграла чималу рольу розгортанні революційного руху.
4-5 жовтня. — У Чернівцях створена Спілка інтернаціональної робітничої молоді, яка почала видавати газету "Арбайтер югенд"("Робітнича молодь")
17 листопада. — Повстало понад 2 тисячі солдат 113-го полку у Чернівцях, які відмовлялись служити румунським окупантам і вимагали при-єднання Північної Буковини до України.
Листопад. — Буковинські робітники взяли участь у загальнорумунському страйку, вимагаючи поліпшення матеріального становища і полі-тичнихсвобод.
1920рік 19 червня. — На зборах прогресивного студенства було прийнято рішення з
вимогою про ведення навчання в школахтауніверситетіукраїнською
мовою на відміну закону про здачу іспиту лише румунською мовою. 22 вересня. — У Чернівцях на багатьох підприємствах і установах відбу-
лись страйки, а також масові мітинги протесту проти свавілля оку-
паційнихвластей.
1921 рік Березень - червень. —У Чернівцях виходила легальна комуністична газе-
та„Громада" редагована С. Канюком. Липень. — УХотині відбулисьзбройнісутички міжповстанцями і румунсь-
кими окупантами. Серпень. — Командування 8-ої румунської арміїу зверненні до населен-
ня Хотинщини повідомило про застосування нових репресивних
 145
заходів проти населення поневоленого краю, якому„настійно ре-комендувалося не забувати колишні події, що мали місце взимку 1919".
20 вересня - 21 жовтня. — У Хотинському повіті відбулися збройні висту-пи проти окупантів. Народні месники нападали на поміщицькі маєтки, руйнували залізничні колії, телефонні лінії. У Романківцях вони обстріляли румунський каральний загін і підірвали паровоз.
Червень-1921 - лютий 1922. — ЗасновникКПБС. I. Канюкпросидіву ру-мунській в'язниці.12 березня 1922 р. його знову заарештували. Того ж дня підпільники організували С. I. Канюку втечу до України.
1922 рік 1 січня. — Сгудентська демонстрація у Чернівцях відбулась під лозунгом звіл ь-
нення Буковини від румунськоїокупаціїі воз'єднанняїїзУкраїною. Лютий. — Виступ українців, німців, поляків м. Чернівців проти румунізації
гімназії. 19-20 березня. — В Румуніїстворено Спілку соціалістичної молоді, до якої
приєдналася секція соціалістичноїмолоді Буковини. Березень. — Окупаційні власті Румунії категорично заборонили вшану-
вання пам'яті Т. Г. Шевченка. Почалась ліквідація українських шкіл,
звільнення учителів - українців. 1923 р., 13 травня. — Румунський уряд видає указ про заборону студен-
там проводити мітинги, збори, випускати плакати.
1923 р. — У селах Кельменці, Бабин,Зарожани діяли осередки підпільноїор-
ганізації„Спілка революційнихселян Бессарабії"і збройні загони. 1924р., 24 березня. — У нових Мамаївцях відбувся Шевченківський вечір, присвячений 63 роковинам смерті поета.
1924 р., 17 червня - 8 липня. — Відбувся V Конгрес Комуністичного Інтер-
націоналу, який приділив велику увагу боротьбі українських на-
родних мас Буковини, Галичини та Закарпаття. 1924 р., 15- 18вересня. — ВідбулосьТатарбунарськеповстання проти ру-
мунських окупантів. 1924 р., 23 листопа. — Відбулись збори, за участю 300 вашківецьких се-
лян, які надіслали королю і прем'єрові Румунії протест проти дис-
кримінаціїукраїнського населення.
1924 р., 23 липня. — Румунський королівський уряд заборонив діяльність
Комуністичноїпартіїта Спілки комуністичноїмолоді Румунії. Пар-тія і комсомол почали діяти підпільно.
1925  р. — Студенти - українці в Чернівецькому університеті становили
всього 1,7 процента відзагального числа.
1925   р. — На Хотинщині існувало 39 комсомольських осередків, які
об'єднували 217 членів.
1926 р.—ВідповіднодорішенняУКонгресуКомінтернуКомуністичнапартіяБу-
ковини стала крайовою організацією Румунської комуністичної партії.
146
1926 р., березень.—Чернівецькапідпільнакомсомольськаорганізаціяпо-чала видавати газету"Дер юнґе комуніст". ("Молодий комуніст").
1926 р. — У застінках сигуранци закатовано активного учасника револю-ційних подій Буковини Іллю Клевчука.
1926 р., 4 липня. — У Чернівцях відбулося масове віче, яке рішуче висло-
вилося проти переслідуванняукраїнськоїшколи. Клопотання про відкриття українських шкіл підписало 40 тисяч виборних селян краю.
1927 р. — У Хотині була створена міська підпільна молодіжна організація
„Червоний школяр". 1927 р. — Протягом року з Північної Буковини виїхало за океан у пошуках роботи і хліба 1840 чоловік.
1927 р. — В приміщенні Чернівецькоїфілармонії нарешті було дозволено
окупаційними властями відзначити 40-річчя літературної діяль-ності Ольги Кобилянської. Цей ювілей став визначною подією культурного життя всього українського народу. Уряд Радянсь-кої України призначив Ользі Кобилянській пенсію. Письменниця звернулася з щирим і теплим листом на Україну в якому дякуючи всім за„духовну і матеріальну співучасть"писала:„ Моя душа звер-нена тепер, як і здавна, все до тої одної великої матері, що одне наше сонце, і надія, і сила."
1928 р., 2 жовтня. — У Чернівцях почав видаватись позапартійний часи-
пис„Час".
1929 р., 13 січня. — В Чернівцяхстворено партіюукраїнськихпрацюючих
Румунії„Визволення". У лютому цього ж року вийшов перший но-мер органу партії„Визволення"- газета„Борець".
1930 р., квітень — У Чернівецькійтюрмі політв'язні випустили перший но-
мер рукописної газети„Голос політв'язня".
1931  р. — Армія безробітних у порівнянні з попереднім роком зросла на
13760 чоловік і сягнула величезної цифри - 50 тисяч, з 350 підпри-ємств кількість їх скоротилася до 308. Тривалість робочого дня становила 13- 14годин. 1932р., 4 січня — Окупаційні власті провели у Чернівецькому повіті масові арешти членів партії„Визволення".
1932 р., 21 березня — У Чернівцях на честь дня Паризької Комуни відбув-
ся багатолюдний мітинг на площі Гіка -Воде (нині Соборна), який закінчився демонстрацією. 40 чоловік арештовано і засуджено до різних строків тюремного ув'язнення і високих грошових штрафів.
1933  р., лютий. — Командування Чернівецького гарнізону окупаційних
військ оголосило у Чернівцях, Садгорі, Жучці, Ленківцях, Рогізні надзвичайний стан. 1933 р., вересень. — Журнал „Красная Бессарабия"повідомив:„На Буко-вині проведено багато арештів за підозрою в причетності до ко-муністичноїорганізації... до партії„Визволення".
 147
1934 р., червень - липень. — Селянський страйк на Хотинщині. Активну участь у ньому взяли селяни Кишло - Замжиєва (нині Подвір'ївка), Бузовиці, Зеленої, Бурдюга, Бабина.
1934 р., 1 серпня. — УселахХотинщини було розповсюджено до Ютисяч
листівок з закликом до боротьби за злуку з Україною і наростаю-чою загрозою фашизму і мілітаризму.
1935 р. — На Хотинщині створено ряд антифашистських комітетів.
1936 р. — У Чернівцях, повітових центрах і селах краю були створені ко-
мітети допомоги республіканській Іспанії. У боях з фашистськими військами на землі Іспанії віддали життя славні сини Буковини: К. Бодян, I. Кирилюк, В. Ілюк, Б. Бург, М. Василенчук.
1936 р., травень. — У Чернівцях відбувся антифашистський мітинг, в якому
брало участь 20 тисяч робітників і селян навколишніх сіл.
1937  р. — У Чернівцях на кошти Буковинської православної митрополії
було побудовано палац румунської культури, резиденція короля Мігая (нині Будинокофіцерів). Його вартість ЮОмлн.лей.
1937 р. — У Хотині сигуранцею була розкрита підпільна організація „Чер-
воний школяр". 100 юнаків та дівчат постали перед судом, серед них були учні гімназій Й. Кліщ, О. Лопушанська, I. Трофа, П. Білоус.
1938  р. — У Румунії встановилась монархо-фашистська диктатура. Поси-
люється національне гноблення буковинців.
1939  р. — Цього року з Кіцманщини на лівий берег Дністра (на Україну)
перейшло понад 400 чоловіків та жінок. 1940р., 26 ичервня. — Ультиматум, висунутий радянським урядом ру-мунському з вимогою повернення Бессарабії та передачі Північ-ної'Буковини.
1940 р., 27 червня. — Відповідь румунського уряду згодою та виконання
вимог ультиматуму радянського уряду. 1940 р., 28 червня. — Вступ частин Червоної Армії до Хотина, Чернівців.
Серед воїнів Червоної'Арміїбули учасники Хотинського повстан-
ня 1919 року. 1940 р., 2 серпня. — Рішення VII сесії Верховної Ради СРСР про включен-
ня Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабіїдо складу
України. 1940 р., 7 серпня. — Створення Чернівецькоїобласті. 1940 р., 4 листопалда. — Верховна Рада СРСР видала указ, за яким від Хо-
тинського повітудо Молдавської'РСР відійшло 76 населених пунк-
тів, у котрих проживало 142949 осіб.
148
 
IX. Література
1. Барбюс Анри. Палачи. М., 1927
2.  Героїчна Хотинщина. Матеріали наукової сесії, присвяченої 50-річчю Хотинського повстання. Львів. 1972.
3. Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історич-ний нарис. Чернівці, 2002.
4.  Хотин в огне восстания. Сборник документов и воспомина-ний.М. ,1929.
5. Хотинское восстание. Сборник документов и материалов. Из-дательство„Штиинца"Кишинев. 1976.
6.  Юрченко А. Хотинское восстание. (К истории борьбьі крес-тьян Северной Бессарабии против австро-венгерских и румьшских оккупантов в 1918 - 1919гг.). К., 1948.
7. Комарницький С. Поклик землі рідної. (До 1000-річчя м. Хоти-на). Чернівці.„Золоті литаври". 2002.
8. Комарницький О., Комарницький С. Цитадель на Дністрі. (3 іс-торіїХотина та Хотинськоїфортеці). Чернівці.„Золоті литаври". 2006.
9.  Комарницький С.Легендарний герой громадянської війни.-„Рад. життя". 1961.24 червня.
10.   Комарницький С. Мужність, відвага, героїзм. (Хотинці на фронтахгромадянськоївійни).-„Рад. Буковина", 1963.14липня.
11. Комарницький С. Помічниці. -„Рад. Буковина". 1964,22 січня.
12.  Комарницький С. Революційне відлуння. - „Рад. Буковина". 1966,4січня.
 
 
13. Комарницький С. Дві знахідки. (До 50-річчя Хотинського пов-стання) -„Рад. Буковина". 1968,15 листопада.
14.  Комарницький С. Шабля ветерана. До 50-річчя Хотинського повстання.-„Молодий буковинець". 1968,15 листопада.
15.  Комарницький С. Один із ветеранів.-„Червона зірка". 1969, 18січня.
16.  Комарницький С. Мовою документів. (До 50-річчя Хотинсь-кого повстання). -„Рад. Буковина". 1969, 7 січня.
17. Комарницький С. Його пам'ятають люди. -„Молодий букови-нець". 1971,22січня.
18. Комарницький С. За владу Рад. -„Молодий буковинець". 1972, 28 червня.
19. Комарницький С. Десять днів подвигу. -„Рад. Буковина". 1987, 24січня.
20.  Комарницький С. Втрачений архів.-„Рад. Буковина". 1989, 24 січня.
21. Комарницький С. Дев'ять днів одного року. -„ Рад. Буковина", 1991,23 січня.
22.  Пастух Л. У боротьбі за соціальне і національне визволен-ня.-„Хотинські вісті". 1998,15 січня.
23. Фостій I. Хотинці у громадянській війні. -"Рад. Буковина", 26 листопада; 1 грудня 1968 р.
 
150
 
 
Зміст
Вступне слово Юрійчука В. 0......................................................................5
I. Крізь горнило літ...........................................................................................6
II. Хотин у вісімнадцятому..........................................................................11
III. Буремний дев'ятнадцятий....................................................................27
IV. Хотинці на фронтахгромадянськоївійни.....................................48
V Спогади учасників Хотинського повстання:.................................76
1. Токан Л. Я......................................................................................................77
2. Адажій Н. Л..................................................................................................84
3. Журавець Г..................................................................................................86
4. Леваднюк Т. Н.............................................................................................89
5. Рашківський Т 1...........................................................................................94
6. Квасневський Н. 1.......................................................................................97
7. Руснак О. Ф.................................................................................................100
8.ЦісарМ.........................................................................................................102
9. Юр'єв Т 0....................................................................................................103
10. Соколовський I. Д.................................................................................104
11. Круглецький С. Ф...................................................................................105
12. Пушкар С. В..............................................................................................106
13. Завадський 3. Д......................................................................................108
14. Комарницький I. В.................................................................................110
15. Коханов Ю. 1.............................................................................................113
16. ШинкаренкоК. Ю..................................................................................121
17. Руснак X. С................................................................................................125
18. Раренко О. В............................................................................................130
19.ТуховськийС. 1........................................................................................134
^І.Заключення..............................................................................................138
^ІІ.Хронологія...............................................................................................141
VIII. Література...............................................................................................149
 
 
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
КОМАРНИЦЬКИЙ Сергій Іванович
Хотин
У дев'ятнадцятому
Технічний редактор: Ольга Тулюлюк Фото та документальні матеріали з архіву автора.
Підписано до друку 11.09.2006 р. Формат 64x80/16. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 5,11. Облік.-вид. арк. 4,18.
Видавництво «Золоті литаври», м. Чернівці, вул. Заводська, 26/А. тел.-факс 0372-55-85-48